На львівському двірці я стрінувся з одним знайомим старшиною, що найшовся в тих самих приблизно умовинах, що й я. Ми умовилися з ним перейти боєву лінію, щоби продістатися до своїх. Свій намір хотіли перевести тої-таки ночі. Стрічу намітили в одній каварні, звідтіль мали вирушити на переправу. Ми пішли на кілька годин до міста. За той час я заєдно крутився вулицями, розглядаючи метушню озброєних частин, нелад, суєтливість та несупокій цивільного населення.
У наміченій годині з'явився я в каварні. Знайомий ждав. Ми замовили якусь їжу, щоби підкріпитися на довшу дорогу. Оба мовчали, думаючи кожний своє. Знечев'я у каварні зчинився рух, і поміж столиками з'явилися якісь озброєні недоростки, які простували просто до нашого столика. Поміж ними був якийсь, коли судити по однострою, старшина.
— Показати документи, — різким, образливо-урядовим тоном звернувся до нас старшина.
Ми повитягали свої папери.
— Це неважне. Ходіть за мною, — сказав він, при дивляючися мені скоса. У документах, видно, вичитав таке, що не могло його настроїти до мене приязно.
Не помогли переконування. Ми пішли простісінько до Бригідок. Тут нас зі знайомим розлучили. Переспав я ніч, в яку згідно з моїми розчисленнями мав я бути кільканацять кільометрів поза Львовом. Моя келія була одна з тих «ліпших», що навіть для такого ігноранта у кримінальних справах, як я, зразу ж кидала яркий сніп світла на тюремну інституцію.
Крізь повибивані шибки віяло морозним вітром. По долівці бігали роями щурі, що плуталися мені попід ноги. Бігав і я, щоби погрітися, хоч і місця на те не було багато. Гамірно було, бо щурі пищали, а я кляв голосно й гидко, думаючи, що саме так міг бігти десятий кільометер поза Львів. Згодом число мешканців келії збільшилося на двох «нічліжан», що їх я не міг бачити через темряву. Лаялись голосно, сочисто. Балакали по-українськи. Та все ж я спершу був дуже обережний, підозріваючи, що це провокатори. Згодом мої підозріння зникли. Виявилося, що це були старшини, полонені на польсько-українському фронті. Один з них, тямлю, називався Тузяк. Далі почали ми вже утрійку бігати, аж поки котрийсь вигадливий не допав причі та, поломивши її, не спалив у печі, що піднесло ледви помітно сибірську температуру. Від товаришів цеї полярної ночі я довідався дещо про початок і перебіг перших боїв у Львові.
Ранком нас розділили. Мене повели до якогось нібито слідчого судді.
— Маєте гроші? — поставив він своє перше «слідче» питання, переглянувши побіжно документи.
У моїй голові швиденько схрестилося кілька ріжних думок: дати все — не дати нічого — частину дати.
Я мав значну кількість заощадженого гроша, частину, зашиту в штанах, частину в торбинці на грудях.
— Маю, — відповів я спокійно, вибираючи третю думку, як найдоцільнішу для того, щоби зберегти хоч часть своїх ощадностей. Я витрусив усі дрібняки з мошонки на стіл.
— Маєте ще? — запитав він, швидко рентгенуючи поглядом мій одяг.
— Маю, — і без вагання посягнув по нагрудну торбинку, де була зашита менша квота, подаючи її таким довірчивим рухом, начеб за хвилину він мав її в цілости мені віддати.
— Прощайте грошики, — сумовито зітхнув я на вид присвійливого руху «слідчого».
Конвоєнти, що прийшли по мене, виводили з кімнати мене і кілька тисяч корон, зашитих у штанах.
Мене прилучили до великого відділу в'язнів, що стояв готовий до вимаршу. Було це 200–250 селян, залізничників та інтелігентів. Відсіль погнали нас на головний двірець, де зашили всіх у товарові вагони, дали кожному по шматку гливкого хліба та повезли кудись. Куди, ніхто не знав.
Ніччю валка спинилася у Кракові. Казали нам висісти, уложили чвірками та пішки повели до Домбя. Ніякого «погляду» на цю славнозвісну місцевість не можна було мати, бо прийшли ми туди, як надворі ще була глупа ніч. Під бараками нас наоспіх розділили по ріжних приміщеннях. Мене з Тузяком дали до окремої кімнати. Не розглядаючися і не продумуючи ситуації, в яку попали, майже не роздягаючись, ми шубовсьнули під діраві коци, на тверді, як наша доля, причі.
Ранком мій товариш жвавенько звинувся, і за хвилину ми мали у великих порціях, хоч і не ароматичну мокку, та все ж паруючу юшку, що її евфемістично назвали кавою. По сніданку я розглянувся по свому новому пристановищі. Око до зануди ховзалося лиш по дошках, чорній папі та колючих дротах. Поміж цими лаштунками, бездільно звісивши голови, похожали таборяни, доповнюючи своїм видом картину сірої одноманітности.
Згодом я ближче пізнав тутешні умовини життя та відносини.
Табор був поділений на дві групи бараків. У першу вмістили інтелігенцію та старшин, у другу селянство та вояків. Харчевим старостою у старшинській харчівні був суддя Сабат. Маючи досвід ще з австрійської армії та безсумнівні таланти в тому напрямі (колись він був харчевим інтендантом), чудес доказував у компонуванні «меню» і страв з таких недоброякісних засобів, як пашні бураки, конина та пенцак. На жаль, не мав я доброї нагоди вповні користуватися тими вибагливими стравами, що їх по-мистецьки комбінував наш староста. Мій шлунок вже давніше авантюрувався при кожній моїй спробі переконати його, що чорний важкий хліб або інші воєнні ласощі — речі від біди стравні, і чей же їдять їх інші люди. Він був виразно пацифістично настроєний і з настирливою впертістю домагався домашньої кухні або бодай взірцевої дбайливости. Тому я частенько мусів нишком нишпорити по свому сейфі, популярніше кажучи по вшитках у штанах, де цілі та ненарушені спочивали зашиті мої дві тисячки. З важким серцем приходилося зубожувати цей сейф щокілька день на десятку-дві, щоби харчами, закупленими за солоні гроші у старшинській кантині (була тут така), заспокоювати сибаритські вимоги пана шлунка.
Треба признати, що, поза харчами, поводилося тут старшинам не найгірше. І було би навіть непогано, коли б не страшенна нудьга, що доводила до крайної розпуки. Розбивав її нарід, як лиш міг. Мої знайомі др. Загайкевич, Кормош і Білинський завзято грали у віста. Інші виповнювали час, як хто й чим міг.
Прийшло Різдво. На Святий Вечір пішли ми, старшини та цивільні інтелігенти, до бараку, де зібралося вояцтво, поколядувати. Др. Загайкевич промовив до кількох сотень таборовиків. Говорив, що не треба тратити надії, хоч і невесело живеться серед дощок та дротів. Треба вірити, що побут у цих умовинах потриває недовго і все, чим ми живемо і до чого змагаємо, осягнемо внедовзі. Ось-ось і мрія нашої безщасної нації здійсниться…
Загально панувало серед нас переконання, що Антанта вгляне в українсько-польський спір і вирішить його на нашу користь. Ми дожидали з дня на день тої хвилини, коли відчиняться брами табору і ми поїдемо до нашої батьківщини як громадяни Української Держави.
Але ця хвилина якось не приходила. Я почав продумувати над тим, яким би побитом виховзнутися відсіль. Одного дня, коли таборове життя остобісіло мені дорешти, я зголосився до лікаря, заявляючи йому, що далі в цих умовинах не можу видержати, бо маю хворий шлунок, що домагається скоріш курорту, як домбянського табору.
Видно, я мав щастя. За кілька годин після лікарського обслідування мені вручили речі, відібрані перед виїздом сюди (грошей лиш незначну частину), та переїздову карту до Баден біля Відня. Потім хвилина пращання з таборовиками, скрип непривітної брами, і я вільний.
У переїзді через Чехо-Словаччину мене обвіяла горяч праці. Чехи втішалися здобутою свободою по довгих літах неволі і працювали. На обличчях зустрічних малювалися радощі, гордовитість і самопевність.
У Баден упав мені в очі оживлений рух, що панував усюди: на вулицях, у ресторанах, на двірці. Але не був це звичайний, щоденний рух. Він скидався радше на метушню муравлища, коли до нього якийсь пакосний хлопчина увіпхне гілку.
Таке вражіння, але втричі сильніше, зробив на мене Відень, куди я переїхав по двох днях побуту в Бадені. Вулицями тягнулися довгі процесії вояцтва, обідраного, зарослого, брудного. Цивільні й військові несли суєтливо якісь клунки, штовхалися, кляли, кричали. На пішоходах було так глітно, що, гляди, кожного менту брязчала видавлена шиба якоїсь крамниці. Скрізь під ногами валялися відпадки, папери, старі шмати.
— Невже ж це той самий Відень, що лиснів ще не так давно блеском цісарського маєстату та золотих комірів і еполетів? — запитував я себе, протираючи очі.
До речі, ніде не було видно старшинських відзнак, галевих одягів, медалів. Я й себе оглядно здеградував, балсаючи заховати бодай цілий комір. Кількох старшин, що ще не могли погодитися з існуючим ладом, чи пак безладом, вийшли з товпи з пошматованими комірами.
У ресторанах, вправді, задержався давний шик і чистота, але те, що подавалося зі шиком, як же не нагадувало давних віденських потрав ні якістю, ні кількістю! Подане на десятку тарілочок з десяткою ложечок, вилок і ножів видавалося йно лиш увертюрою до того правдивого трапезування, на яке був спроможний навіть мій хворий шлунок. Що ж говорити про почування нормального «фресера» з пересічним вовчим апетитом при цьому столику?!
Розвідавшись у місті, що істнує тут ліквідаційна комісія для військових справ при міністерстві, я пішов негайно туди, бажаючи якнайшвидше вернутися домів, щоби втихомирити розхитані нерви та випочати бодай тиждень після всіх переходів останніх місяців.
Ліквідаційним референтом для справ Східньої Галичини був полк. Варивода. На мій запит, що буде з емеритурою, полк. Варивода відповів, що може мені виплатити 15.000 корон як зачет на емеритуру, що її виплачуватиме вже сукцесійна держава Східньої Галичини.
Але я не згодився на це предложення з остраху, щоби цей зачет не почислився за відправу від претенсій до емеритури. Полк. Варивода в коротких словах поінформував мене про хід воєнних подій у Галичині, дав переїздовий білет з пашпортом і попрощався тепло, бажаючи успіхів. На його устах при тому грала якась нерозгадана посмішка.
На двірці була тьма людей. Не менше і по вагонах, їхало вояцтво з італійського фронту, їхали кудись цивільні. Всі вони крикливі, коли йшло про місце, та стурбовані й задумані, коли вже всунулися в якийсь закуток.
Моя валка їхала до Станиславова через Будапешт. Подорож нашим поїздом була повна пригод і всяких «милих» несподіванок.
У Мукачеві до валки включили більший відділ якогось війська. Як я згодом довідався, був це відділ Української Держави.
Ця легкодушно подумана виправа скінчилася трагічно. Мадярські війська ставили опір, на який цей відділ не був приготований. У результаті мадяри відділ роззброїли, і ось роззброєними стрільцями вантажили вагони, залишаючи для себе лиш велику гору зброї. Оповідач цеї історії, українець, сумовито показав мені поглядом з вікна вагону купу крісів, що лежала на пероні.
За Лавочним бачили ми вже наші війська, що обсаджували залізничі двірці. Їх одяг уявляв собою ріжноманітну мішанину військових одностроїв з цивільними кожушками, мештами, маринарками, плащами ріжних красок і кроїв. Більшість ріжнилася від цивільного населення лиш тим, що на плечах носила гордо кріси, а на мотузочку при поясі набійниці.
Поїзд тим часом «поспішно» волікся, поганяючи рештками палива. Під Сколем машиніст виліз із паротягу, розвів драматично руками та заявив, що кому хочеться їхати дальше, хай не лінується потрудитися до поблизького ліса по дрова.
Зрезигновані подорожні великою гурмою потягнули у ліс… Але й це не поправило скоробіжности поїзду. Під кожним прикрішим горбком подорожні мусіли висідати з вагонів та чимчикувати пішки.
…І ось ми докотилися до тодішньої столиці Західньої України — Станиславова.