Прізвище його було схоже на скорочену назву якоїсь установи: Окс. Звали, його Самуїл Миронович, і він чистив на привокзальному майдані черевики.
Самуїл Миронович не був останнім серед численного й поважного племені чистильників міста Сонячноморська. Своєю щіткою, ваксою і сукнянкою він виготовляв сонячні зайчики — по одному на кожну черевико-одиницю.
Місто було південне. У місті було багато моря, багато сонця, і сировини на зайчики в Окса завжди вистачало…
Громадянин, який щойно зійшов з поїзда, певно, захотів стати власником таких зайчиків, він захотів прикрасити ними носки своїх черевиків. А може, цей громадянин захотів стати власником коробочки вакси чи шнурків, бо й цим товаром торгував Окс. Громадянин підійшов впритул, поставив свого не дуже нового й не дуже важкого чемодана на гарячий асфальт, а ногу — на дерев’яну приступку.
— Черевики бачу вперше, — сказав Окс, не дуже поспішаючи орудувати щіткою, — а з хазяїном їхнім мав честь. Привіт, Юрію Семеновичу. Здрастє, молодий чоловіче!
Самуїл Миронович! — вигукнув Юрій Семенович і глянув на Окса, як Шекспір на короля Ліра в останньому акті.— Самуїл Миронович Окс — чистильник чобіт?!
— А ви, молодий чоловіче, хотіли б мене бачити на посту начальника обехеес, еге?.. Сідайте, так буде зручніше.
— Спасибі, я насидівся.
— Ви невиправні, хоч і були в виправній колонії. Хвастощі колись погублять вас. Він сидів! Х-ха! А я думав, що вас зробили торгпредом і ви весь час закуповували фініки в республіці Гондурас на потреби місцевої промисловості! Х-ха! Він сидів! Я юначе, за свій вік просидів більше, ніж ви взагалі прожили, й ніколи цим не задавався… Х-ха, йому потрібен глянець! Слухайте, Черчик, ви можете прожити без глянцю до завтра? Підприємство закривається й відкривається завтра згідно з розкладом, затвердженим круглою печаткою міськкомунгоспу. Опечатувати двері я не буду, крадіжки із зламом не передбачається. Останнім часом крива злочинності в нашому місті пішла різко вниз, і, якщо ви приїхали надовго, тут можете стати люмпеном.
— Окс, ви ж знаєте, що я в житті не зламав жодного замка і не вкрав жодної копійки.
— Знаю! — чомусь зрадів Самуїл Миронович, замикаючи підприємство. — Мабуть, саме через це наша юстиція не знала, де вас посадити, а адміністрації колоній не переносили довгих розлук з вами. І Ви завжди були їхнім коханим сином.
— Окс, ви старий цинік, а я стомився…
— Поїдемо до мене, — запросив чистильник.
Вони довго їхали трамваєм… Окс жив на околиці міста у флігелі, який не вписувався в архітектурний ансамбль і не прикрашав вулиці.
— Його скоро знесуть, він у конфлікті з Сонячноморськом, — пообіцяв Самуїл Миронович.
Помешкання було скромне.
— І тут живе мільйонер! — театрально заломив руки Черчик.
— Колишній, — скромно поправив господар, відкриваючи банку кабачкової ікри.
— Окс, не валяйте дурня. Я не знаю, якого коника задумали ви встругнути, влаштувавшись чистильником, але я певен, що це не з доброго дива. Тут щось не так.
— Кушать подано! — сказав Окс тоном метрдотеля. — Юначе, я завжди був переконаний, що азовський бичок, не кажучи вже про чорноморського, більше, ніж ви, схильний до аналізу й синтезу і в порівнянні з вами — Сократ. Коли мільйонер стає чистильником чобіт і не втрачає гумору, треба бути трошки ідіотом, щоб не зрозуміти, що тут щось не так. їжте ікру, Черчик, вона не паюсна, але вітамінозна. Омарів сьогодні не буде. Катання на яхті теж відміняється. Юначе, мені шкода грошей, витрачених на ваше виховання у виправно-трудових колоніях, а я ніколи не жалів чужих грошей. Таких, як ви, виправляє тільки могила, але ви ще молодий, і треба щось робити. Ви мене знаєте, Черчик, я не альтруїст, проте мені шкода й вашого прокурора. Він із сльозами на очах просив дати вам п’ятнадцять, його не послухали — і, я тепер переконався, — абсолютно даремно. Черчик, ви бачили коли-небудь тротуар, вимощений миколаївськими десятками?
— Він мені сниться все життя.
— Не брешіть, Черчик, ви не перед слідчим. Ви піжон, а піжонам не сняться романтичні сни. Далі зайвої пайки ваша фантазія ніколи не залітала на своїх рахітичних крилах. А я бачив такий тротуар…
Ви знаєте, Черчик, що, коли я сів останнього разу, у мене все описали, й залишилася тільки подруга жизні в моєму порожньому домі в Голубові. Я сиджу, вона живе в домі. І раптом їй набрид Голубів. Раптом вона захотіла мати клімат. Їй захотілося чайок і гуркоту якірних ланцюгів. Жінкі завжди сохнуть за моряками, навіть коли їм вже минає п’ятдесят вісім. Що ж робить стара ідіотка, подруга днів моїх суворих? Вона продає дім у Голубові, їде в Сонячноморськ і, не читаючи плаката «Отправляясь в дальний путь, аккредитив взять не забудь!», везе всі гроші готівкою. Правда, у старої вистачило глузду сховати частину з них за пазуху, а частину — в інше місце. Але… ви мене зрозуміли, частину, й більшу, в неї крадуть. За решту вона купує цю «віллу», де ми з вами сибаритствуємо. Я сиджу. Але я вірю, що вийду, й справді виходжу. Я приїздю в Голубів. У моєму домі чужі люди. У дворі зміни. Да, маленька деталь. Перед останньою відсидкок я замурував півпуда миколаївських десяток у грубу-Я не просто замуровував. Я колупав кожну цеглину і ховав по десятці, замазуючи глиною. Я питаю: «Де груба?» — «На біса нам ваша груба? Ми собі поставили парове опалення, а вашу грубу викинули». — «Де цегла?» — «Цеглою ми вимостили доріжку від дверей до хвіртки». Ви щось подібне бачили? Тротуар завдовжки три метри й вартістю півмільйона! І хай мені після цього скажуть, що піраміду Хеопса збудовано з архітектурними надмірностями.
- І ви?..
— Я? Не міг же я колупати цей золотий тротуар у них під носом. Я вирішив виждати…
— Ну і…
— А через місяць і дім, і тротуар, і все пішло к чортовій матері, бо там пролягла нова траса. Хазяям дали квартиру…
— А золото?
— Золото в цеглі.
— Пропало?
— Вам невідомі елементарні закони матеріалізму. Матерія вічна й безконечна. Його або вже знайшли (хіба ви не знаєте, як у нас вантажать і перевозять цеглу?), або знайдуть. От і все. Треба відпочивати, Черчик. Я бачу, висновків робити ви не вмієте. Та закрийте рота, те золото все одно піде мимо вас.
Черчик шукав роботу. Зайчики на його черевиках зблякли, дарма пропало Оксове мистецтво. Черчик ходив по місту з кінця в кінець. Але чи то в місті Сонячноморську комітет по організованому набору робочої сили пішов у глибоке підпілля, чи об’яви, де перелічується, якому підприємству які робітники потрібні, висіли так, що Юрій Семенович їх не помітив… Одне слово, Черчик шукав роботу, та не міг надибати її. Він заходив до потрібних йому установ, але потрібних йому людей не знаходив. І він поїхав на другий кінець міста, просто додому до Шкуровського, хоч у принципі вважав такі візити безтактними.
Ще в провулку, за рогом, але вже недалеко від! особняка, він почув з подвір’я дитячий гамір. «Невже, — роздратовано подумав Черчик, — в один день з’їхались усі жінки Шкуровського? Скільки їх? Певно, не менше як дванадцять. Цього ще не вистачало! Поговори в таких умовах!» Він взявся за клямку й тільки тут помітив на хвіртці щось нове. Замість попередження «У дворі злий собака», була прибита новенька табличка: «Дитсадок «Ягідка». Вона вичерпно пояснювала походження дитячого гамору. «Невже я помилився?»— подумав Черчик, але тут-таки зрозумів, що помилитися не міг, і йому стало холодно. Він побрів назад, тягнучи ноги, як хворий на подагру дід…
… — Черчик, — сказав Самуїл Миронович, коли той, стомлений і голодний, сумний і сердитий, причвалав на «віллу», — Черчик, я завжди зневажав ясновидців і ворожбитів, але я сам можу розказати про ваше сьогоднішнє минуле. Ставлю порожню коробочку від гуталіну проти банківського сейфа, що ви були в Шкуровського.
Черчик так здивовано глянув на Окса, що потреба в ствердженні відпала сама собою.
— Були. Та коли б ви проконсультувалися зі мною, я б вам ще вчора розповів, що Шкуровський змінив адресу. Він засипався.
— Як?
— Не як, а чим. Шкуровський засипався тирсою. Черчик, ви бачили коли-небудь блакитних ведмедів?
— Ні.
— Може, й бачили, та не звертали уваги. Ведмідь кольору неба, звичайно, нонсенс, як кажуть французи, але він існує.
— Цих ведмедиків видєлували в артілі, якою керував Шкуровський. Він одержував сотні метрів плюшу — блакитного, наче волошки, й уклав договір з деревообробним комбінатом на тирсу. Ви знали Шкуровського, і ви розумієте, що він думав не про те, як набивати ведмедиків. Він думав, як скоріше й зручніше набити власну кишеню. Ви знаєте, що Шкуровський не був набитим дурнем. В голові у нього була не тирса. Шкуровський швидко знюхався з директором магазину «Культтовари», і вони, як люди культурні, швидко-швидко один одного зрозуміли. Шкуровський випустив першу партію блакитних ведмедиків. Десять штук. А для чого, питаю я вас, більше? Швидко-швидко здав їх у магазин і швидко-швидко закупив назад. Потім знову здав і знову закупив. План виконувався на во!
Щоранку перед самим відкриттям магазину з являлася в тому районі симпатична бабуся, в якої було десятеро внуків, що дуже любили бавитися блакитними ведмедиками. Щоранку бабуся купувала кожному внукові по ведмедику. Ви мене розумієте, Черчик? Ну от. Та якось бабуся спізнилася (знаєте, старість не радість), — і одного ведмедика купили без неї. Розумієте, Черчик, один ведмедик випав з обороту. Шкуровський оштрафував бабусю на суму вартості ведмедика й оголосив їй догану в наказі. Решта дев’ять ведмедиків укупі й тепер. Коли хочете, можете побачити їх у камері речдоказів обласного обехеесу. Але, я думаю, ви не захочете. Ви розумник, Черчик, і ви не запитуєте, куди поділися сотні метрів блакитного плюшу, які Шкуровський акуратно одержував на базі. Кількість ведмедиків була постійна, як кількість апостолів, зате кількість дамочок у блакитних плюшевих робах зростала. Але ви, Черчик, не розумник на всі сто, бо не запитуєте мене, куди дівалася тирса. На цей товар попиту не було, а надходив він теж акуратно. Артіль задихалася від тирси, артіль засипалася тирсою.
Шкуровський спробував було кидати її у вогонь, та легше підпалити варені сосиски, ніж вогку тирсу! Приїхали пожежники, і Шкуровський погорів, сплативши штраф. Тоді він надумав возити тирсу грузовиком аж до лиману й зсипати у воду. Це було дорого, але це був вихід. Тільки ви не знаєте, Черчик, що таке дубова тирса. Вода в лимані стала пахнути, наче коньяк. Мабуть, через це й втопився Гришка Босой. Він був алкоголік і з’їхав з глузду на ґрунті лиману, який пахнув коньяком… Ну, потім втрутилася санінспекція, лиман мало не опечатали, але до цього не дійшло. Опечатали квартиру Шкуровського. Решту, Черчик, домислюйте. І взагалі викиньте з голови дурниці. Роботи ви не знайдете, будете безробітним. До речі, я поважаю закон гостинності, але більше як десять днів тримати вас і у своєму пансіонаті не зможу. Мені не хотілося б робити неприємності нашому дільничному міліціонерові. Дуже симпатичний чоловік. На добраніч, Черчик, і хай сняться вам блакитні ведмеді…
Черчик шукав роботу. Зайчики з його черевиків кудись втекли остаточно. Окс великодушно пропонував реставрувати зайчиків у кредит, але Черчик відмовився. Йому було не до того. Черчик ловив по місту Ковбасюка. Там, де мав бути Ковбасюк, його чомусь не було. І тоді Юрій Семенович вирішив поїхати до нього додому, хоч у принципі, повторюємо, вважав такі візити за нетактовні.
На воротах Ковбасюкової кам’яниці красувалася вивіска: «Юнацький мотоклуб». За ворітьми тріскотіли мотори й спливав синюватий димок. «Ковбасюк не любив мотоциклів, — механічно подумав Черчик, — як він міг дозволити таке в своєму дворі?» Але тут-таки зрозумів, що скоїлося, і йому стало жарко…
…— Черчик, — сказав Самуїл Миронович, коли той повернувся пізно ввечері,— Черчик, я не маг, не Мессінг і навіть не рентгенотехнік, але я вас бачу наскрізь. Сьогодні вашу голову відвідала оригінальна ідея спекульнути мотоциклетними деталями…
Юрій Семенович почервонів, може, вперше в житті.
— Так от що я вам скажу, Черчик. Розлучіться з цією ідеєю без болю й без зітхання, там вам не відломиться. Я ставлю свою щітку проти британської корони, що ви були сьогодні в Ковбасюка й не застали його вдома. Раджу вам перенести свій візит у майбутнє десятиріччя.
— Нещасний Ковбасюк! — зітхнув Черчик.