— Погано, коли море спить, камки не нагребеш і на тюк.
Потім Олесь:
— Щось Ганнуся не показується…
— Ага не видко, — мовив Іван Карпович. — Гарна дівчина. А тобі ж вона до пари! Збоку глянеш, і в голову не прийде, що ви чужі.
Я поспішила від намету, хоча й кортіло послухати далі. Йшла берегом, лунко хльопаючи капцями по мокрому піску. Над головою ширяв баклан. Лапи витягнуті і притиснуті до хвоста, викінчена форма тулуба. Здалося, що я теж у повітрі, мене, як і птаха, підхопила невидима течія і то підносить, то швидко скочує до самої води. Аж голова пішла обертом. Знайоме відчуття. Тільки тоді над головою ширяв місяць, шматуючи рідке мереживо хмар, а мене проводжав хлопець з десятого “б”. Завуч сказала, що хлопці мусять провести дівчат, бо пізно… На мені була голуба сукня. Сьогодні, збираючись до Олеся, я теж одягла таку ж сукню, як і на випускний.
— О-о! — почулося поряд. Олесь підійшов нечутно, босоніж і дивився на мене, не криючи захоплення, ніби вперше бачив.
— Ти дуже гарна, — сказав він. — Ти небезпечно гарна, — додав по хвилі і посміхнувся.
Ми довго ходили берегом, затоптуючи пташині сліди — на піску їх було безліч. Баклани мирно щубрались, не звертаючи на нас уваги. Олесь слухав мої балачки про роботу, про Надійку, про не-вдалу спробу вступити до текстильного інституту і все кивав. У нього був піднесений настрій.
Нарешті ми прийшли до намету. Олесеві вже час було годувати сина.
Сусідці років із тридцять. Вона дебела, проте не занадто. Перед тим, як лягти, довго видивляється в дзеркало, ніби перевіряє чи все в неї на місці. Вона навіть помацала щедро налиті перса, і залишилася вдоволена.
— І чого їм іще треба? — сказала.
Це в неї вже звичка — щовечора милуватися голою-голісінькою перед люстром. Нарешті вимикає світло. В будиночку спекотно і жінка лягає поверх ковдри. Скоро засинає. Сусідка взагалі рано лягає і дуже рано встає. Вона перевертається з боку на бік, їй важко. Мені ж навпаки — легко, ніби я в повітрі. Думаю про Олеся. Не аналізую його вчинків, не думаю про щось конкретне, пов'язане з ним; він просто в мені — в думках і в кожній клітині мого тіла. Я довго так лежу, ніби в невагомості. Біля ліжка килимок із місячного сяйва, вікно робить його квадратним. Мені раптом здається блюзнірством сусідчина нагота і я, одягнувшись, виходжу на берег.
Море нерухоме, як карбування з червленої міді, лише місячна доріжка зблискує риб'ячою лускою. Раптом помічаю, що на мені моя краща сукня — та голуба, в якій я ходила вдень. У місячному сяйві вона здається темно-синьою. З восьми суконь у темряві я вибрала саме її — підсвідомо, бо мені тієї ночі дуже хотілося бути гарною. Приємно йти берегом. Босі ноги лоскоче сонна хвиля. Я, мабуть, схожа на сновиду, що крадеться між морем і сірими тінями наметів… Місяць заплутався в серпанку хмар. Стемніло. Я спинилася, бо побачила біля зеленого намету — зараз він був кутастою тінню, як і сотні інших — вогник. Курив Олесь. Він сидів біля відхиленого пологу обличчям до моря. Мене не помічав — я була нерухомою тінню, часткою серпневої ночі. Відчула в душі сильний пал. Поряд була моя мрія. Варто лише наблизитись. Я прямо сходила солодкими і водночас терпкими почуттями. Вже зробила крок, та раптом дорогу заступила старезна бабуся, ім'я якій Умовність. Вона прикро глянула на мене вицвілими очима і розтанула в леготі. “Нечувано! Дівчина сама йде до чоловіка опівночі!” Прочитала я в тому погляді і стала, як укопана. Дійсно, що він про мене подумає? Довго стояла в нерішучості — Олесь уже кинув курити і сидів непорушно, обхопивши руками коліна — тоді по-далася до пансіонату.
Наступного дня мені запала думка, що Олесь міг мене помітити. Я зважилась прийти до зеленого намету тільки перед вечором.
Хлоп'я у самих плавках лежало, скоцюрбившись, на опальнику. Олесь укрив його ковдрою, промовив:
— Наганявся, спить, як після маку.
В ногах у хлопчика на водоростях куняв пес.
День згасав. Сонце входило в море поволі, як
палаючий танкер. На сході уже сутеніло. Там
була рівнина, без жодного горбка.
— Що по той бік дороги? — запитала я.
— Не знаю, — відповів Олесь. — Мабуть, степ. Врешті, можна й подивитись. Ходімо?
Ми перейшли вибиту ракушнякову дорогу, що тяглася вздовж берега, десь за триста метрів від моря. Рівнина була вкрита вбогою рослинністю — цупка, неначе з бляхи, колючка, припудрена білим пилком, та ріденька, при самій землі, травиця. Десь за півкілометра не стало й тієї рослинності, грунт пішов порепаний і крихкий. Олесь мовчав. Я поцікавилася, чому на моє запитання, де він працює, сказав, що вони з Іваном Карповичем колеги.
— Хм… Ми таки колеги. Тільки Іван збирає свіжі водорості, а я добуваю ті, що росли мільйони років тому.
Згодом Олесь пояснив, що працює на шахті.
Уже зовсім смеркло. У місячному сяйві земля дивно виблискувала ніби по ній розтрусили бите скло. Несподівано ми вийшли на берег лиману. Якусь мить стояли біля води, вдихаючи запах болота і вогкої солі. Помітивши, що я мерзлякувато зіщулилась, Олесь обережно, дбайливо пригорнув мене. Спізнавши ту ласку, я відчула тремтіння в усьому тілі, більш того — мене колотило. Але тільки до першого поцілунку.
Тихо. Лише лінива хвиля прошелестить по березі, загойдаються зорі й місяць на тьмяній поверхні води, і зникнуть на мить ніби втопляться… Все це стоїть перед очима, як картина невідомого художника. Чому невідомого? Я і є художник. Я намалювала її, ні — викарбувала в пам'яті, і вона прикрашає моє життя вже багато днів. Ми лежали на березі й дивилися в темно-синє небо, в якому мигтіли зорі та кажани. Кажани полювали на зорі. Про що ж ми говорили? Здається, було багато сказано. Але не словами. Крім слів існує ще й інший, значно сильніший спосіб порозумітись. Почуття давніші, й тому досконаліші за слова.
…Коли я розплющила очі, на сході вже сіріло. Ніч випаровувалась. Я лежала нерухомо горілиць з відкритими очима. Олесь звівся на лікті й поцілував — губи мої аж обпекло… Ми отямилися від крику бакланів. Здавалося, регоче ціла юрба пліткарів. Цей крик пролунав ще сильніше, коли на сході показалася тоненька скибка сонця. І враз навколо заіскрилося.
— Та ми ж лежимо на солі! — вигукнув Олесь. — А я думав, то пісок. Майже суцільна сіль!
Ми лежали на березі мертвого моря, вірніше, то були озера, утворені Сивашем, і сполучені між собою протоками. Над нами стомлено пролетів баклан. Ці птахи, взагалі, літають стомлено, ніби їм важко.
Наші спини пестило тепле проміння. Попереду дві чорні тіні: довгі-довгі. Ось вони злилися в одну — це я пригорнулася до Олеся. Під нами крихка суміш солі й сухого мулу. Перейшли дорогу. Наметне містечко ще спить. Зелений намет на краю в рожевих променях здається синім. Коли до нього залишається кроків із двадцять, Олесь раптом зривається й біжить. Я чую плач. Плаче Ігор. Йому жалісно підскімлює собака.
— Що сталося, синку? — долинає з намету. — Заспокойся! Я ж ось, поряд.
— Де ти був? — хлопчик аж захлинається. І враз перед очима виник мій батько під руку з чужою жінкою — гарною і значно молодшою від нього. Вона прямо повисла на батьковій руці. Дитяче око, а мені було тоді дванадцять, вловило якусь несумісність у тій парі; мабуть, причина в довгому білявому волоссі жінки. У нас у всіх чорне — і в мами, і в мене, і особливо у сестри, а в тієї чужої, що йшла з нашим батьком, волосся, як проміння. Але я збагнула те вже пізніше. Тоді ж мені було важко дихати, я йшла їм назустріч і ми обов'язково мали зустрітись. Батько помітив мене, коли я вже була за кілька кроків. Рука, на якій повисла жінка, здригнулась, але тільки на мить. Він швидко опанував себе. Кінчики його чорних вусів шарпнулися в лагідній посмішці, і він, обережно вивільнившись від жінки. простяг до мене руки.
— Донечко! — Раптом посмішка змінилася заклопотаністю. — Що з тобою? Ти бліда…
Мені стало млосно. Хитався асфальт. Я ледь устояла на ногах.
Більше нічого не пам'ятаю з тієї зустрічі — тільки, що зустріла батька з чужою жінкою і що мені стало зле.
По кількох хвилинах хлопчик змовк, чулося тільки тихе схлипування.
— Що з Ігорем? — запитала Олеся, який вигулькнув з намету.
— Нічого. Щось приснилось і він прокинувся. Тепер знову спить.
Було ще дуже рано, десь за п'яту, а моя сусідка вже ніжилась у прохолодному промінні сходу. Мені вона, підморгнувши змовницьки, сказала:
— То ти ще раніше від мене встала? Хвалю, хвалю! Вчора приходив якийсь Анатолій, очікував тебе до смерку…
— Щось казав? — запитала я байдуже.
— Нічого. Ждав, нудився, а о десятій пішов. Кремезний такий, і, видать, із культурних. Це твій коханець?
— З чого ти взяла?
— Ну, він далеко вже не хлопчисько, років десь із тридцять п'ять має. А серед таких парубка не здибаєш. Або зраджує дружині, або ж розлучний.
— Чого б то я з сімейними зналася?
— Отже розлучний… Діти має?
— Ні… Познайомити?
— Не вийде, — в голосі вчувалася прикрість. — Я йому вже такі бісики пускала — сліпий помітив би. А він усе на годинник блимав.