– А я про Вас, – пропищала вона.
Павло Іванович відчув, що вона ще чогось чекає від нього. Але від мами більше інструкцій не було. Ба ні, була. Треба поцілувати ручку.
Він став шукати в темряві її руку. А в цей час його у вухо ошпарив гарячий поцілунок. Павло Іванович заплющив очі й відчув невкротиме бажання опинитися на високому м'якому ліжечку з червоними рожами і зеленим лапатим листям, вишиваними хрестиком. І неодмінно над головою мають плавати лебеді на плюшевому килимочку…
В обласний центр вирішили їхати на мерседесі дядечка Ґіві, а малинова «Победа» їхатиме далеко попереду, граючи роль «приманки», якщо хтось надумається ще раз зазіхнути на життя кандидата в депутати. В ній сидів дідусь за кермом і безстрашний Паваротті зі своїм тестем. Ті кадри якось надто безтурботно поставилися до вчорашнього інциденту і немовби хотіли було спровокувати ще один. Однак на дорозі нічого не сталося. Очевидно, їхній невидимий супротивник вирішив піти іншим шляхом. Варфоломійович насторожився: чи не надумає Разін у прямому ефірі ляпнути якусь гидоту. Бо сьогодні – п'ятниця і останній день, коли дозволено агітувати, тож, якщо що, то вони не зможуть змити пляму ганьби з Пашки.
Тим часом у мерседесі їхали: за кермом – дядечко Ґіві, поряд – Ідея Іванівна, а ззаду – Тетяна Горошко і Пашка.
– Ма, що їм казати? – маючи на увазі під «їм», звичайно ж, телеглядачів.
– А ти що, досі нічого не надумав?
– Нічогісінько. Я в шоці. Це ж прямий ефір!
– Скільки у нас часу на виступ?
– П'ять хвилин.
– Значить так, – зосередилася Ідея Іванівна, – ключові моменти виступу: звертання і прощальні побажання. У середині має бути щось гіпнотичне і дуже тепле.
– Ма, давай без теорії…
– У звертанні ти повинен вжити слово «мої». І сказати це дуже інтимно. Дуже проникливо.
– Мої… – прошепотів з почуттям Павло Іванович. І вийшло це в нього аж надто інтимно.
– Дарагой, Павлик, в тэбэ наканец прарезался чувство юмора! – засміявся за кермом дядечко Ґіві.
Тим часом мамочка продовжувала лекцію:
– У кінці варто пожартувати, щось на кшталт: «Бажаю Вам щасливо пережити стихійне лихо, яке називається «вибори»…»
Усі пасажири «Мерседеса» захіхікали.
– Ти серйозно, ма? – про всяк випадок спитав Пашка.
– Аж надто серйозно, – відповіла та. – І не думай не послухатися.
– Ясно. А чим їх гіпнотизувати?
– Як чим? – здивувалася Ідея Іванівна. – А тим, що ти найкращий. Пригадуєш Карлсона, що жив на даху? Він був найкращим споживачем булочок, найкращим дратуваль-ником хатніх цапів, найкращим викидачем вазонів із вікна…
– Ма, ну, будь ласка, не відволікайся на Карлсонів. Зосередься на мені.
– Синок, у тебе має бути образне, асоціативне мислення. Тому я тобі й згадала про Карлсона. А ти – той, на кого твої виборці чекали все своє життя…
– Як усе просто… А чи вони самі знають про це?
– А ти навіюй, навіюй, гіпнотизуй… І ще одне, – продовжила безцінна Пашина мамочка. – Треба увесь час наголошувати на тому, що ти – свій, що ти один із них. Для цього кілька разів повтори: «Ви знаєте мене… ви добре знаєте мене…» Під кінець промови вони повірять, що вони й справді знають тебе.
– Дарагая, ты просто пэрсик! – промовив свою улюблену фразу дядечко Ґіві.
Однак Ідея Іванівна навіть не прореагувала на комплімент, а із запалом продовжила.
– І треба ще щось трансцендентне…
– Господи, мамо, а це ще що?
– А це те, що ти повинен їм навіяти, переконати їх, що все вже вирішено на небесах. Лише Бог – той суддя, який розсудить. А вони лиш повинні послухати в собі божий голос і не опиратися йому…
– Как красива, чорт пабэри!
– Ґівічок, не чортихайся, – ласкаво попрохала Ідея Іванівна і перехрестилася. – А то він з'явиться і все перепаскудить.
– Кто, дарагая, зъявицца?
– Ну той, рогатий, що не при хаті сказано.
– Какой рагатый, дарагая, каму я рога наставил?
– Господи! Та я про нечистого, цур йому!…
– Мам, не відволікайся! – нервувався Пашка. – Поки що ти не сказала мені нічого конкретного.
– Синочку, не нервуйся. Вже все написано в твоїй книжечці під назвою Доля. Від того, що ти сіпаєш свою мамочку, Доля не зміниться. Якщо тобі судилося бути депутатом, то ти ним будеш, навіть коли виблюєш прямо в камеру… А щоб цього не сталося, уяви себе кимось, хто подобається публіці… Скажімо, Мейсоном із «Санта-Барбари»… Ні, не Мейсоном… Він надто слизький. Може, Штірліцем? Гм-гм. Ні, не Штірліцем. Адже молодь його знає не по фільму, а по анекдотах… Ґіві, думай!
– Дункан Мак-Лауд! – гаряче сказав дядечко Ґіві.
– Ні, – серйозно відказала мамочка. – Дункан Мак-Лауд – безсмертний, отже, аномалія. А народ не буде голосувати за аномалію… Так, хто там у нас ще є в запасі?
– Супермен, – сказав дядечко Ґіві.
– Ні, супермена не любить старше покоління. А в основному воно голосуватиме.
– Може, тоді Павка Корчагін? – чи то пожартував, чи то серйозно сказав наш молодий герой.
– Ти б ще Павликом Морозовим зробився! – зіронізувала мамочка.
– Дарагая, ми пачти на мэстэ, – попередив дядечко Ґіві і проникливо заспівав улюблену грузинську пісню Ідеї Іванівни. – «Цо ти сопели асеа…»
– Ґіві, зараз не до тебе, – насупилася безцінна мама. – Щезни, Ґіві…
– Ти что, дарагая, я же нэ Дэвид Коперфилд!
– Ідея! – вигукнула Ідея Іванівна. – Девід Коперфільд! Синок, перед камерою уяви, що ти – Девід Коперфільд! Все буде чудово! Присягаюся дядечком Ґіві, – розреготалася мамочка і «з почуттям» ляпнула дядечка Ґіві по спині, аж той поперхнувся.