На другий день, 10-го червня, відбувся військовий суд над Болбочаном. В своїх «Спогадах» Є. Коновалець («Воля», ст. 132) правильно характеризує загальні обставини арешту, але деякі деталі подає не точно. Так він пише, нібито Рада Міністрів видала наказ Головному Командуванню про негайне складення надзвичайного військового суду. Це не відповідає дійсності, бо компетенція Ради Міністрів на Дієву Армію не поширювалася і ніяких наказів Головному Командуванню Рада Міністрів давати не могла: Наказний Отаман Дієвої Армії підлягав безпосередньо Головному Отаману; тож і наказ про складення військового суду над Болбочаном Головне Командування видало само навіть без порозуміння з Урядом. Наказ підписали Наказний Отаман ген. Осецький і начальник штабу полк. Андрій Мельник. Подія сталася на фронті, підчас бойових операцій, тому й було призначено військово-польовий суд по законах військового часу. Оборонцем на суді був козак Дідух (правник).
Я не був на суді, але мені переказували особи присутні на суді, що Болбочан поводився на суді зухвало навіть тоді, коли суд виніс йому смертний присуд. Він нібито призирливо сказав: «Що? Ви будете мене розстрілювати?» Але коли до нього прийшов священик, щоб висповідати його перед смертю, то настрій його різко змінився: «Як? Невже ж це справді?». Він благав пан-отця звернутися до Головного Отамана від його імени з проханням про помилування. Він викликав свого оборонця, який боронив його на суді, і також благав його випросити у С. Петлюри помилування.
Але С. Петлюра від'їхав тоді з Чорного Острова на фронт; тому пан-отець звернувся до мене від імени Болбочана з проханням інтервенювати перед Головним Отаманом. Я на те відповів, що інтервенювати в цій справі перед Головним Отаманом може виключно Наказний Отаман ген. О. Осецький, і порадив звернутися до нього.
Через якийсь час до мене прийшов Осецький за порадою, що робити: Болбочан просить у нього побачення, мотивуючи тим, що хоче розкрити дуже важливу державну таємницю. З погляду військового, на думку Осецького, таке побачення було непотрібне; якщо з погляду політичного це має якесь значіння, то він згоден на таке побачення, але з умовою, що це побачення відбудеться в моїй присутності, бо він вважає себе некомпетентним в політичних справах.
Я викликав на пораду міністра юстиції А. Лівицького, і той сказав, що існує загальне правило, що коли присуджений до смерти злочинець заявляє бажання розкрити якусь таємницю, то це його бажання має бути задоволене, хоч би навіть для цього довелося відкласти виконання присуду. Особливо ж це належить робити, коли справа йде про якусь державну таємницю. Осецький на те заявив, що наказ про призначеня суду підписав він, отже йому належить обов'язок і затвердити, чи не затвердити присуд; він має право і відкласти виконання кари. «Як що Ви, пане прем'єр, казав він, не будете проти того протестувати, то я це зроблю; але знову таки з умовою, що буду говорити з Болбочаном у Вашій присутності». На це я дав згоду і виконання присуду над Болбочаном ген. Осецький відклав на один день.
При побаченні зі мною і Осецьким Болбочан тримався дуже принижено: тремтів, плакав, хапав за руки то мене, то Осецького, благаючи: «Голубчики, врятуйте мене!». Осецький попросив його заспокоїтися, заявивши, що в такий спосіб розмову вести не буде і зараз же відійде, і запропонував Болбочану викласти справу; а я нагадав Болбочану, що він просив побачення для розкриття таємниці, і при цьому додав, що розкриття цієї таємниці не може ґарантувати йому помилування.
Трохи заспокоївшись, Болбочан почав говорити, що дійсно він хоче розкрити таємницю, а саме хоче попередити Уряд про страшну зраду; що він сам хоче розкрити цю зраду не для того, щоб рятувати собі життя, а тому, що як український патріот, обдумавши ситуацію, яка склалася, бачить, що ця зрада може спричинити величезну шкоду українській справі; він сам — лише знаряддя в руках людей, що займають високе, навіть дуже високе становище; тому то ця зрада така небезпечна; він розказував про наради в Станиславові; про те, як ріжні люди весь час намовляли його зробити цей виступ і лише тепер для нього ясно, яка в цім небезпека для української справи.
Болбочан говорив довго, і ми його не перебивали; але нічого нового він нам не сказав, бо наша розвідка давно вже повідомляла нас і про наради в Станиславові, що складалися з представників соц. — федералістів, соц. — самостійників, нар. — республіканців і хліб. — демократів; нам були відомі і їхні рішення, і близький зв'язок з цими нарадами члена Директорії О. Андрієвського. Ген. О. Осецький заявив Болбочану, що він відкладає виконання кари, а що деталі свого зізнання Болбочан має подати особливому слідчому.
З огляду на політичний характер справи Осецький просив А. Лівицького порадити йому слідчого з міністерства юстіції. А. Лівицький призначив слідчого по особливо важливих справах Лихопоя, колишнього товариша прокурора, людину вже не молоду і в судових справах досвідчену.
У вечорі наступнього дня відбулася Рада Міністрів; я запросив на неї Осецького, а він привів з собою начальника головної військово-судової управи С. Мошинського. Рада Міністрів хотіла почути, чи мав право Осецький відкласти виконання присуду, Мошинський пояснив, що, хто призначив суд той і затверджує присуд; може його і не затвердити або затвердивши зняти затвердження; може також і відкласти виконання присуду з огляду на які-небудь нові дані, що виявилися б після затвердження, або з огляду на можливе помилування.
Ці пояснення в загальному задовольнили Раду Міністрів. Але декілька членів Ради, особливо соц. — революціонери і соц. — демократ М. Шадлун, почали дорікати мені, на що я вмішався в цю оправу, раз вона має чисто військовий характер. Тоді ген. Осецький пояснив Раді Міністрів, що він сам звернувся до мене за порадою з огляду на те, що він сам не політик, а справа, хоч і військова, має характер безперечно політичний. До того ж на відкладення розстрілу, дав згоду і член Директорії А. Макаренко.
Я поставив питання, чи не находить Рада Міністрів можливим звернутися до Головного Отамана з пропозицією помилувати Болбочана, але ця думка була підтримана, тільки А. Лівицьким; всі ж інші цю мою пропозицію категорично відкинули.
Якщо не помиляюся, було прийнято резолюцію, в якій говорилося що Рада Міністрів вважає справу Болбочана справою фронтовою і не находить можливим забирати в ній голос. Осецький заявив, що цю постанову Ради Міністрів розуміє так, що справа Болбочана належить виключно до його компетенції, і відповідно до цього буде далі її провадити.
Після того Осецький відкладав виконання кари, щоби дати можливість Болбочану вільно робити свої зізнання. Щодня Лихопой ходив до Болбочана на допит; той тягнув зізнання ріжними незначними подробицями, а після яких двох годин допиту заявляв, що вже втомився, і вимагав зробити перерву, сподіваючися, що за цей час його прихильники випросять у С. Петлюри або помилування, або зм'якшення присуду. Але прихильники його не зробили нічого в цьому напрямку. Та й прихильників тих було дуже небагато.
Вся авантура була переведена надзвичайно безоглядно і легковажно: ініціятори не врахували ані можливостей, які були в них, ані наслідків. З приводу цього Є. Коновалець пише («Воля», ст. 131): «Цікаво, що от. Болбочан не стрінув ніякої підтримки з боку тих частин Запорізького Корпусу, на котрі він сам найбільше покладався».
І от тепер Болбочан, залишений своїми сторонниками, сподівався на ласку С. Петлюри, якому перед тим ставив ультиматум, та Уряду, який він збирався розігнати.
Допит Болбочана тягся; тут І. Мазепа знову подає неточно, нібито «… Осецький продовжував ухилятися від виконання присуду. Він увесь час казав Мартосові: «Як що ви мені накажете, присуд буде виконаний!» (І. Мазепа, ст. 209).
Нічого такого не було. Осецький дуже добре розумів, що він мені не підлягає, і що я йому наказувати нічого не можу. Разів два він говорив зі мною і зазначав, що Болбочан навмисне затягає своє зізнання, але що він, Осецький, не хоче, аби хтось сказав, що він не дав можливості Болбочанові висказати все, що він хоче. У мене залишилося вражіння, що ген. Осецький чекав акту помилування з боку Головного Отамана.
Принаймні в моїх матеріалах зберігається відпис повідомлення Канцелярії Головного Отамана з дня 26 червня 1919 р., ч. 2439:
«Маю за честь сповістити п. Наказного Отамана, що прохання Петра Болбочана на імя Головного Отамана Головним Отаманом одержані, але відповіді жадної Головний Отаман давати не буде. Підписав Начальник Канцелярії сотник Бутенко, за Начальника Загальної частини Стешко». На цьому повідомленні — резолюція: Нашта Д. (себто: Начальнику Штаба Дієвої Армії): «Наказую негайно виконати вирок суду по ділу Петра Болбочана від 10-го червня 1919 року, маючи на увазі, що два прохання Болбочана до п. Головного Отамана лишились без відповіді. По виконанню все діло надіслати Голові Штабового Суду при Штабі Дієвої Армії. Наказний Отаман Осецький».
На цьому відпису зазначено, що повідомлення канцелярії Головного Отамана з резолюцією Осецького було переслано Начальнику Штаба Дієвої Армії з такими додатками:
1) Рапорт Голови Надзвичайного Суду при Штабі Д. А. від 10-го червня 1919 р. з резолюціями;
2) Вирок суду по ділу Петра Болбочана;
3) Дописка члена Директорії п. Макаренка;
4) Копія відношення Наказного Отамана від 22 червня 1919 р., ч. 284 П. Ш. до Начальника Канцелярії п. Головного Отамана,
Тим часом Уряд вирішив переїхати з Чорного Острова до Кам'янця. По дорозі, на ст. Дунаївці, на пероні мене зустрів С. Петлюра і гостро поставив мені питання, по якому праву я затримую розстріл Болбочана. Я пояснив йому, як стоїть справа, і заявив, що не роблю на Осецького жадного натиску, але також не знаходжу, щоб була якась шкода з того, що виконання присуду відкладається, і навіть знаходжу можливим, щоб Директорія оголосила акт помилування. Тоді С. Петлюра почав ще гостріше дорікати мені, кажучи, що це загрожує військовій дисципліні; що від козаків до нього з'являються делегації з запитанням, чому Болбочан і досі не розстріляний; що козаки нарікають на це, вказуючи, що як би щось подібне зробив простий козак, то був би вже давно розстріляний; що навіть вартові козаки біля вагону Болбочана відмовляються нести варту, бо Болбочан голосно насміхається над Осецьким та Урядом, що Осецький, нібито, не має сміливості розстріляти його; і що Болбочан хвалиться, що його приятелі скоро його визволять.
У той же день мене відвідав у вагоні Осецький і повідомив, що далі відкладати виконання присуду над Болбочаном він не буде. Здається в цю ж ніч з 28 на 29 червня Болбочан був розстріляний на ст. Балин, В своїх спогадах Є. Коновалець пише, що після суду над Болбочаном він «пішов негайно до прем'єра Мартоса і запротестував проти такої поведінки в справі отамана Болбочана» («Воля», ст. 132). Це — якесь непорозуміння. Може, Є. Коновалець говорив у цій справі з кимсь іншим, але зо мною він не говорив та й не мав потреби говорити. Як військова людина, він мусів добре знати, що справа Болбочана залежала виключно від Нак. Отамана Осецького та Гол. Отамана С. Петлюри. Як би він хотів інтервенювати в цій справі, то як командант Корпусу С. С. він мав повну можливість говорити в цій справі з ними обома.
Взагалі біля справи Болбочана сплелося дуже багато неправди: нібито варта Осецького відмовилася розстріляти Болбочана; нібито підчас прогульки Чеботарів забив Болбочана стрілом в потилицю; нібито Болбочана було нелюдськи катовано, нібито Болбочан був розстріляний вже божевільним і т. п. Все це видумали прихильники Болбочана, що штовхнули його на цю авантуру, а потім не зробили нічого, щоб його врятувати. На другий день після розстрілу я говорив з командантом запілля полк. Віктором Павленком, що був присутній при виконанні присуду; він мені оповів, що розстріл відбувся так, як того вимагають військові правила; він додав, що Болбочан при тому тримався негідно, не так як личить старшині.
Болбочан впав жертвою групи осіб, що використала його легковажність і політичну наївність для своїх цілей: повалення С. Петлюри. А коли Болбочан своєю поведінкою на суді й після суду скомпромітував і себе й їх, вони пустили поголоску, нібито він збожеволів, а значно пізніше почали додавати, що він збожеволів в наслідок нелюдських катувань. Так, якийсь В. Є. в «Українському Робітнику» (Торонто 2/9/1949) говорить про «фізичні муки», які нібито завдавали Болбочану «підпиті агенти контррозвідки». При цім: він посилається на доповідь сот. Івана Вислоцького. Чи не той це І. Вислоцький, якого на Закарпаттю добре знали, як ретельного співробітника чеського проти-українського органу «Подкарпатске Гласи», як людину неурівноважену та з усякими фантазіями? Але й сот. Вислоцький сам нічого не бачив і не чув, а в своїй доповіді посилається на зізнання якогось «молоденького стрільчика-галичанина» (прізвище не подає). П. Болбочан нібито підчас знущань «божевільно дико кричав», а «майстри» реготалися. Все це — гола видумка і до того дуже наївна: як би справді хтось катував Болбочана, то хиба б варта пропустила у той вагон якогось «молоденького стрільчика», «хлопчину»? До того ж вагон з арештованим Болбочаном стояв недалеко від потягів ріжних міністерств; там навіть у ночі ходили люди; «божевільно дикі» крики Болбочана і регіт його катів чули б ті, що спали, недалеко у вагонах, і про це було б повно балачок; одначе в той час про це нічого такого не було чути.
«Хлопчина» нібито повторив своє зізнання в штабі Січових Стрільців і ніби то «зараз же по тому зізнанню група штабових старшин рішила полк. Болбочана рятувати всіма доступними засобами і для цього увійшла в зв'язок із старшинами 7-ої Запорізької Дивізії». Ну, а наслідки всього того? Ніяких. Принаймні мені не доводилося чути ні про які заходи в цій справі з боку старшин 7-ої Запорізької Дивізії або штабу Корпусу Січових Стрільців, та й командант Корпусу С. С. Є. Коновалець в своїх спогадах нічого про це не згадує.