Треба сказати, що не все було так погано. Якраз нашому молодому героєві дуже пощастило в тому плані, що члени його виборчого штабу були людьми літніми, які, як ви знаєте, часто страждають на безсоння і надмірну дисциплінованість. Крім того, йому поталанило з Тетяною Горошко. Вона зробила такий нарис про нашого Пашку, що три дні поспіль (доки не заборонила передачу районна держадміністрація) з 16.00 до 16.15 увесь район стояв по стійці «струнко!» під своїми «брехунцями». Пощастило нашому молодому героєві і з дідусем Тетяни Горошко. Річ у тім, що у нього в гаражі стояла стара «Победа», яку вирішили залучити до виборчої кампанії. Це була Варфоломійовичева ідея, який уже перевтомився від громадського транспорту.
Отже, про «Победу». Вона, виявляється, ще їздила. Треба було зробити з неї щось на зразок агітпоїзда. Он у Колосального вже з'явився новий автобусик з мегафоном. Не можна ж відставати! Вирішили пофарбувати «Победу». Розпалилася дискусія щодо фарби. Якщо перемалювати машину в жовто-блакитний колір, їх засуджуватимуть комуністи; якщо в червоний – не проголосують демократи. Вирішили пофарбувати в малиновий: комуністам казали, що це червоний колір, а демократам казали, що це колір козацького стяга, і наспівували при цьому:
Отже, малинова «Победа» із сакраментальними словами: «А ти проголосував за Павла Печеніга?» стала окрасою передвиборчого сезону в районі NN. За кермом сидів Варфоломійович, поряд – дідусь з правами, а ззаду – два голубки – наш герой і його кохана.
Варто зазначити, що виборча кампанія набула нових обертів. Тетяну Горошко любили. Тож вона розпочинала зустрічі. В її завдання входило «розпалити» аудиторію. І Коли та була готовенька, на сцену виходив Він – «увесь в білому». Варфоломійович «сортував» записки. А дідусь Надворі розважав дітлахів.
Ось тут треба дещо уточнити. Спершу про записки. Варфоломійович придумав тут одну штуку. На всіх виступах наш молодий герой «зачитував» п'ять (насправді одних і тих же) записок і давав п'ять, можна сказати, блискучих, відшліфованих в ході виборчої кампанії, одних і тих же відповідей. Ці п'ять записок покривали всі інтереси виборців.
А тепер про дідуся. Ви вже, дорогі добродії, мали змогу з ним познайомитися. Дідусь грався з дітлахами у солдатиків, «танчиків» і «літачків», а, від'їжджаючи, роздаровував іграшки своїм маленьким друзям. Ви гадаєте, дорогі мої друзі, що це він робив із чистого альтруїзму? Е ні! Це був наказ хитрого старого лиса Варфоломійовича. Він-то добре знав, що це ще один засіб впливу на публіку. Так-так! Якщо вашій дитині хтось щось дарує, ви починаєте дивитися зовсім іншими очима на того, хто це зробив. Й ім'я цієї людини золотими літерами вкарбовується у Вашу підсвідомість. А вибори – це така річ, що тут дуже часто в найостанніший момент включається в роботу підкірка. Наприклад, Вам сказано на зборах колективу: всі голосуйте за М.Разіна. І Ви приходите на виборчу дільницю переконані, що проголосуєте саме за нього. Бо ж ви людина свідома. Однак тільки берете бюлетень, тільки берете ручку в руки, а Ваше серце – тьох! – і Ви автоматично закреслюєте і Колосального, і М.Разіна. А чому? А тому, що Ваш рідний відприск солодким дзвіночком десять разів повторив ім'я Павла Івановича Печеніга. І Ви тільки за це і лишили його в списку. Дивись, і не тільки Ви це зробили!… Однак ми дещо поспішили. Повернімося на грішну землю.
А на грішній землі тим часом відбулася одна неприємна річ. Тетяна Фрідріхівна почала вставляти палиці в колеса. І Ви знаєте, чому? Виявляється, вона «віддала своє серце» Павлу Івановичу, а він «поглумився над її коханням», «зрадив її із цією…» (не будемо повторювати поганих слів), і тепер вона (тобто Тетяна Фрідріхівна) «ладна накласти на себе руки».
Ви чекали такого повороту, мої дорогі співбесідники? Жіноча половина скаже: так! А чоловіча скаже інакше: а начхати на цю дурепу!
Ні! Ні – в жодному випадку! Адже Смольний добре працює! У бібліотеці активно зріс відсоток читачів, які цікавляться «новими надходженнями». А крім того, там другий кактус розцвів! Як же за два тижні до виборів міняти дислокацію? Такого собі не дозволить ні один стратег і ні один тактик. Що вже казати про Варфоломійовпча!
Він з усіх сил намагався задобрити «свою клізму», але та не здавалася: «Або я, або Танька!» (Начебто вона не була Танькою).
Така ситуація, мушу Вас запевнити, є набагато загрозливішою, аніж усі інші передвиборчі баталії. І якби не щаслива зірка Павла Івановича, все б пішло котові під хвіст. Тому самому, який зустрів нашого молодого героя на сходах готелю в день його приїзду.
«Щаслива зірка» нашого молодого героя з'явилась в особі чоловіка Тетяни Віталіївни-Фрідріхівни. На ньому ми зосередимо свою увагу довше. Він того вартий. Це справді була зірка. Зірка естради, яка періодично тікала від своєї «мегери-жінки» в столицю і періодично поверталася під її ж, мегерине, крильце. Причому три останніх повернення відбулися безуспішно: Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна не прийняла свого блудного чоловіка. Не тому, що сама так хотіла. А тому, що так хотів батько. На цей раз повернення було четвертим. Однак усе по порядку.
Якось серед ночі у двері землянки хтось загупав. Варфоломійович відчинив. На порозі стояв його «зятьок»:
– Папа! – радісно кинувся йому на шию той.
– Я тобі не «папа»! – буркнув Варфоломійович.
– Батьку! – поміняв тональність зять. Варфоломійович відсахнувся і почав було виштурхувати
того на вулицю, як тут його осяйнула якась ідея. Причому Ця ідея виявилася настільки геніальною, що він, несподівано Для свого зятька, сказав миролюбиво:
– Ну, заходь-заходь, Паваротті!
Той від несподіванки онімів на якийсь час і мовчки присів На табуретку.
– Ну, бреши-бреши, Паваротті, про свої столичні успіхи!
– Папа… гм-гм… батьку, я скучив за вами, за мамою, за Тетянкою, за донькою. Ось і приїхав!
– Чого ж тобі від мене треба! Шмаляй назад у свою столицю, щоб я і духу твого не чув!
– Папа! Я ж повернувся! Тепер уже назавжди! Клянусь! Если честно, на фиг я там никому не нужен. Нікому я там не потрібен. А тут у мене сім'я, дім…
– Хата не твоя… поки я живий!
– Да мне ничего не надо! Не треба мені нічого. Тільки б ласки трішки і любові. Я уже отгулял свое. И отпел. Хочу до Таньки. Разрешите… дозвольте повернутися!
Дорогі мої читачі! Хочу Вас попередити. Варфоломійович – людина чесна і безкомпромісна. Він не з тих, хто пробачає зраду. Але те, що він зараз зробить, продиктоване виключно тактичними мотивами.
Варфоломійович нахилився до зятька і сказав:
– Відспіваєш двадцять концертів – пущу до Таньки. Ну що, мої любі друзі? Ви оцінили цей блискучий хід?
Отож-то! Вчіться, доки Варфоломійович живий.
Отак у землянці Варфоломійовича стало жити троє, а в малиновій «Побєді» стало їздити п'ятеро.
Зірка естради мала красиве російське прізвище Васнецов, божествений тенор, московський акцент і особливу пристрасть до українських романсів. Ця вибухонебезпечна суміш і складала суть нашого нового знайомого. Узагалі Васнецов був самим парадоксом, оскільки уособлював непросту дружбу двох східнослов'янських народів. Коли він виходив на сцену і починав виконувати свій коронний номер «Сміються й плачуть солов'ї…», і бив себе кулаком у могутні груди відповідно до тексту пісні, то найзапекліші русофоби пробачали йому російське прізвище і гидотний московський акцент і кидалися в обійми до не менш зворушених українофобів.
Згадані слова відомого українського романсу використав Варфоломійович у другій агітці, на якій був зображений «Паваротті-Васнєцов» з метеликом. Під ним були надруковані слова: «Сміються й плачуть солов'ї… А наш обранець – Печеніг!» Визнаємо, листівка не ідеальна, однак вона мала неабиякий вплив на виборців жіночої статі. Вони віддирали ту листівку і приклеювали її скотчем у себе вдома над дзеркалом. І в такий спосіб засвоювали, за кого їм слід голосувати.
Мушу Вам признатися, Варфоломійович мене дивує все більше й більше. Ну скажіть на Бога, де беруться у цього висушеного чоловічка з упалими грудьми і старою совковою ментальністю такі нестандартні рішення? Звідкіля в цього ортодокса стільки свіжих ідей? А, може, це правда, що про нього подейкують злі язики: що він полковник КДБ і старий розвідник? Га?
Не будемо зациклюватися на цьому. У нас і без того багато клопотів.
От, скажімо, такий клопіт: гала-зустріч усіх кандидатів у депутати по нашому виборчому округу в міському будинку культури. Політична солянка. А це річ серйозна.
Уявіть собі: виходить на сцену Адам Колосальний – знаменитий борець за права обездолених матерів-одиначок і за введення букви «Ґ» в українську абетку. Він – чорнявий, кучерявий, зі смолянисто-чорними вусами, стріляє очима в зал і запалює слабонервову частину публіки. Адам Колосальний балотувався по цьому округу втретє. В цьому були свої переваги (нікому не треба було доводити, хто він є), але й були свої недоліки (він уже встиг добряче набриднути публіці). Колосальний мав свій стабільний електорат, який складався з групи вчительок української мови та літератури середнього віку православного віросповідання.
Що стосується Миколи Разіна, то він був сірим і непримітним. Його совкова зовнішінсть і безлика мова не відзначалися оригінальністю чи бодай елементарною привабливістю. Однак не поспішайте, мої любі друзі, скидати його з шальок терезів. За ним стояла така ж сама, як і він, сіра і безлика маса однодумців, партія влади. А це дещо серйозніше, аніж романтичний запал кучерявого політика, що відзначився хіба Що такими самими кучерявими промовами на абстрактні теми свободи і справедливості з трибуни парламенту. У партії влади – закон джунглів під лозунгом «Ми з тобою однієї крові – ти і я». У партії влади немає місця «самоволці». Якщо ти її член, то зроби відповідний процент для свого начальника, якому доручено (так-так, саме доручено, а не забаглося) балотуватися по певному округу. І ви це зробите не тому, що дуже любите свого начальника. А тому, що ви з ним однієї сірої крові. І зробите це, не гребуючи ніякими засобами: підкупом виборця або його шантажем, переконанням, умовлянням, а найпростіше (і нема чого собі голови мастити) – фальшивкою. Останнє є дуже важливим: найвіртуозніше виходить у партії влади на виборах ефект «мертвих душ». У цьому полягав головний козир і М.Разіна.
Серед учасників гала-зустрічі були також пташки нижчого польоту: голова місцевого осередку Комуністичної партії – Федір Смирнов, чоловік чесний і порядний. Він чесно сповідує комуністичні ідеали. Він не зраджує своїм принципам у той час, як вони стають не модними. Він любить свою сім'ю і водить свого внука Федю на демонстрації в червоному піонерському галстуку, від чого той тихо ненавидить діда. Федір Смирнов – людина дуже приваблива у своїй чесності та незрадливості і водночас дуже безпорадна, яка, стоячи на щойно спорожнілому пероні, усвідомлює: «А мій поїзд пішов!»
Серед кандидатів було ще двійко лівих і двійко правих. Вн, бува, не подумайте, любі добродії, що двійка лівих буде воювати проти двійки правих! Якраз навпаки! Двійко правих – колишні члени однієї партії, що розкололася, воюватимуть між собою. А двійко лівих – так само члени колись однієї партії, що розкололася, також гамселитимуть один одного. Це ж так природно! Це так по-українському! Які вони були однакові у своїй ненависті один до одного! їх не стільки цікавило, як самому пройти на виборах, скільки, як не дати своєму колишньому колезі, а нині супротивнику виграти. Вони топили один одного в лайні і під кінець зустрічей самі захлиналися лайном.
І ось серед усього цього ярмарку Павло Іванович Печеніг почувався, м'яко кажучи, незатишно. Одна справа – віч-на-віч з виборцем: наївним і хитрим, довірливим і недовірливим, добрим і злим. Інша – в одній упаковці з усім цим політичним різнобарв'ям.
Уявіть собі, мої безцінні читачі, набитий битком зал. Ви повинні себе продати на цьому політичному ярмарку. І продати якнайдорожче. Як це зробити?
Наш молодий герой стояв за кулісами і тремтів. Його нудило. Повз нього проходив самовпевненою ходою кучерявчик Колосальний, поширюючи запах дорогих французьких парфумів. На Пашку він навіть не дивився. Його цікавив у цей момент психологічний стан його основного опонента – М.Разіна. Той був порівняно з ним маленьким і нікчемним. Як він помилявся, цей пихатий і самовпевнений Колосальний! Невже роки, проведені в парламенті, позбавили його елементарного політичного нюху? Однак чому ми ним так переймаємося? Це його клопіт! Що нам до його особистих проблем? У нас і своїх по вуха.
Наприклад, ну що робити з тремтінням у колінах у нашого молодого героя? Ну, що з цим робити? Як його заспокоїти? До нього підійшов Федір Смирнов і поплескав його по плечу:
– Не журися! Воно не варте того! Після виборів запрошую на рибалку. Заспокоює краще від будь-якого транквілізатора.
Пашка з удячністю посміхнувся. Посмішка вийшла жалюгідною і млявою.
– Кандидати! На сцену! – скомандував розпорядник зустрічі.
Кандидати вийшли на сцену, де вже стояли стільці. Пашка сів на крайній стільчик, так, щоб виступати останнім. На сцену намагався не дивитися. Аби зовсім не розклеїтися. Поки ведучий щось промовляв, він став подумки підбирати слова, однак ті розсипалися, як перли із розірваної низки. Як їх зібрати докупи? Пашка кляв себе за те, що не послухав Варфоломійовича і не написав текст промови на шпаргалці.
Поряд сидів Федір Смирнов – спокійний і відкритий. Він сидів на стільці з прямою спиною, склавши докупи руки на колінах, переплівши пальці. Ноги були схрещені під стільцем. Він спокійно розглядав усе, що діється в залі. Прямим і відкритим поглядом. Пашка з повагою дивився на сусіда: той тримався як людина, яка не зробила нікому нічого лихого, тож не має чого соромитися.
Пашка спробував зробити те саме: схрестити ноги під стільцем, випрямити спину, сплести пальці рук. Проте, подумавши, що це виглядатиме смішно, повернувся до попередньої пози: поставив ноги рівно, колінце до колінця, і склав руки на грудях. І тут він відчув щось невловиме, що його якось підбадьорило. Що це? Пашка підняв голову і почав гарячково вдихати чутливими ніздрями повітря. Ось воно, ось! Запах бергамоту з сандалом. Це вона! Мамочка!