На всіх сходах того великого будинку, в якому працювала Валя, смерділо паленим залізом. Робили капітальний ремонт їхнього ліфта. Замість розкішної, з дзеркалами та купідонами, кабіни, схожої на графську карету, монтували щось скромне — пластмасову сучасну скриньку, вантажопідйомність — 4 особи, або 250 кг. Тому на сходах лежали мотки стального каната, а сітчасті двері було знято — їх різали автогеном, потім зварювали, пристосовуючи до потреб нової техніки, й ліфтовий колодязь зяяв пусткою. Завдяки ремонту ліфта, редакції, що містилися в цьому будинку (а їх було тут із півдесятка) відчули тимчасове полегшення, надто ті, що на верхньому поверсі. Різко зменшився приплив графоманів, надто старих, на пенсії, — бо вони не так любили літературу, аби рискувати власним здоров'ям і дряпатись нескінченними сходами вгору, несучи свої спогади про зустрічі з Ф. І. Шаляпіним або ще якусь макулатуру. Тому менше стало вештатись на сходах сірих, мов промокальний папір, людей з пошарпаними картонними папками в руках.
Валентина йшла вниз, замислена, не звертаючи уваги на сморід горілого металу, фіолетові зблиски зварки, гудіння й іскри, що летіли в ліфтовому колодязі. На підвіконні третього поверху сидів її колишній чоловік. Поруч із ним стояла невеличка шкіряна валізка. Шапка теж лежала на підвіконні. Окуляри він зняв — завжди знімав окуляри, коли читав щось, бо був короткозорий. Зараз він читав газету. Побачивши на площадці Валентину, похапцем надягнув окуляри і, зім'явши газету, сунув її в кишеню.
Зіскочив із підвіконня. Стояв розгублений і нерішучий. Вказівним пальцем поправляв окуляри на переніссі.
— Ти… давно чекаєш? — спитала Валентина.
— Дві години. Ти одержала телеграму?
— Так.
Він узяв валізку, шапку й пішов поруч із нею. Їй здалось, що за цей короткий час, що вона його не бачила, він дуже змінився: збляк, став меншим на зріст. З'явилася в ньому досі небачена метушливість і непевність. Ні, не таким був колись Владислав Гармаш, зірка студентських вечорів — постійний конферансьє на журналістському факультеті, заводіяка, піаніст студентського джаз-оркестру, за яким упадали кращі дівчата факультету. Він носив тоді модну зачіску «ластівка» — спереду білявий кок і зализане на скронях довге волосся; ясні очі й рожеве обличчя сяяли здоров'ям і самовпевненою душевною ясністю. Нічого зараз не лишилося від тої «ластівки». Рідке волосся, крізь яке вже виразно проглядала майбутня лисина, й журливий вираз очей — у серці Валентини ворухнулась жалість до нього. Жалість — і нічого більше. Навіть дивно, бо безслідно минув гіпнотичний сон, в якому вона перебувала кілька років, живучи з Владиславом. Жалість, маленька тиха жалість, як тоді, коли бачиш кішку, що мокне під осіннім дощем. Жалість, із якої ніщо вже не народиться, бо Валентина не належала до того типу жінок, у котрих жалість переходить у кохання.
Вони вийшли на Хрещатик. Падав мокрий сніг. Сніг одразу заліпив скельця Владиславових окулярів; той пальцями почав протирати їх.
— Де ти зупинився? — спитала Валентина.
— Ніде, — сказав Гармаш. І запитально подивився на неї.
— Ти даремно приїхав, — сказала вона. — Чи, може, в тебе є тут якісь справи?
— Ніяких, — швидко сказав він. Їй здалось, він злякався, що вона не повірить йому. — Тільки ти.
Як це було? Після університету вони працювали в Хмельницькому, в обласній газеті. Знімали кімнатку на березі Бугу. Містечковий тихомирний пейзаж. Ввечері люди сиділи попід домами, гомоніли, пліткували, а коли вони йшли в кіно або в гості, сусіди завжди змовкали. І дивилися їм услід. Це подобалось Владику. Вони знімали маленьку кімнатку без кухні — тільки на веранді поставили газовий балон. Вони були щасливі. Інколи просто вдень Владик витягав її з редакції, вони приходили до своєї кімнатки й любили одне одного, а потім, поморені, повертались назад у редакцію. Коли вперше вона зготувала суп, вони відправили його батькам таку телеграму: «Валя зготувала суп картопляний з м'ясом поки живі здорові подробиці листом цілуємо діти». Потім коло їхньої халупи викопали великий котлован, під якесь будівництво, і в старому підвалі знайшли багато людських скелетів. Казали, що бульдозеристи часто знаходять золото, коли руйнують містечкові халупи.
Все було гаразд, тільки Владику не вистачало піаніно, й він казав, що пальці в нього вже не гнуться і що в місті Хмельницькому гине великий джазовий піаніст. Тільки в гостях у свого редактора Владислав відводив душу, акомпануючи дружині редактора, котра співала пісні з репертуару Людмили Зикіної. Одного разу вони купили гусака; розклали на подвір'ї вогнище й засмажили гусака просто з пір’ям. Сусіди дивились на них, як на божевільних.
Потім вони повернулись до Києва й стали жити разом із Владиславовими батьками в їхній трикімнатній квартирі.
Вони дійшли до площі Калініна. Ліворуч, на горі, у невеселому мокросніжжі темно вгадувалось громаддя готелю «Москва».
— У тебе… не можна переночувати? — боязко спитав він.
Що з ним сталось? Він, який ревнував її до телеграфних стовпів, який ночами бив її по обличчю й кричав: «Суко! Суко!», й казав, що ненавидить її, що вона зіпсувала йому життя, що вона бездарна, лінива сука і що якби не вона — він би написав свій роман, він би став справжнім письменником, а не гнив би все життя в провінційних газетах, він, який горів тихою ненавистю до всього, що вона робила — чи то вона готувала йому їсти, чи до її статей, чи до її нічних любощів — його останнім часом дратувало в ній усе, щонайменші дрібниці, — він тепер стояв перед нею покірливий, зламаний і просився переночувати в її кімнаті. І в цій його приниженості не було фальші, не було гри, вона відчувала, що все, що він говорить зараз і робить, — все це справжнє, щире, — і це злякало її. Не чекала вона цього.
— Можеш побути в мене, — сказала, не дивлячись на нього.
— Спасибі, — сказав він і поцілував їй руку. Вона відчула, яке холодне й мокре в нього обличчя.
— Я переночую в подруги, — додала вона.
Він нічого не сказав, може, не повірив їй. А може, не хотів перечити.
Де взялась його ненависть? Змалку він був сам, і змалку він був переконаний, ні хвилини не сумнівався, знав напевно, що його чекає велике майбутнє, не має значення, де і яке. Його таточко ходив виснажений працею, і колір його обличчя був такий, наче вийшов він із тюрми, — татечко все скаржився на печінку і їздив з мамою в Єсентуки. Днями татечко відсипався, вечорами порипував чобітьми по квартирі та повчав маму, як треба жити, а синові подеколи давав хльосту за четвірки. Згідно з татовою життєвою генеральною концепцією, син його мав стати круглим відмінником. І став ним. Четвірки були рідкістю. А як навчився бацькати на піаніно, то татечко був і зовсім утішений. Виникли тільки репертуарні незгоди між батьком і сином. Перший наполягав на переважному виконанні народних пісень. Опріч того, були ще в них старі ноти — велика книжка в пошарпаній обкладинці: «Військові марші всіх російських гвардійських полків» в аранжировці для фортепіано А. Дернфельда. На обкладинці було намальовано купу всякої зброї: рицарський шолом, мечі, списи, мушкети, ядра, димом і вогнем пахкали гармати, прикриті щитом, на якому був зображений двоголовий орел. Виявляється, кожен полк мав свій марш: лейб-гвардії Преображенський, лейб-гвардії Семенівський, лейб-гвардії Ізмайлівський, лейб-гвардії Гатчинський полки, Кексгольмський гренадерський імператора австрійського полк, Санкт-Петербурзький гренадерський короля Фрідріха Вільгельма III полк, лейб-гвардії кірасирський його величності полк; навіть якийсь зачуханий лейб-гвардії саперний батальйон мав свій власний марш. Тато любив слухати ці марші. Владик насуплено тарабанив марші лейб-гвардії — наче білі й чорні коні важко гупали по клавіатурі, від чого в татовому серці ставало солодко, й серце його соколом злітало від акордів величних, мов колонади Зимового палацу. Владик плював на всі марші, бо захопився джазом і вже знав, хто такий Оскар Пітерсон, а тато лаявся, казав, що це музика товстунів, хоч, звісно, Владик ніяким товстуном не був. А що тато через велику перевантаженість роботою не мав часу на естетичне виховання сина, то джаз переміг.
Владислав мусив бути першим із перших, інакше він жити не міг, і вже тоді в цьому хлопчакові зріла холодна ненависть до тих, хто відсовував його вбік, хто заважав йому доводити свою зверхність. Ставши старостою класу, він створив струнку ієрархічну систему, оточивши себе підлабузниками. Тут плелись інтриги й заохочувалися доноси; його боялися в класі, бо його найближчими поплічниками стали два брати — відомі на всю школу зарізяки Афонські. Та, незважаючи на це, життя з деякого часу почало відміряти Гармашеві болісні ляпаси, і він потроху почав розуміти, що він не перший, що є хлопці кращі за нього, що він взагалі, може, й не буде ніколи першим, — і постійна, голодна лють заволоділа ним: він ненавидів Вітьку Журбу за те, що в того виявились яскраві математичні здібності, за те, що Вітька був улюбленцем школи, й за те, що коли у Вітьки помер батько, на похорон пішли всі вчителі разом із директором школи. Він ненавидів гарного кучерявого хлопчика Стефана Брилля за те, що той блискуче грав на роялі — батько в Стефана був композитором, і хлопчик успадкував од нього абсолютний слух і тонкі, напрочуд граційні пальці; Стефан грав на їхніх вечорах Моцарта й Шопена, і Гармаш ненавидів його кучері, його дівочі вії, його довгі пальці. Він ненавидів Тольку Черненка за те, що той пише гарні вірші й вчителі пророкують йому літературне майбутнє, і тільки десятьма роками пізніше ця ненависть минула, коли Гармаш зустрів випадково Черненка, спустошеного п'яничку, викінченого алкаша, зіжмаканого й розтерзаного кололітературним московським життям, геть зіпсованого якимись режисерськими та сценарними курсами.
Ще більше почав діставати ляпасів Владислав Гармаш в університеті, де ніякі суспільні навантаження не могли замінити того, чого в нього не було: таланту. Він посідав багато всяких посад — і все це були немовби протези: протез обличчя, усміхненого, компанійського, свій хлопець в дошку, усмішка привітна з затверділого алебастру, скляні очі й штучний ніс; протез душі — широкої, відкритої, бо Владик зрозумів, що шкільні методи тут себе не виправдовують; він народжував і виховував себе знову, й душа його стала, як складаний ніж: сталеві леза всередині, а зовні — ніжний мінливий перламутр.
І коли зустрів Валентину, він був ніжний і перламутровий, глибокий і складний, блискучий і добрий, дотепний і, якщо цього вимагали обставини, меланхолійний. Чи кохав він її? Так. Чи кохала вона його? Так. Чи було їм добре вдвох? Так. Чи не розуміли вони одне одного? Так. Чи було їм спочатку байдуже, що вони не розуміють одне одного? Так. І кілька перших років їхнього подружнього життя на всі питання можна було давати стверджувальну й безтурботну відповідь: так, так, так.
Вона відчинила двері. Він ступив у кімнату, коло дверей обережно поставив валізку. Він був у цій кімнаті лише один раз, коли вони розмінювали квартиру. Вона запалила велике світло, хоч ще не сутеніло. Він довго витирав черевики, потім став, мнучи в руках шапку.
— Зніми пальто, — сказала вона.
Тільки тоді він скинув пальто,
— Сідай.
Він сів на стілець, коло столу. Вона нервово жбурнула свою шубку на тахту, хотіла було зняти при ньому чобітки-козачки, та передумала: наче було щось у цьому інтимне, таке, чого при ньому не варто було робити.
— Їсти хочеш?
— Хочу, — сказав він.
— Тільки в мене хліба немає.
— Нічого.
— Як тобі працюється?
— Я переходжу на нову роботу,
— На яку?
— Зовсім нову. Відповідальну.
«Навіщо я його питаю, — подумала вона. — Хіба мене це зараз цікавить? Яку нову відповідальну роботу може знайти собі пересічний журналіст? Журнал товариства сліпих? Нову редакцію, нові столи, заляпані чорнилами, нову метушню й нових друзів, які з кожного приводу і без приводу ходять у винний магазин, де оповідають брехливі історії про жінок».
Вона підійшла до холодильника.
Владислав устав, наблизився до неї й зняв окуляри.
«Невже збирається цілувати», — з огидою подумала вона. Та потім побачила, що він плаче. Він пучками витирав очі, а сльози бігли по щоках, затікаючи в кутики рота. Він став на коліна перед нею.
— Валю…
— Встань, — сказала вона злякано. Ніколи таким вона його не бачила. Огиду й жаль почувала вона. — Встань… прошу тебе…
Він цілував їй руки, плакав, потім підвівся, сів на стілець, прикрив обличчя руками. Плечі його здригались:
— Тільки ти… тільки ти… — твердив він, схлипуючи. — Без тебе не можу. Не можу. Ні з ким не можу. Не хочу. Все не так. Я винен. Винен. У всьому. Пробач, мені. Пробач.
Він, нарешті, повернувся до неї обличчям.
— Тільки зараз я зрозумів, — сказав рівним голосом, наче й не плакав — тверезим, рівним голосом, — тільки зараз я зрозумів, що найбільше й найкраще, що можу я мати в цьому житті, це ти.
— Тільки не треба гучних слів, — сказала вона.
— Можеш мені не вірити. Навіть більше — не вір мені. Надто багато я брехав тобі. Але зараз я кажу правду. Я зрозумів один страшний закон життя. В цьому світі людина самотня. Вона природою приречена на самотність. І якщо людина має двоє, троє близьких їй людей, то й це багато. Це найчастіше батько, мати… ну, може, брат. Інколи друг. І все. Це страшно. Розумієш? Це страшно! А я завжди був сам. Усе життя. Сам, сам, сам! Завжди сам. Розумієш? Батьки чужі. Нічого спільного я не мав із ними. І от з'явилась єдина в світі людина, яка любила мене, яка терпляче зносила мої вибрики, виконувала всі мої забаганки, для якої я був найголовнішим на землі — незважаючи ні на що. Адже ти знала, що я поганенький журналіст. Ти ж розуміла. Скажи — знала? Знала?
— Тоді мене це не цікавило.
— Тебе це не цікавило. І в цьому було моє щастя. Ти просто любила мене. А я на все це наплював. І тільки тепер зрозумів це. Благаю тебе — пробач. Прошу, благаю. Мені страшно. Без тебе я загину. Пробував забутись… пішов по якихось бабах… думав — подумаєш, велике щастя. Чи мало на землі жінок. І нічого не вийшло. Лежу поруч із нею, а згадую тебе. Я прошу тебе — давай помиримось.
— Ні, — сказала Валентина.
— Не поспішай! — вигукнув він, і вона подумала, що все це нагадує їй давно бачену мелодраму. Потім вона подумала, що, мабуть, життя багато в чому скидається на мелодраму.
— Не поспішай, не кажи «ні». Я розумію — я тебе образив… Мій батько… він подонок… ми нічого з ними не матимемо спільного. Я завинив перед тобою. Мені треба було одразу послати моїх батьків до біса…
Треба було послати. Чого ж ти не послав, мій милий? Чого ти не послав того худого чоловіка в шкіряному плащі, людину з обличчям Великого Інквізитора, котрий вже ніде не працював і не знав, куди дівати свою диявольску енергію. Великий Інквізитор на пенсії, на заслуженому відпочинку. В цих людей вузькі очі. Як я одразу не помітила, що в них вузькі очі? І у Владислава теж батькові очі. Як я одразу не помітила цього? Коли він постаріє, він зовсім стане схожим на свого батька, і я не зможу з ним жити, бо він щохвилини нагадуватиме мені свого таточка. І коли він наближатиметься до мене, мені здаватиметься, що то його батько наближається, як того літнього вечора, коли ми залишилися з ним самі в квартирі. Старий кавалерійський кінь, як він казав про себе. Кінь. Він ніколи на коні не їздив, цей старий вогнепоклонник. А ноги криві в нього від рахіту, а не від коня. Я дала йому по морді, — потім довго боліла рука, а світла він так і не запалив і тінню кружляв по квартирі. А коли я сказала Владикові про його дорогого таточка, він тільки засміявся, наче йшлось про дотепний жарт, і сказав: «Ого. Ти дивись. А батько ще нічого. Справжній мужчина. Не надавай цьому значення. Він пожартував». Так, вони дуже любили жартувати. Це родина жартівників. І він, і його батько, й мати, яка ненавиділа мене й ревнувала до батька. В їхньому домі панувала атмосфера жартів. І коли я прибирала квартиру й знайшла той зошит, це теж був жарт.
Авжеж. То був жарт.
То був один із найдосконаліших жартів Гармаша-батька. Після тої історії він принишк, і лише в його вузьких очах читала вона свій вирок. Він засудив її на страту. На повільне, крок за кроком, міліметр за міліметром, слово за словом, клітина за клітиною духовне винищення. І от, якось прибираючи квартиру, вона випадково натрапила на звичайний загальний зошит. Із зошита випала на підлогу фотографія. Її фотографія. Здивована, вона розгорнула зошит і мало не зомліла. То був щоденник її життя, заведений Гармашем-татечком. Він збирав компрометуючі матеріали про неї. Він стежив за нею, збирав інформацію про її друзів — із ким вона зустрічається, хто до неї дзвонить, хто може бути її коханцем. Усе, що вона казала, було акуратно записано в щоденнику, який вівся день за днем. До щоденника було прилучено кілька її фотографій — вона в колі університетських друзів, вона в редакції, вона з хлопцями з радіокомітету під час одного з відряджень у село.
І коли невдовзі після того, під час чергового нічного приступу ревнощів, Владислав, який став хворобливо підозріливим, ударив її, вона сказала: «Ти фашист. Ти і твій батько — фашисти. Вам би в концтаборі наглядачами бути. Щастя, що держава вас тримає в руках і що ви писнути не можете. Дай вам волю, ви б себе показали». І пішла від нього. Потім повернулась. Потім знову пішла. Вона тоді ще любила його. Ще залишалась та велика інерція кохання, та звичка, та оболонка, той стереотип поведінки, що штовхає людей в обійми одне одного. Кохання на згарищі.
— Ні, — сказала вона. — Я тебе не люблю. В Києві тобі нема чого робити. Можеш повертатись до Риги.
— Рига, Рига, — сказав він із ненавистю (перламутр кудись подівся, й виблиснуло добре приховане лезо). — Я не можу бути в Ризі без тебе… Не можу без Києва і без тебе. Якби ти знала, як важко мені в тій Ризі.
«Він не змінився. Він став ще небезпечнішим, — подумала Валя. — Він ненавидить усе. В нього рак душі. Він випльовує з себе метастази, й це дуже небезпечно. Він може заразити тих, хто стоїть поруч. Я не залишу його в цій кімнаті. Після нього треба робити дезінфекцію».
Подзвонили в її дзвоник.
Вона відчинила двері.
Це був Костюк.
— Пробач, — сказав він, — у мене сьогодні дві операції. Я не встиг попередити. Хотів тебе бачити…
— У мене сидить мій колишній чоловік, — сказала вона.
— Мені піти?
— Якщо хочеш — зайди.
— Гаразд, — він ступив у квартиру.
Гармаш розгублено підвівся, побачивши незнайому людину, яка владно увійшла в цю кімнату. «Ось воно що», — подумав Гармаш і тільки тепер зрозумів, що дарма він приїхав у Київ. Досі він вірив, що все вдасться владнати.
— Знайомся, — голосно, надто голосно мовила Валентина. — Це мій колишній чоловік Владислав Трохимович Гармаш, журналіст. Він приїхав із Риги на один день.
— Костюк, — вклонився Андрій, не скидаючи кепки.
Потім, не чекаючи дозволу, Костюк скинув куртку та кепку і, як завжди, підійшов погрітись до грубки.
— Що там у вас у Ризі? — спитав.
— Нічого. Холодно.
— Слухайте, — спитав Костюк, — а що означає той пам'ятник у центрі міста: жінка, обернена лицем до моря. А внизу якісь солдати.
— Не знаю, — байдуже відповів Гармаш.
— Здається, пам'ятник свободи, — сказала Валя. Вона накривала на стіл.
Гармаш подивився на руки Костюка, й знайоме відчуття підкотилося до горла: те саме відчуття він переживав, коди грав на роялі Стефан Брилль. Він глянув на свої пальці — короткі пальці, широку міщанську долоню, і йому знову схотілося заплакати — заплакати безнадійно-гірко, як на власному похороні. Він пригадав, як відштовхував від піаніно хлопців, які грали трохи гірше за нього, як поспішав сісти за клавіатуру, аби себе показати, як вважав він себе за найкращого піаніста чортзна-чого — двору, району чи континенту? — і як підійшов у. актовому залі до Стефана Брилля, щоб і його відштовхнути, самому сісти, але щось зупинило його — ні, не погляд Стефана, бо той зовсім на нього не дивився, наче Гармаш не існував, не погляд, а музика. Він зрозумів, що зі своїми короткими, мов цурпаки, пальцями він може грати лише бравурні марші Кексгольмського, її імператорської величності, лейб-гвардії полку. Навіть порядне буги-вуги, де потрібна особлива техніка гри лівою рукою, він не зможе зіграти як належить.
Вони сіли втрьох за стіл — без хліба, без вина.
У Гармаша, щоправда, у валізі був ризький бальзам, та Гармаш вирішив його не витягати. З якої радості пити?
— Пам'ятаєш, Валюшо, як були ми в Ялті і як пили кумис? Грошей у нас тоді не було, — пояснив він Костюкові, — то ми взялись до кумису. І випивка й закуска одразу, А потім я влаштувався в маленькому ресторанчику, грав у джазі.
Так, вона пам'ятає. Бо то були їхні найкращі часи. Вона їх не зможе викреслити з пам'яті, хоч би й хотіла. Гармаш подивився на годинник.
— Я піду, — сказав він.
— Куди ти підеш? — спитала Валя. — Адже поїзд вранці.
— Може, сяду на якийсь прохідний.
— Як хочеш.
— Якщо вам треба переночувати, можете в мене, — запропонував Костюк. — У мене вільна квартира.
— Дякую, — зрадів Гармаш, — якщо я вам не заважатиму… Я охоче.
— Будь ласка, прошу.
Костюк теж встав із-за столу.
— Я тобі подзвоню, — сказав Валентині.
Гармаш став навколішки перед валізкою, понишпорив там, витяг із валізки якийсь грубий пакет, загорнутий в газету.
— Це тобі, — й подав Валі.
Вона зазирнула в пакет. То були її старі листи до нього. Колись вони щодня писали листи один одному. Зустрічались і обмінювались листами. «Нарешті, — полегшено зітхнула вона. — Я спалю їх одразу, як вийде він із кімнати. Не читаючи».
— Прощай, — сказав Гармаш, повільно застібаючи ґудзики на пальті.
— На все добре.
Він завагався на якусь мить, потім підійшов і швидко поцілував її в нерухомі холодні губи.
Вони пішли з Костюком пішки по бульвару Шевченка. Віяв крижаний вітер — Костюку пригадався вокзал у Ризі. Вони миролюбно, майже по-приятельському балакали про чемпіонат світу з хокею й про шанси нашої збірної. Коли вже звернули на вулицю Комінтерну й наблизились до рогу вулиці Вєтрова, Гармаш спитав:
— Ви часом не євангеліст?
— Ні, — спокійно сказав Костюк. — А що, схожий?
— Не зовсім. Але добрий. До побачення.
— Ночувати не будете?
— Ні, знаєте, — криво посміхнувся Гармаш. — А то ще вб'ю вас уночі на грунті ревнощів.
— А ви вмієте вбивати? — спитав Костюк.
— На жаль, ні, — відповів Гармаш і подався собі туди, де сяяв вогнями київський вокзал.
Йшов він легко, наче скинув із себе важкий тягар.
Костюк повернув ліворуч — у свою темну, в снігових заметах вуличку. Подумав, що цей тип дуже схожий на майора Софронова.
Наблизився до дверей під'їзду, постояв, покурив, а потім знову пішов на Пушкінську вулицю, до Валентини.