Своєю появою десь між пермом і тріасом сонечко семи крапкове (також знане як Coccinella septempunctata) ство рило справжню архаїчну сенсацію.
Воно вилізло з за обрію бруньки на самісінькому чубкові дерева ґінґко, вказуючи білими цятками на палаючий оран жем захід. У мить тріумфу сонечко нагадувало сяючу пла нету, що затулила сонце. На півкулі маренового в чорну цятку панцира лищали неозорі хітинові полиски. Сонечко завмерло на тлі велетенського сонячного диска і вмиротво рено заворушило вусиками.
Так на світ необов’язковим транзитом з’явилося сонечко, найгармонійніша серед присутніх на планеті істот. І хоч у реальності, доступній нашому сприйняттю, сонечка семи крапкові проводять всього шосту частину відведеного їм часу, саме вони підтримують у людині відчуття спокою та злагоди із самим собою. У світовій свідомості образ сонечка так міцно пов’язаний з епохою праящерів, що й досі, коли бачиш цього щокатого малюка, згадуються не корови на леваді — згадуються папороті, плауни і динозаври.
Лускатий циліндр попелу відлупився від сиґарети і впав у траву. Терезка зупинила зір на жевріючому кінчику, що сам собою тягнувся до фільтра. Сонечко вилізло на травину.
Терезка перевернулася на живіт, затягнулася й пустила дим у небо серпня.
Був останній день літа. …потім він вигадав новий спосіб запису слів, коли літери не вимальовувались послідовно одна за одною, а накладались одна на одну. Вже після дванадцятої літери на пергаменті виникав суцільний чорний квадрат.
В.Єшкілєв, Квадрати чорний та червоний
Що могла Терезка на прізвисько Температура розповісти про саму себе?
Вона була жахливим співрозмовником — поки видавиш із неї слово, всі нерви з’їси. Більшість народу, з яким вона спілкувалася, і досі переконана, що з них невимушено знущалися.
Кожен дослідник біографії Температури на перших же кроках відчував, як невідома сила стає на заваді й не дозволяє бачити образ Терезки цілісно. У гру вступає непояснима тугість, яка затягує внутрішній зір рябим шерехтінням. (Це дратує — коли дивишся на когось, але не можеш побачити його двома очима нараз). На цю дівчинку взагалі важко дивитися прямо, важко у фізичному значенні: очі несамохіть зісковзують униз і вправо. А хто дивиться просто, у того ріже в очах і болить голова. Це не можна пояснити, але це правда. (Підказка: причина — в особливому ґатунку магії, який опанувала Терезка. Свідченням її сили є відсутність зачіпок, уже помічена уявним біографом.)
Заглядати в чужі сумки цікаво і трохи небезпечно. Що там?
Ксерокопії конспектів лекцій проф. Лобачевського (дуже цінні, треба повернути доцентові Козлику). Компас; люстерко; засохла живиця; воронячі пера; букові горішки; фотоапарат «мильниця»; пляшечка прозора (наповнена в’язкою, пінистою від слини субстанцією, закручена білим корком) і пляшечка зелена (із жовтим корком, практично порожня, на дні два ковтки води). Жменя слимакових мушель кольору «бірюза» (у темряві мушельки світяться).
Навіщо, питається? Навіщо це тобі, мишко? Чи ти здуріла?
Температура вважала себе боягузкою. Вона важила сорок дев’ять кілограмів і мала худі ноги. Комплексувала з приводу власної зовнішності, але це типово. (Звідти, між іншим, можна простежити її бажання стати невидимкою). Була завбільшки з лилика, гарячою та прозорою, з бровами, що нагадували вуса шовкопряда кульбабкового (Lemonie taraxaci), і з сухожиллями, напнутими, немов линви на вітрильнику. У неї серце кита — велике і спокійне. Чотири камерне.
Терезка схильна до ніяковінь. Їй видавалося, що ніяковіння — найтактовніший спосіб переконати співрозмовника, буцім сказане направду заганяє її в глухий кут. Наче її це зачіпає. Наче вона — хо хо хо! — справді чула, про що з нею говорять. Коли Ви думаєте, що Тереза киває Вам на підтвердження Ваших слів, не будьте смішними. Їй просто подобається відчувати, як по шиї ковзають сухожилля.
Ви будете сміятись, але кожного разу, коли вона вдавала, буцім ніяковіє, губить слова чи втрачає думку, їй просто робилося ліньки підтримувати таку нав’язливу галюци націю, як Ви (з приводу чого див. вище).
Терезка Температура, найхоробріша дівчинка на світі, любила дітей і твердо вирішила стати вихователькою в дитсадочку. Це було таке рішення, яке приймається у стані особливого загострення свідомості. Коли хтось, наприклад, остаточно вирішує стати геологом, або богословом, чи океанологом. Коли інтерес до предмета затьмарює сам предмет. Якраз такий шлях вона й подолала.
Малі діти усвідомлюють, як щосекунди бачать НОВЕ.
Дорослі на тлі дітей здавалися сліпими. Дорослі з оточення Терезки були впевнені, буцім встигли побачити все, і це робило їх важкими і кумарними.
Тому з дітьми їй було легко. Вони виділяли якесь молочко.
Літо цього року видалося їй найтихішим літом у житті.
Кожна дія, кожен жест вібрував особливою увагою, наче перебував у фокусі невидимого ультрафіолету. Кожен погляд заштовхував її у німоту — затишну, віддалену і прохолодну. Якось цим поглядом вона збила з ніг пере хожого.
Снідала вона салатом із посолених настурцій на олії та канапкою з сиром. Запивала це чаєм — чорним, якщо виспалась, і зеленим, якщо ні. Вмикала радіоколгоспник.
Зранку їй подобалося, як від холодних стін кухні відби вається голос диктора, той самий, що у дитинстві.
По трапезі Терезка викурювала сиґарету. Палила вона вже понад рік, і збиралася кинути. Бридкий смак заїдала двома ложками згущеного молока або жменькою митих родзинок.
Потім націджувала воду в пластикову пляшечку з під лимонаду, вдягала шльопки і набирала з баклажки повний рот води. Замикала квартиру і рушала геть.
Відколи Терезка почала збирати «води тиші», її накрило світлом.
Літо звучало як масивний гул безмов’я. Очі стали гарячими, розкрилися по кутиках і безперестанку іскрили.
Цілий день Терезка слухала, як за спиною шльопають по п’ятках шльопки. Гіпнотично.
Всі речі, що з ними доводилося мати справу цього літа, чомусь поверталися тим боком, з якого роздивлятися їх було найприємніше. Цілолітня тиша і безстрашність закували її у сяючу невидиму броню — міцну й невагому. І жодна неприємність не могла підкрастися ближче, ніж на відстань прямого копняка. Невидима сила напнулася довкола неї прохолодним вітерцем, що циркулював зліва направо і зверху вниз, а також у зворотніх напрямках, наче Терезка стала невеличким циклоном.
Терезка, (цей кажан серед білого дня — цей прозорий, нечутний нетопирець із розфокусованим поглядом, шустка вечірниця гігантська, нічниця триколірна, великий підковоніс, широ ковух звичайний — навіть не знаю, з ким ще порівняти: вони всі гарні) уся ця кажаняча, лилична, розфокусованоока Терезка слухала шльопанці, лазила Львовом і рахувала ворон.
Бувало, вона занурювалася в себе так глибоко, що все довкола зникало. Видавалося, ніби не йде вона, а пливе повітрям, як мовчазний цеппелін, з кожним кроком здіймаючись усе вище й вище. Інколи вона здіймалася так високо, що аж скроні торкались верхівок дерев.
Але варто було впіймати себе на цьому, як думки поверталися, а п’ятки знову торкали бруківку. Тоді Темпе ратура спльовувала воду в порожню пляшечку і набирала до рота свіжої.
У хвилини перепочинку Тереза прикривала долонею очі від сонця і дивилася за обрій так напружено, ніби то був овид пустелі. Збоку вона нагадувала маленьку, суху бушменку, дивовижно енергійну і світлу завдяки цілодо бовому перебуванню на свіжому повітрі. Скупу на слова, пряму, з небесно сірими очима. Непомітну та ембієнтну.
Вона роззиралася, ніколи не забуваючи глянути на небо.
Цього літа все виходило так, що, коли вона дивилася вгору, над головою пролітала чорна хмара вороння. Вона бачила блакитне і чорне, і це було дивно.
Блакитне і чорне. Температура глибоко вдихала, набирала до рота свіжої води і рушала вглиб пустелі.
Певне, так і було. Терезка виявилась останнім бушменом.
Іноді вона сідала під деревом, ховала пальчики на ногах у холодну траву, а цибаті коліна — у спідницю. Розпру жувала очі й видивлялаcя в тінь. Думала, чи не закрапати собі очі. Думала, куди дівся нафтизиновий бум.
Нафтизиновий бум у Львові почався ранньої весни, ще десь у березні. Розгортався бум самовільно, з неперед бачуваним розмахом. Хронологія того сенсаційного нарко перевороту така:
У кінці лютого на котромусь російськомовному (певне, омському) сайті, присвяченому наркотикам, від декого hoo_Poe (e mail: antihoopoe@yandex.ru) з’являється не надто переконливе повідомлення про галюцинаторну дію емульсії кількох сортів очних крапель. Рецепт, спершу піднятий на кпини, за пару тижнів здобуває серця сотень фармаколюбів, про що свідчать численні повідомлення на тому ж таки сайті.
Початок березня — на споріднених тематикою сайтах з’являються десятки захоплених відгуків щодо рецептури, запропонованої hоо_Рое. Інформація про сенсаційну знахідку шириться Інтернетом із сервера на сервер. Цен тральні поліси СНД криє нафтизиновою лихоманкою.
Емульсію, одержану в результаті змішування атропіну, лідокаїну, ксилометазоліну та інших складників, називають «архй». У колах, схильних до ажіотажу, вона приживається як «плазма».
На третю декаду березня відважні експериментатори встановлюють: — марихуана знижує дію «архе» практично до нуля; — опіати й похідні барбітурової кислоти в поєднанні з краплями викликають судоми астматичного характеру; — мікшування з іншою комунальною фармакопеєю (кетамін, дипразин, галоперидол, похідні ефедрину, ацетон) призводить до анафілактичного шоку із загрозою для життя.
З висновками не забарилися: «архе» починають прий мати на чисту голову. Це збагатило ритуал закрапування заморочками на кшталт очищувального посту, священного промивання очей, нарко та ліброцелібату[1]
У Львів синхронно входять квітень і хімічна революція.
З’являються перші зразки «плазми», закалатаної і кустарних умовах. Ошалілі від успіху неофіти пробують зберегти таємницю рецепту при собі. Семеро студентів хіміків, які першими вивели пропорційний склад «архе», за копійки збувають на книжковому ринку біля Федорова підручники, а на виручені кошти закуповують нечувану кількість «Нафтизину», сульфацилу натрію, 0,1 % го р ну атропіну та ще кількох видів крапель. Попередньо закалатавши близько п’ятдесяти порцій «плазми», вони знищують усі хімічні рівняння у страху, що відкриття вийде за межі їх вузького кола й «архе» піде по людях. Хіміки проголошують себе «КЛАНОМ АРХЕ», приймають рішення забарикадуватися в кімнаті й не впускати нікого, поки не спорожняться запаси очних крапель. Протягом чотирьох днів семеро архе акцепторів у цілковитому заціпенінні споглядають «плаз му».
Хлопців урятували товариші по гуртожитку, які запідоз рили негаразди завдяки міцному запаху екскрементів, що вибивався з під дверей кімнати. Юнаків віком від вісімнад цяти до двадцяти двох років доставлено у стані глибокого зневоднення у Львівську обласну реанімацію. Один із горе студентів, третьокурсник Денис Р., досі перебуває у комі.
Решта членів Клану зазнали глибоких і невідворотних змін у психіці: поведінка в’яла, реакції на оточуючих відсутні або порушені, загальна глибока реґресія, аутизм.
Жодної інформації про «архе» у зв’язку з цим випадком у масовій періодиці не зауважено. Завдяки Інтернету нафтизиновий бум проникає в Івано Франківськ, Луцьк і Володимир Волинськ. Чергова хвиля повідомлень про «плазму» з Омська накриває Харків, Запоріжжя і Дніпро петровськ.
Два тижні Львів у паузі. Підвищення активності на Сонці.
Аматори реторт і спиртівок гарячково комбінують. На кінець другого тижня у місті відчувається зрозуміле полег шення — геомагнітні коливання стихають, і без усяких попе реджень стається колосальний, ні з чим не порівнюваний прорив.
Це стається одночасно і незалежно у трьох кінцях Львова — приблизно у дні сильних квітневих буревіїв, про які чимало писалось у пресі. Рецептуру плазми відновлено. Формується новий цикл «архе».
Враховуючи досвід попередників, друга хвиля львівських плазматиків ставиться до споглядання «плазми» більш відчужено, що дозволяє утриматися від повного занурення у світ крапельних видінь.
Стає модним носити чисту піпетку та свіжу пачку гігієніч них серветок.
Несподіваної популярності здобуває свист аванґард — маловідомий до цього вид акустичного мистецтва. З при ходом «архе» свист, як і саме поняття звуку, кардинально переосмислюється, що призводить до справжнього культурного вибуху в середовищі львівсього under та upper ground’у.
На кілька тижнів масовим стає захоплення дахівницями[2], однак двійко нещасних випадків охолоджують цей запал.
Наступний місяць іронічно названо «поземним» — для по дальших офтальмологічних експериментів архемани почи нають віддавати перевагу відкритим місцям ближче до Землі.
Багато хто відмічає специфічний дух радикального ревізіонізму, притаманного людям, котрі спробували краплі.
Переоцінці піддаються базові соціальні догми, самоспросто вуються раніше незаперечні цінності спілкування.
Доба «архе» багата на різні ексцентричні нововведення.
Завдяки поширенню «плазми», особливо сортів «Ехолалія» та «Неопубл», зазнає змін молодіжний балак. Найзапов зятіші плазматики повністю відмовляються від мови, якою вони спілкувались у «попередньому житті», натомість беруться вигадувати власні фонетичні системи. Балаки «архе» виказують вражаючу внутрішню схожість. Вираз «видіти плазму» перестає різати слух незвичністю. Єдине слово, яке видці[3] уміли підібрати до пережитого, — це назва емульсії. Вона виявилась останнім упізнаваним орієнтиром поміж звичайним баченням і видженням плазми.
Кінець травня ставить крапки хіба під знаками запи тань:???
Терезка пригадувала ту ні на що не схожу весну. Ті осяяні атропіном зіниці, розширені від переповнюючої їх таєм ниці… Їх можна було стріти на кожному кроці, особливо у поглядах молоді. Перехожі сміливо дивилися одне одному у вічі. Не відводили поглядів, а вдивлялися глибше. Над містом відкрився отвір — наче у Бога, що спостерігав за нами, від здивування розширилася зіниця. Кожен, хто був уважним, глянув догори, у Teum Occuli, і зувидів Н е б у д е н н е. Люди пізнали щось більше. «Архе міняє», — любили повторювати архемани. «Архе розсіює, архе збирає», — додавали вони.
Практично кожен, хто закрапувався хоч би раз, виносив зі своїх видінь тверде переконання: краплі готують людству НОВУ ДОБУ. Не ЧЕРГОВУ добу, а НОВУ. Щось реально радикальне, кардинальне, нелінійно перпендикулярне!
Амфотерне! Ноосферне! Все віщувало зсув небачених масштабів. Сила крапель була такою, що тільки той, хто не пробував їх, — тільки той хіба не вірив тому, що «архе» міняє світ.
«Плазмою» зацікавилися львівські наркобарони. Най спритніші з них вирішують організувати картель. У найко ротші терміни картель набирає з вулиці торгашів краплями до очей і засилає тих у місця, де не ступала ще нога нарко бариги. Картель діє нахабно і продумано: продає «плазму» у бібліотеках, музеях, театрах, картинних галереях тощо.
Відразу ж з’являються й шукачі легкої наживи — люди в беретах та окулярах, котрі видають себе за представників львівського картелю. Періодично вони з’являються на мистецьких капищах і продають легковажним клієнтам звичайну дистильовану воду. Правда, незабаром місцеві мешканці повідомляють про вісім трупів, знайдених у кар’єрі біля озера Комсомольського, що за Львовом. На тілах загиблих знайдено сліди катувань, а з очних ям у кожного стирчало по уламкові піпетки. У подальшому спроби несан кціонованого продажу «плазми» суттєво зменшуються.
Десь у середині червня число молодих людей, які «виділи плазму», починає скорочуватися. Прошарок населення, котре виказувало щодо «архе» спеціальний інтерес (особи віком від 14 до 33 років), тоншає, стає більш відокремленим.
До послуг картелю вдаються хіба цілком некомпетентні особи, які не вирахували власного «золотого» співвід ношення між компонентами. Бувалі видці «плазми» від дають перевагу краплям, скалапуцьканим[4] власноруч.
Зауважується, що внаслідок постійних тривалих закра пувань накопичується пост ефект, званий «ментол ефек том»[5]. Багато хто саме в ньому видить імпульс, який призвів до самовщухання буму. Архемани ентузіасти розбиваються на невеличкі групи за інтересом: видці тіней, видці шумів, видці небесних тіл. Здебільшого вони заперечують факт
Тотальний рух за видження «плазми» до початку липня зводиться нанівець. Більшість колишніх краплярів заки дують піпетки, лишають скляночки й носовички. Увага великих мас легко відволікається на нові подразники. На зміну братствам і кланам «архе» приходять свіжі віяння, не менш екзотичні: відв’язні парафреніки з немитими очима та парафреніки аннігілісти з кисневими подушками; помпезне Товариство Абстрактних Богів; слизький Котар, чиї послідовники ледь не спалили дурдім на Кульпар ківській; веселий сексапіл Оранжевих оподельдоків і ґотична антисанітарія «Немитих Трутнів» — хіба не досить?
Тому під тиском моди і громади маса тих, хто був помічений у причетності до крапель, поспішає покінчити із минулим. Тема крапель ураз виявляється дуже непопу лярною, про неї кажуть: «зав’язла на зубах». Навіть у колах вже згаданих відв’язних парафреніків «архе» істерія звину вачується у «штучності», «надуманості» і взагалі — піддаєть ся Огульній Критиці. Публічне поширення про особисті переживання «плазми» стає ознакою поганого тону. Воно допускається хіба серед початківців, або в колі друзів побратимів. Решта суспільного фронту «чистить зуби».
Хтось із видців зауважив: «Натовпу лячно пригадувати ці дні власної величі, дні свободи — дні «архе». Важко не погодитись. Колишні агітатори за видження «плазми» вчасно зрозуміли: «колективне спасіння» нікому непот рібне, навіть на халяву. Куди цікавіше натягнути гетри і гуляти топлес разом з іншими Оподельдоками.
Легкі до змін видці, чий дух волів видіти й надалі, змотали жилки і перестали навіть признаватися, що колись мали справу з «тими краплями».
Чи хтось крапає «архе» й досі, невідомо.
Напевно, так.
Надвечір Температура сиділа біля відчиненого вікна і малювала простим олівцем. В якийсь момент їй це набридло, і дівчина вихилилася через вікно надвір.
Надворі було тепло. Повітря пронизували шаруваті пролежні холоду десь із півночі — типово на початок осені.
Між підвіконням повзало пару сонечок. Кілька хвилин Терезка вичікувала, чи не будуть сонечка злягатися. Не спостерігши нічого екстравагантного, пішла на кухню ставити чайник.
Запарила мате. (Цього літа всі пили мате — таке вже літо).
Сіла на ліжку, запивала ним бублики і сіяла дрібки довкола.
Вона завжди купувала бублики, коли передчувала загост рення геометричності. Бублики у цьому плані були без доганними. Бублики робили їй добре.
Терезка зітхнула від млоску. Від запаху осені скубло у переніссі. Вона вгризла сушку, запила гірким запаром (на грудях — легко легко), і, для годиться, пригадала школу.
У десятому класі Тереза Температура впала у містичне передчуття. Їй захотілося чогось окультного і герметичного, бажано — прикладного і наочного. Терезка гадала, що в ній проки дається Геній. Невідомо, що то з нею було, але їй хотілося чогось такого претакого, що рознесло б голову на друзки від здивування і зачарування.
Те, що з нею коїлося, було цілковито невиразимим. То був настрій, то було відчуття десь під ложечкою, десь у потилиці, у переніссі. Це було Казна що з великої літери, позаяк зовсім не піддавалося окресленню. Шукаючи джерело загадкового подразника, Терезка уявляла себе нетопирем, що вперше пробує керуватися за допомогою ультразвуку. Вона бачила себе мікроскопічною бульбашкою серед колосальних потоків, маленькою ікринкою Тайни, випорснутою на мілководдя Світу силою, що править у час Нересту Безконечності.
Хто б повірив, що такі несподівані енергії бурлять у такому звичайнющому на вигляд дівчиську?
Можливо, якби Терезка спрямувала цей таємничий намір на щось людське — на конкретного молодого чоловіка, що самотів за нею в сусідній аудиторії, або на відомого бас гітариста, чи на сексапільного мікробіолога — якби така сублімація мала місце, то виникло б велике і дуже людське почуття.
Натомість Температура мітила в абстрактне. Туди, де не місце теплим людським тавтологізмам, де прохолодно і стерильно.
Внаслідок вервиці малопомітних синхронізмів Терезка опинилася перед геометрією. Все у ній в один мент підтвер дило велику здогадку — ключ до безконечності десь тут, у геометрії. Залишилося придумати, куди цей ключик пхати.
Думка про те, що геометрія містить у собі певний Секрет, так перейняла її, що за якись час Терезка уже не могла нормально ні їсти, ні спати. Усі ці розлади вона списувала на симптоми пробудження Генія. Щось у Температурі накручувалося дедалі тугіше. Сміх робився гострим і неприроднім, а довгі паузи тиші чергувалися з невтримним словесним потоком, яким вона парила свого сусіда по парті, невиразного енурезника зубрилу Сашка: геометрія, геомет рія, геометрія!
За тиждень до кінця навчання Сашко, задовбаний зумо тінням своєї неспокійної товарки лихоманки, жартома а чи всерйоз, вирішив звести Терезку з деяким обивателем, таким собі Петькою на прізвисько Кварк.
Петя Кварк був задупленим крабоподібним довгов’язом, похуїстом і хамом у п’ятому коліні, істотою з немитим волоссям, банькатими очима і збитим підборіддям. Коли до нього зверталися першим, Петя підкреслено зосереджено курив зі спущеного рукава папіроску і вдивлявся за обрій, іґноруючи усіх довкола. Він вів ізольоване існування.
Періодично Кваркова задупленість вилуплювалась назовні у дуже неспокійні веселощі, і тоді було краще відійти на крок назад. У припадку жвавості ця істота нагадувала зачакловане опудало, що ріже краков’як (кварков’як?) серед залитого містичним сяйвом поля. До всирачки моторошно.
Й водночас весело.
Спілкування з Петьою для багатьох оберталося нежданим смисловим екстримом. Своїми потойбічними жартами він міг налякати до смерті.
Петя Кварк поводився так, наче володів усіма Істинами, доступними людині, і знав, що йому за це нічого не буде.
Дивні манери й інопланетна пластика надавали таїнам, що були в розпорядженні його немитих клешень, особливого тремору. На Кваркових руках бракувало трьох пальців: кожна спроба закурити негайно перетворювалася на атракційний перформенс, що викликав болючий інтерес у школярів, які диміли поруч. Коли з покалічених рук падала запальничка або сиґарета, Кварк заходився в реготі, хапався клешнями за боки і пускав слину.
Кварка вона зустріла під каштаном за школою.
За порадою Сашка Температура прогулювала урок хімії.
Сонце стояло в зеніті, і все довкола маювало. Кварк одиноко стояв під каштаном і палив папіросу. В повітрі висіла причинність кіно. Терезка стала поруч, плечем до курця, і, не дивлячись на того, запалила й собі.
Прогледівши малу наскрізь, Кварк скашлянув. Терезка потупилась і збила з сиґарети попіл.
— А чи відомо Вам, Глибокоуважаєма Добродійко, — нагнувся до неї Петя, тримаючись за кутик окулярів. — Чи відомо Вам, що сьогорічного Нобеля було вручено не кому іншому, як есто оо нцю?
Терезка сказала, що вперше про таке чує.
— А я чув від Сашка, Ви великий Ерудит і Спеціаліст від точних наук… — заманював монстр.
Терезка сказала, що подібні заяви Сашкові честі не роблять.
— Тоді я должен Вам сообщити, миленька моя, Огромнєй шую Тайну, — не розгубився Кварк. Він зиркнув на неї з під окулярів і хижо заусміхався. Боже, оце так зуби! — Ви готові пірнуть зі мною до самих бєздн Метаматики?..
Терезка сказала, що завжди готова, бо ніколи ні на що не чекає.
— Цьогорічну Нобелівську премію, — артистично крив ляючись і витягуючись, повідомив Петя, — було вручено есто ОО нському метаматикові. Бо есто О онець геомет рично бездоганно показав, шо людина живе всередині нерухомої сфери яйця з радіусом, равним відстані, на яку сягають витягнуті кінцівки людини. — Петя екзальтовано махав руками, окреслюючи межі яйцесфери. Він махав руками і крутився довкола, мов крокуючий циркуль.
З нього полилися бурхливі потоки аргументів. За неповну хвилину він створив шуму і гамору більше, ніж паровий автомобіль. Терезці на лице осідала Кваркова слина, але вона, оглушена такою лавиною одкровень, нічого не чула. Терезка слухала щось своє. В очах її заграв непояснимий запал. Вона знайшла замкову щілину.
Спосіб, у який божевільний Кварк розповів про відкрит тя, справив на Терезку глибинне, гіпнотизуюче враження.
З тої часини ні про що інше вона й думати не могла, як про есто онця і його сенсаційну знахідку.
Цілий тиждень Терезка перебудовувала свої уявлення стосовно простору.
Для практики уявляла себе ходячою яйцесферою.
Практика дала рішучі, об’єктивні і повторювані результати.
Все, що її оточувало, раптом почало осмислюватися не інакше, як мереживний візерунок на внутрішній стороні писанки геометрії. Їй робилося дуже незвично.
На лінійку з приводу закінчення навчального року Терезка прийшла накрученою до межі. Кожен рух, який вона робила, запалена свідомість миттю проєктувала на «шкара лупу» «писанки» з позицій суть яйцесферних. Спосте рігалося поступове ущільнення яйцесфери. Виразно окрес лювався прорив у Таємницю.
Терезка зробилася відчуженою, сприймала оточення мов крізь дистанцію порожнечі. Більше навіть не сумнівалася, що світ, який ми звикли бачити від народження, насправді є тільки внутрішньою стороною персонального яйця райця, або ж Писанки, зітканої з відчуттів дотику, зору, слуху і тощо.
Щось у ній тріснуло і потекло. Мабуть, шкаралупа.
Вона відчула, як підгинаються коліна. Очі знову нама цали нормальний світ, але серце її розлетілось на друзки.
Вона почала осідати, хтось із учнів підтримав її, закричали:
«Води!», але їй стало трохи краще.
З нею щось коїлось. У голові крутилися клапті образів, а розум відмовлявся вірити у побачене. Розум панічно шукав зачіпку, яка б спростувала усе побачене. Адже не могло бути так, що все життя вона бачила одне, а в Реальності усе виявилось по іншому. По яйцесферному. І тут розум знайшовся.
Терезка пішла за школу.
Кварк наче ждав її — стояв під тим самим каштаном і палив папіросу. Він був готовий відповісти на любе запитання, а у Терезки якраз було одне. Якраз те, через яке вона ледь не з’їхала з глузду, коли побачила яйцесфери.
Терезка підійшла впритул до монстра і заявила, що математикам Нобеля не дають. Вона звинуватила Кварка у тому, що про писанки він вигадав усе сам, а вона через нього ледь не здуріла. Навіть галюцинації почалися.
Петя вислухав, глянув по зміїному і відказав, сміючись, що так, звісно — у нього не було права на помилку, га га га, але він таки справді дещо переплутав, за що й просить пробачення. Го го го!
«ГА ГА ГА! ЕСТОНЦЕВІ ДАЛИ
ПРЕМІЮ НЕ З МЕТА
МАТИКИ, А З ПСИХОЛОГІЇ!» — виреготав Кварк, і на її очах перетворився в яйцесферу, миттю
Коли Температура опам’яталася, на неї напав копотун.
Вона загубилася в істериці. Душа законопатилась у щось німе й туге, схоже на гамівну сорочку, виткану з новокаїну.
Як дурна, на автопілоті добралася додому, скрутилася калачиком, забилася в кут і заскиглила.
У неї не просто їхав дах — під ногами розбігалася підлога.
Хто переживав подібне, розуміє, що мова йде не про банальну нерводрайку, а нервовий зрив, що здригає основи кімнати, кімнати цілком конкретної, сповненої того душев ного рику, від якого тріскає камінь, сиплеться штукатурка, гнуться зі скрипом гвіздки і злітають один за одним листи шиферу — злітають і птицями зникають у мирній безодні неба. (Терезка, що сиділа навпроти вікна і хрумкала гарячими бубликами, не могла пригадувати ті події інакше як сон, невимовно далекий і німий.
Пригадувала точно, як десь тижнів зо два лежала в ліжку і нікого не впізнавала — пригадувала із чималим недовір’ям, як і всякий, кому перепало пережити щось таке, не від світу сього. Сяючі яйцесфери більше її не тривожили. Пам’ять про них відійшла у ті регістри, де зберігаються спогади про липкість, леткість, текучість і тощо. Натомість добре запам’яталося їй ось що: ліжкові вилежування були густо присмачені страхом, і страх її на смак був як суха пакля, як забитий пилом войлок у знеслиненому роті.) Під час тих страшних лідокаїнових жбурлянь подушкою, з присмаком пилу на губах, зі стоматитом і температурою, із ломотою в крижах і гусячою шкірою на болючих пипках, чутливих, мов кошачий вус, до Терезки прийшло спасіння.
То було видіння. Воно підказало, як переламати ліній ність її становища. Ідея насправді була настільки дикою, що зважитися на неї могла хіба зовсім відчужена особа.
О, що це був за час! Магія була довкола. Зажовкли куль баби, ожили подорожники, а повітря запахло нектаром. Того раннього літа (сім? десять років тому?? Цього червня??? Як усе нелінійно!) вона за один вечір окинула поглядом цілісіньке своє життя. Сиділа у куточку, палила цигарку за цигаркою, бо думала, що її то деконцентрує. Пригадувала найсоковитіше, витягувала з нього кісточки і щоразу питала себе:
Так чи ні? Так чи ні?
Побачила, що цінного в її житті мало. Побачила, що вона геть заплуталася в собі. Заплутаніше вже не буде. Речення ставали відірваними, абзаци сяяли обламами. кришаться крижані провалля між голими кусками тексту Вирішила спробувати.
Чому б і ні? Чому б і ні? Бляха. Так боюсь, але чому б і ні?
В одну з парких червневих ночей Терезка вийшла з дому і направилася в керунку телебашти на Високому Замку. У парку було порожньо і страшно. Мимо проїхав патруль, але вона вчасно сховалася. Дійшла до телебачення — низької будівлі, схожої на обитель радіолюбителя гігантомана.
Будинок був темний, при вході жовкла тьмяна лампа.
Порожня автостоянка. О третій ночі Терезка перелізла невисоку огорожу. Біля підніжжя вежі почала відлік часу.
Доторк у темряві до полущеної поверхні опори. Під пальцями лущилася фарба. Червона барва. Пригадалося красиве слово: умбра.
Терезка оглянула місце висадки. Її лякало те, що вежа освітлена. Взагалі лякало все на купу, але вона спитала себе: так чи ні? І взяла себе в руки.
На мить запанікувала: вихід на монтерський місток знаходився на рівні другого поверху. Входили на нього з будинку. Обійшла будиночок у пошуках пожежної драбини.
Думала залізти на дах, а звідти на вежу. Драбини не було.
Ринва для такої цілі видалась ненадійною.
Вона набралася хоробрості й полізла вгору по косій трубі, як по стовбуру. Запам’ятала мить, коли її ноги відірвалися від землі. Запам’ятала відчуття, що назад дороги немає. Це підбадьорювало.
Дотягнулася до щаблин драбини і просунулася всере дину захисного каркасу, під обручі. Терезка зосередилася на руках і вже за сім хвилин видерлася на перше гніздо техобслуговування, де й зробила привал.
Терезка робила фотографії довколишньої темряви, засвідчуючи спалахом пам’яті кожен проліт. Футуристичні накипи антен і тарілок, шум дерев у парку, нічні вогні.
Жодного разу не зірвавшись, успішно досягла середини телевежі, де знаходилася площадка хрестовина. Полізла далі. Нив живіт.
Врешті опинилася на верхівці, на тій площадці, де вже не було захисних перилець. Ногами відчувала, як повільно погойдується чубок вежі. Тут було відчутно прохолодніше. І значно страшніше, ніж на всіх решту станціях. Коли вітер дув сильніше, ставало геть жахно.
Температура зацінила виднокіл. Обрежно глянула вниз і затулила долонею рот. Подивувалася сяйву Львівського двірця, викурила на вершечку сиґарету, подихала повітрям.
Для розминки зробила серію дитячого циґун «Песик бореться з ведмедиком».
Видихнула, вдихнула. І рушила донизу.
Спустившись таким простим робом на поверхню планети Земля вдруге, Терезка відчула, як змінилася. Дві секунди підряд вже не були однаковими. Наповнюючись нічним тріумфом, вона виконала вправу гуцульського циґун «Молодий гуцул, озброєний саперною лопаткою, кидається на танк і перемагає». Вправу закінчила диким видихом:
«ГОЙ!», і весь парк у цей момент зблиснув, як від Божого фотоспалаху, і все довкола наче скинуло із себе шкаралупу зціпеніння.
Тіло, раніше затиснуте корчами страху, відпустило. Воно зробилося м’яким і повітряним, стало продуватися нічними вітерцями.
І стала вона блаженною. І було їй лагідно і легко, як після пологів, і захотілося не плакати, але й не сміятися, а чогось одночасного і переповнюючого. І вона віддалася цьому переповненню.
Тепер у натовпі її зраджував хіба той легкий шарм рукокрилих: сколочене волосся, гарпунні постріли очей, відстовбурчені вуха і закушуючі губу зуби. Ця худенька істота просвічувала, мов крильце кажана проти сонця, а рухалася швидко швидко, мов кажанячий пульс. Вона стала незрозумілим чимось, схожим до напівпрозорого корінця іскор. Безгучним салютом завбільшки з дитячий силует. Істотою, про котру кажуть: ТОЩО.
Свідомість плавно в’їхала в тепер. Терезка покліпала очима, розтерла лице. Сонце вже сховалося за сусіднім будинком. Ні сіло ні впало Терезка вирішила піти завтра на крапку. Піти і прикупити собі трохи «плазми».
Ледь тепле мате пахло хлібом. Терезка надпила трохи, злізла з ліжка і зазирнула до гаманця. Приклавши пальця до вуст, щось порахувала і подивилася за вікно. І сіла малювати далі. Малювала моржа.
Снідала Температура абияк.
На кухні о дев’ятій ранку було ще тінисто й холодно.
Терезка увімкнула Радіоколгоспник, по чому завмерла над чайником, чекаючи, поки закипить вода. Спостерігаючи за її спокійними бровами й розгладженим чолом, навряд чи хтось би запідозрив, як за лобовою кісткою шалено впу чуються гіперсфери, потріскують фрактали, самозаков туються пляшки Кляйна… І правильно зробив би: з самого ранку у голові стояла відмінна погода — ніяких бубликів.
Тиша.
Судячи по клаптеві, що виднівсь у вікні, небо мусило бути чистим. Внизу, вздовж холодних дерев, повз пісочницю та турнікет, молода мама вела двох дітей у дитсадок. Для неї це, далебі, добрий знак.
Від тінистої прохолоди хотілося розсипати мармуром сталеві кульки. Терезка висунулася з вікна і, проводячи поглядом щасливу маму, допивала чай.
Набрала в рот води, закинула на плечі сумку, вхопила пальцями ніг по шльопанцю і пошльопала геть.
Найпопулярнішим місцем на піку нафтизинового буму вважався Високий замок і дільниця довкола. Сквер навпроти Академії друкарства належав якраз до таких.
Опустілі археманівські території ще зберігали позитивну ілюмінацію, залишену натовпами видців, і на цих прогрітих порожнинах вилежувалась різна шваль. У серпні тут збиралася зграйка захіпованих, невихованих жумчок малоліток, косметизованих і наглючих. Жумчки вдягалися так, наче хотіли за останні дні канікул відтрахати цілий світ.
Лукаві, пропірсинґовані уздовж і впоперек нeдорослі стріляли в перехожих цигарки і реготали за їх спинами так, що мурашки по шкірі.
«Р р р р р р р», — подумала Терезка. Присутність жучок викликала суперечливі почуття: кортіло наставити їм двійок у щоденник, або відпороти по голій сраці указкою, чи запатентувати автогеном. Юні істоти не визнавали бюст гальтерів, що наче виправдовувало їхні добротних розмірів груди. Дівчатка на лавках мали рівні ніжки, рівні й достатньо вгодовані, місцями навіть грубі. Для Температури це було як образа. Вона розправила складки на спідниці, щоб не стирчали коліна. Такі ж худі, як і вся вона, схожа на нетопира.
«Так, нетопира — але такого дуже доброго», — втішила себе Терезка.
Оцінюючи цю антроподеґенеративну руїну так неодноз начно, Температура впевнилася: у даний момент руїна виглядає когось із плазматиків ветеранів — когось із тих, що зав’язали.
Сутанисті зaв’язки[6] більше не ходили строєм. Вони любили тинятися місцями слави поодинці. І справа зовсім не у ефекті відчуження. Більшість зaв’язків страждає патологічним бажанням знаходитись у центрі уваги. Ауди
Терезка примостилася на лавці ближче до пожежної частини. Уявила себе хамелеоном. Набравши невидимої барви, завмерла у строкатій яєшні зі світла та тіней листочків дерев.
Тиша.
Яєшня колишеться на вітрі, відшаровуючись від землі.
Перехоплює подих.
У протилежному кінці вулиці вийшла темна постать.
Терезка придивилася. Звідти до компанії дівчат близився певний юнак. Культурний герой намірявся увійти в контакт.
«Зав’язок», — подумала вона.
Хлопчина (куций самурайський хвостик, жирне чоло, піжонські штани «багами», нашийний ланцик з медальйо ном) підійшов до малявок. Руки в кишенях. Зав’язалася балачка. Хлопчина пригладжував зачіску і щось розпитував.
Найактивніша із тусівниць, лідер середовища, закушувала губу і кивала головою. Вона закладала за вухо пасмо волосся і показувала рукою в браслетах у керунку Академії — здається, звідти мав звичку являтися крапляр.
Хлопчина, втомлений чеканням навстоячки, сів до дівчат.
Хі хі, ха ха. Дівчата штурхаються. Піжон либиться.
Поки Терезка оцінювала розклади, на вулиці з’явився підозрілий суб’єкт. Це був живий архефакт доби архе. У такт нечутній музиці він крутив головою в береті, кивав него леним підборіддям, розкошував своїми шортами «вітри лами», глядів спонад своїх малинових окулярів і човгав сандалями на босу ногу. Рукою він притримував сумку, перекинуту через плече. Одним словом, поводився, як правдивий архе фактор[7]. Крапляр прошкував тінистим боком вулиці й тихенько зумотів у русяву борідку: «плаз зма», «плаз з зма», «плаз зма». З кожним кроком з під шортів спекулянта визирали волохаті коліна, а по задниці м’яко гупала сумка.
Терезка пробіглася поглядом вздовж вулиці, але нунція не помітила. Барига працював на свій ризик. Похвально. Чи, може, нунцій — то самурайчик на лавочці?
Компашка затихла. Поглядами вони ловили кроки торгаша. Хлопчина кілька разів силкувався піднятися, але щораз безсило осідав, ніяковів і напружувався. Дівчата стали гнати його в шию. На штивних ногах той піднявся і послідував за штовхачем. Терезка витягла з наплечника жовту пляшечку, сплюнула туди «воду тиші», витерла рукою губи й вийшла з тіні. (На сонці спека.) Коли молодик у береті прочовгав повз, Терезка впала йому на хвіст.
— Плаз зз ззз зз зма плазма плазма плазма плазма… — нашіптував молодик. Раптом він гикнув, здригнувся і на ходу глянув через плече.
Терезка, підлаштовуючи крок, спитала:
— Скільки флакон…?
Молодик сповільнився — Терезка теж. Він знову гикнув, роззирнувся і примружив очі. Мружити очі — найперша ознака битого архемана.
— Десятка.
— Це на скільки раз? Юнак розгледівся по боках і поправив окуляри.
— А ти шо, не крапала? — не допетрав той і пляцнув себе по лобі: — Ну й дурень! Якби крапала, не питала би…
— То скільки?
— У флаконі десять порцій. По двадцять крапель на око.
Якщо гарно оком розкрутити, то в’ючить[8] десь години три.
Юнак знову сторожко озирнувся і гикнув утретє.
Помружився. Помітно було, як очі спіймали нового клієнта.
Самурайський Хвіст ніяково оглядався назад, шукаючи підтримки серед дівчаток. Крапляр глянув поверх Терезки, зненацька здер із голови берета і шмигонув у найближчу браму.
Терезка знизала плечима і послідувала за баригою. У під’їзді було по ранковому прохолодно і темно. Пахло гливами. З за спини долинули кроки хлопаки.
Хлопчур зайшов у під’їзд, зміряв Терезку поглядом.
Подивився на сходи догори і спитав:
— Де він?
Терезка вдала, ніби не знає, о цо ходзі[9]. — Та ладно, не мнися, я тоже хочу собі закрапатись. — Хлопчина топтався з ноги на ногу. Розгублений і насуп лений, він Терезі не подобався.
Тому вона спитала першою:
— А ти вже крапав колись?
— Нє, я власне хотів попробувати, наслухався, знаєш, в себе в школі тих історій, то, виявилося, поки я екзамени здавав, тут ТАКЕ відбувалося! Кажуть, тут на краплях цілий бум тривав! А потім усі чогось узяли і покинули те діло, от, віриш, не розумію, з чого би це, то, думаю, треба й самому спробувати…
Ну, ясно. Цей, на противагу Терезі, мовчати не звик. Із підвалу вигулькнуло знекровлене від страху лице крапляра. Окуляри та берет він заховав до сумки і на дану мить нічим особливим не вирізнявся.
— Гляньте, чи там за дверима нікого немає, — сказав він. — Таких старших чоловіків… з ломиками. В оранжевих без рукавках…
Проноза з хвостиком визирнув.
— Нема?
— Чисто. А за тобою шо, погоня? — поцікавився піжон і підморгнув Терезі. Їй стало зле.
Плазматик пригласкав борідку і, мовби виправдо вуючись, мовив:
— Я ж насправді не від картелю чувак. Я так собі — підробляю самопалом… Тільки не думайте, шо я вам воду хотів продати. Крапельки супер, сорт «Мьобіус»…
— «Мебіус»?
— «Мьобіус». Ну, ви в курсах. Це тридцятипроцентний, на лідокаїні. Досі ше їх крапаю… То як, берете?
Хвилю хлопчур вирішував, дурять його чи ні. Врешті кивнув.
— А цього… «фрактала» восьмипроцентного не маєш?
— Е, братику, «фрактал» тільки під замовлення роблять.
Це ж на бромі. Гривень на сорок потягне. Елітний… Ну, то як? — торгашеві краплинами не терпілося скинути речові докази. — Будеш брати, нє?
— Один флакончик… Ой, нє, два флакони, ше один для Олі та Юлі, — хлопчина вказав вухом на двері, за якими сиділа ранкова тусня жужок. — О, слухай, а як їх крапати?
Слухай, а може, давай заприятелюємо? Мене от Бубою звати, а тебе?
— Антон.
— О, Антон! Антон… гм… Чекай чекай… то ти, може, Бронкса знаєш? Коля його звати. Колян мій друг, також «архе» колись на вулиці талкав. Знаєш? Таке волосся довге, от десь доци. Русяве таке… У чорній футболці з рибою такою.
Не знаєш?
— Нє.
— А Курсанта мусиш знати. Льолік Курсант — це ж найолдовіший видець, він мій друг! Льолік досі «плазму» крапає, уявляєш?! Ну, так знаєш Льоліка? — Буба посміх нувся ширше: — Та а а… Курсант у тих ділах грицаний перегрицаний[10]. Хто хто, а Курсант — так той в натурі щурить по сутанах[11]. Він мій друг, спитаєшся, чи він Бубу пам’ятає…
— Курсант минулого місяця загинув…
— Ага. ОЙ, СПРАВДІ?! Та ти шо!.. От чорт. Ну, та й архе з ним. Послухай, Антоне, шо я радив би тобі: давай разом підемо десь на Високий Замок і крапнемо собі по двадця точці, як ти на таке дивишся?.. Чи ти, може, зайнятий?
— У мене ше справи з оцією дівчиною. До слова, ти хто? — спитав Антон у Терезки.
Температура знизала плечима. Вдала, що ніяковіє.
— Мені теж флакон, — сказала вона і простягла купюру горе баризі.
Антон сховав гроші, а із сумки видобув дві пластмасові пляшечки з під заводських крапель, халтурно запаяні на газовому пальникові. Корок пляшечки був обладнаний спеціальною піпеткою.
Терезка відчула, як перед животом ворухнулося щось живе. Передчуття забави.
— Слухай, — сказав Антон. — Ти ще також не крапала? Йдемо тоді вже втрьох!
— Серйозно, давай! — загорівся Буба.
Терезка змовчала, подумки оцінюючи Антона. Зокрема, чи в силах той скомпенсувати нав’язливу присутність Буби, вічного знайомого всіх знайомих. Історії, які вона чула, радили вперше крапатись «архе» під наглядом досвідченого плазматика.
Терезка поборола гнітюче відчуття, наче її змусили погодитись, і мовчки приєдналась до ентузіастів.
Антон і Буба йшли попереду, Терезка крокувала за ними.
У Буби рот не закривався ні на мить — він сотав свої спекуляції і час від часу вимушував Антона погоджуватись і доповнювати висловлені припущення реальними фактами.
— А от скажи, Антон, як це — перший раз крапати очі?
Пече? — запитував Буба. — Бо я чув, шо це просто нестерпно.
— Так є. Перший раз — дуже сильно, — вже трохи втомлено відповідав Антон. — Очі аж горять. У мене перший раз був такий малімон[12], ніби очі стали завбільшки з два сонця. Такі ж розпечені. Можеш собі таке уявити?
Буба захоплено, аж недовірливо, кивав головою.
— Подумати тільки! Два сонця! Нє, ти чуєш?.. Як там тебе? — Буба озирнувся через плече до Терезки. — Давай, може, познайомимося?
— Тереза, — буркнула вона.
— Буба, — він грайливо нагадав свою кличку і знову підморгнув. Терезку ледь не вивернуло. Вона секунду вагалася, чи не піти закрапатися на самоті. Але Антон глянув на неї так, що в животі перевернулася на інший бік одна із недавнішніх мрій про хлопчика.
Буба продовжив розпитувати.
— Ага. Значить, як два Сонця, кажеш, — вдумливо повторив він, повертаючи Антонову увагу. — А я не здурію від того? Ну, коли відчую, шо в мене очні яблука розмірами як зірка?
— Всяке може бути. Якщо психіка слабенька — легко!
Тільки так. Під «плазмою» здуріти — простіше, ніж із табуретки впасти. Між іншим, ти в туалет не хочеш?
Буба замислився.
— Ну… Не знаю. А шо? Буде здаватися, ги ги, ніби я космос з’їв?
— Нє. Просто всраєшся, і все.
Терезка слухала ці балачки і тихо йшла за їхніми тінями.
Час від часу вона притримувала крок — вирівнювала дистанцію у два метри. У зіпрілому кулаці стискала флакончик «архе». Інколи скалатувала його і спостерігала на сонці, як розчиняються бульбашки, підносила до носа, щоби вловити ледь відчутний аптечний аромат. спека — Перед тим, як закрапатися, — радив упівголоса Антон, — обов’язково сходи на природу. З першого разу практично всі, хто не сходив, роблять у штани. Закон жанру.
— Давай повернемося до самого закрапування… Значить, крапаю собі по двадцяточці, відчуваю, як пече, так? А далі?
— Далі крутиш очними яблуками, розганяєш краплі по поверхні рогівки. Це найголовніше. Чим ліпше розігрієш очні м’язи, тим повніше засвоїться «плазма». Зрозуміло, так?
А далі збираєш всю силу в кулак і змушуєш себе розплю щити очі, хоча це й дуже важко, бо пече несамовито. Якраз тут і лізуть ковбаски.
— Ну та шо ж там такого, скажи?! Ну приблизно, хоч натякни якось! — Буба зробив мужнє лице, від чого Антон заусміхався, а Терезка мало не розреготалась. Антон поворушив губами, наче шукав потрібні слова.
— Не можу сказати, — зітхнув він. — Далі йде чиста плазма.
Архе. Це тільки відчуття. Неначе пальці стали бачити. В сенсі, видіти. А очі навчилися мацати. Це архе, і все.
Буба скривився. Здається, він навіть загнівався, що Антон не зумів пояснити все як належить. Антон покосився на Терезку, що безгучно крокувала за їх спинами, і поспішив заспокоїти Бубу:
— Можеш не перейматися. Ти збагне ш ТО п ри любому розкладі.
Вони видерлися на Високий Замок із того боку, де оглядова площадка. Якраз навпроти міліції.
Парк оглушував безлюддям. Кував на спеку дикий голуб, а бите скло блищало під ногами, ніби очі закопаних у землю роботів. Антон запропонував сісти тут же, на схилі гори, і поспостерігати за містом. Терезка скинула зі спини наплечник, сіла на траву і, як просив Антон, поспостерегла.
Внизу сіріли смітники та асфальти. Між сухих кульбаб обабіч її ніг лазило сонечко. Цвірчали цвіркуни.
Буба з Антоном палили щось дешеве і злободенне. За їх спинами відкривалася бетонна площадка і вижухлий травник, зарослий деревієм. Обабіч — вузький і плутаний шлях крізь колюче гілляччя, павутину і спеку. Над головою виднілося гаряче небо, на колір біле. Попереду — затягнута серпанком Ратуша і діорама Львова. Довкола панував той різновид полуденної тиші, коли під ногами сюрчать цвірконики і десь далеко репетують діти.
Терезка попросила цигарку. Буба з незрозумілою усмішечкою простягнув одну і зразу ж нагнувся припалити.
Терезі закортіло відсахнутись, але вона стрималася. Зі схожим притиском поборола бажання загасити цигарку, припалену цим хлопчаком, об нього ж, і попросити вогню в Антона. Натомість глибоко вдихнула, зібрала нав’язливі думки у жменю й видихнула п’ятами, вганяючи все у землю.
Легше.
Ще легше.
Терезка заспокоїлася і розтягнулася на траві, поклавши сумку під голову. Поруч, на травині, займався йогою павук.
— А скільки часу в’ючить? — озвалася вона до Антона, вдосталь надивившись на павука.
Антон задумався.
— Якшо вперше, то в’юк[13] може затягнутися години десь на дві. І терпуга[14] ше на добу.
— А яка терпуга може бути?
— Нічого страшного. Пряма дія атропіну. Зір розфо кусований, все розпливається і так далі. Світло разить. А може й навпаки бути — все чітким, ясним робиться. У тебе який зір?
— На ліве мінус два, а на праве півтора.
— Після «плазми» будеш мати стопроцентний. Навіть більше.
Буба міряв поглядом то її, то Антона, і з невідомо яких причин почав хмурніти. Докурили мовчки. Буба насуплено сопів.
Цвіркуни. Лящить у ву хах.
На спеці Терезка впала в легкий транс, але Антон прокашлявся, зібрався з Духом і сказав:
— Отож.
Буба підняв голову. Йому щось не подобалось.
— Хто хоче, сходіть звільніться. Бо всраєтеся тільки так.
Антон клацнув пальцями, показуючи, як то легко може статися, і виразно глянув на Бубу.
— Не хочу, — буркнув той, але для перестраховки поплентався в кущі. Терезка вирішила зекономити сили й не зав’язувати розмови; тепер її погляд ковзав по прямій між цигаркою та сонечком навпроти. Лускатий циліндр попелу відлупився від цигарки і впав десь у траву. Вона зупинила зір на жевріючому кінчику, що сам собою тягнувся до фільтра. Перевернулася на живіт, затягнулася й пустила дим у небо серпня.
Антон теж зауважив сонечко, кашлянув і мовив:
— Деякі мої знайомі, старі плазматики, кажуть, шо сонечка — це загуслі краплини «архе». Не живі істотки, а народний малімон. Та частина «плазми», яку ми призви чаїлися бачити нормальними очима. Закислими очима, якшо ти розумієш.
Терезка насупила брови. Останнім часом у неї виникали проблеми зі слухом: здавалося, до неї звертаються не то грецькою, не то японською. Так само щойно — не розібрала ні слова. «Ай, пофіґ…» Із кущів повернувся Буба, і їй не довелося перепитувати.
— Крапаємо, — бадьоро смикнувся той. Це Терезка зрозуміла.
Терезка розправила спідницю. Витягнула з кишені пляшечку. Побачила, як Антон розкорковує свою кишень ковим ножем, і попросила й собі.
Надрізала целофанову запайку, розкрутила і понюхала.
Пахло, як у прогрітій лабораторії. На кінчику піпетки виблискувала металом крапелька «архе».
Кілька разів глибоко вдихнула, щоб якось втихомирити нерви.
— А скоро почне діяти? — спитала вона.
— Так по справжньому — хвилин через десять. Повний малєвіч[15]. Терезка стиснула спітнілі сідниці і знову втягнула ніз дрями гаряче повітря (пахло сіном і кропом). Розслабилась. Набрала в піпетку розчин і закинула голову. Знову тяжко втягнула повітря.
— Може, допомогти тобі? — турботливо поцікавився Буба.
Терезка заперечливо мотнула головою, міцно зажмурила, потім розслабила очі й стиснула пальцями ґумовий резер вуар на піпетці. З кінчика потекло, і в очах стало
МОКРО
Без пауз відміряла пару крапель в друге око. Втягнула носом сльози і швидко почала обертати очима за годинни ковою стрілкою.
С С С С ЧОРТАЛЕМЕНЕПЕЧЕ
Ще раз ліве око. І знову в праве. Хутко засмоктавши піпеткою ще, вона докрапала необхідну кількість. Знову завертіла очима.
ПЕЧЕ АЙ ПЕЧЕ ПЕЧЕ МЕНЕ ПЕЧЕ
МЕНЕ ПЕЧЕ
Терезка закліпала. З очей порснули сльози, і Терезка застогнала. Пекло все сильніше (пече пече пече). Пальці дрібно задрижали. Долонями вона обережно втерла сльози.
Злякалася, як би не виплакати всю «плазму». Щось відбувалося.
— АЙ, МЕНЕ ПЕЧЕ! ЛЮДИ, ЧУЄТЕ, МЕНЕ ПЕЧЕ!!! — почувся розпачливий клич Буби. Терезка закусила губу і теж застогнала. Очі спалахнули білим перцем, а в голові все так перемакітрилося, що вона вже не знала, де право, ПЕЧЕ
ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ
ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ
ПЕЧЕ ПЕЧЕ де ліво. Очниці вибухали щораз потужнішими порціями киплячої біл и ЗНИ. (Ш О З І М Н О Ю Р О Б И Т Ь С Я) Терезка заст огнала, відчуття жару в очах стало непере борним, ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ вона танула в білих озерах полум’я в очницях, очниці розбухали, їхні краї віддалалися десь за обрій, стали завбільшки з два кратери на Місяці, боже, які в неї тепер велетенські очниці, о боже, ПЕЧЕ
ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ
ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ
ПЕЧЕ а очі які, та я просто не вірю, я ж у них і впасти можу, гей, обережно, тільки б не втратити рівновагу, а то ще полечу вниз головою вони завбільшки з атомну станцію! та що там — два велетенські розпечені Сонця дві зірки одна дірка на два кінці
ПЕЧЕ
— Я БАЧУ!!! БОГ ТИ МІЙ! Я БАЧУ! — хрипить вона і знає: ЯКЩО ЗАРАЗ НЕ РОЗПЛЮЩИТЬ ОЧІ, ОЧІ РОЗ ПЛЮЩАТЬ ЇЇ. Неймовірно, але ноги продовжують відчу вати асфальт, вуха — чути цвіркунів, а тіло продовжує БАЧИТИ. Терезка робить зусилля над повіками, і нею спалахує відчуття, наче вона не просто розкрила очі, вона вибила їх, наче віконниці, вилупила навстіж із такою силою, що повіки не витримують і шматуються в клоччя, розлітаю ться разом із цілим тілом, друться і шматками зникають у
Я БАЧУ
Терезка пробує кліпнути, але не може знайти, де це — повіки. Її переповнює Я БАЧУ. Вона дивиться впритул на літери, з яких складається це відчуття, вона бачить я, бачить б, а, також ч і у. Вона переводить погляд на себе. Спочатку вона бачить загадкові сяючі кореневища, іскристе паву тиння, задимлене дзеркальною імлою літер. Шаруваті маси темряви вовтузяться в калюжах світла, шшшшшш очі вхоплюють фокус, і вона з болючою різкістю видить
ТЕРЕЗКА
Я літери, видить вона у дзеркальних струминах диму й починає реготати. Я — погляд.
— Ти чуєш мене? — питає зовсім поруч Антон, і вона киває. Чути, як стогне Буба. Не по живому виразно вона ВИДИТЬ усе, що відбувається.
— Що це? — питає вона. — Просто шалено! Невже?.. мене НЕ МОЖЕ так щурити!
— Ти видиш?
Тереза не тратить сил на описи, просто каже:
— ВСЕ НАСТІЛЬКИ БУКВАЛЬНО!.. Ха ха ха, як класно! Так просто! Уяви собі: шо би ти зараз не казав, я все розумію добре, як ніколи! Виявляється, Все настільки просте, таке ОДНОЧАСНЕ… О, довкола якісь молекули.
Перетікають у різні форми… АГАААА! ЯСНО! Оце клас!
ЦЕ В Е ЛИКО!
— Вааааааааа! — кричить Буба. — Вааааааааааа!
— Поглянь на себе, Буба, тільки не лякайся. Це літери!
Ми з таких і складаємося.
— Я — не літера! Я — не літера! — долинають Бубині крики. — Я не можу бути буквою! Я не такий! Я СПРАВ
ЖНІЙ!!!
— Ну звичайно, — іронізує Антон. — А ти, мала, тримайся.
Це ж тільки g Що це було? Терезка роззирається. Довкола знову зависи літер. Вона силкується пригадати, де був її погляд секунду назад. Очний сплеск.
Простір. Не букви. Сріблясті молекули. Молекули живі.
Піняться.
— Мені все розпливається. Мені тоне фокус. Тебе очі не печуть?
— Нє. Тобі теж зараз пройде. Зосередься на смугах.
Бачиш їх? Згрупуй літери у смуги. Спробуй. Схоже на рівчаки, світлі і темні. Знайшла?
— Бачу.
— Це ти бачиш свої вії крізь архе. Зосередься на темних зернятах. Розпружся… обережно на коми.
— Бачу шось темне… трохи двоїться…
— А тепер виверни те, що бачиш.
— О Господи, ЦЕ Ж НЕМОЖЛИВО!!!
— Давай давай. Вивертай!
— Бути такого не може!!! Та тут ціла щілина між світами!
А он ще одна! Ціла пустеля горизонтів!
— Не фіксуйся. Це тільки пунктуація. Точки напру женості Архе. Краще фокусуй себе на рядках! Вони довгі довгі, і горизонтальні — У у у ух ти!!! Ну ти й сказанув! Мені аж дух захопило: го ри з онт аль н і… Ціла пустеля горизонтів!
— Не фіксуйсь, а то філолологом станеш!
— ОгоГОгоГО!!! ЛОГОГОЛОГОМ?!! Але мене малі монить! Я все зрозуміла! Як влучно! Та я просто не ві і і ірю! Уааааа!
— Сприймай це відсторонено. Ніби книгу читаєш. Просто пірни — Вау! Вау! Я вийшла! Вийшла на це! Я вивернула, Антон! Це тощо! ТОЩО! Я ЗРОЗУМІЛА! ЦЕ ТОЩО!
ОН ВОНО ЩО!!!
ТОЩО!
— Антоне? Це ти?
Постать без чітких контурів кивнула головою, і Терезка знову замружилась. Дико кололо в очах. Пальцями розче пірила повіки, зойкнула від яскравого проміння і знову зажмурилася. Біль стихав.
Хтось сів поруч.
Терезка спробувала пригадати, що відбувалося кілька секунд назад. Здається, на цей раз щ ось цілком космі чне. Їй захотілося плакати: щойно вона знаходилася всере дині таїни, а зараз навіть не пам’ятала, у чому ж приваба загадки, яку вона виділа. Хоч убий, не пригадала би.
Залишилося хіба враження чогось страшенно потрібного.
Вона почувала себе достоту так, мовби осягнула, як наяву можна літати, але наступної ж миті все забула.
— Ти виділа плазму? — спитав Антон. — Кажи: виділа, ні?
Терезка кивнула. Перед очима пливли мокрі плями, де не де відторочені пекучими порізами світла.
— Точно пам’ятаю, шо виділа. Навіть зараз, коли згадую п ро неї, тріш ки наповнююся тим світлом. У тебе нема такого? А де цей, другий?
— Буба? Буба впав у кому. Його затягнуло десь далеко далеко. Образно кажучи, десь на край книжки. Ну, ти розумієш.
До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Запахло димом. Довелось перебороти себе, щоб не вирвати. Антонові губи розліпилися, і він заговорив:
— Антоне? Це ти?
Постать без чітких контурів кивнула головою, і Терезка знову заплющила очі. Дико кололо світло.
Пальцями вона розчепірила повіки, зойкнула від яскра вого проміння і знову зажмурилася. Біль стихав. Хтось присів поруч.
Терезка спробувала пригадати, що ж такого небувалого відбувалося кілька секунд назад. Здається, щось геть потойбічне.
— Ми вже крапали? Ах, ми вже крапали! — згадала Терезка й зітхнула. Їй захотілося плакати: щойно вона знаходилася всередині загадки, а зараз навіть не пам’ятала, в чому ж полягала приваба тої загадки, яку вона виділа. Хоч убий, не пригадала би. Залишилося хіба враження чогось страшенно потрібного. Якщо пояснити на прикладі, то вона почувала себе так, мовби на секунду осягнула, як наяву можна літати, але наступної миті все забула.
— Ти виділа плазму? — спитав Антон. — Кажи: виділа, ні?
Перед очима пливли мокрі плями, де не де відторочені пекучими зрізами світла.
— Точно пам’ятаю, ш о виділа… Ого! Наві ть зараз, коли згадую про неї, трішки ніби наповнююся нею. У тебе нема такого?.. Слухай, а де цей другий?
— Буба? Буба впав у кому. Або в апостроф. По любому, затягнуло десь далеко далеко. Образно кажучи, на край книжки. Ну, ти розумієш.
До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Запахло димом. Терезку вивернуло спазмом, довелося переборювати. Антонові губи з тихим звуком розліпилися, і він заговорив:
— Ти виділа «плазму»? — спитав Антон. — Кажи: виділа, нє?
Терезка кивнула головою.
— Виділа. — І як? Сильно?
— Силь но. Навіть за раз, коли пригадую собі, роблюся іншою. Чим більше пригадую, тим більше наповнююся. Тим більше інакшаю. Зауважую більше, буквально на льоту.
Але згадати по вністю не можу. А де цей, другий?
— А, Буба? Е е е, Буба впав у кому… чи у крапку. Про таке кажуть: погорів на пунктуації. В Архе багато пасток.
Буба прийняв «плазму» занадто особистісно. Тому його й затягнуло — далеко далеко. Десь аж на сам край книжки. А шкода. Був би з нього колоритний персонаж. А тепер бовтається десь, неборак, недоречний, як до паска рукав. Ну але нехай…
До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Затягнуло димом. Губи Антона розліпилися, і він заговорив:
— «Плазма» діє на нас, як атмосфера на метеорит. Коли той влітає у густі шари, практично повністю згоряє. Зате уламок, який падає в море — набуває нечуваної міці. А Буба твій ПУУ УУ У УУ
Х
Х Х Х Ххх хх хх х х хх х х ххх х х Зненацька Терезка зірвалася з місця. Щойно вона пережила диявольськи реалістичний малімон.
— Як ти це зробив? — вона закліпала очима й обмацала лице. Сон чи ні?
— Шо «зробив»?
— Ну! Так дмухнув: пух х… а мене, як пір’їну в порохотяг, засмоктало!.. Башка — пуф ф ф! Як хлопавка!.. Тьфу, аж мороз обдер, — Терезка розтерла гусячу шкіру на ліктях. — В мене мало очі на лоба не вилізли! Дивлюся я на тебе, а тут ти починаєш тягнутися і паф! Хлоп! В шиї — трісь! У носі — хрясь! А очі взагалі в боки роз’їжджаються, як у п’яної. — І шо, побачила шось нове?
— Так! Там є новий фокус! Ти якось розтягнув це… упорядкував. Ти показав мені, де шукати новий фокус для очей! Я не можу це пояснити, але… Ти взагалі розумієш, про шо я, чи це малімони? Ти ніби розтягнув простір, звільнив його від — Ви діла. Точно виділа… Сильно. Навіть зараз, коли пригадую собі, як я виділа, потрохи наповнююся нею.
Роблюся ін шою. Навіть здається: чим більше пригадую, тим більше наповнююся. Тим більше я інакшаю… А де цей, другий?
— Буба? Буба впав у кому. Задивився у щілину між світами і йобнувся вниз головою. — І де він зараз?
— Не знаю. Певне, далеко далеко. Десь на краю книжки.
Надто м’який для «плазми», — пояснив Антон. — А ти — ні.
Тобі не цікаво, чому?
До її вух долинули черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Затягнуло димом. Терезку ледь не вивернуло. Вона пересилила нудоту. Антонові губи з тихим звуком розлі пилися, і він заговорив:
— Мені це бачиться як астероїд. Він влітає в атмосферу і майже весь згоряє. Зате у ла мок, який падає в мо ре — той улам ок гартується. Ну, і так далі. Січеш, н є? А Буба ПУУУУ У УУХХ Х Х Ххх хх х х х хх х х ххх х х х х х хххх хх х Терезка зірвалася, наче з неї щось порснуло.
— Як ти це зробив? — вона закліпала очима й обмацала лице, перевіряючи, чи не спить.
— Шо «зробив»?
— Ну. Так дмухнув: пух х — і ніби пір’їна вилетіла! А мене цілу аж мороз обдер! Ти мені очі цим ледь не вивернув.
Вкидуєшся, про ш о я? Господи, Я ЗРОЗУМІЛА!..
— Шо? Скажи, шо ти зрозуміла!
— На моїх очах існує постійний спазм. А тобі вдалося цей корч на мить напружити, щоби він попустився! Існує також інший фокус для зору — не тільки прямолінійний! А ти — ти ніби розтягнув простір, звільнив його ЦЕ ВЖЕ БУЛО ТИ
ВЖЕ РОБИВ ЦЕ! ТИ РОБИВ ЦЕ!!!
Антон затягнувся цигаркою. Потер неголене підборіддя.
Зміряв Терезку поглядом. Пустив носом по струмині диму й посміхнувся кутиком рота.
Затяжка. Видих. А між ними свист.
Терезка, незважаючи на шок, встигла подумати: «Який він все таки сопляк!». Раптом Антон їй перестав подо батися. І це було дивно.
Фацет затягнувся ще раз.
— Значить, усе т аки виділа, — мо вив Антон розважливо і затягнувся. — Бо не виділа б — не знайшла би і фокусу.
Затяжка (свист). Видихнув дим і продовжив:
— Ти виділа «плазму». І Буба видів. Але Бубу, як уже було сказано, не могло врятувати ніщо. Він булькнув у безко нечність.
Терезка розгублено кліпнула.
— Я не про те, — сказала вона. — Я говорю: ти вже робив це колись. Навіть не так: робив це не КОЛИСЬ, а саме ТОДІ, КОЛИ ти це робив… От бля, все перемакітрилося задом наперед, — вона облизала пересохлі губи. Болюче бракувало слів. — Суцільне дежав’ю якесь…
Антон затягнувся цигаркою. (Цей св и с т затяжки — чому Терезка відчуває його аж по сам чубок голови? Наче по тім’ячку водять смичком.) — Я розумію, про шо ти, — промовив Антон, видихаючи. — Не хвилюйся. Це одна з форм утечі від свободи архе. Тобі не переповідали історій про те, що дехто з плазматиків губився в «плазмі»? Не витримували її спопеляючої свободи і тікали в галюцинації. Та ти й сама розумієш…
Терезка знизала плечима.
— Ну… — знову затяжка і свист аж у корені голови, там, на маківці. — Уяви собі: є крапочки. Так? А тут ти вирішила їх порахувати, і починаються в тебе галюцинації на ґрунті математики. Ну, це так, на хлопський розум.
Терезка зміряла Антона своїм новим поглядом і переко налася: барига не просто перестав викликати симпатії. Хай тепер навіть на довіру не розраховує.
— А хто рахує? — спитала вона.
— Шо рахує?
— Крапочки. Нашо їх рахувати? — Є такі. Заставляють цим займатися. Насправді кра почки — це не крапочки, а такі собі півкрапочки. Я навіть знаю, як вони називаються. Ноони, щуриш?
— Про що ми взагалі говоримо?! Малімон якийсь!
— Серйозно. Слухай слухай! Потім сама мені розкажеш.
Я сам відкрив їх. Це такі часточки, які не можуть існувати повністю у нашому світі. Кажучи мудрими словами, вони є базисом паліндромічної реальності. Дзеркальність свідо мості. Ноо. ноон. Дзеркальний горизонтально і дзеркальний вертикально. Те, що він дзеркальний вертикально, можна тільки підозрювати… або закрапатись архе. Є навіть ціла контора — «Архе 8». Це люди, які Антон заперечливо мотнув головою. Затягнувся цигар кою. (Цей свист… звідкіля цей свист такий впізнаваний?) — Але я розумію, про шо ти, — повторює Антон, види хаючи. — Не филюйся. Це тільки одна із форм утечі від архе.
Тобі не розказували, що насправді «плазма» попускає тому, шо «плазматики» втікали від неї? Розумієш, вони дозво ляли, щоби їх попустило! Якби видець не боявся крижаної свободи, яку пропонує архе, він пірнув би у краплі раз і назавжди. Як ті, з Клану Архе. А люди, яких я знав, не могли витримувати її просторої простоти, тому тікали десь у галюцинації. Та ти й сама розумієш…
Терезка знизала плечима.
— Але є люди, які присвятили себе вивченню природи таких галюцинацій. Серйозно. «Архе 8». Це прості люди.
Але вони вміють в идіти так само, як ц е видно п ід «архе».
Тому я їх так назвав. Архе 8.
— А чого вісім? Їх шо — восьмеро?
— Нє. Скорше думаю, чотири. Але вісім — це чотири, побачене у дзеркалі. — Затяжка. Свист. Видих. — А це вже підводить нас до теми паліндромічної реальності і ноонів. Я не розказував тобі, шо таке ноони?
Пауза.
— Я розкусив їх, — впевнено закінчив Антон і рукою з папіросом відсік щось у повітрі.
Терезка змовчала. Події останніх десяти хвилин зміша лися у безконечний, невідчитуваний паліндром. У голові стогнало щось: «Ноон! Ноон!».
«Ну мене й причандалить!» — подумала Температура.
Вона вловлювала стільки площин різних значень, скільки тіло наважувалось сприймати. Терезка відчувала, що віжки можна відпустити — але хто зна, шепотів страх, хто зна, чи не загубишся ти так само, як Буба.
Затяжка. Свист. Видих.
У фокусі — Антон. Повільніше: затяжка… свист… видих…
Антон втупився у неї примруженими очима і знавісніло затягувався цигаркою. У Температурі бурлило незрозуміле бажання полоснути його по очах кігтями. До дідька, звідкіля стільки неприязні?
Затяжка. Свист. Видих.
Затяжка.
Свист.
Видих.
Памороки в голові та пальцях. Форсоване дежав’ю.
Довкола — суцільне дежав’ю без кінця краю.
Щоби не випасти з себе, Терезка охопила руками коліна.
Вона зауважила, що у такій позі відстежувати думки зручніше. Здалося навіть: трохи пильності, й вона спіймає момент дежав’ю за зябра, як старого сома.
Тим часом щось посувало її все далі вбік і вбік, наче хвиля за хвилею, свс, свс під час відпливу. А ще цей Антон, — теревенило далі її я. — Чому він раптом зробився таким напружним? Чому довкола все так дратує? Ускладнення.
Безупинне ускладнення значень. Чому предмети такі неживі і незґрабні? Чому все довкола так підозріло не відповідає своїм назвам? Наче дехто свідомо паралізує текст, морить речення етером і викладає бідачок на папір напівзомлілими кириличними ціп’яками.
Затяжка. Ссссвиссст. Видих.
— Але навіщо це їм? — відкрила вона рота і мов впустила в себе чергову порцію нудоти від присутності Антона. (чекай, а про кого це ми? Я вже забула) Як може людина, щойно тобі приємна, в такий короткий час (ссссвиссст) зробитися нестерпною? (О, диви як розгойдує — ніби на хвилях!) Затяжка. Ссссвиссст. Видих.
Cвввввввввввввввввв ввви сс сссссссссссссссссссссссссс сссс сссссссссссст сс с сс с с сс в в в вввввв ввв вв в вв вв ввввввв вв ис сс с с с с с с сссс сс сс с С
С
С
С
Терезка встигла подумати: «Який він все таки сопляк!».
Антон затягнувся ще раз. Раптом він перестав їй подо батися — отак, в момент. У всьому тому, що зараз відбу валося з нею, витала нудотна нав’язливість сто разів чутого.
Вже навіть романтики дежав’ю не стало. Тільки бридотна зацикленість думок самих на собі.
— Значить, все та ки виді ла, — мовив розважливо сам до себе і затягнувся. — Бо н е виділ а б — не вловила би й фокусу.
Затяжка. (свист) Видихнув дим і продовжив:
— Ти виділа «плазму». Буба теж. Прикро, та Бубу, як ми вже казали, не могло врятувати ніщо. Він загубився у безконечності… Ну й архе йому в спину.
Терез ка розгу блено кліпнул а. Вона облизала пересохлі губи. Раптом — ТА СКІЛЬКИ МОЖНА! — вигукнула вона. — Я з с с с с с уваюся і з с с с с с с уваюся!
Антон подивився на неї, мов на дальтоніка — недовірливо й зверхньо. Терезка знала, що жінки дальтоніками не бувають. Отже, причина в іншому.
— Що? Ковзанки? — поцікавився Антон, пахкаючи димом. — Знаємо знаємо.
Терезка насилу розтулила губи й видавила:
— Довго ше?
— Ну, якщо вже розмовляєш зі мною, то — Що? Ковзанки? — поцікавився Антон і почіхрав підборіддя. — Знаємо знаємо.
Терезка насилу розтулила губи й видавила:
— Ще довго?
— Ну, якщо вже розмовляєш зі мною, то може, хіба ше раз.
— Ти вже казав це.
— Тоді зберися з силами і зувидь це, як «плазму».
Спро буй припинитися. Орієнтуйся на цілі числа! Чуєш? ЦІЛІ
ЧИСЛА!
Терезка напружила всі с вої м’язи і відчула, враження, що світ довкола неї враз набув нечуваної слизькості. Спершу вона думає, що ця ковзкість виникає на межі тіла і середовища, наче тіло занурене у надтекучий гелій, і вона пробує знайти опору у власному руховому апараті, але й ця опора теж розслизькується на дрібні бризки, може, опора десь у кишках, у голові, але це все розлітається у неймовірному зісковзуванні, в паніці Терезка чіплється за щось усередині голови, але все просковзує поміж пальців, врешті самі «пальці», якими вона пробувала зафіксуватися, розлітаються під натиском слизькості, навіть очі, ПОГЛЯД розлітається міріадами світних точок, на жодній з яких не можна зупинити погляд, Терезка вливається в осяйну масу аерозольної пітьми, палаючих бліків на воді знову
БЕЗРОЗМІРНА, БЕЗКОНЕЧНА ПЛАЗМА
— Ну, я кщ о вж е р оз мовля є ш зі м ною, то м оже, хібащ е ра з. Алепе вне, біль ш е ні, — сказав Антон і поплес кав Терезку по плечі. — І тільки й того.
Терезка глибоко втягнула повітря і почула, як заново розкриваються легені — два м’ясисті прозорі тюльпани. Її тіло стало звичайним тілом, а не бронею, котра вивертає реальність і зупиняє потоки літер крізь очі.
Вона зафіксувалася. Пам’ятаючи Антонову пораду, Терезка вхопилася за відчуття десь у горлі, відчуття обрисів потойбічної піктограми:
Терезка спробувала зорієнтуватися і визначити джерело млосної тривоги. Перше, що зробила для подолання цього стану — підтягнула до ніг наплечник і добула звідти пляшечку з водою.
Озирнулася. Спека стала жирною і липкою, мов лікуваль на багнюка. Що ближче робилося до вечора, то більше тіні нагадували отвори, продерті в золотій фользі.
Вони сиділи на краєчку бордюра, на тій самій площадці з панорамою на Львів, де й починався спільний в’юк. Трохи далі, на траві під кущем валявся скоцюблений Буба.
Побачивши, що з Бубою все гаразд (у плані присутності), Терезці відлягло: поки нею ковзало, вона свято вірила, що бідолаху й справді засмоктало у невідоме.
Терезка лиґнула теплої води, мовчки запропонувала Антонові. Той відмовився. Барига курив, ховаючи лукаву посмішку між пальців з недопалком. Пашіла теплом рівна земля. Терезка лягла на траву й підперла голову руками. Її відпустило, і на душі стало страшно приємно. Легеням зробилося легко легко, наче з грудей злетів корсет. Терезка пальцем відтягнула майку і подула собі на зіпрілі циці.
Прохолодно. Приємно.
Очі здавалися відпочилими і повними сил, як два келішки з росою. Зір зробився до болю гострим: світ кришився від надміру деталей. Гостр о. Дуже гостро.
— Ну, як тобі мої дзеркала? — запитав Антон, не відводячи погляду від цілющого вечірнього сонця. Ще кілька хвилин, і жарке світило сховається за деревами. Вечоріло. — Маєш щось від них для мене?
Терезка струсила головою. Запитували, очевидно, у неї.
Насилу розтуливши рота, вона випірнула з солодких вод мовчання. Скашлянула.
— А а а а… ти про двійників?
Відірвала очі від сонечка, якого щойно вистежила своїм супер зором, і подивилася на Антона.
— Про тих, з якими говорила, коли ковзала?
— Так, так, про них, ріднесеньких.
— Відверто кажучи, паскудні.
— А шо, злі?.. Чи трохи нормальні якісь?
Терезка байдуже знизала плечима. Антон, хоч і пробував приховати інтерес до двійників, напружився.
— Нє, не злі. Тільки страшенно надуті. Зазнайкуваті. Про ноон шось чесали.
— А а а а, — Антон вдав, що йому то по цимбалах.
Дізнавшись, що в інших положеннях він не такий ідеальний, як собі уявляв, його вже не цікавило, що то за ноон. Терезка зчитувала це, як із книжки. Вона підмітила, як тріпотять Антонові ніздрі, й потай посміхнулася. (Пальчики несвідо мо вовтузились із зав’язками сумки, сплетеними не так, як завжди.) Очі підмічали на порядок більше, і це було по новому.
Напинання екрана, фокусування діапроектора — ось на що це подібно. Очі ловили вовтузіння кожної рисочки на Антоновій шкірі, таке ж розбірливе й закономірне, як рух мурах коло мурашника.
ВІТЕР. ШЕРХІТ СУХОЇ ТРАВИ
Її аж підкинуло від несподіванки. «Ого!.. Оце так чіткість!»
Смикнувся Буба. Застогнав і сіпнувся вдруге. Схотів перевернутися на інший бік, натомість сів і очманіло розгледівся довкола. Він скидався на осліпленого пророка невдаху.
Буба щось прохрипів і простягнув руку в їх керунку.
Мовчки Терезка запропонувала плящину з водою. Буба жестом показав, що мова не про те, і потягнувся до Антонового недопалка. Затягнувшись кілька разів, він зітхнув із полегшенням.
У повній тиші Буба спробував повернути недопалок Антону, але той махнув: «можеш добити». Поки Буба пожадливо смоктав дим, Антон відкинув голову до заходу й насолоджувався промінням. Терезка зауважила, що він дивився на сонце, зовсім не кліпаючи. Антону, як плазма тикові з досвідом, сонце більше не разило. Значить, недарем но кажуть, що «плазма» перетворює людські очі на орлині. Інакше звідки у неї, по життю короткозорого крота, взявся той гострий погляд, що виколював деталі, мов дорогоцінні камінці?
— То чому я так «їздила»? — спитала вона.
Буба підняв голову, мовби на слух визначав, звідки йде звук. Його очі нагадували риб’ячі.
— Ніхто сього не відає, — сказав Антон, зажурений і задивлений. — Це Загадка. Архе — се холодний вогонь… Ти це відчула, пра’? Зазвичай кажуть так: коли закрапуєшся, ти губиш нитку розповіді, а читати починаєш із того місця, яке першим покажеться на очі. Не сподобалося — шукаєш далі. Ви зрозуміли? — він покосився на Бубу, що з відкритим ротом, у цілковитій нерухомості витріщався на Антона.
Терезка кивнула, хоча думала зовсім про своє.
— Якщо ви виділи, як виглядає «плазма», можемо погомоніти й про «Архе 8», — продовжив Антон і знову зміряв поглядом нерухомого Бубу.
Терезка наморщилася.
— Котресь із твоїх дзеркал вже цим займалося. Ноон, блін, крапочки… Такий завал, шо здохнути. Даремно час гаяти.
Певне, тупенька я.
Антон задумався і посмикав бороду. Йому хотілось виправити враження від дзеркал. Йому хотілося (вона відчувала це) відновити у Терезці перше враження приєм ного і незазнайкуватого молодика, якому є що розказати.
— Ти давай все поволі. По реченню, — піддалася Терезка. — Так, шоби я зрозуміла. Окі докі?
Антон, ще поскубавши свою рослинність, розпочав із такого:
— Я зрозумів, що існує змова, — сказав він і на підтверд ження кивнув підборіддям.
Терезка кивнула й собі: можливо. Буба втягнув кутиком рота слину, що стікала по підборіддю.
— Наступне. Я зрозумів, якого роду це змова. Я назвав її змовою команд. Схоже, ті, хто регулюють еволюцію, вирішили покорити людину. Це, сказати би, змова самої еволюції проти людини. Бо, виявляється, все, що б людина не робила, вона робить по команді.
Терезка дала знак спинитися.
— Які ще, до біса, команди?
— Геометричні, — сказав Антон і насупив брови.
Терезчин регіт як обрізало. Сплило кілька назв: Лобачевський, «Сумнівання» (неопубл.). Риман, «Проникнення в неточковість» (неопубл.). Гаусс, «Введення в нелінійність» (неопубл.). Лжеевклід[16] і його «Антицентр». Теж неопубл. А ось черговий вар’ят, прошу познайомитися: Антон і його «Архе 8». Черговий неопубл.?
«Парафренік», — подумала Терезка і здригнулася.
Парафреніки анннігілісти, яких удосталь розплодилося на попелищі буму, були людьми небезпечними. У плані над цінних ідей вони дуже продуктивні, а їх спекуляції на ґрунті крапель і крапочок часто виявлялись заразними.
Вона піймала себе на тому, що її очі прижмурюються точ но так, як Антонові. «Архе таки міняє». Новий, примруже ний погляд сам покосився убік і зупинився на сумці. Терезку прохромила бридка підозра: поки вона була нав’ючена, Антон лазив досередини і знайшов папку з безцінними конспектами лекцій маестро Лобачевського, позичені у доцента Козлика.
«Отож, все стає на місця. Історія розвивалася так.
Божевільне падло Антон користається нагодою, поки я, бідненька, валяюся нав’ючена: зазирає до мого наплечника і на совість знайомиться з його вмістимим, по чому використовує побачене і заради неясних цілей тампонує мені звивини, — упевнилась вона, — підбирається ближче.
Тільки для чого? Молодитися? Якби ж то…». Терезка знов примружила око і уявила себе вороною. Перспектива помінялася. Вона угледіла цього фраєра у зовсім іншому світлі.
Фраєр, навіть гадки не маючи, що його розкушено, ніжився на останньому сонці й чіхрав щоки. «Он воно — обличчя справжньої змови!» — Терезка вчергове приди вилася до Антонової міни і в душі посміялася над своїми гіпотезами. Ніщо не веселило її так, як вигадування змов… і не тривожило так раптово, як їх підтвердження. Вона припала поглядом до Антонового профілю. У відповідь профіль замерехтів тисячею незаперечних подробиць доказів, які однозначно свідчили про змовницьку натуру його власника.
Швидко, аби її не розкусили, Терезка набрала подоби уважної, вдумливої дівчинки, — дівчинки, яка легко ніяковіє, дівчинки, яку легко загнати в кут, дівчинки, яка з’їсть п’ять кіло макаронів і бровою не поведе, — і вражено закліпала очима:
— Ах, геометричних?! — підіграла вона. «Бляха, що ж таке робиться?»
— Так, — Антон кивнув і зробився ще серйознішим. — Мені цікаво зараз, хто за цим стоїть. Я вже згадував про «АРХЕ 8»? Людей, які сприяли виникненню нафтизи нового буму?
— Дуже, м м м м, побіжно. Можеш розповісти більш докладно?
Антон кивнув, а Терезка краєчком всевидячого ока помітила, як розлізлося Бубине лице у зловтішній либі.
— Так от. Насправді весь бум довкола «плазми» був майстерно організований командою людей, які називають себе «АРХЕ 8»…
— Ти, певне, маєш на увазі «КЛАН АРХЕ»?
— Та ні, то були просто перші видці. За браком досвіду все наплутали. Поки, врешті, жаба не вдавила, — Антон махнув рукою. — Насправді ніякого Архе 8 і не існує, але є виразний процес, який очолюють певні особи. Річ у тім, що людство в образі окремих індивідів веде війну…
— Проти кого?!
— Проти геометрії, звісно. Евклід, Архімед, Декарт — це ж зрадники! Геометрія являлась їм, як Мефістофель Фаусту.
Вона пропонувала співпрацю. Задурманила казковими перспективами подвійного бачення, геометричного і текучого. Космічний Симбіоз. Ці видці знали, що пропозиція подвійного, кристалічного і некристалічного бачення — насправді підступ, однак вони знехтували цим фактом.
Вони хотіли величі, вже і зараз, а геометрія вимагала надто високу ціну. Зате більшість із них легко платила той оброк.
Античні товстолобики занапастили людство в обмін на пам’ять про себе. Всяке геометричне відкриття — це тор жество окремого самолюбивого егоїста, якого геометрія під купила незмірними багатствами душі. Розумієш?
— Красномовно. Але нашо? В сенсі, для чого геометрії підкупляти самолюбивих егоїстів? Якщо вона і так повсюди?
— Щоби живитися нашою увагою! Увага — її щоденний харч, її тіло і сила. Розумієш? Геометрія за природою паразит.
Раніше її так багато не було. Взагалі було всюди чисто від неї. Але століття за століттям, через своїх глашатаїв, геометрія впіймала всіх. Геометрія — це структура, схожа на вірус. Вона вмонтовується у людську свідомість, кристалізує її певним неприроднім чином. Так, що ми починаємо некеровано сприймати світ як певну відчуттєву матрицю, як обмежений набір шаблонів сприйняття. А ми за це живимо її своєю увагою. Раніше, за часів Великих Геомет ричних Відкриттів, ці порції уваги були цілком помірко ваними. Але вона не задовільнялася малим, та й ніколи не мала на меті задовільнитися. Геометрія розросталася. А що уваги при цьому потребувала щораз більше, то це нас виснажило настільки, що тепер ми геть охляли. Стали такими, якими й потрібні геометрії. Ледь живими й напів притомними! Фактично, ми спимо на ходу! У нас вистачає уваги тільки на те, щоби слідувати за автоматизмами, запропонованими геометрією. Терезко, ми у полоні. І найбільша катастрофа в історії людства — це те, що ми навіть НЕ ЗАУВАЖУЄМО цього!
Антон робився пафосним, немов Господній глас:
— Геометрія обнагліла! Тепер вона навіть не криється.
Вона щосекунди перед самісіньким носом, наче хизується тим, що ніхто більше не в силах її іґнорувати. Вона слабне тільки тоді, коли на неї аґресивно не звертати уваги. Скажімо, коли довгий час не ідентифікувати коло як коло, а квадрат як квадрат, ти перестаєш знаходити їх серед того, що бачиш.
Але людство програло геометрії…
— Шо, все аж так фатально?
— А шо, тобі відома хоч одна людина, яка не знає, як виглядає трикутник, а як — квадрат? Сама бачиш: не залишається нічого іншого, як займатися диверсією.
— Якою диверсією?
— Уважною. Такою, яка витісняє з мізків геометричність.
Скажімо, споглядання диму. Архемани знали, що роблять.
Вони зрозуміли це і стали боротися навіть за найменші крихти своєї внутрішньої уваги. Просто мало хто міг витримати таку боротьбу. Дим, між іншим — це все ще не геометрія, тому «архе» часто порівнюють хто з димом, хто з вогнем, то з полисками на воді. Як тільки математик здогадається, якими формулами можна задати динамічне рівняння, скажімо, для диму, він наче звільниться з полону і його сприйняття опиниться у «плазмі» без жодних попереджень. Але який божествений фрактал, яке міжгалак тичне дифрівняння потрафить описати цей хроносинкла стичний інфундибулум?.. Дехто з АРХЕ 8 утямив, що гео метрію не здолати раціональністю. Тому ці люди побачили інший шлях. Вони винайшли карплі.
— Але щось у них не спрацювало, — посміхнулася Терезка. — Бум щез, а геометрія як була, так і залишилася. Хіба ні?
Антон розвів руками.
— Тим, кому це потрібно, «плазма» відкрилась, а це головне. Краплі самі знаходили людей, у яких криста лізованість геометрією була не такою міцною. Це не містика, все відбувалося за законами лінійного мислення: рідина стікала у ділянках із підвищеною кривизною.
Він перевів подих, вочевидь, підійшов у своїй ораторії до пафосного звершення, аж тут:
— Не вір йому! Це в нього такий задум! — втрутився Буба напрочуд рішуче. — Поки ви тут пиздя кали, я ТАКЕ ТАМ зу видів, шо вам і не снилося! Я про вас тепер все все знаю! — сказав він і захвилювався від спогадів. — А той… цей… — Буба тицьнув пальцем на Антона. — А він взагалі цей во… енурезник!
Терезка перевела погляд з одного на іншого, потім назад і розсміялася. Невже «плазма» справді зірвала хлопцям дах?
Антон, якого на секунду вибили із сідла, взяв себе в руки.
Він розвернувся до Буби і, дібравши з арсеналу найбільш іронічний тон, сказав:
— То розкажи нам, шо ти бачив! Із задоволенням послухаємо! — і покосився на Терезку, неначе силоміць вплітаючи її в колаборацію супроти Буби.
Буба паскудно заусміхався, а пальці його заметушилися по траві.
— Хочеш мене переманити на свою віру, та, Антон?
Геометрія, тра ля ля! Ге е е е, не на того напав! Не вір йому, Терезко, я знаю краще за нього, як то все має бути, — при цих словах Буба ухитрився ще й підморгнути. Терезка здригнулася. Від упевненості, що бриніла в Бубиному голосі, робилося незатишно. Буба продовжив:
— Вірите, я знаю наперед, як має відбуватися розмова! Я вже все то повидів! І я про вас обидвох всьо всьо оо о дізнався!.. Ти би знала, Терезко, шо то є насправді за один!
То такий хитрун! Такий гівнюк! Отак утертися в довіру?!
Знала би ти, як він усе це прорахував! До міліметрика!!! А я спочатку й сам купився! Думав, він такий покладистий, такий добренький… ех, наївна я душенька…
Антон увесь пожорсткішав і загострився. Він скептично підсміхався і похитував головою, чим відразу ж переводив кожне Бубине слово на жарт. Буба піймав його погляд і збуджено замахав руками:
— Нє, ти поглянь на нього! Ти бачиш, який він засранець?
Та він же насміхається з нас! Я знаю, до чого то! Він хоче забрати в тебе твою папку з ксерокопіями доцента Козлика, яку ти нам показувала. А тепер буде на ходу вигадувати різні побрехеньки, лиш би вимацати папку! — і Буба глянув на неї таким навіженим поглядом, що довкола серця стислися судини.
Дещо розгублено Терезка сказала:
— Але ж я не показувала вам ніякої папки! І про Козлика не говорила…
— Ну та, теж скажеш — «не показувала»! А хто нам про геометрію торочив тут цілу годину? Я, скажеш? Та в тебе ж рот не закривався!
— Не було такого! — сказала вона і глянула на Антона.
Антон подивився на неї і сказав:
— Ну, не зовсім так. Про геометрію ти, звичайно, розказувала, інакше з якого то дива став би я про АРХЕ 8 отут розпинатися?.. Але папки з собою ти не мала, тут Буба щось конфабулює. У тебе в сумці лежать мої документи.
Коли ми йшли на Замок, я попросив тебе понести їх у наплічнику. Шоби не загубилися, коли ми тут закра паємося.
Терезка швидко розв’язала торбу, заглянула, впізнала свою папку на шнурівки і, навіть не заглянувши до неї, негайно зав’язала сумку назад.
— У сумці тільки мої ксерокопії.
Буба вихопив у повітря вказівного пальця і запально продовжив:
— А бачиш? Я видів то! Я кажу тобі, шо так ся мало стати!
Ти мала розкрити сумку, аби він ше раз подивився на ту папку, а тепер він змусить тебе різними вмовляннями віддати папочку, або, принаймні, витягти її з сумки. Тоді він вирве її в тебе і відразу втече. Бо тільки ті листочки йому й потрібні. ЙОГО ПІДІСЛАЛИ ЗАБРАТИ ЇХ!
Тут Антон кашлянув. Сплюнув і м’яко посміхнувся.
— Так, звичайно. Я такий. Бандюга з широкої дороги, підісланий математичними мафіозі, які давно вже точать зуб і на доцента Козлика, і на професора Бурачка, і на всю кафедру асинхронної геотерики… Ха ха. Терезко, пригадай, як ми ішли сюда, нагору, ми зупинилися покурити. Я попросив тебе покласти деякі листки до себе в папку. Ти поклала. А тепер я би волів іти додому — сама бачиш, сутеніється. Сонце низенько, вечір близенько. І хотів би отримати свої листки назад. То ж є дуже цінні копії… Я повинен їх переписати. Ти навіть не уявляєш, шо вони значать для мене і від кого дістались!
Щось смикнуло Терезку за нутрощі, бо відчула, як мимоволі опинилася у геть лажовій ситуації. На Високому замку вже споночіло, і поміж кущами почали увижатися якісь обличчя. Стало страшно. Температура зібралася з духом і заявила:
— Значить так. По перше. Я вам нічого про геометрію не розказувала і папку свою не показувала…
Буба гмикнув: «Ну та, якраз! Може, досить дурочку ламати?..»
— По друге, — продовжила вона. — ніяких документів я від тебе не брала, це я твердо знаю. Нашо ти, Антон, вигадав таку історію, мені не зрозуміло. По третє, вже зовсім стемнілося, а ви обидва перестали мені подобатися, так що я йду на маршрутку, а ви собі як хочете. Дякую за компанію і…
Терезка спробувала піднятися, але Антон вхопив її за лікоть і крізь зуби видавив:
— Нє, сядь.
Терезка стерпла. «Пі і іздєц. — тільки й подумала вона. — Оце так вляпалася!»
— Терезо. Давай серйозно. Я не жартую. Віддай мої документи. Мені дуже потрібно повернути їх одній людині.
— А ти відпусти мене.
— Я відпущу, але ти сядь.
— Перше відпусти.
— Сядь, я сказав.
Терезка сіла. Антон відпустив. Рука, там де її стиснув Антон, пекла. Горло стиснулося від передчуття неприєм ностей.
— Давай розійдемося нормально, без ексцесів. Сюда ми йшли з порожніми руками… Це ти пам’ятаєш? — спитав Антон.
Терезка кивнула, зібрала всю волю у погляд і заглянула в Антонові очі.
— Але пригадай, шо ми зробили, як тільки но ви купили в мене флакончик «плазми». Ми йшли біля пожежної частини, зупинилися. Я витягнув нам по цигарці, і ми курили, балакали. Було таке, правда? А тепер пригадуй, шо в мене було в руках, крім цигарки?
— Нічого! Руки в тебе були вільні! Я добре пам’ятаю!
— Ой чи…? Я мав з собою папочку, всередині папери — дуже важливі. Я попросив потримати їх, шоби ми не загубили, коли підемо крапатись. Ти сказала: добре, і запхала їх до сумки! Ну, пригадуй! Це ти мусиш пам’ятати! Як ти могла таке забути!
— А ти не злися! Не брала я ніякої папки в тебе! Шо ти взагалі від мене хочеш?
— Я не злюся! Я просто хочу забрати в тебе документи!
— Ага, попався! — тріумфував Буба. — Ти чуєш? Сам каже, шо хоче забрати їх в тебе.
— А ти взагалі не втикайся, не твоя справа! — визвірів Антон. — Пиздуй звідси, поки не дали в радіо… Нє, серйозно, Терезко, я розумію тебе. Коли перший раз крапати «плазму», завжди якісь малімони із пам’яттю. Всяке буває: це забудеш, то переплутаєш…
Буба сплеснув руками, вочевидь, вражений безцере монною брехнею. — І ти його ше слухаєш? Ти тільки вдумайся, шо він каже!..
Білими нитками шито, хлопче! Я ж тебе наскрізь, — Буба закотив пальцем повіку, — чуєш, наскрізь оцим во бачу!
Антон підняв руку до голови, втомлений безглуздістю ситуації. Секундна пауза, і він, начебто заспокоєний, невимушеним тоном звернувся до Терезки.
— Послухай. Терезко. Ми з тобою тільки сьогодні як познайомилися. Я не знаю, нашо тобі здалися мої доку менти, шо ти їх не хочеш віддавати. Можливо, ти просто вирішила пожартувати. Я таке розумію. Але мені вони позаріз потрібні ще нині. Тому давай без цих, без дурниць.
Якщо боїшся, просто в сумці привідкрий свою папку і переконайся, що там лежать мої документи. Я тобі сірником присвічу…
— Не смій! — стрепенувся Буба, і Терезка зіщулилася з переляку. Матка охолола до кімнатної температури, зате в голову ударило щось гаряче. — Не смій йому навіть показувати! — Буба підскочив до Терезки, готовий, в разі чого, захищати її від аґресора. — Пригадай, шо я казав: захоче в тебе їх відібрати!
— Дай їй подивитися! Не лізь у чужу справу, ти, блядь, простокваша ходяча!
— Терезко! Навіть не розв’язуй! Ти знаєш, чим це може скінчитися!
Крапляр сплюнув. Терезка побачила, що він уже справді лютий.
— Все, — наказав Антон. — Досить того маскараду. Або ти віддаєш мені мою папку, або…
Антон різко піднявся, Терезка пискнула з жаху й зірвалася на ноги в темряву. Вона помчала дико і несамо вито, притискаючи сумку з дорогоцінною папочкою до грудей, скочила через балку, протовклася через кропиву, бігла, бігла, бігла вниз, поки не добігла до колії.
На світлофорі, як по магії, біля неї пригальмував трамвай.
Тереза копнула двері, і ті відчинились. Терезка заскочила.
Двері закрилися.
Щойно замкнувши двері на ключ, Температура дозволила собі зорієнтуватись. Намацала у темряві вимикач, клац, у плафоні спалахнула жарівка.
Вона кинула сумку на підлогу і почала панічно розшнуро вувати зав’язку. Понадта поспішність тільки ускладнила вузол, у хід пішли зуби, поки на силу не розшнурувала наплічник. Видобула папку, розв’язала шнурівки, відкрила і отетеріла. Поверх ксерокопій лекцій Лобачевського лежали видерті з зошита листки. Списані з нитки до нитки синім чорнилом, косим тоненьким почерком.
Перший абзац у купі листів починався так:
Невже це почалось із писемністю? Невже ті істоти були ЗАМІСТЬ НАС уже тоді? Можливо, нас почали контро лювати відтоді, як мавпоподібний адам намалював перший символ?
Вона не могла не здогадатися, що це за текст. Так почи нався Лжеевклідів «Антицентр».
Дома було як завжди: прохолодна кімната, закидана підручниками хімії («Хімії? — кортіло здивуватися їй, та не знайшлося сил. — Хіба я мала книжки з колоїдної хімії?»), годинник без батарейки і знайома їй пара сонечок на підвіконні.
Не відчуваючи проблисків апетиту, Терезка сіла на кухні і викурила цигарку, з кожним вдихом по новому прига дуючи день. Зненацька вона впіймала свою пам’ять за неприпустимим ділом. Пам’ять, з невинною усмішечкою на устах, випаровувала спогади про «плазму».
Терезка сполошилась і забичкувала сиґарету. Щось у ній докладало всіх старань, аби списати просто колосальний спогад у розряд непотребу. Її охопило дивне збентеження.
Одна можливість забути, втратити цю чудотворну жилку в погляді, тендітний контакт зі світлом і знову стати присліпкуватою недорікою, жахала. Забути і не зауважити — оце в натурі страшно.
Неспокій і туга за чимось безповоротно загубленим не зникли навіть тоді, коли їй повністю пригадався в’юк.
Згадалося навіть подвійне, але ніскільки не зрозуміліше g
Архемани казали, що переживання втрати, які можна відчути після першого в’юку, особливо загострюються при усвідомленні плину часу та спогляданні величі природи: світанків, сутнків, злив з блискавицями, веселок, неба тощо.
За умови нагляду більш досвідчених видців цей диском форт легко перетворити у настрій, відомий як «свист у вухах».
«Свист у вухах» — це особливе зміцнення Духу, добре знайоме всім плазматикам. Багато чим воно схоже до перемоги над лінню. Наприклад, замість того, щоб іпохон дрично чіхрати сраку на канапі, людина зривається і їде в гори. Така перемога повертає життєвість і дає почуття свободи. Стан супроводжується напливом сил, розкутістю рухів, м’ятним холодом усередині черепної коробки та живота. Відчуття «свисту», яке в першу чергу асоціюється з внутрішньою розкутістю, можна навчитись викликати самовільно, закрапавши «плазму» і запам’ятавши елементи правильного настрою. Тоді просте пригадування цих елементів легко налаштовує на потрібний лад.
«Свист у вухах» є одним з етапів досягнення повно цінного ментол ефекту, одного з найвищих досягнень у видженні «плазми». Вважається, що видець, який досконало опанував ментол ефект, легко ціпеніє і виходить у видження плазми без допомоги крапель.
Якщо ж нав’язливі симптоми «втраченої пам’яті про головне» запустити без нагляду, людину сковує в’ялотекуча меланхолія, виробляється відраза до «плазми», а досвід закрапування безповоротно губиться.
Терезка погладила себе по животу. З невідомих науці причин матка почала гудіти на тиждень швидше. «Сходити в аптеку», — відмітила в думках вона, заодно пригадавши, що сьогодні збиралася помити голову.
Терезка поставила грітися баняк з водою. З незачиненого вікна до лампи налетів цілий виводок нічних метеликів та комарів. Терезка розтягнула невдало припалену від газо вого пальника цигарку і задумалася, навіщо Антон підкинув їй свої папери. Чи справді вона не пригадує той момент, коли взяла на себе відповідальність за їх збереження? Звідки у нього міг узятися «Антицентр», ще й, судячи з почерку, ориґінал?
З під сумбурних подій пережитого вечора вчувалося холодне сяйво «плазми». Недарма все таки ходили чутки, начебто «архе» торкається не тільки внутрішнього світу, але й зовнішнього. Воно сплавлює межі між першим і другим так зухвало, що багато археманів поплатилися за любов до такої дифузії повним розчиненням у середовищі. Справ жній ембієнт. Сторонньому важко робити висновки, нас кільки жахливим чи прекрасним є подібний досвід, але достеменним є одне: деякі люди справді губилися. Крапали очі й зникали саме в ту секунду, коли від них відводили погляд.
Терезка принесла на кухню, яка вже сповнилася гарячої пари з неприкритого покришкою баняка, Антонові папери.
Листок, списаний чиїмось гострим, нерозбірливим почерком Лжеевкліда, починався так:
Хто б міг припустити: геометрія.
Хто б подумав: геометрія. Ця, здавалося б, найлояльніша наука всіх часів і режимів, дисципліна, яку не можна було запідозрити у жодній змові, жодному непослуху.
Хто повірив би: геометрія!
Геометрія — це Вірус. Геометрія — це код. Але код веде тільки вглиб себе.
Мої підозри видаються неймовірними навіть для самого себе, але вони НЕСПРОСТОВНІ, і я не можу відкинути їх просто так. Геометрія — НЕЗАПЕРЕЧНИЙ доказ їх невло вимої присутності. Вони настільки впевнені у своїй нездо ланності, що зуміли покорити людство чимось таким оче видним як геометрія. Питання:
ХТО ВОНИ?
позаземний інтелект вбудувався в людську свідомість, познайомивши нас із тепер такими близькими колами, прямокутниками, трикутниками тощо. Дивує: чому людство досі не збагнуло, що всі ті трикутники та паралелограми — це щупальця чужорідної свідомості?
Невже це почалось із писемністю? Невже ті істоти були ЗАМІСТЬ НАС уже тоді? Можливо, нас почали контро лювати відтоді, як мавпоподібний Адам намалював перший символ?
З кожною перегорнутою сторінкою Терезку нудило чимраз більше; так, як, мабуть, нудить старі годинники, коли закінчується завід і пружина здавлює коліщатка. Вона гортала листки чимраз швидше, похапцем пробігаючи по написаному: КОМАНДИ ІСНУЮТЬ НЕ ПРОСТО НА РІВНІ ІНФОРМАТИВНОМУ, НЕ ПРОСТО НА РІВНІ ВЕРБАЛЬ
НОМУ ЧИ СЕНСУАЛЬНОМУ, ХОЧ І
ВКЛЮЧАЮТЬ ЇХ.
ВОНИ ІСНУЮТЬ НА РІВНІ
ГРАФІЧНОМУ, БО Є СИМ
ВОЛОМ, ІЗ ЯКОГО ПОЧАВСЯ
ТОТАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ
ЛЮДСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ. ЦІ
КОМАНДИ, ВХОПЛЕНІ У
КІЛЬКОХ ГЕОМЕТРИЧНИХ
РЕВЕРАНСАХ, НАВІКИ ПІД
КОРИЛИ ЛЮДСТВО ДЛЯ ВЛАСНИХ
КОРИСЛИВИХ
ЦІЛЕЙ.
Звідси випливає, що й геометрія накреслення Літер уже є нічим іншим, як кодом. Судячи з досвіду архе, ми полонили самі себе остаточно і безповоротно. Ми набір геометричних автоматизмів. Межа між психікою і геометрією при ближ чому розгляді розчиняється.
А що, як побудова КОМАНДИ є настільки замкнутою на себе, що не потребує втручання зназовні? Виходить, що й мої думки теж є не більше ніж Терезка перегорнула ще кілька сторінок.
Марення, записані на листочках, разили чимраз глибшою прірвою, істинним бездонням плазми. Її нудило так, як, мабуть, нудить старі годинники, коли закінчується завід і пружина давить на коліщатка.
«О ні, тільки не дежав’ю. Ще одного сьогодні я не переживу», — Терезка прислухалась до себе, але більше викривлень не спіймала.
Точка на площині.
Точка — це координата Абсолюту.
Найбільше табу, нав’язане соціумом (за винятком фашис тоїдної концепції «здорового глузду») — питання про існуван ня самої точки. Формулювання «точка — це умовність» чомусь сприймається саме як об’єктивна даність. Для того, щоб людина визнала існування точки як такої, в її уяві повинно відкластися певне священне місце для слів, які б тлумачили, що ж воно таке — точка. Підкорення команді точки рівне визнанню власної упослідженості перед Зовнішнім. Команді точки як графічній формі існування можна протиставити смерть того, хто за точкою спостерігає. Тільки смерть може внести у це безглузде визначення міри уявності точки конкретну межу. Адже вмирають всі, а смерть ірраціо нальна. Тому команду точки можна окреслити так: за означенням «здоровому глуздові» властива впевненість у судженнях, але, попри все, він вагається. Я ж тепер не впевнений ні в чому — саме тому я більше не вагаюсь. Моя впевненість іншого ґатунку. Вона — це тунель за межі світу команд. Це не точковість.
Пряма.
Найзагадковіша з команд, оскільки є, на мою думку, найдавнішою. Пряма першою пішла на абордаж людського сприйняття. Пряма розбиває хаос першопростору на співплощини, на «тут» і «там». Пряма — це сутність розділеності, осердя ілюзій, корінь аґресора. Пряма породжує «глибину» (відстань) — так обман за обманом у нас відби рають простір, чи то пак, уявлення про нього. Пряма — це стик безмежно великих співплощин по неіснуючій межі. Але людина чомусь бере до уваги слово «стик», при цьому умудряється забувати про слово «неіснуючий». Пряма — це найглибша рана, яку будь коли наносили людській свідомості.
Мало хто виживає після такого удару.
Перетин прямих. Вертикаль горизонталь.
Він все ляє в людей нічим не підкріплену надію на те, що існує така річ, як Вертикаль. Звідси, наскільки видно, беруться усі базові режими соцгалюцинацій: принцип ієрархії як руху від точки перетину. Вертикаль горизонталь нав’язливо мусує ідею про те, що світ довкола нас структурований. Але знову ж таки: він (світ) видається структурованим тільки тоді, коли приймається за чисту монету ідея про те, що прямі в принципі здатні перетнутися. Абсурд! Декарт — це новітній пилат, що розіп’яв реальність на хресті координат.
Коло.
Це те, що викликає в мене істерику. Мені лячно бодай уявити, який нервовий зрив пережила перша людина, котра здогадалася замкнути пряму в коло. Це психоз за задумом. Довкола колеса у свій час навмисне нагніталася атмосфера сакрального — саме для підкорення тих умів, котрі шукали Невиразиме у знаках. Показово, що сама концепція «сакрального» досі живе у соціально обумовленій, «невпевненій» свідомості. «Здоровий глузд» є внутрішньо властивою, замкнутою на собі функцією відторгнення соціумом не орієнтованих на точку описових команд. Соціум — це фашизм у найбрутальнішій його формі, «здоровий глузд» — внутрішній диктатор, якому життєво необхідно перебувати в компанії собі подібних. Гніт кола довкола точки як зерна раціонального робить людину рабом не стільки зовнішнім, як внутрішнім. Впишіть у коло точку, і ви все зрозумієте.
Вона піднялася і потупотіла до лазнички. На півдорозі відчула, як у горло б’є кислотна юха, негайно впала на коліна і, спазм за спазмом, притискаючись до підлоги, виригала їдку кашу малашу, пінисту від слини. Ще трохи покашляла над калюжею, сплюнула залишки блювотиння, лайнулася і, не підводячись, відкинула з очей пасмо волосся.
Стало легше, але йшла обертом голова. Витирати калюжу не було бажання, але зробити довелося б рано чи пізно.
Очистивши підлогу, Терезка вже почувалася краще. Вона потягнулася за новим аркушиком і прочитала ще кілька абзаців:
Трикутник. Ілюзія. Одна з наймайстерніших ілюзій, розвінчаних анти центром Архе 8. Рівносторонній трикут ник настільки спокусливий до інтерпретацій, що закра дається підозра, чи не володіють трикутники якоюсь гер метичною (геотеричною) формою самоусвідомлення. Може здатися, що це рецептори, які за кількістю нагромадження себе у смисловому полі здатні робити висновки про стан свідомості. Хоча насправді висновок — чергова описова фікція, результат гніту «здорового глузду». Просто «висновки» подаються у поле впливів Архе як нові команди. PR демони вклали в команду трикутника таку наказову силу, що людство укотре побачило в цьому проблиск сакрального. В результаті — намагання підлаштувати під нього одну з гомологій Абсолюту — «Святу Трійцю». Не більше, ніж онтологічна спроба намацати зв’язки з точкою. Насправді ж трикутник не значить нічого. Нехай ця команда залишиться не зрозумілою. Бо команда — це знак. А я пообіцяв собі не тлумачити знаки, бо тлумачення — це і є команда трикут ника.
Квадрат.
Принцип відносності, на якому так полюбляє спекулювати соціум. Квадрат — це базова цеглина керунку тлумачень команд Вірусу. Ключовим є момент, коли людина пробує помислити себе відносно команди: всередині чи зназовні квадрата. Гадаю, квадрати кодують моделі поведінки типу «if then else».
Фігура T — гіпотетичний ключ до розщеплення системи.
Насправді — можливість її розширення через подальший опис її ж деструкції. Перпендикулярність — спосіб змінити масований напрям команд, коли вичерпує себе попередній, перемикання на інший пучок причин наслідків. Цікаво, що поєднання двох Т фігур дає найзагадковіший знак Кирилиці, Літеру, яка виявляє себе тісно прив’язаною до н епіз н ава н ого, н езбаг н е нн ого, н ескі н че нн ого та решти парадоксальних, заперечливих не форм, характерних для слов’ян. Мова йде про Літеру Н Вона відчула, як довкола взявся мерехтінням простір.
Повільно прослідкувала поглядом арабески тріщин підлоги.
Все опливало. Очі облущувались. Вона вгрузала в підлогу, як у густий мармелад.
К В А Д Р А Т Т Р И К У Т Н
И К Л І Н І Ї Т О Ч К И
Голова крутанулась, як у центрифузі. Терезка навіть не помітила, як опинилася на підлозі. Протяг з вікна надув фіранку і здув зі столу папір.
Закипів баняк, і крізь відчинене вікно влетіло ще три сонечка. Цим невеличким авіашоу й закінчився день, коли Терезка закрапала очі.
Настала осінь.
Спочатку я подумав: це буде повість.
Я приготував більш менш удалу відповідь на той випа док, якщо хто закине вторинність. «Історія кохання чи вбив ства, — сказав би я, — завжди така сама. Змінюються лицедії та декорації, а Природний театр — незмінний».
Коли я особисто зустрів Терезку, бажання пояснювати чи виправдовуватися стало неактуальним. Ми зустрілися, і я збагнув, що то вже далеко не література, а, радше, різновид магії — Психургія чи Некромантія, чи інше слово з великої літери, котре в наш атомний вік пора писати з малої. Якщо поети звикли вправлятися в тому, що називають молодшою сестрою магії, то мені поталанило познайомитися з їх люблячим праотцем — Книгою Мертвих.
Коли я зустрівся з Терезкою віч на віч у визначений мною час, я зрозумів — йти нікуди.
Я вже в Безконечності.
Про це писали Борхес (якого в романі «Культ» я по простоті душевній назвав іспанцем) і Умберто Еко (якого я, незважаючи на викривальні репліки критиків, не читав[17]).
Про існування цього феномену знали чимало: для прикладу — Курт Воннеґут, Джон Фаулз чи той же Стівен Кінґ.
Очевидно, це відомо ще багатьом багатьом іншим.
Я теж не раз мав нагоду пересвідчитись, що це — не вигадки: познайомився, наприклад, з Юрком Банзаєм, зустрів Дарцю Борхес, знав, що Фєдя з «Поклоніння ящірці» і Фєдя з Пустомит — на переконання одного з читачів (його звати Хімік) — ті ж самі люди, і так далі. Побачивши, що неопублікований роман «Industrial» почав збуватися теж, я злякався по справжньому.
А потім заспокоївся і подумав: чому б не написати про майбутнє щось продумане?
Коли був готовий чорновий варіант розділу «Терезка і тощо», я вже знав, що така дівчина дійсно мешкає у Львові.
Має манію блукання, любить сидіти, набравши в рот води, і слухати тіні каменів. «Каміння — інший бік квітів», — не раз можна почути від неї. А не раз — і не почути.
Якби я опинився на місці Терезки, то й сам би не знав, як поводитися. Тому, коли вона о 13.23 за київським часом 6 вересня 2003 року з’явилася з за рогу вул. Вірменської, я просто чекав на неї. Чекав, що з того вийде.
Безперечно, це був шок. Перед очима з’явилася дівоча постать. Секунду я сумнівався… але, коли дівча відірвало очі від бетону й пропекло мене поглядом, серце закріпло з переляку. Я впізнав її кажанячі очі.
То була Температура.
Все збулося саме так, як і було задумано. Ба навіть точніше, ніж я припускав. У глибині душі я зберігав переконаність, що реальна Терезка дещо відрізнятиметься від її образу в моїх думках — і збулося навіть це. Я залишив для себе можливість бодай трохи здивуватися, і Слово задовольнило мене.
Вона з’явилася такою, якою й уявлялася, і перше, про що я подумав, упізнавши її, — нестиглі абрикоси. Тверді, терпкі, вогкі і ще трохи зелені. Ними пахли її голова та волосся.
Я знав усі її фобії, неврози і підозри; я знав епітети, якими вона описує себе перед дзеркалом; знав те, чому вона малює нігті на чорно (це пов’язано з мертвими воронами); знав, що довгі спідниці — це від нав’язливої думки про худі ноги; знав, що білизна під спідницею чорна (ха!) — але хто би міг припустити, що Тереза вибирала її під колір власної зіниці?
Між іншим, її очі сірі, як у годинникаря — а Терезка, наївна, зве їх зеленими.
Зраджу більше: я б не відмовився побачити її голою серед настурцій та анемонів. Ніхто не знає її так, як у будь яку секунду можу знати я. У кожному жесті я видів нові знаки відстороненості. Ознаки переходу.
Тереза, яку я побачив, мала фатальний погляд. Навіть носика втирала з таким виглядом, наче була готова замість невинних пастельно салатових сопельок побачити на пальцях яскравий мазок крові. Видно, зустріч із «плазмою» багато чого навчила її.
І от, уявіть собі таку картину: я зиркаю на годинник, 13.23, піднімаю очі і помічаю її — чорна сорочка, напівзакочені рукави (надворі, пам’ятаємо, бабине літо) і пістрява краватка з вільним вузлом. Мафіозі, курча!
Так я зустрівся зі своєю уявою, і ця зустріч видалася дуже емоційною. На секунду я навіть відчув спазму страху, поле зору заповнилося гострими тріщинами і темними лакунами — так, так, Дереш злякався. Але я втягнув у легені побільше повітря, і все стало на місце.
Пальцем намацав у кишені клаптик сторінки зі шкільного зошита, де писало:
Терезі:
Набережна, 7/18 Зі зворотного боку записки я жартома, а чи пророче, дописав:
СТЕРЕЖИСЯ КУЛЬОЧКІВ!
Вдаючи, буцім ніяковію, я поцікавився в дівчинки, чи то не її, бува, звуть Терезою. Терезка стрельнула поглядом вправо вліво, намацуючи шляхи відступу.
— Залежно шо Ви маєте на увазі… — зніяковіла вона.
Я в захопленні. Її устами я відповів би так само — слово в слово! Вклав їй у прохолодну долоню клапоть паперу.
Зробив для куражу загадковий пас рукою і розчинився в натовпі студентів, уявляючи себе котримось із містичних персонажів Девіда Лінча. Відчуття нереальності розтеклося моїми венами та капілярами густою нугою, схожою на терпку мікстуру від кашлю. Мені навіть здалося, наче я сам потрапив у чийсь фільм (хотілося вірити — Лінча).
Заходячи у корпус універу, про всяк випадок помахав невидимій камері. А раптом і справді знімають? Присівши в авдиторії за стіл, у записнику вивів:
Не встигши нічого й втямити до пуття, Терезка побачила, як несподіваний знайомий розчинився в натовпі студентів. «Косить під Лінча», — подумала вона.
Я перестав писати і подумки з нею погодився. Буквально з нізвідки на блокнот упало сонечко. Я розсміявся.
Не встигши нічого й втямити до пуття, Терезка побачила, як несподіваний знайомий розчинився в натовпі студентів.
«Косить під Лінча», — подумала вона. Тоді розгорнула записку й пробіглася очима по каракулях (каліграфія завжди була для мене атрибутом Бога — Л.Д.).
Вона під няла погляд пона д папір і від чула, я к зупи н яєтьс я. Інакш е, ніж сло вом «зуп иняється», поясн ити це бу ло важ ко. Вон а по долала б ар’єр гал ьмування, проскочил а цю оперу скр ипу, а тепер, коли сповільн ення під ійшло до з авершення, пора з упинитися н азовсім.
«На неділю, — вирішила Терезка, — махну до вуйка в Мідні Буки».
Як на її смак — забагато товстого шрифту. Космічні полотнища чорно білої яєчні, як із розбитого яйця райця, з котрого мала вилупитись шахова фігура, ферзь чи кінь, стояли за книжковими поличками пам’яті і підсміювалися над усіма її спробами роздивитися їх зблизька. Ці спогади ніби й не займали особливого місця, але ставати в рядок таких же файлів, як і всі, навідріз відмовлялися. Терезка відчувала, як пам’ять зажила окремим життям. До того ж, вискакувала з за рогу якимось нереальним спогадом тоді, коли її менше за все просили.
Але що таке спогади — пусті каплички! Терезка з жахом помічала, як із неї вивітрилося практично все, що було в день Архе. Про її досвід свідчили хіба якісь гарячі відчуття, ніби насиджені місцини, де щойно вилежувався невідомий звір: зубр, носоріг, а може, мнемотавр? Терезі навіть здавалося, що той звір без нагляду блукає десь поблизу.
Несамовиті краплі розбудили Сплячого, і тепер він тинявся по лабіринту пам’яті, шукаючи, чим би перекусити. Ознаки його побуту Температура віднаходила практично в кожній думці. Яка ціль блукань того породження пам’яті? Неві домо. Мабуть, він пробуджував спогади.
З тривогою Терезка зрозуміла: «Я міняюся!».
Другою точкою (яку фізики назвали би точкою роси, а математики — точкою епсилон), точкою випадання конден сату, стала думка, що за нею певний час стежили… або й досі стежать. Хтось мусив навести на неї того араба — того самого, що вручив їй записку з адресою та містичним застере женням. Цілком імовірно, це було пов’язано з Антоном. Саме припущення про те, що її ім’я стає відомим усе більшій кількості невідомих осіб, кидало Терезку в жар. Вона випала з літньої гармонії.
Незнайомий юнак із лицем набожного бедуїна — авжеж, таких вона знала. Схожі на муедзинів, а виявляються психопатами. Бедуїн показав їй страх в пригорщі пилу.
Страх був новим.
Страх був новим.
Це вже був не той страх, котрий фоткають із верхівки телевежі. Цей страх прийшов звуком, неспокоєм, схожим на брилу бочкового меду, проникнути вглиб якої можна хіба розпеченим ломом. Страх лили холодним ополоником їй на хребет, і той поволі стікав уздовж хребців липким слимачком аж до попереку, до незахищених місць нижче пояса, затікав між сідниць, поміж ноги, де все німіло, і навіть робилося лячно, як би ненароком не впісятися. Терезі було маркотно. Близились місячні.
Щоби вберегти себе від усеможливих нервових здвигів, Терезка взяла тайм аут.
Юлько Торба, або ж просто вуйцьо Юлік, її вуйко по маминій лінії, був людиною душевною. Коли топляться мізки, хтось дивиться телевізор, хтось для розрядки береться рахувати гроші, хтось лущить фасолю на насіння, можна міняти ґрунт в акваріумі — технік багато. Терезка в такому випадку їхала ранковим поїздом до Мідних Буків — слухати байки про вуйкові походеньки.
Замолоду вуйко Юлік працював лісником у Вовчу хівському лісництві — ще тоді, коли. Вуйко тримав багато бобін зі старою музикою, за якою вмирав — тоді, коли. На антресолях вуйко переховував поношені «вельвети», солідну підшивку журналів «Ровесник» і кілька тек вирізок зі статтями про монстрів гард року — на незабудь про тоді, коли. Її вуйко був СТРАШНИМ ХІПІ — теж тоді, коли. І, ясне діло, він завжди був ПРОТИ. (принаймні, тоді, коли) Різниця у 30 років дозволяла вуйку Юліку переповідати Терезі власне життя у манері «знайди дві тисячі сто сімдесят п’ять відмінностей».
Байки були щоразу іншими — і щораз правдивішими, натурально. Для Терезки не існувало кращого реляксу, ніж довіритися вуйкові у тих невинних, безглуздих побре хеньках, поданих під соусом із настільки непереконливих деталей, що рот мимоволі розпливався у посмішці: мовляв «Ну ну… та ні, чому ж не вірю — вірю, тільки от…»
Останніх років зо три у думах вуйця Юліка витав гни лісний дух мейнстриму. Він влаштувався завгоспом у музичній школі й на старості літ здивував рідню, коли одружився на тутешній училці — місцевому генетичному курйозі з чорними рухливими брівками довкола рота, які він (курйоз) регулярно голив Юліковою бритвою.
До дітей у них справа не дійшла. Вуйкова половинка, цьоця Настя, зосередилась на тому, аби поскорше покінчити з неспокійним хіпівським минулим її хатнього зайчика.
Зайчика, бля.
Того ж вечора, коли я підсунув Температурі записку (розраховуючи на зовсім іншу реакцію — більш невро тичну), дівчисько феномен вразило мене своєю твердістю.
Бо мало хто, закрапавши «плазму» вперше, наважиться фокусувати силу зору на безжальності. Тим часом кожен, хто спостерігав за Терезчиними діями, упевнився, що вона дійсно ходячий феномен.
Так от. Дівчисько феномен спакувало у наплічник дощовик, наготувало «карпатські» черевики (які вдягало тільки тоді, коли їхало в гори), перевірило, чи заряджена плівка у фотоапараті (про який воно у найпотрібніші хвилини завжди забувало) і докинуло пару книжок з геометрії.
Потім Терезка стояла на балконі, перехилившись через перегородку, крутила задом і мугикала якусь мелодію. Часом завмирала і дослухалася, як матюкаються і копають м’яча дітиська внизу. У повітрі стояв запах осиних яблук. На душі чогось було так сумно, що аж хотілося малювати простим олівцем. Пахло далекими вітрами з моря.
У місто прибувало солоне повітря з Антарктиди.
Терезка спробувала уявити, як воно там: неозорі пласти білого, і тільки де не де темні плями проталин. Антарктида нагадувала їй про «плазму».)
БІЛЕ
Чим холодніше ставало надворі, тим тихіше робилося їй на душі. Коли на балконі стало зимно стояти босою, вона вилізла з ногами на ліжко. Підлогу надалі вкривали підручники з хімії, походження яких залишалося невизна ченим. Кульковою ручкою Температура малювала на ковдрі великого полярного моржа.
Потім пішла у туалет. Почалися місячні.
Вночі було зимно і пахло морем. У кімнату крізь неза чинену кватирку залетіло аж вісім сонечок.
Вагон, у якому їй довелося їхати до самих Мідних Бук, був забитий тхнучими сутностями без форми та імені, що тіснились по п’ятеро на полиці; страшні чорні мадяри, схожі на переспілу ожину, голі по пояс, вусаті, з кудлатими животами, сиділи в тамбурі на своїх клунках, не інакше як наповнених відрубаними головами, курили, а хрестики на їхніх шиях від поту ставали гарячими й липкими, і здава лося, десь далі, ближче до локомотива, в котрійсь із засраних параш криється портал прямісінько в пекло, звідки ці функціонери Люципера й приперлися на перекур.
На перон вона вийшла з помітним полегшенням. З гір тягнуло холодом.
Ноги її вже відчували втому.
Полотно колії знайшлося, коли сонце минуло зеніт. За останні три години блукань горами її наплічник відчутно полегшав — там залишалося якихось три пляшки пива.
Вуйко Юлік, завгосп і хіпан, товстунець і веселун екстраверт, відійшов на кілька кроків убік — відлити. Робив він це діло напрочуд артистично: манірно розстібав ремінь, з виразом благання про милість богів закидав голову до сосен, з виглядом битого бітломана кивав у такт пругкому шумові сечі по моху. Для досвідченого ока цей драмгурток свідчив про одне: вуйко Юлік набрався.
На плече тим часом упало яскраве червоно чорне сонечко. Втягнуло крильця і поповзло за шию. Поруч, під буком, вуйко голосно, зі смаком зітхнув, ніби після сечо спускання в легенях зібрався млосний вихлоп, струсив невидиме щупальце і почав заправлятися.
Тереза дістала з кишені м’яту пачку «Прилук», добула пштричком погнуту цигарку і недбало вставила ту в кутик рота.
— О! — коли вуйко побачив цей жест, його очі спалахнули. — І мені так! Як хуліганові!
Терезка приліпила до пересохлих вуйкових вуст сиґарету і припалила сірником на двох. Вуйко Юлік по школярськи витягнув губи і випустив дим. Він глянув на своє відобра ження у сонячних окулярях Терезки і з блаженною посміш кою підтягнув штани.
— Ти мене звільняєш, Терезко. От ніхто так не вміє, як ти, їй Богу, — сказав вуйко і виконав довкола неї невеличкий танок п’яної бджоли. При цьому вуйко вимахував нижньою губою, до якої прилипла папіроска. Папіроска смикалася як жива. Вуйко махав долоньками на єврейський манір і крутив задом. Було весело.
Терезка гмикнула. Затяглась «прилучиною» і по бандит ськи схаркнула.
— Я себе зараз такккою хіппіскою почуваю, шо то капець! — довірливо сказала вона. Ці слова мали слугувати своєрідним камертоном, за яким вуйко будував подальші речитативи. — От повернемося на хату, включиш мені Боба Дилана, гаразд?..
— Тю, питаєш! Ти ж знаєш, ми з тобою зараз — останні хіпі. Останні якшо не в Україні, то у Львівській області точно. Думаєш, зараз ше хтось нашу музику слухає? ТА НІ ФІ ГА! Це тільки ми такі к кллльові… Ббоже боже! Поду мати тільки: єдині у всій Львівській області, хто ше слухає «Джеферсонс ейрплейн»! І перші почали, блін!
— Як у Біблії, — підкинула дровець Терезка. — Будьмо уважні: з землі прийшли, в землю вернемось.
— А «Пінк Флойда» все одно слухати будемо.
— Точно! Скажу тобі щиро, — Терезка пацнула вуйка по плечу. — Ми з тобою, вуйку, такі класні…
На вуйковому лиці розлилася посмішка: «Оо о о ооо! Ну такі і і і вже кла а а асні!..». Вуйкові кортіло обійняти цілий світ, вловити момент звільнення кожною чутливою волоси ною свого тіла.
— Боже, які ми класні, — нагадала Терезка і покосилася на вуйка. — Вуйку! Ми вільні! Ні жони твоєї вольтанутої, ні роботи, ні школи! А музика? Ах, ах, яка з нами божественна музика, вуйку! Ах, «Джетро Талл»! Ах, «Дорс»! А «Пінк Флойд»?! Ах ах ах!
— ТА ТО ОБШЕ КАПЄЦ!
— Мене ВЖЕ в’ючить, — закінчила вона пальчиком і завмерла в передчутті. І вуйко не підкачав:
— Ой, правдоньку кажеш. Ми вільні, як перші й останні хіпі! Ми покоління Літа Любови! Ми діти Революції номер Дев’ять! Ми квіти в люфах автоматів…
— Ми пташки божі!
— Ми ослики!
— Ми песики! Ми качечки!!!
— Ми точечки!!!
— Ми дужечки!!!! Медузочки!!!!!
— Але ж ми класні! — і вуйцьо Юлік зіжмурився від щастя, мов котяра. І, ніби зважившись на подвиг, додав:
— Ми такі класні, шо я ПРОСТО ХУЇЮ!!!
Терезка шанобливо посміхнулася. «А ти вже хвилю валася, що вуйка не прорве» — сказав їй голос.
— Ну то вйо, вуйку! — скомандувала вона. — Вперед, на колію! Далеко ще?
Вуйко озирнувся і почіхрав задницю.
— Там, — він показав рукою на схід, у темряву крон і паркість папороті.
Терезка поправила наплічник, струсила попіл і підняла голову. У дзеркальцях окулярів зблиснула паволока хмар.
Вздовж неба прокаркала ворона.
Вуйко рушив, на ходу смалячи й розказуючи чергову побрехеньку.
— Я, ше як був у такому віці, як ти, мав патла, — почав він.
— Як у Фредді Меркюрі?
— Ну… Може, не такі довгі, як ти собі думаєш… приблизно так десь по вуха. Але в школі хто би таке допустив?! Напи сали про мене і про Мацька Пожежу навіть у шкільній стінгазеті! Казали, галстука заберуть, з комсомолу виженуть.
Але ти ж знаєш, як я тоді страшно хіпував! Тоді вони, значить, шо? Кличуть мене до директора, так? А він і каже, мовляв, так і так, «Товаришу Торба, от ми зараз викликаємо Ваших батьків і або ти сам, сука патлата, ідеш в парихма херську, або самі знаєте, товаришу Торба, шо тоді ми вам відірвемо…». Ну, ти розумієш, про шо я. Про значок ГеТеО.
А я взяв і не пішов у парихмахерську! І думаю: а, хай! Хай відривають! А на ранок приходжу до школи, там у коридорі школярі гасають, а ми з Мацьком такі вже хіпові, стиляги, блін, ну такі, шо ну його нафіґ! А тут біля вікна директор стоїть, нас, видно, чекає, перевірити, постриглися чи нє. Ну, і тут він як гляне на нас, так всім зразу ясно стало: піздєц пацанам. Розкриває він рота і до мене так во: «Товаришу Торба!..». А я таково став, руки в боки, і кажу: «А я Вам не товариш!». В коридорі тиша, всі на ципоньках, а тута забігає наша географічка йобнута, та, шо глобуси колекціонувала, з двома глобусами в руках і кричить на все горло:… О, так он де він!
Вуйко тицьнув пальцем на кущ папороті. Терезка нагнула черевиком папороть і серед налипів глиці та злиплого листя побачила головку іржавого костиля. Скопнула листяний наст. Костиль забитий у прогнилу, врослу в землю дерев’яку.
— Вона? — спитала Терезка.
— Вона. Тут усе трохи заросло… Далі видно краще.
За кілька кроків вона справді побачила шпалу — вогкий кусень чорної трухи. Шпалу вздовж і впоперек споясали блискучі траси слимаків.
Терезка змела ногою злипле у пласт торішнє листя.
Залізна пластина і черговий чорний костиль. Білі нитки міцелію.
Кроків за двадцять колія показала себе у всій красі.
Шелестіли дерева.
— Вуйку, а от скажи мені: кому це закортіло побудувати посередині Карпат залізницю?
Вуйко знизав плечима.
— У тому то й річ, що ніхто не відає, — сказав він. — Ге!
Думаєш, я не питався? Ніхто про це місце навіть не чув. Але я не дурний. Я його нікому не показував, тільки тобі.
Терезка йшла, переступаючи зі шпали на шпалу. В наплічнику подзенькувала тара. Поверх дерев’яних колод тягнулися бурі бордюрчики рейок.
Вуйко кривив забавні міни, мов першокласник, що переніс менінгіт:
— Ти ж подумай, Терезо, який це дарунок для нас!
Вкинься в саму атмосферу відкриття: от ти, така крута хіпка, і твій вуйко — останній мрійник і невиліковний романтик, а тепер ще й завгосп у музичній школі, йдуть лісом. Карпати.
Осінь. Легка імла висить над горами, шумлять ялини. Біле небо кольору стиглого винограду… скоро моє День народ ження… Нічим не стримувана свобода…
— А виноград який, перепрошую? Ізабелла чи «дамські пальчики»? Чи білий?
— Синій, з нальотом. Слухай далі. Осінь, та? Нічим не стримувана жага свободи, вкидуєшся? І ми, старі хіпуни, находимо у затінку сосен і поростях моху шматок справдеш ньої залізниці. Скільки їй років? Ніхто не знає. Стара престара. Але добрі добрі хіпі знають: така знахідка кудись таки заведе.
Запахло грозою.
Ніщо не торкало і не збуджувало Терезу так, як шум лісу і гаряче, біле небо, справді схоже кольором на осінній урожай ізабелли. Вона підняла голову. Далеко попереду засвітила просіка.
— Уяви, вуйку, а якби зняти з цього фільм? — сказала вона, натхненна раптовим ґенієм. — Такий дуже тонкий та елегійний. Русинський імпресіонізм у світовому кінематог рафі. Естетизуючі деґенерати на руїнах нації. Як тобі?
— По моєму, заєбісь ідея.
— Правда? От, наприклад, такий ряд: ідуть двоє в лісі вздовж закинутої залізничної гілки. Все чорно біле, майже сіре, наповнене сяйвом. Лиця людей оповиті серпанком добра і гуманізму.
— Та, але в руках чоловік несе алюмінієвий тазик з капустою, а дівчина — ґумову качечку… і кріп у жмені…
— Чи навіть не кріп, а конторну рахівницю. Арифмометр.
Вуйко скривив губи.
— Глядач подивиться і подумає собі: «Ага, рахівниця. Ну, ясно. Ідуть шось рахувати». Нам закинуть поверхневу предметність.
Терезка промовчала.
— Слухай, — озвалася вона. — А тебе ніколи не причан далило реклами придумувати?
Вуйко знизав плечима.
— Ну, тоді слухай, бо мене спричандалило. Значить, телевізійна реклама журналу мод. Такого дуже просунутого й ультраструйового. На кухні сидить юнак спиною до камери. Чути, як запалюється сірник. Чути, як чувак затя гується. Половина думаючого населення України зразу викуповує, шо до чого, — чувак дує бамбалачу. Чутно, як він затягується, а потім — наростаючий звук ударів серця, як у Пінк Флойда. Люди сидять, чекають, коли ж він видихне, час іде, нарешті чувак видихає дим і починає тихенько так підсміюватися. Потім голосно ірже. Потім він регоче, як несповна розуму, і голосно вигукує: «WHAT A BEAUTI FUL LIFE!!!». Тут з’являються обкладинка свіжого випуску журналу, там якась «Бурда мода» чи альманах «Пізнайко», і титри англійською:
We also think that way — Ого, нівроку! Хоч, як на мене, надто буржуазно. Я от, наприклад, вже таку собі бачу: ніби ідуть лісом двоє грибників і нічого не можуть знайти. Стають отак біля берізки, заморилися, поспиралися на патички, на порожні лубочки втикають. Тут один каже: «От зараз би піци». А другий в’їдливо так відповідає: «Ахуїци, бля!». І разом, мов осяяні, вигукують: «Піца «Ахуїца»! Хтось набирає по мобільнику номер, замовляє піцу ахуїцу з грибами і сиром, і ми вже бачимо, як поміж берізками біжить пінгвін зі срібною тацею на піднятому крилі. Підбігає до охуїлих грибників, знімає з таці покришку, а там — паруюча духмяна піца. Грибники беруть по шматочку і кусають, примовляючи:
«Справжня піца — піца «Ахуїца»!
Терезка засміялася, а вуйко знову зупинився попісяти.
— «Пиво «Львівське», — сказав він, заправляючи майку в штани. — Відчуй полегшення!» Між іншим, можу тобі ше одну запропонувати: стоять двоє чуваків над панорамою нічного міста. Асоціативний ряд — декаданс там, екологічна катастрофа, торжество тєхнікі над чєловєком… Лиця в чуваків задумані й одухотворені величністю занепаду. Один так риторично воздіває руку над містом і запитує: «Май бутнє..?». А інший з таким пафосом йому: «ВІДСУТНЄ!!!». І напис: «ЙОГУРТ «БАБАЙ». УПИР СЕРЕД ЧУМИ».
— Нівроку так. Колись я теж так забавлялася, коли по місту сама лазила. Теж одну, дуже концептуальну, при думала. Якраз вкладається в рамки русинського імпре сіонізму, чи як там було.
— А ну давай.
— Ну, уяви таке. Вздовж Берлінської стіни бредуть собі двоє типків, курять якусь папіроску на двох і копають поперед себе бляшанку з під «Кока коли». Ідуть, ідуть, ідуть… На стіні пістрявіють антифашистські ґраффіті. Стіна довга довга… Ідуть, копають, курять… Ідуть… копають… курять… Ідуть. Копають. Курять. По двадцяти хвилинах такого ненав’язливого відеоряду один закумарений чувак, не витягуючи рук із кишень, копає бляшанку з під «Коки» сильніше, і та відлітає десь убік. Слоган: PEPSI. FUCK IT!
Вуйко радісно кивнув.
— Винятково для галицької ментальности рекомендую:
ПЕПСІ. ПОХУЙ! — додав він, люто розкурюючи чергову цигарку, ніби висмоктуючи з неї душу. — У принципі, радикально. Але можна й жорсткіше. Значить, так: панорама Єрусалима. Над Голгофою сідає сонце, і силуети хрестів на ній геть чорні. Камера показує лиця двох розіп’ятих мучеників — вони виснажені болем і сонцем. Їхні губи потріскалися від спраги. Камера показує центральний хрест… але він порожній! Наступний кадр — гурт римських воїнів оточив Ісуса. Хтось пригощає Його «Спрайтом», решта дружньо плескають Христа по плечі. Ісус із насолодою робить ковток і відригує. Всі сміються. Грає увертюра з «Jesus Christ Superstar». На вечірньому небі спалахує напис:
SPRITE
ІМІДЖ — НІЩО. СЛУХАЙСЯ СПРАГИ!
Наступної, четвертої по рахунку секунди, обидвоє різко зупинилися, зачакловані. Ноги вийшли на просіку, й очам відкрилося те, про що не хотів говорити завчасу вуйцьо Юлік.
Колія закінч увалася тупиком. Дерев’яна загорода, помальована колись чорними і білими смугами, помітно вицвіла й облущилась.
Тупик, остаточна зупинка. Найколосальніше: те, що не вкладається в рамки уявлень про Карпати. Зліва була залізнична станція — справжнісінька, сказати б, автентична залізнична станція, така ж, як і в місті. Проста будова з високим входом, вибитим вікном і брудно блакитною колоною. Це радше нагадувало не зупинку, а циганський навіс від дощу. Таких от навісів між Мукачевим і Львовом — по сотні на кілометр.
Напис на будівлі (звідки взялися букви у лісі?) говорив:
СТАНЦИЯ
БЕСКИДЫ
Її свідомість заціпеніла.
— А я казав, що то є ШОСЬ?! — здалека долинув голос вуйка.
Вона кивнула, вся ватяна: закривати рота чи трохи повтикати від здивування?
Вуйко Юлік молодецьким смиком вискочив на перон.
Сперся руками в боки, задер голову до неба і голосно втягнув повітря. З насолодою видихнув.
— Боже, але тут файно! — сказав він і пацнув себе по товстенькому стегну.
Терезка озирнулася довк ола. Руді стовбури сосен, потикані цурпалками сухих гілок, крони в небі стиглого винограду, шум потоку десь поруч і, забери його біс прямо тут і зараз, НАТУРАЛЬНА ЗАЛІЗНИЧНА СТАНЦІЯ!
Щось таке, що оглушує св оєю присутністю.
В кінці колії, де шлях замкнувся знаком тупика, стирчав незрозумілого призначення важіль. Терезка підійшла ближче і придивилася. Важіль впирався в іржавий кожух чорного механізму. Терезка потягла важіль на себе, потім штурхнула вперед. «Під дощем метал росте швидше, ніж у приміщенні, — подумала вона. — Так і важелі — вростають у механізм».
— А! Це колію переводити колись таке було, — озвався вуйко з платформи. — Лізь до мене, тута ше стільки цікавого…
Терезка потягнула важіль сильніше, і той піддався туго, але по справжньому функціонально. На секунду в ній кольнувся ляк, як би не пустити під укіс якийсь потяг.
Обережно відійшла від механізму, але в руках залишилось переконання, що десь щось вона справді змінила — і то змінила кардинально. Вчинила невеличкий зсуф. Десь у паралельному вимірі від цієї секунди лінії напруження завібрували іншими координатами.
Повільно пройшлася вздовж платформи, смакуючи теплом нагрітого бетону. Поклала руку на асфальтовану поверхню.
Гаряча, шерехата, суха.
Прекрасно.
Аби вилізти нагору, довелося задерти ногу. Вуйко зупинився на самому краєчку бетонного прямокутника.
Запхав руки в кишені, зажмурився й підставив обличчя білому сонцю. Терезка випрямилася на повний зріст, скинула зі спини наплічник і вигнула спину, рахуючи, скільки разів хрусне. Ледь чутно у її голові перевели колію: легкий поштовх, ніби час почав трохи пізнити. Можливо, його стало більше тут і зараз.
Вдих.
Станція «Бескиды» нагадувала колиску найблажен нішого спокою, який тільки доводилося відчувати. А ще воно було місцем незрозумілої конденсації дежав’ю. Якщо й бувають полюси вжебаченого, то це — переконливо один із них.
Температура перетнула платформу й заглянула у тінь навісу. «Де я це вже могла бачити?»
Видих.
На стіні, відразу навпроти віконця каси, красувалася стильна мозаїка, викладена з кольорового скла, як то було модно в часи розквіту бароко — у радянському трактуванні.
Доповнювало барочний настрій світло. Станція Бескиди в цей хмарний день своїм освітленням нагадувала собор у зливу.
Вдих.
Частина смальти встигла відвалитися (нею була всіяна підлога відразу під мозаїкою), і це додало настрою нових обертонів. Деструкція.
Вона задерла голову, щоб належно оцінити красу. З під стелі на неї дивився суворий смальтовий гуцул. На очі насунута кресаня з пером, на плечі — топірець, на грудях кептарик. Sex appeal.
Видих.
Зліва — забите бляхою віконце каси. Поруч висів практично втрачений в якості культурної спадщини розклад руху поїздів. Піддалось розшифруванню: «Бескиды — Львов 17
52».
Вдих.
Погляд упав на металевий кістяк лавки. У нанесеному вітром листі валялася яєчна шкаралупа. Трохи далі — суха купа собачого лайна.
Видих. І останній мазок — у кутку висів телефонний апарат.
Терезка підійшла на крок ближче, звідки можна було розгледіти цифри в отворах диска. Підійшовши впритул, Тереза побачила потьмянілу табличку:
ПОЖАРНАЯ БРИГАДА
01
МИЛИЦИЯ
02
СКОРАЯ ПОМОЩЬ
03
ТОВАРИЩ, ПОМНИ:
БОЛТУН У ТЕЛЕФОНА -
НАХОДКА ДЛЯ ШПИОНА
Немовби ненароком, вона зиркнула через плече. Крім вуйка, котрий сопів над зав’язками її наплічника (добирався до запасів пива), більше нікого. Шпигуни ховалися в ожині й лежали там тихо тихо, навіть не дихали. — І давно ти знайшов її? — спита ла Терезка, водячи пальцем по отворах диска. Сім. Дев’ять. Один.
— Ше як у березні.
Два.
— Ціле літо сюда приходив. Прийду, знаєш, сюда з пивком, сяду так, подумаю. І зразу легко так стає на душі, шо ну.
Три. Чотири. П’ять. Крутнула диском і послухала, як торохтить усередині барабан.
— Дуже чисте місце, вуйку. Духовне. Шоб на душі отак світло робилося.
— А шо я казав? Спеціально для світлих людей. Таких, як ми!
Тупик. Рейки. Хмари. Свист у вухах.
Терезка обвилася телефонним шнуром, як удавом, і притулила слухавку до вуха.
Тиша.
— Телефон класний, — сказала, повісивши слухавку назад.
Вуйко Юлік витяг мокру плящину пива і вдав, ніби відтикає корок бровою. При цьому кутиком рота він тихенько сичав. Не відриваючись від цього заняття й не дивлячись на Терезку, вуйцьо докинув:
— Він якось дзвонив.
Терезка озирнулася й недбало сперла лікоть на ящик телефона. Вуйко перестав сичати і підняв голову.
— Дзвонив, бігме! Коли я так само сидів собі тута, ворон рахував. І тута як смикнуся! Чую — шось за спиною дзвонить. Я такво озираюся — а то телефон дзвонить. Мені аж руки стерпли. Чую, задниця вся зіпріла… Десь, може, хвилину дзвонив. А потім так само перестав.
— Та йди…
— Бігме не брешу.
— То, може, ти собі, вуйку, трохи… ну, вмазав перед тим?
Ну, пивка там… Може, кислячка того з яблук, шо в тебе в пивниці?
— Та то дурниці, шо я там випив. І то ше коли я пив, ше як зранку! А як почув, шо та іржава будка дзвонить, то весь хміль відразу вивітрився.
Вуйко відіткав нарешті пляшку і зсьорбнув піну. У повній тиші він передав пиво Терезі. Та ковтнула й собі.
Пиво спінилось і потекло на руку.
— А чого ти слухавку не брав? — спитала нарешті вона, витираючи долоні об джинси.
Вуйко не доніс плящину до вуст на якийсь сантиметр.
Завмерши на секунду, він відставив пляшку вбік і уважно, з якоюсь осудливою недовірою глянув на її лице, наче всього хвилину назад мав про свою небогу набагато вищу думку.
— Хіба не ясно? Я Ж БОЯВСЯ!
Зійшовши з гір до міста, вони знову затарилися в магазині пивом. Не інакше як після сьомого пива вуйко увійшов у стан підвищеної сейсмічної чутливості. Усі нерівності простору він сприймав дуже гостро. Сказати б, уособлено. В цю діру врато було приїжджати хоча б заради цього п’яного марення і нав’язливих вибачань перед перекинутими пляшками чи зачепленим ногою табуретом. Її вуйцьо, коли п’янів, робився натуральним пупсиком. Єдине, що могло проламати цей стан душевної витон ченості, схожий на hymen хористки (трохи вправо, трохи вліво — і вуйцьо, спотикаючись і вибачаючись, біжить ригати з балкона), — так це вуйкова жона, цьоця Настя. Цьоця повинна була повернутися не раніше сьомої: вона їздила на роботу в райцентр Бобехів — до школи. Цьоця Настя, химера в оренбурзькій хустині, вміла так псувати забаву, як ніхто.
Різала по живому. Практично кожні її відвідини родини знаменувалися шлейфом затяжних скандалів і здавлених кухонних сліз.
Цьоця Настя була нестерпна. Дитя індустріальної хімії, злісна вигадка зоотехніків і похмільний жарт таксидермістів, істота з плескиґласу, клізма в сраку на Івана Купала, поліуретановий жах целки патріотки. Коротше, манда їбанута, по іншому й не скажеш.
— Ну шо, вуйку, будемо слухати музику? — поцікавилася Терезка, коли той вгніздився у зручному фотельчику навпроти відчиненого балкона. Теплий протяг надував фіранки білими вітрилами. Було дуже по недільному і надзвичайно післяобідньо, як у селі на празнику.
Те, що наступив час медитувати на музику, виражалося в певному рівні вуйкової розкріпаченості — попіл від цигарок він струшував прямо в улюблену мисочку цьоці Насті, ту, що з орнаментом. Час від часу вуйко либився, показував на мисочку і п’яненьким голосом промовляв:
— Боже, яке міщанство! Яке міщанство!.. — і струшував туди попіл.
Все. Вуйко був готовий ділитися своїм героїчним минулим.
Терезка включила «The Doors» (Break on through, вуйку), підсунула свій фотель до вуйкового так, щоб можна було зручно викласти ноги на поручні, й приготувалася слухати.
— Ну, розказуй, — скомандувала вона, і вуйко слухняно почав.
— Значить, як був я ше молодим, я СТРАШЕННО хіпував. От ти знаєш тих всіх олдових? Алік, Пензель, Пружина, та? Так вони всі — СИНКИ в порівнянні зі мною!
Був я ше, значить, у школі. І шо? І ріс би собі простим хлопчиком із жирним волоссям, а нє! Знав я тоді такого собі Мацька Пожежу, єдиного нормального пацана на цілі Мідні Буки. Він жив на розі Щорса, біля «Утюжка», де колись була парихмахерська. Я тобі розказував про парихмахерську? Ну ладно, це потім. А в Мацька були родичі в Чехословаччині.
То якось вони прислали йому «Виш’ю вер Хєр» «Пінк Флойда», на пластинці. Новесенька, нерозпечатана ше. Як зараз пам’ятаю: там на обкладинці такий дядько, весь у полум’ї, тисне руку іншому. І якісь ангари. Мацько сказав мені, шо то Брєжнєв і Хоннекер. Внизу там так по ненашому «MUZA» писало. То якось Мацькова мама поїхала десь до вуйни, а я пішов до нього на ніч. Ми з ним закрилися на кухні, принесли туда програвач і сиділи і слухали. Ми ше тоді, пам’ятаю, купили папіросів — фраєрували собі. Сиділи, курили і слухали. То ми, як перший раз послухали, подумали, шо то якась радянська естрада. А ше раз послухали, то нас так пройняло, шо ми потім слухали ше разів з п’ять підряд.
Нам не треба було наркотиків, нас крило так, шо хотілося плакати, сміятися, кричати, катулятися — все нараз. А найбільше, шо я відчував — то вдячність невідомо до кого.
Певно, до тих Людей, які створили таку прекрасну музику.
Ми слухали і слухали цілу ніч. І кожен раз — оргазм. Над ранок ми лазили Мідними Буками, як п’яні, й горланили:
«Каманхіа Діабой, Хевасіґа! Юґонаґоуфа!». Це були хвилини мого єднання з Абсолютом, Терезко. Я був на небі в алмазах, і все в мені кричало: «Ше! Ше!». Я тоді їсти, не збрешу, тиждень не міг! Тільки про ту музику й думав!
Ми з Мацьком до Львова як поїхали хіпувати, стусу валися з такими собі Китайцем і Рудольою, постійно бухали з ними, а потім давали чувакам переписувати в нас «Пінк Флойда»!.. А вони собі на тому бабки робили — перепи сували іншим на бобіни за три рублі штука. Ех, молоді ше були. Ідейні. — …Або ше таке було: раз я запустив патла, а мене директор до кабінету викликав. Не розказував? Говорив мені директор, щоби я постригся, бо зі школи виженуть. Та!
Розглядали мій випадок на педраді, і постановили:… -…Або як я пішов пішки з Мідних Буків до Львова, оце я хіпував! — …Або як я в клубі танці робив! А сам напився! Та то взагалі був гаплик, які мене тоді малімони спричандалили! — …Або як я гашиш курив, ото я хіпував! Не розказував хіба? Приходжу я, значить, якось в десяту общагу, а там жили такі два бангладешці, називалися Абдул та Ібрагім. Перший рік їх ніхто не міг відрізнити, тому всі просто казали: «Абдул Абстул Абтабурэтку». Так от: завалюю, значить, я в триста третю, в сумці снаряд «чорнило», а ти знаєш, як я заходив, нє? Я НОГОЮ двері відкривав! Ото я розумію — ото я дійсно хіпував!.. Ага. Ну, і ті бангладешці кажуть мені: «Бронік, мілий, хочєшь, гашішь пакурім, да?». То я з ними пішов у кімнату. Включили ми, як ото зараз, «Дорсів». Витягують вони той цілий свій гашиш, а то, виявляється, смола така.
Загорнута в листок тютюну і ниткою чорною перемотана.
Ну, я подивився, «Та добре, — кажу. — Куримо!». Пам’ятаю, дуже сильно від нього кашляв. Куримо ми, аж тут чуємо — «Thе Еnd» починається. Хтось звук як влабав, так ми всі в осад і випали! А за стінкою якийсь араб п’яний спав. То він з того всього аж прокинувся і прийшов до нас, каже:
«Включіть мені ТО ше раз»! От такі деньки то були!.. А гашиш не цепив мене! Я зразу поняв: наркотики — то не для мене! Тільки голова від них болить і спати хочеться!..
Сухий паркет у коридорі зарипів, і в кімнату, яка встигла вже згубити чіткі контури за клубами диму, ввійшла цьоця Настя.
Але вуйко не розгубився і першим радісно вигукнув:
— Настя! Дивися, які ми хіпі!
— Йой! Боже! Ти здурів, Юльку! У вітальні курити?!
Терезка?! То ти куриш?! Ану вже кинула з рук! Йой! ТА ВИ П’ЯНІ! То ти мені дівку споїв, ти, скотино!
— Ми хіпі! Ми хіпі! — в екстазі вигукував вуйко Юлік і розмахував у повітрі складеними буквою V пальцями. — Я старий хіпун, а ти хто?
— Йой, хіпун?! Та ти срака стара! Подивися, на шо ти подібний! П’яний, як бельок! Ану вже мені тут всьо поперевітрювали! Йой! В МОЮ ТАРІЛЬОЧКУ — І ПО ПІЛ? Ти безсовісний!!!
— Ціхо! Ми з Терезкою тутай хіпуєм, а ти шо тут робиш, я не знаю! Ти на роботі маєш бути! Ти міщанка! А я старий хіпі! Я з бангладешцями гашиш курив!
— Йой, будеш мені ту байки розказувати! Гашиш! Тоже таке скажеш! Ану, Терезко, вже мені музику тихше зробила!
Шо сусіди скажуть?!!
— Та срала я на Ваших сусідів!
— Гі і і! Дівко, май Бога в серці! Та тебе ні один кавалєр не захоче, як будеш таке казати! — І я срав, ясно?! Ми з Терезкою обидвоє срали! І то з високого горба! Бо ми такі хіпуни, шо тільки дай дорогу!
— А ти шо тішишся, старий осел? Подивися, шо з дівки зробив! Але чекай, чекай! Я тобі таких хіпунів дам, шо будеш знати, як у вітальні курити! Чекай, чекай, Матінка Божа всьо бачить! — і цьоця Настя люто тицьнула в образ, що висів над килимом.
На що вуйко аналогічним жестом показав на балкон:
— А хочеш, ми тебе з Терезкою з другого поверху викинем? Х ха! Думаєш, не зможемо? І не таких викидали!
Та я, коли в общазі жив, та я з афганістанцями знаєш шо робив? Я гашиш курив!
— З бангладешцями, вуйку.
— Та один хуй. Ну шо, Терезко, заходь зліва, а я таково справа… І таково її попід руки, і і і і і ррраз!.. І і і і дв в ва!
— Пусти, зараза! Пус ст ти, зволоч! Ай, людоньки!
Кидають!
— Та ж ми, вуйку, хіпі! Ми ж такі добрі!.. Зла нікому не…
Ех, пізно… -…
— Точно, пізно. Треба було їй раніше думати. А вона думала, шо я такий простий! А я нє е е, я хіпі!.. Між іншим, про афганістанців. Ми з ними з дев’ятого поверху вики дували чучела. А в чучела клали банку з томатним соком. І головою вниз! Об асфальт! Бац! А сік — хляп! Піздєц, карочє.
Це я, блядь, хіпував — так хіпував. Оце були деньки!..
Аж раптом вуйкові відсікло.
Терезка, тепер уже нічим не переймаючись, струсила попіл на турецький килим і лиґнула пива.
Вуйко, зажмурившись, слухав музику і зі щораз меншим успіхом удавав, наче не сталося нічого етапного.
За кілька хвилин йому зробилося трохи не по собі.
— Оце ми да а а али…
— Оце ТИ дав, вуйку. Теж придумав: жінку — з балкона.
Тільки ногами, бідна, фуркнула. Хоча… Певно, лежить зараз в аґристі зі звернутою шиєю… Ще пива?
— Нє.
Запала чергова пауза.
— Ну, Терезко, — знову почав своє вуйко. — шо не кажи, а вона сама напрошувалася.
— Абсолютно. Тільки так. Лізла, як жаба під косу, — Терезка кивнула, склала руки на животі й заплющила очі.
Вона світилася спокоєм, наче сита молода мама.
Вуйко намагався щось вимовити, але напружена внутріш ня боротьба відтягувала цей момент за обрій можливого.
Коли на душі у вуйка Юліка, старого хіпі, завгоспа, а тепер ще й вдівця, зробилося зовсім сцикотно, він витиснув:
— Знаєш шо, Терезко?
Терезка запитально кивнула, не розкриваючи очей. — Їхала би ти собі додому. Я вже шось нахіпувався.
Делікатно розпрощавшись із вуйцьом Юліком, вийшла з хати завчасу — до поїзда ще цілих дві години. Терезка заглянула в садок під злощасний балкон. Пишні кущі аґрусу проламалися під чимось важким, звідки неприродно вертикально задерлася нога у сандалику. Заглядати всере дину кратера, утвореного погнутим галуззям, вона не нава жилася.
Щоб не плестися перед часу на вокзал, вирішила піти на річку. Було безлюдно, тільки здалеку чулося повільне баламкання дзвіночка на шиї корови.
Посиділа собі трохи на мості, звісивши ноги з висоти; кидала камінці у винесений на берег повінню іржавий кістяк фургона. Крило й отвір для фари.
«Унікальний колір», — подумала Терезка. Нарешті камінець попав по металу. Іржа. Сполохані дзенькотом, з верби при воді спурхнули горобчики. Зачепившись об одну з гілляк, на вітрі шелестів блакитний кульок. Коли Терезка зауважила це, у п’яти кольнув страх.
«Поїду но додому… і так усі помруть. І я помру. Хіба мені є шо втрачати? Очевидячки, нє», — подумала Терезка, найхоробріша дівчинка на світі (і я готовий був аплодувати їй стоячи).
Сонце хилилося до заходу. Тіні у лісі поруч нагадували колекцію відтінків щонайрідкісніших ґатунків високо гірного чаю та якнайделікатніших порід шоколаду.
Терезка ще раз — уже вкотре — витягла з кишені мою записку. «Стережися кульочків! — кричали літери. —
СТЕРЕЖИСЯ КУЛЬОЧКІВ!»
Пробіглася очима, пробуючи відчитати щось у моєму почерку. Та марно.
На записку приземлилося сонечко і задоволено потерло руки.
Фраєра горе баригу Терезка підстерегла там, де й спо дівалася — недалеко від вулиці Беранже, де був розміщений закинутий будинок. Про будинок досить було сказати: «той, що горів» — і кожен відразу розумів, про який будинок ідеться. Внизу вулиці Беранже, біля скверу, ще місяць тому громадилися найризиковіші споживачі «архе». Там же ж, у архе пушерів можна було придбати краплі «заводського розливу». Казали, картель викупив цілий будинок у Бродах, де організував серйозну фабрику лабораторію з опера тивного фасування крапель. Але «серійні» краплі не цінувалися — картельники кріпили емульсію витягами з аконіту. Ходили чутки, буцім від бродівських крапель можна підхопити гнійний кон’юнктивіт.
Через знайомих «плазматиків» видців можна було дістати щось поміцніше, ніж «броди». Існували такі вигад ливі ґатунки емульсії, як «мебіус», «семіосфера», ба навіть «амфотерна глюкоза» чи «гамма міопія». Чи той же ж восьмипроцентний «fractal 8» — сорт, що зробив справжній переворот у середовищі математиків.
Горе барига сидів на лавочці, меланхолійно бовтав ніжкою і дивився на голубів у керунку, протилежному тому, звідки явилася Терезка. На небі прокаркала зграя ворон.
Тихо, у властивій їй покрадьковій манері підійшла до цього неляканого птаха й дала знати про себе привітанням. Її антре справило на Антона вражіння петарди, покла деної під язик замість валідолу. Антон вкляк, крякнув і випустив з рота цигарку.
— Тримай, — сказала вона і вставила Антону в рота піднятий недопалок. Витягнула «Антицентр» і так само тицьнула в руки. — Нашо ти їх підкинув?
— Я… я не підкидав їх! Ти сама забрала!..
Терезка змовчала.
Розвернувшись іти назад, вона приклала палець до скроні, вдала, наче щось нагадала собі й, держачи дистанцію у десять кроків, спитала:
— А такої адреси ти, бува, не чув? — і показала записку.
Антонові, з його відточеним «плазмою» зором, навіть не потрібно було придивлятися. Він прочитав адресу і перевів погляд на Терезку.
— А де ти її взяла?
— Взяла десь. Дав один. Ну, то як, чув шось?
Антон замислився. Зміряв її вітряну, точену синім тлом неба постать, і відказав:
— Значить, тебе все таки знайшли.
— У Львові такої вулиці як «Набережна» не існує. Це я тобі ґарантую.
Терезка пробувала зрозуміти, яким у дану мить видавався Антон: розгубленим чи окриленим? Вона мовчала й чекала, що цей тип втиратиме далі.
Антон втер:
— У Львові її немає, але могла би бути… Знаєш, де є вулиця Беранже?
Терезка кивнула.
— Але поклянися перше, шо будеш мовчати, як риба… Це не можна говорити нікому іншому. Чуєш?
Терезка поклялася.
— На підручнику з геометрії, — для певності попросив Антон і чомусь подивився через плече.
Терезка влаштувала цьому божевільному й таку розвагу — благо, завжди носила книжку при собі. Щойно по тому Антон сказав щось суттєве.
— Ти про Льоліка Курсанта чула? — спитав перше, заку рюючи нову цигарку.
Терезка невизначено поворушила губами. І виловила призабутий образ: шапка вушанка.
Ціле атропінове літо Курсант проходив у шапці вушанці: казав, боїться, як би йому не знесло голову. Воно і ясно — казали, Льолік крапався місяць, не просихаючи. При цьому зувидів щось ТАКЕ, від чого йому зрівало шифер із цвяхами і кроквами. Зокрема, побутувала версія, буцім Курсант осягнув, чому в Ісуса була перша група крові, але Терезка вважала, що то мусило бути щось серйозніше. Казали, потім Льолік облишив «архе» і подався на Шипіт[18]. Уже в Карпатах на Купала той, мовляв, роздягнувся біля ватри до трусів і взявся танцювати на жаринах. А потім р раз — і пирнув себе у живіт ножем. І пішов, мокрий від крові, вниз до річки. І не повернувся. То, казали, його вушанку собі панки з Шостки забрали.
— Ше як був живий Льолік Курсант, ми з ним побували на Набережній. Льолік мав друга, Сантехніка. Вони на пару скидували краплі, Льолік був нунцієм, а Саня факторив. А потім Сантехнік відкрив якийсь лаз, те, що він називав Тощо.
Він розповів про це Курсанту, пропонував дослідити, але Льолік казав, що не готовий туди видіти. А Сантехнік пішов одного разу на дах, закрапався і зник. І ніхто його більше не бачив. Мене Льолік у той час мав за помічника, асистента, я йому в аптеки ганяв, туди сюди. А він мені показував різні хитрі комбінації під «плазмою». Вчив правильно краплі калапуцькати.
Так от. Вже як Сантехнік щез, ми з Льоліком зблизилися.
Стали друзяками. Льолік на нас нову пропорцію дослід жував, навіть назву придумали: «ноон». Паліндромічна штука, скажу тобі. Після неї деякий проміжок себе прожи ваєш у зворотньому часі і нормальному — одночасно. Лівим
— Ви лазили у нього?
— Ну… Та. Але ми кров’ю заприсяглися не розказувати, шо такого там Льолік… шо ми з ним там надибали… Потім ми повернулися у той Львів, який знають всі. Де все, як годиться: площа Ринок, Франко, Шевченко, Беранже — ти розумієш. Тоді ше вся тусня «плазматиків» трималася купи, кожної п’ятниці збиралися, обмінювалися досвідом…
Виявилося, ми з Курсантом — перші, хто відкрив паралельні лексикони Львова. Після Сані. Саня взагалі був велетнем у цьому ділі. А тепер шо? Про Набережну, сім вісімнадцять пам’ятають хіба грицані одиниці. Вони називають його Останньою територією. Не чула?
Терезка заперечливо похитала головою.
— Про сім вісімнадцять знають дуже деякі люди… Їх називали Клубом ненормативної лексики. Ти розумієш, про кого я… люди, які трохи на дечому знаються. Вони сказали мені, що той будинок якраз і є, в принципі, тим, що Сантехнік називав антицентром. Буквально через пару днів, як ти закрапалася, ти знову незбагненним способом віднаходиш мене. Це не спроста. Кажеш, незнайомий хлопчина дав тобі цю адресу просто посеред вулиці?
Терезка кивнула, Антон продовжив мудрувати:
— Це теж не просто так.
— А як?
— А так, мишко моя, що його насправді не існує. Того хлопця. Запам’ятай це: його не існує.
— Але ж я бачила його.
— Ти бачила те, чого не могла не побачити. Для тебе є очевидним факт, що, раз людина підходить до тебе, значить, вона реально існує. Однак архе спростовує ці забобони. Ніщо з того, що існує за Набережною, не є схожим на нас. На наш світ. Так мені розказував Курсант. Він прогулявся туди і назад. Льолік насправді дуже мало зумів пояснити мені, що там, на іншому боці тексту. Але він сказав, що все, що приходить до нас звідти, має в собі стільки причинної сили, що ми не в силах опиратися цьому. А тобою якраз і зацікавилися. З тамтої сторони, — Антон невизначено кивнув головою і нервово посміхнувся, потерши носа. — Тобі потрібно заглянути на Останню територію.
— Ах, так? — Терезка зробила круглі очка. — А навіщо, скажи?
— Хіба ти не зауважила змін? Зміни самого принципу, за яким колись у тобі могли відбуватися якісь зміни?
Терезка не розуміла, про що це він, але заради власної безпеки кивнула.
— Я так і знав! — вигукнув Антон. — Я зрозумів ше тоді, коли ти не хотіла віддавати мої записки. Ти й не могла пам’ятати, як я клав їх тобі до наплічника, бо то була зовсім не ти! Пам’ятаєш, як ти їздила між різних варіацій на тему?
Тепер я розумію: ти — це насправді для мене вже не ти, так само я вже не той я для тебе, якого ти зустріла. Ти так і не повернулася у свою початкову точку!
Терезка знизала плечима, і частина Антонового енту зіазму випарувалася.
— Чого ти так хочеш, щоби я пішла туда?
Кілька секунд простоявши з відкритим ротом, Антон сковтнув і тихо мовив:
— Мене цікавить істина. Та істина, яка лежить у «плазмі».
«Плазма» вже кілька разів показувала мені на Останню територію, але я, коли чесно, ні разу так і не зважився сходити туди, — сказав він і затягнувся папіросою. — Це, знаєш, нагадує момент, коли біля тебе раптом дзвонить телефон. Ти можеш підняти його, але тоді береш відпо відальність за все, що стається після того, як ти знімеш слухавку. А не знімеш — воно наче й спокійніше, але потім дуже вже муляє. Тобі ніколи не дізнатися, хто це був. І як би змінилося твоє життя від цього дзвіночка.
«О, а це звідки?» — сполошилася вона. Від прозріння, що зараз, саме зараз на станції «Бескиди» дзеленчить телефон, тіло самовільно смикнулось.
— Я хочу взнати, що лежить за Останньою територією.
Хочу дізнатися, чим є Набережна, сім вісімнадцять, зісере дини. Це таїна таїн львівських археманів, але я боюся туди йти. І я не можу перебороти себе. А тобі тицяють адресу Ос танньої території прямо в руки, і ти ще питаєш, чого я хочу, щоби ти туди сходила? Мені жахливо цікаво. І мені сором но, що я не підняв слухавки. Ну, ти розумієш, про шо я.
Антон сказав, що їм слід прогулятися парком. Вони піднялися на Високий Замок по ще свіжому в пам’яті маршруту. Терезка подумала, що зараз для повної компанії бракує хіба Буби. Хто зна, може, той зараз і вигулькне.
— До Набережної мені відомо два шляхи. Можна кілька днів підряд крапатися «плазмою», а потім лізти у місто. Але це відпадає. Ти не зуміла повернутися у свій світ, значить, ти потенційно можеш загубитися у місцях, вільних від словникового запасу. Як це ледь не сталося зі мною. Нам треба спіймати номада, — сказав Антон, докурюючи чергову цигарку. — Так проникнути у паралелізм навіть простіше.
Між іншим, номади — теж відкриття видців.
— А це ше хто такі? — спитала Температура і поправила лямку наплічника. Повз них пройшла компанія поляків пенсіонерів. Туристи.
Об’єкт № 1. НОМАД З раціональної точки зору номад незрозумілий. Він схожий на вир води, що засмоктує сам себе досередини завдяки тиску, створеному його усвідомленням ззовні.
Дехто стверджує, що видить номада як сферу з рухомим антицентром, котрий постійно тікає всередину себе.
Живучи у вічній зміні світів, номади украй рідко зауважують магію свого руху. Власне кажучи, для них метафізика — це фіксованість. Грузнучи у товщі Всесвіту, мов у гліцерині, опускаючись дедалі глибше від свого першопочаткового походження, номади залишають специ фічні викривлення простору, щось на кшталт лійки. Людина, яка перебуває поруч із номадом, опиняється на похилій цієї воронки й мимоволі вимушена переміститися десь углиб, загрузнути в гліцерині сприйняття. Як правило, довго такий контакт не триває — здебільшого тому, що всі номади відлякують. Закутані у чорні клобуки страшні жебрачки, що стеляться долом; стікаючі кров’ю паршивці алкоголіки; лукаві покорощені бомжі в оточенні об’їдків целофану; тощо.
У ролі номада можна також використовувати безпри тульних псів із «окулярами» — білими колами довкола очей.
Номадами можуть стати перелітні зграї вороння або винятково гучний шум.
Потужних номадів можна спіткати в Карпатах. Це т. зв. «вічні туристи», схожі на людей істоти, вдягнуті в костюми радянських туристів 70 х років. Правда, ніколи не відомо наперед, до чого приведе контакт із номадами у горах — місці мурашників, нір та каміння (як відомо, мурашники та нори являють собою два протилежні типи проникнення нашого світу в суміжний; велике каміння своєю від’ємною швид кістю не дозволяє тріщинам, що утворилися на місцях проникнення, розпороти наш світ на клоччя), місці, обжи тому структурами, що вистежують і відлунюють голоси.
Анахронізм є найпершою ознакою близької присутності номада.
Щоб затягнутися у вир номада, необов’язково розмов ляти з ним (хоча це й полегшить процес). Достатньо впасти йому на хвіст і переслідувати непоміченим так довго, як це видається потрібним.
У Львові номадів найчастіше можна зустріти на Висо кому Замку.
— Та? А чому саме тут? — поцікавилась вона, коли Антон закінчив свій інструктаж.
— Високий Замок, увесь цей парк — живий організм. Він самоусвідомлюється. Від кожної людини, яка там прогу люється, він черпає енергію. Йому вигідно, коли по ньому ходять якомога довше. Тому пагорб розвинув на собі пастку — повпливав на окупований собою простір таким чином, що паркові стежки утворили енергетичний лабіринт. А поскіль ки він сам як та воронка, то й притягує номадів. Високий Замок — номад. Тільки не такий текучий, як ті, яких використовують видці. Повільніший. Щоби просочитися під час спілкування з Високим Замком на таку ж відстань, як при годинному спілкуванні з людиноподібним номадом, потрібно прожити на його території кілька років.
— А ті люди, шо живуть біля підніжжя гори, вони як?
— А вони зовсім не люди, — посміхнувся Антон.
Ведуч и так у розм о ву, вон и блук а ли п а рком і к о пали к у пи сух о го л и стя. П о тім спуст и лися сх и лом п а горба, аж п о ки н е знайшл и зручн о ї кри ї вки м і ж дер е в і чагарник а.
— Тут проходить одна з їхніх ліній, — повідомив Антон і сів на зігнутий стовбур дерева. Терезка кинула на землю свій наплічник і сіла поруч. Антон глянув на годинник.
Рух сонця. Усвідом це.
По годині мовчанки біля їхніх ніг сформувалася гірка недопалків. У Терезки своя — з білими фільтрами, в Антона своя — колекція жовтотілих, із позолоченими обідками. На кількох білих недопалках рожевіли залишки помади.
Терезка спробувала уявити собі людину, яка випадково натрапить на цей гербарій. «Сиділи собі хлопець і дівчина, — подумає такий перехожий. — З одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, посидіти, побазарити. Він — бику ватий і самозакоханий, вона — блядовита, але по своєму вперта. Сиділи, говорили про кохання, про останню диско теку, яка й дала привід для подібної зустрічі в кущах; про Колю, евентуального суперника бикуватого та самозако ханого однокласника, який перериває постійні павзи в розмові риторичним: «Ну так ШО?». А вперта дівчина, відводячи від напомадженого рота білофільтрову цигарку, відповідає: «А шо тобі взагалі треба?». Однокласник боїться висловити свої наміри, тому красномовно сопе. І курить.»
«Як романтично, — замріялась Терезка. — Зі мною так не розмовляли.»
Нагадавши собі дещо, вона озвалася:
— От ти тусувався з Курсантом…
Антон кивнув головою.
— То ти знаєш, де він подівся?
Небуденна гра міміки на його обличчі змусила подумати, що для неї це залишиться таємницею. Однак Антон відповів:
— Курсант упав у небо.
— Як це? Метафорично?
— Ніскілечки. Я бачив на власні очі. Ну, ти чула про ту історію, як він у ніч на Купала собі пузо порізав?
— Ну. І пішов у ліс. Більше з тої пори ніхто його не бачив.
— Я там був разом із ним. Як тільки но взялося сіріти, я пішов шукати його. Знайшов його аж на вершині. Нівроку так вимахав, виліз на сам верх.
Спершу побачив простягнуті волохаті ноги. П’ятки чорні, потріскані, а де не де чисто бежеві. Злізла шкіра після танців на приску. Спочатку я вирішив, шо Льолік спить. А потім підійшов ближче і побачив його лице. На секунду подумав навіть: краще вдати, буцім я Льоліка так і не знайшов — от яке в нього було тоді лице.
Я вважаю, Льолік завдяки краплям чи завдяки горам намацав у собі якісь двері. Може, ті, про які говорив Саня.
Але сталося так, що він відкрити то їх відкрив, але не зайшов, як Сантехнік. І не міг їх закрити, а з них… як би це… дув протяг. Можливо, так і має бути, коли вітер осяянь вимітає тебе — піщинка за піщинкою. Ти не можеш сховатися від нього навіть за заплющеними очима. — І ти також пережив це?
Антон знову замислився. Терезка відчула, наскільки солодкою видавалася йому спокуса відповісти: «ТАК». І вдавати, що всі повірили.
— Гаразд. Не муч себе, я зрозуміла. Кажи краще, шо з Курсантом далі було.
— Коли я знайшов Льоліка, він лежав без свідомості. Я почав приводити його до тями. Можливо, не варто було робити цього на просторі, Льолік останні дні дуже боявся відкритих місць… і все таки шукав їх, попри свій жах перед ними. Ми були з ним схожі: він забоявся іти в Тощо, я забоявся іти на 7/18. Льолік хотів бути схожим на Сан техніка, а я — бодай на Льоліка.
Я почав плескати Льоліка про щоках. Той зірвався, зміряв мене таким поглядом, що мені аж у п’ятках зашкарубло.
Потім глянь на небо — і як не закричить! Відразу ж упав на землю і вчепився в траву, ніби хотів заховатися від того, шо бачив.
Я подивився довкола, і мене вразило. Я дуже чітко відчував настрій тої години. Пекуче гірське сонце, яке буває на початку спекотного дня в середині липня. Безапеляційне безлюддя і зелена, майже вишнева чорниця. І голий, перемазаний землею та засохлою кров’ю Льолік.
У нього була волохата дупа. Вона мене вразила найдужче: голе тіло Курсанта, яке все дрижить від нелюдського страху — і волохата задниця на тлі хребта гір.
Можливо, тому я не впав услід за ним. Його волохата задниця справила незгладиме враження.
Він дер землю і пошепки ричав від жаху. Рідко який крик проймає так сильно, як той — пошепки. Десь хвилин через п’ятнадцять Льоліка ніби трохи попустило. Він пальцями вп’явся в кущі трави. Взагалі поводився так, ніби боявся впасти, хоча й так лежав на землі. Я задер голову, глянув і собі на небо. Хотів зрозуміти, що в ньому так налякало Курсанта.
Але небо було як небо — безхмарне і синє. Глибоке.
Курсант розслабився. Я розслабився теж і наново відкрив у собі слух. Голосно сюрчали коники в траві. Аж тут, зовсім несподівано, я відчув прилив жаху, такого ж, як і в Курсанта.
Це був навіть не жах, це істерика, це гола паніка, ми були в облозі, а вороги нападали. Це було так страшно. Я не бачив нічого довкола, крім прозорого повітря, але було страшно, як при повітряній тривозі. Нас крило небом. Безконечністю.
Я відчув, як обісцявся.
Страх брав зісередини, брав тим самим, чим узяв і Льоліка: я гостро усвідомив оточуючу мене панораму, так гостро, наче й справді наколовся на вістря. Вершина гори, залита яскравим сонцем. Мокра, дика зелень трави довкола.
Збоку. Внизу. Відкритий простір — це відчуття недосяж ності лінії обрію, незважаючи на виразну присутність поруч. І просто розчахнуте навстіж небо. І наче підземне джерело, у голову постійно била думка, що я на висоті хмар. А це — дуже, ДУЖЕ ВИСОКО. Я закричав і повалився навколішки біля Курсанта, сховав голову між колін. Було чутно, як повертається відлуння мого крику. І було чутно, як той крик вичерпується у тиші гарячого ранку. Мій крик для гір не означав нічого. І це потрясало. Думки вперлися в небо і сонце. І в усвідомлення висоти.
Не знаю, як довго ми лежали й тремтіли з жаху перед цим відкритим, просто безмежним простором. Аж раптом я відчув, як сила, котра накочувалася на нас, відпустила.
Я перевів подих і розпрямився. І я сказав тоді до Курсанта:
— Льолік, можеш вставати!
Він озирнувся через плече і побачив не оглушаюче небо, а мою тінь. О тій порі тіні чіткі та об’ємні.
Льолік сів навкарачки, потупивши погляд, — я розумів, що він боїться глянути в небо. Я прислухався: його дихання стало рівномірним. Я відчув, як потроху корчі відпускають мій живіт. Мені стало легше.
Курсант глипнув на мене, але, здається, не впізнав, тоді підняв погляд вище, і я побачив, як в одну мить його лице перекосив спазм жаху, жаху глибокого настільки, що прочищає від усіх нечистот і шлакових завалів диким криком. Курсант кричав так голосно, що я зрозумів: це кричить не людина, але те, що мешкає в людському тілі. Той, другий. Рик його іншого.
Він кричав і ричав, але не міг відвести погляду від глибини. Я збагнув, що Льолік повидів у глибині неба щось набагато більше — можливо, саму суть глибини. І тут він почав панічно хапатися за кущики трави, але якась сила тягнула Льоліка у небо. Це виглядало так, ніби на нього перестала діяти сила тяжіння. Льоліка перевернуло догори ногами, але пальцями він усе ще судомно видирав траву, хапаючись щораз за інші кущики, рятуючись від падіння. Я бачив на власні очі, як він розмахував ногами у повітрі і як копіювала Льолікові рухи його тінь. А потім якийсь кущик чорниці не витримав і видерся із землі. І Курсант полетів сторчма у небо, як у прірву. Я тільки витріщився на те, як голе тіло на тлі блакиті неба в секунду перетворюється на чорну пляму, а там і зовсім зникає з очей.
Я залишився сам.
Тільки що біля мене лежав мій товариш, аж тут він провалився в небо, залишивши по собі повисмикувану траву.
Так закінчив Льолік.
Він витер заслинені губи. — І ти можеш це пояснити? — спитала Терезка.
— Звичайно, але навіщо?
— Просто так, для мене.
— Курсант перестав вірити у силу тяжіння. Точніше, перестав їй довіряти. З видцями таке буває.
Раптом кущі затріщали. Терезка здригнулася.
Крізь зарості в їхньому керунку продиралася якась жінка.
За хвилину жінка повністю вилізла з кущів і спинилася перевести подих.
— Добрий день! — голосно привітав її Антон.
Жінка глянула на нього і кивнула головою. Тереза зміряла з’яву поглядом і відчула, як у голові зсунулися плити. Стало тихо.
Свист у вухах. І лопотіння крил. Кажани чи ворони?
Жінка виглядала років десь так на п’ятдесят, сива, з розлізлою завивкою і сірим, як старий циферблат, облич чям. У правій руці вона тримала плоскогубці з сіро блакитними ручками, у лівій — незапалену сиґарету (ПРИЛУКИ, відмітила Терезка. БУДЬ ОСОБЛИВИМ).
Жінка з певним острахом окинула їх поглядом.
— У вас не будзє вагню? — врешті наважилася та.
Антон, припалюючи дрібно тремтячу цигарку, сказав:
— Не стійте. Сідайте он, покуріть з нами, розкажіть шось…
Я Антон, а то — Тереза.
— А мене Марією звати. Розказаць? — перепитала вона, розкурюючи сиґарету. — Та шо вам розказаць, діти?
— А от шо на душі лежить, те й розкажіць.
Жінка знову недовірливо глипнула на Антона, але той вдумливо курив. Перехопивши її погляд, він підбадьорив кивком голови.
— Ой, шо на душі лежиць… Дуже тяжко мені на душі, діти.
— А шо таке?
— Та маю такий клопіт дома… нєма спакою. Ой, нєма дома у меня спакою. Зі свекрухою сваримся… маю сина, то він у них живе, і не знаю, як то тепер будзє, з такою невісткою.
— А шо, невістка нездала?
— Та ні, невістка хароша така, на роботу ходиць, вище образованіє має. А мій син простий такий, він плотнік.
Знаєте, тута недалєко шосте училище? То він його окончиу, і зараз работаєць.
— А шо, може, з чоловіком Ви не добре живете?
Жінка махнула рукою з плоскогубцями і подивилася кудись убік, ніби не бажала чіпати цю тему. Зітхнувши, вона заговорила більш упевнено.
— Ну, то дуже довго розказуваць. Але як уже почала… Я тобі так скажу, — жінка зиркнула Терезі в очі й торкнулась її руки плоскогубцями. — Чоловік мій п’є.
— Шо, сильно?
— Ну так не дуже, але деколи, як напиваєцця, то може й мене вдариць, може й бацьку. Але то всьо не його вина, бо він п’є через свєкруху. І отєц його тоже п’є.
— А чого?
Жінка знову затяглася і струсила попіл.
— Я багато не курю, — сказала вона вже цілком по свояцьки. — Тільки у маї почала… Я сама з Бреста, з Бєларусі.
Та, з 39 го… Ну, то й переїхала я до Львова, стала тут работаць, познакомилася зі своїм мужем. І ми дуже сильно любили адне одного, і нам усє сильно завидували. Ну, вже коли син народився, то нам видали нову квартіру, муж на «Елєктрон» пішоу, став ув очєрєдь на машину. Ну, і всьо у нас дуже складувалося. А потім син пожениуся. А свьокр і свєкровь такі були щасливі. Але я то ПОЧУСТВОВАЛА! Я тільки зайшла до ніх у квартіру, а свєкруха так на мене глянула, шо я поняла: ми з нею прирожденні враги. Спочатку то вона там бігала, випитувалась, як здоров’я, радилися з нею, чай пили, сєкрєтнічали, але я душою чуствовала, шо то всьо нещиро. І в нас у хаті з чоловіком почалися проблєми.
Муж пиць начау, у мене зриви почалися, тоже пиць пробовала. Да так, шо й на Кульпарківську мене возили.
— А скажіть, — перебив її Антон. — Оті всі ваші невдачі, вони ж від свекрухи?
— Та, то тільки від неї, зміюки такої.
— А Ви як вважаєте, чи це не пов’язано з тим, шо можна окреслити таким посполитим словом як вроки?
Жінка завмерла і міцніше стисла плоскогубці. Вона втупила погляд на Антона й відкрила рота.
— Ну та, іменно! Тільки так! Вона як на мене глянула, я зразу поняла. От так і поняла: «Ми враги». Ну та, тут і почались усі проблєми. Син мій, так він ніколи не пиу, а потім пішов у такі запої, шо страшно згадуваць. І сват мій.
— А чоловік?
— Та він общє олігофрєн! Він со мной на дурці лежав. Я в наркологіческому, а він в отому, де псіхи. Та ше й сват мій по мусорникам лазиць. Я йому кажу: «Тату, та не чіпайте то, не беріть до хати. Бог вєдь знає, які люди то перед тобою мали». Ну, так то ж разні енергії нехороші, інфекції… Ну так?
Терезка загіпнотизовано кивнула. А нтон непомітно щипнув її за литку, але Терезка не реаґувала. Вона відчувала, як переживання жінки щосекунди стають їй ближчими… і ближчими.
— А часто Ви тут гуляєте?
— Шовечора. Відколи куриць начала. Ше як з мая.
Терезка по рснула сміхом.
— А шо ти смієшся? — спитала жінка, докурюючи сиґарет у. Терезка тільки щойно зрозуміла, що вся увага жінки дивним чином зосередилася на ній. — Я дурна! Мене на дурку забирали.
— А з чим? З алкоголізмом? — спитала Терезка. Власний голос здався незмірно далеким.
— Три рази з алкагалізмом, а сім раз із нервовим сривом.
Я плакала… не могла перестати плакати, рідних не узнавала.
Спала дуже багато. Зривалася, втікала з хати, нікого не помнила.
Терезка відчула, як її накриває повільна хвиля таких причандалів, наче вона самотужки втулила руру дуру.
Тереза повністю ототожнилась із жінкою. До її середини, до того найчутливішого місця душі, яке називають серцем, на тонкій струні причепили важкезний рояль.
Терезка недовірливо перепитала:
— Скільки, кажете, Ви мали нервових зривів? СІМ?!!
— Да, я мала сім нервових сривів!
Слова, мов блискавки, проскочили всередину, і вона відчула, як (т р і с к а й) тонка струна обірвалася, і ґранд рояль зі свистом полетів униз. Її ликнула така легкість, що Терезка заверещала (пр ор и в а й с я) (прррр о ри ва й с я, СУКО) Лоскочуча легкість виявилася чистим пухнастим боже віллям, вздовж котрого вона пролетіла на шаленій швид кості. Прийшло просте знання — не думання, а пізнання:
Я ПЕРЕЖИЛА СІМ НЕРВОВИХ
ЗРИВІВ, ОДИН ЗА
ОДНИМ, І Я ЗАЛИШИЛАСЯ ПРИ
ЗДОРОВОМУ ГЛУЗДІ!
Я ПЕРЕЖИЛА ЇХ І НЕ
ЗБОЖЕВОЛІЛА! Я НЕ ЗБОЖЕ
ВОЛІЛА! О БОЖЕ, Я НЕ
БОЖЕВІЛЬНА! НЕ БОЖЕ
ВІЛЬНА!!!
Радість і полегшення навалилися на неї незмірною ношею, перед очима потемніло
Місто ховалося в теплій зотлілій імлі. Було красиво.
Красиво дуже — з усіма тими зеленими банями, бурими дахами й дзвіницями. Терезка й сама ледь не заплакала. Стан її духу нагадував ті відчуття, коли з операційних швів знімають марлеві пов’язки.
Вітер несе бинти за горизонт.
Поволі Терезка піднялася. Вибрала з волосся сухі листочки, розчесалася, розправила спідницю й озирнулася в пошуках Антона.
Скидалося на те, що в чагарнику вона валялася одна.
Погляд вхопився за дві купки недопалків — білих і рудих.
В її голові відразу ж зародилася історія стосовно поход ження купок. Сиділи собі хлопець і дівчина, з одного класу.
Прийшли, мовляв, після уроків, бо «Треба, Настюха, побаза рити». Він — бикуватий і самозакоханий, вона — блядовита, але…
Терезка завмерла. Десь уже вона це чула… Ні, вона ніби ледь задрімала, та вчасно спохопилася. «Цікаво — сама вигадала, а ледь не купилася!»
Тільки Терезка знала: те, що було вигадкою в звиклому світі, її світі (у всякому випадку — попередньому світі), виявлялося правдою в сусідньому.
З н ею була жінка. Божевільна. Нома д.
— Кинув мене, га д. — сплюнула Терезка і сама ледве почула, що сказала. Голос був далеко далеко…
Вона зітхнула. Всередині легенів ковзнула приємна прохолода, як від плачу. На душі було так дивно, як ніколи.
Дивно дивно.
Ну прост о ШАЛЕНО ди вно. (Так дивуються курчата, коли вилуплюються з колумбового яйця.) Під ногами зблиснула копійка.
Монета номіналом у 10 коп. чеканки 1982 року. Ну хто ще міг загубити монету, крім їхньої знайомої пані «Прилуки будь особливим»?
Знову тілом пробігся легкий струм і злегка задежа в’ючило. Жі нка прохопилася, що вона з тридцять дев’ятого.
А виглядала років десь на п’ятдесят, не більше. Певно, старій і досі видається, що зараз кінець вісімдесятих. Не оправилася після фіаско московської Олімпіади.
Божевільн а. Номад.
Номад.
Адже я колись користалася з їхніх послуг. І не раз.
Всі ми це робили. У дитинстві. Декотрі з нас погубилися.
Пам’ятаєте?
На кілька подихів вона справді повірила, нібито боже вільна Марія на прізвисько Плоскогубці перенесла її в інший вимір. І що дивне дежав’ю — це загадки з дитинств а.
Оглядовий майданчик заповнила групка туристів — жодних видимих ознак номадизму. Терезка відчула, як повертається тривіальність, а разом з нею — і затишок. Все в порядку. Світ залишився таким, яким і був.
Але думка, що вона вже НЕ ТУТ (от кумедно! А ДЕ Ж?!!), не полишала.
«Можливо, саме так це й виглядає? Ходиш, ходиш, розглядаєшся, аж тут бац! — і ти вже не тут, а хрінзнаде. І все то ніби й таке саме, але відчуття ж інші…»
«Хитро, — подумала вона. — До біса хитро задумано.
Вірити, не вірячи. Те, що я люблю. Врешті решт, це завжди гра з самим собою.»
Вийшовши з території Високого Замку, Терезка попря мувала в напрямку вулиці Коптської, щоб зорієнтуватися, як іти додому. Зупинила її явна мішанина букв у назві вулиці.
Замість вул. БЕРАНЖЕ чомусь писало: вул. НАБЕРЕЖНА Кілька вдихів і видихів вона вчитувалася в напис.
Стільки ж часу дивилася на руки з невідступною думкою:
ЦЕ ЯКАСЬ ГРА! Ні, вона не спала, принаймні, наразі ознак сну (окрім неправильної назви вулиці) виявити не вдалося.
Всередині шлунка щось смикнулося. Терезка витягла адресу.
Стара будівля світила сірим небом, що проглядало крізь почорнілі від пожежі вікна й діри в даху. На масивних, перекошених дверях білим коректором хтось написав:
ОСТАННЯ ТЕРNТОРІЯ
«Будинок собі як будинок, абсолютно такий же, як і на Беранже, — шепотів голос, котрий заспокоював сам себе. — Тільки чого мені так дивно? Ніби я сплю, хоч і розумію, що спати я ну ніяк не можу, справді, не можу ж я спати і думати, що я не можу спати… це однозначно ДУЖЕ ХИМЕРНА ГРА».
Відчинити двері — раз плюнути.
В обличчя їй війнуло потойбічним штином гнилизни, а перед очима відкрився зе лено чорний коридор, завалений найнеможливішим непотребом. Цей шлам здавався нас тільки строкатим, наскільки взагалі можуть перебувати в асоціативному дисонансі предмети, і їй доводилося по секундно щи пати себе за стегно, щоб не згубити нитки реальності. Очі різало від неправильної побудови перспек тиви. Холодний сморід уперся прямо у лице. Перед нею проскочив далекий спогад із попереднього жит тя — важкі, наповнені темною сирістю підвали коридори — й тамті образи дивною римою пронеслися гладдю її пам’яті. Ось перед нею коридори канали, тунелі коридори, коридори мости, вогкі, сирі, мокрі, похилі, підтоплені водою штольні, де лежать поруч набряклі мерці матраци і розкислі гофровані пласти картону, сплавлені в єдиний організм всепроникними еманаціями плісняви, надтріснуті дзвони, покорощені неймовірними ландшафтами тьмяної іржі, розпухлі чорні ноти, проламані кларнети, насправді ж не кларнети, а ніжки табуретів, і не ноти, виявляється, а жмакані куски шпалер, заримовані з уламками коричневого скла, ґумові скати, позеленені мідною плівкою ритуальні обрізки труб і нудотна пухка піна на поверхні води, обкінчані цвіллю порножурнали, розбухлі двері, розпливчаті каба лістичні петрогліфи на стінах, сліпі холодні хробаки, викопні ребра калориферів, кавальці розтрощеного кахлю, сахари ро з пор о шеної шт укатурки, внут рішні монголії смороду, тібе ти імл и і ґо н дв а н и п і т ь м и і т д і т п Н Е В І Р Ю Я Н Е в і р ю не спати! швидко звернувши наліво, («Я виділа, але не помічала! Трішечки, але таки ви ді ла!
В иділ а без архе!») Терезка вийшла на сходи. Скриплячими лабіринтами прострочені у безодню вис о ти будинку забивали памороки.
Здалося, за секунду десь із схованих на піддашші кімнат долине п’янке воркотіння.
Лопотіння крил. Свист зі сну.
Терезка вибігла, задираючи голову до світла на піддашші, затупотіла ґвинтом стоптаного дерева, скрипучого дерева сходів і небезпечних перил, від яких іде обертом голова, минаючи за поверхом поверх, поки не вибігла на піддашшя.
Зі сходової клітини вона потрапила у простору кімнату.
Зал, який відкрився її зору, ситився пронизливим вітром.
Розлючено шелестіли вітрила подертого целофану (колись ним були забиті вікна). Терезка розгледілась і обімліла.
Стіни до останньої п’яді були вкриті вугільним ґрафіті, анахронічними реверансами ностальгуючим сімдесятим — закинутим будівлям, сиґаретам, сумнівній компанії та клею «Момент» з а м і с т ь у р о к і в с а д и с т и ч н і с ц е н и н е с п о д і в а н о ї ж о р с т о к о с т і р о з с м а к о в а н і б е з і м е н н и м и х у д о ж н и к а м и д е ф е к а ц і ї й е я к у л я ц і ї о д н о с т а т е в і c o i t i т а f e l a t i o г р у б о т а в п е в н е н о п р о п и с а н і ф а л о с и д е ф л о р а т и в н о с т и р ч а л и і з а н у с і в п о с т а т е й з е р е г о в а н и м и п р у т н я м и і р о з б у х л и м и я й ц я м и м а с т у р б а ц і й н і а к т и п р и м і т и в і с т с ь к о н а ї в н і д и т д о м і в с ь к о з б о ч е н і г е т ь з о в с і м б е з с о р о м н і в л и в а л и с я в с о р о м і ц ь к і х о р е о г р а ф і ч н і ґ р а в ю р и т а н к а п и з д и і х у я д е м о н с т р а т и в н о в у л ь ґ а р н е м а й с т е р н о п р о ч е р к н у т е в у г л и н о ю з о б р а ж е н н я р о з з я в л е н о ї з а к р и в а в л е н о ї м а н д и з я к о ї в и л а з и т ь з у б а т а л и с а д и н я з д и к и м и р о з к о с и м и о ч и м а Під малюнком пологів розпливалася пляма чогось рудого — наче художник володів такою силою, що таки примусив стіну вичавити із себе потвору.
«Шо за маячня? Куди мене занесло?» — торкнуло її зісередини, і Терезка поспіхом пересікла ґалерею, рухаючись до сусідньої кімнати. Ступила в порожній простір лускатих стін і здутої штукатурки й відчула, як стислося її відчуття присутності — до меж єдиної кімнати, наче поза кімнатою не існувало нічого, а отже все, зібране тут, уміщало цілий світ.
Перед очима полискували спалахи денного світла — воно лилося з потоком повітря крізь пропалене вікно, крізь діру у проламаній стелі. Звук… характерний звук.
Терезка переступила поріг кімнати, з к о ж н и м к р о к о м в і д ч у в а ю ч и, я к с п о в і л ь н ю є т ь с я ї ї с п р и й н я т т я — немов перед розфокусованим поглядом пролітає гальмуюче метро.
Біле світло дежав’ю спалахнуло люмінісцентним молоком.
«Але це ж очевидно! Я сто разів тут була!» — подумала Терезка, і ця думка останньою втонула у леткій тиші сили.
Кімната була такою СВІТЛОЮ, такою ЧИСТОЮ, такою СВІЖОЮ в порівнянні з попереднім залом cадогомо ґрафіті, що Терезка відразу ж подумала: «Тут живе магія».
Сильний порив вітру спинив її, змусивши повільно повільно підняти руку дл я захисту очей. Вона виразно чула тріпотіння целофану, і вона побачила, що знаходиться серед Відчуття, заповненого шиплячими вібруючими лініями, вона придивляється і зі здивуванням бачить себе серед простору, затягнутого сяючими шнурками, на яких сушиться білизна. Білі прос тирадла, величезні клапті сяючої тканини, важкої від вологи, з білизни скрапує вода, вітер змушує їх тріпотіти, хлопає і плескає ними, як прапорами, і це наче зграя біло срібних птахів, біло срібних ворон тріпоче довкола неї, голова йде обертом, скрізь вітер полоще полотнища, Терезка губиться і ой, я, здається, задрімала, — подумала Терезка, і видіння білосніжних, мокрих прапорів підодіяльників тане, залишається тільки запах свіжості, такий притаманний цьому моменту. З підводною пові льністю Терезка попра вила волосся і в пере дчутті ЧОГОСЬ облизала вуста.
Глянула ско са на стіну. На плечі мокрим кожухом навали лося розуміння о чевидного й само зрозумілого факту.
Біля неї, на стіні цієї безлюдної келії сили, була написана остаточна Істина Світу, і цей напис був як НОСТАЛЬГІЯ Живіт занімів. Матку викручувало важільцями. Чула, як по ногах стікає теплий менструм.
Вона хоче гля нути за вікно, за вікно, хочу подивитися за вікно, але щось всередині не радило, не рекомендувало, чор т забирай Я ЗАБ ОРОНЯЮ тобі дивитися ти чуєш? Я ЗАБО РОНЯЮ, т а Терезка все менше й менше дослухалася до нього.
Балансуючи на вістрі паніки, вона втупилась у білий прямокутник світла. Вслухалася у свист вітру і пластикове шелестіння.
На підвіконні сиділа велика ворона. Вона роздувалася, химерно ворушила крильми і намагалася злетіти. При цьому чувся звук, наче шарудить целофан. Терезка відчувала, що якась сила утримує птаху на місці.
Терезка відвернула погляд до напису, але очі боялися.
Вони збігли вниз і пробували не дивитися ні на лякаючу ворону, ні на письмена. Щоб паніка не захопила її, Терезка волею підіймала погляд міліметр за міліметром, виколюючи зором гострі тріщини стіни, тектонічні розлами штукатурки, все вище і вище до літер.
На стіні писало (пластикове шелестіння крил) Истина ошеломляющая; она настолько невероятна, что мы каждую секунду предаем ее ради жизни во лжи Терезка кліпнула.
Пластикове шелестіння пакета.
Вона пробіглася фразою ще раз, але не змогла проникнути всередину змісту. Раптом затихло все, (шелестіння) і Терезка знайшла відповідник фрази у світі ідей.
Відчула, як усесвіт звуків заповнився всепоглинаючим шелестом целофану на вітрі. Оглушливим шелестом целофану, який линув з воронячого пір’я.
Вона прочитала вислів іще раз.
Вітер подув сильніше і вирвав ворону з полону. Очі поміняли фокус, і Терезка збагнула, що “ворона” — то простий кульок на сміття. На підвіконні кімнати хтось притиснув цеглиною чорний целофан, що голосно тріпотів на вітрі.
Пластикове шелестіння крил.
Зіниці її розчахнулися, неначе пара чорнильних краплин у крижаній воді.
Тріскотливе заламування поліетиленових фактур на вітрі.
Вигинання довжелезних, повільних ланцюгів макро молекул полімера.
П Л А С Т И К О В Е · Ш Е Л ЕС Т І Н Н Я ·
П А К Е Т А
Ї
ї очі розтулилися, і до них дуже спокійно, к і н е м а т о г р а ф і ч н о с п о к і й н о влилося оглушливе, о с л і п л ю ю ч о о г л у ш л и в е р о з г о р т а н н я с п і р а л і і с т и н и коли Терезка з’являється на вапнякові, я вдаю, буцім дивлюся за грозовий горизонт; намагаюся надати своєму обличчю вигляду висічености з каменю — такий собі Кен Орлині Яйця. Поруч, обіпершися на лопати, стоять маестро та Мендєлєєв. Маестро курить «ПРИМУ рабочую».
Дмитро Іванович глибокодумно мне пальцями грудку землі і жує вуса.
— Прийшла, — відзначає маестро і натягує плетеного ґольфа на носа. При черговому пориві вітру він намагається сховатися ще й за піднятий комір шкірянки (фасон: чорний раднарком). Мендєлєєв морщиться.
Терезка озирається. За спиною — темне ніщо горизонту.
Попереду — рубці могил і перспектива дерев’яних тичок у безконечність. На кожному патику, встромленому в землю, похитується по дохлій вороні.
Як на мене, це — круто.
Найбільше мені тут подобається земля: попіл торішнього моху пересипаний бірюзовими мушельками степових слимачків. Крізь попіл прорізається молоденька травичка.
Вона така яскраво зелена, що кортить пустити сльозу. Так мило. Довкола нас вапняк, і це тішить. Хвала Аллаху, чорноземи теж іноді виходять з моди.
— Бери лопату і давай копай! Малолєтка, блін, — кидає маестро із прихистку натягнутого на вуха ґольфа. Я не витримую і починаю реготати. Мендєлєєв гмикає і дивиться за обрій.
— Тобі ше вчитися і вчитися, а ти чим занімаєсся?
Розпиваєш лікьоро водочні іздєлія у підозрілих компаніях! — маестро уважно дивиться Терезі на спину, примружує очі й рече: — І взагалі, дитино… Знаєш, піди до лікаря, провірся: у тебе нирки хворі. В мене це, знаєш, від бабки… Даа а а… вона така женщіна була: раз гляне на людину і зразу скаже, де в кого яка болячка. Да аа а, це в мене від неї, стопудово.
Терезка здивовано глипає спершу собі на пупа і щойно потім — на серйозне обличчя маестро.
— Шо, чесно? — питає вона. — А знаєш, може бути… так так, мені навіть на медогляді казали. Так шо ти правий.
Я вже ледь не пускаю по ногах зі сміху. Сам до себе маестро мовить:
— Будда прав, Будда лєв, а посрєдінє Будда тіґр… Ми тут, карочє, товариство йобнутих буддистів, — пояснює він і, кумедно кривлячись, поправляє пальцем окуляри. Я стежу за маестровою пантомімою — той виставляє ногу вперед у позі відчайдушного радянського стиляги і шморгає носом:
— Хочеш — приєднуйся.
Терезка хмурить чоло.
— А можна?
В судомах сміху я валюся на мох. До вух долинає гомеричний регіт Мендєлєєва.
— Це шо? Все так і є? — дивується та малеча, видно, потроху розуміючи, що до чого.
На хвилю ми не на жарт замислюємось.
— Саме так все і є, — підтверджує нарешті Мендєлєєв. — Але все так не буде.
Тут не витримує і починає реготати маестро Терезка сидить із маестром на свіжій могилці, курить не в тягу «Приму робочу», посекундно спльовуючи з язика дрібки тютюну, і запитує в нас дивовижними запитаннями.
— То чим ви тут займаєтеся? Це що, чистилисько?
— Більше. Сказав би — сад. А ми — садівники.
— Які ше садівники?
— Ну, ми таяк би і гробарі, але, з другої сторони, тіпа і дєміурги. Це Дерешеве визначення, — він киває на мене. — Художнікі від’ємного.
— О, це завдяки Єшкілєву, — шаріюся, вдаючи скром ного, я.
Терезка заливається усмішкою, наче пригадала раптом якусь презабавну інвалізію (чи то пак, проклубацію). А я здивовано починаю розуміти, що просто причарований її присутністю. Від Терезки линуть м’які хвилі абрикосового млоску, які наказують мені стати перед нею на коліна і з рук нагодувати це дитя митою малиною. Шкода, але тут немає малини — я помив би її і нагодував. Правду кажуть: учителям не можна закохуватися в учнів, а писакам — у персонажів.
— Та нівроку… А ти, значить, Дереш? Той, що з Б. тусується?
— Ну та, — стенаю плечима, показуючи, що для мене з Б. тусуватися — все одно, що газету читати.
— А мені Антон казав: тебе не існує… Між іншим, на хріна ти мене так із тою запискою спричандалив?
Я прикидую, як ефектно прозвучить сказане, і випалюю:
— Бо я тебе вигадав!
— Оце, блін, загробний епатаж, — підкидає дрівець маестро.
Терезка розуміюче киває. Дмитро уважно дивиться на її міміку (а це щось направду варте уваги). Маестро ховає посмішку.
— Ага, — відповідає вона і призамислюється. Здається, вона відчуває, що ми від неї щось приховуємо. — Ага. То мене не існує?
Не хочеться її розчаровувати, та я відчуваю потребу сказати всю правду:
— Ні! Ти, на жаль, ще існуєш. Але вже зовсім зовсім… гм… покрадьки. Я би сказав навіть: «у лапках». У свідомості котрогось із нас. Точніше, ми всі — одна свідо мість, але яка не хоче цього визнати. Та про це дивись нижче.
Вітер. Тут вітряно.
— А шо нам скаже гаспадін Мандалєєв? — питає маестро, плескає Дмитра Івановича по спині й шморгає носом.
Мендєлєєв гмикає і обсмоктує пшеничні вуса нижньою губою.
— Ти, Терезко, напевне, вже все зрозуміла. Ні? Весь світ — це підказка єралаш до Істини. Тобто, істину як таку неможливо пізнати словесно, але словами на неї можна натякнути. Ніби як побудувати з певних фраз якесь умовне коло, а потім мовчки зазирнути всередину. І ми тут для того, щоби натякати одне одному на можливу природу розгадки.
— Ми як чотири стихії… — я загадково натякаю невідомо на що і дивлюся на компанію. — І дванадцять місяців, — саркастично додає маестро. — Скажи, Дереш, а ти по гороскопу часом не Баран?
Дмитро Іванович продовжує:
— Можна зараз розглядати себе як чотири асоціативні начала, за якими відкриваються чотири упроявлення комбінаторної безконечності. Ми кілька слів на устах у Бога. Чотири літери івриту. — І ми — це земля, вода, вогонь, повітря?
— Ага, он Мандалєєв, — «зємля воздух»…
— Чисто асоціативно — так, — погоджується з маестро Мендєлєєв. — Бо найефемерніше, як от асоціації, вия вилось найфундаментальнішим. Все це зводиться до двох горизонтів руху асоціацій. — І до боротьби двох естетик, — знову пхаюся я.
Терезка уважно вислуховує наші версії і відважує, як ковзанами по обличчю:
— Та ну… це Reality TV. Знаєте?.. Гра така. Шоу для естетів! Одна з умов — забути, що це гра. Приблизно так:
Т Р И!
Д В А!!
О Д И Н!!!
в и в ш о у — Із самим собою, — зловтішно додає маестро. — Метафізичний онанізм.
Терезка розуміюче киває.
— Власне! Але це — тільки один зі способів розуміння.
Ага! І ми — це наочні приклади чотирьох шляхів сходження до кінця?
— Ну так. Але ми — це комбінаторна гра, набір асоціацій вічності. Поєднання абсурдних, непоєднуваних елементів, які виглядають природними і логічними тільки тому й тоді, коли розташовані на достатній відстані один від одного.
Наше усвідомлення — тільки жбурляння асоціативного ланцюга з відром уваги у криницю безмежного, — завершую я. Тю, «криниця безмежного». Як низько! — І, в кінцевому результаті, світ — це нитки комбінацій присутності, такий собі міцелій Будди.
— Гаразд. А от скажи но мені, будь ласка, о наймуд ріший серед просвітлених, якого хріна ти ще ТУТ? І чого, незважаючи на таке добре розуміння, ти ше не ТАМ?
— Та бо того, шо я ще говорю. Всякий вербаліз відділяє мене і тебе від Присутності. Логічним мисленням цього не схопиш. Раціо тут не в силах сказати нічого, крім як мляво зіслатися на Канта і компанію. А ти — ти допоможеш котромусь із нас проникнути ТУДИ. Так само як і хтось може допомогти й тобі. Ми повинні знайти цю резонуючу відмінність у наших способах мислення — наскільки я розумію, в кожному зараз рівно по четвертині, так би мовити, «істини»?
Маестро знизує плечима.
— Цілком возможно, але лічно я б щітав це так: контролірована квадрофренія з розщеплєнієм особистості.
С рєзонансом на вищі світи. Мощьно, скажи?
Ми з Дмитром закивали. Терезка, сплюнувши черговий клаптик січеного тютюну, впевнено доєдналася.
— Тільки не чотирьох, а п’яти! — я знову вчасно схаме нувся. — Не забувайте про Читача! Гра закінчується в першу чергу тоді, коли згадує про Своє існування Читач. Це, так би мовити, хід зназовні. Бог із машини.
— Ага. Сматрю в Кнігу, віжу фігу…
— Ми не спроможні вловити момент, коли прокидається Читач, але можемо прокинутися самотужки, якщо змусимо Текст вичерпати себе. Перевести його в потойбічну вертикаль слухайте, — пожвавлюється Терезка. — А могили — це до чого?
— Це ми типчиків різних закопуємо. Поки тебе не було, майже всіх закопали. Ми з Дерешом приходимо, а вони тут усі обіймаються: китайоси неґритоси різні, всі такі веселі, такі щасливі, шо аж йой. Діти різні бігають, мамів своїх упізнають… Ягнята з левами разом ходили, мечі з леме шами… Одним словом, заєбісь.
— Та а а, спочатку було класно…
— А ми взяли і всіх закопали.
— Тому нас так мало?
— Але вони б нам тільки заважали, повір мені, — продовжує маестро. — Подумай сама: постійно тільки то й роблять, шо якусь хуйню пиздять. Мене, приміром, навіть Діаволом обзивали. Сатаною. І за шо, спрашується? Ет, погані люди. Так шо решту будеш робити ти. Поки всього не закопаємо, ТАМ не опинимося. Хіба… Хіба би ти змогла сама. Тоді ми захоронимо тебе. Усікла?
— Ага! Це така техніка — закопування! І весь цей ваш Могильник — він також немовби в остаточній уяві? В уяві уяви, так би мовити? І ми тут саме на грозовому вітряному полі, серед патиків із дохлими воронами тільки тому, що комусь із нас такі асоціації естетично прийнятніші за яблуневий сад у травні?
Маестро здивовано гмикає.
— Талант! — хвалить він. — Але ти вкидуєшся, шо це кладбіщє — воно как би безособове? І будь яких емоцио нально нєґатівних рєзонансів немає тому, що ми їх всіх уже закопали, да? Просто кайф, як од красіво нарисованої картіни.
— Звичайно. Ми привносимо від’ємність у своє сприй няття і просто спостерігаємо зміну краси.
— Нам залишається тільки переглядати свої колишні асоціації, «попередні життя», кажучи дуже умовно. — озивається Мендєлєєв. — Ми вже не раз опинялися тут і вище — аж до самого кінця. Але щоразу повертаємося, бо завжди існує тільки зараз. Завжди залишаються певні належно непоціновані естетичні грані присутнього. Але тут, знову ж таки, ідуть інтерпретації, властиві чотирьом знакам, уможливленнями котрих є ми. На іншому рівні це можна вважати порівнянням двох енергій — зауваж, не кажу протилежних.
— Або Автора і Тексту, — вкотре нагадую про себе я і кажу з глибокодумністю: — Коли світ завмирає у паузі, Бог вставляє в друкарську машинку чистий аркуш.
Терезка розуміюче киває.
— Або як це робив мій знайомий, Антон. Шукав істину в геометричних командах, поки не зрозумів, що тлумачення команди — це команда тлумачення.
— Цілком вірно. Ще один класичний приклад: СЛОВО.
Воно значить тільки саме себе — я є той, хто я є. Дзеркало, задивлене у власну глибину. Головне — зрозуміти, згадати, що ти як дзеркало дивишся в саме себе. І що ти означаєш не щось інше, а сама себе. Дурниці, скажете?
— Зовсім ні. Адже на початку є Слово. Воно тотожне Самому Собі й означає тільки Саме Себе. Графічний знак — Я Є. Воно самоусвідомлюється. У певний момент, мож ливо, момент вселенської нудьги, Воно розуміє: якщо Воно усвідомлює Себе, значить, є хтось, хто усвідомлює, і є хтось, кого усвідомлюють. Я Є ТОЙ, чи просто Я Є. Маємо Ціле і те, що Його розділяє. ІДЕЯ РОЗДІЛЕННЯ.
Воно розуміє, що усвідомлює тільки саме себе, оскільки, незважаючи на розділеність, Воно все ж таки все, що тільки може бути. Я Є ТОЙ, ХТО Я Є. Знак, незважаючи на розділення графіки, залишається Знаком. Я Є. Розуміння того, що означаюче й означуване тотожні у своєму прояв ленні, у Слові.
— Але ж, — зауважує маестро. — Є місця, де спочатку було СЛОВО, а є й такі, де спочатку СЛОВА не було… На те вона й безмежність а я от тієї фішки зі стихіями не зрозуміла… — по якійсь паузі знову озивається Терезка.
— Це визначається твоїм способом сприйняття. Такого ну дуже глибинного. Люди вогню бачать світ як язики полум’я, як відблиски на скелі… От Платон — він, наприк лад, був Вогонь. Ну, і так далі: водяні люди сприймають світ мокрими мазками, повітряні — аерозольним зависом, земляні — як статичні струни натягу. Ну, ти вкинулася?
Стихія, що стоїть за людиною, пронизує її силою свого притягання. Я як Вогонь не можу пояснити тобі, істоті Води, як ти бачиш світ. Коли мені вдасться побачити світ як одночасне поєднання чотирьох знаків стихій, мене тут не стане.
— А де тебе стане?
— N o w. H e r e, — я киваю за темний горизонт. — N o w h e r e[19], а от коли я зайшла в ту світлу кімнату, таку свіжу, там на стіні була написана якась фраза… У вас теж були схожі причандали?
— Ну та. Це, так би мовити, місця направленої інтер претації. Наперед визначено не що, але як ти це бачитимеш.
Тамта кімната — місце, де Першознак безпосередньо торкається поверхні твого сприйняття. Це як відбиток пальця Бога — коли ти бачиш Його, ти не можеш продов жувати переконувати себе, буцім бачиш просто чорнильну пляму.
— Але якшо ти баран, то тобі й Бог — шо хот дог.
Терезка переварює інформацію. Її лице розгладжується, і вона продовжує мою думку:
— Та тут можна копнути і глибше!.. Якщо слова — це раціо, а розуміння слів — те, інше, ВЕЛИКЕ НЕЛІНІЙНЕ, то можна сказати, що такі місця — точки дотику плюс і мінус безконечності…
— Саме так! Парадокс — це нелінійна форма паліндрома.
Ну, як прозоре дзеркало. З одного боку в нього вдивляємося ми, а з протилежного до нього припав Бог нате краще яблучка поїжте, — маестро простягає нам по яблукові.
Терезка гризе і думає невідомо що, Мендєлєєв натирає рукавом своє яблуко до блиску.
— Досить солодкі, як на мене. А де, ти скажи, ябка дістав?
Маестро невизначено махає головою.
— Там лежали… Назбирав. Там їх узагалі цілий сад.
Ніштяковий садочок… — І вужака отакенний повзає! — підтримую я. — А винце, яке ви там з Дімичем замутили, воно як?
— Ах, вінчік! — і маестро витягає з за пазухи пляшку портвейну. — Казав я тобі, Дімка: істіна завісіт от полноти налітого стакана. А ти, дурний, впирався…
Вчитися тобі ше і вчитися.
Він закидає голову і могутніми ковтками споловинює вміст. Ми по черзі робимо кілька ковтків (кислячок — мабуть, ще не перебродило). Терезка, до якої пляшка доходить в останню чергу, глипає на етикетку.
— Портвейн «Адонаі полусладке»?
Маестро киває головою і, щоб Терезка не побачила його посмішки, відводить погляд убік.
— Ти краще розкажи Терезі, — він робить черговий ковток і дивиться на Дімича. — Розкажи, як ти дойшов до того, шо з ненормальними на цвинтарі людей закопуєш. А ми собі винцем побалуємось. Дай прикурю.
— Зараз, — намагається зосередитися Дмитро Іванович. — Я приготував тобі красивий посил. Спеціально для Терезки від гаспадіна Мендєлєєва.
Ліброцелібат — добровільна відмова від читання. Практикувалася ентузіастами крапель для навіювання специфічного настрою перед закрапуванням. Ліброцелібат викликав нездоровий інтерес у середовищі бібліофілів інтелектуалів.
Дахівниця сейшн — нічне закрапування «плазми» на дахах будинків заради споглядання зоряної карти. Тісно пов’язане з феноменом upperground’у, концептуальні засади якого були спричандалені Зоряном Безкоровайним (сорт «Nameless»). (примітки за: А.М.Давихам, неопубл.).
Архе акцептори, «ті, що виділи плазму»; візіонери. (примітки за: А.М.Давихам, неопубл.)
Скалапуцькати — закалатати краплі. N.B.: «замутити краплі» — означає зіпсути, зробити краплі каламутними, непридатними для використання. (за: А.М.Давихам, неопубл.).
«Ментол ефект», або ж «ефект відчуження» — особливий настрій самобутньої свіжості всього організму. Навіює думки про цілковиту самодостатність та автономність індивіда, робить спілкування зі собі подібними непотрібним і надлишковим. Як унікальний психофізіологічний стан, ментол ефект супроводжується відчуттям м’ятної прохолоди у цілому тілі, високим життєвим тонусом, враженням абсолютного здоров’я. Помітне психологічне відсторонення, непричетність, споглядання речей з відстані.Людина, котра перебуває під ментол ефектом, відчуває напливи «м’ятного морозу», від якого «німіє» не тільки тіло, але й весь процес мислення. Видець у ментолі, якщо його певний час не тривожити, впадає у цілковите м’ятне заціпеніння, звідки й вираз: «ціпеніти на причандалах (малімонах)» (див. далі) (за: А.М.Давихам, неопубл.). закрапування, робляться відлюдьками, шукають фізичної самотності.
Зав’язок — людина, яка припинила архе сесії (за: А.М.Давихам, неопубл.). торію, яку Терезка застала біля Академії, слід було вважати досконалою. Зaв’язок одинак, який натрапить на подібну жилу уваги, може цілими днями упиватися розповідями про те, як йому зривало черепицю: і на даху крапав, і на Сонце втикав, а з шумами взагалі — ледь не залишився у полоні звукової цивілізації з віддаленої метагалактики, ось.Загалом, такий персонаж, попри начіпну браваду, залишав враження розгубленої особистості, переповненої витісненими реакціями і страхами.
Архе фактор — людина, яка продає власноруч закалатані краплі, штовхач.Через картель у «час архе» далеко не кожен наважувався продавати краплі на вулиці заради ідеї. Тому для безпеки архе фактори брали в напарники нунція — людину, яка попередньо готує місце контакту. Тандем фактора і нунція породив низку міфологем, мотто яких — діалектична спряженість цих людей. У Львові певний час був відомий тандем видців Сантехніка і Курсанта. Вони безпосередньо причетні до вибухового поширення «плазми» на природничих факультетах вищих навчальних закладів міста.Архе пушер — найманий робітник, який продає краплі для картелю чи іншої організації. (за: А.М.Давихам, неопубл.).
Бути нав’юченим, в’ючити (син.: печеніжити, щурити, грицати, пацючити) — перебувати у стані зміцненої (посиленої) свідомості, як правило, внаслідок вживання офтальмологічних психоделіків; для опису нав’язливих інтоксикацій, викликаних барбітуратами, транквілізаторами, психотропами використовують більш влучне дієслово «марамулити». На певній стадії одурманення дієслово «марамулити» по відношенню до «мармулядити» стає антонімічним. Рос. сурж. аналог: ковбасити. (за: А. М. Давихам, неопубл.).
У чому справа (япон.).
Грицаний — бувалий, стріляний, олдовий. Від прізвища першої львівської дівчини археманки (за: А. М. Давихам, неопубл.).
Щурити по сутанах — орієнтуватися у всіх змінах всередині певної субкультури, відчувати найтонші, капілярні перетікання емоцій в компанії в результаті закрапування «плазми». Див. також: щурити, сутанити. (примітки за: А. М. Давихам, неопубл.).
Малімони (причандали) — полісемантична формація, асоціативно близька як із лексемою «глюк» (в значенні перцептивної облуди), так із вичерпалим себе в українському ідейному полі терміном «ізмєна» в його онтологічному тлумаченні (а саме: циркуляція ідей, несподівана експлозія емоцій тощо). Категоріальна та субстанційна приналежність причандалів (малімонів) аморфна, однак асоціативно там однозначно має місце причина, чехарда, малина, лимони, анемони і, можливо, амоніти белемінти. Себто, весь комплекс ідей, які виражають ґєдз (див. Ґєдз). Причандали: сутаняться, в’ються, мотаються; малімони: приходять, скрикують, скапують, в’ючать; з малімонів: зіскакують, зісковзують, гепаються (останнє передає найвищий ступінь екзистенції, щось типу: впасти в небо, але догори ногами і задом наперед); на причандалах: сканэють, ціпеніють, остигають тощо. Для описування причандалів епікурейського складу використовують дієслово: «мармулядити», «печеніжити». Див. також: «марамулити» (за: А.М. Давихам, неопубл.).
В’юк — час дії офтальмоделіка від ґєдза до терпуги. Англомовний аналог — trip. Див. також: «ґєдзяти», «терпуга» (за: А.М. Давихам, неопубл.).
Терпуга — відхідняк, час найвищих терпінь та на(п)руги. Ґєдз — момент шквального западання фокусу бачення, наступає відразу по заркапуванні і триває від трьох до двадцяти хвилин. (за: А. М. Давихам, неопубл.).
Малєвичі — зони підвищеної семантичної невизначеності, квадранти поглинання інтерпретацій. Архемани вважають малєвичі отворами у вертикальний спосіб усвідомлення, який веде безпосередньо до антицентру.Див. також: «велике тощо». (за: А. М. Давихам, неопубл.).
Лжеевклід, він же Сантехнік — один із львівських видців. Прославився завдяки своїй геометричній антидоктрині, зведеній у праці «Антицентр».Сантехнік був одним із перших видців, які не належали до «Клану Архе».Згідно легенди, він написав «Антицентр» за одну ніч, одразу після свого першого в’юку. Таким чином, «Антицентр» став своєрідним маніфестом руху плазматиків. Апокрифічні варіанти «Антицентру» і досі ходять по руках у вигляді ксерокопій, їх переписують і уважно вивчають. Згідно легенди, Сантехнік викалатав особливий сорт плазми «Albedo», який вкупі з освоєнням його брошури «Антицентр» дає поштовх до остаточного польоту у Велике Тощо. Кажуть, Сантехнік — єдиний зі всієї львівської тусівки плазматиків, котрий остаточно пірнув у Тощо. Принаймні, більше його ніхто не видів.Антицентр — його персональна синтаксична знахідка, свого роду катапульта для переміщення по світах Архе. Одне з ключових понять для розуміння механізму руху плазматиків. Також див: Велике Тощо. (за: А. М. Давихам, неопубл.).
Вже під час остаточного редаґування роману до моїх рук таки потрапив «Маятник Фуко». Що ж — критики мали рацію: ідеї Умберто Еко в адаптованому вигляді я зустрічав у Джанні Родарі. Про що не наважився писати Родарі, те чітко озвучив Н.Носов у своїй космоопері «Незнайко на Місяці».
Мається на увазі щорічний неформальний фестиваль біля водоспаду Шипіт у Карпатах. оком бачиш усе вперед, а правим — усе назад. Думали, будемо на фізичному продавати. Сканув а ли ми собі на причандалах, а ти сама знаєш, як то: причандалитися на «архе» і дивитися на людей, на хмари, на бруківку… То ти спочат ку видиш «бр уківку» БУКВАЛЬНО, а «бруківка» вибухає міріадами обсидіанових епітетів, ніби дібраних от кутюр до кожної подряпини на її поверхні. Ну, та ти вже знаєш. Так от. Ідемо собі з Курсантом із Коптської на Беранже, такі намалімонені, шо небо кришиться, глип на назву вулиці — а то вже ніяка не Беранже, а натуральна тобі «Набережна». Ми тремо очі, тремо, роззираємося, але сама розумієш — шом там вже під «архе» очі терти. Та!.. Шо вже про пальці казати — боїшся, як би то поміж них поглядом не заблукати. Курсант мені й каже, шо ми вже не у Львові. Я виджу то в се як на газеті і пояснюю:Львів то хоч і Львів, але вже тепер зовсім інший, паралель ний. Тоді ми раптом вкидуємося, шо це просто інша лексична панорама Львова. Інші лексеми, особливий син таксис. А будинок… той цілий сім вісімнадцять стовбичить посеред вулиці, як отвір. По моєму, він колись горів. І ми розуміємо, шо то знак. Бо з даху того будинку щез Сантехнік.
now і here — зараз і тут; nowhere — ніде.