Добре, що дядечко Ґіві вже спав сном праведника, уткнувшись у пухкенькі волохаті ручки. Інакше він би вмер від розриву серця, уявивши, скільки йому доведеться платити за «прямий ефір» по своєму мобільнику. Але в нього ще все попереду. Крім того, йому б дуже не сподобалося нове прізвисько.
Тим часом Варфоломійович, зачекавши не більше п'яти хвилин, зателефонував знову.
– Танько! Скажи їм, що, здається, Разін у паніці. Він бігає туди-сюди і наділяє кожного, хто трапиться йому під руку, крутим слівцем. А пика в нього! Пика! Умора! Ой, іде до мене. Я тікаю. Все. Кінець зв'язку.
У штабі засікли час. Варфоломійовича вистачило рівно на п'ять хвилин. Педант та й годі.
– Слухайте! Ви чуєте? Колосальний з Разіним зчепилися. Чуєте? Колосальний каже: «Ви брудний підлотник!» А Разін йому на те: «А ти маразматик кончений! За мною знаєш, хто стоїть? Ось подивися. Телеграма від самого другого: підтримати Разіна! На, дивись.» Зараз підійду ближче, сховаюся за колону (вже Варфоломійович). Чуєте, що Колосальний сказав: «За тобою, гнидо, стоїть другий, а за мною – вся Україна!» Ну й загнув! Кінець зв'язку! Іде автобусик із заводу
«Серп і молот».
У виборчому штабі – знову ж таки заради хохми – засікли час.
– Сейчас он брякнет! – сказав Васнєцов-Паваротті через п'ять хвилин, і в той же момент задзеленчав телефон.
– Завод проголосував за тебе, Пашок. Ти вже мене вибач, але я їм був пообіцяв, що ти укладеш контракт з китайцями на виробництво пральної машини. А ось ідуть до мене Колосальний і Разін. Уже друзі. Коли вони вже встигли? Ага, спільна халепа. Ясно. Здається, вони йдуть до мене на розборки. Що робити? Тікати? Пізно. Про всяк випадок не вимикаю телефон, будете свідками.
– І звідки ти взявся на нашу голову, інвалід контужений? (Це був голос Разіна). Слухай, Адаме, цей сморчок нам усі плани перепаскудив. Аж руки сверблять!
– Не треба, Миколо, не треба! Це не так робиться! (Це вже Колосальний).
– Передай своєму стрибунцю, дєд, що йому… (погано чути).
Довго щось шаруділо, а потім обірвався зв'язок. Через п'ять хвилин Варфоломійович подзвонив знову і сказав, що він живий. Це всіх присутніх дуже потішило.
У такому стилі минав час.
Настала друга година ночі. Лишилося дві дільниці, що не привезли бюлетені. Саме вони викликали найбільшу підозру: птахофабрика «Жар-птиця» і радгосп «Зоря». Це явно разінівські голоси. Чому ж так довго? Все ж і так ясно!
Дядечко Ґіві голосно хропів. Тьотя Роза і дядя Боря довго боролися зі сном і врешті-решт, двадцять разів попросивши пробачення у всіх і побажавши удачі, пішли додому спати. За підрахунки сіла Ідея Іванівна. Тетяна Ророшко розносила чай та каву і робила бутерброди.
Приїхала «Зоря». Так і є: Разін – 80 відсотків.
Те саме чекали від птахофабрики, на якій у Павла Івановича Печеніга склалися досить гарні стосунки з колективом. Річ у тім, що під час його зустрічі директриса Антоніна Степанівна Качур була у відпустці. Тож недогледіла права Рука Разіна і, як подейкують, його мон амі, як між птахівницями і Павлом Івановичем розгорілася неабияка симпатія. Наш молодий герой їм дуже сподобався. Він був такий столичний, такий… ну, зовсім несхожий на їхніх Іванів та Петрів.
А від Васнєцова-Паваротті дівчата просто мліли. Особливим успіхом у концерті користувалися «пташині» пісні:
Іще:
На біс викликали його славнозвісне «Сміються й плачуть солов'ї…», незважаючи на те, що солов'ї не входили до асортименту промислової продукції птахофабрики.
Після тієї славетної зустрічі хлопці приїхали додому з ящиком курей, ящиком індичих стегенець і десятьма пакетами пташиних потрошків, з яких Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна наробила французького паштету.
Зараз Печеніг і Васнецов-Паваротті були дуже заінтриговані. Невже ті чарівні дівчата і молодички, що так хвацько скручують голови курям, невже вони зрадять їм? Вони з нетерпінням чекали результатів голосування птахофабрики «Жар-птиця». Заради цього вони самі особисто вирушили чергувати до окружної виборчої комісії. На вулиці тупцяв і Разін. Щоправда, з охороною. Цікаво, від кого він збирається боронитися? Від Печеніга, чи що?
Нарешті приїхав фургончик з яскравою жар-птицею. До нього підбіг Разін і відкрив передні дверцята, очевидно, очікуючи, що звідтіля вийде його мон амі з дев'яносто дев'ятьма відсотками голосів. Однак з передніх дверцят вийшла не Антоніна Степанівна, а молода птахівниця Любочка – її особливо добре запам'ятав Васнецов, який провів з нею незабутніх тридцять шість хвилин у гримерній. Молода птахівниця Люба, побачивши Разіна, не перелякалася, а скомандувала водієві:
– Вовко! До мене!
З машини вискочив Вовка, дуже схожий на вовка, а за ним із фургончика викотилися ще шість таких самих вовків, які стали перетягувати мішки до окружної комісії. Вовки були в синіх костюмах охоронців і з дубинками за поясом.
Коли розгублений Разін ретирувався, Васнєцов-Паваротті тихенько підкликав до себе молоду птахівницю Любу:
– Любочка! Любовь! Любёночек!
Молода птахівниця стрепенулася, як пташка, і впурхнула в обійми співака. Той цілував їй маленькі пальчики з кігтиками, що звалися манікюром, не забуваючи при цьому про справу.
– Усе в порядку, любий! Усі дівчата проголосували за Павла Івановича. Але наша мегера влаштувала нам бойкот. Погрожувала, шантажувала. Але ми не піддалися. Це була просто революція. Але ми перемогли!
– Птичка ты моя, ненаглядная! – шепотів Васнєцов-Паваротті і в цей момент відчув непереборну потребу зараз же, негайно віддячити молодій птахівниці за досягнутий результат – і парочка десь зникла. Васнєцов-Паваротті устиг кинути Пашці на ходу:
– Прикрой меня, дружище!
Павло Іванович повернувся до штабу дещо розгублений. Він не знав, як дивитися в очі Тетяні Віталіївні-Фрідріхівні. Не знав, що їй сказати.
Однак та, нічого не підозрюючи, спитала в нашого молодого героя:
– Мій – там? – маючи на увазі, очевидно, «Васнецов – в окружній комісії?»
Павло Іванович кивнув.
Він довго не міг зосередитися на власних виборах, оскільки щойно збрехав. Він довго мучився. Але даремно. Парадокс подружніх зрад полягає в тому, що обманута половина дізнається про зраду найостаннішою. Якщо взагалі дізнається. Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна навіть уявити собі не могла, що в таку ніч можна скочити у гречку. Тож славетна жіноча інтуїція на цей раз не спрацювала.
Навіть Ідея Іванівна ні про що не здогадалася. А вже вона мала нюх на такі речі. Вона активно підраховувала голоси і курила. Лічили досить натхненно й оригінально. Ідея Іванівна виписувала щось на картки розміром з гральні карти і розкладала їх, немов пасьянс, при цьому не виймаючи сигарети із зубів.
– Слухай, синку. Якщо по правді, то ти міг би набрати 50 – 51%. Але чує моє серце, що такого не допустять. Так що готуйся до другого туру.
– Ма, я вже видихався! Не хочу я нічого!
– Я тобі видихаюсь! Чого нюні розпустив, як мала дитина! Ти що, каміння вергав? Чи вугілля добував? Бач, який ніжний!
Увірвався Варфоломійович.
– Фашисти! 49,2%. Хіба таке може бути? Ну скажіть на милість: може бути, шоб кандидат набрав 49,2%.
– А я що казала, – процідила з цигаркою в зубах Ідея Іванівна.
– Це вже остаточний результат? – тихо спитала Тетяна Горошко.
– По Печенігу так. Вже все ясно. Він входить у другий тур. А хто буде другим, ще невідомо. Але то вже нас не обходить. Ходімо спати. П'ята година як-не-як.
Додому йшли немов з роботи. Не було відчуття перемоги. Здається, всі й так знали, як усе скінчиться. Тож не сталося нічого несподіваного. Дивна ця річ – політична боротьба.
Спали до дванадцятої. «Хлопці» – в землянці, а дівчата – по своїх хатах. Напередодні домовилися зустрітися на обід у Тетяни Горошко. Вийшли з воріт і не звернули уваги на білу службову «Волгу», що незграбно припаркувалася, загородивши півпровулочка, де стояла Варфоломійовичева хата. Побачивши Печеніга, Варфоломійовича і Васнецова, водій вискочив і послужливо відкрив усі дверцята в машині. Чоловіки ще достатньо не прокинулися, щоб помітити цей реверанс, тож поплентались по вуличці далі. Водій, розгубившись, заліз до машини і став піпікати. І це не подіяло на чоловіків. Тоді машина рушила прямо з відкритими дверцятами і стала повільно їхати, трохи випереджаючи пішоходів. Нарешті ті звернули на неї увагу. Машина спинилася. Водій знову запросив сісти.
– Ти чого? – озвався Варфоломійович до водія.