— Але діло своє знає?
— Хіба я кажу, що не знає? Може, й знає, тільки, знову ж таки, молоко на губах не обсохло, а його…
— Добре, добре, а скільки мусить бути років людині, щоб її призначили головним інженером? Коли можна призначити? Після тридцяти, після сорока, після п’ятдесяти?
— Коли, коли… Хіба я знаю коли? Кажу, що молоко на губах не обсохло…
— А в скільки років, по-вашому, вже до решти обсихає молоко?
— В скільки, в скільки… І чого ти до мене причепився?
… Дуже мені хотілося сказати чавунному дяді такі слова:
— Голубе сизий! Вік — це не єдина ознака розуму і ділових якостей. Повір мені: людство й досі ламає голову над тим, кого в світі більше — безвусих геніїв чи сивих дурнів.
Але промовчав. Боявся у відповідь почути:
— У тебе ще молоко на губах не обсохло. Я в твої роки так не говорив.
А що? Я ж таки молодший од нього на цілих п’ять з половиною років.
Про нас, пожежників, обивателі різні плітки пускають. Мовляв, щоб стати пожежником, треба вміти двадцять чотири години на одному боці проспати, а потім ще двадцять чотири години — на другому. Тільки після того тебе у пожежники візьмуть.
Це вони до того ведуть, що пожежі тепер дуже-дуже рідко трапляються. І що через це, мовляв, у нас роботи нема. Правильно, пожежі таки рідко трапляються. Я, по правді сказати, за свій дворічний стаж роботи у колгоспній пожежній команді жоден раз у гасінні пожежі участі не брав. Та й інші мої товариші по роботі, у котрих стаж чималенький, теж давно пожеж не пам’ятають. Але ж того обиватель своїм куцим розумом ніяк зрозуміти не хоче, що й це наша ж таки заслуга. Бо, як каже наш. начальник пожежної команди Гнат Кирилович: «Не штука пожежу загасити, штука — її не допустити». Профілактика, одним словом.
І ще дехто не розуміє, що обов’язок наш не тільки пожежі гасити. Ми завжди людям в пригоді стаємо, коли людям скрутно.
Оце якось восени баба Хима полізла по драбині на свою грушу гнилиць нарвати. А груша ж у неї висока-висока в кінці городу росте, мало не до неба. А тут як на те візьми драбина та впади. Баба Хима на груші залишилася під самісіньким небом, а драбина на землі лежить. Баба Хима злізти боїться і кричить не своїм голосом: «Людоньки, рятуйте, бо ось-ось гілляка вломиться і виведе мене на орбіту!», А тут, кричи не кричи, хто ж тебе почує, коли всі дорослі на роботі, а всі діти в школі. Сидів дома тільки дід Тимко, той, що живе через дорогу, але що зі нього толку, коли він ще у русько-японську оглух після контузії. Ну, почули ми, себто пожежники, приїхали, зняли бабу Химу з груші.
Тільки-но повернулися до себе у депо, дзвінок: телефонний з тваринницької ферми: виїздіть негайно! Летимо, як то кажуть, на третій космічній швидкості. За хвилину і сорок сім секунд вже там були. Прилітаємо і дивуємось, що ні, диму, ні вогню не видно. Завідуючий фермою дядько Оникій нам назустріч біжить і кричить:
— Біда, хлопці! Галактіон у силосну траншею провалився!
Маю вам сказати, що Галактіон — це симентальський бугай, а ваги в ньому, не збрехати б, більше тонни. І чого це його на тую силосну траншею потаскало, чорти його племінного батька знають. Загруз у силосі по самі роги, тільки стогне. Думаєте, легко його було витягти? Ну, витягли. Всякого буває. За один день дві таких пригоди. Тут і без пожежі чуб свердлом стане.
А позавчора вже думав, доведеться мені з вогненною стихією поборотися.
Прибігає до нас у депо хлопчина, Прокопа Заярнюка синок:
— Ой, їдьте швидше, дядько Карпо горить!
— Який дядько Карпо?
— Гнидюк, той, що за ставом хата.
Ну, Гнидюка Карпа не тільки у селі, у районі добре знають. Первої руки спекулянт і хапуга. На фермі чи у полі його тільки тоді можна побачити, як там щось погано лежить, словом, коли він сподівається, що йому поцупити щось вдасться. А так він все більше в роз’їздах: або у області чимось спекулює, або у далекі командировки їде. То, дивись, повіз у Архангельськ кислиці, то у Мурманськ цибулю. Від його хати до міліції стежка не заростає. І самогонні апарати у нього не раз забирали, і сидів він трохи, але не кається. Хата у нього хороша, під шифером, не хата — палац. І тин стратосферу черкає. Шкода, як така хата згорить. Коли Карпо остаточно сяде, хата його, ой, як знадобиться колгоспові під ясла.
Словом, летимо ми на другий кінець села на третій космічній швидкості. Приїздимо і дійсно зупиняємось перед фактом пожежі: крізь шифер на даху дим курить. А нам, як пожежникам, добре відомо, що не буває диму без вогню. Двері замкнено — видно, нікого дома нема.
Драбину приклали, кишку розмотали, мотор робить, а Гнат Кирилович на даху вже шифер розкидає, щоб туди з кишки вода пішла. Він у нас як орел — завжди попереду. І кричить:
— Давай, хлопці, давай! Дамо вогненній стихії водою по зубах!
А ми даєм, а ми даєм! Вода тільки свистить!
Коли відчиняються двері, і Карпо на порозі:
— Гвалт, що ви робите?! Ви ж мене втопите! Немає ніякої пожежі. Це так собі…
Ми отетеріли… А вода свистить, а вода свистить, а вода до Карпа на горище ллється. Гнат Кирилович без драбини з даху на землю стрибнув і до Карпа:
— Що ж ти, сукин син, голову нам морочиш! Як то нема пожежі? А дим крізь шифер пахтів…
Тоді Карпо, пом’явшись, признається:
— То, хлопці, не дим, то пара…
Кинулись ми до сіней: точно! Він, паразит, у сінях самогонку гнав, зачинившись, а пара собі піднімалась, піднімалась та через горище, через горище, поміж листами шиферу і надвір. Прокопа Заярнюка хлопчина те побачив і до нас — дим! А ми сюди…
Тут хлопці Карпа обступили, вже бити хотіли, але Гнат Кирилович не дав: ми ж при виконанні службових обов’язків. Мовляв, міліція розбереться, а ми своє діло зробили. Наказав Гнат Кирилович кишку змотувати (вода все ще лилась до Карпа на горище), драбину складати і їхати у депо.
Тільки-но ми у депо приїхали, знову прибігає Прокопа Заярнюка хлопчина і кричить:
— Ой, ідіть швидше, бо дядька Карпа завалило!
— Якого дядька Карпа?
— Та того ж, що ви тушили!
— Чим завалило?
— Хатою…
Тьху на твою голову! їдемо… Дійсно, завалило. Правда, хата стоїть цілісінька, тільки стелю всю наче хто ножем акуратно обрізав. Вся впала. І десь там під цими уламками сволоків і глиною мусив бути труп Карпа…
Відкопали… І не труп. Якось так вийшло (повезло Карпові), що відкопали ми його цілісінького.
Тільки гуля здоровенна на лобі і росте на очах: то була як цибуля, а то стала як горщик з ряжанкою.
Стоїть Карпо і про гулю забув, бідкається:
— Ой хлопці, хлопці, що ви наробили! Хто ж вас просив тушити мене?
А ми самі не розуміємо, як це воно трапилося. Коли Гнат Кирилович колупнув раз, колупнув вдруге, що це воно блищить між глиною? Не то сніг, не то лід. Колупнули ще, понюхали, попробували на язик… Сіль! Матінко моя! А там же ж хура і солі!
— Скільки ж ти її наховав на горищі? — питаємо.