— Нащо ж тобі стільки солі було?
— Хіба я знав… Так… думав на всяк випадок, на чорний день…
— Ну то маєш, дурню, чорний день, — і затим поїхали у депо.
Така у нас роботка. І спробуй тут двадцять чотири години на одному боці, а двадцять чотири на другому.
Дід-мороз сидів під ялинкою і з апетитом мурижив пончики.
Борода його звисала на шию, шапка лежала біля ніг, а неголена щелепа рухалась сюди й туди, як щітка полотера. Маленькі очі, колючі і злі, дивилися в простір, щоб нічого не бачити.
Петя несміливо трішечки-трішечки відхилив двері і зазирнув до залу. Зазирнув і заціпенів від здивування. Сяюча вогнями ялинка не захопила його, він навіть не звернув на неї уваги.
Ні! Він побачив таке, що навряд коли бачив звичайний смертний. Здається, простіше було побачити коня, який читає газету, або кицьку, яка шиє на машинці…
Дід-мороз їв пончики! Живий дід-мороз! І забувши про всі перестороги, забувши про маму, за руку якої він тільки що несміливо тримався, забувши про сердиту тітку, яка поки що нікого не пускала в зал, Петя ширше відчинив двері і, мов зачарований, рушив уперед. Він зупинився тільки тоді, коли до діда-мороза залишалося яких-небудь два кроки. Він зупинився, ніби спіткнувшись об той колючий, неприємний погляд.
— Ну, чого тобі? — буркнув дід-мороз, добуваючи з кулька новий пончик.
— Так… Діду-морозе…
— Ну, чого тобі? Йди геть! До початку ще довго. Ходять тут. Хто тебе пустив?
— Я сам. Діду-морозе…
— Ну, чого, чого… Діду-морозе, діду-морозе… Вештаються… Поїсти не дадуть…
— Діду-морозе, а ви справжній?
— Справжній, справжній. Іди ти під три чорти…
— Петрику, Петрику, де ти? — залунав за спиною у Петі дзвінкий шепіт. Це, чомусь шепочучи, бігла навшпиньках по блискучому паркету мама.
— Петрику, хто ж тобі дозволив? Свято ще не почалось…
Не озираючись, Петрик звично знайшов її руку, а другою ткнув у бік діда-мороза.
— Мамо! Ось дід-мороз, він їсть пончики…
— Пробачте, — сказала мама, притискуючи руку до грудей і тягнучи Петрика. І раптом сказала голосно:
— Льончик?
І простягнула руку… Незрозуміло було, чи подає вона її дідові-морозові, чи відштовхує його. Але дід-мороз звівся на ноги, підтягнув бороду і, змахнувши з кожуха крихти, мляво потис мамині пальці.
— Здрастуй. Син?
— Син. Петрику, біжи в фойє, біжи до дітей. Ще не починається…
Петрик, все ще не розуміючи нічого, ковзаючись на кожному кроці, поплівся у фойє.
Марія Василівна і дід-мороз — Льончик — залишилися у великому пустому залі, біля сяючої ялинки самі. І відразу обоє відчули, що зустріч ця ні до чого і говорити, власне, ні про що.
— Ти як? Працюєш?
— Працюю. От дідом-морозом…
— Театр покинув?
— Покинув. Колектив там, скажу тобі… А тут що? Хвилин двадцять погалалакаю — і десятка в кишені. Сьгодні цє вже шостий дебют… і ще чотири таких до вечора. Халтур’янц, одним словом…
— Що?
— Халтура, кажу. Ет, обридло все до бісової мами. А ти як?
— Та нічого.
— Зайшла б коли-небудь з чоловіком. З дружиною вас познайомив би…
— Ми знайомі.
Борода діда-мороза з’їхала набік. Це треба було розцінити як посмішку.
— Ну ні, з Раєю ви ще не знайомі.
— Нова?
Дід-мороз розвів руками:
— Таке життя…
В цю мить — ніби десь відкрились шлюзи — в залу ринув дзвінкий водоспад. Це з усіх дверей бігли діти…
— Ну, пробач… Я, бачиш, на робочому місці…
— Бувай! — Марія Василівна руки не подала, а якось, надламано махнула нею. Ніби дід-мороз від’їздив на поїзді, а вона проводжала його назавжди.
Іскристий, дзвінкий потік розлучив їх…
Сидячи у фойє, дожидаючи Петрика, Марія Василівна пригадала все по порядку.
Колись вона сиділа з цим Льончиком на одній парті… Шкільні роки… В нього тоді по черзі закохувалися всі дівчатка. Він був не такий, як всі. Він був загадковий. Він не клеїв паперових планерів і не ганяв футбола, не вимінював марок і ніколи не розбив жодної шибки. Вона теж закохалася в нього… Трішки-трішки… Минуло з того часу більше десяти років, зараз про це не соромно згадувати. І разом з тим соромно. Трішечки-трішечки. У восьмому класі він їй здавався схожим на Печорина, в дев’ятому — на Чайльд Гарольда. А в десятому… А в десятому вона якось відразу зрозуміла, що все це не справжнє. І що коли він не такий, як всі, то це ще не значить, що він кращий за всіх, хоча він і був переконаний у протилежному. Життя з усіма його радощами і невдачами здавалось йому схожим на коробку асорті: яку цукерку пригледів — ту й вибирай. Яка, на твою думку, солодша. Він і роботу так вибирав, як цукерку. Але як невиправному ласунові здається, що він вибрав не таку солодку цукерку, як його сусід, Льончику завжди здавалося, що в його товаришів професії кращі. Він десь вчився і не довчався… Кудись вербувався і не доїздив до місця. Легко міняв захоплення новою роботою і жінок.
Все було якось несерйозно і не по-справжньому. Чомусь опинився в театрі… Чомусь, чомусь… Марія Василівна вже не дивувалася, чому він покидав стару роботу, її дивувало, чому він брався за нову.
Тепер цей… халтур’янц. І слово таке… Можна бути ким завгодно. Можна бути і дідом-морозом.