— За таксою.
Дізнатися, яка такса, Черчикові так і не вдалося, бо біля магазину з’явилася гарно одягнена дамочка й, закопиливши губку, почала розглядати у вітрині диван стилю «Цитадель блощиці». Диван, певно, не викликав у неї ентузіазму, бо губка закопилилася ще більше. Черчик всього цього не помітив, а якби й помітив, йому до того було дуже мало діла. Але Станіслав Перунський не залишився байдужим. Він став енергійним, як пуголовок у теплій калюжі, і якось підгвинтився до дамочки,
— Коли мадам цікавиться ризьким гарнітуром…
Далі вже нічого не було чути, бо Перунський узяв дамочку за ліктик і повів її за ріг, зовсім забувши, що на білому світі існує громадянин Юрій Семенович Черчик…
… — Я певен, що він сказав: «Окс — це старий кретин плюс шизофренік», — зауважив Самуїл Миронович, нарізаючи помідори й поливаючи їх олією.
— Ні, він сказав, що ви ідіот тире шизофренік, — не без задоволення уточнив Черчик, злий на Перунського, на Окса, на себе і на весь світ.
— Ну от. Я не. набагато помилився. Діапазоні фантазії у цього джентльмена невеликий. То вас, Черчик, цікавить, як він торгує словом? Я бачу по ваших очах, що вас це цікавить. І ще я бачу, що ви мали б охоту оволодіти його професією. Не трудіться. Для цього потрібен певний блат, а у вас його немає. Через продавців, через знайомих завмагів Перунський дізнається, де, коли й що будуть давати. Не безплатно, звичайно, але вже така традиція, що, коли йдеться про щось дефіцитне, всі кажуть не «продають», а «дають». Ну, а решту домислюйте самі. Перунський, так би мовити, продає оперативні відомості тим, хто бажає знати, де, що й коли даватимуть. Як бачите, слово — штука матеріальна. Його можна продавати, купувати, давати, брати, тримати, кидати на вітер. Беріть виделку. Дивіться, яка прелєсть. Ну й помідори цього року! Їжте й слухайте. Я розповім вам про слово.
— Та перед тим, Черчик, я нагадаю вам про річ, якої бракує до нашого сьогоднішнього столу. Я, Черчик, нагадаю вам про спирт. Так-так, про звичайнісінький спирт, спірітус віні ректіфікаті, як його називають культурні й виховані, ніби оце ми з вами, люди, або про спиртягу, як його люблять називати ханиги та інші нетрудові елементи.
Як ви знаєте, в місті Лебединську був — та й тепер є, куди б він дівся! — великий спиртозавод,
На заводі, крім тих апаратів, з допомогою яких гонять спирт, є, звичайно, ще й інший апарат: у штатному розписі позначені різні завскладами, комірники, постачальники, експедитори й такі інші матеріально відповідальні особи. Щоправда, серед них досить часто трапляються абсолютно безвідповідальні індивідууми. Троє з таких безвідповідальних і працювали в апараті Лебединського спиртозаводу, їхні прізвища вам ні до чого, Черчик. Практично вам з ними, напевно, доведеться зіткнутися не скоро, отже, назвемо їх умовної Ікс, Ігрек, Зет.
Ікс був ініціатором того діла, яке згодом дало їм право сісти на лаву підсудних. Саме в його голові визріла проста, як стаття в карному кодексі, ідея збудувати портативний спиртопровід від заводських чанів до сарайчика громадянина Ігрека. Громадянин Зет для втілення цієї ідеї в життя запропонував труби центрального опалення й власні технічні знання. Сарайчик Ігрека містився лише в якихось трьохстах метрах від чанів та ще й нижче їх.
Ви розумієте, Черчик, що це значило? Це значило, що спирт тік би собі своїм ходом, а в сарайчику Ігрека досить було лінивим рухом руки повернути кран… І вони його повертали, Черчик, ще й як повертали! Але я забіг наперед, я не розповів вам, скільки часу й енергії витратили Ікс і К°, перш ніж спиртопровід став до ладу. їй-богу, молодий чоловіче, ця енергія була гідна кращого застосування. Та щоб не забирати вашого дорогоцінного часу, скажу тільки, що вона зрештою таки пропала, незважаючи на закон збереження матерії та енергії.
Фізичні закони зовсім ні до чого там, де діють закони юридичні.
Про те, що компаньйони домовились свій винахід не рекламувати, я думаю, говорити зайве. Вони просто дали один одному слово цідити з краника не більше, як відро на добу. Ви чуєте, Черчик, вони дали один одному слово! Коли б ці пройдисвіти ще вміли його тримати, то я певен, що й правнуки їхні народжувалися б з ознаками природженого алкоголізму, бо спиртопровід був дуже добре замаскований. А відро спирту на заводі — не така вже й величина, щоб хтось кинувся її шукати. Мало того, що спирт має здатність притягувати воду, як Шкуровський гроші, він ще й летючий до, бісової мами. Ну, міг випаруватись, ну…
Але слово в цих джентльменів було ще летючішим за спирт, і це врятувало їх від передчасного цирозу печінки на грунті алкоголізму.
Спочатку Ікс почав вимагати собі привілеїв, бо, мовляв, він автор ідеї. Потім Зет недвозначно натякнув на той факт, що труби належать йому (тобто він персонально їх вкрав), а тому його частина спирту мусить бути більша. Ігреку, як господареві сарайчика, все це дуже не сподобалося. Він сховав ключ і заявив, що без його особистого дозволу більше нічия нога не переступить заповітного порога.
Що ж роблять Ікс і Зет? На знак протесту, вони класично товчуть морду Ігрекові. Тоді Ігрек завищав, як свиня, на яку наступив сонний бегемот, побіг у міліцію й покаявся.
— Дурень! — весело сказав Черчик, вимочуючи скоринкою хліба помідорну юшку.
— Як вам сказати? Воно й так ние так. Може, він був і не зовсім дурень, бо інстинктивно відчував, що вони все одно засиплються… І ви знаєте, за щиросерде зізнання йому дали менше! Юристи виявилися не на висоті. Яке ж воно щиросерде? Коли б Ігрек на всі сто був певен, що діло процвітатиме й далі, коли б йому не шкода було того спирту, який вип’ють Ікс і Зет, коли б Ікс і Зет не набили йому морду, — можу заприсягтися, що він скоріше помер би від цирозу печінки на грунті алкоголізму, ніж зізнався.
А все це, Черчик, я розповів вам для того, щоб ви зрозуміли: в таких типів (до них належить і Перунський) слова взагалі немає, незалежно від того, беруть вони його чи дають, продають чи купують. Перунський теж сяде, спом’янете моє слово. Да, між іншим…
— Знаю, залишилося шість днів, — похмуро сказав Черчик.
— Я не про те. Але у вас прокинулася етика, і Іде вже хороша ознака, даю вам слово. У мене воно тверезе. Як бачите, спирту я не пив.
Сонячні зайчики, які так давно не гостювали на Черчикових черевиках, безтурботно стрибали по блискучих сріблястих агрегатах, покликаних визначати фізичну повноцінність людини. Стрибали вони також по блискучій лисині громадянина, що обслуговував агрегати. Громадянин не був переобтяжений роботою, бо в полудневу спеку мало хто загорявся бажанням виміряти свій зріст, дізнатися, чи відповідає зріст вазі, й встановити силу рук.
Черчик відразу ж впізнав громадянина й навіть позаздрив йому; сам він давно забув, що таке філософсько-споглядальна безтурботність. Правда, Юрій Семенович був певен, що лисий громадянин перебуває зараз у краях, де сонячних днів набагато менше, ніж у Сонячноморську. Керівник сріблястих агрегатів (за паспортом — Марко Сергійович Осадчий) свого часу працював вагарем на холодильному комбінаті… Багато років він зважував морожені тушки овець і свиней, а от нині в своєму білому халаті й зі своєю блискучою лисиною дуже скидався чи то на професора-терапевта, чи на дамського майстра із солідної перукарні.
Безперечно, Осадчий був потрібною людиною. Він був одним із тих, кого Черчик так настирливо і нетерпляче розшукував. Колись Марко Сергійович не раз ставав Юрієві Семеновичу в пригоді, і тепер, побачивши його, Юрій Семенович у першу секунду зрадів. Але вже на другій секунді зрозумів, що радіти, власне кажучи, нічого. Марко Сергійович професії не змінив, він, як і колись, сидів біля вагів, та який з того був толк? Черчик жалісливо скривив губи й механічно мовив:
— Привіт, старик!
У відповідь вагар брязнув блискучим причандаллям і звичним професійним рухом, точним і невловимим, підігнав шальку ваги до нульової відмітки.
— Ні, спасибі, я важитись не буду, — сказав Черчик.
Осадчий ліниво знизав плечима й промовчав. Весь його вигляд говорив: «А мені плювать, будеш ти чи не будеш. Хто-небудь, коли-небудь та й зважиться. Для цього я тут і сиджу. А коли це буде й з ким це буде, не має абсолютно ніякого значення»:
Черчик дурнувато всміхнувся:
— Ви мене не впізнаєте, мабуть?
— Чому ж не впізнаю? — охоче озвався Осадчий. — Ви той самий Юрій Семенович, тільки я думав, що ви…
— А ви змінили професію? — заквапився спитати Черчик, бо розмова звертала в мало приємне річище.
— Чому ж змінив? Важу… — просто сказав Осадчий і навіть не зітхнув. Очі його випромінювали таку янгольську чистоту, що Черчику стало ніяково.
Знову дурнувато всміхнувшись, Юрій Семенович дістав з кишені три копійки й стис силомір. Сила в руках була. Марко Сергійович акуратно відірвав квитанцію…
— О вам мушу сказати, Черчик, — почав увечері Окс свою, як він це називав, виховну годину, — що Осадчий, незважаючи на баранкуватий вигляд, метикований мужчина. Скажу навіть більше: в нього талант. Він може зробити так, що тонна складатиметься не з тисячі кіло, як це належить за кодексом мір і ваги, а з тисячі двохсот або з восьмисот. Це вже як вам завгодно. І нехай поруч з його вагами стоїть Ньютон… Вам знайоме це ім’я, Черчик? Повинно бути знайоме. Не самими ж прізвищами прокурорів і начальників етапів живе чоловік, мусить його голова вміщувати й ще деякі знання…
Так от, коли ви забули, хто такий громадянин Ньютон, я трохи освіжу вашу пам’ять. Це підданий британської корони, який одного разу на дозвіллі довів, що все на цьому світі має вагу. Наприклад, ваша вага в суспільстві — нескінченно мала величина, але вона є.
Проте я трохи захопився екскурсом в історію. Одне слово, якби біля вагів Осадчого стояв сам Ісаак (Ньютона, між іншим, звали Ісаак), навіть і тоді тонна перестала б бути тонною, а стала б тим, що на даному етапі треба Маркові Сергійовичу. За це його дуже любив колишній директор холодокомбінату. Да-а… солідний був товариш. Тепер йому не потрібні холодильники. Ми можемо зустрітися з ним не раніше як через десять років. Марко Сергійович теж дуже любив свого директора, але поїхати разом не захотів. Він зумів, як висловлюються в таких випадках фейлетоністи, вийти сухим з води й звільнився за власним бажанням…
Втрата улюбленого директора, проводи його в далеку дорогу не минули марно для Осадчого — він і став чесніти на очах. Але змінити професію, як ви самі бачили, не міг. Між іншим, Марко Сергійович користується надзвичайною популярністю. Всі дамочки, що приїздять у Сонячноморськ на предмет скинути зайву вагу, важаться тільки в нього. Коли б у Ісаака (я маю на увазі Ньютона) така дамочка важила центнер, то в Марка (я маю на увазі Осадчого) вона потягне не більш як вісімдесят п’ять кіло. Це вже інстинкт… Центнер у нього вже ніколи не буде центнером, але ніяка торгінспекція, ніякі ревізори, ніякий обехеес йому не страшні. Він, як і я, спить спокійно. Але мій спокій дався мені набагато дорожче, і я навіть заздрю Маркові Сергійовичу Осадчому.
— Покійники сплять ще спокійніше, — кисло зауважив Черчик.
— Люба моя, риба моя, як любить казати моя дружина. Ви стаєте поетом. Та якого неспокою ви хочете? Ми ще маємо час, і я розповім вам про бездомного мільйонера.
— Ви весь час розповідаєте мені про якихось ненормальних.
— А вам здається, що є нормальні мільйонери? Нормальний мільйонер — це такий же нонсенс, як високоморальний ширмач або, нарешті, як ідіот із ступенем доктора математичних наук.
— Значить, і ви?.. — зловтішно гикнув Черчик.
— Що я? І я… Але про мене мова буде потім. А тепер поговоримо про одного мого сусіда по нарах. Колись у його трудовій книжці було записано, що він — провідник скорого поїзда Сонячноморськ— Москва…
— А насправді? — зацікавився Юрій Семенович.
— І насправді він теж був провідником. Акуратно перевіряв квитки, видавав постелі, розносив чай, підмітав вагон і сплачував профспілкові внески. Мушу вам сказати, Черчик, що все це він робив неабияк, старанно, і однак у нього залишалося багатенько часу, щоб згодом стати мільйонером…
— Мабуть, порожні пляшки здавав, які залишалися після пасажирів! — єхидно зауважив Черчик.
— Уявіть собі, здавав. Але не це було основною І галуззю його прибутків, бо на пляшках він міг би стати мільйонером тільки через сто сорок дев’ять [Років і сім місяців. Я підраховував. Щоб якось скоротити цей строк, у вільний від сплачування членських внесків і здачі порожніх пляшок час мій знайомий продавав знедоленим громадянам, які мріяли стати пасажирами, ліві квитки; звичайно, за підвищеним тарифом. На деяких станціях у нього був блат, — але й такі фінансові операції не допомогли б вибитися в справжні мільйонери, бо доводилось ділитися із залізничними касирами. Тоді він почав виконувати делікатні доручення групки сонячно-морських бізнесменів: у своєму службовому купе провозив кульочки для їхніх московських колег. Я думаю, Черчик, вам не треба казати, що в тих кульочках були не фісташки й не кукурудзяні баранці. Та не блискайте так заздрісно очима, ваші очі стали схожі на миколаївські п’ятірки. Слухайте далі.