— Але не можуть знати, що цей тестамент батько не знищив.
— Можуть підозрівати, що ми тестамент затаїли. Можуть знати вони чи хто інший, що тестамент був ще дуже недавно.
— Батько не любив говорити про такі речі.
— З нами. Але з людьми ближчими віком йому він міг і говорити коли-небудь. І що ж, будемо відбріхуватися перед ними, коли вони спитають про тестамент? Чи скажемо матері брехати, якби хто її запитав?
— Може б, ми могли просити суд признати тестамент недійсним, тому що батько вислов-ляв інші наміри й бажання? — спитала Хрис-тя.
— Це справа безнадійна,— зауважив дядько Павло.— Тестамент правосильний, а ви ніхто не можете навіть сказати, ніби батько говорив перед вами, що той тестамент не відповідає його бажанням.
— Ні, втручати в це суд чи взагалі посто-ронніх людей ставити між нами й батьком — не годиться,— зауважив рішуче Дмитро.—
Або вважаймо самі тестамент недійсним і робім йому кінець, або тримаймось його. Коли ми самі, що знаємо недійсність тестаменту, не наважимося підняти на нього руку, то як зроблять це сторонні люди, які не знають наших відносин до батька ані наших мотивів!..
— Третя година! — скрикнула мати, глянувши на годинник.— Час на обід, ніяково перед Страшевичем. Я піду, а ви надходьте.
— Можемо йти всі,— сказав Іван, встаючи.— Не договоримося до нічого.
— Бідна Катря! — демонстративно скрикнула Христя.— Нам теорії, а їй сльози!
— Треба подумати, щоб якось їй улаштувати,— сказав дядько Павло.— Але не ламати ж батьківське слово для цього!
Страшевич надійшов з саду з Катрею. Обід пройшов досить гладко. Катря виглядала доволі спокійно. Страшевич, як «душа товариства», оповів кілька полкових анекдотів і найсвіжішу історію про конфлікт губернатора з архієреєм, що вийшов при посвяченні нового будинку гімназії. Присутні сміялись потроху — щиро чи для годиться, щоб не образити добрих намірів оповідача. На одну хвилю тривожна нотка пронеслася в повітрі, коли Страшевич запитав, чи мати зостається в старім будинку, а та відповіла, що доки при ній Катря, доти вона рада тут мешкати, але як вона не буде з нею, то почуватиме себе занадто самітно. З певною тривогою всі чекали, що Страшевич «зложить заяву» з цеї нагоди. Але він обминув делікатну матерію, зачавши хвалити старий дім і сад — як би то було прикро, якби все перейшло в чужі руки. Все-таки всі з певним облегшенням серця прийняли кінець обіду і весело заметушились біля кави. І поки одні вибиралися з нею на веранду, інші до альтани, треті до себе, Дмитро серед замішання підійшов до Катрі й потиху спитав, чи не говорила вона чогось із Страшевичем про тестамент.
— Він не заговорював, і я не казала. Але я бачу, що він хотів би знати і чекає від нас якогось слова. Говорили ви, може, що поміж собою?
— Дядько й Іван противляться. Але дядько каже, що в кожнім разі ми повинні так все полагодити, аби тобі не було шкоди. В кожнім разі треба сьогодні-завтра покінчити.
— Він має відпустку на три дні тільки,— зауважила Катря, відходячи.
Дмитро поніс свою каву нагору, до свого малого покоїку, що належав йому від другого гімназійного класу — як сестра Христя вийшла заміж й Іван перекочував до її кімнати. З того часу і досі кімнатка була незмінно в розпорядженні Дмитра,— розкіш, яку дозволяють собі у великопанських замках і в повітових «старих домах». Багато зберігалося в ній по нинішній день ріжного дрантя з тих хлоп’ячих часів — вудки і самостріли, старий пістолет, подарований покійним дідом, купи старих підручників і школярських зшитків в кутах, на стіні колекції жуків і метеликів, похвальний лист, одержаний при переході з третього до четвертого класу, і виполовілі групи гімназійні — все те добро, яке рідко переживає руїнні нахили раціонального й критичного настрою незносних літ на переломі від хлоп'ячої до молодечої пори, але, щасливим випадком перепливши ці бурні часи, стає потім незрівнянним джерелом утіх і споминів у пізніших роках — зрілості й старості. І дух в покої, здавалося, стояв якийсь давній, неви-вітрілий з тих давніх літ.
Дмитро з приємністю скинув черевики і про-стягся на своїм старім, збитім матраці. Заклавши руки за голову, почав передумувати передобідні дебати.
Що найбільш незвичайне, просто дике було в ній, це те, що в їх сім'ї йшла така важлива нарада — без батька. Це було таке нове і таке дивне! Дмитрові пригадувалися родинні наради, що робив батько у більш важливих справах, з того часу як діти підросли, і він почав відгадувати, з батьківської психології, як би то батько подивився на цю справу? Чи відступив би від своїх розпоряджень із огляду на теперішні обставини й аргументи? Чи увільнив би дітей від сповнювання своїх наказів?
Нема що таїти, покійник часом умів бути упертим в певних своїх бажаннях і поглядах! Вельми цінив послух і поважання батьків і старших родичів і любив напучувати в цім напрямку. Може, саме тому, що не зазнав сам цеї влади й авторитету родини? Малим хлопцем утік з дому за переїжджим лікарем, що потім дав його в науку й виховав його. Жив одинцем, на своїй волі, пізніше пристав до сім'ї своєї жінки. Але чоловік має завсіди нахил ідеалізувати те, чого сам не пережив, не спробував. І Дмитрові раптом почав пригадуватися біблійний текст, прочитаний колись батьком — дуже начитаним і закоханим у біблію, так що кожній дитині він справляв примірник біблії, коли та приходила до розуму.
Текст цей так зацікавив Дмитра, що він за хвилю піднявся з ліжка й, розшукавши між своїми книжками цю батьківську біблію, почав навмання читати.
По певних асоціаціях він досить скоро знайшов цей епізод, прочитаний колись їм батьком, в науку послуху для батьків:
«Слово сказане від Господа до Єремії за часів Йоакима, сина Йосії, царя юдейського. Сказав він: «Іди в дім Рехавів, поклич їх і приведи до дому Господнього, на один з дворів, і почастуй їх вином». І викликав я Єзонію і весь дім Рехавів, і привів до дому Господнього, на обійстя Аніїне, й поставив перед ними жбан вина й чаші та сказав: «Пийте вино!» Вони відповіли: «Не п'ємо вина! Бо Йонадав, син Рехавів, батько наш, заповів нам: «Не пийте вина ви і сини ваші вовіки! Не будуйте хат, не сійте сім'я, і винограду щоб не було у вас! Живіть в шатрах завсіди, весь вік свій, і будете жити довго на землі пробутку вашого». І ми слухаємо слів Йонадава — батька нашого, щоб нам не пити вина все життя наше, ні нам, ні жонам, ні синам, ні дочкам нашим,ні будувати хат для життя.Не було у нас винограду, ані ріллі, ані сім’я. Ми жили в шатрах, слухались і сповняли все, що заповів нам Йонадав, батько наш. І тільки як прийшов на землю нашу Навуходоносор, цар вавілонський, ми сказали: ходім від Халдеїв і сили ассірійської до Єрусалиму, і оселились тут...»
В тім рипнули двері й тихенько заглянув Іван, також босий і в одній білизні.
— Не спиш,— спитав.— Неначе біблія,— сказав, зиркнувши в книжку.
Дмитро показав йому текст. Іван переглянув і з запитанням поглянув на брата.
— Пригадав собі цей текст: батько колись читав уголос, на науку нам, як належить слухати батьків.
— Не пригадую. Може, без мене. Але що воно має до розмови? — спитав, присідаючи на край ліжка, в ногах у Дмитра.
— Я старався собі уявити, на якому боці став би батько в такій справі, як зараз, і мені пригадались ці кінцеві слова оповідання, вичитані ним:
«Дому ж Рехавовому Єремія сказав: так каже Господь Бог Вседержитель. За те, що послухали сини Йонадава, сина Рехавового, заповіді батька свого і сповняють, що заповів їх батько, за це — каже Господь Сил, Бог Ізраї-ля: не забракне мужів від синів Йонадава, сина Рехавового — стоятимуть перед лицем моїм у всі дні землі».
— Що ж, це переконує тебе, нарешті?
— Ні,— з роздумою сказав Дмитро.— Це дуже сильний приклад. Занадто сильний, і через те в нім лежить осторога.
— Я не розумію тебе.
— Єремія в докір Ізраїлеві за те, що він не слухає його заповідей, наводить оцих синів Рехавових, що так сліпо й покірно виповнюють заповідь свого далекого предка, дану в зовсім відмінних обставинах, які потім робили їм великі труднощі при сповнюванні. Такі приклади доведеного до крайності сповнювання якогось правила завсіди мають в собі елемент доведення до абсурду, до крайності, до смішності. І в цім осторога. Переведім на таку мову: дивіться, як от люди тримаються цього правила вірно аж до абсурду! Це ж, я думаю, зовсім не заохота до абсурду?..
— Так ти думаєш, що ми доводимо до абсурду?
— Я боюсь цього! І мені не віриться, щоб батько, з своїм практичним здоровим розумом, став на практиці, в якомусь конкретнім випадку рекомендувати нам піти прикладом синів Рехавових — мешкати в шатрах і зоставатись в умовах життя бозна-колишніх, тому що комусь із далеких предків, який не міг навіть уявити всіх майбутніх змін життя, це здавалось кращим.
— Але конкретно що? Він, думаєш, порадив би нам знищити тестамент, законний і право-сильний, і захопити гроші, на котрі він нам не дає права?
— Власне, і для мене це неясно — чи він, хоч усе ж цінив перевагу розуму над формальністю, теж не злякався б кінець кінцем таких страшних слів, які оце ти зараз виголосив.
— Як бачиш, назвати власним іменем це все доволі-таки неприємно.
— Назвати — значить пришпилити підпис, котрий може зовсім не відповідати дійсному образові.
— Ну, бачиш, на цій дорозі ми можемо йти в безконечність, але все-таки це не посуває нашої справи наперед. А мама хотіла б Стра-шевичеві сказати щось рішуче. Справді, ніяково так виминати розмову. Значить, треба справу з тестаментом порішити. Я думаю, що коли нема спільної згоди нас усіх, щоб тестамент знищити, то його треба пустити звичайною дорогою. Дядько Павло, вважаймо, може не йти в рахунок: він тут тільки «благородный сви-детель». Але я, по щирості сказавши, не можу пристати на затаєння. Досить воно буде неприємним, як через це буде розбиватися життя Катрі, як це ви з Христею кажете, але знов таки я не хочу піддаватися такій пресії на мої переконання, на моє сумління, скажім. Тим більше, і це, може, головне — я не бачу поважної причини, чому б ми мали ломити волю батька й приписаний порядок та виставляти себе на підозріння, що ми покривили душею задля батькових грошей...
— Ти хочеш сказати, що не співчуваєш планам Катрі?
— Власне! Вважаю ці плани занадто мало серйозними, навіть мало симпатичними, скажу одверто. У мене також знайшлися б мотиви бажати, щоб цього тестаменту ліпше не було: мені в даний момент дуже б здалося тих кільканадцять тисяч. Але задля цього я не буду, розуміється, його нищити.
— Не думаєш же ти, що я з яких-небудь грошових розрахунків цього домагаюся? — запитав із певним роздратуванням Дмитро, почувши, як слова брата десь зачіпили ті його особисті міркування, які він так старанно прагнув «вилучити» з цілої справи.
— Розуміється, не думаю! Знаю, що ти цього добиваєшся задля Катрі,— поспішив відповісти Іван, але в кінцевих словах його для Дмитра зазвучала нота запитання чи вагання.
— Так, почасти для Катрі, а властиво Ще більше — ця справа набирає для мене принци-піального значення. Так, скажу по правді,— хвилюючись, заговорив Дмитро,— так, як ти добиваєшся підтвердження тестаменту всупереч твоїм особистим інтересам, так я добиваюся знищення тестаменту, незважаючи на те, що це знищення пожадане для моїх особистих інтересів.
— Я не зовсім розумію тебе,— із здивуванням сказав Іван.
— Ну, от! Я не хочу носити маску перед тобою і кажу, що мені теж на руку було б, щоб цього тестаменту не було. З боязні, щоб мене не докорив хто-небудь, чи я сам, через це зрікатися тих поглядів, які мені диктує мій розум чи сумління, вважаю малодушним...
— Ну, бачиш, я за ліпше вважаю в тім разі малодушність. Принципи — добра річ, але, коли вони заводять в конфлікт з іншими принципами, ліпше бути трохи обережнішим. Конфлікт принципів — це досить гірка штука і ліпше її обминути. Це буде з мого боку чимала послуга для тебе, що через мене ти не будеш мати нагоди відчувати неприємного почуття, коли будеш відчувати, що тебе підозрюють — або сам себе підозрюєш, що задля матеріальної вигоди зробив щось, що не вважається дуже гарним...