В Завалові я вперше стрінувся з У. С. С.
Вправді ще перед тим довелося читати в часописах про Український Легіон, але коли маю бути щирий, ніколи не думав я, що це справді серіозне військо. — От штучка Австрії, подумана на те, щоби мати пропагандивний матеріял посеред мас Великої України, коли доведеться переступити Збруч. Але вже в Болехові, на підставі різних оповідань, пришилося мені трохи змінити думку про українську формацію. Все-таки не було змоги, навіть при ближчому зіткненні з У. С. С. у Завалові, краще придивитися їм та фахово оцінити їх боєздатність.
Тямлю лише, що приглянувся я тоді зблизька нашим лєгіоністкам.
— Бідні дівчата! Сиділо би то в хаті, не сіпалося (думав я тоді). Таж ні кріс, ні наплечник — речі не подумані на жіночі ніжні раменця. Що вже казати про всі невигоди маршу, бігу, нічлігів… І пощо то тільки завзяття і посвяти, коли тут йде про такі далекі справи для наших національних інтересів!
Повторяю, що це були мої тодішні міркування, що їх я потім основно змінив.
Одної ночі, саме тоді, коли на нашому правому крилі йшли бої над Золотою Липою, в якій значно потерпіли й У. С. С, невдалеки боєвої лінії, під якимось придорожним хрестом я познайомився з Вітовським.
Ніч була літна, тепла. Здалеку доходила метушня бою: поодинокі постріли, тріскіт скорострілів, крики. Коло нас була відносно тиша.
Нічна, приспана природа, запах вогкої розпареної за дня гарячим сонцем землі всуміш з відгомонами недалекого бою створювали несамовитий настрій. Ми з Вітовським довго сиділи, мовчки прислухуючися цим жукам та снуючи думку за думкою. Потім нав'язалася між нами розмова, в якій я ближче пізнав цього милого старшину.
Вітовський був чоловік наскрізь ідейний, запальний. Вже з тону його бесіди можна було пізнати людину, яка про себе мало думає, лише підпорядковує свої думки, амбіції та особисті інтереси якійсь вищій ідеї. Наша балачка тривала до самого світанку. Вранці ми розпращалися.
Мої очі з приємністю проводили його гожу мужеську стать, що бадьорим, військовим кроком зникала в ранній імлі.
Донині залишилася в тямці темна ніч, проведена на куренні папіросок і розмові з Дмитром Вітовським.
Від того дня доводилось частіш приглядатися У. С. С. Була вже осінь, дощі, болото. Найближче до нас стояв відділ Дідушка. З ним самим я познайомився, добре пам'ятаю, під копицею гречки, що хоронила нас від вітру та слоти. Ми розмовляли, заїдаючи з апетитом часник. Їсти часник у цьому часі було в моді. Їли його всі, навіть ті, що колись на саму згадку часникового духу кривили носом. А їли тому, що військові страви були здебільша дуже безвиразні у смаку і мляві до тої міри, що хто допав цього «неблагородного і вульгарного коріння», періщив його за одним махом по дві головки, закусуючи «комісняком»…
Не найкраще виніс я вражіння від розмови з Дідушком. Він видався мені людиною зарозумілою, чванькувато-самопевною, притому чималим хитруном. У його хитреньких, метких очках я вичитав багато з того, що потім він доказав своїми вчинками. Але вояк був добрий. Цього йому відмовити не можна. Колись по роках я мав нагоду пригадати Дідушкові пам'ятну розмову зі смачним часником під копицею гречки. Але це було в інших, куди інших обставинах.
В короткому часі я пізнав більше старшин У. С. С, людей симпатичних та ідейних. Між ними М. Галущинського, що був зв'язковим між українською формацією і військовою австрійською владою. На його плечах лежав великий тягар відповідальности та преріжних обов'язків. З уряду мусів він встрявати у безліч конфліктів та неприємних історій, що виникали поміж У. С. С. і Корпусною Командою. Треба признати, що він немало прислужився Українському Легіонові завдяки свому тактові. Зате не можу райдужними красками змалювати постаті Гр. Коссака, що в тому часі був командантом У. С. С, і мушу признатися, він ніяк не припав мені до вподоби. Це, очевидно, моя особиста антипатія, що рішуче не може вменшити його вартости.
Фронт перенісся над Стрипу. Тут зладжено постійні окопи з очевидним наміром на довшу задержку. Москалі докладали великих зусиль, щоби викинути нас зі становищ. Вони часто робили несподівані випади, в яких тратили багато вояцтва, зовсім безуспішно. Або засипували нас барабанним вогнем, що тривав часом і по три дні.
У. С. С. понесли тоді значні втрати. Пригадую собі геройську поставу нашого Легіону при однім з таких випадів ворога. Безнадійне положення, що витворилося на тому відтинку й грозило прорванням фронту, врятували У. С. С. своїм завзяттям і безприкладною відвагою.
Було це під Семиківцями над Стрипою. Москалі значною силою відкинули мадярську частину, що кинулася у паніці до втечі. Відворот сумежних частин потягнув за собою і мою частину. Вона поквапно вилізла з окопів, щоби погрозити москалям зап'ятками. Я навіть не намагався задержати втечі, бо ситуація була доволі безвиразна й не хотілось попасти у полон або губити даремно людей.
Тим часом У. С. С. непорушно сиділи в своїх окопах, причому кропили ворога рясним вогнем і не виявили найменшої охоти послідувати за прикладом сусідів відділів. Пробігаючи повз них, я крикнув:
— Що ви, побожеволіли, хлопці? Втікай до лиха один з другим, бо москалі вас видушать, як рудих мишей. — Та мої слова були горохом до стіни.
Особливо вбилась мені в тямку одна сценка, що застановила мене зовсім іншими очима глядіти на Український Легіон.
Щоби здержати навалу москалів, що лявіною котилася на наші окопи, двоє стрільців схопили скоростріл і вискочили з окопу, щоби бічним вогнем перетяти ворогові дорогу. Але що на лінії стрілу терен легко підносився, а добігти до вигіднішого місця було неможливо, то стрільці без хвилі вагання спорудили інструмент, що аж здивував мене своєю дотепністю. Один із них злегка нагнувся і при допомозі другого насадив на свої плечі скоростріл. Другий як стій наложив ленту — і як затріскотить першому над головою! Не знаю, чи цільно стріляв той прилад, але признаюся, що тоді вперше доводилось бачити таке дивовижжа та подивляти стрілецьку вигадливість.
З кінцем січня 1916 року мене приділили до Коша У. С. С. Немає сумніву, що це сталося завдяки старанням Галущинського в Боєвій Управі. Я спинився у Свистільниках Рогатинського повіту, де тоді стояв Кіш і Вишкіл У. С. С, що їх я згідно з наказом мав перебрати під свою команду. Після 4–5 місяців Вишкіл перенесли до Розвадова. Тут я пробув решту 1916 року до половини 1917-го. Факт перенесення мене невимовно врадував. Знайомі обличча, рідна мова, пісня, змога обмінятися гадками створювали атмосферу, до якої я давно вже тужив.
Вишкіл починався від школення новобранців. Було тут багато таких, що, не оглядаючись на те, що при бранці комісія признала їх не спосібними до служби, зголошувались добровольцями до Легіону, бажаючи за всяку ціну стати українськими стрільцями. Були юнаки, що не переступили 18-го року життя і нераз, хоч і вгиналися під крісом і наплечником, силкувалися на бадьорі настрої. Словом, було багато боєво недоброякісного матеріялу, що входив, як і решта стрілецтва, у склад вояцтва з ідейних мотивів, про які, може, і не здавала собі справи Австрія у цілій повноті.
Знову ж Боєва Управа зі свого боку всіми силами намагалася втягнути у склад У. С. С. стрілецтво, написане сюди ще 1914 р. (Як відомо, в 1914 р. зі Стрия відпущено домів кільканадцять тисяч хлопців, що зголосилися до У. С. С.) Багато з них голосилося тепер до Коша У. С. С, а деякі тікали просто з австрійських відділів. Великі заслуги для збільшення чисельности Легіону поклав сот. Гірняк, котрий моментально засвоював втікачів з австрійських відділів для У. С. С. і тим самим трохи не вдвоє збільшив чисельність Легіону понад контингент.
Словом, рух у вишкільних відділах був великий. Слава Українського Легіону розходилася широко по краю: розносили її преса, виздоровці та геройські подвиги на фронті.
На перших порах свого побуту при Вишколі У. С. С. я мало вглядав у вишкільні праці старшин. І без мого надмірного догляду праця над новобранцями йшла добре і вповні задовільно.
Зате в Розвадові треба було темпом праці збільшити, бо тут загальний нагляд над Вишколом мав Принц Оскар, син Вільгельма II. Тож зрозуміле, що мені хотілося представити нашого вояка у якнайкориснішому світлі. І треба признати, що це мені вдамося.
Візитації по вишкільних групах переводив полковник Вараді, мадяр, що мав багато симпатії для наших стрільців і, як можна було висновувати з його слів, був великим прихильником української справи, а то й державносте. Очевидно, його міркування на тему наших справ, що виходили поза суто військові межі, можна було збагнути лише з тону бесіди і наставлений до поодиноких явищ, яких він був свідком посеред У. С. С.
Назовні свою прихильність до нас він виявляв тим, що носив на шапці стрілецьку відзнаку та що часто перебував у товаристві наших старшин. Його приязнь та спочутливе відношення до українства пояснювали впливами капітана Гези, мадяра українського походження. Наскільки в тому було правди, не знаю.
Часом мадяри, що належали до вишкільної групи, тої самої що У. С. С, влаштовували для українських старшин прийняття, на яких намагалися зі всіх сил впоїти нас добрим мадярським вином так, щоби винести на руках до фір, що вже заздалегідь ждали наготовлені до того транспорту. Ми, очевидно, з куртуазії, коли вже приходила година від'їзду, нібито безнадійно п'яніли і давали себе спокійно винести на руках. По таких прийняттях були мадяри невимовно вдоволені та з правдивою приємністю перехвалювалися, мовляв, геть до одного повпивали своїх гостей…
Згадуючи минуле, не хочеться нині вірити, скільки то енергії витрачувалося на те, щоби обійти сотнями крутих штучок розпорядок військових влад щодо обмеження числа стрільців у Легіоні до числа 2000. Проте заходи сот. Гірняка та Галущинського давали гарні висліди. Фактичний стан Легіону значно переступив завдяки їм намічені межі.
Очевидно, ці обмеження треба приписати сусідським опікунам, що невгомонно шушукали проти нас у Відні. Вже цей факт проречисто говорить про те, які то великі впливи мали вони в урядових кругах, коли зуміли аж до тої міри параліжувати імперіялістичні пляни Австрії. З другого боку, ці урядові круги не найкраще представляються в освітленні цього ж факту.
Життя у Свистільниках було трохи одноманітне, хоча робилося все, щоби вихіснувати вільний час від зайнять старшин та інструкторів. Тому влаштовувано було ріжних нагод свята, гутірки, виучувано стрільців пісень, притягаючи до того й місцеве населення. Можна уявити собі, як охоче та щиро горнулося наше селянство до стрілецтва. То вже певна річ, що села, до перебували тоді У. С. С, донині зберігли велику снідомість та пієтизм до тих ідеалів, котрі присвічували українському стрілецтву.
Куди живіше розгорнулося національне та товариське життя у Розвадові. Тут часто уладжувано паради та імпрези на більшу скалю, що мало на меті оснідомляти стрілецтво та дооколичні місцевости, де населення з таким самим серцем ставилося до стрілецтва, як раніш у Свистільниках.
У Розвадові мали У. С. С. окремий адміністраційний апарат і самостійну харчову самоуправу. На тому тлі часто доходило до конфліктів з полк. Бєрнацким, україножером, що був командантом вужчої групи, до якої належали і стрілецькі вишкільні частини, (Командантом цілого комплексу вишкільних груп був, як я вже згадав, принц Оскар. Бєрнацкі, який часто, аж зачасто вглядав у справи Вишколу У. С. С, своє вороже відношення до нас виявляв переслідуванням адміністраційно-харчового відділу.)
Основу до частих напастей він находив у скаргах на малі пайки хліба німецьких підстаршин, приділених до кожної вишкільної сотні на те, щоби впоювати у наше вояцтво німецький мілітарний дух.
Приділ німців до нашого Вишколу став подією.
Тямлю, як дуже неохоче прийняло цю зміну вояцтво. Це ж було явне вкорочення автономії У. С. С. І старшини, і стрільці бойкотували інтрузів. Одні та другі вдавали, що не розуміють німецької мови.
Та ось сталося диво. До двох тижнів німецькі інструктори, замісць вивчити стрільців німецької команди, самі вивчили прекрасно українську та нею стало від цеї пори послугувалися.
Ненависть Бєрнацкого збільшила пригода зі мною, що закінчилася звітом і малими неприємностями.
Одного разу приїхав Бєрнацкі на інспекцію та, відкликавши мене на кілька кроків від фронту, почав за якусь там дрібницю голосно лаяти. Його нетактовний і непрактикований в австрійській армії спосіб вияву свого невдоволення розлютив мене. Де ж таки зводити колотнечу зі старшиною на очах вояків. Я вислухав його крикливої лайки і далі почав і собі кричати тим самим тоном.
— Тихо, тихо, пане полковнику, знизіть свій голос до спокійної бесіди! Говорите не до глухого! — почав я репліку. І так далі і далі.
Як потім я довідався, Бєрнацкі приїхав вже з готовим пляном зробити якусь авантюру. Безпосередна причина до того лежала у донесенні, висланому до принца Оскара, в якому я спростовував фальшиві доноси німецьких підстаршин на наше постачання.
У Розвадові повстав т. зв. Орден Залізної Остроги. Комтуром вибрано обозного поручника Цяпку, що виводив свій рід від якогось Скоропади, а часами аж від гетьмана Скоропадського. Не знаю, чи робив він це з жартів, чи так вмовили в нього. До речі, постать комтура нагадувала Дон Кіхота зі старих штихів чи гобелінів і надавала своєрідний, гротесковий характер цілому орденові.
Особисто я не ставився поважно до ордену й не приймав участі в малих чи великих лицарських зборах або пасуваннях, переконаний, що до того треба підходити, радше як до буршівських витівок. — Але не дивота. Молодість має свої права…
Згодом майже цілий орден опинився на фронті, а як стали свистіти понад головами кулі, втихли й гучні лицарські зборища, бо для того не було часу, відповідних них хоромів, ні змоги.
Досить часто приїзджав до нас на візитацію сам принц Оскар. Він любив справджувати вишкіл вояцтва. Часом вишукував зумисна якесь болото, казав туди лягати стрільцеві і відти прицілюватися. Коли стрілець мимоволі показував нехіть намокати брудною баюрою, принц Оскар лягав поруч нього і спокійно поправляв позицію, вияснював йому дещо, аж поки сам не вимастився так, що ледви можна було його пізнати.
Очевидно, такі жести могли бути виховним прикладом для стрільця та інструкторів. Але все-таки наш стрілець болота не любив.
Так само неохотно ставився він до муштри, коли вона задовго, на його думку, тривала. Він любив виправляти півгодини, а годину співати пісень.
Взагалі, в тому часі я не помічував у нашого стрілецтва завеликого запалу до воєнного ремесла. Бракувало йому того властивого, напр., німцям замилування до педантности, смакування в подробицях воєнного «мистецтва для мистецтва». Зате ці недостачі доповнювала палкість, ідейність і, як виказувалося у скрутних хвилинах у вогні, повна погорда для смерти, очайдушність.
Зрозуміле, що тонкостей української вдачі не знали зовсім німецькі інструктори при У. С. С, ані навіть здобільша родовиті німці, старшини штабу.
З другого боку, годі не осуджувати цієї від'ємної риси нашої національної вдачі. Поверховість, брак зацікавлення суттю річи, неохота вглибитися в справу хоча би шляхом смішної дрібничковости були і, може, що довго будуть бороздити у наших організованих та індивідуальних починаннях. Приглядаючись з деякої віддалі українцеві поруч із німцем, аж накидуються думці неславні фрази, приліплені до нашої ментальносте: «моя хата скраю», «якось то буде», «ще час, не горить», «може, колись при ліпшій нагоді» і т. п…
Ріжно міркувалося, маючи оттак перед очима український боєвий матеріял. Одного я лиш певний. Вмілий вишкіл, не стереотипний, засвоєний від чужих армій, але примінений до національних прикмет, гостра дисципліна були би в спромозі замінити його у вояцтво, що випередило б своєю боєздатністю навіть німців.
Та годі, недоставало до того часу, інтелігентних начальних сил, гроша, ну, і… державности. Годі ж бо думати про раціональний вишкіл вояка у тих умовинах, які створювала нам перед і під час визвольних змагань наша мачошина доля.
Німецька форма вишколу не зовсім підхожа психіці нашого вояка. Схематична фабрикація «еinеr den kenden Maschine» противилася його індивідуалізмові, ще коли до того клали Maschine на першому місці, менше дбаючи про те, думає вона чи ні.
Не збіраюся відбирати вартости такому школенню вояка. Ця метода виявилася у німців незрівняна у скрутних хвилинах. Тоді вояк був лише машиною, мало думаючим «роботом», що заєдно набивав кріса, стріляв і біг на приказ. Але повторюю, щоби довести до ступня потрібної машинізації українця, треба примінити до того методів, опертих на глибоких психольогічних студіях. Та це поле стоїть у нас ще облогом.
З того часу я виніс такі помічення:
Малоінтелігентний матеріял піддається погано обрібці, даючи все-таки більшу запоруку боєздатности. Інтелігентніші одиниці скорше приймають навчання, зате менше можна на них покладатися на фронті. Вмілий вишкіл скоріше машинізував нашого вояка, як німця.
Вишкіл навіть такого понятливого матеріялу, як наш, повинен тривати по змозі якнайдовше. Короткий вишкіл дає воякові вміння орудувати зброєю, але не впоює у нього мілітарного духа і почуття безоглядного послуху.
У. С. С. мали велику перевагу над іншими формаціями. Ту перевагу давала ідейність наших стрільців, а в зв'язку з тим амбіція. Приналежність до У. С. С. сповнювала грудь кожного українця гордістю. Жовто-блакитна відзнака на боці шапки-мазепинки була для нього знаком якоїсь вищости над тими, хто її не мав. Думки про виріжнення у звіті частин У. С. С. були мрією і приємністю не лиш їх командантів і старшинства, але в рівній мірі хвилювали нездарного обозника і закопченого кашоваря. Щоби осягнути, напр., у вишколі чи на фронті у стрілецтва якусь трудну річ, пистарчило натякнути на їхню національність та добру славу Легіону, а хлопці землю з-під себе дерли, щоби не посоромитися перед іншими формаціями.
Наше старшинство, теж ідейне й амбітне, мало все ж замало вишколу, щоби станути на висоті свого завдання. Головно ті з з молодших річників (а таких було багато) стояли під оглядом фахового знання значно нижче від австрійських резервових старшин, що, окрім однорічної школи, мали за собою по кілька вакаційних вправ. Ще півбіди, коли такий молодик попав до вишкільних частин, де мав нагоду в скорому часі доповнити поверховну військову освіту. Але що вмів старшина, котрий, ледви розбираючися у військовій абетці, попав на фронт? Він не знав, що має діяти по лише з повіреними собі людьми, але й зі самим собою.
Та все-таки велика ідейність, інтелігенція та амбітність нашого старшинства вирівнували недостачі їхнього військового вишколу.
У Розвадові мене підвищили до ступня отамана (майора).