Повір у досяжність мети — і дій! Попри все, попри безнадію й неможливість, попри тортури і смерть! Як цей екзистенційний по суті заклик був не схожий на скигління європейського екзистенціалізму. Чого була варта Сизифова праця, усвідомлене прийняття безглуздя якої Камю оголосив подвигом, у порівнянні з подарованою «Корсаром» впевненістю в наявності Сенсу?
Чи не була цілком закономірною панічна реакція режиму на фантастичний роман, який жодним чином не піднімав соціальних проблем радянського тогодення і тим більше — проблем політичних, а змальовував фантастичний світ цілком благополучної системи Ара? Який не закликав до боротьби з режимом, надто перехідним, надто дрібним і жалюгідним для космічних масштабів, що ними мислив автор, масштабів Вічних Проблем життя і смерті? Який — усього лише! — закликав до виходу з усіх систем, до нехтування ними і самотворення заради Сенсу? Хіба не логічним було те, що «Корсара» засудили до спалення? І країна зарясніла багаттями, розкладеними з вилучених з бібліотек книжок…
Така реакція режиму на ніцшеанські мотиви «Корсара» розвінчувала ідеологічний міф радянських вождів про неприйнятність філософії Ніцше через буцімто його людиноненависницьку суть, через її близькість до фашистської ідеології. Адже такої любові до людини, такого співчуття їй не знали ані офіційна комуністична ідеологія, ані офіційне християнство.
«Вчителя б’ють, а Петро гріється біля вогню. Чому не встане, не кинеться до мучителів, не спалахне святою любов’ю? Чому не покличе учнів, своїх товаришів, щоб кільцем вогню праведного оточити глашатая любові? Хто б посмів катувати його? А якби й посміли, то полум’яна жертва всіх учнів нечуваним факелом загорілася б на віки, на тисячоліття! Не павутина догматів і церковних хитросплетінь, а приклад героїчного самозречення!»
Замість безсилих заборон «не вбий», «не вкради» зі сторінок Книги лунали сповнені нечуваної сили-любові слова:
«Людям казали: „Не вбий!“ А я кажу: виходьте з учорашнього світу рабства й покори, де невпинно гуляє смерть, станьте безсмертними! Неможливо вбити нікого й нічого! Все суще вічне й невразливе! Ходімо в царство Свободи, де смерті вже не буде!
Людям твердили: „Не протився злу!“ А я закликаю: спопеліте проклятий світ, де зло звило собі тисячолітнє гніздо і розплодило міріади змій. На новій ниві вирощуйте запашну квітку світоносного життя, куди злу вхід заказано!…Залиште темряві темряву, а ви — сини світла — ідіть у країну знання і любові!»
То що ж є свободою? — Політичні форми суспільства не є кайданами. Вони — жалюгідна й безсила мара, не варта зусиль задля їх подолання. Статика, обмеженість, «вічне повернення» до частковості й підпорядкованості комусь і чомусь закорінено в основи цієї світобудови. Їх не здолати жодними соціальними революціями, жодними перебудовами світу на інших соціально-економічних і політичних засадах. Свобода — це звільнення від кайданів самого соціального світу, облаштованого за вузько-тілесними правилами гри, встановленими смертними задля виправдання своєї обмеженості й жалюгідності. Свобода — це вихід у безмір не скутої формою, ані часом і простором пластичної єдності з Усесвітом. І вона ж, як потім виявиться в «Камертонах Дажбога», — є свободою світотворення.
«Я», рівне часові як такому, є Бог-творець. Чи Боги ми? — запитає за чверть століття після виходу у світ «Зоряного корсара» не знайомий з ним російський філософ Юрій Бородай, аналізуючи вчення Канта про апріорність часу. І дасть відповідь.
«Ми, люди, носії трансцендентного, живемо поки що в цьому, не нами створеному світі… Яким за своєю творчою потугою буде наше „Я“ після того, як скине плотську сітку чужої матеріальної детермінації, після того, як повернеться до себе на батьківщину в трансцендентність, це питання залишається відкритим. Тут на землі ми не маємо засобів для його достовірного розв’язання, тому це питання не наукове, а теологічне, тобто питання чистої віри.
Можна вірити, що не лише всі людські „Я“, а й взагалі всі живі душі, аж до останньої амеби — боги у своїй безконечній потенції. Драми немає. Якщо розуміти час по-кантівські (як замежово-ейнштейнівський), то створюваного кожною творчою волею простору з будь-якою кількістю вимірів на всіх вистачить, на всі мислимі часи — можна й не штовхатися, позаяк будь-який простір, за Кантом, — функція „Я“-часу. Видається, що в трансцендентності немає проблем, аналогічних нашій геополітиці».
А хіба б не могли належати Олесю Берднику й такі слова філософа, така бородаївська транскрипція кантівського категоричного імперативу: «Ти безсмертний Творець, будуй у безкінечності багатомірного часу кожен зі своїх з нових своїх світів так, ніби кожне переображене твоє уявлення про досконалість через твою волю ставало всезагальним законом природи цих світів. Усякий раз будуй їх так, ніби кожен зі створених твоєю волею світів ставав би власною кров’ю й плоттю твоєю».
Якщо «Корсар» — це роман-онтологія світу Свободи й нарис стратегії його досягнення, то в «Камертонах» акцентовано практичну складову концепції, вироблено тактику подолання обмеженості. Відповідно зазнала конкретизації й онтологія. Цілком у згоді з Кантом, час у «Камертонах» постає як похідна миті-вічності, продукована людиною-творцем. Людина — модель і серце Всесвіту, зрозумілого як багатомірна єдність безлічі створюваних кожною людиною, Боголюдиною всесвітів. Історичні реальності, які виключають одна одну, мають ілюзорно-конвеційний характер.
«Обрана „історична“ чи „космоісторична“ реальність, „склеюється“ чим завгодно: релігією, наукою, історією, забобонами, національними чи племінними традиціями, стихійними сплесками жадань тощо. „Клей“ не має значення, колективна свідомість народів користується тим, який трапляється. Це може бути плюс, мінус, фашизм, демократія, комунізм, бандитська група, мафія, релігійний орден, поклоніння Богові, сатані… аби тільки тримав купи учасників «реальності». Світ середньовічної людини, ґрунтований силовими лініями добра й зла, гріха й спокути, хіба був менш „реальний“ за математично-раціональний світ Модерної доби? Постмодерн з його розвінчуванням таких мета-оповідей, конститутивних світоглядних конструкцій — метанаративів хіба не стверджує їх рівно-значущість і рівно-ілюзорність?
Однак і фундаментальна реальність — не менш ілюзорна, і вона є „узгодженістю всього сущого“, монадами „встановленою гармонією“, узгодженими ними довільними правилами гри, які й становлять „Закон“. Вихід за його межі — це встановлення власних правил гри, яке можливе через реалізацію потенцій, закладених у „вузлових точках“ морального вибору, „добудова фрагментів“, що зазвичай втрачаються у нереалізованій реальності, «формування у свідомості — якнайповніше — нової реальності, що випливає з того чи іншого фрагменту». Точки екзистенційно-морально вибору — це перехрестя світів. «наприклад, була можливість сміливого вчинку, а ти — відступив; зустрів романтичну дівчину, покохав, а одружився з багатою, або знаменитою; міг би вирушити в таємничу експедицію, а віддав перевагу кабінетній науці. Таких знехтуваних фрагментів — безліч.»
Прорив у таких точках — це вихід «у світ імпровізації». І він можливий, по-перше, як ствердження моральності вчинку, зрозумілої в дусі Сковороди і Юркевича — як вчинок, генерований не раціональними міркуваннями доцільності (розумом — не генерує!) і вольовими зусиллями з їх запровадження в життя (воля — змій, як писав Сковорода), а серцем як світотворчим джерелом. Воля тут відіграє провідну роль в тому розумінні, що вона спрямовує особистість дослухатися голосу власного серця. І, по-друге, вихід не є результатом ані індивідуального (як стверджує буддизм), ані спільного загальнолюдського вчинку (що неможливо) — «потрібні мінімальні групи усвідомлення виходу» — ті, що їх Стівен Кінг назвав «ка-етом», кармічно пов’язані групи, яким удасться «скоординувати» власні серця. Адже «правдива думка — це синтез почуття і пізнання». І жодні спроби оволодіти думкою як знаряддям передачі інформації приречені на поразку, якщо це — виключно «розумова», «чиста думка», наслідок зусилля розуму. Лише генерування думки серцем спроможне здолати смертну матеріальність світу. Пошук і побудова-відтворення «ка-тету», а за тим і Прорив — у безліч світів, у багатомірність, у ноосферу — ось та можливість, яка є для нас вже сьогодні, зараз, ось та велика Надія, яку подарував людству й українству Олесь Бердник.
Український світогляд, українська ментальність споконвічно містили в собі зерно проголошеної Бердником Надії — впевненість у космічній цінності людської особистості, у її трансцендентній і онтологічній природі, у глибинному, фундаментальному значенні серця, чиї функції аж ніяк не зводяться до того, аби бути органом, який, підтримуючи кровообіг, забезпечує плотське існування людини. Українська філософія від Климента Смолятича, Івана Вишенського, Феофана Прокоповича й до сьогоднішніх мислителів відверто чи приховано стверджує: серце — це місток від людини до Всесвіту, ворота в трансцендентність. У цьому сенсі ідеї, закладені в творах Олеся Бердника, є квінтесенцією філософських пошуків українства, є вираженням українського духу і відповіддю на питання про місію України — місію не історичну, а надісторичну, не соціальну, а космічну.
Є книги, які відтворюють дух часу. Вони становлять історичну спадщину людства. Є книги, які концентрують культурні змісти, належні якомусь народу. Вони є вмістом національної скарбниці. Є книги, що поєднують те й інше. Такі ми називаємо шедеврами, культурними подіями. А є й ті, що поєднують все часове загальнолюдське з концентровано національним. Вони, архетипові книги-міфи. Ними тримається людство. До останніх належить і «Зоряний Корсар» Олеся Бердника. Диво дивне: відблиски епох і культур, чари минулого і поклик майбутнього, космічна ритміка блюзу й хорали земних поривань до сакрального не лише утворили тут динамічну гармонію, насичену титанічним борінням думки і серця. У них сконцентрувався дух українства, що раптом виявив себе як дух людства.
Споконвічну муку і мрію людства і — ширше — усього живого, а зрештою й кожної частки буття він, Автор, Творець прийняв у серце своє. І відлив її в книгу-заклик, книгу-біль, книгу-програму, книгу-енергетичний спалах…
Словом прореченим він народив покоління, Однак уплив його заклику не обмежено генерацією 70-х. Найукраїнська книга з усього українського, «Зоряний Корсар» є водночас і найкосмополітичнішим твором — у витоковому, кращому розумінні цього слова, вселюдським твором на віки.
«Я теж твій син, Лесю» — скаже колишній Універсальний Робот, а тепер людина на ім’я УР — вогонь. «Ти народила мене».
«Ми — ваші діти, пане Олесю», — може сказати моє покоління. «Це Ви народили нас, Батьку». І кинуте Вами зерно, прорісши крізь наші серця, вже почало свою світобудівну роботу. Ви запалили вогонь. І Корсари постануть з нього. Це буде, Батьку, неодмінно буде. Клянемося!
Тетяна Метельова, д-р філософських наук.