*
Писав художник полотно...
А вийшло звичайнісіньке рядно.
*
Погляньте, на якій він опинився висоті!..
А виповз чоловік туди на животі.
*
Для дурисвітів найважливіше з мистецтв
Мистецтво перевтілення.
*
Слабенький тенор часом
Силкується заговорити басом...
*
Це та голова,
Що вогонь у солому хова...
СЕРГІЙ ВОСКРЕКАСЕНКО
Ти привітала
Нерона лютого, Сарданапала,
Ірода, Каїна...
Т. ШЕВЧЕНКО
Одного разу десь на розпутті зустрілися Каїн, Ірод та Іуда...
Отож зустрілися, сіли під осикою у холодочку й засперечалися, хто з них найславетніший.
— Безперечно — я,— сказав Каїн.— Це ж я — першовбивця. Це ж я — першовідкривач насильства і першопрохідник політики великої ломацюри. Я — перша Сильна особа в земній антиісторії. Я — протофашист. Я перший сказав: «Усе дозволено». Я навчив єзуїтів, що мега виправдовує засоби. Це за моїм методом убивчої аргументації можна довести кому завгодно все, що завгодно (тут Каїн з жалем пригадав, що забув у лісі свою ломаку). А ви — лише мої скромні учні й наслідувачі!..
— Усе — «я», «я», «я»! Ніякої тобі скромності!— саркастично посміхнувся Ірод.— Хвалько. Павич! Убив одну-однісіньку людину й розхвастався! Теж мені масштаби! Тут нема чого й сперечатися — я найславетніший! Це не вам, а мені належить честь бути родоначальником масового винищення. Це з мене брали приклад чінгісхани, гітлери й піночети... А ти, Каїне, просто собі банальний убивця! Кустар-одинак!..
— Обоє ви — дрібнота!— перервав Ірода Іуда.— Один прикандичив брата, а другий наказав постинати голови немовлятам. І радіють: ось ми які! Ти знаєш, Іроде, хто ти є? Звичайнісінький східний деспот! Тривіальний тиран, якими в історії хоч греблю гати! До того ж я — гуманіст, і у мене твоя «слава» викликає тільки огиду. От я нікого не вбивав, а проте ім'я стало прозивним...
— Категорично протестую!— обурився Ірод.— Я теж особисто нікого не вбивав. Ось диви: і руки у мене чисті!.. А щодо вимушеної ліквідації немовлят, то це не вбивство, а мудра акція. Я виходив із вищих національних міркувань і мусив діяти рішуче й невблаганно. В ім'я спокою держави. Не шкодувати життя моїх любих підданих. Та й невідомо, що виросло б з тих немовлят. Може, якісь нові іуди та каїни, вибачте на слові...
— Софістика!— заперечив Іуда.— Все одно моя слава є якісно вищою. Я — апостол донощиків й пророк зрадництва. Зрадник і ренегат з великої літери. Тридцять срібняків — це звучить! Поцілунок Іуди — це звучить!
— То чому ж ти, Іудо, повісився?
— Вам цього не зрозуміти. Моє самогубство — наочний вияв багатства душі її тонкості моєї інтелігентної натури. Спочатку я зрадив Учителя, а потім зрадив себе. Але саме зраджуючи себе, я не зраджував собі. У цій непослідовності — моя послідовність: я — тотальний зрадник. Адже в цьому — логіка зради. Зрадника або вішають, або він сам себе вішає. На відміну від Гапона або Власова, я скористався свободою вибору.
— Інтелігент! — вилаявся Ірод.
— Іуда! — вилаявся Каїн.
І вони розійшлися в різні боки, підозріло оглядаючись один на одного. Каїн пішов до лісу шукати добру ломаку, щоб у слушний момент переконливіше довести, хто з них найславетніший. Ірод попрямував до найближчого жандармського відділка організовувати каральну акцію прати своїх опонентів. А Іуда побіг додому писати донос на Каїна й Ірода — небезпечних історичних злочинців, чомусь досі не затриманих Інтерполом...
З нової редакції повісті Валерія Шевчука.
Пробуджує мене крик півня на світанку. Я виходжу надвір і прямую по мосту, де заколисуюче шумить вода. Над річкою ще стелеться туманець. Полюбляю ранкову купіль.
Зараз мені поспішати нікуди — канікули. Я стою на мосту, обіпершись на парапет, і, мов зачарований, раз у раз плюю у воду. Дивлюся, як потік ласкаво приймає мою слину в свої вологі обійми і несе бозна-куди... у Дніпро, Чорне море, Атлантику... Мені, не знаю чому, завжди кортить плювати у воду, коли я опиняюся на мосту. Відчуваю в такий момент: ми з річкою побраталися, тепер вона — моя сестра.
В такі хвилини ні про що не думаю і нічого не бажаю (солодке байдикування — моя натура). А втім, думаю, що це, мабуть, і є щастя: стояти отут на мосту й бездумно цвиркати у воду, нікуди не поспішаючи і нічого не жадаючи від життя. Отак би й стояв увесь день! Плюю...
І в цей момент мій мозок ластівкою черкає якась думка. Може, тільки тінь думки. Не встигаю прийняти її до своєї свідомості, як одразу ж забуваю.
Аж тепер мені вже здається, що в тій недодуманій думці було щось дуже й дуже важливе для мене, для всього мого подальшого життя, ба навіть для долі людства. І я починаю хвилюватися, бо не можу пригадати, про що я допіру подумав. І, певно, ніколи-ніколи не пригадаю!.. А може, мені тільки примарилося, що я подумав?
Відчуття щастя відразу зникає. У серці загніздилися збентеженість і безглуздий страх: сталося непоправне.
Мені хочеться тепер втекти від самого себе, щоб заспокоїться. І от я ніби вже роздвоююся й підношуся над собою аж ген у ранкову блакить, де креслять небо чайки і ластівки. І бачу звідти, згори, міст через річку, а на мосту самітного хлопця в дешевих джинсах. Він стоїть, обіпершись на парапет, і замислено раз по раз плює у воду. Мені дивно стає, що той хлопець — негарний і мізерний,— це я. Жалію його, такого чудерного й безпорадного. Хочу знову з'єднатися з ним, бо в душі острах: як зараз ми не з'єднаємось, я вже не повернуся на землю й вічно літатиму в цьому небі, скиглячи, мов ті чайки.
До того ж пригадую: мама з татом чекають мене на сніданок і не сідатимуть за стіл, поки я не повернуся. А ще маю віднести бабці по матері продукти, що їх купила моя мама, тобто бабусина донька (баба живе окремо — у власному будиночку, це дім її батьків і дідів)...
А ще я бачу: по дорозі дибає людина, дивно схожа обличчям і статурою на Оноре Бальзака. Бальзак сходить з хідника на мості і прямує до мене (обидва мої «я» вже щасливо з'єдналися).
— Доброго ранку, Сергію,— каже мені Бальзак, і я пізнаю в ньому автора цієї повісті.— Шукав тебе, щоб порадитися. Час уже закінчувати повість, а я не відаю, що з тобою вдіяти. Чого тобі від життя треба, хлопче? І що робитимеш, як я поставлю останню крапку?
— Якось житиму,— відповідаю байдуже.— Якось житиму, і хай це вас не турбує. Я сам по собі, а ви, автор, самі по собі. Отож ставте крапку.
І автор у мене на очах ставить крапку.
Пародист теж.
Походження підлабузництва сягає глибини століть. Проте люди не відразу зрозуміли, що підлабузництво — це підлабузництво. Наприклад, ті стародавні греки й римляни, котрі приносили в жертву богам ягня чи бика, аби одержати натомість якусь особисту вигоду, зовсім не вважали себе за підлабузників. Але, на наш сучасний погляд, це навіть гірше, ніж звичайне підлабузництво, то — відвертий хабар! У давні часи поет, опинившись на мілині, складав оду цезарю, королю, цариці або її фаворитові. І вони віддячували йому молодою рабинею, золотою табакеркою чи якоюсь хлібною синекурою. І ніхто не називав такого поета підлабузником. Це вважалося цілком природним. А тепер, якби я написав захвалювальну рецензію на посередній роман впливового письменника, мене б заплямували як літературного підлабузника. У наш час критикові, щоб мати авторитет, краще недохвалити, ніж перехвалити (проте не всі критики це збагнули).
Та хоч ми тепер знаємо, що підлабузництво — це підлабузництво, воно, на жаль, не перевелося.
Усяке підлабузництво грунтується на принципі зворотного зв'язку: я тобі щось зроблю, а ти за це мені віддячиш (за формулою: «А — Б; Б — А»). Найпоширенішим є так зване «внутрішньовідомче підлабузництво», коли підлеглий підлабузнюється до свого начальства (за схемою «знизу вгору» або «по висхідній вертикалі»). Випадок, коли б директор підлабузнювався до вахтера, є аномальним.
Водночас поряд із типовою схемою «знизу вгору» досить поширеною є й схема підлабузництва «по горизонталі». Сусід підлабузнюється до сусіда з надією, що той запросить на вечерю, співробітник — до товариша по службі, якого, можливо, колись висунуть. Є підлабузники, сказати б, універсального профілю, які підлабузнюються до всіх,— а раптом знадобиться в майбутньому... Є підлабузники за натурою, які свідомо не шукають безпосередньої вигоди. Просто їм до вподоби помічати ласкавий погляд начальства [Питання підсвідомого підлабузництва має зацікавити психологів і стати темою спеціального дослідження]. Дехто навіть заперечує приналежність цих людей до підлабузників, вважаючи, що вони просто передають куті меду через брак почуття міри.
Досвідчені підлабузники завжди гарні психологи: вони знають слабості й пристрасті потрібних їм людей і майстерно їх використовують. Якщо начальник підлабузника завзятий рибалка — підлабузник теж стане рибалкою, хоч його нудитиме від насаджуваного на гачок черв'яка. І ловитиме рибу в тому ж місці, де і його начальник. Якщо директор футбольний болільник — підлабузник відвідуватиме всі матчі, де грає улюблена команда директора, хоча в душі він зневажає футбол. Якщо ж його директор не терпить підлабузників, підлабузник на зборах гнівно картатиме цю людську ваду...
Я особисто знав одного з таких. Відвідуючи збори і засідання, він завжди сідав у першому ряду й віддано дивився в очі керівникові. І, уявіть собі, цей примітивний прийом допомагав йому робити кар'єру. Він успішно підіймався по службовій драбині, доки не змінилося начальство. Новий керівник терпіти не міг, щоб його пильно розглядали. Він наказав перевірити роботу відділу, який очолював підлабузник. І край надіям!
Відомий ускладнений варіант прийому «їсти очима начальство»: підлабузник після виступу шефа ставить йому одне-два доречних запитання. Тут уся сіль у тому, щоб ці запитання, з одного боку, дали б начальникові можливість ще раз виявити мудрість і ерудицію, а з другого — засвідчили б глибоку зацікавленність підлабузника. Тобто його мета — викликати позитивні емоції у шефа і пов'язати їх із своєю особою. Звичайно, результативно користуватися цим складним прийомом спроможні тільки кмітливі і тактовні підлабузники. Початківець тут неминуче пошиється в дурні. Наприклад, ви поставили запитання, на яке начальник не може швидко відповісти, і прилюдно осоромили шановну людину...
Один мій знайомий, розумна людина, зробив кар'єру саме на доречних запитаннях своїм науковим керівникам. Цією методою він оволодів ще в школі. Щоправда, спочатку він грубо прорахувався. Щоб набути авторитет у класі, почав ставити учителям різні каверзні запитання. Зрозуміло, посипалися двійки. Тоді кмітливий хлопець перебудувався і закидав учителів тільки доречними запитаннями, які наочно засвідчували його старанність. Звичайно, для цього доводилося заглядати в підручник. Але ж без праці нічого не досягнеш, навіть у підлабузництві! І учителі вже казали один одному: «Який начитаний і здібний хлопчик наш Боря!» І ставили йому п'ятірки. Свою методу він розвинув і удосконалив, навчаючись в університеті і в аспірантурі. Нарешті Боря став кандидатом наук і тепер мріє, захистивши докторську, піти на заслужений відпочинок.
Як бачить читач, підлабузництво — досить трудомістка праця. Вона потребує від підлабузника терпіння й витримки, бо звичайно не розрахована на швидку віддачу. Наївно думати, що людина, до якої підлещується підлабузник, відразу за це йому віддячить. Тут взагалі можливі прикрі несподіванки. Усі зусилля підлабузника часто-густо виявляються марними. Отож в його роботі завжди є елемент професійного риску.
У цьому плані варто зіставити підлабузництво і хабарництво. У принципі, кожний підлабузник — рідний брат хабарникові. Мета одна: одержати якусь вигоду від потрібної людини. Але хабародавець діє грубо і примітивно — порушує карний кодекс. Він поспішає. Йому потрібен негайний позитивний ефект. А підлабузник не поспішає і не порушує Карного кодексу (хоч порушує моральний). У нього дальній приціл: одержати відповідні проценти від своєї поведінки. І якщо хабар — одноразовий акт, то підлабузництво — система різночасових дій, розрахованих на тривалий вплив.
На жаль, дехто ставиться до підлабузників поблажливо. Дехто вважає підлабузництво дрібною людською вадою, яку нібито можна вибачити, як зброю слабших. Наче підлабузники підлещуються до начальства, побоюючись за своє місце під сонцем. Якоюсь мірою воно, може, й так. І все ж насмілюсь дати пораду товаришам з народного контролю: якщо директор установи чи підприємства оточив себе підлабузниками — негайно призначайте ревізію: там щось негаразд!
Підлабузництво — це той дим, якого без вогню не буває!