Вона зі злістю хряпнула за собою дверима спальні і сіла на ліжко. Можна собі уявити, що тепер говорять в селі. Не минуло й тижня, відколи Лада приїхала до хутора, і от вона вже відьма, яка краде наречених в добропорядних ясенівців… Швидко ж вона впоралась! Ця історія видавалась настільки безглуздою, що зрештою, Лада розсміялась. Ну добре, вона поїде звідси, хай вони самі дають раду своїм любовним інтригам! Було б що втрачати!
Трохи заспокоївшись, Лада зігріла собі чаю і, сховавшись під теплою ковдрою від вологої прохолоди, яка прибилась до оселі, взяла до рук книжку. Якийсь час в будинку панувала тиша — стихли голоси Кори і Петруся, яким, слід сподіватися, і самим вже набридла тема заручин і чаклування. Лада вже почала позіхати, аж раптом з-за вікна почувся підозрілий шум, неначе щось — чи хтось — намагався видряпатися стіною. Ладі стрельнула химерна думка: невже нарешті з’являться "женихи", про яких їй так звабливо оповідала тітка Кора?
Її серце судомно підстрибнуло, але Лада звитяжно підійшла до вікна і відсмикнула гаптовану завіску. Вікно було відчинене, Лада мимохіть мусила відступити, і за мить з підвіконня до кімнати зістрибнув неочікуваний гість — красивий, як завше, з перлинками дощу на скронях та віхтями туману у чорних кучерях…
— Господи, Богар! — вигукнула Лада, — Якого дідька ти тут робиш? Я вже було подумала, що то женихи…
— То вважай, що я один з них! — проникливо мовив він, простягаючи Ладі оберемок квітів.
Лада приголомшено сіла на ліжко. Схоже, навіжений Богар сприйняв всерйоз її вчорашні залицяння… І що ж вона тепер мусить робити?
— Навіщо ти… навіщо ти зробив це? — кволо запитала вона.
Богар опустився на стілець поряд.
— Завдяки тобі я збагнув, що збирався зв’язати долю з чужою людиною, жінкою, яку зовсім не люблю, — мовив він спокійно, — Лише не думай, що я несповна розуму…
— А! Таке спадало мені на думку…
— Ні, слухай, я мушу тобі сказати, що сталося. Позавчора до старости приходила Крива Варга. Ну, ти, певно знаєш…
Лада кивнула, не зовсім розуміючи, до чого йдеться.
— Так от. Вона принесла ліки для Ялки, молодшої дочки старости, сказавши, що ліки слід вживати по краплі в день. Якщо ж спожити більше, то ліки перетворюються на отруту…
— Ну і до чого…
— До того, що вчора Пава взяла варжине зілля і влила тобі до вина — заледве не весь шкалик. Я не знав про це, мені розповіла Ялка. От тоді я і зрозумів, що не зможу жити з нею.
— Як це? — вражено запитала Лада, — Ти хочеш сказати, що Пава хотіла мене отруїти? Навіщо? І… я так сподіваюсь, їй це не вдалося?
Богар усміхнувся, від чого вся кімната, здавалося, зайнялася світанковим сяйвом.
— Звісно, не вдалося. Я не знаю чому, але може так статися, що Варга заздалегідь дала тобі протиотруту — знаєш, вона вміє передбачати такі речі. А от навіщо… Вона не могла не помітити, — він ніяково опустив очі, — моєї прихильності до тебе.
Попри всі свої переконання, що це її ніяк не обходить, Лада густо почервоніла, відчуваючи, що серце починає витанцьовувати польку. Вона подивилась на нього, і їй знов перехопило подих. Він був настільки довершено красивим, як… як самі гори, як пісня над стрімкими схилами, як вітер поміж високих ялиць…
— Я покажу тобі гори, — тихо промовив він, — Покажу тобі холодні озера, в яких тоне небо, покажу млисті видолинки, де зранку коні купаються в тумані… найвищі вершини і глибокі ущелини… поведу тебе на полонину, де квітне жовтоокий дурман, в зелений гай, де ходить Яфенник, засвічуючи на чагарях білі зорі… Ти підеш зі мною, Лада?
Богар дивився на неї несміливо, а в його очах збиралися густі сині сутінки; він був, прекрасним, неможливим втіленням цього чарівного краю… І він пропонував їй саме життя… Хіба можна було відмовитись?
Колись, роздумуючи над природою принадності образу окремого персонажа, я вивела цікавий рецепт. Певно, нічого нового, але для мене це було відкриттям. Рецепт простий — персонаж мусить поєднувати в собі якщо не протилежності, то хоча би просто якості, які погано сполучаються. Так як, скажімо, прекрасна лиходійка, слабкий герой, мудрий дурисвіт і таке інше. Саме протилежності створюють відчуття… масштабу, чи що. Між протилежностями вміщається цілий світ, а іноді, лише одна людина, яка і є -всесвіт…
Такою була Аманта — і прекрасною лиходійкою, і розбещеною невинністю, і шляхетною ницістю… Звідки вона брала сили для всього цього водночас?
Як я з’ясувала згодом, така фігура мовлення називається оксиморон. З давніх часів люди користувалися нею аби позначити неймовірне, абсурдне, непояснюване і тому — принадне. Таке як божество. Як чари.
Втім, в той час всі мої роздуми були направлені на те, щоб висмикнути себе саму із твані посередності і нездарності. Тоді я ще сподівалась, що, застосувавши якусь послідовність дій, я зможу змінити себе… Яких лише поєднань я для себе не вигадувала… Я змінила зачіску, пофарбувала волосся, почала курити, розмовляти малоцензурною лексикою. І що ж? Єдиним моїм досягненням була роль закоханої амазонки — невротичної особи, яка гасає за головним героєм з мечем, вимагаючи взаємності. Від цієї ролі я не могла відкараскатись більше як рік, бо ж роль таки справді мала успіх. Роль, але не я. Колеги вже було почали збиткуватись з моєї "характерності" — тобто, навіть якщо я з’являлась на сцені в якійсь іншій ролі, в моєму виконанні все одно проступали інтонації біснуватої амазонки… Довелось мені кинути курити і взяти довгу відпустку. Роль виявилась сильнішою за мене.
Чому так? Певно, мені справді бракувало якогось справжнього, властивого саме мені, внутрішнього протиріччя, і я просто взяла цю роль всередину, одягла, як руку в рукавичку. І порожня рукавичка набула форми — лише чужої, вигаданої форми…
Отож, внутрішнє протиріччя — це дар, талант чи якась природна схильність? Чи можна любити і ненавидіти водночас? Певно, так. Як я любила і ненавиділа Аманту. Іноді мені навіть здається, що ненависть сильніша за любов, більш потужна, більш енергоємна. Любити когось, значить, бути його слугою, ненавидіти — бути рабом. Любов змінює, а ненависть — знищує. Так, я давно вже не люблю Януша, але, згадуючи про нього, бажаю йому смерті… Втім, я приховую це своє бажання, усвідомлюючи, що воно принижує мене. Знов. Клятий Януш. Це теж — оксиморон?
Він виконав свою обіцянку. Наступного ранку, щойно розвиднилось, Богар повів Ладу верткою стежкою в гори. Він вибрав дорогу, яка, хоч і вела мандрівника вверх, не втомлювала, відкриваючи з кожним своїм поворотом нові принадні краєвиди. Вздовж стежки росла ожина та малина; Богар збирав для неї великі стиглі ягоди, які сочились солодким соком і пахли сонцем… Лада брала губами ягоди з його долоней, відчуваючи зрадливу дрож його пальців, а він усміхався ніяково, мовби показував їй власну оселю і чекав на її суворе судження…
Невдовзі вони вийшли до водоспаду, дзвінкі струмені якого викарбували в скелі неглибокий басейн. Над водоспадом схилились ялиці, відокремлюючи маленьку галявинку коло водоспаду від всього решта світу. Вони присіли на м’який мох, в якому ховалися дрібні білі зірочки; сам час, здається, спинився тут аби посидіти коло водоспаду, слухаючи його примарний голос та споглядаючи веселкові спалахи світла на дрібних бризках.
— Ми звемо цей водоспад "Янголів спів", — задумливо проказав Богар, — кажуть, той, хто скупається в його чистій воді, отримає силу одного разу змінити навіть незвротнє…
— Незвичайне повір’я, — здивувалась Лада, — Переважно говорять про виповнення бажань чи повернення молодості. Але чому раптом "змінити незворотнє"?
— Колись, кажуть, тут жив пустельник, мудрий чоловік, до якого здалеку приходили за порадами. Одного разу до нього прийшла жінка, син якої загинув на війні, і запитала, чи не можна повернути її сина до життя. Пустельник сказав, коли цей водоспад потече в інші сторону, тоді лише її син відживе… Жінка так і залишилась коло водоспаду, чекаючи, доки він поверне свою течію. Зрештою, вона стала стара, і прийшов її час вмирати. І от, коли вона востаннє глянула на світ, їй привиділося, що коло водоспаду спинився білий янгол. Він почав співати, і його спів повернув-таки течію в інший бік.
— І що, її син віджив?
— Не знаю… але вона померла щасливою.
Якусь мить вони мовчали, слухаючи дзюркіт води, почуваючись відокремленими від дійсності бризками, спалахами, тінями…
— То що? — нарешті мовив Богар, скидаючи свитку, — Я все ж таки ризикну перевірити чарівну силу водоспаду… Нехай там що, але ця холодна вода може повернути, якщо не колишнє, то смак до теперішнього… Ти як?
— Та я… не брала нічого з собою… — раптом зніяковіла Лада.
Богар весело розсміявся.
— Тут немає нікого, крім нас і старих легенд! Ходи сюди!
Він підхопив її на руки і поніс до водоспаду. Лада борсалась, але він легко утримував її в руках, схоже, справді маючи намір жбурнути її у воду одягненою.
— Та, відпусти, ірод! — сміючись, вимагала Лада.
— Ну, тоді давай сама!
— Та добре вже, відпусти!
Зіскочивши на землю, вона швидко скинула одяг і стрибнула в крижану ванну. Богар заскочив у воду за нею. За якусь мить лише вони обоє вистрибнули назовні, відсапуючись.
— Ох, хай йому гикнеться, твоєму пустельнику! — простогнала Лада, тремтячи від холоду.
Богар миттю прийшов їй на допомогу, розтираючи її спину і плечі сухою свиткою. Скоро її шкіра палала, але він не спинявся, тож Лада здивовано розвернулася і глянула йому в очі. Вона не помилилась… В його очах нині палав божевільний вогник, і хоч він швидко опустив погляд, Лада відчула, як колишній холод поступається місцем жагучій спеці…
Це було просто як сон, і невідворотно як новий день… Треба ж! Іще кілька днів тому, вона вважала, що її життя не має жодного сенсу, і ось тепер раптом в неї було щось більше, ніж саме життя — пристрасть і ніжність, і "янголів спів", і зорі на зеленому килимі, і високі гори в ореолі сонячних спалахів, і небо, гаптоване візерунками похилених віт… Весь світ у її долонях…
Диктофон, клацнувши, вимкнувся. Пан Крокус механічно перевернув касету, хоч ця розмова давно вже перестала бути запланованим інтерв’ю… Це більше нагадувало біганину по лабіринту в пошуках виходу — ось-ось, здавалося, оглядач "Контроверсій" зрозуміє, що до чого, але ні — його співрозмовник ухилявся, не визнаючи своєї причетності до особистих таємниць Соломона Крокуса. А може він і насправді нічого не знає? Хоч це і занадто для простого збігу. Ні, слід продовжувати… Треба з’ясувати, що тут діється. Пан Крокус змучено приклав до чола хустинку, скоса поглядаючи, як Стеф Боро наливає собі содової з порцелянової вази.
— Отож, зло, ти кажеш… — задумливо протягнув пан Соломон, — Гаразд, я ще можу зрозуміти твоє твердження про спектакль і боротьбу. Але, традиційно, вистава закінчується перемогою іншої сторони. Чому ж тоді у Зла в усі часи знаходяться послідовники?