Він був і тоді лютим знищувачем деревного роду, хоч майже не потребував його для себе — хіба звалив деревину, щоб розложити ватру і одігнатися від дикого звіра. Хіба красної тисини, що росла тоді ще тут, в затишку неприступного лісу, побороздженого лише стежками дикої звірини, шукав він, і вирубані звідси цівки тисини витягалися з лісів, сплавлялися водою і плили в далекі чужі краї, щоб зробленими з них гнучкими та міцними луками тішилися стрільці далекої Англії, Фрізії, Скандінавських країв. Ліси стояли ще сливе незаймані. Широко розпростирали в них свої мохнаті гілля величаві кедри. Високо стріляли своїми вершками ясені і явори. Тихі сни снили непроглядні й темні букові ліси, застеляючи все новими верствами листя тутешні згір'я, на поживу всякому зіллю, грибові й комасі. Тепер лиш мертві назви по них — або десь-не-десь заціліла купина буків чи яворів по тих Явірниках, Буківцях, Ясенових.
Вигинув до останку під лакомою рукою чоловіка красний тис, повільний і вигідний. Тисячоліття потрібні були на те, щоб нагородити ті спустошення, які виробляли хижі лісопромисловці на тисовім роді протягом кількох тижнів — а вони не давали йому навіть років. Доти підбирали всякий молодняк,» котрому сотні літ треба було, щоб увійти в красу і силу, доки не перевівся він зовсім, і нині хіба де випадком яке корінище тисове заховалося в землі, тверде, майже несмертельне, та в піснях почуєш спомини про красну тисину.
Нема й кедрини. Десь-не-десь під Чорногорок» ще стрінеш молоду поросль, котрій теж безпечно не дадуть звікувати — зрубають на гильце весільне, як не на що інше. Смерекові ліси, більш витривалі й невибагливі, поросли на місцях давніх букових — де не зборонила їм того рука чоловіка. Але нині й вони гинуть і вимирають, вирубувані, палені, не можучи відродитися під сокирою чоловіка, під ногами його худоби, котру розводить він тут скрізь все більше і більше на потребу свого неситого черева. На долах по мокравинах шириться вільха, на верхах береза, ще більш невибаглива, скромна й жадна життя, ніж смерека. Заступає місце смереки на зрубах, толоках, на камінистих греготах, оголених з давніх лісів.
Псується, зимнішає, гострішає підсоння. Висихає земля. Вимулюється водою, позбавлений опіки дерева, родючий гумус. Бідніє, вироджується і завмирає життя від цих некорисних змін, під рабівничою і жадною рукою чоловіка — цього ненаситного, погибельного племені, котрого черево — могила для всього живущого: для рослини, і звіра, і риби, і птаха; котре нищить все, а коли навіть милує, то тільки на те, щоб, розмножуючи, нищити в тим більших розмірах. Стинає трави, не даючи їм засіменитися, висилюючи, змушуючи до все нового і нового зросту. Поїдає насіння від рослин, викохане ними з таким трудом і саможертвою, яйця від дітиці, молодь від звіра, ікру від риби. Немов прагне навмисне запобігти тому розмноженню, котрим запліднює все живе природа.
Буки замолоді на те, але ці верхи гірські пам'ятають це люте людське плем'я, коли воно тільки вилазило з своїх криївок, щоб опанувати землю — ненаситне і лукаве, повне невпинного бажання володіння, уживання, знищення.
Як гігантські муравлі, з такими ж претверди-ми щелепами, що несли всьому знищення і руїни, з такими ж цупкими і міцними руками, розлазилися вони в усі сторони, забираючись у найбільш віддалені й безпечні закутини світу, брак твердої природної броні заступаючи своїм безмежним лукавством, невичерпним на всякі видумки, котрими охоронюючи себе, несли знищення й неволю всьому іншому.
Рослини й звірята, птиці, риби й комахи мають певні границі для свого насичення, для свого уживання,— лиш цей ненаситний рід не мав їх ніколи. Вовк не їсть вовка, не ловить собі подібних, не буде їсти трави, не буде за-сідатися на рибу. Але це ненажерливе плем'я поїдало власних своїх родичів, не тільки старих і нездатних до життя, але йшло на лови на сильних і здорових, з котрими зводило нескінченні війни за самиць, і за місця ловів, і просто за владу і перевагу.
Воно не вдовольнялося тим, щоб бути ситим і безпечним, а видумувало все нові й нові предмети своїм бажанням і претензіям. Хотіло панувати і над своїми близькими родичами і над ворогами, над звірами і птахами. Вигострене в суворій боротьбі за життя, воно не мало іншого вдоволення, як почуття сили, перемоги, панування і володіння. Почуття безпечності і тихого вдоволення було незносне для нього. Воно саме викликало небезпеку там, де кінчались небезпеки дійсні, витворені незалежно від його волі. Воно саме творило собі перешкоди і цілі здобування там, де не ставало чого здобувати. Воно хотіло володіти землею і водою, не тільки панувати над звірами й птахами.
Йому давало особливе вдоволення зробити своїм рабом і невільником дикого звіра і вільного птаха, зломити його горду волю, прищепити невільничі, рабські прикмети, щоб потім зробити його символом пониження і зневаги. Воно не зносило собі рівних, не хотіло мати друзів і товаришів, і кого робило товаришем, то перетворювало його на невільника — або ставало одвертим ворогом і нищило, нищило до решти. І те, над чим воно панувало, воно ніколи не вміло шанувати. Воно все мусило потоптати, всякий закон, всяке натуральне відношення — іти наперекір природі у всім було його пристрастю, нестримною і непога-мованою.
Часами здавалось, що ця руїнна неситість, нестримна насильність починає вичерпуватись утомлюватись, що вона стає противною й огидною самому цьому лютому племені. Воно починало себе обмежувати, ставити якісь закони, виймати з-під своєї лютої влади найбільш слабих і безборонних, обирати собі інші мотиви й цілі досягнення.
Тоді здавалось, що часи насильства минуть, що це плем'я ще принесе мир і спокій утомленій цею неспокійною руїнною енергією землі і всьому, що ще на ній заціліє. Здавалось, що часи насильства й знищення будуть тільки вступом і прологом до чогось іншого, до якихось довгих і мирних часів рівноваги й гармонії, і вони будуть властивою нормою життя.
Але довго не тривали такі надії. Немов схаменувшись, що воно тратить свою внутрішню силу, цю неустанну жагу боротьби і руху, яка винесла його з темних низин життя на верхи, і воно може спасти назад в перейдені простори розвитку, це люте плем'я з подвоєною енергією знову кидалось на дорогу руїн і нищення. Здавалось, тоді навпаки, з особливим замилованням чи завзяттям, хапалось воно нищити все, в чім тільки-що бачило красу і вартість життя, все, чим відмежувалось від нестримного руїнного буяння,— щоб вернути со
бі назад ту безоглядну, нічим не стриману свободу і волю до боротьби й знищення. І в ній знову вбачало властиву красу й насолоду життя.
Як сухе листя, злітало тоді з нього все надбане за ті часи замирення, і знову ставала земля одною страшною долиною муки і знущання, перед котрою блідла всяка уява і дерев'яніла мисль. З тривогою й страхом тоді питали у себе одні одних ці гірські верхи — ко-ристаючи з хвиль, коли хмари осідали й закривали їх від пильного ока цього незносного наглядача:
— Що буде нарешті? Чим скінчиться це все?
— Чи виродиться коли-небудь і переживеться безповоротно ця руїнна сила?
— Чи перекусають себе, нарешті, на смерть ці заїлі комахи й увільнять землю від своєї неситої злоби й знищення? — І старі кострубаті буки на верхах Буківця силкуються протягнути свій вік, щоб побачити цей кінець.
Із книги
«З СТАРИХ КАРТОК»
ильне, радісне почуття обхопило мене, коли я вийшов із свого мешкання в тихий перевулок, що провадив до собору. Гадка, що я по стількох літах вільного і невільного вигнання знову верстаю той шлях, який проходив п'ятдесят літ тому, держачись за рукав свого батька, наповняла мене солодким настроєм, в якім, мов у добрім старім вині, розпускалася гіркість моєї старості, надаючи йому силу і міць.
Дзвони гуділи, перекликаючися між собою, з Старого міста на Печерськ і Поділ, і їх ритмічні, різноголосі удари підіймали цей настрій поволі все вище, до висоти екстазу. Білий мур кафедри, котрий обходила вулиця, різко світивсь немов якимись фосфоричними відблисками. Замурована стара митрополича брама виглядала в цій півтіні таємничо, немов містичні ворота, замкнені до в'їзду майбутнього царя правди. Невиразні лінії на її гербових щитах маячили, як кабалістичні знаки, в котрих замикалося майбутнє воскресения старого життя. В склепінні присадкуватої вежі над брамою, в довгім проході, на широкім ді-динці маячили невиразні фігури, лунали притишені невиразні звуки, і в тім загальнім русі, здавалося, рушали й ходили самі мури, лінії старих веж і бань. В цім чарівнім півсні тратили свою реальність навіть фігури городовиків і околодків, і ріжні умундировані постаті, що висідали й проходили в головний вхід, по-
лишений для офіційної публіки, котру в цю таємну ніч збирає для явки губернаторський циркуляр.
Неофіційна публіка, не допущена до цих просторих воріт і широкого шляху, нескінченним потоком лилася в тісні бічні двері, обставлені поліцією, яка умудрялася й тут викликати певний заколот. Пропхавшись через «тісні ворота», розтікалися під низькими склепіннями бічних нав, освітлених для такого свята надзвичайно багато.
Свічки й паникадила, запалені цим разом, викликали з вікових сутінок століттями поховані образи й малювання, невидні в пітьмі притворів у звичайнім часі, і широко розкриті, нерухомі очі їх дивилися, немов здивовані, на марних епігонів тисячолітнього життя, що сірим стадом, тісною юрбою проходили під ними.
Людський потік все прибував, виносив з темних склепінь притворів в середні нави і збивав в тісну нерухому масу людей, що наповняли собою вузькі проходи між гратами, перегородженими важкими масивними стовпами. Збиваючись в одноцільну юрбу, публіка вороже ставилася до всяких спокус зробити якийсь вилім в цім людськім цементі, що заповнив і зв'язав в одне всі ріжноманітні складові частини старої святині.
Лояльний індивід міг посуватися тільки на хвилях стихійного людського потоку. Всяка ініціатива, всякі спроби самостійного руху стрічалися з осудом загалу як вчинок некоректний, як легковаження побожного настрою і
заінтересування інших і просто як особиста образа і провокація.
Коли громадка якихось студентів, мабуть членів котроїсь патріотичної організації, стала пробиватися наперед, запевняючи, що їм приготовлено місце в олтарі, публіка стріла з ворожнечею і гнівом ці запевнення, і всякий вважав своїм святим обов'язком можливо утруднити перехід цим настирникам. З великою приємністю дивилася, коли ці патріоти застрягли перед гратами і дячки й поліцаї не спішили їх пропускати далі, і неприємно була розчарована, коли по якімсь часі пропустили-таки цих опричників до середини.
Похід якогось кучерявого дячка з олтаря, що розпихає невдоволену публіку і по якімсь часі знову пробивається назад, викликає вже зовсім непохвальні компліменти. Збентежений ними дячок конфіденціально виясняє свою виняткову місію — що «для губернатора в олтарі свічки не стало». Але це викликає тільки іронічні замітки і глузування скромних обивателів, які іншим разом не розкрили б уст своїх навіть і на звичайного городовика. «Обійшовся б і без свічки»,— зауважує якийсь смиренний в іншім часі богомол. Велике діло — губернатор у великодню ніч в тисячолітній святині князя Ярослава!
І сполошений цими інцидентами святочний настрій тільки поволі вертає знову під впливом радісного співу хорів, сяєва світла і блиску старого золота в контрасті до темних ликів малювань.
Людська хвиля виносить мене кінець кінцем на середину, і я стою на тім самім місці, куди приводив мене бувало мій батько в такі великі свята.
Світло великого паникадила в кілька тисяч свічок кидає снопи сяйва на блискучий іконостас, на останки мозаїк, обгризених зубами часу, і лихо підновлені малювання. Але заглиблення олтарної абсіди по-давньому ховається в півтіні, незважаючи на ті десятки електричних лампочок, і невеличке світельце, завішене на ланцюжку, по-старому кидає непевне світло на осяяну легендою віків «Нерушиму Стіну».
Світло заломлюється на нерівностях старого склепіння, витворюючи немов темняві хмари на старім золоті мозаїкового тла, і по нім неясними контурами виступає велетенський образ Богородиці-Оранти, на які дивилося з вірою й тривогою стільки поколінь киян в трудні хвилі життя. В лихі дні свого буття особистого і в тяжкі години, коли ломилося життя цілого народу. Від самого фундатора цеї стіни, старого князя Ярослава, до великого Романа, що на звалищах старої могутності Київської держави вагався між старим Києвом і новим Галичем і також старався вирахувати майбутню долю свою і свого народу на цім образі. Так само, як чотириста літ пізніше великий гетьман по несподіваних своїх тріумфах ширяв отут гадками про «українську удільну державу», силу і славу українського народу «по Вислу, по Краків»...
Величне, безпристрасне лице ледве видніє. Простягнені догори руки фігури губляться в пітьмі. Пригноблена силою бід і руїн, що спадають на це многострадальне місто і його люд, із стриманим спокоєм скорботи вона показує цей таємничий напис, котрого великі чорні букви, як магічні знаки, маячать між двома рядами фантастичних лілій:
«Бог посеред його, і не подвижеться, поможе йому Бог завтра з раннього рана...»
Самопевні слова, виведені на цій арці тому тисячу літ в якімось пророчім екстазі, стоять непорушно справді, виправдовуючи свою легенду, яка носиться над усіма змінами цього бурхливого, повного непевності й тривог життя, над його катастрофами, руїнами і новими відродженнями з старого попелу.
Паникадило рухається ледве помітно, і відблиски його світла світяться й гаснуть на блискучих площах нерівно вигладжених мурів, на заломах іконостасу, на кристалах мозаїк. Це легке мерехтіння, і хвилі кадила, і могутні удари звуків вносять рух і життя в мертве, нерухоме, закостеніле царство цих архітектонічних форм і мальовничих окрас.
Воно рухається, і оживає, і викликає в уяві образи й настрої минувшини. Вони такі, що поривають і відносять з собою зачаровану душу, переможену ритмом цих співів і натовпом цих невідступних споминів.
Цей білий ангел благовіщення на олтарнім стовпі в своїм манернім рухові — чом він гіпнотизує мене так цими образами, що виплинули звідкись в моїй уяві? Не знати, чи з якихось оповідань виринули вони, чи з давно прочитаної книжки, чи з колишніх оповідань батька й моїх хлоп'ячих мрій у цій старій кафедрі?
Молодеча постать цього ангела викликає в моїй уяві фігуру хлоп'яти — тендітного, з довгою, тонкою шийкою, білявою голівкою і сумними, мрійливими очима, як на старих портретних бюстах хлопців римської цисар-ської доби. Коли великий князь стояв на своїм «царськім місці» у великі свята, і перед ним його молодші сини й свояки,— і цей білявий хлопець стояв з ними і водив своїми замріяними очима по святих образах, золотоубраних крилошанах, що виднілися в олтарі, і пишних боярах, що в дорогих царгородських оксамитах і шубах соболиних обстояли князя і княжичів.
Він виріс серед них змалечку і властиво не пам'ятав іншого, свого двору. Він був меншим сином смоленського князя, погромленого великим князем за спілку з братами. Смоленський князь поліг у бою і дружина його. Волость забрав київський князь, а син опинився в почесній неволі на київськім дворі і виростає тут в непевній ролі не то закладника, не то майбутнього князя. В інтересах київської політики краще було б, щоб його зовсім не було; але коли вже господь судив йому жити, у великого князя не стає сумління послухати декотрих практичних порадників своїх і зробити хлопцеві кінець.
Молодий княжич виростає, оточений жалісним співчуттям, як невинна жертва нещастя, і підозріливим страхом, як джерело майбутніх замішань і війн, коли він з часом схоче доходити своєї отчини.
Він справді живе під враженням трагічної долі, яка спіткала його рід. Про неї ніколи ніхто не оповість йому докладно, боячись гніву великого князя. Але з тим більшою, жагучою цікавістю молодий княжич хапає й сплітає разом ті урвані слова і згадки, які доводиться йому почути, і з тим більшим завзяттям його уява працює над відгаданням цілої цеї історії в її найбільш скритих і таємних подробицях.
От і тепер, стоячи в церкві, він з особливою увагою спиняє свій погляд на сивім обличчі боярина Воротислава, на його дебелій статі, зап'ятій фіолетовим корзном з срібними квітками. Про цього Воротислава він почув недавно, що то він головно причинився до погрому й смерті його батька, і сумні очі молодого княжича напружено придивляються до нього, до його рук, пригадують лінії меча, котрий бачили колись у його руках. Від цих рук і меча постають образи кривавої смерті його батька, котрого він ніколи не бачив, але уявляє його фантастичну фігуру далеко ясніше, ніж тих людей, яких бачить навколо себе.
Але душа його не загорається від тих образів мстивими пожаданнями. Він почуває певну боязку відразу перед цими руками, які проливали кров людську. Але думає не про помсту, а про те, як, мабуть, боязко і тяжко старому Воротиславові стояти перед лицем божим із замащеними людською кров'ю руками і як мусить бути йому страшно страшного суду божого, що спитає за кожну кров, пролиту від руки чоловіка. Йому згадалися слова, якось сказані чорним попом Микитою, приставленим до молодих княжат в науку їм: «Мужи кровей і льсти не преполовят дней своих» <sup>5</sup>. І він задумався над тим, чому ж дожив такої старості Воротислав, винний стільки кровігі чи не була рання смерть його батька божою карою за кров, проливану ним?
Молодий княжич був щирим прихильником «нової віри». Його душа, журлива і ніжна, боязко тулилася в атмосфері вічних війн, насильств і кривавих розправ, яка огортала його на княжім дворі,— так наче милосердне співчуття, яке оточило малого сироту на порозі свідомості, навіки витиснуло свою печать на його душі.
Він з жахом думав, що йому прийдеться з часом також їхати на війну, брати участь в кривавій бійці «в полку». «Княженіє не може бути без крові, а мир без гріха»,— пригадувались йому слова, сказані його кормильцем у відповідь на науки Микити, які в глибині свого переконання старий боярин не вважав відповідними для княжат і бояр, а хіба для попівських дітей і чорноризців. Але бути самому «мужем кровей і льсти» — перед цим боязко здригалася уява княжича.
Йому пригадувалося, як він плакав на княжих ловах над підстріленою ланню, побачивши, як течуть сльози з її сумних, ніжних очей, неначе людських, і хтось з докором сказав тоді, що він сам виглядає; як підстрілена лань, і очі у нього такі ж. Він не стидався цього і не мав амбіції бути подібним до цих проливате-лів крові і насильників, сміливих і нестримних. Він мав інші взірці й пориви, котрі носи-лися в його уяві, коли очі його перебігали по мозаїках і малюваннях нової кафедри.
Але найкращої історії, котру любив він найбільше — не було тут. То була історія про Йоасафа, царевича індійського і старця Вар-лаама. Її розповів йому ігумен святого Дмитра Варлаам як історію свого патрона.