Батько вчительки був чудний нещасливий чоловік. Він був маленький урядничок і ніж не міг улізти з головою в своє урядництво — оце й було лихо його, а ще більше лихо його жінки й дочки. Він робив, робив, як віл, і певне вибився б, а якби не вибився, то став би хоч заможним, поважним чоловіком. Але цього не виходило, бо була то людина горда й вразлива, як тільки буває часом уразливим маленький чоловічок. Розсердити, допекти йому було легко. Чи справді штрикне його, образить хто-небудь старший — а цього не треба було довго чекати,— або здасться йому тільки, що його образили — кінець, годі: образився, полаявся й закурив. Іноді схоче перемогти себе, терпить, аж зубами креше, за великомученика маючи себе, але не надовго того ставало: часом дурничка яка-небудь — і пішло все ані за цапову душу. Нещасливий був чоловік, але сім'ї від того було не солодше: серце зривав він на жінці, на дочці; на їх оберталася злість маленького чоловічка. Іноді він мов би тішився, що от є такі, з кого й він поглузувати може, допекти, дошкульнути. Тим усім з своєї жінки зробив він плаксиву, в'їдливу бабу, а з дочки — бідну, прибиту дівчину. Вона звикла чути крик та посміх, вона звикла годити кожному дурному слову...
Видають гроші урядникам — батько приходить додому напідпитку. Жінка і дочка й не глянуть вже на його просто, щоб не присікався, й думають тільки, скільки-то грошей зосталося й чи буде що їсти. Але батькові все негаразд.
— Що це ви одвертаєтеся од мене?.. Що я п'яний, пропив гроші замість того, щоб принести вам, і ви нічого на те не вдієте?.. Ну, чого ж мовчите?! Га?! І останні проп'ю, і будете без грошей сидіти, а мене проте годуватимете!.. Дочко, побіжи, принеси горілки... от решта; та не думай вкрасти дорогою що-небудь! Я знаю, що вам грошей треба дуже, але вони в мене лічені!..
Й дівчина, нап'явши хустину, бігла до шинку, заздро поглядаючи на гроші, що так були б треба на хліб на завтра...
Часом й на тому не кінець був: батько посилав позичити карбованця й купити горілки... Дівчина верталася втомлена, ставила пляшку на стіл, а батько казав:
— От і вип'ю на останні... Отак, дочко! На цім світі тим тільки й жити добре, хто вміє гнутися, лазити на животі, терпіти, сорому не знати, жити так, щоб здавалося, наче тебе й нема. Подякуєш колись батька за науку!.. Зітри гординю, потовчи бажання, підлий смире-нія, розмішай послушанієм — і будеш щасливий...— казав він злісно, наче тикав під ніс комусь оцим ліком.
Чи кепкував він, чи справді хотів цього, щоб дочка була щаслива — бог його зна; від цього в кожнім разі не легшало жінці й дочці. І жінка, й дочка боялися його й не-любили, і, замість того щоб клясти те мізерне життя, що знищило батька, вони кляли його, як звичайно.
Але як батько справді хотів, щоб дочка-ввик-ла повзти, а не йти, не жити, а завмирати щохвилини, то вдалося це йому добре. Вона жила так, що життя те можна було щохвилини перервати й нічого б тому не перешкоджало; вона не чекала другого дня, не бажала його, не сподівалась від його нічого; наче прибило її щось, і вона боялася поворухнутись, щоб те, що лежить на їй, не зірвалося й не придушило до решти; вона жила, наче ящірка восени, що дубіє помалу з холоду, й тільки часом дошкульне її, як дуже шкрябне мороз по шкурі, і здригнеться вона своїм одубілим тілом...
І дівчина не кляла, не винуватила людей за своє бідне життя, за людську неправду. Вона брала життя таким, як ішло воно до неї. Вона жила... жила через те, що жилося, що після ночі йшов день, після ранку вечір, що рот їсти просив, а щоб добути що їсти, треба було бігати цілий день або гнутися над роботою, а набігавшись, треба було спати... Чуже життя, добре та спокійне, не лізло їй у вічі; думки не прирівнювали чужого до власного; вона думала про життя багатих та щасливих так, як думає чоловік про побит бджіл, комах,— і то було її щастя. Якби не це — не стало б у неї й сили жити тим життям, бідним та мізерним. Ніякої втіхи, ніякої підпори не було в неї. Ні богів, ні ідеалів вона не знала. Була тільки батьківська наука, мізерна й погана, бо піддержуючи своєю філософією чоловіка, вона заразом і труїла його помалу; дівчина живилася нею, щиро товкла й терла свої думки, жадання, надії, пила не склянками, а відрами цілющу воду «смиренія» та «послушанія» й терпіла без кінця. Вона вся увійшла в своє сіре, безпросвітне життя, й воно хоронило її; усе, що чи ломить, чи красить життя, ставало однаково сірим, недужим, нікчемним...
Таке й кохання її було. Воно якраз припадало до її сірого життя, наче та руда травиця, що проростає межи сірих, рівних плит, під людськими ногами. Воно проминуло, ледве з'явившись, зоставивши по собі ще одну болячку на серці.
Порекомендували їй якимось побитом хлопця, не дуже гарного з себе, одначе доброго й розумного; вони не перемовилися й десятьма словами одне з другим, одначе дівчина згадала про його і в той день, і потім... Може,на тім був би й кінець, але через кілька там часу, десь на вечорницях, чи що, зустрілися вони знову; хлопець прихильно, вважливо побалакав з нею раз і другий. Дівчина не звикла, щоб на неї так зважали, вона згадувала довго про його, й гадки її все частіше до нього зверталися.
Довідавшись від нього, що він вечорами ви-ходить на прогулянку до річки, пішла й вона якось і зустріла його. Той щиро привітався, й вони весело побалакали кілька часу. Казав здебільшого він, вона слухала, радіючи й де-не-де озивалась.
На другий день вийшла вона знову і, скоро прийшла, побачила віддаля його ще з якимись хлопцями... Вони порівнялися, та хлопець, замість того щоб щиро привітатись, похмуро кивнув і, не подивившись, повернувся до другого. Серце так і впало у дівчини; вона скоріше повернула додому, бо відчувала, що сльози до очей підступають. Ця стріча розбила слабі початки її чуття, прохолодила серце, що трохи степліло було. Наче той слимак виставив був ріжки з-під своєї халабудки, та торкнувся чогось і знову боязко сховав їх...
Не спалося дівчині. Поверталася вона з одного боку на другий, куталася своїм побитим одіялом, перекладала подушку — сон не приходив. Серед тиші та темряви лізли в голову спогади й думи без кінця... Гамірний вечір, людська громада й зараз потім дорога по мертвому степу — за ту дорогу вона багато дечого передумала,— і тепер те все приходило їй в голову. Усе нові та нові думки вставали. Бувають такі часи в чоловіка, що мов якась рука світ перед ним відчинить, якесь світло чудодійне освітить події, думки, життя його усе. І там, де було саме звичайне, на що й не вважав він досі, що знав він добре,— стане, з'явиться щось зовсім нове... Отаке було з дівчиною... Помалу, потиху беруться, виявляються, в’яжуться думки, наче шашіль точить товстий бік галери,— й не видко його, аж поки не лине вода у проточену дірку, перекидаючи, ламаючи усе на дорозі, і потоп нових гадок затопить, заллє усе — усі думки, усе життя, що було попереду...
До цього часу, кажу, дівчина жила, як жилося, терпіла покірно, брала те, що життя несло їй, і в голову не спадало їй прирівняти власне життя до того, яким жгівуть інші, та спитати: чому живе вона так, чому бідує, чому поневіряється? До цього часу оповідав хто, що ось там пані Тицька-Петацька пошила собі таку й таку сукню, з такими й такими причандалами, й коштує та сукня 300 карбованців,— дівчина одказувала: «Еге? Певно добра десь сукня!» — й без усякого жалю поглядала на свою стару перкалеву, й у голові їй не спадало спитати: чому Тицька-Петацька має собі за 300, а вона за 3 карбованці? Оповіда хто, що там пан Паршинський купив собі коней по 500 карбованців,— дівчина не вражаючись оглядала свої ноги у подертих черевиках і цікаву панчоху, що виглядала звідти,— ті ноги, що весь вік були її одинокими кіньми,— й не відказувала, не жалувалася.
— О, він багатир! — казала дівчина, й цього доволі було для неї.
Так було до цього часу, і нараз у голові стало питання: чому це було усе так?
Бо така була її доля.
А чому в неї така доля, чому не інша? Чому вона бідувала? Хто в тім винуватий, що батько мучив її, що мати свариться, нарікає на неї цілий день? Що вона сама мерзне в своїй хижі, що мусить бігати за копійкою?.. І вперше сама відказала собі на це: «Люде».
Вона оглянулася на своє життя й бачила там не саме одне лихо: побачила вона там кривду, кривду без кінця; вона вже вважала себе не «бідною дівчиною», а скривдженою. Вона тепер гнівалася на життя, на людей: чи допомогли вони їй, чи підкріпили, чи привітали, хоч словом ласкавим обізвалися потім, образивши, скривдивши її?.. Та не хоче вона й слова їх ласкавого: порубаного слізьми не загоїш!.. Зони знищили її й потім нявчать солодко: «бідна дівчина», «бідна дівчина». Скільки разів чула вона це за собою й яка б рада була тепер оці слова кинути їм, щоб подавились вони їми... А перед очима ставали спогади, як поневірялась вона, як кривдили її... До цього часу вона терпіла, тепер не могла терпіти. Спогади пекли, дошкуляли її, й вона корчилась, як від болю, на своєму ліжкові.
Така година—бо часом це в одну годину разом станеться — багато змінює в чоловікові: наче народиться вдруге. Як є в його сила й хист і воля дужа — поставить він мету свою перед собою, постановить добувати долі або метиться; і вийде з його або щось добре, або зле. Але що ж тому робити, в кого нема ані сили, ані хисту, ані волі дужої, хто увесь вік тільки тужив, хто сам не ступив, рукою не посунув, як не штовхав його притьмом голод або чужа воля?..
Дівчина мучилася: то кляла, лютилася, то плакала, нудилась, не знаючи, що робити; а спогади, спогади в'їдливі, пекучі йшли без краю, без кінця; на хвилинку голову мов па-мороки заб’ють, а потім знову... А тут ще мов навмисне лізли у вуха уривки якогось мізерного вальсика, якого рипали на тому вечорі дві скрипки, й оцей вальсик допікав дівчині найгірше, одриваючи від думок, що стояли над душею тепер. Вона сиділа на ліжку, притулилась до стіни, і раз по раз тиснула голову руками; тулилася до стіни, стискала плечі, ламала руки, мов хотіла видавити з себе думку, що робити їй тепер. Вона відчула, що не може жити так більше; не було в неї нічого, окрім батьківської науки, а тепер ця наука вже більше не гоїла ран її душі; вона кинула її... Що ж тепер робити? І, дурно силкуючись надумати, вона тужила та мучилась...
Й відразу надумалася. Наче не від неї самої вилинула думка — вмерти. Дівчина здригнулася, наче до огню доторкнулася; усе в голові закрутилося й пропало. Наче чоловік розбігся й став відразу: під ногами круча і яряться там сиві хвилі; відскочив він з переляку, кинувся в другий бік — і там шумить хвиля, ще у інший — і там так само. І чує чоловік, що нема вже йому дороги, що мусить він загинути тут, посеред безкрайого темного моря.
Таке було з дівчиною. Смерть лякала її; вона хотіла знайти собі інший вихід, починала думати про щось інше, але думки усе на те звертали, що нема іншої дороги, тільки вмерти,— наче того химородника у Гоголевому оповіданні, що, куди б не їхав він, якась сила велетня усе тягла його до місця його кари. Страх брав її, як думала вона про смерть; вона здавалася дівчині якоюсь темрявою порожньою, вона чула наче холодне повивання від неї й кидалася мерщій до життя, але тут уставали такі спогади, такі образки, що вся її охота до життя пропадала. Краще було вмерти, аніж знову пити гірку свою чашу, поневірятись, бідувати в кривді, у всяких образах; краще була б смерть, хоч і віяло від неї такою пусткою, таким холодом. І вона чула вже ту смерть коло себе, наче налягала вона на неї; вона пручалась, вибивалась, а та наче давила її, забираючись своїми щелепами глибше та глибше. Не рухаючись, аж похолоділа, сиділа дівчина, притулившись до муру, прислухаючись до тієї боротьби, що клекотіла в ній, боротьби межи смертю та життям. Смерть брала гору, вона чула це... усе менше та менше пручалося життя в холодних мертвих обіймах... Годі!
Хитаючись встала вона з ліжка й засвітила свічку. Полум'я освітило її лице. Страшно було на неї глянути, таке зробилося з неї за невеликий час!.. Лице змарніло, позеленіло; очі дивились несамовито. Дівчина уся трусилась; вона насилу знайшла корець з водою й поставець з сірниками, почала ламати сірники холодними пальцями й кидати їх у воду. Сірники падали один за другим і мокли у воді, що почала вже смердіти фосфором... Дівчина не чула того духу й не бачила того пиття, що готувала собі; її наче заморочило на хвилину після того всього, що прийшлося пережити за цю ніч. Вона спинилася лише тоді, як сірників не стало й поставець стояв порожній; в корці вода стала рудою й погано смерділа. Дівчина прочумалась відразу і згадала все: її затрясло так, що вона не встояла на ногах і сіла на долівці. Вона помішала пальцем в корці і прибрала трісочки в один куток, але випити не стало сили,й вона поставила корець на долівці перед собою.
Тим часом світло збудило матір, вона знову
заворушилась за запоном і сердито спитала спросоння:
— Що це ти там свічки палиш, Марусю, не даєш спати? Загасила б ти краще, дала б мені чистий покій...— замурмотала маги, ледве вимовляючи останні слова...
Дівчина прислухалася, чи не ворухнеться мати, і, переконавшись, що та спить знову, повернулася до свого корця й задумалася. Нова думка стала в голові. Вона досі думала все за себе, забула за матір, а тепер згадала — і стала її шкода. Люди, бідуючи, докучають одно другому, але наче якось приростають до себе; а ще в такий час, коли збираються вмирати... Дівчина вже не пам'ятала тепер більше, як сердилась її мати, вередувала, їла її; вона забула усе те й любила свою матір, що бідувала, поневірялась укупі. Подумала, як її мати жити буде без неї, й сором її взяв, що хотіла її кинути. «Добрі люди не покинуть»,— сказати хотіла, та й стала: хіба не знала вона, як то жити межи тих «добрих людей»? Той, хто видумав «чесну бідність», мабуть, ніколи не був голодним, не плакав в холоднім покої, не тиснув у тузі голову задубілими руками...
Дівчина хотіла була вже вивернути корця, але знову спинилась: як таки не подумала вона, що мусить з матір'ю й сама бідувати, мусить рятуватись від злих людей, від цього проклятого писаря?
— Не можна, не можна! — аж скрикнула дівчина і, не оглядаючись на материне ліжко, мов боялася, що мати докірливо затримає її або що вона сама втратить рішучість, підняла корця... Поганий дух від сірників заняв її дух. Знову взяв її страх, жаль умирати... Руки затрусились, зуби зацокотіли. Вона ледве перемогла себе, притулила корець до губ...
— Боже, боже! — востаннє з страшенною тугою прошепотіла вона й ковтнула раз... другий... Корець брязнув, впавши додолу...
Свічка якось сумно, мов сирота, блимала в тихім покої. Мати байдуже спала за запоном...
НЕРОБОЧИЙ ГРИЦЬКО КРИВИЙ <sup>2</sup>
Волинський образок з початку XVIII віку І
ув хмурий день восени. Сиві, важкі хмари облягли все небо, й воно наче нагнулося, налите водою, нависло хмурою покришкою над самою головою. Повітря було повне вогкості, і дощ мов збирався щохвилини. Сумно виглядав залитий водою шлях, і густі ліси понуро стояли навкруги, тихі, нерухомі, мовчки скидаючи листок за листком на мокру листяну ж настілку. Пташки розлетілись, поховались, і гучливий в'їдливий крик мокрого крука панував сам навколо, наче глузуючи з сумної агонії літнього життя, з його минулої краси й сили.
Сумний краєвид, очевидячки, впливав і на двох людей, що верхи їхали тією мокрою, розтоптаною дорогою: вони їхали мовчки, понуро, нап'явши відлоги на голови. Бурка з кращого, крамного сукна на передньому давала знати, що то не був селянин, як його товариш в простій сільській свиті, а якийсь пан.
Так цроїхали вони мовчки з версту попід лісом. Тут ліс кінчився, дорога розбивалася надвоє, і на роздоріжжі стирчала, похилившись низько на бік, стара корчма. Шляхтич зліз і пішов туди, але за хвилинку вернувся.
— Нема, не було, не бачив,— промовив він, глянувши на дорогу, що вилася межи ріллями, пропадаючи в млі.
— Десь повернули на бік,— сказав на те чоловік, пораючись коло сідла.— Де його тепер знайдеш? Адже ж тому більше як день, як їх бачили.
Шляхтич не сказав нічого і, взявшись під боки, мовчки дивився, наче хотів випитати в дороги, чого йому треба, а далі з нехіттю став знову вилазити на коня.
— Може, єврей збрехав, щоб одурити, а може, й не одурив: хіба малий світ? Адже ж не вперше тікав: не піде просто дорогою, щоб його зловили,— метикував тим часом чоловік.
Шляхтич від'їхав від корчми на дорогу й знов став, не знаючи, що його робити.
— Тю, бодай їм всячина! — промовив він нарешті, повернув коня і, вдаривши, пустився назад межи лісом тією ж дорогою, що приїхав. Швидко зникли обоє в тумані.
За кілька хвилин, як не чутно стало й коней, між деревами з лісу виглянула якась постать і, озираючись, вийшов помалу чоловік на дорогу, за ним жінка з дитиною. Обоє прислухалися пильно: не чути було вже нічого.
— Нема,— сказав чоловік, постоявши кілька часу, й веселий усміх розливався по його лицю.— Не думав я, щоб заліз він так далеко. Та тепер, хвалити бога, не вернеться! — додав він весело й перехрестився.
— Не вернеться, хвалити бога,— обізвалася жінка, помалу перекладаючи на руці дитину.
— От якби не почули та не сховались! Ледве ж встигли звернути з дороги! Добре, що дитина спала, а то було б нам! — радів чоловік і простягнув руку попестити дитину.
— Не руш, спить! Та ходім, бо змерзла, ноги одубіли, у воді сидячи.