— Що — можете?
— Прожити можемо. То так… То хлопці вигадали, що ми дружимо.
— Кому ж ти брешеш! — не стримався Ігор.
А Толя постукав олівцем по столу, підкреслюючи цим, що Ігор взяв неправильний для працівника редакції тон.
— І зовсім я не брешу. Я з цим п’яницею і бешкетником знатися більше не хочу!
Але ж ти дружив з ним! — добивалася Галя. Генка Слизюк низько опустив голову:
— Ну, дружив…
— Чому ж ти дружив з п’яницею і бешкетником?
— А він… а я… а він тоді не пив.
— А тепер часто п’є?
— Та ні…
— Чого ж ти з ним дружити не хочеш?
Х-ха, дружи з ним! Хіба на хороших людей карикатури будуть малювати? Раз ви його у «Вікна сатири», то він…
— Звідкіля ж ти знаєш, що ми його… ну, карикатурою, значить, прореагуємо на його поведінку?
— Еге, хіба я дурний!..
— Невже ж Петька Бігун такий бешкетник?
— Еге, ви його ще не знаєте!
— А ти знаєш? Коли ж він іще пиячив?
— А в суботу.
— Ну, то про це ми знаємо. А ще коли?
Потяглася нудна пауза. Противна для членів редколегії і страшна для Генки Слизюка.
— Ну, коли ж, коли?
— Ви й мене хочете намалювати? Тільки попереджаю, я скаржитись буду. Я до самого парторга дійду. Я всім доведу, що Петька мені не друг. Знать його не знаю і знати не хочу. П’яниця мені не друг.
— А коли на Дошку пошани чіпляли Петьків портрет, був він тоді твоїм другом?
Знову масною плямою розповзлася противна… пауза.
— Чого ви від мене хочете?
— Ти розкажи нам, що за хлопець цей Петька?
— Поганий хлопець.
— Чому ж поганий?
— На хорошого карикатуру не намалюють.
— Ніхто ще не збирається малювати. Ми просто хочемо вияснити…
— А що тут виясняти? Малюйте і все. А я… а мені дайте спокій. Я вашого Петька знати не знаю.
Я оце йшов до коменданта гуртожитку, хочу домовитись, щоб мене в іншу кімнату перевели. Не можу я дихати одним повітрям з цим, як його… Бігуном. Він отруює повітря парами алкоголю.
— Хіба він так часто п’є?
— Та ні…
— Коли ж він отруював повітря?
— А в суботу…
— Тьху! — знову не витримав Ігор.
І знову Толя легенько постукав олівцем по столу.
— То я можу йти? — буркнув Генка, ні на кого не дивлячись і беручись за клямку.
— Стривай, — простягла до нього руки Галя, ніби хотіла і зупинити його, і витягти з його душі щось хороше.
— Ну, чого?
— Нічого, йди.
І він пішов. Навіть чемно попрощався. Коли його відпустили з богом, він став дуже ввічливим.
Він пішов. А вони залишилися і довго мовчали.
Нарешті Ігор сказав:
— Я б його намалював!
— Кого? — запитав редактор.
— Генку цього, Слизюка… Замість Петра…