74670.fb2
За короткий час Шаманека іменували командантом І Корпусу, а мене залишили у моїй кватирі своїм думкам і безділлю, що скидалося ні то на відпустку, ні то на усунення з армії.
Команда над УГА залишилася в руках ген. Микитки, а шефом штабу остався дальше ген. Ціріц.
Нова команда Галицької Армії зробила дослівно те саме, що започаткував я та за що мене суджено: заключила з денікінським командуванням договір, на підставі якого УГА перейшла під командування Денікіна. Ані Микитка, ані Диктатор не видумали нічого іншого, не вибрали іншого шляху, бо його взагалі не було. Бо армія опинилася в такому фізичному стані (тиф), що була змушена заключити договір з кождою силою, яка входила на терен її розташування.
Для мене договір з Денікіном був тільки хвилевою перешкодою. Я йшов на те зі свідомим розчисленням, що при першій сприятливій нагоді розірву хвилеву залежність, в яку ми попали. Ніколи я не робив отих важливих кроків сам, але завжди радився мого окружения, й тому майже всі мої почини були висловом збірної волі старшинства.
Я ніколи не намагався впливати на політичні напрямні в нашій армії. До цього я не чувся покликаним. І що більше, я завжди докладав усіх зусиль, щоби наладнати якнайтісніший контакт поміж Диктатором і армією. Мені доводилося іноді довго переконувати його, що він повинен бути близько армії, або просто благати, щоби рішився переїхати з Кам'янця до Винниці, або ж створити бодай при Нач. Команді свою відповідальну експозитуру. Але кінцевим ефектом моїх настирливих домагань і мольб були обітниці, обітниці…
Таки до кінця Начальна Команда була получена зі своїм проводом химерним телеграфічним дротом і апаратом «Юза». А це було трохи, трохи замало. Тому й не диво, що при такому відношенні відповідальних за політику людей, залишені самі собі, ми мусіли остаточно рішитися на кроки, за які ах як легко можна було п'ятнувати зрадниками й віддавати під суд!
Інакше справа представлялася за нової Начальної Команди. На неї впала ще більша відповідальність, бо в міжчасі Диктатор виїхав за кордон і армія опинилася без свого політичного завершення. Таким чином Начальна Команда в силу обставин стала і командою, і політичним проводом.
Якщо йде про людей, що творили Начальну Команду, то був це, без сумніву, непосильний тягар на їхні плечі, як, зрештою, був би непосильний і на мої. Ген. Микитка, знаменитий фронтовий вояк, мало орієнтувався в заплутаних проблемах тодішнього часу. Тому й не диво, що він став просто маріонеткою в руках хитруна Ціріца, який за короткий час вспів виробити свої впливи в армії.
Трудно твердити, що ген. Ціріц мав завелике довір'я чи популярність в армії. Всі до нього ставилися, в противенстві як до Шаманека, з резервою та крайним недовір'ям, а його кількатижнева діяльність як шефа штабу це недовір'я ще поглибила. Після заключения договору з денікінським командуванням Ціріц пішов по лінії найскрупулятнішого виповнювання того, чого вимагали від нього денікінці, навіть якщо це діялося з явною шкодою для УГА. Всупереч договорові нашої Армії не витягнено з фронту, а Ціріц не то що про те не старався, але стягав чимраз то більше наших частин на протибольшевицький фронт.
Врешті почали його підозрівати старшини в тому, що він служить чиїмсь стороннім інтересам.
Я стояв збоку та мусів бездільно цьому всьому приглядатися. Але не дармували старшини. Вони створили в таємниці перед Нач. Командою Комітет чи Колегію, яка порішила перебрати в свої руки політичний провід в армії. Про праці тої Колегії я знав, бо інформував мене про те постійно мій ад'ютант Дмитро Паліїв, який займав у ній одно з кермівних становищ.
Раз повідомив він мене, що Колегія на останньому свому засіданні ухвалила згладити Ціріца як шкідника Української Армії. Я сильно відмовляв Палієва від цього кроку, вказуючи, які моральні шкоди принесли би такі події в армії. Не тямлю, чи мої аргументи промовили тоді до переконання старшин, але за два-три дні після того прийшла подія, яка ці пляни зробила зайвими.
А саме ген. Микитка захворів на тиф. Ціріц старався переконати Микитку, щоби він своїм заступником визначив ген. Кравса. Та старшинам було цього вже забагато. Старшинська делегація пішла до хворого Микитки й категорично від нього зажадала, щоби він передав командування у мої руки. Ген. Микитка вволив їхні домагання. Я довго відмовлявся перед делегацією старшин, що прийшла прохати мене прийняти команду. Та врешті піддався доказам, що добро справи невідклично вимагає від мене цього кроку. Не міг же я пасивно приглядатися тому, що діється з армією.
Перебираючи команду, я просто, без церемонії заявив Ціріцові:
— З тобою, Ціріц, працювати не буду. — Цю заяву він прийняв мовчки, сверлуючи мене лихим поглядом.
Від того часу приходив він до штабу дуже рідко. Для мене він не істнував.
Дальше загальна ситуація сильно ускладнювалася. Большевики відтискали денікінців на південь та вже стали загрожувати безпосередно Галицькій Армії. Денікінці видали доручення Галицькій Армії евакуувати район Винниці та переїзжати в райони Бірзулі та Одеси.
У моїм пляні було скупчити УГА в районі Бірзулі. Тому я енергійно протиставився висилці транспортів в Одесу та давав нашим таємні інструкції, щоби всупереч денікінським приказам війська поза Бірзулю не висилати.
Переїзд армії відбувався дуже повільно по одній залізничій лінії, до краю перевантаженій ріжними транспортами, як це звичайно буває під час відворотів. Тим часом повідомив мене Паліїв, що до нього звернулися больщевики в справі переговорів з нами та що Колегія вирішила вдавати зі себе ревком і на всякий випадок з ними переговорювати.
Довго велися ті переговори в помешканні Палієва, що мешкав побіч мене. Я з чималим заінтересуванням і острахом приглядався типам, що відвідували мого ад'ютанта.
— Колись вони вас закатруплять, — говорив я жартом Палієву в переконанні, що цей жарт до дійсності недалекий. Справді, добром не пахло з очей червоним бандитам.
У міжчасі зайшла нова подія. Паліїв повідомив мене про приїзд делегації ген. Павленка на переговори в справі об'єднання обидвох армій. Придніпрянська Армія перейшла в партизанку та находилася тоді в районі Уманя. Делегація пропонувала нам зірвати з Денікіном і в районі Христинівки об'єднатися в одну Українську Армію під одною командою й урядом УНР. Я з місця дав свою згоду на цей плян, погоджуючися так само і з тим, щоби команду над обома арміями перейняв ген. Павленко. Це ж йшло по лінії моїх переконань. Хвилева спілка з Денікіном морально мене не зобов'язувала.
Колегія відписала договір з делегацією Армії УНР, а моя вся увага була спрямована на те, щоби, як я вже згадав, поза Бірзулю галицьких частин не випускати, бо тоді плян був би не до зреалізування.
Безпосередньо після цього Паліїв повідомив мене ніччу, а була тоді в нього ціла пачка большевиків на переговорах, що «товариші» хотять тої ночі робити переворот. Я наказав гостре поготівля, а Нач. Команді дав приказ переїхати на залізничий двірець. Другого дня я зі Штабом від'їхав до Крижополя, залишаючи у Винниці Лисняка й Палієва, щоби дальше бідолахи пили, як я їм сказав, пиво, що його самі наварили.
До Винниці тим часом прийшов, відступаючи перед большевиками, Штаб І Корпусу зі Шаманеком і Кохом та майже рівночасно зайняв місто Шепель зі своїми повстанцями.
Я вже недовго командував армією. Ген. Микитка видужав і, хоча ще був куди непридатний до праці, перейняв від мене команду. Це Ціріц день в день напастував Микитку, щоби той вертався на становище вожда. Наскучило йому, видно, моє командування, — він тужив за впливами й вільною рукою.
Прийшли сумні, сумні Різдвяні свята. При просфорі нікому не розмикалися уста, щоби побажати ближньому «всього найкращого». Не було виглядів на «найкраще». Кождий прочував, що йдуть важкі, непевні дні для цілої нації й кожного з нас. Кому доводилося ділитися традиційною просфорою, той їв свою частину мовчки, з очима, замряченими сльозою. Визвольні змагання, на які наш нарід ждав довгі століття, кінчилися невдачею, тифом й прочуттям неволі.
У два тижні по Різдві Начальна Команда УГА переїхала до Слобідки. Маючи при собі малу підручну аптичку, я ходив до недужих і лікував рани та лекші занедужання. Пацієнтів мені ніколи не бракувало, тож цілими днями бродив зі своєю торбинкою, в якій була аспірина, йодина, бандаж та мало що понад те.
Зі Слобідки ми переїхали до Рибниці. Микитка з Ціріцом, плянуючи дістатися на румунську сторону, заєдно ходили коло моста над Дністром, вижидаючи дозволу від тамошньої влади перейти з армією Дністер. Але даремне було їх цілоденне вижидання. Дозвіл не приходив.
У тім часі ми перейшли під команду большевиків і стали «таваріщамі». Цілу нашу валку, де було до 600 людей, перекинули тоді до Балти, віддаючи під команду винницького ревкому. З двірця ми переїхали підводами до міста (віддаль була доволі велика, бо аж 6 верстов). У Балті мене примістили на помешканні в кам'яниці, що стояла невдалеки революційного трибуналу. Частенько під вікнами моєї кімнати було чути голосіння рідні засуджених «контрреволюціонерів», що їх сюди приводили цілими гуртами та по присуді (не звільнюючи, очевидно, нікого) відводили на розстріл.
Вже так склалося, що кам'яниця, в якій я жив, була зовсім схожа до сумежної, в якій мешкав предсідник революційного трибуналу. Звався він, наскільки тямлю, Пучко. Отож цей, кажім, Пучко, маючи, очевидячки, на сумлінні чимало «буржуйських» істнувань, ходив, як запаморочений. Внаслідок того кілька разів денно вскакував до мойого дому, а то й до дверей моєї кімнати. Помітивши свою помилку, він з невиразним бурмотінням завертав назад, обкинувши мене розсіяним поглядом. Ясна річ, що я, дожидаючи з години на годину якоїсь візити від «таварищів», що вирішать мою дальшу долю, за кожною помилкою «приємного» інтруза здригався, міркуючи, що приходить на мене черга стати зразу перед революційним, а далі небесним трибуналом. До речі, й нерви у мене по останніх переходах розхиталися зовсім. Вистарчив найменший стук чи голосніший вигук, щоби мене морозом по шкурі прошибло.
На вулицю я виходив лише з конечної потреби. Значить за їжею для себе і сина. Треба ж згадати, що заєдно, ще з-перед часу, коли наша армія перейшла Збруч, їздив зі мною мій кільканацятьлітній синок, що ніяким чином не захотів зостатися дома при мамі, лиш держався батька в його мандрівках, мабуть, щоби привчатися при ньому воєнного ремесла.
Швендяючи вулицями міста за молоком чи бульбою, я мав змогу підмітити не одне. Тямлю, за містом у саді гр. Грохольського був викопаний величезний рів. Тут, власне, виконували більшовики присуди над тими, яких я бачив через вікна моєї кімнати. Рів був ледви присипаний землею, тому декілька разів я мав нагоду приглянутися тому, що в нім було, та виснувати з того картину екзекуції. Засудженим виконавці присуду скручували кільчатим дротом руки, по одному відводили до ями та стрілом у зад голови передавали їх «буржуйські» душі під опіку небесним силам.
Згідно з моїм поверховним обчисленням, на підставі баченого в рові та підміченого з вікон моєї кімнати розстріляних у балтському саді за місяць-півтора могло бути понад 2.000. Були це переважно селяни, міщани, ну, й «буржуї», засуджені за «нехіть та шкідництво супроти радвлади». Замітне, що, як пізніше я довідався, між двома з накладом тисячами розстріляних трапився лише один жид. Цей факт незвичайно вимовний.
…І врешті, одного дня я діждався того, чого надіявся. Під вікнами моєї кімнати спинилася якась бричка. По мене — шибнула думка, і я метнувся до вікна. З брички зіскакував якийсь антипатичний тип більшовицького ватажка.
Він і справді по мене приїхав. Це був галичанин — комуніст. Озброєний важким наганом, з театрально зісуненими бровами, роблено басовим голосом та не дуже ввічливою «пропозицією» негайно збиратися не зробив землячок на мене милого вражіння.
— Ов, буде зле, — подумав я, — коли по мене таких бандитів посилають.
Сіли ми зі сином на бричці, землячок з наганом у жмені за нами, й ідемо. Зі слів конвоєнта, які він цідив лиш кутиком губи, я довідався, що їдемо на стацію, а там мають мене вмістити до поїзду, що везе Микитку та Ціріца до Москви. Мене присіли невеселі думки. Я добре знав, пощо везуть мене до Москви, та й задобре пізнав більшовицьке правосуддя, щоби рожево задивлятися на цю ескападу. Мій погляд мимоволі звертався на змарніле личко сина, який, як звичайно, не хотів і цим разом покинути батька у непевній проїздці до далекої Москви.
А бричка швидко гнала вибоїстим шляхом. Та все ж їзда видавалася мому конвоєнтові, мабуть, заповільна, бо він заєдно принаглював візника, щоби той поганяв.
Минали ми вже передмістя Балти, коли трапилася пригода, що хтозна чи не врятувала мені життя.
Саме коли бричка звернула на бічну вуличку, проходила впоперек дороги стара жидівка. Замало було їй часу втекти від брички, й зашвидко гнала бричка, щоби в бігу спинитися. Отже, нічо дивного, що жидівка опинилася спершу під копитами коней, а далі поміж колесами брички.
Бричка стала. Спершу зняла вереск жидівка з-поміж коліс, потім почали кричати прохожі, а врешті завила тічня жидів, що повискакувала з провулків, якби там ждала, вже до того наготовлена. Поторощену, але живу жидівку витягли з-під воза, проклинаючи незручну їзду візника. Дедалі з'явився передставник «влади» в особі якогось гротесково озброєного жидка, який видимо порішив не пустити плазом розчавлення його співплемінниці. Як не сіпався мій «милий» конвоєнт, як не вигукував, а все ж мусів супроти грізної постави товпи та гротескового жидка дати стягнути зі себе протокол, який підписала ціла гурма приявних.
По кільканацяти хвилинах задержки ми рушили дальше. Конвоєнт хвилювався, підстрибував на возі, штовхав візника кулаком у бік, аж врешті перед нами з'явився двірець. Не доставало ще нам п'ятьсот метрів до нього, коли озвався гудок — із двірця виїхав поїзд. Ним, власне, я мав від'їхати до Москви. Конвоєнт гидко закляв.
Та все ж ми доїхали до стаційного будинку. Сюди відтелєфонували конвоєнтові з Балти, куди він звернувся до властей зі запитом, що має дальше робити зі мною, відставити мене назад до міста.
Поворітьма ми їхали мовчки. Лиш конвоєнт якось збентежено, роблено безтурботно підсвистував «яблучко».
У Балті, в команді міста, перше, заки пустили мене домів, казали підписати деклярацію, в якій я зобов'язуюся не опускати границь міста. При поладнуванні формальностей комісар, який виготовлював текст деклярації, запитав мене без очевидної потреби:
— А яких ви переконань?
Він, певно, надіявся, що я поквапно й широко почну оповідати про те, що я по суті комуніст, інтернаціоналіст тощо, що й справить йому неабияку приємність. Проте я цеї приємности йому не зробив.
— Я українець по переконанні, — відповів я коротко.
Це заскочило комісари. Він подумав, посапів і по хвилині наглим рухом гатнув себе кулаком у груди і скрикнув:
— А я комуніст.
Я подався на свою давню кватиру. На другий день зрана мій син дістав сильну гарячку. Показалися перші ознаки тифу.
Минуло три важкі для нас тижні. Нераз мені видавалося, що син не вийде з цеї недуги.
Деколи й мене покидала охота до життя. Події останніх тижнів мене морально розторощили. Огорнуло мене збайдужіння до всього, вбивча апатія.
Тим часом нашу армію переформували на більшовицький лад. Склад її збільшували виздоровцями, втікачами та ріжними приблудами. Від часу до часу робили для наших старшин і стрільців сходини, що мали за мету освідомлювати і вибивати з голови «націоналістичний дурман».
Звичайно, в таких випадках збирали нас на величезному подвір'ї того будинку, де містилися большевицькі установи, ставили старшин в один ряд, стрільців у другий, і починалося «освідомлення». Було трохи промов у знаному большевицькому стилі, де щодруте слово чергувалося з вигуком «таваріщі», при чому дуже часто «р» гарчало на семіцький лад, а щодва речення буржуї цілого світу конали в затисненій жмені промовця. Було дещо орхестри, яка до зануди, що десять хвилин розпочинала віднова «Інтернаціонал». І було трохи злишків з військового церемоніялу давної буржуазної армії. Цеї приємности «таваріщі» не могли собі відмовити. Виглядало це так, що коли «освідомлювані» стояли у двох рядах, звернених до себе лицем, комісар або інший «достойник» сідав на коня та під звуки орхестри, що дула тоді найголосніше «Інтернаціонал», з рукою при дашку шапки робив «перегляд», поїзжаючи поміж рядами.
Під час одної такої паради склалася подія, яка на хвилину вирвала мене з апатії.
Саме коли вже промова покінчилася й з черги прийшла та точка незмінної програми, в якій комісар з міною Наполеона робив перегляд ряді її, крайно знуджених непотрібною комедією та змучених довгим стоянням (багато з-поміж нас ледви держалося на ногах від недавнього тифу), я побачив, як на подвір'я в'їхав їздець на мому Каштані.
Я відразу пізнав мою шляхетну коняку, що викидала нетерпляче задніми ногами, мовби хотіла тим способом доказати, що вершник на її хребті для неї крайно осоружний. Мене вхопила лють. Мого чудового Каштана об'їзджує якийсь Мошко-чекіст. У безсилій злості я затиснув зуби, щоби на голос не вилаятися.
Тим часом комісар під'їхав до краю фронту. Орхестра, що стояла невдалеки наготовлена, ревнула першими звуками «Інтернаціоналу». Гукнуло велике трубище грімким басом. І тут мій Каштан як шарпне, як не понесе нефортунного вершника! Обтрушував він бідного комісаря по подвір'ї, обтрушував, аж врешті успокоївся на хвилину. Здавалося, що Мошко вийде з честю з цеї історії. Та де ж там. Мій Каштан не з тих, що так легко забувають обиди. Коли вже комісар настільки успокоївся, що видавив на почервоніле обличчя знову наполєонську міну і недбалим рухом підносив руку до дашка, прийшло йому, певно, на думку, що може закінчити свій нефортунний виступ справжнім офіцерським жестом і затерти тим чином перші неприємні для нього вражіння. Тому стягнув віжки та хотів осадити коня на те, щоби балєтовим рухом зістрибнути зі сідла. Каштан лиш на це ждав. В моменті, коли нога комісаря висвободилася з одного стремена, щоби зробити у воздусі граціозний лук, — Каштан, якби побачив духа свого прадіда, рванув, став дуба та, не інтересуючися долею вершника, пожогом вилетів з подвір'я. На місці випадку зостався комісар, блідий, заляканий, в сидячій поставі, що її доволі важко описати.
Другим незабутнім моментом з того часу була промова землячка Порайка на такій самій параді. Він говорив з балькону. Коло нього стояло кількох дальших промовців, що нетерпляче ждали на свою чергу. Бесідник вичаровував в уяві слухачів страшні катаклітичні картини. Увесь загниваючий буржуйський світ валився під звуком його громових слів, як деревляні дімки під подувом самуму. Капіталістична гидра, розчавлена чоботом робітника-червоноармейця, у конвульсійних судорогах падала мертва на звалищах давніх режімів, що то смоктали з простолюдина кров, нічим п'явки. На руїнах старого світу маяв побідно червоний прапор, на знак народин нового світу, нового ладу, що ущасливить трудові маси й дасть їм багато хліба, сала та вигідне життя.
— А поки що, товариші, — ревів спітнілий Порайко хрипким голосом, — поки що мусимо з нашою побідоносною зброєю йти дальше вперід і дальше крок за кроком здобувати простори світу, на яких покладемо крицеві підвалини під диктатуру пролетаріяту. Вірмо кріпко всі, що близький той час, коли прокляту буржуазію розіб'ємо в пух і прах.
При останніх міцних словах Порайко затисненим кулаком, яким досі погрожував буржуям цілого світу, вимахував так сильно позад себе, що вцідив ним простінько в живіт чергового бесідника, що підступив близько першого, щоби розпочати свою промову. Під влучним і болючим ударом поцілений погнувся, а з його розтвореного широко рота вийшов якийсь неартикулований, сильний звук, щось в роді г-е-е-к.
Авдиторія затрусилася здержуваним сміхом.