А ми з Терешком були ще парубки. Мені було двадцять п'ять, а Терешкові двадцять чотири. Тільки що я був вільний козак — куди схоче, туди скаче, ніхто за ним не заплаче. А Терешко з Мотрею Запотічною хліб святий уже обміняли, й мало бути весілля оце саме у мясоїд. Ех, хороша була дівчина, боже мій! То я вже й не згадую, а як тільки подумаю за нього, то мене наче кліщами за серце стисне. А він, неборак, ані писне.
Так ото минуло чотири дні. Прийшли Ма-ланки, під Новий рік. Сиділи ми в передущих шанцях, і вже почало добре темніти. Гаврило Суховієнко й каже:
«Ну, братця, діло ми своє сповнили, на Новий рік гетьман ляхів не побачить».
«Можна тепер і до обозу,— Корній жартує,— кулешику гаряченького похлебтати...»
«Ну, це діло інше! Як не звелить гетьман, посидимо тут і до Петрівок,— Гаврило відказує.— А тільки тепер щоб і поткнулися ляхи, то до гетьмана на Новий Рік не доступлять...»
Так гомонимо, а отаман як кишне, щоб мовчати. Затихли, нічичирк — на нього дивимось. Просиділи так довгенько.
«Тягни»,— як не скрикне раптом.
А в нас такий знак був, як вороги наступатимуть: був мотузок від шанців до шанців, і треба було тягнути доки стане,— добіжить, значить, до діри колодка, що до мотузка прив'язана, а тоді почнуть звідти назад тягнути: значить, уже покмігили там, і далі знак подадуть.
Як отаман крикнув, ми всі так на рівні ноги й посхопились. От тобі й Новий Рік!
Гаврило тягне, котрі ближче — помагають. Став мотуз, потім назад потягнули.
Ну, тепер піде тривога по цілому полку, по цілому війську... Тільки щоб не дурно!
Посідали, слухаємо: справді, тупотять коні, підковані, багато. А не видно було нічого — стемніло, та й мрака стала осідати.
«На закруті! — отаман каже. Потім підвівся: — Ну, браття,— каже,— прийшов наш час! За батьків стареньких, за діточок дрібненьких, за церкви божі, за ввесь народ наш хрещений український, як годиться чоловікові лицарському, постояти і голову положити чесно і непостидно!.. Прощайтеся, пани браття, не поминайте лихом. Хто жив останеться, нехай пом’яне нас тут усіх: Степана, Гаврила, Оста-на, Корнія, Терешка, Івана, Дмитра, Грицька, Прокопа, Івана, і мене, грішного Каленика... А не буде з нас кому пом'янути — не журіться, має нас Господь Бог у пам'яті всіх...»
Так гомонить. Думаю — от коли язика старому розв’язало. Ну, прийшов нам край. Потім почоломкався він з сусідом, і ми за ним. Я з Терешком зачав говорити: «Поклони...» — та й не договорив, голос йому увірвався. Ну, та я й так знав, кому поклонитися.
Притихли ми, як мертві. Хто молитву читає, а гадки — так одна другу попереджає: що колись бачив, думав, так все в один мент перед очима стало. А військо зближається, чути, як гомонять, як зброя на котрімось задзвонить або підкова в камінь удариться. От уже й виходять з-за горбка.
«Стріляй»,— каже отаман і стрілив перший. Ми за ним. Як не зчиниться там метушня. Летять до нас.
«Набивай». Набиваємо, а ляхи от-от надлітають. Пом'яни, Господи, царя Давида і всю кротість його!
«Стріляй»,— каже. Стріляємо просто, як у копу сіна. Коні сторчака стають, падають. Крик, прокльони.
«Приймай!»
Ми з-за шанців на них, у списи. Коні летять на нас, на списи наші. Та що, нас жменька, а їх ціла хоругов!
Налетів кінь на мій спис, піднявся сторчака, а з другого боку другий — оперезало мене раз і другий, та й зостався я в шанцях.
Було нашої сотні чотириста тридцять два. А вернулося додому без двох тридцять.
Та панові гетьманові сповнили, що обіцяли: до самих Водохрищ ляхи з нашим полком вовтузились. За те мав гетьман час, чим їх прийняти — добре прийняв.
Постояли за батьків стареньких, за діточок дрібненьких, за церкви божі, за весь наш народ хрещений український, як покійничок отаман перед смертю казав.
Так і не вгадав, коли білу сорочку на себе взяти!..
Ніщо не гине навіки, окрім марного.
Усілякі запроданці й лакузи розтерзували творчу спадщину Михайла Груиіевського плугами наклепів і злоби, а його ім'я випікали вогнем з пам'яті народу. А він — воскрес і освітив своїм могутнім талантом нашу непросту дорогу, розповівши усьому світові, що ми, українці,— не населення, а народ.
Внесок Грушевського у скарбницю науки був відзначений званням академіка Української академії наук і навіть Академії союзної. Але, не дивлячись на це, офі-ційна історична наука вбачала в ньому свого найбільшого ворога й ще в недавні часи називала не інакше як «зубром українського буржуазного націоналізму».
Сьогодні багато людей зачитуються книгами М. Грушевського як духовними молитовниками нації. І якщо материк Грушевського-історика ми почали вже потроху освоювати, то глибину творів Грушевського-беле-триста нам ще треба належно відкрити і належно поцінувати.
Грушевський прожив досить довге життя: народився невдовзі після скасування кріпацтва, а помер уже в часи соціалістичного будівництва. Його батько був інспектором народних училищ, а служив (тоді не казали «працював» — «служив»!) на Північному Кавказі.
Михайло одержав чудову освіту. Спочатку зразково скінчив першу тифліську (по-теперішньому, тбіліську) класичну гімназію. Перебуваючи в Грузії, він ще з юнацьких років відчув жадібний потяг до далекої своєї батьківщини, до її пісень та минувшини. Тож університетську освіту вже здобув у рідному Києві, на історико-філологічному факультеті, у визначного українського історика Володимира Антоновича.
Свою дисертацію («Барське староство») Михайло Грушевський захищав у великому університетському залі. Опонувати, тобто критикувати твір дисертанта, мав сам Антонович. Однак на захисті останній мовив приблизно так: «Ми з вами разом працювали, разом
шукали наукової правди. Коли помилялися, то теж разом. Ми з вами — люди одних поглядів, одних наукових висновків, то й опонувати вам я по самій суті справи не можу».
На той час у Львівському університеті цісарським указом (Галичина належала тоді до Австро-Угорської монархії) засновано було кафедру української історії. За найд ост ойнішого викладача міг бути з усіх тодішніх українських істориків лише єдиний Володимир Антонович, але він, пославшись на свій похилий вік, порадив запросити на викладання свого найкращого учня Михайла Груше вського.
Протягом семи семестрів молодий учений начитував загальний курс історії України, цей курс згодом ліг в основу тієї історії України, над якою він працював усе життя і яку вважав справою честі всього свого покоління.
До Груше вського історики починали виклад свого предмета з найдавнішого періоду, розповідали про розселення слов янських племен, формування Київської держави, а тоді раптом переходили до князівства Воло-димирського, Московського і далі читали вже саме історію Московської держави, лише де-не-де додаючи окремі епізоди з історії української — про Данила Галицького, унію, Богдана Хмельницького. Грушевський показав, що в основі цього підходу лежить лише генеалогія московської династії, тобто історія царського роду...
У своїй «Історії...» Михайло Грушевський вивів життєпис України з історії Київської Русі. Він позбирав і органічно поєднав усе, що стосувалось історичного розвитку українського народу та його території, і показав шлях українців як безперервну еволюцію — від найдавніших і аж до найновіших часів — на національ-но-державній основі.
У Львові М. Грушевський сам створив історичну школу, виховавши таких видатних вчених, як І. Джи-джора, /. Кревецький, І. Крип якевич, М. Кордуба. Розробляючи наукові теми, вони роз'іжджалися по архівах Кракова, Москви, Києва, Варшави, Петербурга опрацьовувати сировий матеріал. Грушевський об'єднував їхні результати в могутню будову української історії, вносячи до своєї праці велетенську кількість нових фактів із першоджерел.
Перший том «Історії України-Русі» з'явився 1898 року, коли Україна святкувала сторіччя «Енеїди» Котляревського — сторіччя нового періоду своєї літератури. Як відзначав у рецензії на цей перший том професор Берлінського університету Олександр Брюкнер, подібного твору «довго не зможе виставити не те що жодна країна, а й навіть країна із старішою слов'янською літературою».
1897 року Михайла Гру шевського обирають головою Наукового товариства ім. Шевченка. Під його головуванням це Товариство виконувало роль Академії наук, заснувати яку в ті часи не було змоги з огляду на політичні обставини в царській Росії і в Австро-Угорщині. За неповні двадцять років Грушевський відредагував 112 томів «Записок» цього Товариства — розвідок на різноманітні українознавчі теми. Під загальним керівництвом Грушевського величезну роботу проводили окремі комісії, виходили серії найрізноманітнішого профілю — «Жерела (Джерела) до історії Украіни-Ру-сі», «Українсько-руський архів», «Пам'ятки української мови і літератури», «Етнографічний збірник», «Матеріали до українсько-руської етнології» і т. д.
Разом з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком та Осипом Маковеєм Михайло Грушевський почав видавати «товстий» журнал «Літературно-науковий вісник», що об’єднав письменників з Наддніпрянщини, Галичини й Буковини.
Велику наукову і громадську роботу М. Грушевський поєднував з активною політичною діяльністю. Зокрема він був одним з керівників національно-демократичної партії в Галичині (1899 p.), Товариства українських поступовців (1908 p.), Української партії соціалістів-рево-люціонерів, головою Центральної ради (1917—1918 pp.). У 1919 році емігрувавша кордон — спочатку в Австрію, а згодом у Прагу. В 1924 році на його прохання ВУЦВК дозволив йому повернутися на Україну.
З автобіографічного оповідання М. Грушевського «Як я був колись белетристом» читач вже знає, що спочатку Михайло Сергійович думав присвятитися письменству. Перші літературні спроби юного гімназиста привітали Іван Нечуй-Левицький і Дмитро Маркович. Але вже в Київському університеті його заполонила історична наука, і за всі студентські роки він надрукував одним
одне оповідання «Неробочий Грицько Кривий».
Переїхавши до Львова, М. Грушевський виступав із новими оповіданнями частіше. На початках свого «до-ривочного» (уривками) письменства Грушевський розглядав своє заняття літературою як служіння рідному народові задля розвитку його громадянської свідомості.
Тим часом в оповіданнях і нарисах М. Грушевського 1909—1912 років, об'єднаних 1918 року в книжку «Sub divo», проглядають уже й інші мотиви. Автор окреслюе стан людини, яка раптом забуває про свої буденні клопоти, про якісь дрібні інтереси й справи, і задумується над життям, над вічними таємницями світу. Такі почуття й настрої будить у людині відкрите небо, особливо нічне, коли винятково гостро відчувається зв’язок з безкінечним космосом, а людина ніби прилучається до вічності. А от в оповіданні «На горах» із цієї збірки він провіщує екологічну трагедію нашої землі. Скільки художньої енергії спресовано в цьому маленькому ше-деврі-роздумі, що міг би по праву стати прологом до самої авторитетної Червоної книги природи...
Уся художня проза Михайла Грушевського і його драматичні два твори були зібрані докупи ще за його життя, 1928 року, в книжці «Під зорями», яку критика відзначила як дуже визначне явище. А еміграційний поважний літературознавець Богдан Романенчук влучно підмітив, що Михайло Грушевський якщо й був у літературі гостем, то тільки аж ніяк не випадковим, а рідкісним.
СЕРГІЙ БІЛОКІНЬ
У книзі «Предок» видрукувані всі белетристичні твори Михайла Грушевського, окрім двох невеличких історичних драм «Хмельницький в Переяславі» і «Ярослав Осмомисл» (цикл «Історичні образи»), оповідань «Особисте щастя», «Історія одної ночі» (із циклу «З юних днів»), «Пенати», «Комета» (із збірки «Sub divo»), «Історія сеньйори Занети Альберіго з Венеції», «Біжниця в Зомембергу» (із збірки «З старих карток») та кількох його поезій.