Пантеїстична релігія дає широке місце для народної поезії; вона сповняє весь світ, небо й землю богами, дає життя в фантазії чоловіка мертвій натурі, дає мисль, язик, голос зорям, сонцеві, місяцеві, лісам, квіткам, птицям і звірям, тоді як монотеїзм однімає од усього життя, і дає його тільки Богові та людській душі. Перед єврейським Єговою все мусить дрижати, вмирати од одного його лиця; перед ним усе смерть, і в ньому тільки життя, тоді як пантеїстична релігія робила з світу якийсь чарівничий храм, повний життя, повний усякого дива, де все думало і говорило на рівні з чоловіком і богами.
Давня українська пантеїстична релігія була причиною, що народна українська поезія розкішно розвивалася, за поміччю розкішної природи і багатої народної фантазії. Пантеїзм був причиною метаморфоз, поетичного обертання людей в дерева, квітки, зорі, в птиць, у звірів, які ми знаходимо в українській народній поезії. Деякі метаморфози дуже похожі на грецькі й римські і тим затверджують науку, що давня українська <110> релігія була пантеїстична, коли чоловік, як мікрокосм, розпускається в частині натури, з котрої його виводила давня міфологія.
Метаморфоз в українській народній поезії дуже багато. Є пісні, де описується, як дівчина Ганна розпливається і обертається в дерево, в траву, в росу і квітки. Раз Ганна винесла в поле двом братам обід. Обидва брати були не жонаті. Сівши обідати, вони дали сестрі держати коня. Ганна запримітила якусь неправду у братів і скочила в синє море. Потопаючи в морі, вона говорила, щоб у тому морі не брали води, не збирали піни, щоб на траві не зачіпали роси, у лісі не рубали берези, в лузі не ламали калини, не рвали терну та груш, бо в морі вода — Ганнина врода, на траві роса — то її коса. Її тіло стало березою, личко стало калиною, очі — терновими ягодами, а душа грушею.[89] В другій пісні Ганнина коса стає шовковою травою,[90] тіло — рибою, кров — водою, краса лиця — калиною, а душа — яблучком.
Метаморфоза Ганни в березу похожа на Овідієву метаморфозу німфи Дафни в лавр. Аполлон полюбив німфу Дафну, а вона не хотіла його кохати, бо думала назавше зостатись дівчиною. Аполлон погнався за нею і вже трохи не впіймав її, але її тіло зараз обросло корою, руки стали гілками, а коси лавровим листом, ноги вросли в землю, і вона стала лавром. Міф про Ганну, як і про Дафну, нагадує <111> купальську пісню, як брат зарубав сестру, посіяв її маковим зерном, і з неї виросло трой-зілля. Тут ми бачимо, що якесь світле божество, найближче до богині хмари, од неправди, чи од кохання розпадається і обертається в природу. Таке саме обертання дівчини в дерево ми знаходимо і в інших піснях.[91] Одна мати взяла собі невістку та не до любові. Вона вирядила сина в дорогу, а невістку послала в поле, щоб вона або зовсім вибрала льон, або й додому не верталась. Невістка не вибирала льону, заночувала в полі, а на світанку тополею стала. Син приїхав додому та й розказує матері, що бачив у полі таку тополю, що кращої од неї й на світі нема, бо вона без сонця сяє, без вітру листом колихає. Мати звеліла синові зрубати ту тополю. Цюкнув він сокирою раз, з тополі задзюрчала кров, цюкнув він удруге, тополя похилилась, а далі промовила, щоб він не рубав її, бо вона його мила. Метаморфоза невістки похожа на метаморфозу сестер Фаетона, котрі од жалю й побивання за братом стали лиственицями. Мати їх прибігла та почала здирати кору і ламати гілки, а з кори і гілок закапотіли краплі крові.
Явір став з парубка, котрого прокляла мати. Мати прогнала сина і прокляла, щоб він став явором, а його кінь каменем. Проклявши сина, мати схаменулась і пішла шукати його на ярмарку в місті. Вона питала про нього, заглядала всім у вічі і не знайшла. Вертаючись додому, вона стала під явором і зірвала гілку з дерева. Тоді вона з дерева <112> почула синів голос, що на дереві листя, то його волосся й губи, дрібні гіллячки, то його пальці, а його сивий кінь став каменем. У других піснях жінка проклинає свого чоловіка, і чоловік стає явором, а кінь його каменем. Вийшла жінка в поле жати, побачила явора і хотіла сховатись під явором од дощу. Тоді вона почула з явора голос свого чоловіка. В піснях часом обертаються в дерево разом козак і дівчина. Один козак утік з своєю милою і ніде не міг повінчатись: куди він не приїздив у село, ніде не заставав дома попа. І став козак на горі терном, а дівчина на долині стала калиною. Вийшли їх матері терну рвати, калини ломати і обидві впізнали своїх дітей.[92]
Українська народна поезія дуже багата обертанням людей в квітки і зілля. Про квітки братик-та-сестричка українська пісня розказує, як один козак знайшов собі гарну дівчину і оженився з нею. Побравшись, вони почали розпитувати одне другого про свій рід. Козак признався, що він попенко з Київа на прізвище Йваненко, а дівчина призналась, що вона з Київа попівна на прізвище Йванівна. Тоді вони розійшлися по горах і стали квітками братик-та-сестричка: брат став жовтим листком, а сестра синім. Хто вирве ту квітку, той спом'яне їх і помолиться за них Богу.[93] В другій пісні тією квіткою обертається мати з дочкою. Одна молода вдова породила двох синів, дала їм сама ймення Йвана та Василя, поклала в корабель і пустила на море. На <113> вісімнадцятому році пішла вдова по воду і побачила, що до берега припливають два молоді донці. Вдова сподобалась одному й пішла за нього заміж, а дочку віддала за другого. Довідавшись, що донці її сини, вона стала синім цвітом, а дочка жовтим. Васильки виросли з хлопця Василя, котрого заманили русалки і залоскотали. Рай-дерево, м'ята і барвінок виросли з попелу, що зостався од трьох дівчат-сиріт. За те, що сироти не встерегли золотої ряски на коноплях, мачуха спалила дівчат, і з того попелу виросло рай-дерево, м'ята і барвінок.[94] Білі квітки виросли з розкиданого на полі попелу хлопця, котрого струїла сестра.[95] Розмарин та лелія виросли на могилках Яничка й Ганички. Були собі дві сусіди і мали собі дітей: одна мала сина Яничка, друга мала дочку Ганичку. Вони так кохались, що навіть в церкві перекидались золотим яблучком, та на лихо Яничкові мати не хотіла оддати Ганички за нього. «Умру я, мамо, умру за Ганичкою!» — Каже Яничко до матері. «Не вмирай, сину», — каже мати, — «Я звелю змурувати корчму. Підуть люди до корчми, пустить мати й Ганичку.» Ганичка просилась у своєї матері до корчми, одначе мати вилаяла її і не пустила. «Умру я, мамо, умру за Ганичкою!» — Каже син до матері. «Не вмирай, сину! Я звелю збудувати ремінний міст; а поїдуть пани й панії через міст, пустить мати й Ганичку». Збудувала вона й міст, а Ганички все-таки не пустила мати. Тоді Яничкова мати збудувала церкву, а <114> Ганички мати не пустила й до церкви. Яничко вмер, і його домовину понесли до церкви. Ганичка вирвалась із хати, вхопилась за домовину і собі вмерла. Тоді поховали їх коло церкви: Яничка по один бік церкви, Ганичку — по другий. На могилі Яничка виріс розмарин, на Ганичиній могилі виросла лелія. Росли вони, росли, виросли вище од церкви та й схилились вершечками докупи. Ганнусина мати приставила драбину та й зрізала вершечки.[96] Із схожим сюжетом є багато пісень на Україні і на Білій Руси, в котрих розказується, як мати не полюбила невістки і отруїла її, а син, побиваючись за жінкою, п'є отруту і сам вмирає. На їхніх могилах виростають явір та тополя або береза.[97] В українських казках так само є доволі метаморфоз, в котрих, наприклад, душа вбитого брата переходить в бузинову дудочку, котра виказує про безвинну смерть брата.[98] Душа дівчини Марусі, замученої упирем, перейшла в квітку, що виросла на її могилі. Один боярський син пересадив її у вазон і поставив у себе в хаті. Вночі квітка заворушилась, упала додолу і стала чудовою дівчиною.[99] В українській народній поезії людські душі обертаються яблуками й грушами. Душа дівчини Ганни, що втопилась у річці, стала грушею. У відомому на Україні оповіданні про одного гайдамаку душі його батька й матері і всіх убитих ним людей показуються як <115> яблука на тому дереві, що виросло з сухої гілки, котру він посадив і поливав, набираючи воду ротом із ставка цілий свій вік.
Українські метаморфози людей в квітки нагадують грецькі метаморфози. Ааконський царевич Гіацинт, ненароком убитий диском Аполлона, став білою з червоними крапинками квіткою гіацинтом. Афродита обернула любимого Адоніса квіткою анемоном, а Нарцис, гордий своєю красою, закохався сам у себе і од сліз став квіткою нарцисом.
Народна поезія дуже багата на обертання людей птицями і звірями. У піснях найчастіше описується обертання зозулею. Зозулею обертається нещасна невістка. Мати присилувала дочку вийти заміж на чужу сторону і заборонила їй сім літ навідуватись до себе. Дочка з горя стала зозулею, прилетіла до матері, сіла коло хати і почала кувати, щоб мати почула і вийшла з хати. В декотрих піснях дочка обертається зозулею вже після смерті матері.[100] Зозулею обертається і мати од туги за своїм сином; вона прилітала на могилу свого сина і просила його подати з могили руку.
Розказують, що зозуля і дятел були колись людьми, а після Бог так дав, що вони поставали птицями. Як хто прислухається до дятелиного гнізда, то почує, як дятел стогне, бо в нього болить голова од того, що він усе стукає носом у дерево.[101] Зозуля й соловейко сталися з близнят. Одна дівчина не послухала матері і пішла заміж за вужа. Діти породилися людьми, і мати привезла їх до села в <116> золотій кареті, щоб охрестити. Почувши про те, мати побігла до царини і хотіла побити дітей. Тоді дочка побачила неминучу смерть та й каже: «Полетіть же, дітки, по світу пташками: ти, синку, полети соловейком, а ти, дочко, зозулею!» Соловейко пурхнув у праве віконце з карети, а зозуля в ліве та й полинули по світу. Не стало й пані, тільки над шляхом виросла глуха кропива.[102]
На Бесарабії український народ розказує, що бусол (чорногуз) колись був чоловіком. Ще то колись давно, з початку світу, Бог дав чоловікові зав'язаний мішок та й каже йому: гляди ж, не розв'язуй мішка і не дивись у мішок, та однеси його і вкинь у воду. Чоловік не втерпів і розв'язав мішок. Звідтіль полізли жаби, вужі, гадюки, ящірки, і з того часу стала на світі та нечисть. Тоді Бог обернув того чоловіка чорногузом і звелів йому їсти ту нечисть, щоб її не дуже багато плодилось на світі. Се оповідання дуже нагадує грецький міф про скриньку Пандори, першої жінки на світі, котрій Бог дав скриньку і заборонив її одчиняти. Пандора не втерпіла, одчинила скриньку, і звідтіль пішло на світ усяке лихо. Голуб був колись хлопцем. У діда й баби була дочка й син. Вони любили дочку, не любили сина і зарізали його. Дочка закопала братові кісточки під столом, поливала їх, і з них вилинув сизий та волохатий голуб, сів на жердці та й розказав, що його зарізали батько та мати.[103]
Є в народі оповідання, як з людей поставали звірі. Так ведмідь був колись мірошником. Колись давно, <117> як Бог з Петром ходили по землі, мірошникові заманулось злякати Бога. Він вивернув кожуха, надів і сів під мостом. Увечері, як Господь ішов з Петром через міст, мірошник вискочив з-під мосту та й заревів по-ведмедячи. «Бодай же ти ревів однині і довіку!» — сказав Бог; од тих слів кожух приріс до мірошника, і він став ведмедем. Розказують, що ведмедями поставали злий чоловік і його жінка, що вдяглися у вивернуті кожухи і хотіли з-під мосту злякати Петра й Павла.[104] Мотив обертання людей ведмедями дуже нагадує причину, за яку Бог Вакх обернув тірренських корабельників рибою. Бог Вакх просив їх завезти його на острів Наксос, а вони піддурили його і завезли в інше місце. За те в них виросли хвости і пера! І вони поставали рибою. Часто трапляється чути між народом як люди ставали вовкулаками. Один наймит раз підгледів, як його хазяїн перекинувся за клунею через пеньок, став вовком та й побіг у ліс. Наймит і собі перекинувся через той пеньок, став вовком та й побіг у ліс. Довго бігав він з вовками та вже й не знає, як йому знов стати чоловіком. Хоч він було й прибіжіть на тік і жалібно дивиться хазяїнові в очі, так собаки зараз і проженуть його в ліс. Але хазяїн таки догадався: перекинув його через пеньок навпаки; він знов став парубком та бух хазяїнові в ноги! А сам став худий, як дошка і ввесь пошарпаний собаками.[105] Розказують, як раз чоловіки заночували у чагарях; полягали вони спати, аж чують, щось за возом зітхає <118> по-людськи. Другого дня поїхали вони додому, коли оглянуться, а за ними біжить вовк, худий, як дошка, та дивиться їм у вічі так жалібно, аж на віз голову кладе. Чоловіки кинули йому м'яса, він не їсть; кинули йому шматок хліба, він ухопив і побіг у чагарник. Приїхали вони додому, а їм один дід і розказує, що на селі пропав один парубок і став пригижкуватим вовком.[106] На Білій Руси розказують, що на одному весіллі чарівник обернув чоловіків вовками, жінок — сороками, а молоду — зозулею.[107]
Є в народі на Україні слід віри в перехід людських душ по смерті. Одна знахарка підгледіла, як маленька дитина встала з колиски, стала маленьким бородатим дідком, виїла всю страву в печі з горшків і знов лягла в колиску. Дідок признався, що він уже був і рибою, потім зробився пташкою, комашкою і звіром, та й знов став людиною.[108]
В описаних нами метаморфозах ми бачимо, що головним мотивом найзначніших метаморфоз була якась неправда, якесь нещастя. Дівчина Ганна потопає в морі і розпливається в натурі од великої якоїсь неправди двох нежонатих братів, про котру не згадує пісня. Йваненко і Йванівна стали квітками од того, що зробили шлюб не по правді. Син став явором, бо його прокляла мати. Дочка прилітає до матері зозулею, бо втікає од гіркого життя на чужині. Сироти стають зіллям од рук лихої мачухи. З Яничка й Ганнусі виростають розмарин та лелія, бо їх карала лиха мати і їхня любов була нещаслива. <119> На могилі безвинно вбитого хлопця виростає калина, і з неї дудка грає про безвинну смерть. У тих метаморфозах один мотив: неправда і безвинна смерть молодої гарної дівчини і хлопця, а їхні лихі вороги не чужі, а свої рідні. Такий головний мотив метаморфоз похожий на ту причину, од котрої світлий бог, замучений темними силами, не зовсім чужими для нього, а рідними силами однієї натури, змінюється в інші форми, розпливається в частини природи. Мотивом перекидання людей звірями, котра дуже вар'юється в народних казках, була зміна форми хмар на небі, як ворогів світлого бога.
Метаморфози української народної поезії мають корінь у давній пантеїстичній релігії. Коли сам бог світа розпався і став миром, то й чоловік, як мікрокосм, так само може змінюватись на всякі форми. Змінюючись на інші форми, чоловік тільки вертається в рідні для нього форми мирового життя, звідкіль його вивела на світ сила життя. В давні часи чоловік не одрізняв себе од звірів, од птиць, навіть од дерева і квіток і дивився на природу, як і на самого себе. І тепер народ вірить, що всі звірі й птиці колись говорили людською мовою.[109] Розказують, що один чоловік вночі перед Різдвом підслухав у загороді, як віл сказав волові: «Лягаймо спати, бо завтра будемо хазяїна ховати». Чоловік так перелякався, що прийшов у хату та зараз і вмер. Про одного чумака розказують, що він, ставши в степу на попас, свиснув, і до нього злізлись гадюки. Він наскидав їх повний казан і приставив до огню <120> варитись. Зливши двічі воду, чумак засипав у юшку пшона і зварив куліш, наївся і звелів наймитові обмити казанок. Наймит бачив все те і не втерпів: навишкрібав ложку каші та й з'їв. І сталося з ним диво: чує він, що на степу вітер колише траву, а трава говорить: «Я од такої хвороби помагаю, а я од такої». Іде наймит запрягати воли, а вони кажуть: «От іде вже запрягати нас у ярмо!»[110] Пантеїстичний мотив зробив для українського народу всю природу живою, розумною, говорячою й думаючою. Од того любов до природи в піснях, надихання її живим духом — так широко й глибоко переймає всю народну поезію; од того то в українських піснях дівчина розмовляє із зорями й місяцем, затикає голову зорями, як квітками, просить поради в дерева, прихиляється на чужині до явірка замість батенька, до тополі, як до матері; од того то український козак розмовляє з конем-товаришем, просить орла перенести вісті до милої, до родини на Україну, чує, як на степу могили розмовляють з вітром. Сливе в кожному куплеті пісні береться образ із природи і прирівнюється до кожної думки, до слова козака й дівчини, аж часом переходить через міру. Квітки, зілля, пташки, вода, небо з зорями й місяцем і сонцем — все те прирівнюється до людської мислі, до горя й радості, до сліз і до сміху. <121>
У колядках до нашого часу додержався дуже давній погляд народу на самий акт сотворіння світу. В колядках ясно описується, що сотворили світ два голуби:
Поперед усього, ще до початку світу, як не було ні неба, ні землі, ми бачимо тільки синє море, а серед моря два дуби. В других варіантах колядок говориться про зеленого явора, але в українських піснях явором зветься дуб. Се дерево грає велику роль у <122> колядках, щедрівках, і про нього згадується навіть у веснянках і купальських піснях. У деяких піснях те дерево зветься сосною, що стоїть серед двора, вся від срібла ясна, від золота красна;[112] то воно зветься тонким, великим, листом широким деревом, зверху кудрявим.[113] На тому дереві золота ряска, золота кора, жемчужна роса; воно зветься райським деревом з трьома верхами, і пливе на якихсь ріках, по якомусь морі,[114] в тому дереві корабель, а в кораблі сидить панна. На тому чудовому дереві сидять два, а часом і три голуби, але більше всього в колядках говориться, що на тому дереві сидить сивий соколонько і в'є собі гніздо на вершечку. Сокіл в'є і перевиває своє гніздо знизу барвінком та бадиллям, обкладає гострим терном, в середині вимощує цвітом-калиною, а зверху щирим золотом.[115] Серед гілля того дерева рояться в бортах бджоли, а під деревом живуть чорні бобри та лисиці. На гілках сидить сива зозуля та ластівка. З дерева капає роса, а з тої роси стають криниці.
Таке мирове дерево, серед широкого моря, з такими міфічними атрибутами переносить нас у давню давнину індоєвропейського міфічного світогляду. Таке дерево з такими самими прикметами знали ще індуси; воно в них звалося фіговим деревом, росло корінням догори аж на третьому найвищому небі вічного світу, спускаючи гілля через синє <123> небо і через небо хмар і туману. З його листя капає амріта, небесний солодкий напій. Під тим деревом ростуть цілющі трави і живуть праведні душі. На тому дереві держаться всі мири і з того дерева боги збудували небо й землю. Зверху на дереві сидять дві птиці, а на гілках сидять інші усякі птиці і п'ють з нього солодкий сік. Сам Бог Агні ховається між гілками того дерева. В зендській міфології говориться про таке саме дерево, на котрому зверху сидить птиця, схожа на орла, а друга птиця сидить під деревом, збирає насіння і пускає його на воду, щоб вода рознесла його по всьому світу. Під деревом росте біле зілля, з його соку добувається небесний напій сома, надаряючий здоров'ям і безсмертям. У скандінавській Едді говориться про мирове дерево ясенок, що розпустив гілля на весь світ. З-під його коріння течуть свячені криниці, з листя капає роса, на гілках сидять гадюки, олені й білка, а зверху сидить орел. Слов'янська міфологія ледве пам'ятає про таке дерево. Сербська поезія змішує мирове дерево з біблійним деревом життя, а великоруські заговори ледве натякають на дуб мокрецкой, що стоїть на острові на Буяні.
Мирове дерево в українських піснях то образ хмар, що вкривають усе небо. Жемчужна роса, золота ряска, бджоли в бортах і криниці під деревом — то метафори дощу й роси тих небесних напоїв, що дають життя природі. Синє море, широкий двір, серед котрого росте мирове дерево, — то символ небесного синього простору, серед котрого плавають хмари. Птиці й звірі на гілках мирового дерева — то символ вітрів, котрі допомагають <124> плодити життя в природі, бо розносять усяке насіння по світу.[116] Найвищу роль на мировому дереві грають два голуби і сивий сокіл. Соколине гніздо на вершечку мирового дерева звите з таких матеріалів, котрі всі в українській поезії служать міфологічними символами світу. Калина своїм червоним цвітом скрізь у піснях служить символом краси й світла; терен, терновий вогонь грає велику роль в українській міфології, як знак блискавки або проміння сонця і мав таку саму роль і в індуській міфології. У Ведах розказується про бога Індру, що він раз перекинувся соколом і хотів украсти з хмар небесний напій. Сторож того напою погнався за ним і вистрелив у нього; з сокола впало на землю оббите перо і пазур, а з них на дереві поросли тернові колючки. Щире золото, котрим укрите зверху соколине гніздо, служить символом світла або сонця. Сам сокіл, котрий має своє позолочене гніздо зверху мирового дерева, — то образ світлого божества, давнього громовика Індри. З варіантів колядок можна пересвідчитись, що два голуби не прості птиці. В одній колядці говориться, що два голубочки знялись, полетіли, крилечками всі степи вкрили, голосами увесь світ звеселили й ліси заглушили і самі вони кажуть, що вони не прості голуби, а два янголи.[117] В одній колядці просто <125> говориться, що в церкві перед богородицею зацвіла рожа, а з тієї рожі «пташок виникає; не є то пташок, лем сам милий Господь».[118] На дереві, аналогічному з мировим дубом, по одній колядці, висить колиска, а в колисці лежить боже дитя, а в одному варіанті на такому дереві висить колиска з дитиною, котру колише мати і забавляє його яблучком. Те дитя горде; воно грає в каті і гарно співає. Разом з дитиною на тому самому дереві сидить сокіл.[119] Прилетіли орли, взяли боже дитя і понесли на небеса.[120] В колядках часто трапляється, що птиці будують навіть давню церкву з трьома віконцями і вербами, котра служить емблемою світу. З цього всього ми бачимо, що міфічні птиці, два голуби і сивий соколонько — то світлі божества огню, блискавки й грому або сонця, котрі живуть на самому високому небі, зверху мирового дерева, поверх небесних хмар, в небесному просторі.
Ті міфічні голуби сотворили світ: вони оснували небо з сонцем, місяцем і зорями з синього або золотого камінця, а землю з дрібного піску. Синій і золотий колір у міфології служать метафорами світла, а дороге каміння назначує зорі, з котрих ллється світло, як з алмазів. Із цього ми бачимо, що головні елементи, з котрих світле божество оснувало мир, було світло і твердий елемент, а мирове дерево, на котрому сиділи голуби, як символ небесної води, показує ще на третій початковий елемент, з котрого сотворився мир — на воду. <126> Мотивом для такого міфу про сотворіння світу певно була громова й дощова літня хмара, поверх котрої то сяє сонце, як золоте й огнисте гніздо міфічного сокола, то блищить блискавка, з котрої капає на землю жемчужна роса-дощ. І все те дає життя природі, розбуджує її од мертвого сну після зими і викликає до невтомного руху, на вічно нове життя.
Трапляються на Україні між народом оповідання про початок світу, в котрих видно, окрім християнського впливу, слід дуалістичного погляду на початок світу, певно занесений на Україну з болгарськими книжками богомільського печева. Сама прозаїчна форма оповідання вже показує, що вони не такі давні, як згадані нами попереду. «Ото, як задумав Господь сотворити світ, та й говорить до найстаршого ангела Сатанаіла: «А що, каже, арханегеле мій! Ходімо творити світ». «Ходімо, Боже!» — каже Сатанаіл. От вони й пішли над море, а море таке темне, сказано безодня. От Бог і каже до Сатанаіла: «Бачиш оту безодню?» «Бачу, Боже!» «Іди ж, каже, у ту безодню на саме дно та дістань мені жменю піску; та гляди, як будеш брати, то скажи про себе: беру тебе, земле, на ім'я Господнє». «Добре, Боже, — каже Сатанаіл і впірнув у саму безодню на самий пісок та й заздрісно йому стало. — Ні, — каже, — Боже! Приточу я й своє ім'я; нехай буде разом і твоє й моє». І бере він та й каже: «Беру тебе, земле, на ім'я Господнє й своє!» — сказав він. Прийшлося виносити, а вода йому той пісок так і <127> змиває. Той так затискає жменю, але де вже Бога ошукати. Вигулькнув він з моря, так того піску як не було: геть вода змила. «Не жартуй, Сатанаіле, — каже Господь, — іди знов та не приточуй свого ім'я. Пішов знов Сатанаіл та й промовляє: «Беру тебе, земле, на ім'я Господнє й своє!» І знов піску не стало. Аж за третім разом сказав уже Сатанаіл: «Беру тебе, земле, на ім'я Господнє!» І ото вже несе та й не стискає жмені; так і несе на долоні, щоб то вода змила. І взяв Господь той пісок, ходить по морю та й розсіває. А Сатанаіл давай облизувати руку: хоч трохи, думає, сховаю для себе, а потім і землю збудую. А Господь розсіяв: «А що, — каже, — Сатанаіле, нема більше піску?» «А нема, Боже!» «То треба благословити!» Та й поблагословив землю на всі чотири часті, і земля почала рости. А те що в роті у Сатанаіла і собі росте… аж губу розпирає. Бог і каже: «Плюнь, Сатанаіле!» Той зачав плювати та харкати; і де він плював, то там виростали гори, а де він харкав, то там виростали скелі. От через що в нас і земля нерівна. Воно ще кажуть, що нібито ті скелі та гори, Бог зна, доки б росли, а то Петро та Павло як закляли їх, то вони вже й не ростуть. Ото Господь і каже до Сатанаіла: «Тепер, каже, тільки б посвятити землю, але нехай вона собі росте, а ми відпочиньмо». «Добре, Боже!» — каже Сатанаіл. І лягли вони собі спочивати. Господь спочиває, а Сатанаіл і думає, якби землю забрати! І ото підняв його та й біжить, щоб кинути у воду, а моря нема; вдарився на північ, і там не видати. Побивався на всі чотири часті світу, ніде нема моря. <128> Бачить він, що нічого не вдіє, несе Бога на те саме місце та й сам коло нього лягає. Полежав трохи та й будить Бога: «Вставай, Боже, землю святити».[121] Ще розказують, що Бог створив з того піску, що чорт виніс з води за нігтями, стільки землі, щоб їм обом можна було лягти. От лягли вони рядом: Бог на схід сонця, а чорт на захід. Коли чортові здавалося, що Бог заснув, нечистий почав його пхати, щоб він упав у море та втопився. Аж земля далеко розсовувалась на схід сонця. Тоді чорт пхає Бога на захід сонця, потім на південь і на північ, і скрізь земля розсовувалась далеко й широко. Бог устав і пішов на небо, а чорт за ним. Почув він, що янголи славлять Бога на небі піснями та й схотілось йому і собі сотворити стільки духів. Обливши лице й руки водою, він бризнув позад себе і натворив стільки чортів, що янголам вже й місця не ставало на небі. Бог звелів Іллі пустити на них грім та блискавку. Ілля гримів, дощ лив сорок день і сорок ночей, а разом з дощем попадали з неба і всі чорти. Ще й до цього часу багато їх блукає попід небом огнем і тепер тільки долітає до землі.
У сих народних оповіданнях тільки й християнського, що імена Бога й Сатанаіла. В основі їх лежить дуалізм, покладений на давніший пантеїстичний ґрунт. І Бог, і Сатанаіл обидва вічні й рівні між собою. Бог радиться з Сатанаілом і просить його творити з ним світ, не як свого слугу, а як рівного собі. Чорт аж надто поводиться з Богом за <129> панібрата. Бог створює землю так сказати, чортячими руками, посилаючи його в безодню за піском, і чорт встигає покласти і свою частину в ділі творіння, бо створює гори й скелі. Бог натворив собі янголів, щоб його славили на небі, а чорт і собі натворив чортів, і певно хотів і собі слави. У тих оповіданнях ясно бачимо слід богумільних дуалістичних ідей, занесених з Малої Азії маніхейськими єретиками, котрі самі взяли їх з давньої дуалістичної релігії Персів. Тут ми вмічаємо світлого Ормузда, що сотворив світлих духів, і все, що є гарне й добре на світі, і огонь без диму, і впізнаємо темного Арімана, що й собі натворив темних духів і попсував пишне Ормуздове діло накидавши в світ тьми, зла й усякого паскудства. Зайшовши в Болгарію, богумільство швидко розійшлося по всій полуденній Європі, зайшло й на Україну і навіть на Великоросії з апокрифічною отреченно літературою. Одначе, не вважаючи на пізніший дуалістичний елемент, ми все-таки й тут впізнаємо найдавнішу пантеїстичну підкладку: те широке мирове море, на котрому плаває Господь і чорт, як на морі або на широкому просторі плаває мирове дерево з золотим зверху гніздом і міфічними птицями. Господь — то той самий сивий сокіл, або два голубойки, бо він створив землю, так само як і вони, з піску. Тут тільки ні з сього, ні з того з боку приточений чорт, позичений у іншої системи. Він поставлений тут замість самого мирового дерева і назначає собою небесні грізні хмари, темні зимові сили, що змагаються на рівні з світлими силами. Тим то чорт <130> у народних оповіданнях сидить у морській піні й пищить, як пищить чи свистить вітер у хмарах, і потім створює гори й скелі, котрі в міфології служать символами хмар. Ті гори й скелі все ростуть та ростуть, як ростуть на небі хмари, доки не закриють усього неба. Він тріпає руками і створює собі слуг, як з дощових хмар капає дощ і падає на землю.
Український народний переказ про сотворіння чоловіка, людської душі й тіла такий самий, як і в міфології інших індоєвропейських народів. У колядках говориться, що людей розмножила по світу птиця. Та птиця вилітає з тієї рожі, що зацвіла над дівою Марією і зветься просто божою силою.[122] І колядчина діва Марія заступила місце давньої богині Сонця і сама рожа служить емблемою сонця, і міфічна птиця — то емблема огняного божества грому й блискавки. По народному українському переказу люди стали з пеньків[123] і можна ждати, що з пенька стало тільки тіло чоловіка, бо ми знаходимо слід давньої віри, що людська душа огонь. Звісна на Україні казка, як чоловік взяв собі за куму смерть. Раз прийшов чоловік до своєї куми в гості, десь під землю, аж у куми повнісінька хата свічок. Декотрі свічки тільки що почали горіти, а декотрі вже догорали. «Що то за свічки?» — питає чоловік <131> у куми; а вона каже: «Кожен чоловік, який тільки є на світі, має тут свою свічку; як він тільки родиться, свічка запалюється, як свічка гасне, він умирає». «А де ж моя свічка?» — питає чоловік. Смерть показала йому на маленький недогарок. Чоловік почав просити, щоб вона прибільшила йому свічку. «Чи пам'ятаєш, що ти мене взяв за куму за те, що я живу по правді?» — сказала йому смерть, і недогарок погас, а чоловік зараз умер[124]. Що людське тіло стало з дерева, на те натякає одна казка про Йвана Телесика (певно од слова тесля). Дід та баба, не маючи дітей, зробили собі колиску і положили в неї деревинку. Баба все колихала колисочку та співала пісні, а другого дня з тієї деревини став син Телесик чи Тельпужок.[125]
У міфології персидській, скандінавській, грецькій і римській ми знаходимо, що люди стали з дерева та огню. Греки вірили, що третє людське плем'я Зевс сотворив з ясенка, а Римляни думали, що люди стали з твердого дуба та з пеньків. У Ведах говориться, що перший чоловік Яма родився од блискавки, а грецький Прометей украв небесний огонь і впустив його в тіло першого чоловіка. На думку про сотворіння людського тіла з дерева, а людської душі з огню навело людей небесне з'явище грому і блискавки в літніх хмарах, звідкіль розвивається початок життя в природі, де в небесному мировому дереві життя, в хмарах запалюється свічка мирового життя і божественна іскра — блискавка. Не дурно ж і колядчаний Громовик створює світ, викресавши його копитами свого дивного коня з <132> скелі. І тут ми бачимо ту саму ідею про початок мирового життя, як і про початок людського життя: блискавка б'є в хмару і викрешує з неї іскру світового життя.
І. Левіцький. <133>
Чтенія Имп. Общ., III, 679.
Из черніг. в. 1861, 13.
Южно-русск. песни Метлинск., 286.
Чтенія Имп. Общ., 1866, III, 712. Южно-русск. песни Метлинск., 290. Малорусск. сборн. Мордовц., 232.
Двісті пісень М. Вовчка.
Малорусск. сборн. Мордовц., 230.
Чтенія Имп. Общ., 1863, 4, 309; 1864, 184.
Чтенія Имп. Общ., 1866, III, 710.
Этнограф., сборн., ч. V. билор. писм.
Южно-русск. сказки Рудченко, І, 156, 159.
Поэтич. воззр. Славян Афанасьева, II, 498.
Чтенія Имп. Общ., 1863, 4, 196.
Записки Куліша, II, 36.
Записки Куліша, II, 36.
Южно-русск. сказки Рудченко, II, 35.
Поэтич. воззр. Славян Афанасьева, III, 552.
Записки Куліша, II, 35.
Записки Куліша, II, 35.
Поэтич. воззр. Славян Афанасьева, III, 55.
Записки Куліша, І, 305.
Записки Куліша, II, 36.
Поэтич. воззр. Славян Афанасьева, II, 574.
Чтенія Имп. Общ., 1864, 1, 5.
Труды Чубинск., III, 418. Чтенія Имп. Общ., 1864, 1, 3.
Чтенія Имп. Общ., 1866, 1, 608.
Чтенія Имп. Общ., 1864, 1, 30.
Чтенія Имп. Общ., 1864, 1, 60, 68.
Є ще один образ хмар, замість мирового дуба, вже спеціально український. Пан Господар, зібравши з поля хліб, зносить його край Дунаю, складає в стіжки і завершує сивим Сиком, котрий дивиться зверху на Дунай і розмовляє з рибою Візбою. Замість мирового дерева ми бачимо стіжок, як образ хмар. Чтенія Имп. Общ., 1842, 1, 117.
Чтенія Имп. Общ.,1864, 1, 22.
Чтенія Имп. Общ., 1866, 1, 7.
Чтенія Имп. Общ., 1872, 1, 120, 118.
Чтенія Имп. Общ., 1864, 1, 43.
Основа, 1861, 1.
Труды Чубинск., III, 447.
Стеблів Канівськ. пов.
Бытъ Подолян. Шейк, II, 66.
Южно-русск. сказки Рудченко, II, 38.