Перш ніж перейти до теми дослідження, варто, напевне, визначитися із терміном "національні спецслужби". Концепція (основи державної політики) національної безпеки України дає таке визначення системи національної безпеки: "...Це організована державою сукупність суб'єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями та завданнями щодо захисту національних інтересів, що здійснюють узгоджену діяльність в рамках законодавства України" [1]. Виходячи з цього національними спецслужбами України можна назвати державні органи спеціального призначення, які за допомогою оперативних сил та засобів забезпечують безпеку Української держави та захист її життєво важливих інтересів від внутрішніх та зовнішніх загроз.
Вживаючи термінологічне сполучення "стан наукової розробки" щодо проблеми історії національних спецслужб часів боротьби за державність України (1917-1921 рр.), слід насамперед зазначити, що воно дуже умовне, бо фактично проблема ця науковцями не розроблялася: з-під пера дослідників до 1991 р. не вийшло жодної узагальнюючої спеціальної праці з минулого органів безпеки нерадянських державних формацій.
В історіографії державного будівництва, військовій історії українських нерадянських державних формацій практично відсутня така гілка досліджень, як студіювання історії їх спеціальних служб. Певні моменти та окремі сюжети розпорошені по літературі, присвяченій історії державного будівництва, розбудові силових структур, історії війн цих форм державності.
При аналізі попереднього доробку у сфері історії національних спецслужб автор вбачав ознаки наукового підходу до проблеми лише за наявності у працях дослідників таких аспектів, як:
- характеристика й аналіз внутрішнього і зовнішнього становища країни (воєнно-політична ситуація, зовнішні загрози, антидержавницька діяльність опозиційних політичних сил, підривна робота іноземних спецслужб та зв'язаних з ними підпільних і повстанських формувань, наявність злочинних угруповань тощо);
- висвітлення нормативно-правової бази формування силових структур української державності, загальний курс країни в галузі оборонного будівництва та створення правоохоронних органів, ухвалення конкретних правових актів щодо цих структур, позиції певних партійно-політичних сил та окремих державних діячів стосовно силових органів тощо;
- характеристика окремих спеціальних органів та служб українських державних формацій (їх відомча належність, структура, штати, кадровий склад, місце і роль у загальних зусиллях щодо захисту державності України);
- аналіз конкретних форм і методів роботи спецслужб України, певних заходів у межах їх компетенції.
Слід враховувати, що ціла низка історичних, суспільно-політичних, ідейно-теоретичних та інших чинників, пов'язаних з трагічною долею української державності взагалі, зумовила надзвичайну строкатість, фрагментарність у висвітленні тих чи інших сторін діяльності українських спецслужб. Тим більше, що історіографія проблеми формувалася зусиллями двох протилежних таборів дослідницьких сил. Один з них, репрезентований творами істориків з української діаспори, мав чітко визначену орієнтацію на ідею незалежності України, нерідко відзначався плюралізмом думок, жвавим інтересом до історії її державних інституцій у 1917-1921 рр., і в тому числі - до минулого її силових відомств. Інша група дослідників, що працювала у специфічних умовах СРСР та радянської України, виступала з позицій апологетики радянського державотворення в Україні, а відтак - необ'єктивно, однобічно підходила до минулого інших форм української державності. Якщо дослідники цього табору і торкалися питань історії українських силових структур - противників радянської влади, то лише під кутом зору їх протистояння. Все це призводило до привнесення в характеристики національних спецслужб і масових антирадянських повстансько-підпільних рухів відвертої ідеологізації, до ігнорування історичної правди в інтересах соціального замовлення.
На думку автора, незважаючи на суттєві відмінності між згаданими групами історіографів, подальше наукове студіювання проблеми неможливе без урахування надбань кожної, без подолання притаманних їм ідеологічних нашарувань. Думається, творчо-критичний аналіз наукового доробку зазначених історіографічних течій стане однією з важливих умов поглиблення рівня дослідження питання, адже, як відомо, при зіставленні навіть діаметрально протилежних поглядів виграє істина.
Крім названих вище течій, була й історіографія, що висвітлювала діяльність розвідок і контррозвідок ряду держав на українських землях наприкінці 19 ст.-1917 р., тобто періоду, який передував Українській революції 1917-1921 рр. Вона складається з праць, присвячених діяльності спецслужб Російської, Австро-Угорської імперій та кайзерівської Німеччини часів підготовки і ходу першої світової війни. Й хоча серед цих праць немає жодної, яка б узагальнювала роботу згаданих спецслужб саме в Україні, їх автори при широкому висвітленні тем по інших країнах завжди приділяли увагу діяльності розвідок та контррозвідок і в Україні, яка перетворилася на один з головних театрів воєнних дій першої світової війни, а до того - була ареною запеклого протиборства майбутніх її учасників в ході "таємної війни".
Історіографія, що висвітлює діяльність спецслужб вищеназваних держав на українських землях з кінця 19 століття і до 1917 року, містить цікаві фактичні дані щодо створення ними агентурних позицій в Україні, вивчення її економічного потенціалу і політичних течій, організації таємної роботи в умовах України, практики проведення широкомасштабних пропагандистських акцій та схилення на свій бік її людності. Звичайно, після падіння царату перелічені фактори активно використовувались ними в розвідувально-підривній діяльності і проти молодої української державності [2].
Аналізуючи історіографію становлення спеціальних служб часів Української революції 1917-1921 рр., доцільно виділити три етапи її формування, пов'язаних з історичною долею України та українців в межах Батьківщини та поза ними.
Перший етап, зародження та становлення історіографії, що охоплює початок 20-х - 40-х років, характеризується формуванням кола проблем та їх активною розробкою науковцями переважно еміграції.
Другий етап, з 1940 до кінця 80-х рр., пов'язаний з подальшою розробкою проблеми й несе на собі відбиток протиборства двох вищезгаданих історіографічних течій.
Третій, сучасний, етап розпочався після проголошення суверенітету України 24 серпня 1991 р., що не тільки актуалізувало й підвищило практичну цінність досліджень проблеми в інтересах залучення історичного досвіду формування українських спецслужб до процесу їх сучасної фундації, але і надало реальну можливість поєднати зусилля вітчизняних учених і дослідників-емігрантів у єдину течію студіювання порушеного питання.
Перший етап історіографії проблеми настає після остаточної збройної поразки національної державності й формування української політичної та військово-політичної еміграції. У зв'язку з цим виокремлюються радянська та українська еміграційна історіографія. Як уже підкреслювалось, при вживанні терміна "історіографія проблеми" мається на увазі не наявність спеціалізованих наукових течій або шкіл з історії українських спецслужб (їх як таких не існувало взагалі), а сукупність праць, де висвітлюються певні моменти, котрі стосуються діяльності спецслужб України в період, що розглядається.
Необхідно дати характеристику українській радянській історіографії проблеми міжвоєнного періоду. Цілком зрозуміло, що внаслідок відомих ідейно-політичних причин в її межах не з'явилося спеціальних робіт, які б містили об'єктивний аналіз становлення розвідки й контррозвідки української державності. Втім, певний інтерес для дослідження порушеної проблеми вона становить.
У Союзі РСР та УРСР починають виходити друком праці з історії радянських органів державної безпеки періоду громадянської війни (ВНК і ВУНК) [3]. При всій тенденційності офіційних видань, котрі старанно обминали таку сумну сторінку історії цих органів, як "червоний терор", їх місце в історіографії проблеми зумовлене характеристикою органів ВНК-ВУНК як одного з головних противників українських спецслужб. Крім того, розглядаючи діяльність радянських спецорганів, автори, хоч і схематично, торкаються деяких заходів спецслужб українських державних формацій або спеціальних заходів українського повстансько-підпільного руху, на придушення якого ВНК-ВУНК витрачали значні зусилля.
Якщо акцентувати увагу на характеристиці воєнно-політичної ситуації в Україні в кінці другого десятиріччя ХХ століття, то серед робіт радянських авторів цього періоду особливий інтерес викликає грунтовна праця колишнього заступника начальника Особливого відділу (військова контррозвідка) ВУНК С.Дукельського "НК-ДПУ", набір якої було розсипано навіть у відносно плюралістичні 20-ті роки. Вона побачила світ лише у 1991 р. у перекладі українською на сторінках "Українського історичного журналу" [4].
Хоча автор виступає з позицій апологетики радянської спецслужби, його праця готувалася у першій половині 20-х років, коли в радянській історичній науці ще не набула таких масштабів, як пізніше, ідеологізація, а в УСРР тривав процес "українізації" духовно-політичного життя. С.Дукельський торкається діяльності спецслужб Директорії УНР, зрозуміло - через призму їх протиборства з ВУНК. Він досить докладно характеризує деякі аспекти ситуації в Україні в цілому. Багато уваги, наприклад, приділяє висвітленню структури, форм і методів роботи спецслужб Польщі та керованого ними польського розвідувально-диверсійного підпілля (Польської Організації Військової). Автор широко залучає до історичного опису службові документи ВУНК, що також підвищує наукову вагомість його праці.
На сторінках наукової періодики СРСР та УРСР (особливо до кінця 20-х років) при розгляді проблем історії громадянської війни чимало місця відводилось аналізу таких істотних факторів обстановки в Україні, як діяльність комуністичного, "білого", польського, антирадянського українського підпілля [5]. З'являються й окремі монографічні дослідження з історії підпільної боротьби [6]. Згадані праці належали перу активних учасників підпілля, що привносить ряд суттєвих фактологічних моментів, котрі могли не дійти до професійних дослідників.
Не буде перебільшенням твердження, що у 20-ті - на початку 30-х років радянська історіографія зробила відчутний внесок у справу студіювання історії повстанських рухів в Україні періоду 1918-1921 рр. [7]. Аналіз історії цих рухів був корисним як для характеристики одного з чільних факторів обстановки в Україні, так і для висвітлення діяльності спеціальних ланок і служб повстанських рухів та угруповань різної суспільно-політичної орієнтації.
Як правило, ці праці створювалися відомими воєначальниками Червоної армії або відповідальними радянсько-партійними функціонерами, що працювали в Україні в період громадянської війни. Їм властивий відчутний авторський суб'єктивізм, адже йшлося про діяльність антирадянських повстанських сил. Разом з тим, автори наводять цінний фактичний матеріал, характеризують сам повстанський рух та заходи радянської влади, спрямовані на його придушення.
Так, у праці Б.Козельського йдеться про спеціальні (розвідувальні й контррозвідувальні) ланки підпільних антирадянських організацій в Україні, Партизансько-Повстанського Штабу (ППШ) при Головній Команді військ УНР в еміграції (Тарнов, Львів), повстанських угруповань в УСРР, що підлягали ППШ. Від умоглядного опису ряд авторів, насамперед Д.Кін, переходять до спроб наукової класифікації цих рухів, беручи за головний критерій їхню суспільно-політичну орієнтацію.
Питання діяльності спеціальних служб національних державних формацій України, повстанських рухів, "білого руху" розглядаються і в працях, присвячених боротьбі Червоної армії проти "білих", іноземних інтервентів, антирадянських повстанських сил [8]. Тут же містяться відомості про діяльність військової розвідки Червоної армії - одного з противників українських спецслужб.
Низка праць радянських авторів, котрі досліджували питання іноземного вторгнення в українські землі в період 1918-1919 рр., містить дані про діяльність спеціальних служб інтервентів (Франції, Англії, Греції) [9]. Історіографічна цінність цих видань збільшується тим, що в них опубліковані оригінальні документальні матеріали, на підставі яких автори переконливо доводили, що спецслужби іноземних держав-інтервентів мали безпосереднє відношення до репресій проти населення України, відверто втручалися у внутрішні справи країни, ігнорували її право на самостійне державне існування.
Із зростанням ідеологізованості суспільно-політичного життя в СРСР та набиранням обертів сталінською тоталітарною машиною проблема історії національних спеціальних служб, антирадянських рухів народного опору більшовицькому режиму потрапляє до числа суворо заборонених. На розгляд цього питання (як складової частини історії незалежного державотворення в Україні взагалі) поширюється ідеологічне тавро української державності як "буржуазно-націоналістичної, контрреволюційної, антирадянської, антинародної", що призводить до вилучення студіювання її історії з наукового обігу, перекручень і відвертих фальсифікацій історичної правди.
Досить плідним у справі дослідження історії спецслужб України був науковий доробок авторів української еміграційної історіографії. Цьому сприяло розгортання наукової творчості української політичної еміграції, її консолідація навколо провідних наукових інституцій в екзилі. Українська інтелігенція в еміграції намагалася з'ясувати причини (в тому числі військові) поразки національно-демократичної революції 1917-1921 рр. Активну науково-дослідну, публікаторську діяльність вели колишні військовослужбовці збройних сил та співробітники інших силових структур українських державних формацій Наддніпрянщини й Галичини.
Основними центрами розвитку військово-історичної думки стають Чехословаччина, Польща, Німеччина, Франція. Безперечно, найбільш сприятливі умови для розвитку наукової, культурної, видавничої й освітянської справи українських емігрантів було створено у Чехословаччині. Керівництвом цієї держави (президент Т.Масарик, прем'єр-міністр К.Крамарж, голова МЗС Е.Бенеш) була розроблена й втілювалася так звана "Російська акція", тобто широка програма всебічної допомоги політичним емігрантам колишньої Російської імперії. Починаючи з 1921 р., завдяки матеріальній допомозі чехословацького уряду, моральній підтримці наукових кіл країни в Празі та інших містах ЧСР було створено ряд наукових й освітніх установ української громади.
Провідним центром військово-історичних досліджень української еміграції в ЧСР став заснований у 1925 р. Музей визвольної боротьби України (МВБУ). Він вів роботу по збиранню й збереженню документів та експонатів української збройної боротьби 1917-1921 рр., політичних партій, громадських об'єднань, державних установ і еміграційних організацій (про архівні матеріали МВБУ йтиметься). Результати дослідницької роботи співробітників Музею публікувалися на сторінках його друкованого органу "Вісті МВБУ", що виходив за редакцією відомого історика Д.Антоновича [10].
Ще одним центром розвитку української військово-історичної думки було "Військово-наукове видавництво" при таборі інтернованих українських військовослужбовців у Каліші, яке з 1923 р. випускало військово-теоретичний журнал "Табор". Багато уваги розробці військово-історичних проблем приділяло "Військово-історичне товариство", яке з 1925 р. видавало часопис "За державність" у формі збірок статей з історії збройних змагань України 1917-1921 рр. [11].
Військово-історичні проблеми розроблялись і в Українському Науковому Інституті у Варшаві, в Бібліотеці ім. С.Петлюри в Парижі (з 1929 р.). Певний час виходили такі військово-наукові періодичні видання української політичної еміграції, як "Вояк", "Військова справа", "Війна і техніка", "Дзвони". Вельми багатим на військово-історичний матеріал став журнал військової еміграції Української Галицької Армії "Український скиталець", котрий спочатку видавався рукописно-репринтним способом [12].
На сторінках періодичних видань української еміграції почали з'являтися статті, де автори порушували окремі питання історії становлення спеціальних органів української державності. Слід згадати працю колишнього співробітника Державної жандармерії ЗУНР І.Козака з історії цього органу безпеки [13]. Автор, окрім викладання власних споминів про службу в жандармерії, простежує процес її створення, аналізує зміни в структурі, характеризує функції цього органу, його особовий склад.
Цікаві моменти з історії спеціальних структур періоду існування ППШ та проведення рейду в листопаді 1921 р. ("Другого Зимового походу") на територію УСРР висвітлюються авторами статей одного з випусків збірки "За державність", який був цілком присвячений цим подіям [14]. Серед його матеріалів є згадки про роботу розвідки й контррозвідки ППШ, підлеглих йому повстансько-підпільних структур в радянській Україні, організацію штабом підривної роботи проти УСРР, хід самого невдалого рейду 1921 р., після поразки якого Державний Центр УНР змушений був відмовитися від подальшої збройної боротьби проти радянської влади. Автори статей збірника критично підходять до прорахунків в організації спеціальних заходів повстанського руху, що призводило до відчутних ударів по ньому з боку радянських спецслужб.
Певний інтерес щодо організації розвідувальної роботи за кордоном становить стаття колишнього офіцера українського військово-морського флоту С.Шрамченка з історії військово-морського аташату України у 1918-1920 рр. [15]. У праці, яка фактично започаткувала дослідження історії військової дипломатії України цього періоду, характеризуються організаційний устрій і функції військово-морського аташату України.
Варто згадати і низку статей на шпальтах збірника "За державність", у яких ідеться про конкретні військові операції Армії УНР. Аналізуючи їх проведення, автори торкаються й питань розвідувального й контррозвідувального забезпечення бойових дій. У праці відомого воєначальника О.Удовиченка при розгляді операції по форсуванню Дністра військами УНР у 1920 р. [16] належне місце відведено розповіді про організацію взаємодії структур військової розвідки при підготовці та здійсненні операції головних сил. В.Савченко у своїй статті критично проаналізував взаємозв'язок недоліків у проведенні спеціальних заходів та воєнних невдач Армії УНР у війні з радянською Росією [17].
Зрозуміло, в даній праці фізично неможливо дати докладну історіографічну характеристику всім публікаціям у періодиці української еміграції міжвоєнного періоду, де тією чи іншою мірою автори торкалися певних моментів з історії спеціальних служб України 1917-1921 рр. Зазначимо, однак, що практично всі ці праці написані співробітниками спецорганів або військовослужбовцями збройних сил української державності, що сприяло введенню в науковий обіг багатьох цінних конкретно-історичних фактів. Безумовно, в них вистачає й авторського суб'єктивізму. Неможливість для багатьох авторів користуватися архівними (узагальненими) джерелами, потреба в оперативному донесенні до читачів відомостей про збройну боротьбу нації за власну державу й незалежність (що було вкрай важливо для підтримки морально-політичного стану українського населення в окупованих землях Західної України й у діаспорі) призводили до певної фрагментарності статей, відсутності глибокого аналізу причин поразки. Проте ці історичні студії закладали наукове підгрунтя для подальшого дослідження історії силових структур України 1917-1921 рр.
У міжвоєнний період з'являються і більш грунтовні праці, де всебічно висвітлюються факти з історії спецслужб України. Слід зауважити, що формування історіографії військової історії України періоду "визвольних змагань" відбувалося в умовах існування в середовищі української політичної еміграції різних за державницько-політичним та ідейним спрямуванням течій та угруповань, які здебільшого сформувалися ще в період незалежної України й перейшли до еміграції разом зі своїми носіями. Насамперед ці течії репрезентувалися прихильниками української державності у формі республіки, котрі згрупувалися навколо колишнього голови Директорії УНР С.Петлюри, а також прибічниками української консервативної політичної течії, що виступали за державність у вигляді "історичного дідичного гетьманату" і консолідувалися в еміграції навколо колишнього гетьмана П.Скоропадського та різних груп "гетьманців".
Гострий характер ідейно-політичних суперечностей між згаданими течіями призводив до перенесення до військово-історичної літератури їх апологетики, суб'єктивізму, нестерпності щодо позиції наукового опонента. Сторони звинувачували одна одну у всіляких прорахунках і навіть у "зраді національних інтересів", безапеляційно й некритично покладали одна на одну всю відповідальність за поразку у боротьбі із зовнішніми ворогами або за невдачі внутрішньої політики.
Інше вогнище незгоди серед авторів військово-історичних студій виникло на грунті суперечностей між інтелігенцією з Наддніпрянської України, що опинилася в еміграції, та авторами з Галичини. Коріння цих суперечностей ішло від непорозумінь між керівництвом УНР та ЗУНР, котрі врешті-решт призвели до розпаду соборної України у листопаді 1919 р. При цьому обидві сторони вбачали у діях опонентів акти "зради" загальних інтересів, що також відвертало від об'єктивного дослідження причин воєнних поразок.
Крім того, полярні погляди на певні явища й події військової історії зустрічаються й серед авторів, котрі свого часу належали до одного табору. Для прикладу варто згадати роботи, що торкаються спроби державного перевороту у Рівному у квітні 1919 р., яку вчинив один з воєначальників Армії УНР В.Оскілко.
Автори праці "Шлях до катастрофи..." [18] рішуче засуджують протиправні, антидержавні дії заколотників і самого В.Оскілка, вбачаючи в них акт державної зради, спрямований на усунення законного керівництва УНР і підрив боєздатності її армії. При цьому вони порушують питання про причини загострення політичної обстановки в Україні та ефективність дій силових структур УНР по відверненню заколоту.
У свою чергу сам В.Оскілко інакше інтерпретує ці події, подає себе як борця за оздоровлення політичного життя УНР, проти корумпованої верхівки республіки, котра була, на його думку, неспроможною кваліфіковано проводити військове будівництво та організувати управління діючою армією [19].
У сукупності ж згадані праці висвітлюють різні (переважно негативні) аспекти політичної ситуації в Україні, дають уявлення про рівень спроможності державних органів підтримувати внутрішню й зовнішню безпеку в країні.
У період, що розглядається, виходить низка серйозних військово-історичних праць колишніх українських воєначальників генеральського рангу та офіцерів збройних сил України [20]. Одночасно на сторінках такого цінного з військово-історичної точки зору видання, як "Літопис Червоної Калини" з'являються стислі статті, присвячені конкретним бойовим епізодам або військовим підрозділам та інституціям [21].
Незважаючи на різну глибину висвітлення військово-історичних подій, згадані праці з погляду історіографії проблеми поєднує те, що їх автори побіжно торкаються й ряду моментів з історії спеціальних служб. Наводяться також окремі аспекти оперативної обстановки (зокрема, і діяльність ворожих спецслужб в Україні), організації роботи військової й польової розвідки, розвідувальних підрозділів діючих армій УНР і ЗУНР.
Найбільш помітним, на думку автора, явищем в історіографії військово-державного будівництва й військової історії України став вихід у середині 30-х років серії випусків "Історії українського війська". Повним виданням вона вийшла у 1953 р. [22]. Її автори вперше спробували підсумувати надбання історіографії з проблеми історії спеціальних служб України. Так, початок зародження спецслужб автори справедливо віднесли до періоду Української Центральної Ради, згадуючи про створення у структурі керівного органу національного військового руху - Генерального Військового Комітету - окремої комісії спеціальних служб, а у складі Українського Генерального військового штабу (березень 1918 р.) - розвідувального підрозділу.
При розгляді процесу створення збройних сил українських державних формацій 1917-1920 рр. автори цієї фундаментальної праці приділили увагу підрозділам військової розвідки різних рівнів (головних штабів, штабів з'єднань і частин). Окремо йшлося про діяльність та кадровий склад військової розвідки й польової поліції (жандармерії) Української Галицької Армії (УГА).
Ще більш детально ці питання розглянуті у тритомній збірці матеріалів з історії УГА, підготовленій українською діаспорою в Канаді. Перший і другий томи видання містять статті безпосередніх учасників тих подій, котрі на відміну від багатьох інших мемуаристів приділяють головну увагу не власній ролі, а, по змозі, об'єктивному аналізу діяльності тогочасних військових спецслужб, наводять конкретні факти з їхньої практики [23]. Окремий розділ своєї монографії присвятив розвідці та контррозвідці УГА, іншим її спеціальним підрозділам знаний український військовий історик Л.Шанковський [24].
Автори згаданих праць критично підійшли до аналізу успіхів української державності у створенні спеціальних служб та діяльності самих цих органів безпеки, віддаючи належне значенню їх роботи для оперативного забезпечення збройних зусиль і не приховуючи прорахунків. Усе ж таки, незважаючи на чималу наукову вагомість зазначених публікацій, котра зберігається й до цієї днини, ступінь висвітлення в них порушеної проблеми навряд чи можна визнати достатнім. Певні відомості з історії спеціальних служб України містилися у наукових виданнях з історії державного будівництва. Так, у праці М.Чубатого з історії ЗУНР-ЗО УНР дано характеристику органам безпеки української державності в Галичині [25].
Цікавою з точки зору дослідження ворожої для української держави підривної діяльності спецслужб російського "білого руху" є праця відомого державного діяча й дипломата УНР О.Лотоцького з історії україно-турецьких міждержавних стосунків періоду громадянської війни [26]. У роботі йдеться, зокрема, про намагання денікінської контррозвідки розгорнути підривну діяльність проти дипломатичної місії України в Константинополі, котру очолював автор.
У межах другого, післявоєнного, етапу історіографія проблеми продовжувала розвиватися під впливом існування двох течій: української еміграційної та української радянської. При цьому методологічні відмінності у підходах до минулого України й історії її силових структур не тільки не припиняли свого існування, а, скоріше, поглиблювалися.
Цілком зрозуміло, що радянська російська й українська історіографія зосереджувалася на дослідженні історії саме радянських органів державної безпеки періоду громадянської війни. Однак, висвітлюючи їх історію, просто неможливо було зовсім уникнути згадок про діяльність українських національних спецслужб, різноманітні аспекти воєнно-політичної ситуації в Україні, заходів радянських спецслужб у протиборстві з українськими органами безпеки.
Особливо слід відзначити колективну монографію харківських авторів з історії ВУНК 1918-1922 рр. [27]. У зв'язку з розглядом процесу формування й діяльності спеціальних органів радянської України наводяться численні приклади проявів роботи спеціальних служб Української Держави Гетьмана П.Скоропадського й, особливо, УНР. Об'єктом авторського дослідження стала й таємна діяльність Центрального Повстанського Комітету, котрий намагався розгорнути збройну боротьбу проти більшовицького режиму в Україні, створив розгалужену мережу підпільних і повстанських організацій в тилу Червоної армії. У праці досить докладно висвітлено й такий чинник оперативної ситуації в Україні, як розвідувально-підривна діяльність спецслужб іноземних держав: Англії, США, Франції, Польщі, Румунії, Греції та ін. Зрозуміло, автори при цьому виходили з поширених на той час ідеологічних постулатів, через що недооцінювалося значення розвитку українських національних спецслужб.
Крім цієї праці, виходять роботи, присвячені діяльності ВУНК або окремих її співробітників [28]. Значний обсяг дослідницького матеріалу щодо антирадянських сил, таємної боротьби в Україні міститься у ряді узагальнюючих праць з історії придушення радянськими силовими структурами руху опору більшовицькому режиму на території України [29]. Хоча згадані праці відзначаються явною тенденційністю при висвітленні проблеми, в них можна знайти численні сюжети про діяльність українських національних спецслужб і керованого ними підпілля, український повстанський рух, зокрема про роботу ППШ при Головній Команді військ УНР в екзилі.
Питання оперативної обстановки в Україні, боротьби між радянськими й національними органами безпеки, розвідувальної й диверсійно-підривної роботи останніх, розгортання українського повстанського руху займають помітне місце в працях, присвячених історії громадянської війни 1918-1920 рр. в Україні [30].
Чимало радянських істориків торкаються проблем іноземної інтервенції в період громадянської війни та політики провідних іноземних держав щодо країн, які утворилися на місці Російської імперії (наприклад, розгляду "українського питання" на Паризькій мирній конференції у 1919-1920 рр.) [31]. Ці наукові праці містять докладний матеріал стосовно роботи в Україні спецслужб провідних західних держав, їх взаємовідносин з українськими національними спецслужбами. До того ж аналіз міжнародного становища України, позицій великих держав щодо подальшої долі українських земель дає можливість краще зрозуміти драматизм зовнішніх обставин існування суверенної України у 1917-1920 рр., міжнародні чинники обстановки навколо неї.
У післявоєнний період тривала розробка окремих аспектів порушеної проблеми і серед науковців української діаспори. Як і раніше, певні відомості з історії українських національних спецслужб містилися у працях загального характеру з історії України цього періоду, роботах військово-історичної тематики, працях з історії державно-правового будівництва й міжнародних відносин України. У цей період з'являється грунтовна праця Л.Шанковського, де підбиті підсумки розвитку української військово-історичної думки після 1917 р. [32]. Симптоматично, що навіть докладно аналізуючи розвиток української військової історіографії, автор не говорить про наявність такого окремого напряму дослідження минулого вітчизняних силових структур, як історія спеціальних служб України, що зайвий раз доводить недостатній рівень її розробки.
У зазначений період триває створення наукових праць з історії збройних змагань на захист суверенної України у 1918-1920 рр. [33]. Крім того, численні військово-історичні студії продовжують друкуватися на шпальтах збірника "За державність", науково-історичних видань ("Український історик" та ін.). Авторами цих праць виступали переважно визначні військові діячі Української революції. Формується й група професійних істориків, предметом наукового інтересу котрих стали проблеми минулого силових структур України 1917-1921 рр.
Для цих творів характерним є більш грунтовне і всебічне, аніж у довоєнний період, висвітлення перебігу військово-історичних подій, залучення до дослідницької праці значно ширшого кола архівних джерел, тогочасної преси й мемуарної літератури. В цих роботах окремі моменти з історії спецслужб представлені аналізом певних розвідувальних й контррозвідувальних акцій відповідних підрозділів української армії в ході бойових дій, спеціальних заходів повстанського руху.
Звертає на себе увагу праця В.Плюща з історії підпільного антирадянського руху опору в Україні у 1920-1941 рр. Автор торкається діяльності підпільних організацій, що підтримували контакти зі спеціальними службами УНР й різними методами проводили розвідувально-підривну роботу на території радянської України [34]. Між тим, не маючи доступу до архівів радянських органів держбезпеки, користуючись лише мемуарними джерелами або еміграційною пресою, офіційними радянськими джерелами періоду масових переслідувань учасників українського національно-визвольного руху, автор подекуди вважає за реальні ті підпільні організації періоду громадянської війни та після її закінчення, які насправді не існували, а були вигадкою слідчих ОДПУ-НКВС задля звинувачення української інтелігенції у ході політичних процесів 20-30-х рр. (особливо процесу по так званій "Спілці Визволення України" у 1929-1930 рр.).
Низку цікавих праць, які торкалися історії органів безпеки ОУН-УПА, їх протиборства з радянськими спецслужбами написав колишній співробітник Служби безпеки ОУН(Б) С.Мечник [35]. Автор наводить фактичний матеріал про впровадження до ППШ у Польщі радянської агентури, а також її підривну роботу проти інших державних інституцій УНР в екзилі, української військової еміграції.
У деяких працях з історії міжнародних зв'язків України наводяться відомості про збір іноземними розвідками політичної та іншої інформації щодо розвитку Української революції [36].
Чимало цікавого матеріалу стосовно воєнно-політичної обстановки в УНР періоду Центральної Ради і Директорії, ЗУНР, Української Держави Гетьмана П.Скоропадського міститься у творах узагальнюючого характеру з історії цих формацій [37]. І.Нагаєвський, наприклад, багато уваги приділяє розвідувальній діяльності спецслужб Німеччини й Австрії проти Центральної Ради і Гетьманату П.Скоропадського; роботі радянської розвідки "під дахом" дипломатичних представництв у 1918 р., підпільній підготовці антигетьманського повстання (1918 р.), підривним акціям російських шовіністичних організацій; польським спецслужбам та ін. Висвітлення певних моментів історії вітчизняних спецслужб органічно вписується у загальний авторський виклад важливих подій періоду Української революції 1917-1921 рр.
Після проголошення Україною 24 серпня 1991 р. державного суверенітету розпочався новий етап наукового дослідження проблеми. Він характеризується підходом до проблеми як до окремої галузі історії державно-правового будівництва в Україні, історії її силових структур. З'являються перші спеціалізовані праці з цієї проблематики. Одночасно долаються усталені ідейно-політичні стереотипи, притаманні радянській історіографії, виникає реальна можливість синтезувати кращі надбання вітчизняної й закордонної гілок історіографії питання. До послуг істориків України надходить великий масив архівних матеріалів, котрих раніше не можна було залучити до наукового обігу. Розробляються основні засади дослідження історії спецслужб України.
Виходить праця В.Сідака і В.Степанкова "З історії української розвідки та контррозвідки", де здійснюється спроба узагальнити історіографічні надбання з проблеми й одночасно проаналізувати нові археографічні пам'ятки історії спецслужб України [38]. Один з нарисів цієї колективної монографії безпосередньо торкається історії українських спецслужб періоду 1917-1920 рр. Автор розглядає хід фундації й діяльності спецслужб різних формацій української державності, дає їх класифікацію, вперше виділяє ряд самостійних аспектів проблеми.
Ці ж проблеми В.Сідак порушив у виступах на міжнародних наукових конференціях "Центральна Рада і український державотворчий процес" (березень 1997 р.) [39] та "80-річчя початку відновлення української державності" (травень 1997 р.).
З'являється також низка праць з історії окремих інституцій спеціальних служб України 1917-1921 р., де розглядається становлення контррозвідувальних і розвідувальних підрозділів, військової розвідки, секцій безпеки повстансько-підпільного руху.
Скажімо, в статті П.Михайленка з історії Державної варти Гетьманату П.Скоропадського є дещо про освідомчі (контррозвідувальні) підрозділи цієї інституції [40]. Автор досліджує організаційну структуру, головні напрями роботи, систему підготовки кадрів гетьманської варти. На жаль, у роботі бракує інформації щодо конкретних оперативно-розшукових заходів Державної варти, а увагу здебільшого зосереджено на висвітленні суто поліцейських функцій згаданої служби.
Докладний розгляд діяльності контррозвідувальних підрозділів ("освідомчих відділів") Державної варти зроблено в історичному нарисі В.Сідака [41]. Автор показує історію їх становлення в широкому контексті оперативної обстановки в Українській державі, аналізує їх структурну побудову, форми і методи роботи, найбільш яскраві оперативні заходи по боротьбі зі шпигунством, ворожим підпіллям, тероризмом, масовими виступами проти існуючого ладу, організованою злочинністю.
Не можна обійти увагою статтю істориків Д.Табачника і Д.Вєдєнєєва, де вперше розглянуто проблему становлення української військової дипломатії 1917-1920 рр. Автори досліджують державну політику в галузі військово-дипломатичного будівництва, характеризують організаційно-штатну структуру військового аташату, висвітлюють конкретні акції військових дипломатів України. Вони підкреслюють серйозне значення військової дипломатії для постачання збройним силам України конфіденційної інформації, налагодження закупівлі зброї за кордоном [42].
У статті Д.Вєдєнєєва з історії розвідки України за наслідками аналізу нових архівних документів розглядається організація роботи центрального апарату військової розвідки УНР, діяльність її окремих резидентур (у Польщі, Румунії), показано здобутки українських розвідників і військових дипломатів [43].
Дослідження історії українського військового аташату періоду Директорії УНР продовжує стаття В.Сідака [44], де детально розглядаються директивні документи військового аташату УНР, основні напрями його професійної діяльності (в тому числі у сфері здобування таємної інформації за кордоном), труднощі розвитку інституції за складних міжнародних і внутрішніх умов існування української державності.
Праці того ж автора з історії військової розвідки [45] та контррозвідки [46] Директорії УНР на основі аналізу нових архівних документів висвітлюють питання організаційно-штатного устрою, правової бази діяльності, основних напрямів оперативної роботи військових спецслужб УНР.
Багато корисної інформації про керівників та співробітників української військової розвідки та військового аташату доби визвольних змагань 1917-1921 рр. вдалося почерпнути з праць В.Роєнка, Я.Тинченка, а також О.Колянчука, М.Литвина, К.Науменка [47].
Проблемі пошуків організаційних форм створення революційних органів безпеки у період Центральної Ради присвячена робота В.Сідака і А.Сироти [48]. На основі вивчення цікавого історичного документа (проекту С.Петлюри щодо створення спеціального Комітету з охорони завоювань революції під час корніловського заколоту) аналізуються перші кроки до фундації подібних органів в Україні. При цьому автори розкривають проблему на фоні суспільно-політичної боротьби за майбутнє української державності.
Детальний розгляд акцій спеціальних підрозділів повстансько-підпільного руху в Україні та діяльності спецслужб ППШ при Головній Команді військ УНР в екзилі (1921 р.) зроблено у статті [49] та історичному нарисі [50] В.Сідака. На основі аналізу документів, які півстоліття перебували за кордоном й не були відомі науковцям України, розглядаються питання організації розвідувальних й контррозвідувальних підрозділів ППШ і повстанських формувань в УСРР, їх боротьби проти радянських і савінковських спецслужб, підбору кадрів, роботи по розгортанню руху опору на території радянської України.
Серйозну увагу проблемі спеціальних заходів ППШ приділив у своїй кандидатській дисертації з історії військової діяльності уряду УНР в екзилі І.Срібняк [51]. Зокрема, розглянуто роботу ППШ по направленню на територію УСРР розвідників, створенню розвідувальних осередків на кордоні та при штабах повстанських формувань в УСРР.
Аналіз окремих аспектів діяльності спецслужб ППШ міститься у брошурі Б.Гудя та В.Голубка, присвяченій питанням українсько-польського військово-політичного співробітництва 1917-1921 рр. [52].
Крім того, спеціальні заходи повстанських рухів різних політичних орієнтацій висвітлюються на сторінках праць інших сучасних істориків України. Для прикладу можна згадати роботу В.Верстюка з історії махновського селянського руху [53], де автор не обходить увагою проблеми розвідувальної діяльності та підтримки внутрішньої безпеки у селянській армії Н.Махна.
Питання організації повстансько-підпільного руху в Україні проти більшовицького режиму порушуються у монографії І.Біласа, присвяченій розгляду історії радянської карально-репресивної системи в Україні [54].
Сучасні дослідники звертаються й до проблеми діяльності іноземних спецслужб в Україні на рубежі 19-20 ст. і в період, що розглядається [55]. Цікаві відомості про розвідувально-підривну роботу спецслужб Австрії, Німеччини, радянської Росії подано у збірнику статей "Останній гетьман" [56], присвяченому державотворчій діяльності Гетьмана П.Скоропадського. Викликає, однак, подив, чому його автори при розгляді діяльності адміністрації П.Скоропадського зовсім обійшли увагою такий пріоритетний напрям її роботи, як творення збройних сил та правоохоронних органів Української Держави.
Отже, у зв'язку з появою окремих спеціальних праць з історії українських національних спецслужб 1917-1921 рр. та праць, де автори порушують її окремі аспекти в процесі висвітлення інших питань, вдалося на даному етапі розвитку історіографії проблеми просунутися вперед у справі відновлення об'єктивної історії минулого спеціальних органів нашої державності.
Аналіз історіографічних праць свідчить про те, що на всіх трьох етапах розвитку історіографії з вказаної проблеми спецслужби України названого періоду були предметом наукових досліджень. Але не системного, не комплексного, а спорадичного, фрагментарного, що давало уявлення лише про окремі, до того ж майже не пов'язані між собою аспекти діяльності спецслужб України. Не кажучи вже про те, що вони ніколи не були предметом наукового аналізу з точки зору генезису їх функціонально-діяльнісного становлення.
Виходячи з цього, автор поставив за мету: на основі вивчення нововиявлених опублікованих і неопублікованих документальних матеріалів, наукових праць, публікацій у пресі та мемуарів, по-перше, відтворити передумови, обставини і закономірності створення національних спецслужб України 1917-1921 рр., по-друге, простежити процес їх становлення, розкрити особливості функціонування як окремої важливої складової української державності.
При визначенні джерельної бази дослідження автор керувався певними методологічними орієнтирами. Головними серед них є принципи об'єктивності, єдності історичного та логічного, соціально-економічної та політико-ідеологічної зумовленості діяльності спецслужб. При цьому враховувалось, що останні чинники, особливо політико-ідеологічні, накладали відповідний відбиток на джерельну базу, яка була в розпорядженні автора. Тому наукове дослідження історії національних спецслужб часів Української революції 1917-1921 рр. здійснювалося шляхом комплексного аналізу всієї сукупності джерел, де містилася та чи інша інформація з проблеми. При цьому ретельно вивчалися конкретні документи, зіставлялися та критично оцінювалися отримані дані. За своїм характером одні джерела безпосередньо стосуються формування й діяльності спецслужб України, інші - спецслужб тих держав, котрі проявляли певну активність в Україні або вели протиборство з Українською державою та її силовими структурами. До джерел з проблеми були віднесені й ті, котрі характеризували оперативну обстановку в Україні (її зовнішні й внутрішні чинники) або ж відображали процес функціонування інших державних інституцій України, котрі тим чи іншим чином були причетні до оборонних зусиль, державного будівництва, зовнішньої політики Української держави.
Джерела студіювання історії українських спецслужб виокремлені в такі групи: матеріали певних архівних фондів (архівні джерела); публікації тогочасної преси (насамперед офіційні періодичні видання); мемуарна література сучасників фундації українських спецслужб; офіційні збірники документів різних формацій національної державності; специфічну групу джерел становлять Конституція України та інші нормативно-правові акти, що визначають роль і місце Служби безпеки України, спеціальних служб взагалі в сучасному державному механізмі, котрі дали змогу більш точно з'ясувати питання спадкоємності досвіду національних спецслужб. Звісно, ще одну окрему групу джерел складають наведені вище доробки дослідників проблеми. При цьому враховувалося, що архівні матеріали можуть виступати і як першоджерела (якщо це вихідні оперативні документи, циркуляри, постанови керівних органів), і як вторинні документи (коли вони узагальнюють агентурні дані, повідомлення спеціальних підрозділів тощо).
Оскільки мова йде про документи, об'єктом дослідження в даному випадку виступає історична реальність, що пізнається за допомогою джерел, які мають пізнавально-історичне значення, несуть інформацію про факти, події, котрі характеризують історичний процес - діяльність спецслужб України. Мета дослідження - висвітлення правдивої історії спецслужб, тому головне його завдання полягає у реконструкції історичної реальності через сліди минулого - документи, що виступають як історичні джерела.
Пошук архівних джерел вівся за ознакою їх відомчої належності, тобто з урахуванням причетності конкретної державної інституції до розбудови спеціальних служб і силових структур взагалі. У зв'язку з цим, аби зберегти об'єктивність, автор поставив завдання відсікти вузьковідомче бачення проблеми.
Як відомо, архівні джерела мають ряд переваг з точки зору їхньої змістовності, конкретики й безпосередності перед іншими джерелами. Їх вивчення дозволяє простежити хід процесу створення тієї чи іншої інституції, її поточної діяльності. Такі документи значною мірою позбавлені суб'єктивізму авторів мемуарної літератури або офіційності урядових видань. Крім того, переважна більшість матеріалів національних спецслужб свого часу мала таємний або цілком таємний характер, що зумовило їх більшу конкретність, а подекуди - й відвертість у висвітленні негативних явищ життєдіяльності цих інституцій.
З огляду на відомчу належність можна відокремити такі підгрупи архівних джерел: документи центральних державних інституцій, що здійснювали керівництво розбудовою спецслужб; документи військових відомств, під егідою яких працювали спецслужби Збройних сил України того часу, а також матеріали самих спецслужб; архівні фонди відомств внутрішніх справ, у структурі яких перебували спеціальні підрозділи загальнодержавного рівня; документи національних повстансько-підпільних формувань; архівні джерела відомств закордонних справ національних державних формацій; архівні матеріали радянських органів державної безпеки та відомств закордонних справ.
Таким чином, джерельну базу дослідження складають понад 30 фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, центральних державних історичних архівів України у Києві та Львові, Державного архіву Служби безпеки України, а також ряд документів Бібліотеки Народової у Варшаві. Архівні матеріали доповнені рядом документальних видань, синтезом мемуаристики і тогочасної преси.
Перед тим, як розглянути названі підгрупи, варто торкнутися джерельної бази висвітлення діяльності спеціальних служб Австро-Угорщини, Німеччини, Росії на території України до 1917 р., які ще задовго до початку відродження її державності активно нарощували зусилля в проведенні масштабної розвідувально-підривної діяльності. У фонді Київського губернського жандармського управління в ЦДІА України у м.Києві зберігається чимало корисних з наукової точки зору документів контррозвідувального змісту, а також матеріалів розвідувального відділу штабу Київського військового округу (КВО) [57].
Великий обсяг матеріалу про діяльність російської розвідки на австрійських землях Галичини та боротьбу з нею спецслужб Австро-Угорщини містять архівні фонди Президії Австрійської дирекції поліції у Львові, що зберігаються у ЦДІА України (м.Львів) [58].
Зародження спеціальних служб української державності хронологічно відноситься до періоду Центральної Ради. Відтак, з метою пошуків відповідних архівних джерел автор досліджував фонди самої Центральної Ради та її вищих державних інституцій. Так, в архівному фонді Генерального секретаріату (уряду) автономної України [59] виявлено документи, що стосуються перших кроків на шляху пошуку організаційних форм побудови і діяльності революційних органів безпеки і оборони країни.
Маються на увазі такі унікальні документи, як лист лідера українського військового руху С.Петлюри до уряду України від 31 серпня 1917 р. з проектом створення "Крайового органу з питань охорони революції" та протокол засідання спеціальної комісії про утворення такої інституції від 2 вересня 1917 р. Ці документи зафіксували тогочасні уявлення про функції, нормативну базу та структуру органу, який спрямовувався на протидію контрреволюційному заколоту генерала Л.Корнілова [60].
Цікаві відомості про створення та функціонування в Україні подібних комітетів після жовтневого перевороту в Петрограді знаходимо у двотомному збірнику документів і матеріалів Української Центральної Ради [61].
Є підстави вважати, що найбільш повними щодо наявності матеріалів з історії національних спецслужб України 1917-1921 рр. є архівні фонди, котрі містять документи військових відомств та інституцій українських державних формацій цього періоду. Слід сказати про їхню драматичну долю.
Збір, первинне вивчення і систематизація архівних документів військових інституцій почалися вже за часів Центральної Ради. За умов зміни політичного режиму необхідно було зберегти архівну спадщину військово-історичної спрямованості. Такі заходи були далеко не зайвими: колишні царські військові чиновники, наприклад, знищили майже весь архівний фонд Київського військового округу до 1917 р. Щоправда, збереглася частина матеріалів про функціонування військової розвідки Центральної Ради, але мало відомостей щодо праці військової контррозвідки [62].
При новоствореному Генштабі українських збройних сил був відкритий військово-науковий відділ, ядро якого склали члени Київського військово-історичного товариства. Цей відділ мав у своєму складі військово-історичну частину, архів і наукову бібліотеку. 1 квітня 1918 р. військове міністерство УНР видало наказ про передачу всіх документів військових частин, які підлягали розформуванню, до військово-історичного архіву. Документи щодо особового складу передавалися в архів Генштабу або в державні архіви [63].
У період гетьманування П.Скоропадського працював військово-науковий відділ Генштабу, виходили журнали "Армія і Фльота", "Військово-науковий вісник армії і фльоти" [64], тривало накопичення архівного військово-історичного матеріалу.
Увага до збору документації українського війська посилилась у період Директорії УНР. При Культурно-освітній управі Генштабу Армії УНР планувалося створити комісію для перегляду і збереження архівних справ. Під загрозою повної окупації України більшовицькими військами було прийнято рішення про вивезення військових архівів до однієї з нейтральних країн [65].
Під час евакуації державних установ Директорії УНР до Польщі наприкінці 1920 р. частина архівних військових фондів залишилася в Україні, а решта потрапила до Головного воєнно-історичного музею при Головній Команді військ УНР в екзилі. За постановою Раднаркому УСРР від 31 жовтня 1922 р. уся наявна в Україні військова документація урядів різних формацій національної державності була передана до Військово-наукового архіву Центроархіву РСФРР [66].
Значна частина українських військових архівів зберігалася при наукових установах української еміграції в Чехословаччині. Власне архівосховище мав Музей визвольної боротьби України. В 1923 р. був створений Український архів з метою збирання, накопичення й збереження документів визвольних змагань 1917-1921 рр. У 1932 р. його фонди були передані до Українського історичного кабінету (створений у 1930 р.) [67].
Після 1945 р. "Празькі архіви" потрапляють до СРСР. У 1945 р. офіційно припиняє роботу МВБУ, хоча до 1948 р. він ще існував як "Український музей". Архівні матеріали МВБУ у 1945-1983 рр. поступово передаються до ЦДАВО України й перебувають там на збереженні. У той же архів передаються і фонди Українського історичного кабінету [68].
До ЦДАВО України у складі "Празьких архівів" потрапив великий масив документів силових відомств українських урядів 1917-1920 рр. [69].
Оскільки спеціальні служби України в період, що розглядається, розвивалися переважно під впливом потреб оперативного забезпечення збройної боротьби України за незалежність, для дослідження їх історії першочергове значення мають архівні фонди військових відомств національних державних формацій.
В архівах цих відомств можна знайти документи щодо організації центрального апарату військової розвідки та кадрового забезпечення армійських спецслужб, розвідувальні звіти, що дозволяють наочно побачити їх надбання, стосунки апарату розвідки з іншими силовими структурами або іноземними спецслужбами (наприклад, зі спецслужбами країн австро-німецького блоку у 1918 р.) [70].
Чимало документів у згаданих фондах торкається справ військової дипломатії України. Це - пропозиції щодо організаційно-штатної структури військового аташату, його службові директиви, настанови по вдосконаленню форм і методів роботи, підбору й підготовці кадрів, матеріали конкретних операцій за кордоном, які свідчать про складні проблеми, що з ними стикалася молода військова дипломатія. Проте слід зазначити, що повне уявлення про діяльність військового аташату України дало вивчення документів з фондів відомств іноземних справ Української Держави Гетьмана П.Скоропадського і Директорії УНР [71]. Так, у фонді МЗС УНР містяться розгорнуті звіти про роботу військових дипломатів при дипмісіях УНР в Польщі й Румунії [72].
Надзвичайно корисні для вивчення історії спецслужб періоду Директорії УНР документи знайдені у фонді Генштабу Армії УНР [73]. Насамперед це добірка, у якій ідеться про поточну роботу військової дипломатії й військової розвідки УНР. Серед документів військової розвідки містяться матеріали про організаційно-штатний устрій її центрального апарату і спецпідрозділів частин і з'єднань армії, про структуру й конкретні акції Інформаційного бюро Генштабу, інструкції для військової розвідки та контррозвідки, дані про їх спеціальний навчальний заклад тощо [74].
Документи військових фондів дали можливість побачити еволюцію, розвиток організаційних форм, методів роботи, нормативної бази діяльності військових спецслужб України, зіткнення різних поглядів щодо їх розбудови, поточні проблеми та пошук шляхів їх вирішення.
У 1921 р. центром організації збройної боротьби за національну державність на теренах України став Партизансько-Повстанський Штаб Головної Команди військ УНР в екзилі. Матеріалів про його функціонування виявлено і використано досить багато.
Доля архівних документів тих силових структур України, що опинилися під контролем Польщі після 1920 р., склалася так. У міжвоєнний період у відділі рукописів бібліотеки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові (НТШ) зберігалася значна кількість документів з історії збройних змагань в Україні. У 1944 р. під час відступу німецько-фашистських військ зі Львова була здійснена спроба вивезти частину цих документів до Німеччини. Однак на території Польщі транспорт з ними потрапив під бомбардування, й документи залишилися в цій країні. Згодом вони потрапили до Бібліотеки Народової у Варшаві, де зберігалися під назвою "Військового архіву", до якого увійшли документи ППШ, військових відомств ЗУНР і УНР, штабу УГА, Легіону Січових Стрільців, військові мемуари [75].
Завдяки зусиллям співробітників ЦДІА України у м.Львові до України надійшли мікрофільми з документів ППШ, що знаходяться у Бібліотеці Народовій. Їх вивчення дає досить повне уявлення про організацію роботи Штабу. Для дослідження порушеної проблеми особливе значення мають ті з документів, що відображають працю розвідувальних і контррозвідувальних підрозділів ППШ та повстанських формувань в Україні.
До їх числа можна віднести матеріали про організаційно-штатну структуру цих підрозділів, їх інструктивні документи, звіти про керівництво з боку ППШ розвідувально-підривною роботою спеціальних ланок при штабах повстанських угруповань на території радянської України та активну працю прикордонних осередків ППШ. Цікавими є і численні розвідувальні звіти ППШ, донесення агентів з території УСРР, їх аналітичні обробки. Такі документи дають уявлення про пріоритетні напрями збору розвідувальної інформації в інтересах підготовки загального збройного повстання в Україні проти радянського режиму.
Наявні матеріали відображають великий обсяг роботи, що її провів ППШ по організації повстанського руху й підпільної боротьби в Україні. Збереглися й проекти вдосконалення структур повстанського руху, перетворення його на більш ефективну збройну силу.
Серед документів фонду ППШ: листування його керівництва з польськими урядовими й військовими колами, яке свідчить про суперечливий характер взаємин між ними, відомості щодо структури самого Штабу, матеріали про розробку бойових завдань для частин Армії УНР в екзилі та для підпільних і партизанських угруповань на випадок рейду військ на територію радянської України й вибуху там широкого антирадянського повстання. Архівні матеріали ППШ дають найбільш повні дані і про сили повстанців в УСРР: їх чисельність, місця дислокації та структуру, якої набув повстанський рух під керівництвом ППШ.
Автором вивчені й не менш цікаві архівні документи Всеукраїнської надзвичайної комісії, які нині зберігаються в Державному архіві СБУ. В них йдеться про залежність і контрольованість розвідки й контррозвідки Штабу спецслужбами Польщі, про агентурне проникнення радянських спецслужб в керівні ланки ППШ, дезінформування останніх з метою схилення до хибних рішень і підведення таким чином їх розвідувально-підривних та збройних зусиль під удари противника [76]. При цьому автор враховує, що документи архіву ВУНК у більшості своїй розроблялись співробітниками органів безпеки і через існуючі в той час ідеологічні настанови не завжди об'єктивно відображали стан справ.
На жаль, в документах усіх архівних фондів дуже мало відомостей про діяльність в еміграційний період (1921 р.) Розвідочної управи та її Інформаційного бюро Головної Команди українських військ [77].
ЦДІА України у м. Львові зберігає і ряд документів, які корисні для студіювання історії органів безпеки національної державності на західноукраїнських землях. До їх числа можна віднести спомини активних учасників збройного антипольського повстання у Львові в листопаді 1918 р., де є згадки про розвідувальні заходи української сторони, польське підпілля та його дії проти українців, деякі матеріали, в яких йдеться про існування українських підпільних організацій на окупованій поляками території Галичини. Не менш корисними виявились спогади колишніх вояків і співробітників військової розвідки та контррозвідки УГА, інші матеріали [78].
На значну увагу заслуговують закон про Державну жандармерію ЗУНР, службові інструкції, які дали змогу побачити хід розробки організаційно-правових підвалин цього важливого державного органу. Там же є відомості про систему підготовки кадрів Державної жандармерії [79].
Крім документів, що безпосередньо стосуються історії спецслужб ЗУНР, до фондів ЦДІА України у м.Львові внаслідок певних обставин потрапила й низка документів, цікавих з точки зору минулого спецслужб інших українських державних формацій в Україні. Вони зосереджені у так званій "Колекції документів УНР-ЗУНР" [80].
Там, наприклад, виявлені надзвичайно цінні щодо історії української розвідки секретні рапорти про діяльність дипломатії Української Держави Гетьмана П.Скоропадського на Кубані у 1918 р. [81]. Згадані документи свідчать про підвищення рівня роботи українських спецслужб, проведення ними масштабних операцій за кордоном, організацію цілеспрямованого впливу на зарубіжні політичні кола з метою забезпечення їх лояльності до України.
На пильну увагу дослідників історії національних спецслужб заслуговують і архівні фонди відомств внутрішніх справ різних формацій української державності. В ході ознайомлення з ними виявлені матеріали Адміністративно-політичного департаменту МВС Центральної Ради, установлена структура Департаменту, його керівний склад, напрямки діяльності, нормативна база. Правда, мало вдалося знайти стосовно результатів його праці [82]. У фонді МВС Української Держави Гетьмана П.Скоропадського [83] знайдений масив документів контррозвідувальних органів цього відомства - "освідомчих відділів" Департаменту Державної варти.
Документи гетьманської контррозвідки дають можливість для докладного висвітлення основних елементів оперативної обстановки у тогочасній Україні: матеріали про шпигунську й диверсійно-терористичну діяльність радянських спецслужб, антидержавну діяльність більшовицького підпілля, інших опозиційних Гетьманату політичних сил, повстанський рух, антиурядову пропаганду, прояви організованої злочинності тощо. Збереглося й чимало матеріалів про організаційно-штатний устрій самих "освідомчих відділів", підбір кадрів для них, а також директивних документів, листування з іншими державними установами. Цікавими є матеріали про оперативно-розшукові заходи "освідомчих відділів", їх протидію шпигунській та терористичній діяльності, особливо небезпечним кримінальним злочинам, зусиллям до підтримання внутрішньої безпеки у правоохоронних органах.
Наявні документи "освідомчих відділів" дають змогу відтворити хід конкретних оперативних розробок у справах з ознаками "шпигунства", "тероризму", "організації масових антиурядових виступів", а також побачити рівень проведення оперативно-військових операцій та контррозвідувального забезпечення ходу бойових дій.
Непогані можливості для студіювання історії української розвідки та контррозвідки надають і документи фонду МВС Директорії УНР [84]. Вони стосуються діяльності Політичного департаменту, реформованого потім в Департамент політичної інформації МВС УНР. Серед них - інструкції, які відображають провідні напрями службових зусиль цього підрозділу, доповіді, звіти про виконану роботу по контролю за іноземними місіями в Україні, відвернення шпигунської та антиурядової діяльності конкретних осіб, пропозиції щодо вдосконалення організації роботи місцевих підрозділів Департаменту. Ряд документів характеризує службову "технологію" цього підрозділу: роботу з агентурою, зовнішнє спостереження, обробку матеріалів засобів масової інформації, підбір і використання конспіративних квартир тощо [85].
Вище зазначалося, що автором опрацьовані і використані змістовні архівні матеріали щодо Державної жандармерії відомства внутрішніх справ ЗУНР. Унікальними можна назвати знайдені в ЦДАВО України документи стосовно функціонування Департаменту політичної інформації (розвідки та контррозвідки) МВС Державного Центру УНР в екзилі [86].
Як уже йшлося, для отримання відомостей з історії українських спецслужб вивчалися й архівні фонди цивільних відомств України того періоду. Це насамперед матеріали фондів міністерств закордонних справ національних державних формацій 1917-1920 рр. [87]. У них виявлено чимало документів щодо організації й функціонування військової дипломатії України, відносин між МЗС та силовими відомствами стосовно роботи військового аташату.
Крім того, документи цих відомств дають уявлення про специфіку роботи в Україні іноземних дипломатичних і консульських представництв, стан внутрішньої безпеки й службової дисципліни в українських представництвах за кордоном, а також роботу українських місій по репатріації військовополонених, серед яких також велося збирання інформації про країни перебування та їхні збройні сили. Окремі документи (наприклад, інформація посла України у Відні В.Липинського про австрійську шпигунську мережу в Києві у 1918 р.) свідчать про цілеспрямований збір розвідувальної інформації цивільною дипломатією України.
Чимало цікавих документів з історії українських спецслужб опинилося за кордонами України, в іноземних архівосховищах та бібліотеках. Відомо, наприклад, що Науково-дослідний Інститут ім. В.Липинського (Філадельфія, США) придбав у Гуверівській бібліотеці при Стенфордському університеті розвідувальний звіт Генштабу Польщі про стан УГА від березня 1919 р. [88]. Отже, студіювання історії спецслужб України має здійснюватися у співпраці вітчизняних та іноземних дослідників, кожні з яких мають доступ до тих чи інших груп джерел з проблеми.
Значний джерелознавчий потенціал для студіювання порушеного питання має Державний архів Служби безпеки України, якому передані архівні фонди колишнього КДБ УРСР та всіх попередніх радянських органів безпеки в Україні, починаючи з періоду громадянської війни.
За своїм походженням документальні джерела, де міститься інформація про спецслужби національної державності, можуть бути поділені на дві групи. По-перше, це документи ВУНК-ДПУ України, що стосуються боротьби проти антирадянських повстансько-підпільних рухів. Найбільш змістовними з точки зору наявності конкретно-історичної інформації є узагальнюючі матеріали радянських органів держбезпеки. Так, у документі під назвою "Отчет Центральной Украинской Чрезвычайной Комиссии за 1920 г." [89] дається характеристика повстансько-підпільному руху в Україні, роботі спецслужб УНР по його організації, контрзаходів ВУНК проти антирадянського руху опору, діяльності в Україні спецслужб іноземних держав Антанти, Польщі, Греції, Норвегії.
Велику інформативність мають і звіти радянських розвідників, що працювали у середовищі військових та політичних кіл діючих українських урядів. Автором, наприклад, використаний звіт співробітника особливого відділу 14-ї радянської армії О.Бірюкова про його роботу при урядових інституціях Директорії УНР [90]. Розвідник дає характеристику морально-політичного стану в державних інституціях УНР, розповідає про роботу спецслужб Української Народної Республіки (розвідки, контррозвідки), їх агентурну мережу, організацію повстанського руху, міжпартійні стосунки в урядових колах. О.Бірюков у звіті, звичайно, упереджено підходить до стану справ у силових структурах та урядових інституціях УНР, але документ має службово-інформаційний характер і тому близький до об'єктивності.
Інша група документів в архівах радянських спецслужб пов'язана з політичними репресіями проти діячів української національної державності або співробітників їх силових структур. Характерно, що практично протягом усього періоду сталінізму радянські органи держбезпеки вели розшук й безпідставно переслідували осіб, причетних до національних державних формацій періоду 1917-1921 рр.
Згідно із таємною інструкцією ОДПУ середини 20-х рр. постійному нагляду підлягали всі урядовці згаданих державних формацій, члени національних політичних партій, військовослужбовці збройних сил, працівники органів безпеки, внутрішніх справ, юстиції [91]. В період масових репресій вони ставали першочерговими їхніми жертвами. Розшук осіб цієї категорії тривав навіть наприкінці 40-х - на початку 50-х рр. Так, у 1948 р. місцеві органи держбезпеки УРСР отримали вказівку виявляти колишніх службовців Державної варти періоду Гетьманату. В результаті у відповідних фондах відомчого архіву опинився перелік з понад 3000 прізвищ службовців цієї інституції, справді унікальний документ для вивчення особового складу цього органу безпеки.
Під час розшуку службовців Державної варти до відомчого архіву надійшли й документи щодо напрямів діяльності самої варти, її організаційного устрою, нормативних і правових підвалин роботи, документи про гетьманські органи безпеки на транспорті та ін. [92]
Чимало цінних документів потрапило до архіву держбезпеки при підготовці й проведенні у 1920-1921 рр. судового процесу над колишніми членами уряду УНР і членами ЦК партії українських есерів (УПСР) [93]. Згадки про діяльність українських спецслужб містяться у протоколах допитів підслідних або прилучених до справ документах - "речових доказах контрреволюційної діяльності" цих осіб. Слід сказати, що на той час характер звинувачень у "політичних справах" ще не набув такого відверто вигаданого, фантастичного змісту, який мав місце з початку 30-х років. Правда, уже під час проведення цього судового процесу підсудним висувалися звинувачення у реальних, але не злочинних діях: праця в урядових структурах УНР, членство в некомуністичних партіях тощо.
У матеріалах згаданого процесу зустрічаються відомості про організацію повстансько-підпільного руху і його спеціальних підрозділів, що підтримували зв'язок з керівництвом УНР в екзилі. Природно, слідчі намагалися стимулювати вилучення такої інформації, оскільки певний опір радянському режиму в Україні тривав. Не менш потрібні їм були й компрометуючі державних діячів УНР свідчення. Відтак, у матеріалах справи можна зустріти дані про факти морально-політичного розкладу вищих урядовців, зловживання службовим становищем, боротьбу амбіцій політичних лідерів, зростання числа військових злочинів (погромів, розкрадання майна збройних сил тощо), службових правопорушень у роботі контррозвідки, використання спецслужб для переслідування політичних опонентів.
Найбільш цікавими серед документів цієї справи є свідчення розвідника і функціонера УПСР Ю.Скугар-Скварського. Він здійснював спеціальні подорожі на Кубань, де збирав важливу розвідувальну інформацію про російський "білий рух", переходив фронтову смугу для розвідувальної роботи на окупованій "червоними" території, а в останні перед арештом місяці 1920 р. очолював розвідку підпільних антирадянських сил у Києві [94]. Всі ці факти свідчать про джерелознавчу цінність слідчих справ 1920-1921 рр. Безумовно, вони були використані автором.
Матеріали архівних фондів суттєво доповнюються за рахунок ще однієї важливої групи джерел - періодичних видань урядових і військових інституцій того періоду. До їх числа можна віднести видання вищих державних установ УНР і ЗУНР [95], силових структур національних державних формацій [96], Інформаційного бюро Генштабу УНР [97], Корпусу Січових Стрільців [98] та інші військові періодичні видання.
Урядові видання й друкована продукція силових відомств містили відповідні державні акти й розпорядження провідників країни щодо розбудови силових структур. Значно ширший діапазон інформації військової періодики. Там можна зустріти дані про діяльність іноземних спецслужб або спеціальні заходи українських військових розвідників під час бойових дій, таємні операції на стадії підготовки антигетьманського повстання з боку Директорії, повстансько-підпільний рух, спроби державних переворотів, санкції щодо опозиційно настроєних воєначальників (наприклад, отаманів Болбочана й Оскілка) та інші цікаві для дослідника відомості.
Зрозуміло, що інформація з періодичних видань, яка торкається певних моментів з діяльності спецслужб, має фрагментарний характер, подана "по гарячих слідах" подій, відображає здебільшого лише офіційну точку зору, що ускладнює всебічний розгляд непростих військово-політичних та інших суспільних явищ. Проте матеріали періодики містять чимало подробиць, котрі не зафіксовані в архівних джерелах або історичних виданнях, дозволяють краще зрозуміти історичну атмосферу, в якій відбувалася фундація українських спеціальних служб.
Нарешті, для дослідження проблеми залучалися і такі джерела, як мемуарна література. В більшості активні учасники розбудови спецслужб України, їх співробітники не залишили окремих споминів, де б авторська увага приділялася саме минулому спецслужб. Отже, доводиться використовувати мемуари широкого кола осіб, причетних до державотворення й військових подій у 1917-1921 рр., де можна зустріти згадки про певні аспекти проблеми, що розглядається.
Спомини з історії громадянської війни активно видавалися у Радянському Союзі протягом 20-х - початку 30-х рр. При цьому друкувалися мемуари не лише учасників тих подій з радянського боку, але й діячів "білого руху", національних урядів або рухів, функціонерів некомуністичних партій. Варто згадати збірку споминів ряду військових лідерів "білого руху", діячів Центральної Ради, Гетьманату і Директорії УНР, котра вийшла у 1930 р. під загальною назвою "Революция на Украине по мемуарам белых", хоча її автори подекуди стояли на протилежних позиціях стосовно політичної долі України [99].
У збірці містяться цікаві відомості про діяльність спецслужб радянської Росії і "білого руху", комуністичне й монархічне підпілля, незаконні збройні формування в Україні, повстансько-підпільний рух, роботу маловідомої підпільної організації періоду Центральної Ради, яка мала протинімецьку спрямованість, та про інші цікаві події, що мали відношення до формування силових структур української державності.
Чимало відомостей про діяльність радянських спецслужб та керованого ними антиукраїнського комуністичного підпілля можна зустріти в мемуарах відомих діячів радянської влади і комуністичної партії. Так, у споминах одного з організаторів більшовицької агресії проти незалежної України В.Антонова-Овсієнка [100] йдеться про організацію розвідувально-підривної роботи під час підготовки наступу на Україну наприкінці 1918 р., про діяльність комуністичного підпілля в Україні, повстансько-підпільний рух на підтримку УНР тощо.
Згодом, після посилення ідеологічного впливу сталінізму, видання мемуарів учасників антирадянських рухів згортається, до того ж більша частина авторів споминів з радянського боку була репресована, а їхні праці потрапили до спецсховищ і не перевидавалися.
Одночасно численні спомини про події національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. з'являються з-під пера їх учасників у середовищі української політичної еміграції. Їх авторами виступають колишні генерали й старшини Збройних сил України, політичні діячі, дипломати. Багато споминів друкується на сторінках періодичних видань, про які йшлося у першій частині цього розділу.
Разом з тим виходять окремі видання спогадів, серед яких особливий джерелознавчий інтерес мають мемуари активних учасників воєнних дій в Україні [101]. Звичайно, їх автори лише побіжно торкаються певних аспектів історії спецслужб: оперативного забезпечення бойових дій, діяльності ворожих спецслужб та ін. Виняток становлять лише мемуари керівника ППШ Ю.Тютюнника, де висвітлено роботу всіх структурних підрозділів (в тому числі й спеціальних) Штабу по організації повстансько-підпільної боротьби в 1921 р. У його споминах переважно темними фарбами змальовуються стосунки між членами вищого військового керівництва УНР в екзилі, їх протиборство за контроль над повстанським рухом і лідерство у військовому будівництві в умовах еміграції, моральне падіння. Необхідно, однак, враховувати, що згадані спомини писалися Ю.Тютюнником вже після його арешту у 1923 р. (внаслідок операції органів ВУНК-ДПУ УСРР Ю.Тютюнник був виведений з-за кордону і заарештований, а після використання в пропагандистських кампаніях розстріляний) і багато в чому мали характер соціального замовлення радянської влади, яка намагалася розкласти українську військово-політичну еміграцію.
У мемуарних виданнях попри всю фрагментарність висвітлення діяльності національних спецслужб зустрічаються відомості, котрі дозволяють краще зрозуміти особливості фундації спеціальних органів, кадрову політику та інші моменти їх історії. Наприклад, в архівних джерелах та деяких друкованих працях знаходимо дані про структуру, функції й особовий склад Корпусу Державної жандармерії ЗУНР, однак мало що можна зустріти, скажімо, про морально-політичний стан її службовців. Тут корисним стало звернення до споминів С.Шухевича про минуле УГА, де він згадує про наявність, поряд із сумлінним ставленням до своїх обов'язків, протиправних вчинків з боку окремих співробітників Державної жандармерії ЗУНР.
В останні роки пожвавилось видання раніше написаних споминів відомих діячів періоду громадянської війни, які належали до різних таборів політичних сил [102]. Автор критично ставився до їх свідчень при відтворенні історії українських спецслужб. Бо кожен мемуарист - син свого часу, і не виключена можливість обмежено-ностальгічного бачення ним історичної реальності та її відмежування від сьогодення. Запорукою подолання цієї вади мемуарної літератури, на думку автора, є поєднання історичного та логічного в дослідженні. Під таким же кутом зору використовувались як джерела і мемуари співробітників радянських органів держбезпеки, котрі працювали в Україні у період, що розглядається. Так, у споминах Ф.Фоміна [103] при висвітленні операцій ВУНК в Україні у 1919 р. багато суб'єктивного, коли йдеться про роботу спецслужб УНР по організації розвідувально-диверсійного підпілля на зайнятій Червоною армією території.
Крім оригінальних документів з історії вітчизняних спецслужб 1917-1921 рр., про які згадувалося вище, використовувались і збірки матеріалів, що вийшли за радянських часів і присвячені історії громадянської війни в цілому [104] та окремим її етапам [105]. Певний обсяг інформації з історії українських спецслужб знайдено в документальних виданнях про ранні етапи діяльності радянських правоохоронних органів [106].
Ця загальна характеристика джерельної бази, з якої виходить автор у своєму дослідженні, свідчить, що діяльність спецслужб у минулому - це об'єктивна історична реальність, котра, власне, і потребує серйозного наукового дослідження, особливо, коли йдеться про такий період діяльності спецслужб, що є переломним в національній історії.
109, с.154
75, т.1; 169; 117; 181; 172; 173; 142, № 1-2; 182; 153; 12
див., наприклад: 18
65
11; 59; 129; 175 та ін.
див., наприклад: 104
5; 98; 102; 66; 253; 254 та ін.
66; 71; 80 та ін.
див., наприклад: 49; 81
88, с.478-479
72
241, 1971, № 3-4, с.74-75
100
72, Зб.3
249
224
177
246
157
див., наприклад: 13; 16; 64; 90; 115; 128; 148; 238 та ін.
див., наприклад: 93; 99; 174 та ін.
120; 121
225
243
240
136
140
14; 41; 43; 54, спр.2313/114 та ін.
2; 42; 103; 204 та ін.
89; 132; 214; 218; 227 та ін.
2; 37; 38; 50; 92; 125; 183; 184 та ін.
241
95; 119; 126; 149; 150; 208; 223; 242 та ін.
163
145
див., наприклад: 113; 265
151; 206; 207 та ін.
197
194
147
187
216
25
186
189
188
171; 217; 105
195
193
190
205
48
23
10
198; 191
158
234, ф.274; 75, т.1
235, ф.146
233, ф.1063
233, ф.1063
229
135, с.112; 233, ф.1077
135, с.111
135, с.115
135, с.111
135, с.112
88, с.494-495
257, с.121
257, с.122
233, ф.1074, 1075, 1077
233, ф.3766, 3696
233, ф.3696, оп.2, спр.33, 281
233, ф.1078
233, ф.1078, оп.2, спр.70
179, с.126
54, спр.3670/55, 2313/114, 3146/6
233, ф.1092, 1065
93; 29; 30; 174; 76; 46; 209; 235, ф.581, 462; 99; 120-122; 68; 100; 101; 34
235, ф.581
там же
там же
233, ф.1115; 31
233, ф.1216
233, ф.1092
32; 233, ф.1065, 1092, 1098, 1113, 3696; 54, спр. 69270, т.4, 31
233, ф. 1092; 133; 8, спр.68849
233, ф.2592, 3766, 3696
241, 1971, № 3-4, с.74
159
54, спр.69270, т.4
163, с.108-110
54, ф.2, оп.7, спр.5
54, спр.69270, т.1-40
54, спр.69270, т.18
32; 33
наприклад: 35; 34
228; 58; 209
210; 211
168
3
див., наприклад: 116; 162; 220; 154; 155; 252 та ін.
див., наприклад: 7; 143; 199; 200; 250 та ін.
231
46
див., наприклад: 60
152; 54, спр.2227