Тим часом воліклися дні облоги Львова якось так пиняво, нецікаво. Наші спроби робити наступ поляки параліжували доволі швидко. Видно, були добре поінформовані про місця скупчення наших сил. А втім, не була це для них важка справа, коли зважити величезне розрідження нашого стрілецтва. На справжню концентрацію треба було бодай два дні. А помічувати ворогові наші рухи не було важко з Високого Замку, коли навіть допустимо, що він зовсім не мав своїх агентів поміж стрілецтвом, а то й старшинством.
Правду кажучи, наступ у наших умовинах був майже неможливий з-за того (поминаючи все інше), що нам з причини недостачі гарматнього стрілива годі було перевести серіозно артилерійську підготовку. Хай скажуть обізнані з воєнним ремеслом, чи можна нині робити наступ без артилерійської підготовки, та ще з нашим скупим засобом крісового стрілива?!
Нині часто доводиться чувати: «Ex, Львів можна було здобути, лиш…»
Щоби розважити справу здобуття Львова, треба добре знати обставини, заки скажеться в тому останнє слово.
Перш за все, наш боєвий матеріял рекрутувався переважно зі сільського елементу, основно необізнаного з містом. До того знаємо, яка то важка боротьба з ворогом, що обсадив будинки. Кожна кам'яниця стає тоді твердинею, що її треба здобувати великим накладом людського та воєнного матеріялу. Одного й другого, повторюю, мали ми смішно мало.
Як би тоді виглядало здобування дільниць, бльоків і будинків стрілецтвом, котре просто розгубилося би посеред вулиць та проулків?
Приступаючи врешті до такого наступу, треба було в першу чергу збомбардувати гарматнім вогнем якусь частину міста, щоби мати точку зачепу, що від неї можна би було розпочати акцію.
А втім, допустім на хвилю думку, що ми могли підготовити артилерійським вогнем наступ. Ми знищили до тла, напр., східну частину Львова. Розпочинаємо наступ. У. С. С, як більше міський елемент, визначуємо на поліційні відділи, що мають нишпорити та хитрощами опановувати доми. Решта відділів рівномірно посувається на захід, здобуваючи кам'яницю за кам'яницею. Ми маємо у своїх руках Львів. Ворог знищений. Але й нас половину перетереблено.
І що ж далі? Для обсади Львова, як показали листопадові дні, цего в більшості активно ворожого міста, треба було щонайменше 10-тисячної залоги. Корпус, що осаджував Львів, начислював 9.000. Сили Корпусу ледви вистарчали би на обсадження Львова. А де фронт? А чим посуватися на захід?
Нелегкі були проблеми…
Оці проблеми стояли перед нами весь час облоги Львова, і розв'язати їх не було сили. Бо фронт під Львовом в'язався нерозривно зі загально українською ситуацією й з усіма фронтами. В тім випадку не рішала побіда на якомусь одному відтинку, бо це загальної ситуації не змінювало. Треба було українським урядам рішатися на т. зв. кайзершніти у високім стилі. Треба було творити одну суцільну українську армію з одним авторітетним командуванням та покінчити з «двома Українами», між якими трохи не приходило до отвертого бою. Але люди, що кермували тоді долею народу, на те не були спосібні. І все йшло по лінії найменшого опору, по тій лінії, що її створили перші дні розвитку подій.
Одного дня наші гарматчики на підставі розвідчих звідомлень так довго «мацяли» артилерійською пальбою, аж одним цільним пострілом влучили у вагони зі стріливом та спричинили ворогові чималий бешкет.
Тямлю, скоїлося це якраз після обіду. В одній хвилині по звичайному гарматньому пострілі воздухом струснув величезний гук. Не розбираючи, відкіля гук походить, я метнувся прожогом до телефону спитати, чи не скоїлося якесь нещастя на нашому боці.
От. Шухевич успокоїв мене, вияснюючи причину вибуху. Притому запитав, чи можна покористуватися панікою, яку певно спричинив по стороні ворога вибух, та робити наступ. Я з місця заявив йому, що на наступ рішучо не погоджуюся.
— Стратите людей та будете тікати, — відповів я коротко, залишаючи ближчі пояснення ліпшій нагоді. Міркував я тоді так: Наш фронт сильно ослаблений. Вояцтво широко порозкидано по лінії. Постягати для наступу потрібну силу — значить витратити чимало часу на таку операцію. Збірану групу треба було знову пересунути від нашої лінії аж під місто, що так само зайняло би багато часу. За той час паніка у ворога вщухла би, й він знову став би вповні боєздатною силою, готовий ставити рішучий відпір наступові. А втім, думав я заєдно: займемо Львів, і що ж далі?..
Внедовзі по цьому випадку прийшла невдача III Корпусу. Ми зіслабли. До голови приходили думки не так про наступ на Львів, як про те, щоби за всяку ціну вдержатися. Тим більше, що ворог дістав сильну підмогу у вишколеному вояцтві з Познаня. Проте ми ще якийсь час держалися, аж поки не прийшов край. Познанці рушили нас з місця. Начальна Команда наказала відворот у такому порядку: усі три корпуси вирівняною лінією роблять відворот на південь. І і II Корпус переходять лінію Дністра. І Корпус має перетяти в околиці Нижнева залізничу лінію, II пройти близько Жидачева, III вдержатися в нафтовому басейні.
Але цей плян залишився лиш пляном. Здійснити його було немислиме. Відступ відбувався далеко не так.
Вдруге повторюю, що скупчення всіх сил близь басейну, забезпека тилів Чехо-Словаччиною та Карпатами були би дали більше шанс виграної, як роздування фронту аж по Сокаль.
Відступ тривав майже безугавно по Чортків. Відступ регулярний, без паніки, так само як регулярний був наступ противника. Довша зупинка послідувала над Серетом. Відсіль, з-під Чорткова, розпочалася наша офензива.
Обидва тодішні команданти ген. Павленко і ген. Греків приписують собі неслушно ініціятиву в наступі. На ділі було так: перед своїм уступленням з дотеперішнього становища ген. Павленко видав наказ на лінії Серету прикласти супроти ворога тактику оборонно-зачіпну, зн. робити від часу до часу малі випади для спинення сили польського наступу.
Годі припускати, щоби в цьому приказі містилися якісь натяки на наступ. Мій здогад підтверджує факт, що одночасно наказано в тилах поспішно копати рови для дальшої оборони. Праці коло окопів і справді розпочалися (хоч ними вже ніколи ми не покористувалися). Льогіка фактів переконує, що ген. Павленко мав наміри дефензивні, а не офензивні.
Того ж дня, коли звільнено ген. Павленка від командування, а нач. вождом іменовано ген. Грекова, ніччю бригадам Бізанца і Вольфа, після короткого порозуміння з полк. Шаманеком і мною, пощастило малим наступом навести на ворога велику паніку.
Ворог, не приготований на атаку з нашого боку, зробив у страшенній паніці відворот аж до Чорткова, де зчинив посеред своїх нечуваний сполох. Психольогічне заломання ворога збільшила наша артилерія, яка гураганним вогнем почала обстріл Чорткова. Ситуацію, витворену ненадійно і зовсім майже неорганізовано, слід уважати за початок т. зв. чортківської офензиви. Не можна теж говорити тут про заслуги Грекова, бо перші його накази вже лиш регулювали розвиток дальших подій. Врешті, коли йде про строгу правду, накази Грекова були попереджені приказами Шаманека переслідувати ворога безнастанним вогнем.[1]
Хто дещо знається на організації військовости, на чергуванні приказів вищих та нижчих приказодавчих органів, для того справа буде ясна. Найпізніше прийшли накази Начальної Команди…
В тому часі наділили мене генеральським ступнем.
Одного дня мій особистий ад'ютант Паліїв стягнув з мене блюзу і за декілька хвилин вивів мене в генерали, нашиваючи відзнаки. Радіти, бути гордим з того приводу не було часу. Події котилися темпом американської фільми. Праця навалювалася таким вантажем на всіх старшин, що деякі під нею вгиналися з недоспаних ночей, праці над мапою або від роз'їздів конем і безупинного напруження невипочатих нервів.
Мої обов'язки стали теж на один ступінь важчі та більш відповідальні, як були досі.
Офензива, що її започаткував наступ на Чортків, була хіба безприкладна в історії новітніх боїв. Армія без набоїв перейшла в наступ і довгі тижні гнала перед собою чисельнішого та стократь краще озброєного ворога.
Треба було бачити на власні очі одчайдушність наших стрільців і старшин під Бучачем, Струсовом, Бережанами, щоб пізнати, який прекрасний боєвий елемент представляє собою українець, галичанин.
Чудес відваги й холоднокровности доконувала перш усього наша артилерія. Бувало, вона перед розстрільною піхоти йшла в бій та рішала його в нашу користь. Такою артилерією ледви чи могла почванитися котра-небудь армія.
Наступ йшов тими самими шляхами, що перше відворот. Знову розтягнувся фронт по Броди на півночі, а ціллю наступів був знов отой вимріяний Львів. Скупчення всіх сил до рішаючого удару на Львів було неможливе: противник постійно хотів нас окружити з півночі, на що ми, очевидно, відповідали ще більшим окружаючим протиманевром. Були це дуже важкі «перегони за крило», які виконував І, а почасті і наш II Корпус. Тим чином, ми таки дійсно опинилися крилом біля Бродів.
З Нач. Команди йшов заєдно один приказ: «вперед»… Але здається в Нач. Команді не було нікого, хто би думав категоріями «і що дальше?». А те «дальше» прийшло дуже скоро. Нашій армії недоставало набоїв, а поляки тим часом поспішно стягали на фронт резервові дивізії, які саме надпливали з Франції. А всі ті ворожі частини не стояли у спокійній обороні, лишень якраз у день нашого наступу самі почали свою протиофензиву. Значить, вив'язався т. зв. «recontre», її якому наші перемучені відділи не мали змоги вдержатися. Затривожений Шаманек усіма силами намагався випередити цю намірену польську протиофензиву. Й тому налягав на наступ. Не знав бідолаха, що у ньому стрінеться з потивником око в око.
Наш наступ ставав чимраз повільніший…
Аж врешті фронт задержався на Гнилій Липі, на лінії Рогатин — Янчин. Справу дальшого розвитку подій вирішив бій під Янчином. За невдачу, що нас тут стрінула та потягнула за собою наш відворот, роблю до деякої міри виновним Шаманека, що вперся звести цей бій. Я хоч і відраджував йому вдаватися у зайву битву та радив радше криловий наступ лівим берегом Гнилої Липи від полудня на північ, все ж, знаючи вартість Шаманека як старшини, маючи велике довір'я до його воєнного таланту, погодився на його неуступчиві переконування й прохання.
Добра зірка Шаманека примеркла цим разом. Стомлене, майже без ніякої муніції стрілецтво кинулося вправді мужньо до бою, але не під силу йому було вже подолати ворога, знаменито озброєного та з великими резервами у запіллі. Цей наступ був і так великим тріюмфом нашої зброї, коли зважити нерівність сил обидвох сторін. По польському боці впроваджено в бій дивізії, що прибули з Франції.
І знову відворот… Але який інакший від першого! Це вже відступала армія, яка мала за собою геройські побіди та була спрагнена нових побід.
Без паніки, крок за кроком відступала вона на схід, готова кожної хвилини перейти у протинаступ, як лиш трапиться перша нагода. Але чуда не діються…
Окружені відусіль ворогом, даремно ми надіялися на прибуття ззвідки-небудь набоїв. Танула й надія здобути Львів…
Сам Шаманек звичайно тільки порозумівався телефонічно з начальником оперативного відділу Нач. Команди от. Льобковідом, і той після таких розмов, ініціятива яких виходила завжди від Шаманека, тільки post factum легалізував прикази II Корпусу підписом ген. Грекова.