— Що ж, панотче? — запитав Хмельницй^ кий,— яке ж буде на це ваше слово?
Отець Кирило опинився в дуже трудному стані. Який там не є славний козак Грицько, але ж він не може бути таким богословом, якого треба, аби бути помічником і наслідни-ком отця Кирила. Не відмовити ж гетьманові!
— Що ж, то нехай донька скаже, то її річ.
Покликали Настусю.
— От, доню, сватає тебе Грицько Пісченко. Чи маєш свобідну волю йти за нього?
Настуся застидалась, і замішалась, і не могла нічого сказати.
— Що ж, доню? — вдруге запитав отець Кирило.— От пан гетьман чекають твоєї відповіді.
— Маю,— ледве чутно, спустивши очі, сказала Настуся.
— От і гаразд! — утішився гетьман.
Обміняли хліб святий: не забув і його запасливий гетьман. Послали за молодим. Настуся винесла на тарілці рушники пов'язати сватів.
— От, синашо,— сказав гетьман Грицькові, як той прийшов.— Казав тобі не журитись — от воно на моє й вийшло: висватав тобі красну дівицю. Дай вам, боже, в добрі та в гаразді проживати, нас, старостів, добром споминати. І ви, панотче! Маєте доброго зятя, то вже вам кажу: буде мати що їсти, й пити, і в чім походити!
То вже говорилося при чарці: тим часом з'явилася і випивка, й перекуска.
— Ну, панотче,— сказав гетьман, закусивши,— будемо говорити тепер далі... Кажіть, який посаг даєте за донькою? Бо наш молодець неабиякий! Від завтрашнього дня наставлений Грицько Пісченко сотником у Києві. Правда, пане полковнику?
— Правда, пане гетьмане, буде собі у Києві сотникувати, аби міг і війську служити, і молоду жінку пильнувати.
Грицько й отець Кирило поклонилися низенько гетьманові за таку ласку. І то сказати, такому молодикові сотниківство, та ще у Києві! Гетьман ще побалакав і, прощаючись з отцем Кирилом, сказав якнайскорше готуватися до весілля.
А Грицько — Грицько, розуміється, не поспішав з господи отця Кирила й міг тепер уже досхочу наговоритися з своєю Настусею.
От яка достовірна історія сталася 28 грудня
1648 року. Про дальше нема чого довго розказувати. Перед заговінами було весілля. Сильно там гуляли. Велика біда була курячому, гусячому роду. Отець Кирило справив добрий посаг доні, але не прийщлося тому добру красуватись на возі, їдучи до нової хати, бо зять пішов у прийми. Грицько справді дістав зараз київське сотниківство, і в козацькім реєстрі
1649 р. може кожний цікавий і тепер його прочитати на чолі київської сотні. Оце все — що Грицько зостався в Києві і мав мешкати при тестю,— трохи помирило отця Кирила з своєю долею; хоч, розуміється, далеко ліпше було б, якби Грицько не зрадив богословію й по тестеві перейняв парафію й бібліотеку.
Але тоді не було б і цієї достовірної різдвяної історії.
Із книги
ень хилився до заходу, але навколо зовсім не помітно було вечірнього заспокоєння. Навпаки, жвавий і неспокійний рух все тільки зростав.
На чорних полях журавлі ще крутили свій воєнний танець, паруючись на цей рік. У непроглядно густих вербах над низиною потоку птаство заводило якісь безнадійно гарячі спори, пересипані криком. Звірята й люди однаково чули прилив якихось неспокійних сил. Здавалося, приглянувшись уважніше, можна було помітити, як тривожно ворушилася земля, томлячися бажанням розродитися силою живих істот, що бушували в ній.
Ніч спускалася, вогка й тепла, але дотик її ніжного пахучого покривала, що оповивало землю, тільки ще більше дражнив і підіймав енергію життя. Міріади животінь тиснулися на світ. Сухе листя рухалось і шамотіло під ударами трав, що пробивали собі вихід із землі в світ. Комахи, жуки, хробаки розривали покрови своїх сховів в пориві жадоби руху і множення. Набряклі пупінки тріскали, сповняючи солодкуватим бальзамічним запахом повітря, наповнене густими випарами життя і бажанйя.
Трепихання життя переливалося густою піною переповненої чаші.
Коли ніч стемніла, долина наповнилась незвичайним рухом.
Хвіртка невтомно рипіла, впускаючи на цвинтар юрби хлопців-підлітків і парубків у нових настовбурчених свитках і таких же чоботях, підкованих великими нестертими залізними підковами. Вони наповнили голосом тихий дідинець, де беззвучно витали тіні мерців, щільно обсадили весь цей церковний горб, що підіймається над долиною стрепихатих верб. Одні стукають своїми підковами на платформі дзвіниці, на її сходах. Інші йдуть до середини темної церкви, «на одіяніє». Але вони не довго зостаються там, і найбільше їх бере участь в розкладанні огнищ. Червоні стовпи іскор, огню й диму підіймаються навколо церкви. Вони то опадають, то підіймаються високо, коли хлопцям удається розшукати якусь значнішу штуку для спалення. Святий огонь-чиститель палить і нищить мертві останки й очищає землю для нового життя. Він проганяє ворожих духів холоду та смерті й помагає землі розродитися.
Весела, шумлива юрба кипить навколо огнів. З-за тісних груп людських тіл огонь проривається тільки непевними, рухливими променями в темну долину й надає фантастичний характер тому рухові, що йде далі на дорозі в долині. Групи людей, темних і загадкових, як гноми, чергуються із запряжками волів і возами з «свяченим». Таємничий рух і оживлення зростають на церковнім горбі. Темні купи людей ворушаться серед могил і надгробних хрестів, і нелегко відрізнити ці невиразні постаті людські від темних гілляк, що розпростираються над ними, і надгробних хрестів, що розтягають над ними свої рамена. Гроби, дерева і люди — все мішається, рухається і коливається в цю чудову ніч, повну таїни й очікування.
Велика містерія нависла над землею. І все притаїлося, ждучи її об'явлення.
Серед цього стриманого руху і неспокійної тиші відчинилися двері темної церкви й випустили процесію. Разом з тим різко затрепи-халися дзвони під нервовими, напруженими ударами добровольців-дзвонарів, що так довго чекали цього щасливого моменту. Звуки, спочатку різкі і нерівні, далі трохи більш гармонійні, попливли по широких просторах до-охресних долин, і назустріч їм летіли такі ж звуки, тільки ослаблені віддаленням і через те більш музикальні, з далеких сусідніх горбів, вінчаних червоним відлунням огнів, де чулося таке ж оживлення і рух життя.
Юрба людська лилася без кінця з розчинених дверей, з корогвами, фанами, хрестами, ліхтарями, образами, що в пітьмі набирали фантастичні контури і форми, серед червоних плям світла, що миготіли, гасли під поривами весняного вітру — і засвічувалися знову. Крикливі, різкі голоси співають сумний, похоронний мотив, але слова його звучать радісною вістю життя, і самий спів щодалі лунає все більш тріумфально. Сильні руки з завзяттям втримують корогви під ударами весняного вітру, як переможні прапори. їх прапорища шелестять, опираючись на гілляки дерев, що звисають над церквою, й радісно обіймаються з ними. Люди йдуть в густій юрбі серед могильних горбків своїх дідів і не можуть стриматися, щоб не потріпати привітно їх глибоко по-репаних, напівзогнилих намогильних хрестів, ділячись з ними своїм радісним екстазом, що проймає їх усіх, всю юрбу. Вони підспівують серед веселого, галасливого гуку дзвонів і чують, як до їх крикливих, живих людських' голосів примішуються глухі звуки іншого світу. На їх пісні перемоги над смертю відзиваються голоси мертвого світу, повні радості і співчуття.
Дзвони змовкли раптом. Люди стоять перед темними, зачиненими дверима серед напруженої тиші людської юрби, серед містичного, повного звуків мовчання природи. Вони жадають приступу — вступу для тріумфального походу життя. І коли співці, нарешті, зачинають тріумфальну пісню воскресіння, двері відчиняються перед ними. Перемінена, просвітлена церква розкриває їм своє святочне нутро. Проворні паламарі в штивних, обшитих юхтом свитках і в монументальних чоботях спішно проробили свою нехитру церемонію перебирання церкви. Чорні страсні образи замінені золотими, жалібні застілки — червоними. І, незважаючи на щорічне повторення, ця нехитра церемонія сердечно розчулює всіх. Старенькі червоні плахти з потертими галунами тішать їх як не знати яка краса. Ах, це ж радість! І вона чується у всьому. В цих масивних купах пломіння тоненьких свічечок, що стирчать пучками скрізь. У надзвичайній масі голосів на хорах, що співають так нечувано завзято. В галасливих дзвонах, що спішать обізватися в кожній хвилі й пильнують подзвонити в призначений їм момент якнайбільше й найсильніше. Як міцно і рівно тримається цього дня старий панотець, скинувши з плеч свої вісім десятків; як розкішно блищить його волосся на нових сріблястих ризах і як сильно звучить його голос, коли він заводить великодні пісні.
Ах, ці пісні перейняті такою радістю, що не можна їх довго слухати пасивно. Люди підспівують і похитуються ритмічно. Вони хотіли б пуститися якимось урочистим хороводом, побожним танцем святого царя перед святим ковчегом. Радість в них така велика, що вони не можуть противитись екстазній жадобі руху. Виходять на дідинець, інші йдуть то до ясно освітленої церкви, то до темного цвинтаря, щоб дати вихід радісному екстазу. Прислухаються знадвору до співів, підспівують їм півголосом. І знову відчувається, що разом з ними приспівують якісь хори, приглушені, але такі ж радісні. Чи це покоління померлих підспівують разом з ними? Ні, тут чуються ноти відмінні — тільки в дуже загальному характері схожі з цим великоднім співом. Чи це покоління давніші, які ще не знали Паски і не вміли цих пісень? Вони співають пісню весняного відродження, не знаючи Христа. Це ж така недавня річ, цей християнський культ. Йому в цих сторонах минуло ледве кілька сот літ!
Був Великий Пан, потім з'явився страждущий Діоніс; дев'ятнадцять століть тому з'явився Христос. Природа ще не знає його: вона не може слідкувати за такими новими явищами, їй незнана ідея духовного відродження, тріумфу над матеріальною смертю вічного життя духу. Вона співає старий гімн Великому Панові, вічно живущому в вічнім оновленні сили життя. І в нинішніх великодніх співах пізнає вона свій старий гімн, і до цих великодніх пісень підспівує на честь Великого Пана. І в нинішніх душах, в нинішнім великоднім екстазі чи не відзивається старе свято весни, і ці веселі юрби чи не продовжують несвідомо її старий культ?
Знову яряться дзвони, знову чути співаків. Нова процесія вже при вранішнім світлі обходить знову церкву. Але всі вже втомлені довгим нічним екстазом. Упоєні, хмільні радістю, люди хитаються, йдучи знову під похилими гілляками, серед густо зрошених могил і гробівців.
Чути близкість сонця. Птаство наново підіймає крик на деревах. Пупінки й пучки розпускаються, спішачи побачити світло. Листя і пагінці, тільки що вибившись із землі, розкриваються назустріч дню. Свіжонароджені покоління комах радісно роззираються в цім безмірно широкім і блискучім світі.
Люди йдуть, хитаючись як п'яні — упоєні радістю, утомлені екстазом.
З тяжких гіллячок спадають на них краплі роси, зронені в нестямі.
В холоднім передрозсвітнім повітрі чути, як підіймаються хвилі ароматів близького дня.
Все тріпоче приглушеною, ледве стриманою жагою життя, його уживання і множення в безконечність.
І чується, як сонячне проміння проникає десь-десь уже зовсім близько, щоб ударити між ці причаєні сили і об'явити довершену містерію життя.
ПРЕДОК
рутий день уже йшли ми лісами, я і пес. Вчора я ще потроху стріляв, але за сьогоднішній день не вистрілив ані разу. Пес, що спочатку приставав сумлінно при кожній появі дичини, переконався, нарешті, що я не буду стріляти, і при кожній новій оказії вже тільки злегка оглядався на мене й ішов далі, силкуючись удавати, що він також не зважає на ніяку дичину,— щоб не застидати мого недбальства й лінивства.
На нічлігу я востаннє бачив людей. За сьогоднішній день не показався ніхто навіть поблизу. І я тішився, що людське лице, людське слово, людський звук не перебиває моєї тихої розмови з лісом, що ніхто третій не стає між мною і доохресним життям. Воно розмовляє зі мною тихим шумом лісу, мурмотінням потоку, криком птахів, подає знаки світлотінями хмар, ледве помітними рухами трави й гілляк. Все це, не приглушене, не перебите крикливим голосом чоловіка, промовляє так виразно, так незвичайно вимовно усій моїй істоті.
Іду й прислухуюся до тихого шамотіння дерев, їх верхів, не видних мені знизу з-за гілляк. їх похитує там угорі вітерець, непомітний тут, в долині, і неустанним тихим шумом наповняє ліс. Але від часу до часу, як рука пересувається по струнах — пролітає удар вітру, видобуваючи сильніші звуки, які зливаються в енергійну фугу. Вона звучить іще хвилю йому вслід, поки не розпадеться знову на окремішні мелодії, які веде кожне дерево зокрема, і місце розбудженого рокоту заступить знову цей монотонний, тихомирний шум.
Сонячне проміння врізується в прогалини незвичайно ясними, яскравими ударами, від яких запалюється лискучим блиском все, що стрічає воно на дорозі — зелена хвоя ялиць, сіра кора гілляк, червона застілка старої хвої на землі, а краплі роси й зерна піску світять посеред того сяєвом самоцвітів — горять, згорають і гаснуть у млі ока, поки я проходжу коло них.
Мені незвичайно радісно, і я спочатку виявляв цю радість дуже галасливо. Кричав і прислухався до свого голосу, як, перебігаючи ці безконечні ряди дерев, він безсило застрягав між них. Перекликався з задиркуватою жовною і силкувався перекричати її. Стукав гіллякою по сухих стовбурах, відповідаючи старому дятлові на його солідний, діловий стук.
Але перший хміль цього п'яного напою проминув. Я йду мовчки, солідно, не окликаючи навіть пса. Я тихий і стриманий, як саме це життя, що оточує мене. І тільки радість, тиха, безмежна радість наповняє усе моє єство.
Тішуся сяєвом сонця, темними тінями лісу, ніжним дотиком повітря, міцною відпорністю грунту, тишею рослинного царства, різкими криками птахів. Зливаюся єством з цим безмежним життям, п'ю сонце і вогкість, розпростираюся в безмежні простори, врізуюся невидними коріннями глибоко в лоно матері землі і з її глибин тягнуся в світяну далечінь, щоб зв'язати в один міцний вузол цю сиру, повну родючої сили масу з сонцем, повітрям, безкраїми хмарами, з джерелом світу, життя, огню і руху.