Вам, може, здається, що я «зав’язав», за образним висловом Хоми Шила, тільки тому, що мені остогидло шалатися по тюрмах і колоніях? Так, і це!
Але не це головне. Більше за все мені остогидло бути поза людьми. І я перестав бути мільйонером і але став людиною. Мені допомогли стати… Мені давали строки, мене вчили, я опирався. О-о, я розумію, це звучить парадоксально, та ви, Черчик, це згодом зрозумієте. Вас уже й тепер тягне до людей! але ви ще трохи опираєтесь. Не опирайтесь… Ви більш як удвічі молодший від мене, і у вас є всі можливості не наробити моїх дурниць. Вам треба! одружитися. З Ритою. Так-так, ви одружитеся з нею.
— Чому ви так думаєте?
— Я не думаю, я певен. Куди вам діватися? А Рита? Я її знаю. Вона вже третю весну садить квіти на привокзальній площі. І доглядає їх. А восени викопує. А до того? У неї було поламане, покалічене життя, але вона молода й розумна, і все вже починає гоїтися, зростатися. У неї були гроші й туалети, й п’янке вино, але щастя й любові у неї не було. І ви мусите дати їй це, Черчик, бо колись ви із такі, як ви, обікрали її. А вона дасть щастя вам. Жінки, які зголодніли за щастям, можуть його дати так багато! Ну, досить. Пора кінчати розмови. Нате вам адресу, яку так люб’язно запропонував громадянин Хома Шило, й завтра зранку… Беріть, беріть, ховайте у внутрішню кишеню, щоб не загубити.
Ну, на добраніч. А-ха-ха-хо-хо-хо! Старість не радість. Втім, яка там ніч? Бачите, вже розвиднюється. Всю ніч протеревенили. Що ж, у такому разі — доброго ранку, Юрію Семеновичу!
Є поняття, речі, предмети, назви простіші і зрозуміліші за таблицю множення. От, наприклад, «хуліган», чи, скажімо, «п’яниця», чи «прогульник», чи «ледар», чи «бюрократ», чи «стиляга». Просто і зрозуміло.
Хуліган — це коли кулаки вдвічі більші за голову. Голова не дуже велика. Саме така, щоб мали де розміститися дві-три гулі та кілька синців, залишених на згадку від побратима по професії. Зуби щербаті, очі маленькі, чуб великий і спадає на очі так, що вони стають ще менші. Сорочка смугаста, гудзиків на ній нема. На руці виколений якір. До речі, жоден хуліган ніколи на флоті не служив і води боїться, як вогню. Певне, через це хулігани навіть не вмиваються.
Або п’яниця. Його можна змалювати ще скупішими рисами. М’ятий піджачок, кепочка, червоний ніс у вигляді помідора і обов’язково пляшка горілки в руках або в кишені.
Прогульник — тип не такий яскравий. Це збірний тип. З похмілля боліла голова — прогуляв.
За хуліганство дали п’ятнадцять діб — прогуляв (з мітлою по вулицях).
Зате ледар! Найчастіше ледар зображується на лоні природи. У холодку. Або на печі. І з ложкою.
Він червонопикий, з заплилими очицями. Штани на пузі не сходяться.
У зображенні бюрократа художніх засобів маємо більше. Тут можна і про табличку на дверях згадати, яка повідомляє, що прийому нема, тут можна і телефонів з десяток на стіл в його кабінеті поставити, і стільки ж авторучок чи олівців устромити йому в кишеню.
А поняття «стиляга» вам і немовля розшифрує. Це — коли вузькі рожеві чи блакитні штанці, гостроносі черевики, льоля, пошита з друкарської макулатури, на голові, як у дурного на хаті, на носі темні окуляри, на підборідді вовна, що править за бороду.
Все це ще півбіди. А ціла біда в тому, що сірої мозкової речовини у нього малувато. І та замішана на іноземних модах та іноземних джазах. Думки ж далі танцюльок не сягають.
Такі поняття, такі назви, такий у них вигляд.
Але знову ж таки — знаєте, скільки їх? Процент їх визначити не берусь. Велика цифра буде! Тільки… з нулями попереду. А за 10–20 років і самої цифри не стане, од неї нулі залишаться. Але залишаються «половинчики». І їх, на превеликий жаль, набагато більше, хоча мороки з ними буде значно менше. Хочете знати, хто такі «половинчики»? Будь ласка.
Це ті, що не типові і на вищезгадані поняття не схожі, і котрих ви зустрічаєте, і руку їм подаєте, і за столом з ними сидите, і навіть дружите з ними,
І навіть, навіть… закохуєтесь у них. От які «половинчики». Вони не яскраві. Їх розгледіти важко, а зобразити ще важче.
Живе на світі хороша-хороша дівчина. Гарна, молода, одягається гарно, з смаком, рок-н-ролла не танцює, зачіску «я у мамы дурочка» не носить… Є й товариш у неї… Вузьких штанів він не носить. Терпіти їх не може. Загалом хороший хлопець. А коли чорний кіт йому перебіжить дорогу, то хороший хлопець далі не піде, а тридесятим кварталом обійде «небезпечну» зону. Таке виходить: вузьких штанів знати не хоче, а в голові у нього вузькувато.
Дівчина теж… Рок-н-ролла не танцює, а бабусині романси бриньчить на гітарі, а пасьянс «Могила Наполеона» на картах розкидає, а до ворожки бігає, а «Вы прекрасны, точно роза, только разница одна — роза вянет от мороза, ваша прелесть — никогда» в альбом подрузі пише. Вузьке і безбарвне коло її міщанських інтересів.
Вони «половинчики», Одна половина хороша, а другу, як у ломбард, сміливо можна здати в сатиру.
Він — передовик. Хороший, щирий, мрійливий, розумний. Словом, такий, яким уявляють собі драматурги найпозитивнішого героя. Він мрійник, і в нього золоті руки, він трішки поет і центр нападу заводської футбольної команди, він… Словом, він хлопець з великої літери. І цілком зрозуміло, що його спочатку обирають секретарем комітету комсомолу, а там, дивись, він уже і в райкомі комсомолу працює.
І думаєте, він став бюрократом? Думаєте, він одірвався від мас? Думаєте, у нього години прийому? Думаєте, він забув старих друзів? Нічого подібного! Але він уже ніколи не скине випрасувані штанці і ніколи у спортивних трусах не вийде на футбольне поле чи на бігову доріжку. Він уже ніколи не вислухає вас, а… «заслухає». Він не вкаже на вашу помилку щиро, по-дружньому, ні, він «поставить питання», він «розгляне» вашу поведінку.
Бо він — «половинчик». Одна половина хороша, а де друга взялася — чорти її батька знають.
Якось редакція одержала листа. Автор його — молодий шофер. Ось суть листа: «Шановна редакція! Чи не могла б ти поперчити начальство нашого гаража? У воротях нашої автобази стирчить штир, і ми часто протикаємо шини, а начальство заходів не вживає». Сучасна молода людина! Молодець! Він уболіває за народне добро, йому шкода державних шин, він не пошкодував часу, щоб сісти і написати до редакції листа! Але взяти лопату і викопати той клятий штир чи забити його молотком далі в землю… Ні, до цього він додуматися не зміг. Це не входить в його обов’язки.
Бо він — «половинчик». Одна половина хороша, а друга аж пищить, у фейлетон проситься.
Ваш друг — не прогульник. Він не прогуляв жодного дня. Він хороший хлопець, і руки в нього теж золоті. Він тільки трохи на роботу спізнюється. Він трохи неорганізований. Він «перекури» любить. Він і з обідньої перерви пізніше всіх повертається… так хвилин на… надцять. А так він нічого. У три гуртки записаний. На репетицію він теж запізнюється. А взагалі… І членські внески сплачує акуратно. Він жодного дня не прогуляв. Запізнюється тільки…
Він — «половинчик».
У нашого знайомого прямий, рівний ніс. На помідор не схожий ні формою, ні кольором. Півлітра горілки не відтягає кишеню його піджака… Загалом він хороший, роботящий, веселий, дотепний, щирий. До речі, він жодного разу не потрапляв до витверезника. Скажіть йому, що він «п’яниця»!
Ого! Він не п’яниця, він… жертва «традиції». «Традиції», авторами якої були стародавні п’яниці.
Він любить «примочувати». Він примочує аванс, зарплату, нову зубну щітку, зустріч і проводи, події сумні і радісні. Він п'є на Миколи-зимнього і на День танкіста. Але не до непритомності… Він загалом хороший хлопець — коли вип’є, не бешкетує, а лізе цілуватися. Він — «половинчик». Одна половина хороша, а про другу говорити боляче.
Весела, молода компанія прийшла після роботи в клуб. Компанія трохи занадто гомінлива. Не бійтеся їх. Це хороші хлопці. Це роботящі хлопці. Вони вам ніс не роз’юшать, молодих дерев вони теж не ламають, до перехожих не чіпляються. Але часом з їхніх рожевих юнацьких уст зриваються такі словечка…
Ой, як не хочеться про них писати! Бо загалом це хороші хлопці, наші хлопці, роботящі хлопці. І таке… Оті вигуки, ті словечка! Ну, як вони не в’яжуться з їхніми славними трудовими ділами.
Ні, не будемо більше про них говорити. Вони і самі, той… Вони самі з головами. Давайте краще всі разом, скільки нас є, вдаримо по «половинчиках». Хто чим може! Хто працею чесною, хто прикладом власним, хто словом дошкульним.
Його можна бачити скрізь. Виловлюють гицелі бродячих псів, а він, з’явившись наче з-під землі, починає скиглити:
— Це негуманно! Собачка теж жити хоче. Собачка, можна сказати, друг людини, а ви її так…
Фінал такого втручання примітивний: собачого вболівальника везуть на пастерівський пункт, де йому роблять щеплення від сказу. Бачите, вийшло так, що собачка не осягнула високих душевних поривань свого благодійника і хапнула його за литку.
Додому він повертається трамваєм. У трамваї відбуваються маленькі дебати з приводу того, що молодик з вусиками-вістряками під носом не хоче поступитися своїм місцем бабусі.
Почухуючи живіт, куди йому нещодавно зсадили протисказову сиворотку, наш знайомий подає репліку:
— І чого ви причепилися до дитини? Ви ж бачите, що тут написано: «Місця для дітей»!
На зупинці молодик дає нашому знайомому по потилиці так, що капелюх налазить йому на носа, і каже:
— Ти, пахан, не лізь не в своє діло! Дитина! Подумаєш, дитина. У мене, може, в самого діти є.
Уже біля самого дому наш знайомий встигав стати свідком малоестетичної сцени. Двоє міліціонерів намагаються підняти з тротуару п’яндигу, який вмощується спати.
— Куди ви його? Ви ж бачите, він трошки напідпитку, А ви його за руки… Не можна так. Він людина. Ну, буває, ну, випив…
Він довго умовляє міліціонерів, і ті, зрештою, махнувши на все рукою, йдуть собі. П’яндига зводиться навкарачки, потім намагається стати вертикально. Тут він помічає свого рятівника;
— А, керя! Ти-и ч-чого тут ш-шляєшся? Н-ну, випив, н-ну, а тобі яке д-діло? З-за твої? А в-в мор-р-ду хочеш?
Ні, рятівник у морду не хоче. Він встигає шмигонути в під’їзд. А п’яндига, будьте певні, піде далі, і мажете не сумніватися, таки знайде того, хто «хоче в морду».
Що ж до рятівника, то він сидить удома на дивані й, очікуючи, поки жінка зготує вечерю, читає газету. Губи у нього кривляться болісною гримасою.