не скажеш — не розіб’єш (загадка)
6 і 1
Маестро всюди бажаний гість — саме тому зараз він вагається, де зависнути далі.
Він ходить під дощами Львова, щомиті й скрізь віднахо дить колумбові яйця. Маестро — це людина ідей. Він бризкає ними, наче мокрими пальцями. Тому пучки пальців у нього завжди м’ятні.
Сидячи на лавці навпроти Друкарської Академії, він мружиться лагідному сонечку, що пробивається крізь голе гілля на його писок. Він прислухається, як топляться в щебеті горобці. Ще ніколи пташки не вар’ювали так рано — ледве березень, а з погодою робиться щось таке, від чого свербить верещати й кидатись на радощах під трамвай № 7.
Маестро до певної (для декого — лякаючої) міри є моржем. Надворі плюс три, а він сидить на вітрі у тонкій вітрянці й смугастій матросці і є собі, як кажуть, на приколі.
Поруч, на лавці, лежить валіза з двома блискучими замками. Всередині є капа ґобелен з вигаптуваним оленем біля годівниці — нею маестро накривається, коли ночує влітку десь на будові чи в парку. Крім капи, у валізі лежать ліхтарик і порепаний негодою ґросбух. На обкладинці тушшю написано:
А.М. Давихам. Неопубл Вулицею проїжджає деренчливий, гуркотливий і шалено радісний трамвай. Маестро проводить його втихомиреним поглядом бодгісатви, дістає з кишені пачку папірос «Екс прес 22», ударом пальця по денці вилуджує одну, витрушує Nothing’s gonna change the world Marilyn Manson трохи тютюну, вставляє між губ і закурює. На Ратуші б’є восьму. — Із самого ранку над Гаваною стояло чисте небо, і ніщо не могло зіпсувати рибалки, — каже маестро й випускає дим.
Поруч, у вікнах пожежної частини божевільно яскраво блищить вранішнє сонце. За спиною наголошує на глибині неба телебашта Високого Замку. У затінку, схожа на результат трильйона чаклувань, лежить купа талого снігу.
Маестро відчуває: його очікують великі справи. Він такий дужий, що, варто напружитись, і букви довкола нього вилягають у курсиві, наче польова трава.
Подумки він перебирає знайомих, з якими можна було б влаштувати щось шалене. 1 і 4 Можна трохи зависнути в панків з ізоляторного заводу.
Вони чуваки добрі — завжди п’яні. Останній раз, коли маестро зависав там, панки привезли каністру вина. Всі дуже гарно впилися, по чому маестро невблаганно заволодів їхніми невинними умами.
Спершу він, мовби знічев’я, став забавлятися кухонним ножем. Потім, поміж іншим, запропонував бажаючим випробувати твердість власних яєць і відтяти собі по пальцю, відрізане ж підсмажити на шкварках і з’їсти.
Панки тоді переживали період духовного занепаду, і маестрові легко вдалося влити в них свіжі ідеї. Закінчилося все дружньою різаниною, яку маестрові таки вдалося спровокувати, запропонувавши під звуки «Ґражданской оборони» забавитись у п’яних бандюків.
Сам маестро в той вечір вкоротив собі мізинця. Він укинув вичавлений обрубок у склянку з горілкою і назвав коктейль «Кровавой мєрой». 3 і 3 Так взагалі, то з дорослішанням (якщо в його випадку про таке говорять) маестро дедалі дужче тяжів до непатен тованого каліцтва. Періоди гострого усвідомлення людської природи він гасив косметичними ампутаціями — як правило, на ногах.
Маестро рубав собі пальці.
Все почалося з відмазки до армії. Серед сотень інших можливостей дезертирування йому найбільше сподобалась ідея членоушкодження. Член він, звичайно, пошкодував, зате приділив неабияку увагу спершу мізинцеві, а потім безімен ному пальцеві лівої ноги.
Увагу такого ґатунку маестро називав остаточною.
Якби комусь випала нагода помилуватися його ступнями без шкарпеток (твердих від вічно засихаючої крові), то відчув би певну ніяковість. А згадувати те буре місиво пеньків від нерівно відрубаних кісток і при цьому робити суботній педикюр — це вже з розваг для багатих.
Останній етап тверезості (а заразом — і тілоушкодження) мав місце саме під час забав із панками з ізоляторного. В маестро й досі на пальці намотана сіра, місцями бура пов’язка з несвіжих бинтів.
Щось таке по хамськи модне — забинтоване місце ампутації.
Після останнього сеансу хірургії маестро визнав, що панки з ізоляторного виявилися не найкращою глиною для імпровізацій. Шкода. Можна було б бавитись не наба витись: в аварію з ампутацією, в хірурга п’яничку, в ампу тацію навпомацки і т. д.
Він озирається по боках. Порожньо. Трохи кривлячись, починає розмотувати бинт. Оберт за обертом маестро звільняє безіменний палець від закривавленого кожушка, а вітер підхоплює кінець пов’язки в повітря.
Вітер. Тріпотіння.
Він смикає, відриває від почорнілого, тхнучого йодом пенька останні нитки бинта і кидає за вітром.
Вітер несе бинт за обрій.
Хвилину він розглядає рану і намагається поворушити залишковим півторафаланговим відростком.
Він посміхається. 1 і 4 — Можна підканати до кетамінів, — каже маестро вголос, і голуб коло його ніг зблискує оком. Маестро підморгує птахові. Голуб не спускає уважного погляду з маестрових окулярів.
Кетамінами маестро зве торчків з вулиці Вірменської — Шульца Чорного, Вано Ромашона та інших йобнутих[25], яких у Шульца на хаті ніколи не бракувало. Кетаміни проводять час у двох станах: випадають на кетаміновий марамул або торочать про кетамінові марамули на терпугах. Потім знову ґедзаються і від’їжджають на чергові сорок п’ять хвилин — урок хімії для немовлят. З кетамінами могло бути цікаво день… ну, два. Потім їхні постійні обсмоктування тем про структуру всесвіту і щогодинне бажання «вмазатися» починають діставати.
Нє, з кетамінами революції не зробиш. 5 і 2 Серед запасних варіантів числиться кавалєрка по Копт ській, де мешкає троє: Толік піротехнік (бляхар відромаґ нат), його малолітня (цікаво — малололітня чи малолітня a.k.a. частково весняна?) коханка Люся і дід марксист, колишній ракетник баліст.
Найбільший інтерес викликав саме дід діалектик. Старий алкаш був паралізований — цілими днями сидів у кріслі й невідривно дивився на запалений газ на кухні. Цю тисячо літню йоґічну практику він випадково відкрив для себе пару років тому, як і більшість видатних відкриттів — з бодуна.
Практика так захопила пенсіонера, що з кожним днем він присвячував їй усе більше уваги, відволікаючись тільки на бух. З усієї братії старий йоґін визнавав хіба одного маестра.
Баліст називав маестро Пєтьою.
— Ти панімаєш, Пєтя, — заводив він, поки маестро розливав по склянках. — Я сіжу і сматрю. На агонь. І агонь как би єсть, а меня как би нєт. Панімаєш, да? Пустата адна! І так харашо мнє, Пєтя, так харашо…
— Канешна, Федорович. От уявіть, шо я — це агонь, а Вас на самом ділі нема.
— Правільно! Нєма мєня, Пєтя. Ніхуя нєма. — І я кажу, шо немає. Тільки от шо тагда єсть, Федорович?
От комунізм — єсьть він чи нема?
Але дід відчував якусь лукавинку і відкриватися не поспішав.
— На етот вопрос ми отвєтім з позіцій марксізма лєні нізма, — по чому негайно вихиляв. І от який феномен — варто йому самому випити літр горілки, як відразу ж підіймаєься на ноги і починає оперу вати такими ідейними пластами, від яких у бехаря відромаґ ната і його хуни поза шкіру мороз дере. І з такою легкістю, головне, ніби карти в окопі здає. Прямо тобі крішнамурті якийсь.
Віднедавна у діда почали проявлятися сіддхи: спонтанна левітація, наприклад. Левітує поки що невисоко — сантимет рів на двадцять підіймається, проте маестро знає, що у діда все попереду.
Хоч і охота з йоґіном побухати, маестро вагається.
Петрович розказував, недавно до Толіка піротехніка менти приходили. Може, його шукають. 5 і 3 Ні. Не його. Кубики не брешуть. 2 і 1 Можна також було заскочити до братів Коклюшів — двох ізгоїв trash концептуалістів, технарів самородків, які у вільний час знімають різну туфту на кінокамеру, складають до цього звукоряд, цифрують, мікшують, рендерять, апґрейдять, в’ючать, дрючать, врешті записують на відео касету, викурюють по наперсткові трави «хімки» і з пафосом сумлінно зробленої роботи проглядають відзняте. Творчий тандем треш концептуалістів носить назву «The Whooping cough Brothers[26]», або ж «Антиодуд рятує світ» («Ворона їде»). Те, чим займаються трешери, маестро називає «робити з гівна цукерочку».
Треш концептуалісти обожнюють вештатися пустири щами і звалищами. Там вони крупним планом фільмують іржаві залізяки і тому подібний непотріб.
З доступного асорті треш концептуалісти видаються йому найбільш прийнятними: творчі люди з мінімумом комплексів, відкриті новим відчуттям і враженням. Достат ньо просунуті, щоби не цілувати землі, якою ступала нога маестра. (Молодший Коклюш, Олег, був ще й запеклим енурез ником. Ніщо не повертало маестрові радості буття так тихо, як ніч під однією ковдрою з антиодудом юніором.) Об’єкт № 4. ОБСЕРВАТОРІЯ Вона домінує над обрієм, схожа на космічну цитадель серед кремнієвих скель десь на Юпітері. Вона велика, впорядкована, стерильна і безлюдна. Вона футуристична й електронна настільки фундаментально, що, здається, ще трохи — і Номер 4 заново відкриє для себе велич Архаїзму.
Об’єкт № 4 має власний ядерний реактор, з якого черпає енергію. Його коридори залиті ледь уловимим стерильним ультрафіолетом. Обсерваторія сяє тим сліпучо білим кварцовим світлом, яким починається світанок на Венері.
У деяких варіантах світу в належний час Обсерваторія активно моделює самодеструктивну схему мислення, котре вибрало тишу.
Обсерваторія холодна. Вона — безжалісна, знеособлена космічна станція, котра вдивляється у безконечність.
Бастіон, із якого, ховаючись за примарами логіки, жме на Об’єктові № 4 тиша властива за означенням.
Сенс існування Обсерваторії — споглядання Безодні. Інколи Обсерваторії, втіленій архітектурно, приписують властивість Транзиту.
Всі перелічені вище ознаки були присутні в будинку номер сім по вулиці Беранже, — гніздов’ї ґедзів та ос, кладовищі львівських ворон, яке стережуть брати Коклюші.
The whooping caugh brothers мешкали на сквоті в «пере кошеному» будинку по вул. Беранже (тій самій, що колись горіла). А позаяк, крім кашлюків, ніхто більше в тих достоту белградських руїнах селитися не наважувався, брати захо пили його у свої руки й перетворили будинок на цитадель, проламуючи й замуровуючи стіни за власним бажанням і згідно з властивим тільки їм розумінням прекрасного. Вони контролювали входи й виходи і дбали про дієздатність того, чим і служив їх бастіон — Транзитним залом, входом ув Обсерваторію.
Хоч Коклюші й відкрили існування подвійного руху через їхній шанхай, вони не здогадувалися, наскільки непомітно подвійний рух керує ними.
Свого часу Коклюшів захопила манія переслідування — ах, наскільки це естетично, коли тебе переслідують, зітхали вони. (Ясна річ, ніхто їх не переслідував; хоч маестро і планував колись організувати на них облаву міліції — винятково з почуття дружнього обов’язку). Про всяк випадок антиодуди розробили цілий лабіринт входів, ходів та сходів, пройшовши які, можна вийти прямісінько — хто б міг подумати? — на вулицю Набережну! 3 і 1 Маестро має настрій поглумитися над зеленими мухами.
Йому кортить підкорити світ, постригти всіх налисо, вдягнути в уніформу й заставити жувати сухий желатин.
Він хоче розставляти вишукані пастки на незнайомців, заманювати у густе болото гри правил і повільно топити, а потім рятувати, щоб розіп’яти — і знову, і знову, і знову насолоджуватися власною перемогою над Грою в гру.
Відчувати оргазм дириґента (це наче ванільний цукор під’єднати до струму), ходити помитими коридорами, глумитися над зеленими мухами, жувати корінці журналів, уявляючи себе велетенською міллю, що зголодніла, й вести діалоги з кониками стрибониками шляхом викидання приго лосних з думок про Бога.
Він викидає недопалок (і чергові кілька приголосних) в яскраву ранкову калюжу, вчергове лізе до кишені за кубиками і перемішує: 4 і 6 Порив вітру змушує гойднутися на лавці, і маестрові до голови приходить чудова ідейка. Він тішиться так, наче згадав місце, де страшенно любив проводити час у дитин стві. Маємо сильну весну, маємо сильний вітер. Йдемо куди?
На Нестерова.
У лад своїм думкам маестро чує крики дикого голуба, і йому стає просто чудесно. До криків дикого голуба знову додається свист вітру, що летить вузьким гирлом якоїсь вулиці. І зовсім уже здаля вітер приносить звуки акордеона.
Хвилину подумавши, маестро відкриває десь ближче до кінця вийнятий із валізи ґросбух (підписаний псевдонімом етапний твір «Неопубл») і записує:
Об’єкт № 5. АКОРДЕОН Проявлення Об’єкта № 5 спостерігається найчастіше у строго визначену пору року.
Перші труднощі пошуку акордеона полягають у тому, що, крім загальноназваних сезонів (як от: осінь, весна тощо), присутні також плаваючі синоптичні цикли. На запитання лікаря, скільки існує таких «плаваючих» пір року, маестро відповідав: «Скільки стиснеш у кулаці».
Пора, під час якої найцікавіше виражена феноменологія Об’єкта № 5, пов’язана з двома ознаками: березневими сутінками та шквальним, але теплим вітром. Акордеон вияв ляє себе абстрактними пасажами, підсиленими відлунням довгих вулиць; мелос постійно губиться за гучним гулом вітру. Опосередковано акордеон вилущує старі значення реальності, відтак — мітить пунктиром шлях до несловесного Іншого.
Принцип акордеона буде ще не раз інтерпретовано як найвиразніше музичне окреслення ідей абстракціонізму і дадаїзму, а відтак — Об’єкт № 5 буде визнано предтечею корпусу ідей керунку ambient. Акордеон як артефакт, звіль нений від ідей (ґлос) покоління Логосу, може опинитися в аванґарді естетичної революції й постати новим брендом покоління Тиші.
Ходять чутки про існування цілого Ambient cafe (колись — клубу кафе «Скатологія» по вул. Коптській), породженого поскрипуваннями грамофонної голки одного з аватарів Об’єкта № 5 — патефона, виготовленого в Харкові у 1899 році. Грамофон, що гуде — це вухо, котре прислухається до самого себе.
Олег П ський запевняє, буцім якось побував у Ambient cafe. Він каже, що всередині кафе дійсно стоїть великий грамофон з латунним розтрубом, помальованим на чорно.
На патефоні обертається тільки одна грамплатівка: культо вий альбом шанувальників dark ambient — The Power of Blindness.
Маестро запускає почорнілі пальці під окуляри і з насолодою тре очі. Ховає «Неопубл», бере чемодан і, жахаючи невротизованих трамваями голубів, віддаляється від лавочки в не відомому птахам керунку. 6 і 2 Маестро вирішує, якого значення надати шестірці в компанії двійки о такій ранній годині. Вирішивши, звертає за ріг й опиняється на початку вул. Нестерова.
Перше відчуття, коли стоїш між високих, вузьких цегляних берегів, — протяжність.
Як правило, люди, котрі випадково забрідають на Нестерова, не вірять, що у Львові може існувати така пряма й непропорційно вузька вулиця — до того ж така довга. Не вірять, а тому забувають.
А коли надибують знову, вчергове не вірять і забувають.
Маестро не був тут, певне, років п’ять. Можливо, теж трохи почав сумніватися?
У спину б’є масивний порив вітру і валить маестро на землю. Над головою проноситься здичавілий кульок і швидко падає у перспективу. Значить, воно все ще тут, думає маестро, підіймається на коліна і, скориставшись із затишшя, підлазить до стіни.
На Нестерова, скільки маестро себе пам’ятає, дули потужні протяги. Колись тут було чутно, як ходить потяг.
Правда, незрозуміло звідки.
Напевне, це вітер.
Ще один порив вітру закручує обгортку від морозива кудись угору. Вздовж стіни, в яку втискається маестро, тягнеться напис:
Я ШИЗІЮ ВІД СВОБОДИ!
Через весь напис, мов нічого й не сталося, мирно крокує перше весняне сонечко.
Канешна, впізнає власну роботу маестро і згадує роки, коли свобода змушувала його шизіти і рубати пальці.
Свідомість збирається у фокус, і світ наче вибухає товстим шрифтом.
Маестро глибоко втягує повітря, рахує до чотирьох і повільно видихає. Одною рукою він притискає валізу до серця, а іншою допомагає собі піднятися. Поки що все тихо.
Після такого затишшя завжди бувало кілька хвиль сильного вітру. Їх він любить найдужче Легенький вітерець крутить пилом, на вулиці все стихає.
У розламі поміж будинків видно, як вітер жене молоді хмари.
Маестро виходить на середину вулиці й сідає навпочіпки, ніби збирається плигати через «коня». Напружує ноги.
Як тільки маестро видихає повітря, чути сильний порив вітру, маестро вистрибує жабою в саму течію, але підскакує над то повільно, і хвиля вітру спершу підхоплює, потім вдаряє ним об землю. Проїхавшись на чемодані, завбачливо притиснутому до грудей, Маестро втискається в асфальт і перечікує, поки мине порив. Ходити по Нестерова, не зігнувшись — неможливо.
Маестро знову займає вихідну стійку — наче мураш наміряється заплигнути на пролітаючу повз нього бабку. порив вітру здирає його з землі підіймає над хідником метри на два й несе несе алилуя матко боска падаю нє не се несе несе н есенесе оце ого гооо о о о о о О О ОО О О о оо о Маестро відчуває, як його переважує вліво, і наступної миті чує глухий удар (з нього вибили видих) свого грішного тіла об стіну.
— Я можу! Хо хо! Я перемагаю! — каже він біло блакит ному небу і починає підійматися. Все ще тручи задницю (всі діти божі падають на дупу), маестро задоволено сміється і щось вигукує до вітру, поки нарешті не зникає у проймі будинків, залишаючи весняні вітри вулиці Нестерова небові й цеглі стін.
Спускаючись по Сахарова, маестро повертається дум ками до Коклюшів та їх «Останньої території». Непогано б перетворити їх руїну на таку собі твердиню суб’єктивізму.
Виростити для експерименту якусь субкультурку. Розро бити щось на зразок естетичного маніфесту, підшивки текстовізій як джерела абсолютно суб’єктивного тлума чення назв та імен. Назвати якось велично і вселенсько:
«Бароко тиші», чи «Опера скрипу», скажімо, чи навіть «Кабукі Бога»… Тут маестра пронизує спалах думки, хоробрий крок, і він чує впевнені слова, якими це можна описати.
Осяяні світлом параш (А.М.Давихам, Неопубл., 2003) Наступність поколінь нагадує асфальтоутрамбовувач.
Старе покоління щораз відтягує свій кінець і, коли людству вчергове хочеться скинути мегалітичну мушлю пам’яті, постійно переводить стрілки на інших. Тому покоління, котре відходить зі скрипом, — це не якесь там коліно шести десятників, вісімдесятників чи — господипомилуйскажіть алілуя — дев’яностиків. Під скрип думок відходить поко ління L, GENERATION LOGOS: покоління, яке говорило найбільше; воно говорило і говорило і не могло заткнутися навіть тоді, коли й казати вже було нічого, пригнічене невичерпністю Слова, котре так і не дозволило бути зрозумілим бодай собі самому.
Скажіть «алілуя», і ви врятовані. Скажіть це.
С, К, А, Ж, І, Т, Ь.
Тисячолітнє царство Слова зникає за куртиною скрипу.
Називання губиться й не може більше знаходити нових знаків для доби без назв. Найвульґарніше, що вдалося вигадати — назвати цей кінець кінців ПОСТ модернізмом.
Зайвий доказ того, що доба без назв справді поза означен ням, а номінуюча свідомість принципово не здатна пересту пити поріг тиші. Єдине, на що в неї великі яйця, — так це ходити над прірвою нео значеного різними кладочками префіксами на кшталт НЕО, ПСЕВДО чи ПОТС.
Світ змінився.
Людство роздирається у поліфонії, і кожен крик тут — заклик до тиші. Воно шукає тиші у героїні, в алкоголі, у потенційній можливості вимкнути мобільні телефони.
Навіть Слово люди пробують обернути на тишу — але, описуючи її, все одно не замовкають.
Людство вже так давно прагне тиші, що єдиний вихід для себе бачить у катастрофі, трагедії небаченого досі масштабу, яка змусить завмерти цілий світ у розпачі (бо основне, чого навчило Слово, — це скорбота над самим собою і втраченою цілісністю). Та, перш ніж пронесеться думка «Це не з моєї вини! Я тут ні до чого!», планета отримає вимріяну секунду світового безмов’я. Цього виявиться досить. Слово лусне й осиплеться. І що б не йшло услід за тишею — світло звуку, трансценденція шрифта у пробіл, ряди знаків оклику, що розчиняються поміж факторіалів безконечности — все це буде великим переходом у відчуття. Перш за все — у відчуття тиші.
Люди тиші будуть останніми, хто поставить крапку в Тексті, позаяк вони — перші, не зацікавлені в доставлянні після крапки ще пари. Їх більше не манить естетика коми.
Вони — це новий вимір крапки, новий намір точки, яка перетворюється на зріз нитки, безконечний тунель вглиб чистого аркуша. спочатку було
СЛОВО
потім була. 2 і 2 Маестро чухає чоло з переходом на потилицю — по чому з недовірою вивчає почорнілі нігті. Знову закриває свій «Неопубл» і думає, до чого можуть призвести подібні мізкування.
Втім, якщо немає з ким бавитись у Гру правил, завжди залишається найдосконаліший, остаточний суперник — ти сам. Питання, наскільки далеко тобі дозволяє заходити твій страх?
Він підіймається вгору, вздовж трамвайних торів, знаючи, що є абсолютно невидимим у цьому місті, де люди поглинуті собою до такої міри, що перетворилися на комах — дискретних, лискучих хітинових жуків, котрі вічно тікають у жасі, що секундна стрілка годинника от от прохромить їх, мов шпилька ентомолога.
З за спини виривається трамвай, і маестровий настрій скаче в екстазі. Він пригадує, що давно вже хотів записати про «Бабусю й Чудовисько», п’єсу, що з похвальною реґулярністю йде по вулиці Чупринки. Але перед тим він подумки окреслює Об’єкт № 6. ПРИРОДНИЙ ТЕАТР Шекспірова сентенція про те, що світ — Театр, всяке прийдешнє покоління тлумачить по своєму: чи то як прісний зразок поетичної метафори, чи як скрушну констатацію людської дволикості, чи як буквальну вказівку для і на Гравця. Той Театр, про який піде мова, багатий на декорації, костюми і музичне аранжування, однак його репертуар за останні п’ять тисяч років збагатився всього на дві чи три п’єси.
Щоб ці міркування не видавалися надто невизначеними, звернімо наші погляди у бік Львова та його мешканців.
Припустімо, що це місто є нічим іншим, як великим конґломератом певних структур… вихорів… Чогось такого, до чого пасувала б назва «природні театри». Надалі цим терміном будемо позначати певні території — тінистий бік вулиці N, чи столик біля вікна в кав’ярні NN, чи під’їзд будинку номер* по вулиці*** — з постійними типами життєвих ситуацій. Інакше кажучи, з притаманним лише їм сталим репертуаром — набором певних слів та обставин, які мають тенденцію повторюватися у цьому локусі знову і знову. Виконавці ролей змінюються, випадкові «глядачі» щораз інші (про «відмінність» між глядачем та актором природного Театру можна писати тільки з використанням лапок). Структурно ж п’єса залишається тою самою.
Так от, маестро подумки звертається до глядача. Коли Ви ходили до Театру востаннє? п’єси, що йдуть зараз у Львові:
Скрупульозне дослідження театрального репертуару міста в цілому ще знайде свого шекспіра. Наведімо для прикладу найцікавіші з виявлених п’єс. Користуючись ними як ключем, вільний поціновувач зможе самостійно класифі кувати й відкривати нові грані Мельпомени. Кожен гість міста Лева при бажанні й мінімальному запасі терпіння зможе спостерегти п’єси у вказаних місцинах самотужки.
1. БОЖЕВІЛЬНА ЦЬОЦЯ (Високий Замок; тло — комунальна сансара пенсіонера). Головна героїня — боже вільна алкоголічка похилого віку. Часто з’являється з незапаленою сиґаретою і розпочинає дію з того, що пере питує, чи нема, бува, вогню. Не виключено, що в руці вона триматиме неадекватний моментові предмет. З власного досвіду скажу, що раз бачив, як Цьоця стискала плоскогубці, ще раз — порожню пластикову пляшку, а втретє — старий чоловічий мешт у полотняній сумці. У захоплюючій, експресивній манері Цьоця (актриса розмовляє колоритним суржиком, тому більш коректно називати її «Сумасшедшей Тьотєнькай») переповідає свою біографію: переїзд у молодості звідкись зі сходу України (також: Молдавії, Кубані тощо), невдалий шлюб і — хвала Театрові! — вроки, які на неї кинула свекруха.
П’єса йде переважно під вечір і триває від 10 до 30 хвилин. Існує також менш ефектний римейк, де головну роль виконує старий п’яниця чоловік.
2. СЕСТРИЧКИ ІСТЕРИЧКИ (р н синагоги «Золота Роза»; п’єса розрахована на любителів grind core психо логізму). Типаж — дві жінки віком від тридцяти до п’ятде сяти. Одна з них п’яна в дим, і їй начебто соромно. Інша вичитує п’яній супутниці моралі, вибачається перед перехожими за нетактовність подруги і сама раз по раз шаріється. При нагоді зверніть увагу на ґрим п’яної — джерело відчаю і духовної кризи, яку несуть ці двоє.
Залишається відкритим до з’ясування тип зв’язку між ними: сестри? сусідки? шкільні подруги? Кожен варіант відкриває специфічні, дедалі тонші грані рольової гри.
3. МОНСТР! МОНСТР! (р н вулиці Сахарова). Дуже якісний зразок інтерактивної п’єси, де глядач в залежності від настрою може бачити хід подій у щораз несподіванішому ракурсі.
Підіймаючись вздовж трамвайних торів по вул. Сахарова, ви спостерігаєте перед собою пристойну, інтеліґентної тілобудови жінку похилого віку. В якийсь момент жінка обертається через плече, зауважує вас і помітно пришвидшує крок. Ще один погляд (на лиці непідробний переляк міщанки) — і вона вже втікає від вас серйозно й без жартів.
Вона зникає за рогом, і ви готуєтеся почути її крики на поміч.
Йдіть за нею. Жінка, вже, було, сповільнивши ходу, знову зауважує вас і кидається навтьоки. У вас з за спини чути дзеленькання трамвая. Той під’їжджає до зупинки, і жінка в останню секунду заскакує у відчинені двері.
4. ГРА В ТРАМВАЙ (р н вул. Городоцької навпроти костелу св. Ольги; п’єса забавка). Ще одна п’єса, де вдало обігрується тема львівських трамваїв. Двоє хлопчаків стоять на хіднику навпроти і чекають трамвая. Коли трамвай починає наближатися, перший хапає другого за руку і не дає вирватися. Другий у той час повинен видерти долоню з пальців товариша і встигнути перебігти на протилежний бік дороги перед самісіньким носом транспорту.
5. НОЇВ КОВЧЕГ (Високий Замок р ну Замарстинова; соціальна містерія). П’єса має глибоко алеґоричний зміст, тому слід велику увагу приділити знакам: кольорам, числам тощо. Двоє молодих закоханих з’являються на краю Високого Замку, відразу над обривом. Кілька хвилин вони дивляться зворушено на коробки бетону й рури труб.
Цілуються. Підтримуючись навзаєм, спускаються вниз — із гори у місто.
Ця вистава мала альтернативне прочитання у вигляді загибелі пароплава «Титанік», де алюзії на Ноїв ковчег обігрувалися з притаманним тій порі пафосом есхато логічної антиутопії. Така собі демонстрація, що могло спіткати людство, якби у прірву за бортом ковчега не ступили Закохані. Однак це, повторюсь, є відхиленням від апокрифічного варіанту; у Льовові п’єса йде в ориґінальній режисурі.
6. МОЙСЕЙ (вул. Дорошенка, час пік). У момент найбільшого руху по вулиці (це, як правило, післяобідень) на сцені з’являється богомільна, проте п’яна в дим алкого лічка із зачіскою «під хлопчика». Вона худа, засмальцьована, смердюча і страшна. Але від неї віє такою космічною одухотвореністю, що її постать мимоволі притягує погляди цілої вулиці. Сива баба, похитуючись, наче бувалий матрос, йде вулицею, плямкає губами і стиха бурмоче прокльони; кожне її заточення то вправо, то вліво викликає тихі охкання та скрики в особливо чутливої публіки. У найнеспо діваніший момент баба різко вискакує на проїжджу частину і, під урочисті фанфари гудків, зупиняє нерозривний потік автомобілів, маршруток і трамваїв владним змахом рук.
Змовкає все, і море розходиться — алкоголічка неспіхом переходить дорогу, опускає руки і розчиняється серед натовпу.
За майбутнім поколінням шанувальників природного Театру лежить створення численних монографій, докумен тальних фільмів та мультимедійних відеопроєктів, присвя чених цьому питанню.
Самим львів’янам, якщо вони хочуть опинитися в куль турному аванґарді Европи, час зайнятися вишукуванням та каталогізацією природних п’єс, які реґулярно відбу ваються у Леопіллі. Наскільки мені відомо, офіційно зафіксованих природних Театрів (не беручи до уваги іронічних візій Х.Л.Борхеса) у світі поки що немає. Тому в першу чергу необхідно створити каталог кишенькового формату на зразок туристичного буклета, де кожен бажаю чий може побіжно ознайомитись із театральним репер туаром міста: замальовки шкіци, ориґінально підібрані маршрути, несподівані паралелі.
Резонно припустити, що репертуар саме львівських природних Театрів у перспективі стане непоганим джере лом доходів. Він (Театр) легко перетвориться на місце паломництва андеґраундної богеми та поціновувачів неакадемічних вибриків Мельпомени з сусідньої Польщі, Чехії і т. д.
За умови грамотного позиціонування феномену Театру Львів має всі передумови до зародження потужної суб культури новітніх театралів — носіїв нової моди, візіонерів нових естетичних обріїв. театрали — вони (а це, наважуся спрогнозувати, буде естетично невдоволена сьогоденням молодь, яка вже пробувала себе в пусканні різного ґатунку контркультурних коників) намагатимуться всіляко приховати свою причетність до Театру з кількох міркувань. По перше, беззаперечна реальність вистав та топографічна прив’язаність репертуару. (В добутку це становить надто спокусливу знахідку, аби виносити її у широкі маси; ті, як завжди, докладуть максимум зусиль для применшення величності знахідки.) По друге — цілком вмотивований страх зірвати надмірною розафішо ваністю Театру якусь особливо цінну з естетичної точки зору п’єсу.
Щодо розвитку глядацької субкультури як такої, то вона може мати несподіване, а для декого навіть пророче продовження. Таємничість, яка щораз щільніше сповива тиме сподвижників цього ars nova, почне видаватися знайомою. Можливо, когось раптово осяє, і на гадку спадуть масонські містерії. Фіналом п’єси стане думка не відомого нам театрала: «Десь вже це було…». І такий висновок буде найкращим підтвердженням гомеостазу, динамічної рівноваги Об’єкта № 6.
Немає різниці між «вигаданим» і «дійсним», міркує маестро. Різниця у площині усвідомлення.
Він абсолютно переконаний, що саме зараз, тут і зараз існує товариство, яке вже зібрало каталог природних п’єс.
Людей, які організовують туристичні ґедзи паломництва на ріг вулиць Дорошенка і Сахарова, на Коптську, на Високий замок.
Тут маестро здригається. Якщо існують вистави, без перечно, існують і режисери… чи то пак, лялькарі.
Організувати: об’єднання «Клуб лялькарів», прив’язати їх до «Кабукі Бога» («Опери скрипу»?) як адептів покоління TNT (TУТ AND ТЕПЕР, предтечі антиподи фінального «Покоління Тиші»), щось таке, що могло б правити за Об’єкт № 7. КЛУБ ЛЯЛЬКАРІВ Одинаки, що розпочинають маніпуляції запрошенням до гри. Вони настільки несподівані, що передбачити їхні ходи простіше простого. Приблизно так.
Спершу вони пропонують котромусь із знайомих, який вважає їх близьким другом, умовно поділити світ на дві армії.
Потім, відповідно, пропонують очолити котрусь. Маестро знавав таких, — покороблені силою еґоманіяки, йокнуті в п’ятку. Ті, що знають про існування Об’єкта № 6, а відтак вважають себе ґеніями. Вони завідують Театром. Однак їм зовсім не подобається пригадувати, що, завідуючи Об’єктом № 6, вони тільки поповнюють список п’єс.
Лялькарі повернуті на соціумі. Вони нізащо не відпустять цю систему, вони підтримують її й опікуються тривогами, необхідними для збереження соціуму цілісним.
Лялькарі повернуті на співчутті. Вони наркомани в найсоціальнішому значенні цього слова — вони ВИМА ГАЮТЬ жалю. Вони приставучі. «Як? Хіба ти мене не пожалієш?!!» — і їхню посмішку, невинну та беззахисну, готова розшматувати шаблезэба істерика дитини.
Вони не визнають за людиною ні права на свободу, ні права на життя. Віднедавна вони не визнають і права на силу. Вони обнагліли до того, що не визнають навіть права на вибір можливості власного, не залежного від них вибору.
А ми — ми, як завжди, проти. Ми шизіємо від свободи.
Точно. Це гарно сказано.
Між іншим, ідея. Ввести на ринок ультрановомодну фішку — краплі для очей. Естетизувати образ піпетки, приплести до нього асоціації кришталево чистої води і дарунків мертвого моря. Панки закрапували би в очі нафтизин, кислотники — атропін, яппі — збагачений сріблом дистилят тощо. А покоління молодих і перспективних капало би в очі воду з легкою нотою ментолу — здорове ретро до м’ятного буму ери жувальної ґумки. У будь якому випадку, краплі до очей — це цікаво. Використати у «Неопублі». Може, підказати котромусь із Коклюшів (…) Або ні. Таке. Пам’ятаєш, що ти писав про трагедію, яка змусить завмерти світ? Це повинна бути не трагедія, а щось таке малопомітне. Схоже на скриньку, котра вибухне несподіваними інтерпретаціями. Напр, ввести на ринок якийсь товар. Подати його в цілком невинному світлі. А потім, коли практично кожен зіткнеться з цією фіхою, подати абсолютно нове призначення цього товару. Щось таке абсолютно екзистенційне. Щось таке, що допомогло б наблизити Тишу.
Гм.
Наприклад, мобільний телефон. Дочекатися, поки в соціумі звикнуться з думкою, що кожен може поговорити з будь ким, просто натиснувши кілька ґудзиків. А потім підкинути думку, що, так само натиснувши ґудзика, можна не говорити більше з ніким…
Наприклад, взяти і відключити систему подачі сиґналів.
Реклама: у безодні космосу пролітає вкритий інеєм мобільник.
SILENCE FOREVER. NOKIA
Він переводить подих. Якщо така хєрня й далі лізтиме перед очі, доведеться днями підрізати собі ще дещо. Він пробує звільнитися від логосу, і фокус розкривається Крапле дощ. На його шкірянці залишаються маленькі вічка води, у яких відбивається небо. Дощ пускається дужче. Запах…
Дощ холодний, як і заведено па початку весни, але це дощ, який вже не випаде снігом. Маестро тішиться з того; тішиться з того, що тішиться, а не стікає слиною довкола ще не відрубаних пальців. Запах.
У голові стоять легкий свист вітру і суцільна тиша.
Дихається легко легко.
Його не сплутати ні з чим. Холодний, озонний, всепогли наючий і електричний. Накриває мікронним терпким капшуком — спочатку ЗАПАХ входить у ніздрі, просо чується крізь хрящові перетинки в мозок і шию. Потім ти відчуваєш цей запах усім хребтом. Так поглинає ЗАПАХ
БЕЗКОНЕЧНОСТІ.
Він хоче схо ватися в якомусь світлому під’їзді, як чує вигук:
— Агов!
Це Льова, п’явка упирець. Він думає, що в котромусь із безконечних варіантів Львова, десь ген за сонячною короною Останньої території, таку п’явку маестро назвав би… Бобо? О ні.
Бу ба?
Baboo. Буба бу.
Маестро оцінює, що такого цікавого можна зробити з цим ходячим спазмом обра з, а ле в го л о в і Т И Ш А — Чекай, Кварц! — Бу бу захекано підбігає і намагається віддихатись. — Я тебе ше там побачив, слухай, ти шо робиш?
Але ж я тебе вже давно не бачив! Ну, розказуй, як житуха, о, до речі, ходи, може, водяри купимо, шо ти на те скажеш, га?
Он там трохи посидимо, в мене гроші є, о, можемо навіть сирок плавлений взяти! Ми постійно з Бронксом як бухаємо, то беремо сирок плавлений, слухай, а закурити не маєш?…
Він посміхається ширше. Він навіть припустити не міг, що ця остання операція на палець викличе таке глибинне, майже остаточне затишшя. Бо що б не торохтіло це Baboo, воно не в силі подолати різницю кеґлів та шрифтів.
Хвилини за три Бу бу повертається з плящиною якогось аґресивного портвейну (о, ця ностальґія за панком!).
Маестро оперативно відкупорює пляшку зубами і робить смачний ґольґ.
Буба шанобливо дивиться на маестро, але перед ковтком усе одно протирає горлечко рукавом.
Коли портвейн повертається до маестра, Буба тихо скрикує.
— Кварц! У тебе ж пальця немає!
Маестро з недовірою й обуренням вигукує:
— Ти гониш! — він підносить долоню до окулярів, вивчає її й зітхає з видимим полегшенням.
— Не пальця, а ФАЛАНГИ! — а потім таємничо додає: — Ти ше моїх ніг не бачив…
По бруківці лупить дощ.
МАЕСТРО: Але мене от зараз найбільше непокоїть оцей загадочний міфічеський тандем Вінні Пуха і П’ятачка. Адже самим главним там був, безоговорочно, Вінні, поскільки це він толкав такі вєщі, про існування которих П’ятачьок і не здогадувався. І при цьому сам П’ятачьок реагіровав на ці просвітлєнія і одкровєнія дуже бурно, впадаючи помінутно в шаманістічєскій екстаз.
БУБА: Ну да, ти, Кварц, правий, но, з другої сторони, воно все зовсім якось так… Не зовсім це саме.
МАЕСТРО: От іменно! Тому мене так насторажує образ осліка Іа Іа. Він тіпа і нє у дєл, і тіпа просікає глибини всіх глибин. У мене даже напрошується якась екзистенційна алюзія зі страждущім Хрістом. Ну але оця теологічеська тема веде дуже далеко. Візьмімо хоча б цей суто євангельський гвозьдь, на которому держиться хвіст і котрий стирчить в Іа Іа зі сраки. Ти відчуваєш, куда це нас може завести, да? І якщо ми будемо розглядати іменно есхатологічєскі настроє нія Алана Мілна в контексті шпенглєрівського заката Європи, то стає зовсім страшно. Поскольку у нас присутствує черговий персонаж, так називаємий Крістофєр Робін, да? І, шо главне, у цього Крістофєра Робіна єсть батько, який — шо інтєрєсно — всю тєлєгу про Вінні Пуха і талкає. Тіпа знову маємо Бога як Дєміурґа і Наратора. Ну і зовсім по апокаліптічєскі звучать рядки, де папа злиться на Крісто фєра Робіна, коли той пізно приходить додому, відкривши Сєвєрний Полюс, — тут тобі і в Шопенґауера ладошки взопріють, да?
БУБА: Може, вип’ємо?
Маестро п’є МАЕСТРО: (продовжує) І в то же врємя ми не коснулися самого главного — а іменно Карлсона, котрий живе на криші.
А конкретніше — новий виток свідомості чєловєчєства на прикладі цього літаючого артефакта. Тому шо Карлсон міг казатися недальоким тільки винятково обмеженим особис тостям. Пригадай, Буба, його картіну — «Красний пєтух».
Но на картіні нарисована лисиця, котра пєтуха пожерла. Тут возможні якнайширші конотації до скандінавскої міфології чи навіть посиланія на труди алхіміків, поскольку Ліса і Пєтух — це как би протилежні стіхії, твьорде і жидкє, чи то пак летюче, начала, а на глибших ступєнях посвящєнія — так і взагалі главнєйший біном свєрхсоврємєнної антро пології, так називаємої мета антропології. Но саме главне, шо наш персонаж перестає мислити лінійно. Він храбро відкидає катєгорії, свойствєнні огранічєнному западному уму — як от: раздєлєніє на суб’єкт і об’єкт, одиничне і множественне, вірне і хибне і так далії. Но от мене найбільше тривожить, так сказать, то, шо осталось невисказаним і как би непроявленим, і шо проніцатєльний читатєль, по мнєнію глубокоуважаємої госпожи Ліндґрен, должен був схопить поміж рядками тєкста. А іменно — інтєґрация органікі в нєорганіку, в смислі пропєллєра в його спину. Адже Карлсон виступає тут як апологєт кібєр панка. Ти от звернув увагу, шо вона, в смислі Ліндґрен, сознатєльно замовчує цей перехід, союз анатомічєскої і тєхногєнної субстанцій, взаїмне проникнення цих фактур одна в одну? Тобі це не кажеться странним?
БУБА: В якому смислі?
МАЕСТРО: У якнайширшому. Це, знаєш, пахне масо нами і їхніми ложами. І звідси веде вже зовсім інша стежина.
Так би мовити, стик культурних пластів западної літєратур ної традиції і чисто слов’янської мультиплікації з власти вими їй алкоголічєскими прічудами у вигляді антропо морфічєскі ізображаємих животних. Да, мова йде про мультіки о Гєнє і Чєбурашкє. Ти вловлюєш цей тонкий пе рехід, да?
БУБА: Безумовно.
МАЕСТРО: Но поскільки сам Гєна і отой другий вже були достатньою мірою згадувані як у масовій, так і самвида вівській періодиці, ми їх касатися не будемо. Ми схопимо їх всіх за яйця. Поскільки я хочу звернути твою увагу на мрачний і дємонічєскій образ старухи Шапокляк.
БУБА: Радикально.
МАЕСТРО: Да! І я про те ж! Ібо… Ібо імєнно она являється как би персоніфікованим уособленням… Ага, персоніфікованим уособленням тьомних сіл чєловєчєской души, так ска’ть, бєссознательного, на кшталт разного роду бєсноватих желаній і прочая, прочая. Но вона, ця старуха Шапокляк, вона, в прінципі, начало хоть і женьскє, но актівне, і потому заслуговує детальнішого аналізу. От візь мімо до уваги цей чисто фройдістскій сімвол на її голові — огромнєйшу бесформєнну шляпу… 6 і 6 Він добирається до лігвища братів Коклюшів десь біля десятої ранку. Стоїть під старими дверима зі стопленим дзвінком, поруч із яким хтось (гаразд, гаразд — він) надряпав: тут і зараз Він дзвонить тричі.
З за дермантину чути човгаючі кроки.
— Хто?
— Я.
— Не гони біса. «Я» бувають різними. Пароль!
— «Антиодуд рятує світ».
Молодший Коклюш, бідака енурезник Олег, обережно прочиняє двері на ланцюжку. Побачивши, хто там, впускає маестро до барлогу. Перед тим, як зачинити, визирає з дверей і перевіряє, чи за маестром не тягнеться якийсь хвіст.
У хлопців, здається, триває ніч. Він заходить з коридора до кімнати, і тут же по горлянці шмагає пряний дух маконхе.
Брати сидять у продимленій темряві і слухають чорний гул[27]. Атмосфера в кімнаті нагадує закриту вечірку на урановій шахті на глибині 600 метрів. На голові у концеп туалістів — спелеологічні ліхтарики, в Сашка синій, в Оле жика — червоний. Із самого ранку треш концептуалісти шмалять дур.
Обидва вже опромінені настільки, що світяться. Маестро падає в образ і вітається:
— Доброго ранку, риб’ята! Ви тут, бачу, наркотики курите? — маестро стає в позу і артистично декламує: — Душа нє стоіт ні гроша, когда ісполниться прогноз, і потрєбітєль гашиша пріобрєтьот туберкульоз…
Сашко підіймає зад зі скрипучої тахти, застеленої цератою, і тисне маестрові ґраби. По маестровому обличчю плигає синій зайчик. Сашко простягає маестрові пластикове кільце з ліхтариком. Маестро закладає його на голову і вмикає: ще один червоний промінь.
— Ми графік ломимо, — каже Сашко і киває головою.
— Ми тепер люди без часу, — додає Олег, винуватець того, що тахта застелена целофаном. — Учора в обід закінчили новий проект…
— …називається «ІСО 54467 А»… — …ну, там про іржавий екскаватор. Ми замікшували потужні гітарні рифи і наклали на них крупним планом кадри гусениць, болтів, вмерзлий в землю ківш — таке. А потім камера від’їжджає, і видно цілу махіну тої залізяки.
Потім знову крупним планом камера напливає на бортовий номер, і хрипкий голос ричить: «І! Ес! О! П’ять чотири!
Чотири шість! Сім! А а а а а а а а а а а а!» — …Так от: закінчили ми його біля обіду. А до того часу п’ятдесят шість годин не спали.
— Депривацією сну займалися, — знову підвертає слівце Олег. — Сам знаєш: знімали, цифрували, мікшували, рендерили, в’ючили… До речі, запрошуємо на презентацію.
— Он як? Презентацію?
— Ну ясно! Сьогодні, у нас на даху. Концерт сферичної шумової музики. Це така нова фіха: ми з Сашком продов жуємо тему, буцім underground себе вичерпав, а натомість почався upperground. Тільки допоможеш нам із drum машинкою, гаразд?
Маестро беззаперечний. Куляста музика — це супер.
— Коротше, Олег! — каже Сашко. — Потім йому розка жемо. Дай я закінчу. Значить, так во, Квант. Слухай далі.
Прокинувся я — на дворі перша ночі. Розбудив Олега, сходили з ним на крапку, прикупили фіміаму, закинулися трамадолом, шоби в горлі не дерло, і воскурили собі. Сидимо, дивимося, шо ми там наапґрейдили про той екскаватор, аж тута на тобі — дзвінок у двері. Ми з Олегом на таких причандалах ціпеніємо, як заціп’янілості в музеї, думаємо — піздєц, мєнти прийшли! Але чуємо — пароль видзвонили.
Так це, виявляється, приходять Вано Романош із Курсантом і приносять до нас трьох чуваків, ледве теплих.
— Серед чуваків, між іншим, одна чувіха…
— Не перебивай. Кладе Вано їхні тіла у нас на підлогу і каже, може, вони у вас позависають, це, мовляв, приїхали друзі з Омська, в’юнком трохи передознулися…
— Квант, а шо, Омськ — це хіба Росія? — знову перебиває Олег.
— О, це вже Внутрішня Монголія. Сама назва яка трансцендентна — Омммммммм… ск. — …то ми з Олегом, значить, поселили їх у нашому лабіринті. Шо нам, шкода? Вони ще, правда, звідти не вибралися. Як не знайдуть дорогу у вітальню до обіду, організуємо рятувальну експедицію.
— На пошуки друзів з Омська, — підтвердив Олег. — Прикинь, лазити накуреним по нашій квартирі — як би ти це назвав?..
— Камікадзе експірієнс, — підказує Сашко. — Стопудово.
Можна шоу організовувати.
Маестро делікатно притуляє до вуст бульбулятор і робить неслабу (як на таку ранкову пору) тягу. У цей момент Олег і Сашко замовкають у пошані. У світлі червоно синіх променів дим із ковпачка в’ється, наче сім’яна рідина морської зірки з безодень океану. Маестро повертає бульбік і жестом спонукає продовжувати. У голові тріщить лічиль ник Гейґера. Під нігтями німіє час.
— Слухай, які дальше малімони були! Поселили ми в себе тих омців. Вони, бідаки, такі вже пропацючені були, такі розпенцачені, шо ледве на ногах трималися. То зразу ж спатки лягли.
— Точніше, ми з Ваном перетягли. А Курсант тільки стояв і свою шапку вушанку рукою притримував. — …я тій дівчинці свого коца дав, того, шо з моржом…
— Та не перебивай. Повертаємося на канапу, покурили ше. Аж тут сумніви починають брати: були ті омці направду, чи то загрицало нас наніц. І тут нас як не висадить, як не дойде! Думаємо: ніх х хуя собі накрило нас — вигнали собі, буцімто серед ночі приїхали якісь хіпаблуди з Омська! Але йти у лабіринт ше раз, провіряти — знаєш, як страшно? Там привид ходить. Ну, ми давай, шоби страх прогнати, вирішили діафільми дитячі через діапроектор дивитися. Ми, як малі були, нам тато їх дофіґа накупив. Дивимося перший діафільм, «Лисичка сестричка».
— А ми якраз Хєндрикса, блін, minimal dub remix поста вили… Самі зварганили! — … і врубали «Foxy Lady»! І тут, курва, до нас доходить, що діафільм абсолютно лягає на музику — один до одного!
Уявляєш собі таке? Ніби кліп на замовлення! Ну та добре.
Поміняли ми музику, гадали, на душі проясниться. Поста вили собі шось стареньке, з патефончика. Сидимо, слухаємо, діафільми дивимося, нерви заспокоюємо. А музика чимраз драматичніша, напруга наростає… Аж тут Олежик як не СКРИКНЕ!!! — імпульсивно вигукує Сашко, і маестро підстрибує на тахті від несподіванки. — …Як не СКРИКНУ!!! — емоційно підтверджує Олег, і маестро здригається знову. — Я ж дивлюся, а там!.. Там таке, шо… Сашко, покажи йому, бо не повірить.
Сашко перемотує плівку назад до пам’ятного кадру.
Маестро бачить на ньому товстуна бая, що розвалився на подушках і прислухається до якогось підозріло носатого нувориша. За вікном келії рясніє східними зорями ніч.
— А тепер гоп ля! — Сашко перевертає діапроектор догори дриґом, і в маестро самого від несподіванки та міцної бамбалачі перехоплює подих. Біло червоний смугастий халат бая і зорі за вікном утворюють автентичний американ ський прапор, а тінь носатого аксакала — контури СРСР.
— Заколот? — коротко цікавиться маестро, вмить прогледівши глибини всіх глибин.
— Нє. На наш погляд — нелінійна шифр система. Ми, як це побачили, тепер тільки те й робимо, шо проглядаємо кожен кадр під різними кутами.
— Обмін інформацією… — нагадує братові одну з актуаль них версій Олег. — Ми розробили теорію, за якою кожен кадр — це алеґорична притча про комунальну сансару в Узбецькій РСР.
— Або, за іншою гіпотезою, якийсь наказ… Наприклад, секретному американському резидентові десь в Азербайд жані, город Ґянджа. Приміром, провести диверсію на будові атомної електростанції.
— Та ні, — заспокоює маестро. — Це обикновєнний міжнародний заколот. За який рік діафільм?
— За восємдєсят сьомий.
— Значить, все вірно. Три года оказалось достаточно, — загадково каже він і, примружившись, вдивляється в діафільм. Нарешті, наче пересвідчившись у чомусь, про що давно підозрював, він пляцкає себе по коліні. — Канешна.
Так і думав. Алєгорія «Бурі в пустині». Все рощитано на кілька років наперед.
Декілька секунд брати Коклюші втуплюються в проєк цію, а потім експльодують захопленими вигуками: «Точно!»,
«Вєрняк!», «Стопудово!».
Але маестро робить застережний жест рукою, показуючи, що це ще не все.
— От ви чули про трагедію на Скнилівському летовищі? — каже він авторитетно. — Це тоже з розряду контроля мас і історій про психотронноє оружиє. Оце я, кстаті, називаю «насильницькою українізацією». Взяли, зібрали людей під прєдлогом авіашоу, а потім кинули на них самольот. Вогонь, кров, сльози, шок! Відкинуті всі стандартизовані шаблони мишленія і мовлення. Іменно в цей момент у силу вступає надсекретний циркуляр з Міністерства освіти і науки України про заміну в національному лєксіконі іностранного слова «аеродром» на національно свідоме «летовище». Шо, не вірите? А хіба ви чули, шоб якась україномовна періодика писала про трагедію «на Скнилівському аеродромі»? Ні.
Тілько «летовище».
— А шо? З масами тільки так і слід працювати, — погод жується Сашко, великий любитель маніпуляцій та зомбіфі кацій. — Квант правий. Не погодилися, тлумки, на новий правопис, то їх силою змусили. Одній літері «Ґ» які лише заходи присвячені були: убивство журналіста, в імені якого, при особливо вдалому написанні, тих ґе аж чотири.
На мить компанія замовкає, захоплена величчю держав ницьких діянь. Крізь дим пробивається стійкий дух чиїхось ніг. Маестро перший занюхує запах і, щоб розвіяти зайві підозри, каже:
— Однозначно, тут задіяні масони. Експеримент виразно масовий. Візьмімо, зокрема, такий разлагающий елемент побуту на фізичному рівні, як лапша швидкого приготу вання. Адже воно також, по суті, закладає певну матрицю повєдєнія: голодні очі, шлункові коліки і задрискані жиром харі. Але даже це повернуто на користь Галичині. Бо главною ціллю цьої масоньєрії є, само собою, сєпарация остатків галицької культури на геополітіческу чашку Петрі у формі Львівщини, Холмщини та Буковини для проізвєдєнія відповідних погребальних ритуалів надлєжащєй величі.
Масони похєрені на ритуалах.
— А ти це серйозно? А шо, я би не проти відділитися! — з великими червоними очима відповідає Сашко.
— А шо, не віриш? — маестро й сам з недовірою дивиться на Сашка. — Це ж елементарно. Масони скрізь. От візьмімо…
На хвильку маестро віддається польоту мислі.
— Ну от. Бачиш? — маестро показує пальцем на розкладну канапу, де вони лежали останню годину. — Перед вами — найгнітючіший, а потому найвдаліший проект злих ґеніїв із КҐБ. А іменно — полка над ліжком. Точніше, над твоєю головою. Спробуйте самі здогадатися, куди вони вели з цією поличкою. Кажде утро ти просинаєшся і перше, що бачиш — опосрєдствоване присутствіє органів у твоїй кімнаті. Вони — це межа, вище якої підійматися означає боляче стукатися.
А ше врахуй усі ті фарфорові уточки, качечки, писаночки, пивні пляшечки, попільнички з попільцем і так далії, по лібрето. Кажде утро, старий. Кажде утро.
— Кажде утро?
— Ка а а ажде утро!
Маестро з абсолютно серйозним виразом киває. Кілька секунд він бореться з бажанням порадити Коклюшеві сходити до лікаря і перевірити нирки — у нього, мовляв, дар від бабки — але вигадує щось набагато краще:
— До слова, хлоп’ята, ви б не відмовилися замутити зі мною одну пантомімку? У мене єсть тут кілька інтересних ідей. Не буду скривати, це пов’язано з «Неопублом».
При згадці про «Неопубл» брати Коклюші стихають, як малі діти.
— Главне там — органічно рольку зіграти. Ну, ви пойняли, да? Ви риб’ята талановиті. Вам це ні капельки тяжко не буде.
Да.
Маестро хвилю совається застеленою целофанами канапою. Він думає, яку б цікаву штуку встругнути з Коклюшом енурезником.
Маестро завмирає і розпливається в посмішці.
— Тобі, Олежик, у мене особливі побажання.
Олег втискається у канапу, пробуючи уникнути долі. Але маестро невблаганний. Він посміхається.
— То ти погоджуєсся?
— А шо треба робити?
— Нє, спершу кажи, чи погоджуєсся. Кажи: хочеш померти героєм і попасти в мій безсмертний «Неопубл»?
Олежик вагається: мабуть, і справді не знає, чи варто жити далі, коли вже трапилась така нагода.
Киває.
Маестро муркоче до себе ласкаві й ніжні слова любові.
— Отож, добродію глубокоуважаємий. Тобі судилося відправитись у тил врага. Будеш работати під прикриттям.
Себто під псеудом.
Очі Олежика ясніють:
— Під криптонімом! — шепоче він. В очах спалахує вогонь.
— Да. Іменно так. Під криптонімом, якщо завгодно. От, почнемо прямо зараз. Скажи: тобі нравиться ім’я «Антон»? 4 і 5 Маестро переводить свій зміїно окулярний погляд на стіну цього барлогу і спотикається об свіжий доробок антиодудів: збільшена до розмірів плаката поштова марка.
На марці зображені космічна станція «СОЮЗ Т 11» і двоє космонавтів у шоломах. Маестро придивляється і зауважує в руці одного семилисник ґанджу. Маестро поправляє окуляри і з непідробним здивуванням впізнає у космо навтах Сашка та Олега. Під маркою напис:
БРАТИ КАШЛЮКИ
365 ДІБ У КОСМОСІ
— А з тобою, Сашко, я б узагалі хотів зіграть у тандемі.
Сашко кліпає. Треш брати нічого не розуміють, але слухають із небувалою увагою.
— Головне: імпровізація. А там подивимось.
— Ну, маестро! Ну скажи, шо ти задумав? Шось епохальне, та? Ну хоч би натякни!
Але маестро наче й забувається. 1 і 4
Він каже:
— Хлопці, а давайте краще на ваших гостей подивимося.
Може, вони шось цікаве нам підкажуть. Камо ґрядеши, так би мовити, і што дєлать, — маестро обводить братів Коклюшів зміїним поглядом, і ті посміхаються зухвалості його мислі.
Несподівано — так несподівано, що брати Коклюші вмить переконуються у демонічній природі маестра — до кімнати вервичкою входять троє заспаних, з перекошеними тер пугою обличчями омців.
— Здарова, рєбята! — крізь спазм відрази до самого себе видавлює усмішку перший. Від цього він проясняється світлом боротьби і видається Коклюшам перемагаючим зло титаном. — Дай пакурю!
Брати Коклюші все ще в прострації, чи, як модно тепер казати, зомлілі в малімонах (або, для естетів високого стилю: нав’ючені в сутанах). Олег насипає в бульбік дрібку трави.
З рук у руки вони передають бульбік перемагаючому зло омцеві. Той елеґантно припалює собі запальничкою і затягується так глибоко, що здається — в дитинстві йому вшили в грудну клітину вакуумний компресор. Омчанин передає бульбік своєму товаришу, і той затягується не менш ретельно. Врешті баклажка опиняється в руках мініатюрної дівчинки у перуці з вибіленими дредами.
— Катя, — видавлює вона, не розтуляючи вуст. Легені її повні диму, з грудей рветься кашель, але Катя терпить до останнього.
Мовчанка. Катя видихає, кашляє і запаморочено трясе головою.
— Я Женя, — каже перший омчанин. — А це Костя. Ви нє протів, єслі ми у вас нємнога паживьом?
Маестро переводить погляд з одного іноземця на іншу.
Він розпливається в задоволеній посмішці й подумки тріумфує: саме те, що потрібно. Перед ним — ах! — відкри лося Дао.
— Квант, — представляється він, витягує перед собою руку з кишені й розкриває долоню. Женя збирається потиснути її, але завмирає.
На маестровій долоні лежать два гральні кубики: 3 і 6 Виявилось, омці незле володіють українською. Легким, не обтяженим зайвими канонами суржиком Женя перепо вів історію їхніх поневірянь.
Прийшли, мовляв, рік тому на двірець в Омську і заскочили в перший потяг — і так через цілу Росію. Омці назвали це «пілігримкою на собаках». Вони потрапили на осінній з’їзд «Рейнбоу», але довго там не затримувалися, а помандрували псами на захід. Зимою відлежувалися в Одесі на хаті в якогось старого гіпі, з яким вони познайомилися «на Радуґє». Першого березня вони, у відсутності господаря, вчинили на флеті невеличку пожежу і, поки сусіди давали інтерв’ю перед телекамерою (згоріло ледь не півбудинку), потихеньку добралися на двірець, а звідти — на Київ. Але потрапили чомусь до Львова.
У Львові омська трійця вирішила зависнути до кінця червня, а потім махнути на Шипіт.
— Ми вам мєшать нє будєм, — запевнила Катя. — Дєнь другой паживьом і свалім к чьорту на кулічькі. Ми, вапшє, к Індєйцу приїхали, знаєтє Колю Індєйця? Чєрнушніка злоснава? Ет’ ми к нєму прієхалі.
Маестро запевнив, що знає всіх львівських чорнушників, як облуплених, а Колю Індєйца — як пес буду. А до чорта на порічки вони завжди встигнуть.
Він зауважив, що Коля Індієць наразі набирається сил у психушці для нових подвигів, тому — маестро робить делікатний жест долонею, ніби поправляє в повітрі неви димий кучерик на кремі — тому він бере на себе відпові дальність за їхнє здоров’я і благополуччя. Маестро задово лено посміхається, побачивши черговий знак долі: саме завдяки його старанням Індієць зараз насолоджується стаціонарним харчуванням, а заодно і синдромом Котара.
Маестро провів разом із Колею направду незабутній тиждень у мандрах притонами львівської Індії. У самому кінці маестро запропонував Колі виглянути з вікна одного будинку по вул. Набережній, відомого серед львівських опіюшників як «Остання територія» — лабіринту коридорів і кімнат, що перебував під наглядом треш концептуалістів.
Коля виглянув. І, як сказав Петрович, «геть чисто здурів». І от омці замовкають, а найхоробріший, найчесніший і найрозумніший з них (це, звісно, Женя) запитує:
— А как ВИ паживаєтє? Чєм Львов та дишит? 2 і 6 Він межово чітко бачить схему дій. Зворушливу п’єсу, розігравши яку, можна буде сміливо говорити про затем нений поки що Об’єкт № 8.
Тому маестро робить вигляд інтеліґента за сніданком, принюхується, чи не пахнуть шкарпети, і цікавиться:
— А чи чули ви, молодиє люді, історію про Клуб лялькарів і Клуб галогенів?.. Як?!! Ні?!! 1 і 2 — Всі ці странні події почалися фіґ зна каґда. І хєр просциш, коли ця мудь скінчицьця. Но факт в тому, шо ви попали прямісінько до них у лабети.
— Да ну.
— Ви сумніваєтесь, Євґєній? Дарма. Но шо інтересно, Ваша поява оказалася дуже знаковою. Ви зробите для Львова переворот.
— Да ну.
— Ну да. Сашко, покажи їм.
Сашко перелякано дивиться на маестра. Він водночас намагається і приховати посмішку, і подіти кудись розгуб лений погляд. А маестро жує щоку і спостерігає, наскільки здатний орієнтуватися в такій ситуації старший трешер. Але старший Коклюш тільки сидить і перекладає руки з коліна на коліно.
— Покажи їм фотку. Ту фотку, — маестро надає голосові загадковості та наказовості.
Сашко озирається через плече, ніби шукаючи ту фотку.
Зараз він суцільний відчай і безпорадність. І раптом, мов ужалений в задницю, він зривається і зникає в сусідній кімнаті — майстерні антиодудів. Молодший Коклюш із заокругленими очима пробує вловити суть братового ґамбіту. Все, що він може зараз робити — це відсмоктувати слину з нижньої губи, щоб не капала. Омці медитують.
З майстерні чути, як на підлогу падають одна за одною книжки та пуделка. Чуються також доволі ориґінальні триповерхові мат конструкції — виразні впливи маестра.
За час, достатній для повільної сиґарети, у кімнату врочисто повертається Сашко.
— Показуй, — наказує маестро. — І розказуй.
А подумки посилає: ІМПРОВІЗУЙ. ЩО ЗАВГОДНО,
ТІЛЬКИ ІМПРОВІЗУЙ!
Сашко витягує з за спини руку, в якій затиснута зашурґана із країв чорно біла світлина якогось підозріло впізнаваного дідуся.
— Це він, — тихо каже Сашко і чекає, якою буде реакція.
Омці завмирають і перезираються за спинами треш концептуалістів.
— Так, — погоджується маестро. — Це он. Наш мальчик.
Но що інтересно, тут він на себе даже й не схожий. Тут у нього борода росте… Але він її трохи підстриг… тепер. Гм, наш хлопчик — і з бородою. Хто би подумав… — І пенсне вже не носить. — І, не забувай, Сашко, — нагадує натхненно Олежик. — Не забувай, шо він патла чесати перестав. Я вчора ж бачив, але забув нагадати. Він тепер під ідіота косить.
— ДА КТО Ж ЕТА, ЧЬОРТ ВАЗЬМІ, ТАКОЙ?!! — хором вигукують омці.
Сашко замовкає і в задумі чухає носа. Олежик дивиться на нігті й теж напружено мізкує. Тільки сповитий осанною маестро ні на секунду не губиться.
— Як?! А ви хіба не узнаєте? Це ж Дімочка Мендєлєєв! 5 і 5 — Тільки но ваші тіла принесли до нас, як ми відразу второпали, що то знак, — повторює за маестром Сашко. — Цей хлопчик…
— Це дєдушка, а не хлопчик! — Катя не витримує і хапається за голову. Але Коклюш незворушний:
— Цей хлопчик, повторюся, є золотим. Поскільки саме від того, куди він прихилиться, залежить, на чию користь переважать терези. Тереза. — Іменно. Тільки це вже другая історія. Не мороч гостям яя.
— Одним словом, їх двоє.
— Троє, — перебиває Олежик. — Навіть четверо!
— Чи один, як на то пішло…
— Ні. Даруй, маестро, але їх таки двоє. Два Клуби зацікавлені безпосередньо в переманенні цього борода тенького симпатюльки на свій бік.
Омці сидять тихо тихо. Від перепалки їх щурить, як старих ворон на кладовищі. Маестро шкіриться.
Сашко веде далі:
— Вчора ми вислідили цього хлопчика. І вчора з’явилися ви. Отже, ви — частина цілого.
— То бішь, знак. І Клуб Лялькарів у моїй особі, а также Клуб галогенів в особі нашого товариша Сашка починаємо гру…
— Чи то пак, прочиняємо сон…
— Карочє, пояснюю: у Львові єсть два типи чєловєчєства.
Лиси та Півні. Лисиця знає, що все вокруг — це ГРА, і вона шукає з неї вихід, чи то пак, ісход. Тіпіческімі Лисками є особи, одарьонні логічним мисленням у найгіршому значенні цього слова. Лисами були Карлсон і Буратіно, але, перед усім, Лис Микита. Лиси — це істоти разума, вони увєрєні, що гра має прєдєл. Ловкі, коварні, вони хватають за живе безпощадно і міцно. Їх найсокровенніша мета — вхопити Бога за бороду.
Сашко вчасно маскує здивування за нападом кашлю.
Омчани кліпають.
— Півень же зовсім друга істота. Мрачний і неговіркий, дещо апатіческій і напівдемоніческій, він переконаний, буцім усьо довкола — це, в конешному щоті лише CОН, і варто йому прокукурікать, як він прокинеться. Півня в принципі ніщо кумарити не в змозі, він весь в релаксі, потому що Півень как би інтровєрт, тоді як Лис зовсім наоборот. Комок нєрвів, з погляду Півня. І наоборот. В тому сенсі, що навпаки: Лис — екстраверт там і взагалі, дуже красочна лічность.
— До речі, — втискає свої 5 коп. Олежик. — До Півнів у перші ряди я відніс би Вінні Пуха…
— А я би не поспішав, — присаджує маестро. — Надто неоднозначний персонаж, як на мене. Зате кіт Леопольд, бджілка Майя, муравлик Ферда — от вам ціле созвєздіє Пєтушків. — І хоча сенс тут полягає у пошуку розумної співпраці Лисів та Півнів, — підхоплює він. — Та…
— Та, як показує досвід, хєр там, — завершує думку маестро. — А також хєр вам і хєр нам. Поскільки іменно тут і начинається главна плутаниця: Півні в цілях виживанія навчилися маскіруватися під Лисів, а Лиси з іспугом зауважили, що вони можуть в два щьота оказатися Півнями, які навчилися маскіруватися під Лисів, але домаскірувалися до того, що про це забули. Тому треба любити ближнього свого, бо тим ближнім можеш оказатися лічно ти сам.
Омці перезираються. Вони не розуміють, що відбувається і, здається, їх це влаштовує. Вони перезираються ще раз, придивляються одне до одного, наче вперше, роблять висновки і слухають далі.
— А ми вам на кой чьорт? — визираючи з канапи, наче з за ґрат амбасади, запитує Женя.
— Ха! — каже маестро і береться в боки.
— Ха! Ха! — повторюють по черзі треш концептуалісти. І тут змовники замислюються. І справді, думає маестро.
А нафіґа вони нам? 4 і 4
Він перший випірнає з думок. — І ви ще спрашуєте?! Елементарно, добродію. Ви нам нужні для точності указаній терез… Терези. Ну ви поняли.
— Нє.
— Коротше, це вже святая святих. Про це тако зразу не можна. Якщо погодитесь допомогти, розкажемо. Це ду у у уже інтєрєсно, так що погоджуйтесь.
Олег, який до цього пускав ротом бульки, багатозначно додає:
— Ви ж самі розумієте: у вас немає вибору.
— А шо від нас требується?
— Хе ге е е… — маестро потирає руки. — Всьо, що від вас требується — це тільки маленька пантомімка. Тєатрик…
Друзі, адже ви любите тєАтр? 3 і 1 Маестро витягує з валізки свій «Неопубл», гортає. Різко видирає жменю карток.
З кухні чути дзенькіт виделок. Коклюш подає омцям ланч.
— Тримай, — протягує він Олежикові, користуючись відсутністю гостей. — Це тобі пригодиться.
Коклюш бере картки і навздогад вибирає кілька рядків: команду точки можна окреслити так: за означенням,
«здоровому глузду» властива впевненість у судженнях, але, попри все, він вагається. Я ж тепер не впевнений ні в чому — саме тому я більше не вагаюсь. Ця впевненість іншого ґатунку.
Вона — це тунель за межі світу команд. Це не точковість.
— Це шо, я маю цю роль напам’ять вивчити?!
— Буде досить, якшо переглянеш. І перепиши своєю рукою у якийсь блокнотик. Блокнотик повинен казатися поношеним, а твій брєд — переконливим. Усік?
Олежик киває.
— Главне, ти повинен постійно залишати їй місце для сумніву. Хай відчуває, що трохи старань з її боку — і вона переплюне тебе. Пойняв?
Киває, занурившись у нотатки. Маестро скидає окуляри і, поки протирає, напучує: — І шо важно, ти мусиш справити на цю юну крихітку вражіння настоящого менщизни в самому розквіті сил. Щоб вона буквально прочувствовала, що у тебе пропєллєр в сраці.
Ну, в її віці створити таке пріятне впєчатлєніє — нічого особливого, тобі це вдасться. Скалатай собі банду з мало лєток. Ми ж це все проходили, стандартний триплекс: два прідурка, один вічно ірже, другий жаліє себе. І ти як давящій вєктор. Пойняв? Захопи її чимось. Взнай, які у неї інтереси.
Говоріть із нею про малярство, батярство, наркотики, секс, мекс, пекс, фекс — та хіба мало тем? Врешті решт, візьми виїби її! Ти ж усе таки Антиодуд!
Олег киває головою.
— А назад як? Через Набережну?
— Бе ран же. Не Набережна, а Бе ран же. Зустрічаємося коли?
— В лютому. Е е е е… а! Сімнадцятого. На Високому Замку. Правильно?
Маестро киває і тішиться.
З кухні повертаються омчани. Вони ситі та прояснілі. За ними виходить Сашко і гасить на кухні світло.
— Отож, — каже маестро, і всі погляди збігаються на його вказівний палець, піднятий до стелі. — Бій за мальчіка Дімочку Мендєлєєва оголошую відкритим. Ми починаємо концерт! — вигукує маестро і дико підморгує, ніби хоче видусити собі око. — ХАЙ БУДЕ ЗСУФ!
Анти одуд юніор сприймає це як прямий наказ і смикає загадковий рубильник на стіні, під яким лаконічний напис маркером:
ZSUF
Починає мерехтіти світло. Омці втягують голови в плечі, але нічого не відбувається. Впродовж часу, достатнього для трьох затяжок цигаркою, у кімнаті панує мовчанка.
— Даа а а а… прікольно… — озивається Женя з Омська.
Катя гмикає.
Маестро дивиться на рубильник. Стукає по ньому, як по зіпсутому телевізору, і всі поверхи будинку 7/18 одночасно спалахують пронизливим свистом і скреготом. Шум, наче злітає літак. Омці здригаються.
— УВАГА! УВАГА! ДО ЗАПАСНОЇ КОЛІЇ ПРИБУВАЄ ЕЛЕКТРОПОЇЗД «БЕСКИДИ ЛЬВІВ». УВАГА!
УВАГА! ДО ЗАПАСНОЇ КОЛІЇПРИБУВАЄ ЕЛЕКТРО ПОЇЗД «БЕСКИДИ ЛЬВІВ»…
Сашко Коклюш зривається на ноги і починає підганяти гостей:
— Хутчіш! Шикуйтеся по одному, швиденько!
— А што тако оо оє? — сонно запитує Катя Маестро потягується, гарчить і задоволено мружиться.
Він каже:
— Зараз, любі друзі, у нас начинається концерт. Олежка, а де камера? Катя буде кінооператором. Ви не проти, мила моя?
Катя не проти. Олежка поспіхом приносить відеокамеру.
Кількома словами він викладає Каті ази користування.
— Отут наближення… А такво — це нічне бачення, — пояснює він, коли в кімнату повертається Сашко. Його наплічна сумка роздута від допотопного чорного телефона, прихопленого на всяк випадок. Від маестро Сашко нав чився, що у Грі недоречних предметів не буває.
Вони шикуються один за одним — кашлюк старший, за ним омці — Женя Костя Катя. За нею слідує кашлюк молодший. Замикає колону маестро.
Вони виходять із прокуреної вітальні. Виходячи, маестро не забуває вимкнути музику.
У цитаделі антиодудів гусне темрява. 4 і 2 — А ет’ чьо таке у вас? Ходікі тайні? — питається Катя, коли вони виходять на ту частину Останньої території, де різниця між вулицями Набережною та Беранже зникає буквально на очах. Катя рухається повільніше за інших, до того ж постійно спотикається — адже вона дивиться крізь вічко камери. Фільмує все підряд, а найчастіше свої ноги і те, за що вони чіпляються. По ліву руку коридора — ряд вікон, завішаних каламутною цератою. Від безлічі протягів церата шелестить, як навіжена. Справа — незліченні бічні відгалуження коридорів. Сходи, драбини.
Чого вони тут тільки не понаносили, дивується маестро антиодудській невгамовності, коли вони проходять біля купи музичного брухту. В одній з кімнат краєчком ока він зауважує розбитий рояль.
Дують сильні протяги. За спиною без угаву лопотять крилами птахи. Цей шум крил стоїть у вухах так нав’язливо, що запросто починаєш плутати, що ж ти, врешті решт, відчуваєш — бачиш лопотіння крил… а чи чуєш коридори та вікна.
— А пачєму туалє е етов так багато? — не перестаючи фільмувати, замріяним голосом цікавиться дівчина. Її здивування цілком виправдане: кожна друга кімната тут обладнана брудним унітазом.
— Бо потому, — маестро підганяє Катю, яка забагато крутить головою і роздивляється на різні боки. — Какаємо багато. Йди давай… (не та інтонація) — кгм… в сенсі, тебе чекають незабутні дні… Чекай но.
Перед мандрами відлию…
Маестро гукає Сашка, і той спиняється. Мовчазний омчанин Костя витягує з пачки папіросу, і маестро, перш ніж зникнути за дверима, бачить: Олежик припалює тому від своєї запальнички.
Маестро затраскує двері, закривається на гачок і розвер тається обличчям до виходка. На підлозі — здута від сирості кахлева плитка. Маестро втягує носом повітря: їдко тхне хлоркою впереміш із калом.
Він підіймає погляд від іржавої мушлі унітаза! і!
— Олежик, чому в параші світло не вимкнув?
Дуже знайомо. Хто б це?
— Там маестро вже годину втикає. Маестро, Катя питає, чи ти ше довго?
Ага. Маестро — це наче я. От і добре, думає він.
Не наважується відвести погляд від безконечних гектарів незайманого простору. Біле. Все, що він бачить перед собою, — це білий колір. Все, що він пам’ятає, — білий колір. Арктика.
Що ще? Легкість, чистота.
Білий. Найбільше там білого. І щось, схоже на флотилію велетенських чорних криголамів, загублених серед льодів.
Він торкається білого, чогось, що не є ні площиною, ні газом, ні порожнечею, від якої знову німіє горло, холоне ніс і йде обертом голова. Від погляду на біле під колінами починають тягнути сухожилля — точнісінько як у дитинстві (напрочуд ранньому дитинстві). Навіть ще ранішому, ніж коли починають грати у «Ти би знав, шо я бачив!». Відчуття, яке супруводжує ці міоспогади, нагадує вислизання. Ніби не можеш пригадати якоїсь елементарщини. Наприклад, хто ти такий.
На секунду він тамує думки і прислухається до підко лінних сухожиль. Лице міниться, наче віск. Несподівано вираз обличчя скочується у самого себе, як підвішана у порожнечі ртуть.
— АГА А А А!!! — вигукує маестро з такою силою, що шрифт аж вгинається перед ним у курсиві. — ЗГАДА А АВ!!!
Кілька хвиль він опановує дихання — досить успішно.
Потім повільно (певне, збираючи всі наявні нерви в залізний кулак) підіймає погляд поверх запотілих, тріснутих по формі сніжинки окулярів і знову падає в біле ніщо. Наші погляди перетинаються в одній точці: О! Щойно це сталося!
Маестро скрикує. Моїм тілом пробіглися дрижаки — хоча якого милого хвилюватися мені? (Якого милого, перепитую себе саме зараз, набираючи ці слова на комп’ютері, й знову перепитуватиму щоразу, зашпортуючись тут на кожному знакові. Коли мій погляд наштовхується на цю родимку, цю доброякісну меланому чистої сторінки, мені стає не по собі. Я знаю, що саме в ту хвилю, коли мої очі натрапляють на неї, наші погляди перетинаються. Так діє залежність між відображеннями по різні боки тексту).
Маестро стискає кулаки, щоб не закричати.
Він згадав, що значить цей білий простір перед очима.
Це чиста сторінка. Та сама сторінка, на яку дивиться зараз кожен, хто читає ці слова.
Ця сама сторінка, тільки з іншого боку.
Я не знаю, чи здогадується маестро, що ховається за нею. І моє «не знаю» — спроба трансценденції літер у пробіли, а зазирання у вищепозначену точку — намагання витримати погляд безконечності.
Маестро підносить долоню до зворотної, оберненої до нього площини сторінки (те, що він сприймає як біле ніщо), і намагається залишити на ній відбиток папілярних ліній свого великого пальця.
На мій бік аркуша просочується ось що:
Молодший Коклюш продовжує відчайдушно гукати маестрові:
— Квант! Та виходь уже, скільки можна чекати?
Але я хочу в дечому переконатися, тому затягую час.
Тим часом маестро з тамтого боку сторінки виводить пальцем:
«Не зараз. Ще не зараз», — мовчу я і не знаю, з чого почати. Маестро на крок відступає від цього плаского білого урвища, де зникають слова.
Я — це автор. Але не чекайте від нього сенсацій.
Аніж маєте вчитуватись у марення «ще одного ненор мального», краще спробуйте самі. Бог є Слово, до того ж Богом бути класно. (Тепер ясно, що вибирає молоде покоління?) Я — це парабола, сяюча крива крізь натовп точок, рух догори, way up. Але це не має значення.
Бо це Свобода.
Страшно?
Об’єкт № 8. АРХЕ Чому я це роблю? Мені цікаво спостерігати за ним. За ними. Цікаво бути ними. Бо найцікавіше — це полювання за собою.
Текст є ніщо, поки він не відділений від позначуваного.
Немає розділення — і Текст означає тільки Самого Себе.
Тобто, є Богом. Вполювати себе — все одно, що спіймати себе на розділенні. Вичислити момент, коли ти сортуєш Ніщо на Текст і Візію й опановуєш перше, пізнаючи друге.
Письменництво — мистецтво розставляння силець, але воно внутрішнє. Це полювання, де всі питання вирішуються тет а тет — ти і текст. Тому то я змушую Дереша на секунду заплющити очі. Я міркую, чи здогадується він, — адже моя Гра, як на мене, варта найвищих похвал.
Вирішую, що скоро здогадається. На те він і Дереш.
Тому я висковзую з параші, майже стикаюся чолом із малим Коклюшем. — І ще, — нагадую малому, поки є час. — Якщо вона питатиметься про Дереша, кажи, що такого не існує.
Запам’ятав?
— Дереш?! А хто такий Дереш?
— Несуттєво. Головне, щоб наша мала зрозуміла: його не існує.
— А навіщо це, маестро?
— А це вже тільки між мною і Дерешом.
Я негайно повертаюся в парашу і, скільки маю сил, втримуюся від задивляння вглиб Сторінки. Очікую, поки мої посланці переведуть підмогу на тамтой бік Останньої території.
Раз.
Два.
Три.
Маестро виходить із параші. Він опиняється у просторому порожньому залі з високою стелею й вікном, завішаним целофаном. Целофан голосно шелестить від протягів — їх у будинку більше, ніж коридорів. Друзі вже давно пішли вперед.
Вітер.
Підійшовши до стіни, маестро підбирає з підлоги вуглину і виводить на стіні кривуляки:
Истина ошеломляюща; она настолько невероятна, что мы каждую секунду предаем ее ради жизни во лжи Точно, думає він. — а ше допишу: «Параша — 5 м вліво», але думки ці надто серйозні, аби втілювати їх у життя прямо тут і зараз. 6 і 1 Дах на перекошеному будинку справді найцікавіше місце для Експериментів. День стає вечором — холодні сутінки з важкими хмарами і поривчастим, різким вітр ом. Час Об’єкта № 5.
Зліва височіє іржавий кістяк будівельного крана: прямий стовбур, пряма стріла. По ньому можна зорієнтуватися, наскільки високий дах у будинку 7/18: кабінка оператора знаходиться всього на п’ять метрів вище. До гака на стрілі кріпиться потужний прожектор, важкий і темний.
Як тільки но вилазиш на дах, перші хвилини важко думати про інше, окрім як про вітер. Тут його справді багато.
Маестро не раз думав про зв’язок, прокладений вітром між вулицею Нестерова, цим дахом і перетягами у коридорах кашлюківського лабіринту — таких сильних, що валять із ніг.
Коли дивитися на прудкі синьо сірі хмари, йде обертом голова і здається, з під ніг вислизає земля. Небо міняється швидко, як у кіно.
Саме цієї пори на площадці панує особлива атмосфера: те, що Коклюші називають сферичністю. На даху брати Кашлюк торкалися вершин своєї творчості. Тут прово дилися їх найкращі гепенінґи. Під час таких дійств Толік піротехнік за півлітра горілки погоджувався лізти у кабінку крана і смикати за ручки: гак із прожектором натужно їздив уперед назад і освітлював дах. Справжня Опера скрипу.
На даху чекає підготоване кашлюками обладнання. Дві дебелі колонки, драм машинка на табуретках, схожий на футуристичний архітектон клавішний синтезатор, обмо таний фольгою мікрофон і безмір коаксильних кабелів під ногами. Об парапет стоїть сперта електрогітара. На табуреті темніють обриси підсадженого на процесор акордеона «Донбас». З акордеона стричать катетери, якими біжить повітря. Акордеон дихає.
Анти одуди першими вилазять на дах і починають метушитися біля апаратури. Маестро подає руку, допо магаючи піднятися на дах Каті. Та спершу передає камеру, потім вилазить сама.
Маестро вчепився у мікрофон. Із дивним дрожем у глибині нутра він спостерігає, як гості вмощуються на парапеті. Сутеніє. Хмари пришвидшуються. Він відчуває плинність усього довкола себе. Відчуває, як наростає інтенсивність барв. Мікрофон скрипить і фонить.
— Любі друзі, ми вітаємо вас на концерті атмосфєріческої музикі «Нєопубл»…
Катя з камерою напівприсядки кружляє довкола маестро, але той, як і годиться, не звертає на об’єктив жодної уваги.
Він закладає на груди акордеон і на пробу роздуває міхи.
Олежик торкається руками клавіш на синтезаторі, і з колонок починає линути грізне гудіння. Сашко накидує ремінь гітари і смикає струну. Повітря лящить від моторош ного скреготу. Костя незворушно припалює цигарку, прикриваючи вогонь спиною. Погляд за обрій. Серйозний тип.
— Настроєніє мьортвих ворон создаватиме шумовий проєкт «Звєзда Мендєлєєва». Викликати живих ворон буду я, ваш покорний слуга. А наразі — музика! — вигукує маестро улюблену фразу і видає пронозливий звукоряд. І на даху починається те, що можна тільки пережити, рухаючись лицем уперед. Шум лиється рікою шиплячих приголосних. Звук огортає прозорим сірим шиплячим целофаном, плівка розбухає і шириться, стає сферою, стратосферою, ноосферою, віднаходить свої акустичні полюси і закручується на них у вихори, яскраві, просторові, багатомірні — майже видимі вихори звукової свідомості. Маестро скидає акордеон, і той, як живий, продовжує сам стискатися і розширятися, мов якась кібергусінь. Моторошне, сновидне враження.
Маестро піднімає руку долонею до горизонту і починає сотати невидимі сувої чогось ковзкого.
Коли на горизонті з’явиляються перші птахи, Женя вигукує:
— Сніма ай ва арон! Варони летят!
Катя направляє камеру в керунку, звідки тягнув невидимі сухожилля маестро. На майже чорному вітряному небі намічується величезна зграя ворон.
Крики ворон непомітно вплітаються в музику. Маестро відчуває, як зливається в єдине ціле все, що є тут і зараз.
— Сюди, сюди, до мене! — підкликає маестро. Рукою він тримає невидиму нитку. Він відчуває, як уся неозора каркаюча плахта летить за одним птахом. Варто не відри вати погляду від очей тої найпершої ворони, і всі решта опиняються у нього на вуздечці.
Ворони повільно завертають. Вони вловили вихор шуму, закрученого «Зорею Мендєлєєва», і тепер описують коло по уявних внутрішніх стінках. Ворони розтягуються воронкою діаметром у кільканадцять кілометрів. До самої лінії обрію, все ще видимої крізь контрастність темряви неба і останнього світла дня, до самої лінії єднання хмар і горизонту кружляють ворони. Центром циклону, що утворив їх лет, стає дах будинку: циркулюючий кокон звуку, а в ньому шестеро людей під самісіньким небом. Ґєлчання птахів стає гучнішим. Маестро повільно, плавно завертає зграю у чимраз щільніше коло, радіус якого зменшується до кількох кілометрів. Сила просто розносить маестро на шматочки, він відчуває кожен клаптик простору всередині цього вихору. Плавними рухами маестро надає птахам прискорення, наче переганяє розігріті невидимі маси чогось текучого і нечіткого, але виразно присутнього.
Маестро здіймає руки над головою, наче посуваючи ту масу гарячого повітря на себе, і ворони, на яких націлений його погляд, розвертаються прямісінько в керунку даху.
— Зсуф! Зсуф! Зсуф! — викрикує маестро, криючи шум «Звєзди Мендєлєєва», шум крил, перегукуючи навіть шум каркання. Він помічає, як зсувається і зсувається, зсу фається і зсуфається чимраз далі від цього даху, чує наближення маси вороння, яка знаменує близькість пере ходу.
— Зсуф! Зсуф! Зсуф! — викрикує маестро, криючи шум «Звєзди Мендєлєєва», шум крил, перегукуючи навіть шум каркання. Він помічає, як зсувається і зсувається, зсу фається і зсуфається чимраз далі від цього даху, чує наближення маси вороння, яка знаменує близькість пере ходу і зауважує, як реальність довкола закручується петлями повторів. Речення повторюються один до одного, бо це зсуф, насувається великий — Зсуф! Зсуф! Зсуф! — викрикує маестро, криючи шум «Звєзди Мендєлєєва», шум крил, перегукуючи навіть шум каркання. Він помічає, як зсувається і зсувається, зсу фається і зсуфається чимраз далі від цього даху, чує наближення маси вороння, яка знаменує близькість пере ходу і зауважує, як реальність довкола закручується петлями повторів. Речення повторюються один до одного, бо це зсуф, насувається великий Zsuf, Інше, Несхоже, vin mozhe peremykastysja z plasta na plast, zmushuvaty svidomistj zsufatysja u Nevidome, u pravo i у ліво, latynycja і кирилиця, але перш за все — не спускати очей з ворон, аби не погрузнути в галюцинозі. Маестро завмирає нер у хомо.
П етл і. Він бачить, як думки чіпляються за літери.
Маестро не рухаючись відходить убік. Ворони влі тають на дах і перед очима стає чорно, чорно чорно, чорно чорно пречорно від чорного вороння, від чорних лискучих живих очей, від сотень вологих нічних очей, від чорних воронячих пер, чорного шуму, чорного шрифту, чорних чорних літер, і маестро відчуває, як він губиться, топиться в чор ному, і він відчуває сяючий шквал шуму, вздовж якого, вглиб якого, всередині якого мов у тунелі летять птахи. — Ґдє ми? — долинає чийсь голос, і наростає вітер. Гусне ніч. Ніч і вітер. Ніч і вітер. Вуха от от луснуть від свисту. Реве ніч і вітер. Із напівзап лющеними (ніч і вітер) очима маестро біжить (ніч і вітер) до краю даху, пробивається крізь (ніч і вітер) туге живе пір’я і стрибає у а л е з а м і с т ь о ч і к у в а н о г о п а д і н н я, з а м і с т ь з л и т т я з і с в о є ю с т и х і є ю, з д и к и м в і т р о м, с т у п а є н а с т и х і ю д о т и ч н у, о д н а к я в н о ч у ж у — н а з е м л ю.
Т у т, н а В а п н я к у, о г л у ш л и в о т и х о. О с л і п л ю ю ч е с в і т л о.
— Здоров, — кажу я, коли його очі звикають до нового фокусу і знову можуть збирати букви у слово.
Маестро роздивляється довкола.
Бачить мох, бачить зелену травичку і бачить мушельки слимачків. Це Вапняк. Тут свіжо і легко.
— Так шо? Вже весна?! — запитує маестро і починає дико реготати коли історія закінчена, маестро шкіриться:
— Ну що ж, тепер я впевнено кажу, що мій «Неопубл» відбувся як такий. Но, з другого боку, говорить, що він відбувся, — це знову ж возвращатися до лінійності. Тому кажу: відбувається і відбуватиметься. Але іменно зараз його немає. Не існує більше нічого і нікого, крім Вапняка і нас.
Як ви льогко можете пересвідчитися, нас тепер троє. Да а а, кстаті, я завжди щитав, шо світ можна звести до трьох слів: СЕКС, БОКС і ДЖАЗ…
— Причому, — додає Терезка, — вони вільно перетікають одне в одне: секс — це, як правило, бокс… або джаз… — …або до трьох літер: Х, У, Й, — закінчує маестро й обводить нас переможним поглядом.
— Слухай, а чого ти так матюкаєшся? — питаю раптом.
— Це ж усім панятно. Мат як удар по міровоспріятію, взгляд в неописане, і главне, НєвєдОмоє. А так, між іншим, це ше не відомо, хто більше з нас матюгається…
— Та нє, хлопці, — встряє Терезка. — Мат — це прорив у самій мові, який потім затягується іншими словами епітетами. Ну, як ряска на болоті. Бачили? Мат як найдоступніший спосіб черпнути мовної трансценденції.
Схоже до мата — це винаходити власні слова без конкрет ного значення і випробовувати його на інших, спостерігаючи за різними трактуваннями.
— Розумієте, риб’ята, я уходжу і уходитиму по англій ськи. Я існую, поскільки моя непотрібність запотре бована. Тобто, існуючи, я претендую на авторство цього тексту. А «Неопубл» задумувався як текст, який буде закінчено персонажами без участі автора — позаяк оного просто не існує. Автор — тільки персонаж. При чому, власне «Неопубл» є ЗОВНІШНІМ тєкстом, твій «Архе» ж — тєкст суть ВНУТРІШНІЙ. Це нелінєйная модель Об’єкта № 8.
АРХЕ, поскіко «Нєопубл» потенційно не може буть опублікованим… Але годі нам тягнути пса за яйця! Ти мусиш передчувать розв’язку, развє нє? Давай, стрибай! Подумай: моя непотрібність запотребована ким? Тільки мною! А поскільки ні ви мені, ані я сам собі нахуй ненужен, я ухожу.
А так на прощання — хочете притчу?
— Валяй.
— Кожен із нас трьох належить до одної з двох катєгорій чєловєчєства: одні вважають, що життя — ето форма нєчєловєчєскої свєрхігри. Інші — шо це такий странний сон.
Це ви вже знаєте. Все життя вони у той чи інший спосіб намагаються узнать, шо ж це в конечному щоті: сон у грі чи гра у сні? Так вон який інтересний розклад виходить, слідкуйте мєдлєнно, всьо равно читати бистро не умієте.
Зараз нас троє: двоє Лисичок і Пєтушок. І шо інтересно, каждий із нас бачить одну Лисицю і одного Півня…
— Стоп стоп… — зупиняє Терезка. — Тут шось не те. Ти кажеш, шо я бачу Лиса і Півня, і Дереш бачить Лиса і Півня.
Але ж ти НЕ МОЖЕШ бачити і Півня, і Лиса нараз! — Іменно шо МОЖУ! Тому що я смотрю в Дзеркало, а мене немає. Я ЄСТЬ У МЄНЯ, НО У МЄНЯ НЄТ Я с в і т л о і маестро зник. Таке простіше побачити, ніж зрозуміти.
Це нагадує певний невловимий спогад із дитинства.
Пригадайте: хіба у вас не було друга, який в один день зник просто на ваших очах? Зник у с в і т л і Подумайте. Може, ви пообіцяли собі зуміти так само?
— Чекай!.. — гукає Терезка. Вигук ніяково тане в повітрі.
— Падло, — додаю обурено. — Це ж яким гадом треба бути! Заглянути у кінець книжки! Порядні люди так не роблять! Навіть за таких обставин, ти чуєш?
Але звісно ж — ніхто, крім Терезки, цього не чує слухай, — подає голос вона. — Оце нас маестро заморочив!.. Але я досі дечого не розумію. Приміром, Бубу ти для чого ввів?
— Ну, як з’ясувалося, зовсім не я, і зовсім він не Буба, але нехай. Буба — це елементарно. Найтиповіший пер сонаж Театру, який уже давно слід було захоронити. Тип людини, з яким мені набридло зустрічатися в Тексті. Читай: у житті. Мальчік пріставала, хтось, хто підкуповує власною чи то безпорадністю, чи то невинністю, чи наївною розгуб леністю — без різниці, чим, він хоче проникнути в тебе, знайти собі затишну місцину у твоїх думках, врешті хоче, аби ти відповідав на виклики, які доля кидає йому… І найгірше. Він змушує тебе приймати за нього рішення.
Це найжахливіше, що вигадало людство. Це якраз те, заради чого існує соціум. Аби тебе могли знайти п’явки, не здатні приймати рішень.
Як тільки ти звільняєшся від роздратування, викликаного П’явкою, ти звільняєшся і від самої п’явки. Тому їх треба позбуватися. Виписувати і викидати.
— Параноїк.
— Сама така а маестро? Як тобі могло видаватися, буцім хтось може мати над ним владу?!
— О, маестро — це персонаж кількох речень. Його опис вузенький, мов тая ниточка: в’язанка речень та інтонацій.
Але бач який казус! Я створив його з розрахунком, що цей затемнений персонаж має достатньо сили здивувати навіть мене, власного ж Автора. А він узяв і справді здивував.
Заявив, що це я є не більше ніж текстом. Синтетичною послідовністю кирилиці… пхи! І це ж я, Я!
— Бо ти купився! Купився на розділення. Розділення, Дерешку, — це просто спосіб з’ясовувати між собою, хто знає більше слів: я — на «а», чи ти на «я» значить, залишилося зовсім трохи — вирішити, хто з нас існує, а хто є уявою.
— Так. Але я б не волів заглядати в кінець книжки відразу, як це зробив маестро.
— Не суди його. Цей вчинок — не більше, ніж результат нелінійності…
— Так, але я люблю, коли читають сторінка за сторінкою. І я люблю, коли це триває. Тому я волів би наразі клеїти дурня, діставати насолоду від моменту. Давай но ще потеревенимо.
— Про Безконечність?
— Про Неї безконечність вдивляється в Саму Себе. Дзеркало без спостерігача.
— Це вже було. Коли ти сам без п’яти секунд безко нечність, це буденно.
— Гаразд, гаразд. Тоді помізкуй над іншим. Дивися: спочатку в цілому цілісінькому Всесвіті існує тільки одна категорія — незалежно, як її визначати — як логічну, естетичну, математичну — категорія ТАКЕ. І зненацька у Всесвіті ТАКОГО виявляється ІНШЕ. Чи будуть ІНШЕ і ТАКЕ сприйматися нами як протилежні?
— Ага! Я вже розумію, куди ти хилиш. Тобто, ми відчуваємо, що вони повинні бути протилежними… а так не є. Сам зрозумій: протилежність — дитя лінійності… -…а ми з тобою такі нелінійні, шо я просто хуїю!
— Хуїй, песику, хуїй. Це дуже нелінійно з твого боку. Ти безперестанку мастурбуєш у вербалізі. Ти й дома займався цим так часто?
— Ну та. Як і ти.
— Так от, Дереш: ПРИСУТНІСТЬ ОДНОГО — це ВІДСУТНІСТЬ ІНШОГО. Коротше кажучи, треба вирі шити надґлобальну для нас проблему — чи є присутність і відсутність станами протилежного. І чи існує така річ, як протилежність. Адже все зводиться до самолюбувань двох естетик. Протилежність — суть порівняння. Елементи ТАКОГО не зустрічаються в ІНШОМУ, чорне — біле чорне — біле • чорне — біле • і навпаки. Просто я до чого веду. У всякому запитанні вже є відповідь. Бо знак питання — це просто нелінійна форма знаку оклику. Придивись уважніше? |!
— Ти впевнена? Чи, може, навпаки?.. Зараз Усесвіт завмирає у протиборстві ТАКОГО та ІНШОГО. Тебе й мене. Те, що умовно можна назвати жінкою і чоловіком.
— Відмінності між ними настільки глибокі тому, що лежать зовсім поруч. А ми вже казали — чим ближче розташовані асоціації, тим вони відмінніші.
— Тому що оголення від інтерпретацій — це вивільнення абсурду. Можливо, того абсурду одночасної присутності відсутності, з яким і досі не може змиритися Господь.
— Або може, що навіть кумедніше. Адже я переконана, що можу існувати, і в принципі існую, ТІЛЬКИ Я. Ну, і навпаки. І своїм упертим існуванням в одній площині ми повторюємо діалог вічності з самою собою.
— Я би сказав монолог.
— Так. Чому б це не могло виглядати й таким чином?
Діалог жінки і чоловіка.
— Чорного і білого. — Інь і ян.
— «Чорного» і «білого».
— Одинички і нулика. — 8 і — ? і!
— Зайчика і білочки.
— Це в тебе, зайчику, білочка, а в мене? і!
— Але сміх — це все одно супер. Дуже люблю жартувати.
Коли ти сам, власні жарти не завжди видаються дотепними.
Для цього й існує цей сон…
— Це шоу…
— …називається «Просто Бог». Дотепно, ти вкинулася?
— Звичайно… Але я все таки бачу це трохи по іншому… мене манять інші речі. Точніше, притягують до старого. Я, наприклад, досі ніяк не можу вирішити, як ліпше — їсти арахіс в шоколаді по штучці чи маленькими жменьками.
— Я вважаю: жменями.
— Ну, а бачиш? Я от думаю: горішок за горішком а може, принцип двох естетик — це ВСЕ або НІЩО?
Поле ромашок і жовта троянда? Шлях накопичення і шлях оголення?
— Так. Не виключено. До слова, я саме збагнув прин ципову різницю відмінності у спийнятті температури чоловіком і жінкою.
— Ану давай.
— Чоловік сприймає температуру середовища як міру холоду зназовні. А жінка — як міру тепла зсередини. Це також принцип гри сну.
— Потужно…
— Тому Всесвіт — жіночого роду.
— Думаєш?
— Хтось думає, а я — Знаю.
— Але все одно: якщо по той бік мого «Архе» лежить у відповідності маестрів «Неопубл», то чому я пашталакаю все таки з тобою, а не з ним? — І знову двійка, Дереш. Ти так і не збагнув, що немає жодних сторін, а тільки віддзеркалення. І, коли ти спро бував це логічно пояснити собі, ти знову пішов шляхом раціонального. Мені, приміром, зовсім не дивно, що я зараз розмовляю з тобою, а не з маестром там чи з Мендєлєєвим.
Я просто над цим не думала. Не будувала пояснень. А ти попався. Бо всі правильні відповіді очевидні, над ними не потрібно думати: ти розмовляєш зі мною, бо це нелогічно.
Бо я жінка. А існування жінки з погляду самодостатньої самозакоханості чоловіка ірраціональне.
— Таки маєш рацію. Первинне Воно — це насправді Вона, тому що тільки жінка може пожертвувати власним Я заради Іншого. А уяви, як боляче розставатися зі своїм Я усвідом ленням? Адже для розділення треба зректися від Я, створивши місце для Не Я. Тобто, треба позбутися власного Я!
— Бо Не Я є станом попереднім, а мить особистості, Гра в Бога, різниця між «не забути» і «пам’ятати», Я Ти приходить потім!
— Отже, первинна все таки ти, поскільки для мене твоє Я — це я і
Я!
Розмов л яю!
Сама!
Зі!
С о бою!
Я!
Є!
Я!
Я
Я
Я
Я
Я
Я
Я
Я
Ігор Чорний (Шульц) — активний учасник львівського психофармакологічного дискурсу, трагічно загинув 2001 р. Вано Романош — музикант мультиінструменталіст, фронтмен індустріального музичного проєкту «Nordic Nosferatu Noise», передчасно помер у 2000 р. Літературний варіант біографії шукай за: Л.Дереш, «Industrial», неопубл.
«Брати Кашлюки» (англ.) факторіал, витріскує фракталом і вривається в комбінаторну безконечність Тиша.
«Чорний гул» — різновид dark ambient, характерний довгими композиціями, що створюють в уяві слухача затемнені пустельні ландшафти. Низьке, протяжне, монотонне завивання, яке здатне викликати глибокі зміщення у свідомості слухача. У Львові жанр представлений проєктом Mr.Mute The Bad Trip Orchestra (В.Романош, О. і О.Кашлюки, А.Давихам). Пан Німий (також: Німий озон, Ом Нічийний) — колективний міфологічний образ серед шанувальників dark ambient. Існує повір’я, буцім людина, яка глибоко проникає у «чорний гул», на певний час втрачає дар мови. Також стан «чорного гулу» описується як «ніч і вітер»: практично повна відсутність базових психічних орієнтирів (відчуття положення у просторі, меж фізичного тіла, розчинення кордонів суб’єктивної дійсності), спрощення (зникнення) ряду ідей екзистенційно чуттєвого характеру (буття небуття, звук тиша) тощо.