Лада піднялася на гору, звідки вона вперше побачила Стару Вежу. За час, що минув, Вежа не стала доступнішою — вона ї далі стояла на лисій вершині, відокремлена від світу карколомними бескидами. Лада приречено зітхнула і рушила в обхід, сподіваючись знайти стежку, яка привела б її нагору.
Проблукавши кілька годин по коліно в тумані, продираючись крізь колючі чагарі, Лада нарешті вийшла до підніжжя гори, на якій стояла Вежа. Лада роззирнулася. Гори дрімали, сповиті туманом; старі ялиці над її головою тихо чаклували, шепочучи якесь нескінченне замовляння. Пташки мовчали, лише іноді в повітрі здіймався несміливий наспів, відразу змовкаючи, мовби невидимий співець боявся порушити чари…
Стежки не було, але тепер, зблизька, скелі не виглядали такими неприступними. Можна було спробувати піднятись, спираючись на величезні уламки скель, тримаючись руками за чагарі…
Це було непросто, і, якби вона піднімалася за ясної погоди, Лада, певно, натерпілася б страху. Зараз же туман ховав від неї глибину урвищ, дозволяючи йти, не звертаючи увагу ні на що інше крім каміння під ногами і хиряві чагарі, які погано тримали її вагу, видираючись з коренем… Втім, їй, схоже, таки судилося подолати ці скелі. Невдовзі Лада стояла перед зруйнованими воротами Старої Вежі.
Колись тут, мабуть, була міцна фортеця, за стінами якої могли б ховатись від ворогів сотні зо дві людей. У самій вежі, досить просторій, щоб служити житлом, певно, жив шляхетний володар цієї землі… Може, а може й ні. Ладі спало на думку, що ця вежа завжди була такою — порослою мохом і плющем руїною, в якій жили лише легенди…
Втім, зараз тут жив таки хтось. Назустріч Ладі вибіг великий чорний пес, уважно оглянув її і тихо загарчав. Двері хисткого будиночка, який стояв під однією з кам’яних стін, прочинилися, і надвір вийшов похилений сивий чоловік. Він поклав долоню на маківку собаки, роззираючись.
— Хто? Хто тут? — втомлено проказав він.
Лада здригнулася. Старий дивився просто на неї, але, схоже, не бачив.
— Я до пана Смерча, — розгублено мовила вона, — Мене звати Лада, він певно, знає…
— Оно! — мугикнув він, — Відвідувачі… Відвідувачі в Старій Вежі. Це новина. Хороша новина, як ти думаєш, Кава?
Старий присів коло собаки, пестячи його чорну скуйовджену шерсть.
— Правильно, Кава, ми підемо до господаря, і нехай він вирішує, хороша це новина чи погана. Давно сюди люди не ходять, тіні ходять, певно, старенька, а люди не ходять…
Він піднявся аби закликати господаря; однак, в цьому вже не було потреби. Залізна брама відчинилася. На порозі стояв сам господар Вежі. Він похмуро глянув на Ладу, і вона мимохіть здригнулася під його пронизливим непривітним поглядом. Втім, побачивши її, пан Смерч усміхнувся.
— А, співачка зі Стригорода… Що ж, значить, сьогодні у Вежі буде вистава.
Кажуть, вистава мусить продовжуватися, хай би там що. Я не певна. Якщо вистава перетворюється на фарс, то краще б уже їй скінчитись. Втім, артисти, які поклали своє життя на творення вистави, часом просто не здатні зупинитись, вийти з гри і зняти маску… Вони продовжують грати навіть за кулісами, в гримерці, вдома, навіть на самотині. Гра стає свого роду нав’язливою ідеєю, і її жертва ніколи не знайде спокою, ніколи, навіть на смертному одрі…
Аманта вмирала, і вона знала це. Коли була у свідомості. Часом вона марила, але мені все тяжче було розрізнити її маячню і ті останні репліки, якими вона підсумовувала свою партію. В ті страшні хвилини усі її ролі — скільки вона їх мала за своє життя — зринули на поверхню, змішались, сплелися в якесь жаске зміїне кубло. Вона то сміялась, то скімлила, то намагалась щось співати, але тоді з губ її злітав лише хрипкий шепіт. "Де квіти? — звернулася вона до мене, — Де букет від губернатора? Я одягну бузкову сукню, чуєш? Негайно неси мені бузкову сукню!" Останнє, що я почула від неї, були слова з її зоряної арії: "…йду по блискавці кохання, йду по лезу сподівання, йду над прірвою ясною…" Потім вона впала на подушки, а я витерла кров з її губ… Я була з нею до останньої хвилини, але її не було зі мною. Вона була на сцені…
Так закінчилася її вистава. А що потім? Потім була порожнеча… Така порожнеча знайома кожному — відчуття втраченості, беззмістовності, яке часом приходить після гучного свята. А що, коли це свято було довжиною в життя?
Її швидко забули. Ще якийсь час в бульварних газетах з’являлися скорботні статейки з інтимними подробицями, а потім зникли і вони. Актор — це функція теперішнього, те що він створює — скороминуще, як саме життя. Йому не світить ні безсмертя, ні вічна пам’ять. Та кого це хвилює? Насолоджуйся, поки живий…
Втім, кінець її вистави став кінцем і моєї вистави теж. Я зрозуміла нарешті, що передусім я прагнула довести їй, що я теж здатна запалювати вогник в очах глядача. Не довела, не встигла. А потім нікому стало доводити… Хіба собі. Втім, моя одержимість грою ніколи не заходила так далеко, щоб виховати в собі глядача власного спектаклю… Я врятувала себе від долі Аманти, і бачить бог, як я про це шкодую!
Оселя господаря Старої Вежі була цариною тіней і відблисків. Анфілада кімнат, занурених в присмерк, де на тарелях, підтримуваних тонкими кованими опорами, квітли мерехтливі вогні, множачись у тьмяних дзеркалах, запнутих у кришталеві рами… Легкий подих вітру з високих вікон ворушив тяжкі завіси, пестив вогні, пускаючи стінами мереживні спалахи і стрімкі тіні. М’який килим, що встилав кам’яну підлогу, робив кроки нечутними, і випадковий гість мимохіть відчував себе лише ще однією тінню, яка заблукала в цьому сутінковому лабіринті…
Лада йшла за паном Смерчем, вражено роззираючись навколо. Розкішною і моторошною здавалася їй ця оселя, живучи тут, думала вона, можна втратити лік часу, забути весь навколишній світ, і навіть себе… Їй весь час марилося, що з-за оксамитних портьєр і камінних стулок, з-за стелажів з книгами та різьблених шаф визирають інші мешканці Вежі, примарні і полохливі… Обертаючись, вона, звісно, не бачила нікого, однак відчуття того, що за ними спостерігає хтось — чи щось, не зникало.
Нарешті пан Смерч зупинився в одній з напівтемних зал. Тут майже не було меблів, окрім двох м’яких крісел та кованого столика. Не було також і вікон, на стінах не було килимів чи гобеленів — лише холодний шорсткуватий камінь. Втім, тут був якийсь особливий затишок, створений, мабуть, теплим сяйвом вогню та відчуттям повної відокремленості від світу…
Господар запропонував Ладі сісти. Крісло виявилося настільки зручним, що мимоволі хотілося стулити повіки і відпочити, залишитись тут, можливо, надовго…
— Ну, і як тобі Стара Вежа? — поцікавився він.
— У мене склалося враження якогось… потойбічного розкошу, — тихо мовила Лада, — Трохи схоже на склеп котрогось із князів минувшини…
Пан Смерч гмукнув.
— Он як воно… Мушу тобі сказати, що ця оселя виглядає так, як її хочуть бачити. Тобі, значить, привидівся склеп. І як ми це будемо інтерпретувати?
— Напевно, буквально. Мене останнім часом просто переслідує тема смерті… не знаю навіть, до чого це.
Господар Вежі заусміхався.
— Тема переслідує? Ну то нічого, гірше було б, якби тебе переслідувала вона сама. Або він. Не знаю, чому в цій мові смерть — вона?
— Певно тому, що вона така ж нелогічна, як і, кажуть, жіноча поведінка.
— Ха! Своєрідне пояснення. Значить, кажеш, переслідує… Ну, тут немає нічого дивного. Знаєш, смерть любить артистів…
— Знаю, — сумно проказала Лада, — Лише чому?
— А тому, — повчально мовив пан Смерч, — що смерть теж — глядач.
Лада здивовано глянула на господаря Вежі. Він відсторонено усміхався, немовби згадуючи якийсь давній жарт.
— Я покажу тобі… пізніше. Але мені здається, ти мала якусь нагальну причину для візиту сюди. Я не вірю, що людина здатна видиратись по цих стрімчаках задля однієї лише світської бесіди.
— Так, звісно… — Лада глибоко вдихнула, збираючись з думками, — Крива Варга сказала, що у вас можна шукати порятунку однієї дівчини, яка вмирає. Вона сама вже нічим не може зарадити, і, каже, лише ви здатні їй допомогти…
Пан Смерч стенув плечима.
— Оце ще! Хорошу ж вона мені створює репутацію… Коли це я таким займався? Я ж не карета швидкої допомоги!
Лада розпачливо глянула на нього.
— Значить, ви не можете…?
— Я казав, що не можу? — роздратовано мовив він, — Ні, я казав, що я такого не роблю. Ох мені ця Варга!
Він тихо розсміявся.
— Ні, ну треба ж! Вона б ще відсилала сюди всіх хворих та немічних, як… як на дідьків курорт!
— Пан Смерч! — тихо проказала Лада, — Пава не хвора на застуду, вона таки вмирає! Раз і назавжди…
— Отаке горе… А хто вона тобі, ця Пава, що ти просиш за неї?
— Вона… — Лада замислилась. А й справді, хто вона їй? — Пава — це я сама, в якомусь сенсі. Вона вмирає через мене… Тому що я зайняла її місце.
— Таке весь час трапляється, і ніхто з того трагедії не робить, — Пан Смерч прискіпливо глянув на неї, — Що тобі Пава? Ти маєш Богара; ви будете щасливі без неї. Тебе ніхто не буде звинувачувати в її смерті. Вона сама, зрештою, так вирішила…
— Так… Тобто, ні. Ми ніколи не будемо щасливі. Любов не можна будувати на чужій могилі…