А фронтове життя плило своїм звичайним руслом.
Першою річчю, що побіч ворожих шрапнелів та гранатів надосолювала, були… воші.
Тямлю один образок, що досі живо стоїть перед моїми очима.
Був чудовий соняшний день. Ворожий обстріл якось припинився, тому вояцтво повилізало зі своїх нор і парило до сонця плечі. Але більше було таких, що, роздягнувшись бодай до половини, виловлювали за обшивками кусливу, гидку комашню.
Зі свого місця, де за прикладом товаришів недолі й собі прийшлося пильненько душогубити по швах блюзи, я вздрів цікаву та незрозумілу сцену. Біля залізничого шляху, що у сотні метрів пробігав під мене, хтось роздягнений до половини, ритмічно підносив руку вгору та опускав її вдолину. Від тих дивних порушень йшов лоскіт, начеб роздягнений бив каменем до каміння.
Розцікавлений до крайного, я швидкою ходою подався до того місця.
Дивним чоловіком, що вимахував рукою, показався наш підполковник. Він, наблизивши обшивку до самого носа (був короткозорий), вибирав відтіль воші. Зловлену сердегу клав на велику кільометрову каменюку й меншою дещо з розмахом валив по доліквентці. На його обличчі стояв вираз діловитости, скупчення й кровожадної зловтіхи.
На цей вид стало мені якось смішно й сумно заразом. Як же він не нагадував тепер собою того пересадного епуруна за мирних часів! Адже ж найменшу пилинку він здіймав колись з рукава з міною крайнього здивування й відрази. Бо як могла вона найтися на його рукаві та псувати ідеальний вигляд його однострою?!
— Що ви так ворожите, полковнику? — запитав я жартома Він здрігнувся, поглянув на мене збентежено, а потім, спрямовуючи погляд туди, де пробуває Найвищий Суддя найбільших життєвих страхіть і злочинів, і показуючи півпальця, з глибоким зітхненням прошопотів: «Solche Lause! Solche Lause!»
В кутках його очей стояли сльози…
З черги прийшли бої під Магерою. Бої затяжні, кріваві.
На нашому відтинку прорвали москалі фронт завдяки підступові, що коштував нас сотні жертв у людях (тут знову ж стояли частини майже виключно українські). Один Бог знає, скільки там наших наложило головою за чужу справу. В якомусь моменті гарячкової стрілянини з нашого боку, що мала на меті не допустити підхід ворога, відкись-то пішла кличка.
— Feuer einstellen! Вогонь здержи!
Кличка була повторена цілим відтинком, і вогонь примовк. Тоді москалі нагрянули на нас і зі жахливою завзятістю перебивали заскочених вояків.
Ті, що були у час прориву й відвороту з-під Магери, були свідками потрясаючих сцен.
Тямлю одного мого доброго знайомого; надзвичайно любленого всіма, поручника. Він лежав на землі з пораненою від гранати головою. З-під страшної рани над оком видно було мозок. Але він — притомний. Зовсім притомний. В широко розкритих очах було стільки болю, стільки молитовного благання, зверненого до кожного минаючого вояка чи старшини…
— Візьміть мене, братіки, зі собою… візьміть! — молив він слабнучим голосом. — Я хочу жити… Врятуйте мене…
Над ним стояв навколішках його чура й голосно плакав.
Але не було часу довго спинюватися коло цих двох, що своїм виглядом на кусні рвали серце, в кого воно лиш було.
В кількадесяти метрах ворог — і той примус самозберігального інстинкту всуміш із нез'ясованим почуттям обов'язку і відповідальности заставляли, незважаючи на ніщо, гнати, гнати наперед себе!..
Хто то збагне, які сили руководять людьми тоді, коли світ спалахне війною…
Як потім виявилося, злощасний наказ: «Feuer einstellen!» вийшов був від… москалів.
Ці зручно гукнули його на одному кінці відтинку, а наші відділи, дальше положені від того місця, у вірі, що він походить від сусідів, передали його дальшим.
Війна створювала не лишень трагічні ситуації. Навпаки. Іноді бувало смішно. Боки зі сміху боліли.
Але воєнний гумор зовсім не подібний, що так скажу, до цивільного. На нього складаються не тонкі, нюансові ситуації, витворені в клюбовій або подружній атмосфері. Його створює атмосфера скоропостижної смерти, панічного страху, спримітивізованих почувань або гістерії й перечулення.
За приклад поставлю пригоду одного, трішки боязливого капітана, що звався негероїчно: Покорний.
Я добре пам'ятаю цю людину.
Ні, ні, героєм він рішуче не був. Треба було лиш кількох далеких і зовсім нешкідливих гарматніх пострілів з ворожого боку, щоби той бідолаха поблід на обличчі та почав кидати довкруги себе сполохані погляди загнаного у клітку звірятка.
Нещастя хотіло, що раз доручили йому зайняти становище зі своїм відділом на жидівському окомиську.
Це було звечора. Покорний взявся нерадо виповнювати наказ.
Спершу якось там розмістив вояків, а далі забрався до найважнішої чинности — вишукання собі безпечного становища, де би ніяка ворожа куля його не досягнула. Не треба згадувати, мабуть, що відтинок на окопиську був найменше загрожений з боку ворога, бо інакше ця історія була би лиш наполовину смішна.
Покорний вишукав собі найгрубший нагробник, казав вирити коло нього таку яму, що влазив у неї майже цілий, примостився у ній та й, знесилений, певно, великими цілоденними зворушеннями, захріп.
Треба ж було в його відділі кількох дотепних гольтіпаків, що добре знали не надто героїчну вдачу свого команданта. Ті-то харцизяки притаскали відкілясь там москаля, битого в часі денного бою, вклали йому в рот люльочку і поклали горілиць коло капітана так, що його рука чи нога фамілярно спочила на сплячому.
Покорний, відчуваючи на собі зайвий тягар, декілька разів мимрив сердито крізь сон;
— Відсунься до біса!.. Та відсунься ж бо, свине!
Але москаль з люльочкою в зубах поглядав мертвими очима мрійливо в небо і не думав вволити ввічливого капітанового прохання.
Цього було забагато Покорному. Він дещо прочуняв і поглянув на нахабу, що то каламутив його добрий сон. Не розглядаючи в сутінках добре цілої постаті, він збісився, бачучи, що той преспокійно собі держить у зубах люльку.
— Ах ти ж песій сину! — І Покорний кількома добрими стусанами вперіщив покійного Ваську, думаючи, що це його чура.
Але коли небіжчик важко обсунувся цілим своїм тягарем на розлюченого капітана, а з зубів йому вилетіла люлька, Покорний зі смертельним зойком спохватився… Не знаю, біг тоді Покорний чи лиш поволеньки йшов собі, але в канцелярії полкової команди з'явився без духу і блідий, певно, не згірш того нахаби з люлькою.
— Jesus Maria! Diese verfluchten Bestien haben mir Hner Toten vor meine Deckung hinge stellt! (Боженьку! Ці прокляті бестії поклали перед моїм окопом небіжчика!) — вистукував зубами у лихорадці.
З-під Магери ми вирушили на Строновичі. Тут вже Був сталий фронт. Тому й окопи були глибші й дбайливіше споруджені.
Так що ж, зате бої пішли такі, як ніколи досі. Ніччу така була крісова пальба, що противобіжні кулі на лету збивалися, видаючи при тому зі себе зеленаво-синій блиск. Гарно було б от так собі глядіти на тисячі тих святоіванських жучків, коли б вони не любили часом боляче кусьнути.
Частенько ми намагалися робити випади з окопів, але даремна справа! Ворог заєдно примушував нас вже по п'ядесяти кроках завертати назад.
У деяких частинах панували дуже мінорні настрої. І не диво. У таких умовинах лицювало лиш спокійно готовитися на певну смерть, бо ж шансів на життя було так мало!
У загальному пригнобленні відмінні настрої панували в тирольських відділах, дарма що витовкли москалі їх стільки, що крісами вбитих живі вкривали доверху окопи п'ядесять кроків навздовжки верствою настільки грубою, що спинювалося на ній артилерійське стрільно.
Тирольці підходили до війни як до великих ловів, що до них привикли у своїх горах. Нерідкі були випадки, коли двох тирольських очайдухів виходило престижійно на окопи, ставали поруч себе і змагалися у кількості цільних стрілів, маючи за ціль якогось раззяву-москаля.
Бувало, й межи москалями находився добрий цілець, що влучно шелеснув меживіч одному зі змагунів. Тоді той другий приклякав коло небіщика, прицмокував і, поглядаючи на рану, домовляв:
— Добре зроблено. О, це добре зроблено.
Треба признати, що й у наших відділах помічувалося часто подібну небоязкість і замилування до воєнного куншту. Лиш з тою відміною від тирольців, що коли поруч нашого стрільця «клапнув» сусід, він, чухаючись по потилиці, домовляв:
— Але го пацнув, най то шляк трафить.
А коли сам поцілив москаля, приговорював:
— Але-м го с… сина впік!
Вже ця сама прикмета нашого стрільця виправдує назву «тирольців сходу», що нас нею наділювали. До того ж матеріял до розвідки, а ще нічної, з українця незрівняний. Очі у нашого простолюдина, як у кота, — у пітьмі бачить.
Життєві умовини під Строновичами були жахливі. Перш за все сопух стояв у воздусі нестерпний. Сотні трупів парилося до сонця ген по цілому полі, затроюючи воздух до неможливого. Зрозуміле, ніхто й не збірався гребти їх — кулі ніч і день зичали, мов чмелі, всякому життя миле.
До того, води було обмаль. Нестерпна спрага доводила до розпуки.
Тямлю, неодалеки наших окопів било мале джерельце. Чимало мляскало язиками на згадку про недалеку джерельну водицю. Так що ж? Джерельце було на полі обстрілу — раз, а два: від кількох днів купався в ньому мертвий москалище, що своїм, як гора, здутим видом відстрашував охочих на зимну воду.
Але врешті терпець увірвався. Поглядаючи на лискучий вужик води, що весело підстрибував по ріні, мене охопила лють.
— Авжеж, що питиму воду! Хай навіть і з-під москаля.
Смерком чура прокрався до джерельця, витягнув з нього за ногу трупа, зігнав долонею запоганену воду, зачер і приніс дві менажки чудової водиці. Смак її до сьогодні тямлю…
Так само увірвався терпець на той сопух, що проганяв із повік сон, а до їди охоту.
Якось раз вечером ущухла стрілянина. Я наказав хоронити трупів.
Хлопці настягали того цілу гору. Викопали яму в місці, захованому від куль, ну, й почався той обряд, що за мирних часів рідким трагічним випадком, а у війську був явищем буденним і потрібним.
Не тямлю вже, в якому дні це було, склалася зі мною пригода, що мала закінчити перший етап мого фронтового життя.
Якось так раз стрілянина стишилася, що аж кортіло вийти трохи дальше поза лінію безпеки (очевидно, дуже умовної). Отож я й вийшов, рад розправити м'язи, ну й розглянути далековидом ситуацію. Перед нашими окопами, на підошві більшенької гори, тягнулося рідке миршаве узлісся. Далі терен підносився, а ще дальше на горі сиділи заховані москалі.
Я вискочив з окопу, підшукав собі мале підвищення, притулив до очей скла та почав нишпорити ними під верху аж до узлісся — ану ж чого доброго…
Знагла на горі клацнув один постріл… другий. Десь над вухом гостро дзвикнула куля. Потім пмовкло. За хвилину клацнуло знову, і мене вхватив наглий біль.
Щось, наче розпечена, довга голка прошила мої бодра, лишаючи по собі таке нестерпне почуття, що не було змоги розняти змертвілого рота, щоби скрикнути.
— Я ранений, — шибнула вмить думка. Я стояв далі, розбираючи на склади це нескладне слово. Стояв рівно, як і перше, заки почув діймаючий біль.
— Але де? — виповзло не менше важливе питання. — І як?..
Може, те, що клацнуло, було гарматнім пострілом, і мені стрільно відсмикнуло цілу ногу?!. — Вдаватися у міркування, чи вірна моя гіпотеза, якось таки не було охоти. Мене огорнула жадоба руками провірити цілість моїх ніг. Я спровола розхилив поли плаща, спровола нагнувся і, в гадці приготовлюючись на найгірше, провів долонями від бедер донизу руками.
Ні, ноги, незаперечно, були цілі. Були на свому місці, і нічого їм не хибувало. В дальшому обслідувати себе не прийшлося.
Десь від чубка голови по вухах, носі, бороді плила вільно хвиля зимна-презимна. А з бедер шнурками до чобіт спливали якісь скоботливі струйки та переймали долішню частину тіла гаряччю.
Від тих дивних змін, що доконувалися десь у мені, ставало мені з кожною хвилиною якось лекше й лекше. На очі налітала сонливість, біль німів, ціле тіло ставало етерично легке. Так хотілося тривати якнайдовше. — Навіть за ціну життя.
Я спохитнувся.
Дальші події пішли швидкою ходою. Хтось спохватив мене ззаду попідруч, хтось швидко потягнув до окопу. Я благаюче прохав моїх ратувальників зіставити мене моїй долі, але ж бо ні.
Спершу мене в окопах роздягли, щоби надибати місце зранення. Далеко за ним шукати не треба було. Кров водограєм заструмувала з пробитих уд.
Куля пройшла наскіс підчерев'ям, просверлила м'язи одної і другої ноги й, як на глум, не маючи вже розгонової сили, спокійно спочила у складанках штанів (кулю цю маю й досі. Вістря її сильно скривлене — мабуть, загнулося на кості). Мені наложили спішну перев'язку, щоб тільки спинити витік крови, і…
… І почалася складна історія пораненого, яких тисячами тямлять ці часи.
Пригадую собі дальше, як, не даючи видихатися по перев'язці, робленій важкими, невправними руками, поволікли мене до найближчої «першої помочі». Дорога туди ніколи не вийде мені з пам'яті.
Хильцем (москаль знову почав з гори пальбу) волікли мене якісь добряги, схвативши за обшивку, по ямах, бороздах, каменюках. Часом, коли вже надто скупчився коло нас вогонь, вони мною важко кидали, то, знову пошпортавшись, звалювалися на мене купою.
Не знаю, яких тоді довелося вжити слів, гарячої молитви до моїх добродіїв, щоби кинули мене врешті геть і самі пішли до чорта пухлого… — Не солодко приходилося боронувати простреленими ногами поорані поля. Але спасителі були глухі на мої мольби… Вони совісно дотягнули мене до якоїсь стодоли, що в ній і довкруги неї було поверх сотні таких, як я, а то й куди гірше поранених.
Всіх обслугував тільки один лікар, тому немало було таких, що для вигоди пішли дожидати своєї черги на нескору перев'язку під небесні врата. Немалим дивом було й те, що лікарські заходи доконувалося в стодолі… без світла (а був надворі темний вечер) з огляду на недалекість ворога. Справді, не доводилося до цієї пори ніколи чувати, щоби найшовся такий чудодій, що вмів би сліпма перев'язувати важкі рани.
Тут не тільки обв'язувалося, але й робилося операції… Мабуть, щасливій зірці завдячую обставину, що лікар-чудодій був моїм знайомим. Тому з протекції моя перев'язка відбувалася при світлі… сірників, палених один за одним під покривалом з кількох плащів.
З черги прийшов дальший етап долі раненого.
Рахунковий підстаршина Волод. Пітушевський, мій далекий свояк, чудом винайшов якусь однокінку, на яку поклав мене, щоби завезти до місця трохи дбайливішого лікування, як у пам'ятній стодолі.
Далі то вже чуда покінчилися. Хіба ще те можна чудом назвати, що взагалі я вийшов з цієї притичини живий.
Поклали мене на фірчину боком, а сусідом приставили якогось раненого четаря. А тому, що наші зранення припадали на протилежні боки, приклали нас до себе плечима.
— А то, братіку, неабиякі ми патріоти, — кажу до принагідного товариша, — хтось третій в нашій позиції міг би вбачати живого австрійського двоголового вірла.
Але мій дотеп не розсмішив четаря. За цілу відповідь вийшов з його затиснених зубів протяжний стогін, що його вимушувало кляте труське, однокінне доробало.
Отак ми попали до Перемишля. Тут панувала невимовна метушня. Вулицями вганяли випхані людьми авта, пішоходами бігали люди зі застрашеними видами, з неладом думок, що чинили їх крок, їх рухи суєтливістю і наполоханої комахи. І тим більше зростало загальне збентеження й паніка, чим більше зростали гомони гарматньої пальби зі сторони фронту. А гомони зростали з дня на день, з години на годину.
Тим часом ми даремне вичікували лікарської помочі. Не кажу догляду чи лікування, але бодай примітивної перев'язки.
Кінчився другий день нашого побуту в Перемишлі. Під старою перев'язкою пекло, свербіло.
На думку приходили ріжні міркування про гангрену, зараження крові. Під бандажем чулося притаєну небезпеку, що одної години могла увійти у кров та розвести по цілому тілі трійло з розпаду клітин. При тому відчувалося цілу безнадійність ситуації, власну незарадність супроти марева смерті.
Ні, рішуче вмирати в таких обставинах річ куди невесела.
Наприкінці другого дня прокинулася в нас приспана підприємчивість. Чи ж будемо отак ждати помочі з неба, коли рани під бандажами гниють і починають заносити трупом? Ми рішили за всяку ціну дістатися на залізничий двірець, щоби сісти на поїзд та їхати кудись за лікарською помічю, за свіжими бандажами, за надією на життя.
Але як до вимріяного двірця добитися? Від місця, де ми находилися, було туди бодай один кільометер… А дістати авто, дорожку чи хоча би тачки в тих умовинах неможливе. Що ж тоді нам оставало, як не пробувати дістатися туди власними силами?
Так ми й зробили. Певно, що незабавний був то вид, як двох покалічених, зарослих, брудних обшарпанців воліклося повзьма, то рачки пішоходами (оба ж ми кроком ступити не могли). Був це, певно, сумний, трагічний вид, що міг порушити дуже тверде серце. Але, на щастя, ми нікому своїм виглядом не попсували настроїв. Нікого не зворушували наші обличчя, що на них малювалися одночасно і біль, втома, спрага, голод і, врешті, зоольогічна жадоба: жити… жити…
Ніхто в наш бік не дивився… Якщо й упало на нас чиєсь око, то вмент відривалося, якби побачило на пішоході покинену станіольку від шоколяди. — Люди божеволіли зі страху, бо всюди і відусіль чулося одне: москалі йдуть…
Ці два слова замикали у собі усі страшні легенди про їх нечуване варварство, трохи не людоїдство. Усі страшні історії, нашіптувані з вуха до вуха, подавані з уст до уст.
Військовість не менше нагадувала муху в окропі. Кому ж тоді було думати про дві повзаючі порохами істоти, коли кожний думав про себе?
…Врешті ми вже на двірці. За нами стояв один, гм, кажім, пройдений кільометер. Перед нами рейки, забиті валкою коло валки, виповнені вщерть раненими, здоровими військовими, цивільними, старцями й немовлятами.
Ах, я й забув, розказуючи про чуда, згадати про ще одне: ми найшли у цій саламасі місце у вагоні.
Місце? — Ні, клаптик місця. Такий клаптик, на якому можна сісти, підобгавши під саму бороду коліна. А довкруги на таких самих клаптиках сиділи подібні до нас недобитки.
Хто нагромадив сюди тих півтрупів і пощо — не збагну. Усі вони були так же, як і ми, поверховно, наприхапці перев'язані. І від усіх однако несло духом гниючої рани.
Заки ще поїзд рухнув, наповзло таких бідолах стільки, що весь вагон включно з коридором і виходком був до тої міри набитий, що годі було на свому клаптику місця ворухнутися, не кажу з потребою вийти на сторону чи що там…
Поїзд рухнув. Хтось сказав, що їдемо в напрямі Будапешту. Але для всіх було це байдуже. Чи ж не все одно, куди їхати?
Були тут такі, що їх вже нічого не цікавило. Вони корчилися в передосмертних судорогах, товкли безпритомно кулаками по плечах і головах своїх сусідів, стогнали тоненьким, грубим та хрипливим голосом під ритмічний гамір коліс, що вистукували їм монотонні, заупокійні мельодії.
Більше притомні і життєздатні благали хоч краплинку води на спечені гарячкою уста. Інші прохали вивести їх на сторону… Але хто ж міг уволити їхнє прохання? Кожному однаково хотілося пити і хто там міг рухнутися в тій тісноті, щоби потребуючих відвести для потреби. Тому мольби за краплиною води протягалися в довгі години, а потребуючі робили під себе.
Не було кому навіть відчинити вікон. Воздух, нагрітий десятками розпечених тіл і занечищений смородом ран і виділин, каменюкою придушував груди.
Плили довгі години. Мені ставало все більше й більше млісно. Хвилями я западав у півсон. Рана нила до нестями. Від цього я прокидався, щоби півпритомними очима обкинути незмінну картину, що своєю примарністю збільшувала фізичні страждання.
Під своїм розхрістаним одягом я бачив, як з-під пов'язки виповзують на тіло сині, зелені, жовті коліри розкладу та затроєння. Мене кидало заєдно в жар, то знову переймало ледяним холодом. Видавалося, що приходить вже край, що вмираю, і ось за хвилину прийдеться збільшити число цих знерухомілих тіл, що їм не хотілося вже ні пити, ні йти на потребу…
Так за чотири дні заїхали ми до Будапешту. Тут розділили мене з товаришем четарем. Я прийшов до свідомости тоді, коли війнуло свіжим воздухом.
На двірці стояла велитенська товпа, що вітала та вигуками співчувала з пораненими героями. Мою «героїчну» особу підхопили чиїсь дужі руки й понесли до автокаритки. За хвилину я опинився в купальні просторого жидівського шпиталю, де роздягненого увіпхнули у ванну, повну прозорої літної водиці. І ще за хвилину зодягненого в чистенький шпитальний халат поклали в запашну чистеньку постелю, нагодували кавою і булкою з маслом і полишили собі. Я пірнув у рівний глибокий сон.
Спав дуже довго. Найменше добу. Але зате прокинувся, почуваючи себе знаменито.
Другого дня почувався настільки добре, що наказав чурі одягнути себе.
Але я перецінив свої сили. По дорозі до вікна почорніло в очах, і чура мусів мене відвести назад до ліжка.
Третього дня зраня я повторив свою спробу і, бажаючи вийти надвір, зайшов уже до сходів, що вели на подвір'я. Тут намагався якнайдовше ходити по змозі рівно. П'ятого дня я шкандибав по місті, пристаючи щокілька кроків, щоби зібрати сили до дальших десяти метрів. У своїх виправах мені просвічувала одна лиш думка: якнайбільше ходити, щоби не допустити до зросту м'язів. Як то вже не ломали наді мною руки сестри шпитальні, як відраджували таких проходів, я був непереконаний.
Півтора місяця я отак лазив вулицями Будапешту, аж, до краю знуджений безділлям, заявив шпитальній обслузі, що без огляду на їхні погляди на ту справу й побажання я нині, саме нині забираюся відсіль геть і не вдержить мене тут ніяка сила.
Сказано — зроблено. По словних сутичках зі шпитальним персоналом і його фаховими запевненнями, що не смію рушитися не то зі шпиталю, але з ліжка, я подався до двірця. Другого дня був уже в Юденбургу, в кадрі.
Тут військові лікарі приписали мені тритижневий побут у Бадені на лікувальних купілях. До Бадену виїхав я того таки дня.
Баден. Небо по пеклі фронту з чистилищем у Будапешті. Тут я скоренько найшов собі компанію виздоровців, що перейшли усі перипетії, що й мені їх довелося перебути. Була це громадка невелика, але чесна. Ніколи я піяком не був і ніколи не розкошувався Бакховим хмелем. Ні перед тим, ні по тім. Та тут… але не хочу попереджувати подій.
По приїзді до Бадену я зголосився до тамошнього військового шпиталю, що його командантом був полковник генерального штабу. В шпиталі був заведений строгий порядок і військова дисципліна. Навіть старшин, що чимось незначним прошкробались, ставлено тут до звіту. Це, зрозуміло, не було конче всмак багатьом виздоровцям, що вспіли під фронтовим гураганним вогнем набрати трохи іншого погляду на військову дисципліну, як місцеві мальовані старшини-цуцики, що чванькувато пишалися одностроєм. Ті, що вже перейшли вогневий хрест і перейшли сюди лікуватись, хотіли вже зовсім чутися, як під Божою полою, по всіх невигодах фронтового життя в затиші запілля. Тому дуже нерадо піддавалися шпитальному ригорові, що змушував їх вставати, їсти і лягати в означеній правильником годині. На тому тлі приходило частенько до галабурд між виздоровцями і командантом шпиталя.
Зараз по моїм приїзді втягнуло мене кілька старшин у свій веселий гурток, що поклав собі за основне завдання, скільки влізе, пити, пізно вертатися з міста до шпиталю, заєдно мати на «пеньку» з жидком-майором.
Коли вже часом надосолило заєдно відгризатися від шпитальних властей, ми без нічийого відома виходили до міста, там просиджували з фляшкою вина (не одною, очевидно) далеко поза північ, а потім знову ж непомітно верталися до своїх саль, купивши дрібною монетою у стійки на брамі мовчанку. Але командант на наших штучках скоренько спохватився.
Щоби зловити нас на горячому вчинку, він ставляв по нашому виході попід двері до саль всяку дискретну посуду, поскладану одну на другу, так що напотемки «під газом» годі було виминути перешкоду. На страшенний бренькіт, що йшов від такого потрученого сигналу, вибігав зі своєї кімнати і з годинником у руці та злорадною посмішкою на губах «гостинно» приймав «дорогих гостей». Ранком був звіт.
Раз при такому звіті мій товариш по фляшці запитав лікаря-отамана:
— А ти ж був на фронті, що так оце гороїжишся?
Три тижні, немов у Бога за дверима, проминули, як батогом тріс. Кликали обов'язки.
З Бадену виїхав я назад до Юденбургу. Тут дали мені до вишколу один курінь, що по деякому часі (9 травня) виїхав зі мною на фронт.
12 травня ми вже були під вогнем ворога у Славьку. Відсіль москалі робили відворот на Тухлю в напрямі на Болехів — Галич. Впродовж наступу з нашого боку йшли заєдно перестрілки, що завжди нам давали перевагу.
Під Галичем ми перейшли Дністер і посувались в напрямі Завалова на Семиківці до Стрипи.