Після закінчення першої світової війни в імперії Габсбургів розгорнувся рух за утворення самостійних національних держав. І на західноукраїнських землях настав якісно новий етап народних змагань. Здійнявшись у Галичині, хвиля загальнонаціонального повстання прокотилася Буковиною, Волинню, Закарпаттям [509]. Українці, як і інші народи Австро-Угорщини, виступали за ліквідацію ненависної монархії на своїх землях. Революційні виступи у Східній Галичині, Буковині, Закарпатті та на Волині швидко переросли в оборонну війну проти військ новостворених держав (у першу чергу Польщі) і тих, котрі існували й раніше (передусім Румунії). Гостроти й міжнародного резонансу набула збройна боротьба у Прикарпатті. Це пояснювалося, з одного боку, стратегічним, політичним і культурним значенням Східної Галичини та її центру - Львова - в історичному житті українського народу, а з іншого тим, що Прикарпаття було найважливішим регіоном територіальних домагань Польщі на сході [510].
Коли Австро-Угорська імперія розвалилася, 18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися представники громадськості ("з'їзд мужів довір'я"), щоб утворити Національну Раду - вищий орган майбутньої держави. Її головою став Є.Петрушевич. Рада задекларувала претензії на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини і Закарпаття, тобто на етнічні українські землі в межах імперії. Тим часом відроджена Польща також готувалася взяти владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада у ніч на 1 листопада зайняла збройними силами Львів, а потім і всю територію Східної Галичини [511].
Цю справу організував очолюваний сотником Д.Вітовським Військовий комітет(, створений у вересні офіцерами-українцями австрійської армії і поповнений у жовтні представниками січових стрільців. Перед виступом Комітет перейменували в Українську Генеральну Команду. Їй підпорядковувались створені у великих містах окружні команди. Велика увага приділялася роботі у дислокованих на землях Східної Галичини австрійських військових частинах, де переважали українці, а також серед розміщених у Буковині загонів Українських січових стрільців (УСС). Водночас налагоджувались зв'язки і взаємодія з населенням міст і повітів, де були осередки українського офіцерства [512].
Організатори виступу, маючи у своєму розпорядженні незначну кількість (не більше 2,5 тис.) вояків-українців у складі розміщених тут австрійських частин, а також повстанські загони, оволоділи 200-тисячним Львовом, а згодом і всією Східною Галичиною [513]. У відозві від 1 листопада Національна Рада проголосила створення незалежної держави на українських землях колишньої Австро-Угорської монархії. Закон від 13 листопада 1918 р. визначив її назву - Західно-Українська Народна Республіка й територіальні межі - суцільна етнічно українська область колишніх австрійських коронних країв Галіції й Володимирії та Буковини. Закон закріплював державну самостійність ЗУНР. В одному з його положень йшлося про те, що влада в новій державі належить народові, який мав обрати Установчі збори на "основі загального, рівного, прямого, безпосереднього, тайного і пропорційного права голосування без різниці пола" [514].
Західноукраїнська державність одразу ж стала об'єктом агресії із Заходу. Ворожі війська рухались на Львів двома напрямками: бригада генерала Б.Роя - через Перемишль; з Любліна через Раву-Руську - бригада полковника Е.Ридз-Смигли. Соціальні верхи і політичні кола Польщі намагалися підняти населення на захист "польськості" східних земель. Після відновлення втраченої понад 120 років до того незалежності польської держави такі заклики знаходили широкий відгук [515].
Серйозним фактором, що робив проблематичним успіх українського повстання, була наявність численного, добре організованого польського підпілля. Основними підпільними організаціями військового типу були: Польська Організація Військова (ПОВ), Польські Кадри Військові (ПКВ) і Польський Корпус допомоговий (ПКД) [516]. Вони мали чітку структуру, були зорієнтовані на захист великодержавних планів польських націоналістичних кіл, поширювали свій вплив на молодіжний, професійний, спортивний, жіночий рухи, а через них - практично на всі верстви польського населення Галичини. Вже у другій половині дня 1 листопада 1918 р. почалися відповідні дії польських груп опору у Львові. Окремі сутички переросли у бойові дії по всьому місту. Вони точилися насамперед за оволодіння чи повернення стратегічних об'єктів, широко застосовувались барикадні укріплення. З перемінним успіхом точилися запеклі вуличні бої. Поступово ініціатива переходила до польської сторони, яка спромоглася швидко мобілізувати свою львівську громаду та отримати збройну допомогу з Польщі [517].
Розпочався період тривалої і нерівної боротьби ЗУНР за свою незалежність. Головні польські підпільні організації мали значні можливості щодо проведення розвідувальних та інших спеціальних заходів проти українських повстанців. Так, "поштовий" відділ штабу ПОВ займався збором таємної інформації через перлюстрацію державних документів власною агентурою серед поштових чиновників. З ПОВ активно співробітничали такі конспіративні організації, як "Союз самостійної молоді" та "Вольносць", котра мала свої таємні джерела інформації в ряді військових частин краю. У ПКВ були сильні позиції серед скаутського руху і в організації студентів-бойовиків "Страж академіцкі" [518].
У розвідувальному забезпеченні дій польської сторони активно використовувалося місцеве населення. Для збору потрібної інформації залучалися підлітки, жінки, робітники. Вони чудово знали місто (на відміну від вояків-українців, котрі були мобілізовані з інших місцевостей і лише несли службу у Львові). Мешканці Львова - поляки стежили за розташуванням і діями українських загонів і своєчасно інформували своє командування. Польські розвідники діяли тактично грамотно. Особливо ефективно працювали розвідники з числа польських робітників. Як зазначав військовий історик А.Крезуб, вони себе зарекомендували "як боєвий елемент... відчайдушний і відважний, зокрема в розвідчій і зв'язковій службі незрівняний" [519].
На думку автора, прорахунком Української Генеральної Команди на початку повстання була відсутність налагодженої системи розвідки сил і можливостей противника. І тому вона не мала точних даних про фактичну кількість і можливості бойових загонів поляків [520]. Правда, при підготовці до повстання і на початковому етапі збройного виступу з ініціативи Генеральної Команди та інших військових керівників у місця розташування польських груп опору надсилалися окремі вояки для збору відомостей про їх чисельність, пересування, дислокацію штабів, складів, важких вогневих засобів та настрої особового складу. Але це не вирішувало проблему [521]. Не приділялась належна увага агентурній роботі. Контррозвідувальні заходи здійснювались переважно у межах командирських функцій.
Уже під час вуличних боїв у Львові розгорнувся процес творення західноукраїнської державності. 9 листопада 1918 р. був сформований Тимчасовий Державний Секретаріат (уряд) ЗУНР. Його головою став К.Левицький, Л.Цегельський очолив Державний секретаріат внутрішніх справ [522]. Першими кроками уряду ЗУНР були: введення жандармерії і початок створення Української Галицької Армії (УГА). Однак сформувати за короткий час власне, достатньо надійне військо він не встиг, і польські збройні сили при активній підтримці Заходу, після жорстоких боїв 22 листопада зайняли Львів. Уряд ЗУНР змушений був переїхати у Тернопіль, а згодом у Станіслав. Тут до середини 1919 р. перебували основні урядові й політичні інституції західноукраїнських земель. 4 січня вийшов закон про "Виділ" (Президію) Української Національної Ради. Президентом став Є.Петрушевич. Було створено й уряд - Раду Державних Секретаріатів - на чолі з С.Голубовичем [523]. Передбачалося, що вищі законодавчі й виконавчі органи республіки забезпечать розробку організаційно-правових підвалин діяльності силових структур, в тому числі і спеціальних.
Події у Східній Галичині вплинули і на частину Волині, де перебували австро-угорські війська. Наступного ж дня після повстання у Львові жителі Володимира-Волинського створили Тимчасовий магістрат. Але українська влада проіснувала тут стільки ж, скільки й у Львові, - 22 листопада 1918 р. Володимир-Волинський захопили польські війська. Проти агресора повстали волиняни різних політичних напрямів. Найчисленнішими наприкінці 1918 - на початку 1919 рр. стали загони, що орієнтувалися на УНР. Проте українським силам бракувало взаємодії. Коли ж вони об'єднувались, окупанти зазнавали відчутних поразок. Так, 22 січня 1919 р. загони отамана Оскілка відбили Володимир-Волинcький [524].
Успішній протидії агресії найбільше перешкоджала відсутність належної практичної допомоги з боку УНР. Польща неухильно нарощувала наступ на ЗУНР, яка від 22 січня 1919 р. мала статус "Західної області УНР", вела війну, просуваючись до Стохода й Збруча на Волині, котра вважалася безпосередньою частиною УНР, а та обмінювалась дипломатичними посланцями з Варшавою [525].
З метою належного військового захисту своєї державності ЗУНР ще з листопада 1918 р. розпочала формування регулярної Української Галицької Армії і досягла разючих успіхів. Це формування відбувалося найефективнішим шляхом - знизу, на базі вірних проводу військових частин та бойових груп, і було завершене в січні-лютому 1919 р. У другій половині листопада 1918 р. УГА налічувала 25 тисяч вояків, у січні 1919 р. - 70 тисяч, а через півроку досягла 100-тисячної чисельності [526]. Вищим органом управління УГА стала Начальна Команда. Командуючими УГА у різні періоди були: полковники Д.Вітовський, Г.Коссак, Г.Стефанів, генерали М.Омелянович-Павленко, О.Греків, М.Тарнавський, О.Микитка, а за часів ЧУГА - В.Порайко. Структура з'єднань і підрозділів армії неодноразово змінювалась. Однак встановилися головні ланки її бойових сил: корпуси, бригади і батальйони (курені), окремі частини, підрозділи артилерії, спеціальних і технічних військ, кінноти, авіації [527].
У реформованій УГА належне місце зайняли розвідка і контррозвідка, хоча й були віднесені до "помічних формацій". Необхідно зауважити, що керівництво ЗУНР створило у збройних силах розвідувальну й контррозвідувальну служби значно оперативніше, ніж керівництво УНР. Це можна пояснити більш конструктивним підходом проводу Західноукраїнської держави до питань військового будівництва порівняно із заклопотаною політичною демагогією та "соціальними експериментами" Директорією. Зрозуміло, що збір важливої розвідувальної інформації й контррозвідувальне обслуговування військ були життєво важливі для Збройних сил ЗУНР під час запеклої війни з шовіністичною Польщею.
Досить конкретно завдання військової розвідки показав у своїх спогадах колишній її співробітник четар Іван Вислоцький: "Новітня армія послуговується двоякого роду розвідкою, явною й тайною. Явну розвідку ведуть боєві відділи, на близьку віддаль, між власним фронтом і боєвою лінією ворога, при помочі піших чи кінних (головно під час походу) стеж; дальшу, що сягає на зади ворога, при помочі літаків і бальонів на припоні. Тайна розвідка, що її завданням є просліджувати вороже запілля та все те, що торкається ворожої армії, її організації, озброєння, рухів, військових споруджень, постачання, включно з усіма господарськими ділянками, і настроїв населення, має свою окрему організацію та окремі методи праці. З нею лучиться нерозривно контррозвідка, себто охорона перед ворожою розвідкою і пропагандою серед війська і населення власного краю, і пропаганда, що знову має на меті словом і друком поборювати ворожу пропаганду і протиставити їй власну" [528].
Структура військової розвідки УГА включала в себе: розвідчий відділ НКГА, відповідні підрозділи штабів корпусів і бригад, агентурну мережу, відділи польової розвідки.
Начальнику РВ НКГА підлягали розвідчі підвідділи при корпусних і бригадних командах та при окружних військових командах, а також розвідчі старшини, які перебували в окремих важливих місцях обабіч тодішнього українського фронту й на кордоні з Румунією. Після переходу УГА за Збруч підвідділи були при урядових інституціях у Кам'янці й при Команді Етапу Армії (повна її назва Начальна Команда - Команда Етапу Армії).
Ініціатором створення розвідки галицького війська став керівник УГА полковник Дмитро Вітовський. Внутрішня організація РВ НКГА змінювалася залежно від потреб війська й можливостей. Згідно з "Перзональним складом Начальної Команди Галицької Армії", "Штатом Штабу Начальної Команди Галицької Армії" та рядом наказів (Ч.79 від 30.06.19 р.; Ч.141, № 64531 від 30.11.19 р. та ін.) на момент повного укомплектування склад головного відділу був таким: начальник РВ НКГА ("шеф розвідки") поручник Родіон Ковальський, котрий особисто керував відділами офензивної і дефензивної розвідки й відділом детективів та розвідників; ад'ютант начальника - хорунжий Володимир Комаринський (лише Ковальський та його ад'ютант володіли повною інформацією щодо роботи РВ); відділ "Реєстрації ворожих сил", який очолював хорунжий Ярослав Яремчишин, займався переважно вивченням польської армії і часто мав досить точні матеріали від своїх розвідників і ворогів Польщі; відділ "Пропагандивний", яким керував поручник Гриць Ничка, а згодом четар Володимир Лисий, дбав про піднесення боєздатності вояків, організовував агітаційно-пропагандистські заходи. Щоправда, згодом відділ "Пропагандивний" був виведений зі складу РВ [529].
Таким чином, старшинський склад РВ налічував двох поручників, двох четарів і двох хорунжих; підстаршинський - старшого десятника і десятника, котрі займалися виключно діловодством. Склад детективів (контррозвідників - В.С.) був дуже строкатим за національною належністю, склад розвідників постійно змінювався. Корпусні й бригадні РВ мали лише по одному старшині й одного-двох підстаршин з відповідною кількістю детективів і розвідників [530].
Робота розвідки за етапами діяльності поділяється на два головні періоди, які дуже різнилися обставинами праці, територією дій, протистоящим ворогом. Це період галицький - війна з поляками і наддніпрянський - війна з Червоною та Добровольчою арміями.
Під час війни з поляками РВ діяв у Галичині і працювати було легше, але на той час особовий склад ще не мав належного досвіду й навичок. Агентура військової розвідки рекрутувалася здебільшого з молоді допризовного віку - 16-17 років, як хлопців-гімназистів, так і дівчат. "З великою самопожертвою, з погордою смерти, - писав І.Вислоцький, - йшла ця молодь на певну загибіль, що в 95% випадках була наслідком повного браку фахового вишколення. Ці діти, 15-літні, тільки що вирвалися батькам і матерям - ішли служити Батьківщині, ішли в морози, дощі, пішки до Львова і назад. Околиці Львова мають цілий ряд незнанних могил - тих нашому загалові невідомих героїв" [531].
Вкрай складна обстановка не залишала часу на підготовку кадрів розвідників, тому ефективність їхніх дій була низькою. Склад детективів був набагато кращим, тут працювали фахівці, але переважно не українці. Так, "найстарший детектив" Іммерглік був словацьким німцем, а взагалі серед детективів були чехи, євреї і навіть один поляк. Бракувало у РВ також і кадрових офіцерів. З усіх розвідників-старшин, склад яких доходив до 30 чоловік, було лише 5-6 фахових. Деякі з них, що працювали ще в австрійській розвідці, відмовлялися служити в УГА через брак у РВ НКГА фахового персоналу, коштів, відсутність розуміння необхідності розвідки з боку багатьох членів уряду і декотрих вищих старшин. Навіть окремі старшини РВ через ці обставини відмовлялися працювати в розвідці та йшли на фронт командантами сотень чи куренів [532].
І все ж таки в цей період зусиллями поручника Р.Ковальського та його підлеглих РВ вдалося досягти чималих успіхів, зберегти, поповнити й навчити кадри розвідників і детективів.
Під час галицького періоду військова розвідка отримувала значну допомогу, часто навіть більшу, ніж це передбачалося інструкціями, від польової жандармерії УГА, про яку піде мова нижче.
Про зростання кваліфікації кадрів військової розвідки УГА свідчать досягнуті ними конкретні результати під час наддніпрянського періоду діяльності. Так, значним успіхом начальника РВ поручника Ковальського був арешт у Вінниці шефа польської розвідки капітана Ковалевського, котрий зломлений перебуванням у в'язниці повідомив дуже цінну інформацію стосовно дій польської армії на східному фронті. У корпусних розвідчих відділах найдіяльнішим був відділ 1-го корпусу, котрим керував здібний старшина (прізвище встановити не вдалося), убитий згодом більшовиками. Його висококваліфіковані енергійні дії по організації розвідки, талант розвідника зберегли життя багатьом українським воякам. Військові розвідники 1-го корпусу проникали далеко за лінію фронту з більшовиками, доходили аж до Гомеля, коли бої точилися під Коростенем.
При підготовці наступу на Жмеринку і Вінницю командант РВ 3-го корпусу УГА четар Померанц наказав підлеглим дослідити сили й дислокацію більшовицьких частин. Розвідники проникли в глибоке запілля ворога, встановили контакти зі старшинами розташованих у Жмеринці штабів двох дивізій Червоної армії. Їхня інформація сприяла вдалому наступу українських військ, а також дала змогу після захоплення Жмеринки знешкодити мережу більшовицьких шпигунів. Багато цінної інформації давали військовій розвідці дезертири так званої інтернаціональної дивізії Червоної армії, що складалася з полонених мадярів і німців колишньої австрійської армії, багато з яких бажали повернутись на батьківщину. За здобуття важливої інформації про те, що більшовики спрямували танки, які мали намір застосовувати проти УГА, на фронт з Добровольчою армією, хорунжий РВ 3-го корпусу УГА І.Вислоцький був підвищений у званні до четаря.
У частинах Дієвої армії та її тилових структурах і установах було дуже багато більшовицьких шпигунів, особливо під виглядом медичних сестер. З переходом УГА за Збруч ця маса "сестер милосердя" хлинула до галицьких військ, але рішучі дії розвідчих старшин швидко відвернули цю загрозу. Так, лише в Жмеринці на другий день після вступу до неї УГА щодо сімох "сестер-жалібниць" був доведений шпіонаж на користь "червоних". Одна з них мала документи австрійської сестри милосердя й була нібито дочкою мадярського старшини, вона вільно розмовляла українською й російською мовами. Усі шпигунки були покарані на місці за законом воєнного часу.
Військові розвідники УГА вивчали і своїх союзників - Дієву армію, оскільки для того були серйозні підстави. Багато старшин цієї армії та отаманів повстанських загонів участі в боях з більшовиками не брали, чинили сваволю проти мирного населення, кошти, виділені урядом, пропивали. Не дивно, що шеф оперативного відділу НКГА полковник Шаманек, ознайомившись із звітом розвідки про становище в Дієвій армії та поведінку отаманів, сказав: "Ці люди або божевільні, або злочинці" [533].
До активу військової розвідки УГА слід віднести попередження державного перевороту в Галичині, який намагалися здійснити соціалісти-революціонери Микита Шаповал та Григор'їв; попередження збройного виступу в Дрогобичі - так званого "Дрогобицького бунту", організатором якого були есери та комуністи. Причетними до останньої справи виявилися і В.Винниченко та його ліва фракція соціал-демократичної партії. Військова розвідка УГА ліквідувала й ряд великих злочинних угруповань, які діяли у прифронтовій смузі [534].
Примусове злиття УГА з Червоною армією призвело до ліквідації розвідки галицького війська, оскільки більшовики намагалися насамперед прибрати до рук співробітників РВ і розстрілювали їх без суду. Був заарештований і шеф військової розвідки Р.Ковальський, але під час конвоювання до Москви йому вдалося вискочити через вікно вагона і, незважаючи на зламану при цьому ногу, втекти. Ще 26 співробітників РВ НКГА спромоглися перебратися за кордон через Польщу й Румунію [535].
Один із співробітників військової розвідки УГА Л.Шанковський також дав оцінку діяльності розвідки Збройних Сил ЗУНР: "Назагал розвідка УГА, хоч і мала деякі безсумнівні успіхи, не могла й рівнятись з польською, большевицькою чи денікінською, головно з браку фахових старшин (тільки 6 фахових старшин на всіх 30, що працювали в розвідчих відділах) та браку грошей. На цей брак складалося теж мале зрозуміння для справ розвідки в деяких цивільних і військових колах, які з погордою ставилися до розвідки й поліції, як до своєрідної форми "шпіцлівства" [536].
Варто додати, що розвідкою УГА була слабо організована й пропагандистська робота серед населення взагалі й особливо в окупованих польськими військами районах. Для підвищення її ефективності не вистачало також кваліфікованих кадрів, відповідних матеріалів і літератури. Тому і не вдалося належним чином протистояти ворожій пропаганді й формувати настрої населення у державницькому дусі [537].
Одним з важливих каналів забезпечення УГА розвідувальною інформацією була військова авіація, котра підлягала безпосередньо Начальній Команді. На початку війни з Польщею УГА мала одну авіаційну сотню (ескадрилью) у складі 3 бойових і 4 розвідувальних літаків типу "Бранденбург" [538]. Пізніше авіація отримала "літунський полк" з 40 машинами типу "Ньюпор", "Бранденбург", "Фоккер". Авіаполк складався з двох сотень, що базувалися у м.Стрий і с.Красне. Ця частина вела повітряну розвідку, знищила 16 літаків ворога і пройшла бойовий шлях за маршрутом Чортків-Кам'янець-Вінниця-Могилів-Одеса-Бердичів-Козятин, після чого була інтернована до Польщі [539].
До постачання збройним силам розвідувальної інформації залучалися цивільна й військова дипломатії республіки. ЗУНР встановила дипломатичні і консульські взаємини з Австрією, Угорщиною, Чехословаччиною, Німеччиною, Югославією, Італією, Ватиканом [540]. Її представники увійшли і до складу делегації УНР на Паризькій мирній конференції, де збройні сили ЗУНР репрезентував полковник Д.Вітовський. За даними інформаційно-розвідувального відділення Реввоєнради Української Червоної армії від травня 1919 р., уряд ЗУНР влаштував при дипломатичних місіях у Відні, Празі, Будапешті "вербовочні бюро", які вели опитування військовополонених-українців, а також займалися залученням командних та інженерних кадрів в УГА [541].
Військова спецслужба УГА вдавалася і до створення підпільних осередків на окупованій Польщею території. 16 березня 1919 р. у Львові польська контррозвідка викрила українську підпільну воєнізовану організацію, що нараховувала до 700 членів, в тому числі 350 робітників-залізничників. Вона мала на озброєнні 4 кулемети, кожен з бойовиків - гвинтівку з 40 набоями. Організація вела розвідувальну і пропагандистську роботу, готувалась до збройного виступу. Її провідники Фоліс і Саломович були розстріляні, пройшли масові арешти робітників. При цьому затримали одного з керівників підпілля, агента розвідки ЗУНР Л.Ганкевича [542].
В доповіді співробітника закордонного відділу Генштабу Армії УНР А.Рибчука йдеться про те, що 22 жовтня 1919 р. у Львові польська спецслужба заарештувала М.Оссовську, яка ефективно допомагала Л.Ганкевичу залучати вояків до УГА. Всього у цій справі було затримано 40 осіб. Арешти агентів розвідки ЗУНР використовувались поляками як привід для розгортання масових репресій проти українського населення міста [543].
Розвідувальну роботу спецслужб ЗУНР на окупованій території Галичини ускладнював жорсткий контррозвідувальний контроль спецслужб Польщі. Так, у Львові польська контррозвідка, дирекція поліції і військова адміністрація встановили тотальне стеження за всіма українськими політичними, комерційними, культурними і молодіжними організаціями, що перешкоджало використанню їх українською розвідкою як прикриття, а також реалізації планів збройних виступів проти окупантів [544].
Становить інтерес організація контррозвідувального обслуговування Збройних сил ЗУНР. З перших днів свого існування вони стали об'єктом розвідувально-підривної роботи польських спецслужб. Останні намагалися вкорінити свою агентуру в середовище військовослужбовців УГА, вербувати членів її командного складу. Крім того, до вербовки вояків і командирів УГА були причетні спецслужби й інших ворожих ЗУНР держав. Так, румунською розвідкою був завербований і займався шпигунством на її користь начальник штабу 1-го корпусу УГА Вурмбрант. На чеську розвідку працював старший офіцер Зегорош [545]. Намагаючись завербувати українських старшин, іноземні спецслужби застосовували проти них методи фізичного й морального тиску. Наприклад, 19 травня 1919 р. від Начальної Команди УГА поїхали на переговори про перемир'я з поляками підполковник Фідлер і сотник Колтунюк, які були затримані в штабі польського генерала Галлера у Любліні. Парламентерів УГА офіцери польської та союзної Польщі французької розвідок почали допитувати про стан, дислокацію, командний склад УГА. Затриманим українським офіцерам погрожували зброєю, знущалися над ними, не давали спати тощо [546].
Іноземні спецслужби вели й диверсійно-підривну діяльність проти УГА. Активна пропаганда в її середовищі велася спецслужбами Польщі, РСФРР і російського "білого" руху, а також емісарами ворожих українській республіканській державності політичних кіл "гетьманців" [547]. Цілком імовірно, що спалах епідемії тифу серед вояків УГА влітку-восені 1919 р. був наслідком діверсійної акції її противників. До шпиталів потрапило щонайменше 10 тис. військовослужбовців, а загальна чисельність армії скоротилася до 10 тис. багнетів. Лише в бригаді УСС щодня вмирало семеро бійців. За словами головного лікаря УГА доктора Бурачинського, "армія вже не схожа на військо, це вже й не лікарня, а мандруючий склад трупів" [548]. Найбільшу кількість хворих на тиф мав 2-й корпус УГА, який вів наступ на Коростень, маючи противником на лівому фланзі частини польської армії Галлера. Стотисячна армія Галлера була сформована з польських громадян у Франції й кинута до Галичини, що призвело до вирішального перелому у воєнних діях на користь поляків [549].
ЗУНР мала загальнодержавний орган контррозвідки - "Державну жандармерію", про яку піде мова далі, а також військову контррозвідку УГА. Суттєвим недоліком в організації роботи зазначеної спецслужби була, на думку автора, відсутність центрального керівного органу. Підрозділи військової контррозвідки працювали на рівні корпусів та бригад і підпорядковувались розвідочному відділу Начальної Команди. Безпосередньо контррозвідувальною діяльністю займались здебільшого фахові детективи, між якими траплялись і чужинці. Їм допомагала дуже успішно й Державна жандармерія [550].
Питаннями безпеки військ та підтримання належного порядку у місцевостях їх дислокації займалися так звані помічні формації: польова жандармерія, булавні (штабні) сотні і стаційні (місцеві) команди. Це були підрозділи, що дбали про відповідний режим у бойових і прифронтових смугах. Всі вони існували лише при провідних командах - від бригадної і вище. Булавні сотні охороняли свої команди у місцях їх постою. Вони також допомагали стаційним командам, котрі відповідали за порядок у тих місцевостях, де розташовувались військові частини або команди. Їх завданням було охороняти військові установи, команди, пильнувати, щоб був лад між цивільним населенням, і підтримувати зв'язок з тими державними та самоврядними установами, які знаходились на території стаційної команди. В кожному місті чи містечку представниками військової влади виступали стаційні команди, що підлягали бригадам, корпусам чи самій Начальній Команді [551].
До послуг місцевим командам були й відділи польової жандармерії. Це були органи безпеки воєнного часу, які призначалися для виконання військово-поліцейських функцій у місцях розташування й передислокації армії. Головними їх завданнями були: збереження ладу і спокою в місцях перебування й руху військ, збір і охорона військового майна, особливо зброї та набоїв; попередження диверсійних акцій на залізничних шляхах, мостах та лініях зв'язку; протидія дезертирству; супроводження конвоїв і кур'єрів тощо. Інколи вони виконували також обов'язки Державної жандармерії (боротьба зі шпигунством, саботажем і ворожою пропагандою) там, де її підрозділів не було.
Польова жандармерія (ПЖ) УГА була започаткована у грудні 1918 р. У зв'язку із запланованим наступом на Львів тоді був створений відділ Польової жандармерії при Команді "Групи Південь", перейменованої потім на 7-му Львівську бригаду. Такий же відділ сформували при Начальній Команді Галицької Армії. Першим керівником - командантом - ПЖ став колишній офіцер австрійської жандармерії підполковник Олександр Красіцький. Згодом аналогічні відділи створюються при командах корпусів та бригад. У лютому 1919 р. підполковник Красіцький одержав призначення команданта Державної жандармерії 30 УНР та виїхав до Станіслава (нині Івано-Франківськ), де тоді перебував уряд. Польову жандармерію УГА очолив сотник Іван Козак.
Правовою базою діяльності органу стали "Організаційні Постанови для Полевої Жандармерії Галицької Армії" та службова інструкція для Польової жандармерії, схвалені тодішнім Начальником Генеральної Булави УГА полковником Курмановичем і оголошені наказом НКГА від 12 березня 1919 р. В основу цих нормативних актів лягли аналогічні постанови для польової жандармерії колишньої австро-угорської армії з відповідним пристосуванням до організаційної системи УГА [552].
Підрозділи Польової жандармерії підлягали Начальній Команді УГА, крім того, стосовно виконання військово-поліцейських функцій вони підпорядковувалися начальникам штабів військових з'єднань, у розташуванні котрих дислокувалися. Структуру ПЖ складали: Відділ Польової жандармерії при НКГА, сотні ПЖ при командах корпусів та чети при командах бригад. Сотнями керували сотенні старшини, на яких покладався і вишкіл підлеглих вояків, а четами - досвідчені підстаршини, по змозі професійні жандарми.
Невдовзі Командантом Польової жандармерії був призначений сотник Матвій Яворський. За його командування видано новий статут для ПЖ, оголошений наказом 24 червня 1919 р. за підписом тодішнього Начального Вождя ГА генерала Грекова. Цим статутом передбачалися певні зміни в організаційному устрої ПЖ: змінено назву "Польова жандармерія" на "Польова сторожа"(; вона підпорядковується Команді Етапу Армії та ділиться на шість відділів, кожний з яких складався з корпусної та бригадних сотень [553]; бригадна сотня - з бригадної чети та двох кордонних чет; чисельний склад сотні становив не більше 100 чоловік, а чети - не більше 30.
Кадрове комплектування ПЖ провадилося переважно за рахунок осіб, що мали певний стаж військової служби й пройшли короткий жандармський навчальний курс. Професійні жандарми становили в ПЖ УГА лише незначний відсоток і займали здебільшого посади підстаршин, командантів чет, подекуди - старшин. Причиною такого становища була недостатня кількість професійних жандармів-українців, котрі працювали в колишніх імперських інституціях і погодилися на службу в українській армії.
ПЖ не мала власного однострою (уніформи), вона користувалася уніформою військового зразку із зубчаткою та отоком на кашкеті вишневого кольору. Службовою відзнакою усіх вояків Польової жандармерії була жовто-блакитна опаска на лівому рукаві.
У прифронтових смугах та в складних умовах відступу українського війська ПЖ отримувала підтримку й допомогу від Державної жандармерії.
Незважаючи на велику користь ПЖ для збереження боєздатності армії, зміцнення її тилу, деякі старшини й вояки УГА ставилися до неї дуже неприхильно, чинили їй перешкоди. Таке становище зумовлювалося передусім упередженням, а то й ненавистю до всякої поліції з тих часів, коли її чини діяли як представники чужої загарбницької влади, а також незнанням і недооцінкою ролі цього органу безпеки. В інтересах захисту військової таємниці працювала і цензура польової пошти УГА [554].
Для розгляду справ про скоєння військовослужбовцями злочинів було покликане до життя "військове судівництво" ЗУНР - система, яка включала обласні, окружні та польові військові суди, Польовий Суд Начальної Команди, Найвищий військовий трибунал. Виключно до компетенції Польового Суду відносились кримінальні справи щодо офіцерів та осіб, котрі займалися шпигунством або надавали іншу допомогу противнику [555].
Не можна обійти увагою такі важливі питання, як об'єднання військово-командних апаратів УНР і ЗУНР та взаємодія їхніх спецслужб. З перших днів існування ЗУНР її керівництво висловило прагнення до об'єднання західноукраїнських земель з Наддніпрянською Україною в єдину соборну державу. Для участі в урочистому акті з'єднання була затверджена представницька делегація. Акт Соборності (злуки) відбувся 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані в Києві. Згідно з проголошеним Універсалом почала існування "одна незалежна Українська Народна Республіка". ЗУНР отримала статус Західної області УНР. При збереженні досить широкої автономії ЗО УНР проголошувалось об'єднання головних сфер державного життя обох частин України, і в тому числі оборонних відомств [556]. Проте на практиці таке об'єднання виявилось здебільшого формальним в силу важкої ситуації на фронтах національно-визвольної боротьби, а також через серйозні суперечності між соціалістичним за політичною орієнтацією керівництвом УНР та буржуазно-ліберальним проводом ЗУНР. "З'єднання відбулося похапцем, - відзначав у серпні 1919 р. міністр закордонних справ УНР В.Темницький, - маса справ лишилася не врегульованою. Хоч в засаді прийнято було, що армія і закордонна політика спільні, проте було дві армії і дві закордонні політики" [557]. Напевно через це в історичній літературі частіше вживається назва ЗУНР, а не ЗО УНР [558].
Відсутність належного порозуміння між командуванням армій УНР і ЗУНР зумовило те, що лише 11 серпня 1919 р. було створено спільний провід - Штаб Головного Отамана, куди увійшли на паритетній основі наддніпрянці і галичани. Розвідочним відділом цього Штабу керував підполковник Гриців. Однак компетенція Штабу була дуже обмеженою, що не дозволяло "спільному проводові повести ширше справу для об'єднання армій і зосередження в її руках заряду всіма справами" [559]. На жаль, з тих же причин не вдалося налагодити необхідне співробітництво між армійськими спецслужбами УНР і ЗУНР щодо обміну розвідувальною інформацією та проведення спільних контррозвідувальних заходів.
Трагічно склалася й історична доля УГА. На початку червня 1919 р. в армії відчувалися втома й незадоволення проводом. Не на багато кращими були настрої і серед населення краю. Для виходу з екстремальної ситуації 9 червня 1919 р. Виділ (Президія) Національної Ради передав Є.Петрушевичу всю повноту військової і цивільної влади як диктатору. Командуючим УГА був призначений генерал О.Греків. Народ, армія і провід згуртувалися. Справи пішли на краще [560].
В запеклих боях з польськими військами вояки УГА показували приклади мужності та стійкості і досягали успіхів навіть за умов чисельної переваги противника. Досить згадати хоча б відому "Чортківську офензиву" - добре підготовлену (в розвідувальному аспекті теж) і успішно проведену наступальну операцію в червні 1919 р. Однак, будучи виснаженою у боях, постійно відчуваючи гострий брак боєприпасів, під ударами свіжих, чудово озброєних державами Антанти польських з'єднань, УГА за спільним рішенням Директорії УНР і Диктатора ЗУНР 17-18 липня 1919 р. перейшла р.Збруч для допомоги Армії УНР в боротьбі з більшовицькими військами. Наприкінці червня - на початку липня 1919 р. польські війська окупували Східну Галичину і Західну Волинь. Було ліквідовано всю структуру української державності. Армія УНР і УГА у серпні 1919 р. здійснили успішний похід на Київ, здобули місто, однак змушені були його залишити під натиском військ російського "білого руху" [561].
За умов воєнних невдач, голоду й епідемій, духовної роздвоєності і зневіри в успіх Начальна Команда УГА в кінці жовтня 1919 р. самочинно прийняла рішення вислати парламентерів до денікінського штабу і розпочати переговори про перемир'я й обмін полоненими. 6 і 17 листопада 1919 р. були підписані угоди про перемир'я УГА з армією Денікіна [562]. Згідно з цією угодою УГА в повному складі мала перейти на бік Денікіна за умови незастосування її у війні проти УНР. 16 листопада 1919 р. ЗУНР виходить зі складу УНР і проголошує на терені своїх земель Галицьку державність [563].
Після розгрому "білих" в Україні Червоною армією створений наприкінці 1919 р. в рядах УГА так званий Революційний Комітет досяг угоди з командуванням Червоної армії щодо проголошення УГА "Червоною Галицькою Армією". На той час УГА була практично небоєздатна через великі втрати від тифу, і, на думку багатьох сучасників, ця угода пояснювалась прагненням врятувати "стрільців УГА від розстрілів у підвалах ЧК, де в тому часі гинули всі противники комунізму в Україні" [564].
З 1 березня 1920 р. УГА отримала назву ЧУГА, її корпуси переформовуються в бригади, що увійшли до складу ряду з'єднань Червоної армії [565]. Проте поширення на частини ЧУГА діяльності радянських політорганів, ревтрибуналів, утиски її стрільців на національно-культурному грунті з боку більшовицьких комісарів призвели до виникнення в ЧУГА планів антирадянського виступу. 24 квітня 1920 р. 2-а і 3-я бригади ЧУГА переходять на бік військ УНР. Однак нові союзники С.Петлюри - поляки - роззброїли ці з'єднання й інтернували їх особовий склад до таборів військовополонених. Група генерала Кравса, що приєдналась до 6-ї херсонської дивізії, вже в Галичині відкололась від фронту і пробилась до Чехословаччини. Більшість старшин і стрільців, що перебували в Києві та Одесі, більшовики відправили в табори на північ Росії. Багато з них було розстріляно [566].
З цього часу фактично припиняють регулярну діяльність Українська Галицька Армія та її спеціальні служби. Але багато армійських старшин та стрільців, співробітників військової розвідки й контррозвідки в підпіллі, лавах повстансько-партизанських формувань та національно-визвольних рухів продовжували нерівну боротьбу за самостійність і соборність Української держави.
Цей аналіз свідчить про наявність загальних закономірностей створення та функціонування спеціальних служб УНР та ЗУНР, про змістовну співзвучність їхньої діяльності, хоча форми, методи та способи дещо різнилися під впливом специфічних політичних та оперативних умов.
З часу зародження перших владних структур західноукраїнської держави розпочалась наполеглива робота і по створенню спеціальних відомств з функціями захисту державного ладу, протидії розвідувально-підривним акціям іноземних спецслужб, боротьби з диверсійними та іншими ворожими й антигромадськими проявами на залізничному транспорті. Такими відомствами були Державна жандармерія і Залізнодорожна жандармерія. Варто зауважити, що органи безпеки ЗУНР загальнодержавного рівня формувались значно активніше ніж її військові спецслужби.
Перш ніж перейти безпосередньо до історії заснування й організаційно-правового впорядкування цих органів, слід зупинитися на визначальних факторах оперативної обстановки в ЗУНР, які зумовили необхідність їх створення. Найголовнішим із них була добре скоординована розвідувально-підривна діяльність іноземних спеціальних служб на території республіки. Зрозуміло, що найбільш настирливо діяли спецслужби головного противника ЗУНР - Польщі. Найзаповзятішою в цьому відношенні є усі підстави вважати військову розвідку Польщі - так звану "двуйку", тобто 2-й відділ Польського Генерального штабу (ПГШ).
Про структуру та основні функції "двуйки" свідчить цікавий цілком таємний документ, здобутий в той період українськими розвідниками у Варшаві. Центральний апарат польської військової розвідки складався з таких відділень: організаційного, облікового, агентурного, паспортного, оборонного й пресового. Організаційне відділення координувало роботу розвідувальних підрозділів військових з'єднань й окремих розвідувальних груп і осередків за кордоном. Воно ж виробляло інструктивні документи, котрі містили в собі пріоритетні завдання для осередків розвідувальної інфраструктури, вело збір й обробку інформації, яка надходила від розвідувальної мережі. Саме в цьому відділенні вівся персональний облік агентури, її інструктаж, вирішувалися питання про професійну придатність розвідників, їх відправку за кордон, а інколи, в разі потреби, і про ліквідацію [567].
Функції аналітичного центру польської військової розвідки виконувало облікове відділення. Воно обробляло всі відомості про стан збройних сил, політичну ситуацію, економіку зарубіжних країн. Керівництво спецслужби орієнтувало облікове відділення на першочергову увагу саме до справ України. Згадане відділення аналізувало донесення польської агентури, дипломатичних джерел, іноземної преси. На підставі цих даних велися загальна картотека збройної сили противника та облік його сил в конкретних регіонах, журнали розвідінформації окремих польських військових з'єднань, складалися карти з оперативною ситуацією на місцях. Обліковий підрозділ кожного дня надавав верховному командуванню збройних сил докладні розвідувальні звіти. Крім того, він вів облік розвідувальних акцій противника на польській території, збирав інформацію про діяльність громадсько-політичних організацій у прикордонних районах Польщі. Внутрішню безпеку польської військової розвідки мало забезпечувати оборонне (контррозвідувальне) відділення. У його розпорядженні перебували контрольно-захисні пункти на державному кордоні та окремі контррозвідувальні групи при головних управліннях Генштабу, штабах військових з'єднань. Ці групи складалися з трьох офіцерів-контррозвідників і трьох кур'єрів. Як важливе джерело розвідувальної інформації розглядалися матеріали закордонної преси, обробку яких вело прес-відділення "двуйки". Головна увага приділялася вивченню матеріалів українських, російських, румунських, а також польських засобів масової інформації про становище в Україні [568].
Агентурне і паспортне відділення займалися всебічною підготовкою таємної агентури для роботи за кордоном, а також створенням необхідних умов для цього. Польські спецслужби не мали проблем з матеріально-фінансовим забезпеченням. Лише Франція, мріючи про перетворення Польщі у головну ланку протирадянської "Малої Антанти", надала режиму Ю.Пілсудського позику у 50 млн. та озброєння на 1,7 млрд. доларів, до Варшави прибули великі групи військових радників Франції, що співробітничали з "двуйкою" [569]. До послуг останньої було і численне етнічно польське населення Галичини, його підпільні організації, про які йшлося вище.
Територія Галичини стала ареною діяльності не тільки польських спецслужб. Мали місце факти вербовки вояків та старшин УГА розвідками Румунії та Чехословаччини, країн, котрі окупували Північну Буковину та Закарпаття. До ЗУНР прибували й емісари розвідок країн Антанти і США. Увага спецслужб цих країн до Галичини була викликана насамперед потребою в інформації для їхньої делегації на Паризькій мирній конференції, котра, зокрема, вирішувала і питання про майбутнє західноукраїнського регіону. Не зайвим буде сказати, що відомості розвідки відігравали суттєву роль при формуванні позицій цих держав на Паризькому форумі. Особливо це стосувалося США, що можна пояснити великим впливом на їх президента В.Вільсона з боку начальника військової розвідки США полковника Хауза. За словами англійського прем'єр-міністра Д.Ллойд Джорджа, "жодна людина не відігравала такої активної, послідовної й корисної ролі у відношеннях президента Вільсона до Європи, як полковник Хауз... Голос Хауза був голосом Вільсона" [570].
До складу "відділу політичної інформації" делегації США у Парижі входила велика група американських розвідників на чолі з заступником начальника військової розвідки США полковником Ван Деманом. Цьому підрозділу підпорядковувалися американські резидентури у Варшаві, Відні, Ясах, Константинополі. Групи американських розвідників з військово-морської розвідки попрямували до ряду міст України, в тому числі і до Львова [571]. На землях Галичини працювали розвідувальні групи США на чолі з капітанами Фостером, Новаком, Купером та іншими офіцерами. 7 квітня 1919 р. до Станіслава прибула військова місія США у складі капітанів Бахмана і Респера [572].
У лютому 1919 р. під проводом колишнього посла Франції в Росії Нуланса почала роботу "міжсоюзницька місія" в Польщі, до складу якої увійшли розвідники Франції, Англії, США, Італії. Уповноважений Паризького форуму французький генерал Бартелемі зі своїми помічниками об'їздив весь західноукраїнський регіон, відвідав його центри Львів, Дрогобич, Хуст та інші міста [573]. За завданням члена "міжсоюзницької місії" у Варшаві Вейда до Львова прибув емісар англійського командування капітан Джонсон. Незабаром тут з'явився і сам полковник Вейд. Англійські розвідники збирали матеріал про становище в Галичині, розробляли проекти демаркаційної лінії між польською армією та УГА [574].
Емісари розвідок країн Антанти і США розгорнули створення агентурних мереж у Львові, Станіславі, Дрогобичі та інших містах регіону, підтримували дії польської розвідки [575]. Зусилля спецслужб вищезгаданих великих держав, хоча й не завжди прямо, фактично були спрямовані проти державних інтересів ЗУНР. Ці країни не приховували своїх намагань вирішити долю західноукраїнських земель на користь Польщі, Румунії та Чехословаччини як членів запроектованої "Малої Антанти". Інформація їхніх розвідок використовувалась здебільшого не на користь представників України в Парижі, тим більше, що в Галичині складалася справді скрутна для уряду республіки та УГА ситуація.
Ще одним серйозним чинником оперативної обстановки в ЗУНР, крім згаданої активної роботи іноземних спецслужб та наявності польських підпільних формувань, було погіршення внутрішньополітичної ситуації в умовах воєнного часу. Спостерігалося послаблення діяльності апарату державного управління, зростало дезертирство з армії на грунті деморалізації частини вояків під впливом бойових невдач, прогресувала кримінальна злочинність. Все це якраз і свідчило про нагальну потребу створення державних структур з функціями захисту існуючого ладу, охорони життєво важливих об'єктів народного господарства, підтримки належного порядку в суспільстві.
Уже в перші листопадові дні визвольних змагань 1918 р. у Галичині були роззброєні всі підрозділи австро-угорської жандармерії, а натомість створено "державну міліцію" з добровольців. Для роботи в новому органі залучалися колишні австрійські жандарми-українці. Але їх було мало. Тому міліція здебільшого рекрутувалася з людей, які для цієї служби не мали ніякої кваліфікації, а вступали туди, щоб уникнути служби у бойових частинах. І, як наслідок, міліція не змогла виконати поставлені перед нею завдання. Це спонукало повітові центри розпочати організацію своєї, "правильної" сторожі безпеки. У деяких місцевостях за створення повітових команд жандармерії взялися старшини та підстаршини розпущеної австрійської жандармерії. Це була дуже важка праця і знову ж таки в першу чергу через відсутність належної кількості фахівців, а також у зв'язку з різними підходами повітових керівників до принципів підбору кадрів та службових обов'язків команд [576].
У листопаді 1918 р. згідно з рішенням уряду ЗУНР на основі закону Австро-Угорської імперії про жандармерію від 25 грудня 1894 р. почав формуватися "Корпус Української Державної Жандармерії", підпорядкований Державному секретаріату військових справ. Корпус мав і скорочену назву - "Державна жандармерія" (ДЖ). Її центральна команда (керівництво) під проводом майора Л.Індишевського знаходилась у Львові. Вийшов наказ, що зобов'язував уже існуючі повітові команди продовжувати свою діяльність, керуючись старими австрійськими законами і постановами, перейнятими Українською Національною Радою, аж до розробки нової нормативної бази. Підрозділи міліції були підпорядковані ДЖ як допоміжні формування. Передбачалося, що в разі потреби в розпорядження корпусу надавалися загони ополчення. Військовим і цивільним відомствам заборонялося втручатися в роботу та кадрові питання жандармерії. Зверталась увага командантів (командирів) повітових команд на необхідність результативного контролю за роботою підлеглих [577].
Щоб якось зарадити нестачі старшинських кадрів, керівництво ДЖ призначило трьох так званих "експонованих старшин", яким підпорядкувало жандармерію у військово-територіальних регіонах, введених Держсекретаріатом військових справ. Місцями перебування експонованих старшин були: Львів (тимчасово - Жовква), Станіслав, Тернопіль. Відповідно до військово-територіального поділу ЗУНР сформовано 23 відділи жандармерії з дислокацією у таких містах: Львів, Перемишль, Ярослав, Сянік, Самбір, Сокаль, Рава-Руська, Городок-Ягайлонський, Дрогобич, Тернопіль, Теребовля, Чортків, Бучач, Броди, Золочів, Бережани, Стрий, Долина, Станіслав, Городенка, Коломия, Заставна, Чернівці. Команда Державної жандармерії ділилася на відділи і станиці. Якщо станиця знаходилась в адміністративному центрі, то вона отримувала назву повітової команди. Начальниками відділів призначалися старшини, керівниками повітових команд - повітові вахмайстри, станиці очолювали вахмайстри I і II класу. Окремі повітові команди підлягали прямо експонованим старшинам, а ті - керівництву ДЖ. Після відходу українських військ зі Львова керівництво Державної жандармерії разом з урядом переїхало до Тернополя, а потім до Станіслава, де перебувало аж до загального відступу УГА в травні 1919 р. Для контролю за поточною роботою підрозділів ДЖ на запроваджену посаду інспектора жандармерії призначається полковник австрійської жандармерії О.Гаванський [578].
Попри всі негаразди та складнощі поступово йшло поповнення особового складу Державної жандармерії, в тому числі і кваліфікованими кадрами. До неї продовжували вступати колишні жандарми, як українці, так і нерідко чехи, німці, євреї і навіть поляки, котрі перед розпадом Австро-Угорської імперії служили в Східній Галичині. Корпус зміцнювався також за рахунок тих жандармів-українців, яких переворот застав на службі в Західній Галичині, Боснії і Герцеговині, окупованих областях та на фронтах і які за звісткою про відновлення української державності повернулися додому. Після перевірки та прийняття присяги вони призначалися на відповідні посади. Комплектування кадрів здійснювалося і шляхом залучення добровольців, що пройшли строкову військову службу, та підготовлених резервістів, котрі відповідали вимогам [579].
Значним державотворчим кроком Національної Ради ЗУНР стало прийняття Закону "Про Державну жандармерію" від 15 лютого 1919 р. В його основу був покладений аналогічний австрійський закон 1894 р., проте існували й суттєві відмінності [580]. Заслуговує позитивної оцінки те, що основи діяльності спецслужби ЗУНР регламентувалися нормативним актом вищої юридичної сили, що відповідало демократичним політичним і правовим традиціям. Закон від 15 лютого 1919 року досить чітко і детально регламентував правовий статус Державної жандармерії, її підпорядкованість і територіальну структуру, порядок заміщення посад та проходження служби (відповідно до прийнятого табелю про ранги), порядок підбору і систему підготовки кадрів ДЖ, вимоги до кандидатів на службу. Важливо також, що у цьому законі здійснюються спроби захисту соціальних прав співробітників спецслужби та членів їх сімей.
За новим законом Державна жандармерія являла собою воєнізовану організацію, покликану захищати й убезпечувати суспільний лад (тобто боротися зі шпигунством, саботажем і ворожою пропагандою), підтримувати спокій і порядок в країні. В разі необхідності вона могла залучатися і до виконання окремих бойових завдань, якщо це не шкодило її основній діяльності. У вищих інстанціях жандармерія підпорядковувалась Державному секретаріату внутрішніх справ. Були ліквідовані посади експонованих старшин та інспектора жандармерії, а при відомстві внутрішніх справ утворюється "YI відділ жандармерії і поліції". Його начальником став майор Ю.Волощук. На співробітників корпусу поширювалися військові закони та дисциплінарні статути [581].
Повітові команди жандармерії перебували у подвійному підпорядкуванні: стосовно загальних питань суспільної безпеки вони підлягали повітовим державним комісарам (службовій владі), а у справах військових і оперативних, адміністративно-господарських, професійної підготовки та контролю за службою - своїм командантам (командирам). Повітовим державним комісарам дозволялося з урахуванням динаміки оперативної обстановки в межах свого району маневрувати силами жандармерії. Іншим цивільним і військовим установам, громадським організаціям жандармерія не підлягала. Але вони мали право звертатися до жандармерії з проханнями про допомогу в межах її компетенції. Користуватися послугами ДЖ могли суди і прокуратури. В свою чергу жандармерія мала право вимагати у поліції, цивільної та військової влади сприяння у вирішенні поставлених перед нею завдань, а також запрошувати громадян на бесіди у службових питаннях.
Службовій владі дозволялося залучати ДЖ до участі у справах поліції, але якщо це не шкодило основному призначенню жандармерії. У своїй діяльності ДЖ повинна була дотримуватись чинного законодавства. Разом з тим, по лінії підпорядкованості вона мала "безумовно виконувати одержані припоручення і не вдаватися в їх оцінку", оскільки за зміст наказу несе відповідальність та посадова особа, що його видала. Щоб уникнути непорозумінь, пропонувалося видавати накази у письмовій формі, якщо ситуація і час дозволяють це зробити.
Співробітник жандармерії мав право під час несення служби застосовувати зброю у таких випадках: "конечної оборони" - в разі потреби відбити напад на нього чи інших осіб, якщо це загрожувало їхньому життю; коли особа, щодо якої здійснюється затримання, чинить опір; при намаганні небезпечного злочинця утекти, якщо немає іншого способу для його затримання.
Загальну чисельність Державної жандармерії встановлював Держсекретаріат внутрішніх справ, а кількісний склад її місцевих підрозділів (станиць) - начальник ДЖ за узгодженням з повітовим державним комісаром [582].
У лютому 1919 р. команду Державної жандармерії очолив підполковник О.Красіцький, його заступником став майор Л.Індишевський, а після переміщення останнього у "Велику" Україну - підполковник Я.Яськевич. Вступивши на посаду команданта ДЖ, підполковник О.Красіцький обмежив склад міліціонерів до кількості, необхідної для поповнення жандармерії на час війни та інших надзвичайних обставин, як це передбачалося австрійським законом 1894 р. (поповнення становило ополчення). Під його керівництвом вдосконалюється організація роботи, система контролю, ефективніше здійснюється комплектування підрозділів. Уже в лютому 1919 р. були здебільшого укомплектовані команди відділів, повітові команди й станиці. Чисельний склад ДЖ перед відворотом за Збруч у липні 1919 р. був таким: 6 булавних старшин, приблизно 25 сотенних старшин і хорунжих, 1000 заводових (кваліфікованих) жандармів, 400 пробних жандармів та 3000 міліціонерів. Один старшина припадав приблизно на 155 жандармів. Шляхом пробної служби, практичного навчання поступово досягалося зростання професійного рівня особового складу. У травні 1919 р. після складання іспиту 7 підстаршин іменовано старшинами. Керівники підрозділів мали забезпечувати професійну та військову підготовку підлеглих [583].
Законом від 15 лютого 1919 р. передбачені вимоги до осіб, які можуть прийматися на службу до Державної жандармерії. Кандидат повинен бути громадянином ЗУНР, вести бездоганний спосіб життя, мати позитивні моральні якості, метку вдачу, віком від 20 до 40 років, неодруженим чи бездітним вдівцем, високим на зріст, фізично здоровим і розвинутим, вміти добре читати, писати і рахувати, знати державну мову й мову тієї частини неукраїнського населення, яке проживає на території, де передбачається служба майбутнього жандарма. При службовій зацікавленості в конкретній особі Державний секретар внутрішніх справ або за його вказівкою командант Державної жандармерії мали право давати дозвіл на виняток стосовно вікових і сімейних обмежень. До речі, не заборонялося залучення до служби і неповнолітніх, але за згодою їхніх батьків або опікунів (правда, в законі нічого не сказано, про яку саме службу йдеться). Усі співробітники, вступаючи до Корпусу жандармерії, приймали службову присягу [584].
Остаточному рішенню про зарахування до ДЖ передувала однорічна пробна служба кандидата, яка включалася в загальний термін жандармської служби. Після цього претендент мав скласти іспит перед комісією, в яку входили представники місцевої адміністрації та старшини відомства. Особи, що вступили до корпусу жандармерії, зобов'язувалися прослужити там 4 роки. Поповнення старшинської ланки здійснювалось шляхом просування до вищих ступенів у межах Корпусу, переведення здібних командирів з військових підрозділів і повернення з відставки, а також за рахунок тих осіб, з якими підтримувались позаслужбові відносини. Стосовно останніх, очевидно, маються на увазі старшини, які конспіративно надавали допомогу у вирішенні оперативних завдань. Керівники усіх рівнів і співробітники ДЖ прирівнювались за ступенями (званнями) та правами до армійських. Командант Державної жандармерії користувався правами командира бригади. Кожний діючий жандарм мав ступінь десятника. Для Корпусу жандармерії була введена відповідна форма одягу - однострій.
Звільненню з Корпусу підлягали: співробітники, що під час пробної служби не проявили здібностей до роботи в жандармерії; після завершення встановленого терміну служби; за станом здоров'я; за родинними обставинами (з дозволу Державного секретаря внутрішніх справ); в разі скоєння злочину або серйозної службової провини (у цьому випадку звільнений повинен був незавершений термін служби в жандармерії пройти при запасному війську, якщо він за віком ще військовозобов'язаний); за скороченням штатів. Звільнення старшин здійснювалося в порядку, передбаченому для старшин армійських. На період роботи у ДЖ громадяни звільнялися від служби у війську, оскільки цей час зараховувався їм як військова служба. Всі видатки на утримання, навчання та забезпечення особового складу здійснювались із бюджету Державного секретаріату внутрішніх справ. Треба сказати, що належним чином вирішував господарчі питання "рахунково-економічний відділ" команди ДЖ [585].
Законом передбачався соціальний захист співробітників ДЖ та членів їх сімей (як і для армійських військовослужбовців): забезпечення житлом, призначення пенсій за вислугу років та у зв'язку із втратою працездатності під час служби, пенсій і разових грошових виплат вдовам і дітям жандарма у разі його загибелі при виконанні службових обов'язків тощо [586]. Слід зауважити, що після прийняття цього закону платня жандармів зросла на 100 відсотків [587]. Однак, дещо незрозумілими уявляються сьогодні певні складнощі, пов'язані з одруженням співробітників. Скажімо, старшина у ранзі полковника мав отримувати дозвіл на це у Глави держави, підполковник і нижчі, аж до десятника - у Державного секретаря внутрішніх справ [588].
Відповідно до закону від 15 лютого 1919 р. вийшли постанови, інструкції, розпорядження та інші нормативні документи, котрі більш детально регламентували устрій, переміщення кадрів та діяльність корпусу жандармерії. Один із колишніх жандармських старшин І.Козак у своїх спогадах критикує цей закон. Він вважає, що відлучення ДЖ від військового відомства й підпорядкування її Державному секретаріату внутрішніх справ призвели до послаблення згуртованості Корпусу, занепаду військового духу і службової дисципліни, аж до виникнення в ньому "таємного товариства", яке виступало з демагогічною програмою "охорони інтересів жандармів" [589]. Сумнівно, що саме перепідпорядкування спричинило названі проблеми. У багатьох країнах світу загальнодержавні органи безпеки підлягають міністерству внутрішніх справ або безпосередньо уряду. І при цьому, взаємодіючи з військовими спецслужбами, успішно вирішують поставлені завдання. Крім того, той же світовий досвід свідчить про недоцільність зосередження усіх спецслужб в одному силовому відомстві (цього немає практично в жодній цивілізованій державі). Що ж до "таємних товариств", то у той час вони виникали в державних структурах й інших європейських країн.
На думку автора, в законі та документах, що його доповнюють, є інші, більш суттєві недоліки. По-перше, нечітко викладені головні функціональні завдання і напрями діяльності Державної жандармерії, повноваження цієї спецслужби й процесуальні права її співробітників; внутрішня структура центральних ланок, порядок їх взаємодії з вищими органами влади. По-друге, в цих нормативно-правових актах відсутня регламентація (бодай найзагальніша) низки важливих для діяльності будь-якої спецслужби питань: таємного діловодства й категорій підвідомчих ДЖ справ, основ агентурної роботи, взаємодії з органами слідства та іншими спецслужбами, проведення спеціальних заходів та ін.
Виходячи з аналізу наявних документів та спогадів сучасників, є підстави вважати, що "Корпус Української Державної Жандармерії", який спирався у своїй діяльності на нормативну базу та "вишкіл" австрійської сторожі безпеки, запозичив і її методи та засоби практичної роботи. Сюди треба віднести: використання таємних інформаторів, візуальне спостереження, опитування, огляд, вивідування, контроль телефонних переговорів та листування об'єктів зацікавленості.
Після надання на початку червня 1919 р. президенту ЗУНР Є.Петрушевичу прав Диктатора Корпус ДЖ підпорядковується "Команді Запілля Начальної Команди УГА", а потім - безпосередньо "Військовій Канцелярії Диктатора". На введену посаду референта жандармерії призначається майор І.Дичка. Тоді ж було змінено назву "Державна жандармерія" на "Народна Сторожа" через те, що попередня назва викликала у населення "Великої" України негативні спогади про царську жандармерію [590]. "Народна Сторожа" (НС) берегла загальний суспільний лад і безпеку, розшукувала небезпечних злочинців, а також боролась із шпигунством, дезертирством, допомагала УГА проводити мобілізації, реквізиції харчів для війська, охороняла військове майно, припиняла протиправні посягання щодо населення. В прифронтових смугах і під час загального відвороту співробітники НС виконували військово-поліцейські функції, а часто і закривали окремі ділянки фронту. Відомо, що ще в боях за Львів відзначилась школа пробних жандармів. На жаль, автору не вдалося відшукати документи, які містили б інформацію про конкретні здобутки Народної Сторожі у боротьбі зі шпигунством, антидержавними збройними виступами тощо. Але ставлення керівників держави до названої інституції дає підстави вважати, що і на цьому напрямку роботи результати були.
Велику допомогу у вирішенні складних організаційних питань надавали співробітники НС державним адміністраціям. Повітовими комісарами були переважно люди малокомпетентні, значна їх частина не мала правової підготовки. І, за словами сучасника, саме діяльність "Державної жандармерії уможливила справне функціонування державної машини". На жаль, повітові комісари, військові чини часто давали сторожі безпеки доручення, які виходили за межі її службових обов'язків, що викликало обурення населення і, зрозуміло, на адресу останньої [591]. Хоча і в Державній жандармерії, і в Народній сторожі також не все було ідеально. Наприклад, в підрозділі жандармерії на станції Підволочиськ працювали особи, котрі замість охорони складів військового майна "самі обкрадали магазини й крадене добро або відносили додому в часи вільні від служби, або передавали своїй рідні, що спеціально по те приїздила возами до Підволочиська" [592].
Після відвороту УГА за Збруч у липні 1919 р. з нею перейшла на "Велику" Україну і Народна сторожа, за винятком тих її підрозділів, які були витіснені ворогом з місць дислокації разом з частинами однієї з бригад до Чехословаччини або потрапили до румунського чи польського полону. З прибуттям до Кам'янця-Подільського Корпус приблизно нараховував: 25 старшин, 900 заводових і 250 пробних жандармів та 2000 міліціонерів. Останніх зразу ж передали в розпорядження Команди запілля для відправки на фронт, а із заводових жандармів сформували 8 відділів. Вони належно забезпечували загальну безпеку, виконували допоміжну військову службу в районі, виділеному для УГА. Відділ сотника Ващука здійснював охорону Диктатора ЗУНР. Слід сказати, що Народна сторожа завоювала велику довіру та щиру прихильність і місцевого населення. Все це спонукало провідників УНР організувати й у себе сторожу безпеки на зразок НС. Для цього у вересні 1919 р. підполковник Яськевич і майор Волощук з групою старшин та підстаршин відкомандировуються в розпорядження МВС УНР. "Однак, - зазначає І.Козак, - із-за тамошнього загального безладдя та... нездарности злопам'ятної петлюрівської "влади", яка поза безконечними й беззмістовими нарадами та високопарними промовами не виявила в тому напрямі ніякої діяльности...".
Після переходу УГА до більшовиків "польовий штаб" розпустив Народну сторожу, а старшин і жандармів розділив по бригадах. В окремих формуваннях ЧУГА вони залучалися до польової поліцейської служби. Частина співробітників НС влилась в армію і органи безпеки УНР. По-різному склались долі тих жандармів, які разом з окремими частинами УГА перейшли через Карпати до Чехословаччини. В полках з них формувалися підрозділи військової поліції, місцева влада використовувала їх для несення внутрішньої сторожової служби в містах та таборах військовополонених, а також для допомоги станицям чехословацької жандармерії [593].
Доцільно детальніше зупинитися на проблемі підготовки й атестування кадрів Державної жандармерії ЗУНР. З метою організації теоретичного навчання (вишколу) пробних жандармів та підготовки станичних командантів при команді ДЖ функціонував "доповняючий відділ" [594]. Уже з кінця 1918 р. у Станіславі відкривається жандармська школа для "здібних, інтелігентних та ідейних хлопців з війська, що заявили охоту стало служити при жандармерії" [595]. В "Органічних постановах для жандармерії", складених у відповідності з австрійським законом від 25 грудня 1894 р., зазначається, що пробні жандарми мають проходити п'ятимісячну теоретичну підготовку при "доповняючому відділі", а потім - стажування в станичній команді протягом часу, якого не вистачає до пробного року. Після цього при наявності потрібних фізичних, моральних та інтелектуальних якостей претенденти зараховуються на постійну службу до корпусу.
Ступінь вахмайстра 1 і 2 класу міг присвоюватись тим жандармам, що закінчили школу станичних командантів, склали іспит і після того протягом 6 місяців успішно здійснювали керівництво станичною командою. Ступінь повітового вахмайстра надавався авторитетним та відданим справі станичним командантам з належним професійним рівнем та досвідом роботи, але за умови, що вони вже не менш як півроку виконують обов'язки повітового команданта й отримали позитивну оцінку "штабового" старшини чи команданта відділу. Повітових вахмайстрів дозволялося допускати до іспиту на старшин, якщо вони мали необхідну професійну освіту, бездоганну поведінку і справлялися з посадовими обов'язками. Осіб, які успішно склали іспит, Державний секретар внутрішніх справ іменував хорунжими і надсилав в розпорядження відділових командантів для практичного введення в старшинську службу. В разі нестачі старшин і наявності вакансій їм доручали керівництво відділовими командами. Іспити на жандармських старшин і станичних командантів (як і на пробних жандармів) проводила змішана комісія, сформована з адміністраційних урядників та жандармських старшин. Армійські старшини, переведені до Корпусу Державної жандармерії, повинні були також проходити встановлену законом річну пробну службу, яка включала: тримісячний вишкіл при штабі Команданта Державної жандармерії, знайомство (кілька місяців) з практичною роботою в адміністраційному та інших відділах, шестимісячне самостійне виконання обов'язків команданта відділу. По закінченні часу проби старшини складали іспит на придатність до керівної служби в ДЖ [596].
У першій половині 1920 р. керівництво ДЖ надіслало Диктатору ЗУНР проект організації професійної підготовки жандармів, де передбачалося створення навчальних закладів різних ступенів, а саме: "Школи пробних жандармів" - для початкової підготовки кадрів жандармерії з терміном навчання 4 місяці (40 осіб); "Школи командантів станиць", яка б готувала з кращих жандармів начальників станичних і повітових команд жандармерії, термін навчання - 6 місяців; "Школи старшин", до якої для підвищення кваліфікації мали зараховуватися керівники підрозділів жандармерії тільки за особистим дозволом Диктатора ЗУНР, термін навчання - 6 місяців. Слухачі повинні були вивчати загальнокримінальне й військове законодавство, службове діловодство, судову медицину та ін. [597]. На жаль, невідомо, як зреагував на цей проект Диктатор, але є дані, що школи пробних жандармів та станичних командантів функціонували ще до цього [598].
Важливою і дуже вразливою з боку як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів була одна з головних артерій життєзабезпечення ЗУНР - залізничний транспорт. В цих умовах нагальною стала потреба у створенні спеціального органу, який би ефективно протидіяв злочинним намаганням зірвати нормальну роботу залізниці або скористатися нею для проведення розвідувально-підривних акцій. Рішенням Державного секретаріату військових справ від 24 березня 1919 р. при Залізнодорожній військовій управі була створена Залізнодорожна жандармерія (ЗЖ). На неї покладалися перевірка документів у військових та цивільних пасажирів; виявлення й затримання підозрілих осіб з фальшивими документами, шпигунів, провокаторів і злодіїв; збереження ладу та порядку в поїздах; охорона "особових" (урядових - В.С.) транспортів та державного майна, що перевозиться залізницею.
Залізнодорожна жандармерія користувалася правами Державної жандармерії ЗУНР. Разом з тим, коли виникало питання про арешти залізничників, ЗЖ мусила негайно, по можливості перед арештом, повідомити про це своїх безпосередніх зверхників (керівників). Коли таке повідомлення зробити виявлялось неможливим, то після арешту слід було одразу (особливо, коли йшлося про "дефіцитних" фахівців) вимагати заміну в Залізнодорожній управі. Лінійні підрозділи ЗЖ по 8-20 чоловік під керівництвом підстаршин створюються у Станіславі, Ходорові, Тернополі, Стрию, Самборі, Чорткові, Коломиї, Красному, Бродах, Підволочиську, Гусятині, Лавочному, Ворохті, Бережанах. Залізнодорожна жандармерія підлягала адміністративно і дисциплінарно Державному секретаріату військових справ та відповідно Залізнодорожній військовій управі. ЗЖ тісно взаємодіяла з Державною жандармерією, поліцією і фінансовим відомством.
Залізнодорожна жандармерія мала такий же однострій (уніформу), як і ДЖ. Відмінність полягала лише в тому, що перші носили відзнаку з буквами "ЗЖ" на уніформі. Слід зазначити, що Державна жандармерія здійснювала нагляд за діяльністю ЗЖ. З цією метою з корпусу ДЖ було виділено 30 досвідчених жандармів, які, крім того, надавали допомогу колегам у підвищенні професійного рівня. Усі прикомандировані співробітники адміністративно і дисциплінарно підлягали Державній жандармерії, а в питаннях безпосереднього виконання службових обов'язків і Залізнодорожній військовій управі. Але вони мали дотримуватись також усіх розпоряджень та правил, передбачених для ЗЖ [599].
Як засвідчують сучасники тих далеких подій, Залізнодорожна жандармерія ЗУНР завдяки національній свідомості й професіоналізму, військовій дисциплінованості та надлюдським зусиллям особового складу також зробила вагомий внесок у справу визвольних змагань та розбудови Української держави [600].
Підбиваючи підсумки розгляду надбань ЗУНР в галузі розбудови спеціальних служб, слід зазначити, що роботу в цьому напрямку відзначали оперативність, цілеспрямованість, врахування попереднього досвіду органів безпеки Австро-Угорщини, увага до правового обгрунтування діяльності спецслужб. Варто пам'ятати, що цей процес проходив в умовах безперервних бойових дій проти сильного зовнішнього ворога, при нестачі кваліфікованих кадрів і коштів. Творення органів безпеки Західноукраїнської держави включало в себе й розмежування компетенції військових і загальнодержавних спецслужб. У Збройних силах республіки почали функціонувати центральний апарат розвідки та її підрозділи в структурних військових формуваннях. Розвідка розгортає діяльність за фронтовою смугою, на території, окупованій ворогом. Армійська контррозвідка вирішує покладені на неї завдання на корпусному і бригадному рівнях. Розвідка та контррозвідка тісно взаємодіють між собою і в разі необхідності використовують в інтересах справи можливості й здобутки західноукраїнської дипломатії. У свою чергу, ці спецоргани допомагають представницьким інституціям захищати інтереси ЗУНР на міжнародній арені.
Служба безпеки загальнодержавного рівня була представлена "Корпусом Української Державної Жандармерії". Він мав чітку організаційну структуру: провідну (керівну) команду і регіональні органи. Розгортається диференційована система підготовки кадрів для жандармерії. Створюється спеціалізований орган безпеки на залізничному транспорті - Залізнодорожна жандармерія. Завдяки патріотизму, відданості справі й наполегливості жандармерія користувалася повагою і авторитетом цивільного населення. Усе вищезазначене є свідченням конструктивного підходу керівництва республіки у сфері державотворення. Але, на думку автора, ЗУНР програвала від того, що розвідка була монополізована військовим відомством і не мала альтернативи в структурі загальнодержавної служби безпеки. Скоріше за все, це можна пояснити перебуванням ЗУНР в стадії становлення як самостійної держави.
Як відомо, державотворчі зусилля керівництва і народу ЗУНР не принесли бажаних кінцевих наслідків. Незважаючи на героїчну боротьбу УГА й наполегливу працю спецслужб Республіки, західноукраїнські землі були відторгнуті агресором і за межами України опинилася значна частина її етнічних територій з кількома мільйонами населення. В цій трагедії не вбачаємо вини Збройних сил та органів безпеки ЗУНР. Причини трагедії полягають в іншому. Протистояння проводів ЗУНР і УНР, їх неспроможність втілити в життя всенародне прагнення до возз'єднання, розбіжності щодо пошуку допомоги за кордоном, різні соціально-політичні орієнтири - далеко розвели ці національно-державні утворення. В котрий уже раз головними перешкодами стали відсутність єдності серед українців, небажання поступитися власними амбіціями в ім'я загальнонаціональних інтересів. Саме цим і скористалися вороги України. Розплата була катастрофічною - втрата державності як ЗУНР, так і УНР.
87, с.101-102; 114, с.156-157
87, с.101; 20, т.2, с.344
122, с.464-469; 114, с.156-157; 20, т.2, с.345-347; 151, с.174-178; 263
87, с.107; 122, с.467-473
122, с.467-473
87, с.108-115
87, с.108
124, с.60-89; 151, с.181
151, с.180-184; 122, с.471-472
124, с.88-89
131, с.60; 20, т.2, с.348
122, с.467
235, ф.361, оп.1, спр.163, арк.4
87, с.113-114; 151, с.184-185; 85, с.242
87, с.115; 114, с.156-157
87, с.122
87, с.124
240, с.17, 28; 87, с.118-119; 122, с.484-485, 521; 151, с.206-207
20, т.2, с.369; 122, с.521-524
29, с.354
8, спр.XXIV-26
93, с.21; 29, с.355-356
29, с.356
174, с.21; 29, с.356
29, с.357-358
54, спр.372, т.22, арк.4-6
29, с.359
243, с.304; 30, с.8
122, с.530
76, с.9
122, с.526-527
20, т.2, с.369
46, т.2, с.74
209, 1919, ч.21
235, ф.581, оп.1, спр.55, арк.1-2
235, ф.462, оп.1, спр.236, арк.19-20
99, с.8
235, ф.462, оп.1, спр.217, арк.1-3
46, т.2, с.256-257
151, с.313
151. с.313
122, с.530
122, с.528
8, спр.XXIV-26
8, спр.XXIV-26
122, с.522, 523, 528; 68, с.2230-2231; 101, с.291-296
34, 1918,ч.1; 122, с.522
151, с.205; 114, с.162-164
233, ф.3696, оп.1, спр.69, арк.30; 151, с.409
87, с.119-120
122, с.549; 165, с.529
122, с.509, 518; 165, с.528; 209, 1919, ч.37 ; 119, с.70
122, с.502-520; 51, с.178-180
20, т.2, с.365
151, с.317-324; 166, с.128
151, с.323-324; 165, с.538; 122, с.568
151, с.324
20, т.2, с.367; 151, с.326; 122, с.568
233, ф.1075, оп.2, спр.26, арк.5
233, ф.1075, оп.2, спр.26, арк.6
140, с.200
134, с.212, 214
139, с.159
209, 1919, ч.19
43, с.27, 87
151, с.197
43, с.24
100, ч.16(38), с.25
100, ч.16(38), с.25; 233, ф.1092, оп.3, спр.107, арк.1, 6
100, ч.16(38), с.27; 235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.44
100, ч.17-18 (39-40), с.15-16
100, ч.17-18 (39-40), с.17
235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.17-20; 122, с.528, 530; 100, ч.17-18 (39-40), с.17
235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.17-20
100, ч.16 (38), с.27-28; ч.17-18 (39-40), с.16; 235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.17-18
235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.17-20, 47
235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.45
235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.16
100, ч.17-18 (39-40), с.21
235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.20
100, ч.17-18 (39-40), с.18-19
8, спр.XXIV-26
8, спр.XXIV-26
100, ч.17-18 (39-40), с.21-23; 240, с.28; 252, с.28
100, ч.17-18 (39-40), с.23-24
235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.44
219, с.84
235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.46
235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.60, 61
235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.46; 100, ч.17-18 (39-40), с.23; 219, с.84
34, 1919, ч.12, арк.3
100, ч.16 (38), с.22; ч.17-18 (39-40), с.19-20; 131, с.90-91