Засідання проблемної комісії призначили на другу годину дня в кабінеті Дмитра Васильовича Стоянова. Костюк прибув зі своїм почтом — із усіма, хто брав участь у нараді в лабораторії Голуба.
Дмитро Васильович Стоянов, сивий, з пошрамованим темношкірим обличчям (за походженням — болгарин; брат його, Іван Стоянов, був відомим болгарським комуністом, убитим під час білого терору в 1923 році), попросив присутніх висловитися з приводу доповідної записки професора Костюка. Говорив Стоянов тихо, без ніякого виразу на обличчі, без ніяких інтонацій, і навіть спостережливі міністерські психологи, що не одні штани протерли на всяких засіданнях, не могли збагнути — якої ж думки про всю цю затію Костюка дотримується сам Стоянов.
Першим слово взяв Степан Карлович Майзель — мабуть, останній зі старої гвардії київських терапевтів, людина, яка вчилася в Образцова й працювала з Яновським і Стражеском. Майзель був вищий навіть за Костюка, довготелесий, повільний, з бритою головою та сивою щіточкою вусів на старечому обличчі, де хитро виблискували світлі очі, мовби час анітрохи не торкнувся їх, очі студента Кенігсберзького медичного факультету; очі, для яких нема милішої картини, ніж порядок, дисципліна, тілесне та душевне здоров'я. Степан Карлович ненавидів усе нечисте, безладне, темне, не освітлене гуманістичним світоглядом, — цим великим спадком мислителів XIX століття. Майзель був кардіологом. Його діагнози вражали патологоанатомів своєю точністю — мовби він ще при житті розтинав хворого, зазирав у його серце; Степан Карлович сам переніс три інфаркти. З усмішкою говорив, що у нього добре треновані судини — щодня він випивав маленький келишок коньяку; через те, мовляв, і не загинув, перележав, витримав.
Степан Карлович повільно дістав із внутрішньої кишені піджака окуляри, протер їх гарненькою витирачкою, потім витяг із шкіряної течки журнал в яскравій обкладинці. Не поспішаючи, розгорнув журнал.
— Це західнонімецький журнал «Штерн». Мені привіз його доктор Вундт із Мюнхена (він сказав: Мінхена). Послухайте, що пише якийсь Ульріх Шіппке: «Коли диво з Кейптауна стане доступним для всіх, наші лікарні переповняться несамовитими істотами: живими небіжчиками, тіло яких будуть оживлювати машини. Вже зараз їх можна зустріти майже в усіх німецьких клініках. Вони лежать свіжі й теплі, але мертві. Їхні розплющені очі дивляться нерухомо кудись у порожнечу, й часами здається, що вони хотіли б щось побачити вві сні. Та їхня свідомість уже згасла. Лише в грудях продовжує битися серце, мовби нічого не сталося. Але воно б'ється в тілі трупа, досконало змуміфікованого — завдяки машинам для дихання та оживлення — години, дні та місяці. В клініці нервових хвороб Мюнхенського університету понад рік утримувано в стані біологічного життя тіло одного чоловіка. Його волосся росло, й треба було його щодня голити. Зовнішньо ніщо не свідчило про те, що він мертвий, бо він умер кілька місяців тому внаслідок отруєння чадом».
Степан Карлович витримав паузу, зняв окуляри, пробіг швидким поглядом по присутніх і знову взявся за журнал.
Як тільки він почав читати цю статтю, Костюк зрозумів, куди він хилить.
«У майбутньому, — вів далі Майзель, — потрібні будуть тисячі таких живих останків. Жодній людині молодшій за 25 років не можна буде гарантувати права цілковитої спокійної смерті й поховання, коли трансплантація серця стане щоденною справою. З тисяч померлих готуватимуться в лікарнях штучно оживлювані людські консерви, аби в разі потреби вирізати з них те, що потрібно. Може, ви розраховуєте на серце, пару нирок, нову печінку? В оживлених останках все до ваших послуг. Варто лише відключити й вирізати серце. Сучасний канібалізм гігантських розмірів є остаточним наслідком того, що було зроблено в Кейптауні з Луїсом Вашканським. Це поступ, який після першого подиву та надії пробуджує в людях жах, примушує їх здригатись. Чи маємо право грабувати серце з чужих грудей? Чи маємо право з цією метою утримувати людей на «нічийній землі», між справжнім життям і справжньою смертю і таким чином якнайдовше консервувати їхні внутрішні органи, щоб згодом вирізати їх із ще теплого тіла, аби рятувати власне життя? Значення занепокоєння громадської думки перед лицем розв'язуваних питань, які донедавна належали до табу, ілюструють цифри: тільки в Федеративній Республіці Німеччини б'ється 60 мільйонів сердець. Щодня майже 400 з них псується і то так капітально, що їх уже несила полагодити, їх треба замінити новими серцями. Це означає щорічний попит на 144 тисячі замінних сердець. Цьому нечуваному попиту на «замінні двигуни» можна протиставити щось близько 40 тисяч потенційних донорів. Замінні серця мають бути молодими. Тільки тоді є сенс пересаджувати їх. Хірурги виходять із тої гадки, що вік трансплантованого серця не повинен перебільшувати 25 років. Але в цьому віці маємо в Федеративній Республіці щорічно тільки 5300 загиблих у катастрофах (життя яких було раптово перерване, і в зв'язку з чим вони особливо надаються до ролі донорів) і близько 35 тисяч інших молодих людей, котрі вмирають від хвороб, при яких не пошкоджується серце. З тих 40 тисяч сердець потрібного віку принаймні дві третини неможливо буде використати з різних причин, хоча б через те, що жертви помруть у таких місцях, де немає потрібної апаратури для перетворення їхніх тіл на життєві «консерви». Таким чином, залишається 10–15 тисяч, які могли б бути фізично оживлені аж до часу видалення серця. Це означає, що вимінювані серця будуть дефіцитним товаром…»
Він перегорнув сторінку, відшукав якесь місце зі статті, окреслене олівцем.
«Мертві з серцями, що б'ються, тіла, з яких вирізаються потрібні запчастини, як із старих автомобілів, будуть тим більше потрібні, чим краще лікарі опанують техніку пересадок. Уже зараз можна передбачити, що ніколи не вистачатиме таких живих трупів. Американський біолог і лауреат Нобелівської премії Джошуа Ледерберг сказав: «Багато людей нізащо не погодяться, аби хтось демонтував їхнє, ще тепле тіло». Він запропонував створити товариство взаємних послуг: тільки той, хто зареєструється, матиме право на трансплантацію. Італійський професор Біанчі пропонує тіло покійника «націоналізувати», а потім різати, як кому заманеться. Справді, одержавлення мерців запобігло б небезпеці, яку з жахом передбачають спеціалісти: спекуляції органами, взятими від трупів. Останки з юридичного погляду є річчю. Органи, які з них виймаються, вважаються матеріальним майном, що належить спадкоємцям. Вони можуть продати їх або виставити на аукціон серце, нирки чи печінку померлого. Можуть навіть, як твердить фрібурзький професор Шпанн, вимагати винагороди за збитки, якщо лікар не пересадить вимінного органу клієнтові, котрий пропонує найбільшу суму, і в такий спосіб спричиниться до грошових втрат. Таким чином, широко відчиняються двері для відразливої комерції живими останками, що в Нобелівського лауреата Леденберга викликає візію «здегуманізованих зловживань чорного ринку на людському м'ясі». Вмираючі могли б платити фантастичні ціни, аби тільки дістати нове серце».
Професор Майзель несподівано сів. Журнал сховав у течку.
Запанувало похмуре мовчання,
«Це як постріл у серце, — подумав Костюк. — Треба віддати старому належне. Він розстріляв цією статтею комісію. Молодчага. Старий просто молодчага».
— Ви все сказали? — спитав Стоянов.
— Що можна сказати ще? — відгукнувся Майзель. — Краще не скажеш.
— Ні, ні, Степане Карловичу, — спокійно сказав Стоянов, — я прошу вас конкретно сказати, що ви думаєте про намір професора Костюка — зробити трансплантацію серця.
Майзель невдоволено заворушився на стільці. Потім важко звівся. Була в нього звичка — жувати щось невидиме, наче гумку.
Пожував трохи.
— Я не можу звільнитись від почуття огиди, — сказав. — Людські консерви, спекуляція серцями. Ось до чого докотилася західна медицина. А ми слідом за нею котимось. Все спішимо наздогнати, все нам мало свого, все хочеться піти в прийми до Барнардів. Ми, Андрію Петровичу, були друзями з вашим батьком. Уявляю, що сказав би Петро Гнатович, коли прочитав би вашу доповідну. Це авантюра. Злочинна авантюра! — крикнув Майзель.
Микола Іванович Собінов зіщулився, мовби від удару. Справджувались його найгірші передбачення. «Треба йти. Треба від нього йти, поки не пізно, — вирішив Собінов. — Не хочу його трансплантацій, нічого не хочу. Спокою хочу».
Боря Голуб подивився на Мовчана, кивнув головою на Майзеля. Наче хотів сказати — от дає, собака. Погано нам. Мовчан зробив заспокійливий жест рукою. Нічого, не таке витримували.
— Це рекламний трюк, що не має нічого спільного з ідейними принципами вітчизняної медицини. Ну, тих можна зрозуміти. Вони все роблять за гроші. Але ви, Андрію Петровичу… Ми знаємо, що ви людина честолюбна… ми вам багато дечого прощаємо за ваш талант… Та невже вам мало вашої слави, Андрію Петровичу? Невже й вас вабить отой міраж? Ви подивіться, що сталося з професором Барнардом. Гидко читати.
Майзель знову пожував, поплямкав губами.
— Брехня! — стукнув долонею по столу Костюк. Від несподіванки здригнулась професор Нонна Михайлівна Грай-Городецька, завідувачка кафедри судової медицини. Вона сиділа поруч із Костюком. — Як вам не соромно, Степане Карловичу! Ви ображаєте тисячі чесних лікарів на Заході! Жовта преса зчиняє дешеву сенсацію навколо Барнарда, а ви її повторюєте. Я протестую проти такого ведення дискусії. І я прошу вас не чіпати пам'ять мого батька!
— Тихше, товариші, — постукав олівцем по чорнильниці Стоянов. — Я вам слова не давав, професоре Костюк. А вас, професоре Майзель, попрошу ближче до діла.
— Прошу, — чемно схилив голову Майзель, котрий, здавалось, був вельми задоволений галасом, що зчинився навколо нього. — Я ставлю всім, хто сидить тут, таке питання: чи має професор Костюк право на пересадку серця? На моє глибоке переконання він не має такого права. Не тому, що він не зможе зробити цю операцію. Зовсім не тому. Є поважніші причини. Ні для кого з вас не секрет, що для пересадки береться живе серце.
Він тихо повторив одне тільки слово:
— Живе.
Перечекавши якусь мить, вів далі:
— Замисліться над цим. Це означає, що лікар покладає на себе велику відповідальність, визначаючи ознаки смерті. Вперше в. історії медицини — я прошу вас особливо уважно прислухатись до цих слів — уперше в історії лікар, котрий хоче пересадити серце, стає зацікавленим у смерті якоїсь людини. Лікар чекає донора. Людину, яка віддасть своє серце іншому. Це страшно, товариші. Моїм учителям це навіть у моторошному сні не могло наснитись — те, що зараз нам цілком прозаїчно пропонує Андрій Петрович. Тепер подивимось на так звані досягнення трансплантаторів. Зараз у світі зроблено більше ста пересадок серця. І що ми бачимо? Переважна більшість хворих померла. Ті, хто міг прожити ще місяці й роки, померли через кілька днів по операції. У гонитві за дешевою рекламою частина західних хірургів, не маючи відповідної підготовки, кинулась робити пересадки. Це стало модою — ось так просто взяти й пересадити людині серце, — і ця ганебна мода перед нами обертається на справжнє шаленство. Так, наприклад, американський хірург із Х'юстона Джон Бойн заявив недавно, що в 1970 році в Сполучених Штатах планується провести понад тисячу трансплантацій. Чисто американські масштаби! Тим часом в усьому світі зростає хвиля протестів проти пересадок серця. Проти трансплантації висловились такі визначні спеціалісти, як професори Сульє та Дюбост із Парижа, професор Бенток із Лондона та багато інших. Ряд національних медичних асоціацій прийняли рішення про неприпустимість таких операцій з морального погляду. Бразильська конфедерація лікарів-терапевтів, Всесвітня ліга лікарів-католиків, Національний комітет хірургів Пакистану…
— Товариство старих дів Сенегалу, — вставив пошепки Голуб, але так, що всі почули.
— Ви щось хотіли сказати? — подивився на нього Майзель.
— Нічого, — в Голуба були невинні очі.
— Я знову звертаюсь до всіх присутніх і особливо до вас, Андрію Петровичу. Я закликаю вас не робити пересадку серця. Вам, мабуть, відомо, що американський сенатор Уолтер Мондейл запропонував накласти мораторій на пересадки серця. Я цілком із цим згоден і думаю, що Організація Об'єднаних Націй прийме згодом рішення про заборону трансплантацій, як злочин проти людства. І я, Дмитре Васильовичу, пропоную Міністерству охорони здоров'я заборонити всі небезпечні експерименти з пересадками. Бо якщо вас своєчасно не спинити, Андрію Петровичу, то ви почнете голови людям пересаджувати. Американці вже й до цього докотились!
— І буду пересаджувати! — вигукнув розлютовано Костюк. — Тільки ви за свою голову не бійтеся, Степане Карловичу!
— Воля ваша, — тихо сказав Майзель, витираючи хусткою лисину. — Моя стара голова, мабуть, уже нічого не варта… Можете викинути її на смітник.
Він втомлено сів, заплющив очі, знову почав щось жувати.
— Професор Полтавець, — сказав Стоянов. — Прошу вас.
У професора Полтавця шия починалась просто від підборіддя. Колись він тішився славою людини, котра перша зробила в Києві операцію на серці. Що то була за операція? Він витягнув із серця якоїсь жінки циганську голку. Про цей хірургічний подвиг роздзвонили всі газети, його фотографували разом із усміхненою жінкою, брали інтерв'ю. Правда, в хірургічних колах пліткували, що Полтавець взагалі серця не чіпав, що голка стирчала в перикарді — зовнішній оболонці серця; хто його знає — в цих хірургічних колах, як у середовищі балерин чи письменників, багато заздрісників. Потім почалась ера Костюка — сотні операцій на серці, спочатку на працюючому, а згодом і на сухому, з вмиканням АШК. Про циганську голку забули. Зрештою, професор Полтавець і не вважав себе за серцевого хірурга. Його спеціальністю була пряма кишка. Був він огрядний, важко дихав, коли йшов по міністерських сходах, а голос мав, наче з бочки.
— Я не розумію, що за шум, що за гам учинився? — (Професор Полтавець любив показати, що він людина з народу; випиваючи на святах, коли збиралася в клубі вся його клініка, любив співати з санітарками пісню «Посіяла огірочки»). — Навіщо нам займатись нуковою фантастикою? У нас ще від апендициту люди вмирають, а ми серце пересаджувати…
— Хто вам винен, що у вас від апендициту вмирають? — сказав Костюк. — 3 вашим післяопераційним доглядом у вас і від бородавок умиратимуть.
— Я вас не перебивав, — сердито буркнув Полтавець. — Якщо мене перебиватимуть, Дмитре Васильовичу, я піду.
— Це буде велика втрата для світової хірургії, — тихо сказав Голуб.
— Прошу вас, професоре Полтавець, — сказав Стоянов,
— Я хочу, Дмитре Васильовичу, у вашій присутності заявити протест. Це неподобство! В нашій клініці скоротили кілька посад обслуговуючого персоналу… Хворі лежать по коридорах і в санпропускнику, а будівництво нового корпусу ще не починалось. Ви все йому даєте! — Він тицьнув пальцем у бік Костюка. — Кошти та обладнання, міжнародну показуху розвели… Тільки й чуєш — грудна хірургія, операції на серці, статті, іноземні делегації. А між іншим, хірургія тримається не на серці, а, якщо хочете знати, на банальних апендицитах. Замість однієї пересадки серця давайте зробимо краще сто резекцій шлунка. Так, щоб хворі не вмирали.
— Значить — ви проти пересадки?
— Хто вам сказав, що я проти? — обурився Полтавець. — Якщо це не пов'язано з додатковими коштами, — хай робить. Мені яке діло. Я вас прошу, Дмитре Васильовичу, вирішити питання про будівництво нового корпусу й переглянути штатний розклад. У мене все.
Він, відсапуючись, сів. Потім повернувся до Голуба:
— Боря, ти кого там підначував?
— Це я Мовчана.
— Гляди мені, — сказав Полтавець. Він був добродушним дядьком,
Прийшла черга до Нонни Михайлівни Грай-Городецької, Ця худа жінка, що безперестанно курила цигарки, сиділа, накинувши на плечі каракулеву шубу. В неї були тонкі риси колись вродливого обличчя, — в молодості казали їй, що схожа вона на Любов Орлову; чи була правда в цьому, чи ні — їй подобалось це порівняння. Все своє життя Нонна Михайлівна провела в специфічному чоловічому товаристві — серед слідчих, прокурорів, працівників міліції; трималась вона з таким холодним аристократизмом, з такою неприступністю, що їм і на думку не спадало сказати в її присутності якісь непристойності або оповідати анекдоти. Навіть рецидивісти, яких приводили їй на експертизу, трималися скромно, без звичайних своїх блатних баляндрасів. Тільки погляд підкачав у Нонни Михайлівни? — був наче відчужений, водянистий, — може, через те, що її очі бачили надто багато трупів.
Нонна Михайлівна востаннє затяглась, погасила цигарку, поправила шубу на плечах.
— Одного разу я читала лекцію слідчим, — сказала вона, ні на кого, власне, не дивлячись. — Вони проходили у нас на кафедрі курс судової медицини. Хтось подав мені записку: яка смерть, на мою думку, найлегша. І я, тоді ще молода дурепа, сказала: смерть через повішення…
Смерть через повішення була спеціальністю Грай-Городецькоі. Цій темі були присвячені її кандидатська і докторська дисертації.
— І що ви думаєте? Наступного дня один із моїх слухачів повісився. Повірив мені. А через кілька років японський дослідник Куніхаро провів серію експериментів на собі й довів, що, мабуть, немає жахливішої й повільнішої смерті, ніж ця.
Шуба в Нонни Михайлівни сповзала з плечей, вона нервово її притримувала.
— Я хочу цим сказати, що природа часто насміхається з нас, коли ми, не пізнавши всіх її таємниць, намагаємось безапеляційно вирішувати вічні питання життя й смерті, і от тепер ми стоїмо перед найскладнішим філософським питанням: що таке смерть? Андрій Петрович, як видно з цієї доповідної записки, поводиться так, наче таке питання для нього не існує. Він припускається великої помилки. Я, наприклад, можу з точністю до півгодини сказати, коли людина померла… Якщо переді мною труп. Це моя професія. Але я не можу визначити момент смерті, не беруся за це… коли бачу людину, яка тільки-но переступає фатальний рубіж. Скажіть, Андрію Петровичу, яку ознаку смерті ви вважаєте за провідну? Коли, на вашу думку, можна виймати в людини серце й пересаджувати його іншій людині?
Її погляд був далеко, наче вона запитувала не Костюка, а саму себе.
— Головний критерій смерті — смерть головного мозку, — відповів спокійно Костюк. — Мідріаз[6], ізоелектрична лінія[7] на електроенцефалограмі, відсутність рефлексів. Ці критерії встановила Міжнародна медична асоціація. З ними погодився навіть папа римський.
— Гаразд, — ввічливо й відчужено сказала Нонна Михайлівна. — Тоді дозвольте ще одне питання.
— Прошу.
— Отож, питання таке: до вас потрапляє пацієнт із переломом основи черепа, з відкритим переломом черепного зводу, з дефектом мозкової тканини, з множинними крововиливами в сіру речовину, з переломами кінцівок, при явищах клінічної смерті… Чи візьмете ви в такого пацієнта серце?
— Цілком можливо, — сказав Костюк.
— Вітаю вас, професоре Костюк, — Нонна Михайлівна вперше глянула на нього блакитнявими очима, але йому вдалось, що вона ними не бачить.
— І вас теж вітаю, Дмитре Васильовичу…
Вона повернулася до Стоянова, чемно нахилила голову.
— …бо якби в сорок третьому році ви потрапили до рук шановного Андрія Петровича, а не академіка Бурденка, ваше серце вийняли б і віддали комусь іншому. Бурденко, на щастя, не повірив, що ви померли, Дмитре Васильовичу, хоча, як я пам'ятаю, дехто й казав йому, що не варто витрачати на вас час.
Це другий постріл, подумав Костюк. І якщо то був постріл у серце, то це — постріл у потилицю. Ця баба надивилась таких речей.
— Я резюмую, — сказала Нонна Михайлівна, скинувши з плечей шубу. Стояла вона висхла, небезпечна, в чорному, як і личить професору, костюмі, лише перламутром блищали її нігті. — В тому вигляді, як зараз, доповідна професора Костюка недопрацьована. Згідно з законом, мертвою вважається людина, в якої припинилася серцева діяльність. І можете бути певними, що я стоятиму на сторожі закону. Я не дозволю, аби бралося серце живої людини. Я пропоную створити об'єктивну комісію, яка б у тому випадку, якщо професор Костюк робитиме трансплантацію, визначила в донора момент смерті. Пропоную призначити мене головою цієї експертної комісії. Дякую.
Вона сіла, мерзлякувато загорнувшись у шубу.
— Слухай, — прошепотів Голуб на вухо Мовчану, — це правда, що вона була коханкою Стоянова?
— По-моєму, вона була коханкою Сатани, — відповів Мовчан.
«Справу програно», — подумав Микола Іванович Собінов. Він од цієї думки відчув навіть полегшення. Повертаємось до своїх клапанів, комісуротомій, тетрад Фалло, й нема чого більше рипатися.
Слово взяв професор Спиридон Іванович Нечай, завідувач кафедри патологічної анатомії. Він весь цей час мовчки сидів у кутку, сперши важку голову на руки. Обличчя в нього було червоне, й, мабуть, він сьогодні вже заправився; в Спиридона Івановича була трохи вища норма, ніж у Майзеля: не келишок коньяку, а склянка, ще й до того, як казали аспіранти з його кафедри, додавалася склянка шампанського. Та ніколи він не хмелів. Тільки очі наливались кров'ю, але слова були, як і завжди, важкі, як булижники, думки несхибні — ніякого белькотання, варнякання. Цими словами він наче шлях вимощував — повільно, але назавжди,
Нечай звів важкі повіки, зиркнув на Стоянова своїми темними глипаками.
— Багато ми базікаємо, Костюк робить діло. Треба його підтримати, а не тюкати. Він не хлопчик на базарі. Він один із найкращих хірургів у світі. І треба з повагою ставитись до його пропозиції. Хай робить трансплантацію. Перша буде невдала, це ясно. Але це нічого. Він свого доб'ється. А вам, професоре Полтавець, соромно вихвалятися смертями від апендициту. Навчіть краще своїх хірургів накладати кисетний шов. Я повністю підтримую Костюка. Там, де смерть зможе допомогти життю, — оце і є медицина майбутнього. А не свищі після апендектомій. Коли бажаєте, я візьму участь у будь-якій комісії в справі трансплантації. І чим скоріше зробить Костюк пересадку, тим краще. Бо поки розкачаємось, Москва і Ленінград нас обженуть. А ми знову залишимося ззаду.
— Ну що ж, — сказав Стоянов, машинально обмацуючи рукою голову там, де були тверді рубці. — Може, тепер послухаємо, що скаже клініка професора Костюка? Хто хоче сказати?
— Дозвольте мені, — підніс угору вказівний палець Мовчан. Коли в них у клініці була делегація лікарів із Аргентини, він бачив, що саме так вони просили надати їм слово.
— Від імені всього колективу клініки я протестую проти виступу професора Майзеля, — сказав, збліднувши, Даня Мовчан, від чого ще чорнішими здались його вуса. Зараз Даня йому вріже, подумав Голуб. Даня такий — коли заведеться, то нічим його не зупиниш. А Даня схожий на татарського хана, здивувався Голуб, Як я досі до цього не додумався. Тепер його так і зватиму: хан. Справжній хан.
А Даня вже закусив удила.
— Я вважаю виступ професора Майзеля неприпустимим як за формою, так і за змістом. Прикриваючись високими словами, професор Майзель хоче позбавити нас безперечного права на пересадку серця. З якою метою, Степане Карловичу, ви це робите? Навіщо ви нам читаєте ваші німецькі журнальчики? Ми вам що — діти? Ми розуміємо, чому ви не хочете, щоб ми зробили пересадку, Бо тоді всі ваші хворі до нас втечуть… І так у вас лежать хворі, яких може врятувати тільки операція, а ви їх на мікстурах тримаєте…
— Товаришу Мовчан, я вас прошу… — невдоволено обірвав його Стоянов.
— Добре, добре. Невже ви, Степане Карловичу, не розумієте, що трансплантація органів уже стукає в наші двері…
От дає, подумав Голуб. Метафорами кидається направо-наліво. Доведеться йому підвищити коефіцієнт інтелектуальності на півтори одиниці.
— …що процес цей — незворотний, що ланцюгова реакція трансплантацій охопила весь світ і що питання тепер стоїть тільки так: хто перший у нашій країні успішно проведе таку пересадку. Я підкреслюю — хто перший, а не питання, чи робити пересадку взагалі. І досить, товариші, вже товкти воду в ступі. Моральний бік, етика, живе серце. Це все фрази. Слова. Димова завіса. А суть полягає в тому, що об'єктивно Степан Карлович намагається затримати розвиток нашої радянської медицини. Питання про пересадку серця нашою клінікою далеко виходить за межі наших внутрішньоміністерських справ. Це зараз, товариші, питання міжнародного престижу нашої науки. До нас придивляються в світі — що зроблять радянські хірурги? Народ нас питає — чому ми космос опановуємо, а пересадку серця зробити не можемо. Ось як стоїть зараз питання. А в цей відповідальний час Степан Карлович займає архіреакційну позицію. Архіреакційну — не будемо боятися цього слова. І не залякуйте нас, Степане Карловичу, канібалізмом та продажею органів. Слава богу, живемо не при капіталізмі. Скоро в житті нашої країни визначна дата. Треба й нам подумати, як її зустріти. Ми в боргу перед нашим народом.
Ну й промову утнув, подумав, Голуб. Хоч на Генеральну асамблею його посилай. Де він таких слів набрався? Це коли він готувався до кандидатського мінімуму з філософії, вирішив Голуб.
Костюк підвівся, підійшов до Майзеля.
— Вас, Степане Карловичу, б'ють вашою ж зброєю: демагогією. Бо воістину сказано: хто меча підніме, той від меча і загине… Хочу нагадати вам, Степане Карловичу, 1953 рік. Пам'ятаєте? Вас оголосили лікарем-вбивцею. Нонно Михайлівно, пам'ятаєте?
Нонна Михайлівна Грай-Городецька глянула кудись крізь Костюка: блакитняста вода, яка коливалась в її погляді, раптом замерзла, затверділа, та й все її обличчя раптом стало тверде, як у пластмасової ляльки. Ще б пак! Нонна Михайлівна досконало пам'ятала той день в темній анатомці на вулиці Мечникова, в круглій аудиторії, коли вона своїм прекрасно поставленим голосом (Нонночка до війни була кращим декламатором Палацу піонерів, а її улюбленим поетом був Віктор Гусєв) викривала низькопоклонницьку діяльність професора Майзеля, котрий, будучи запеклим вірховіанцем, нехтував передовими ідеями Мічуріна — Лисенка, некритично перехопивши буржуазний метод лікування гормонами, забувши при цьому про благотворну роль центральної нервової системи. А професор Майзель каявся й клявся, що більше ніколи не безчеститиме вітчизняну медицину, і казав спасибі аспірантці Грай-Городецькій, яка вказала йому на його принципові помилки, з чого він зробить правильні висновки: лікуватиме людей за допомогою методу яровизації і не чекатиме милостині від природи, а перероблятиме ту природу згідно з планом деревонасаджень… Зустрічаючись, ні Майзель, ні Грай-Городецька ніколи не згадували той епізод. Їм обом було вкрай неприємно, що Костюк пригадав анатомку.
— Нічого ви не навчилися, Степане Карловичу, — сказав Костюк. — Історичний досвід для вас минув безслідно. Ну, не подобається вам пересадка. Так і скажіть. А не приплітайте до неї всю світову політику. А вам, Нонно Михайлівно, браво. Браво!
Він упритул підійшов до неї й тричі плеснув у долоні.
— З вас, Нонно Михайлівно, вийшов би непоганий драматург. Або автор детективних романів. Агата Крісті. Ви влаштували тут дуже ефектну сцену… але надто далеку від істини. Нема чого, грати на пораненнях Дмитра Васильовича. Не вашими руками їх чіпати. («Йолоп, — подумав Костюк, — що я верзу? Кажуть, що вона з ним… Йолоп…») Ви прекрасно знаєте, що ми не жартуємо з такими речами, як життя і смерть. І я про це ясно написав у доповідній. Ми будемо вирішувати ці питання в кожному конкретному випадку окремо, враховуючи всі клінічні й електроенцефалографічні дані. Щоб відкинути всі сумніви, ми вирішили брати серце через десять-п'ятнадцять хвилин після повної зупинки серцевої діяльності. Це ускладнює справу й зменшує наші шанси на успіх, але… А те, що ви, спеціаліст із галузі судової медицини, й досі не знаєте, де стає неможливим життя, де його ниточка рветься неминуче й фатально, — хай це лежить на вашій совісті, Нонно Михайлівно. Ви можете й почекати кілька годин. Поки людина задубіє… поки з'являться трупні плями. А я не можу чекати. Не можу! Бо я щомісяця виписую з клініки людей просто на кладовище. Вони прощаються з нами, дякують, а я вже бачу їхні мертві обличчя, знаю, що вони приречені. А скількох ми взагалі не беремо в нашу клініку?
«Бог ти мій, — подумав Голуб. — Так я й знав. Я йому казав. Аби розворушити цих долдонів, треба мати сталеві нерви. Як головою об стіну. Не треба було сюди взагалі звертатись. Треба було провести операцію й поставити всіх перед доконаним фактом. Їм то що? Вони моралісти, звикли базікати. Вони операцій не проводять. І ні за що не відповідають. Як там Милочка? Здається, полетів її наречений на турбореактивному лайнері на край світу — заробляти грошики на зразково-показове комсомольське весілля. Недаремно казав один француз: «Суд над Барнардом — це не суд науки. Це суд моралі й метафізики».
— Пересадка серця не створила, на мою думку, жодної моральної проблеми, — вів далі Костюк. — Ми не розробляємо новий вид зброї масового винищення, не працюємо над проблемою керування процесом спадковості. Якщо у випадках із фізикою чи генетикою можна говорити про моральний бік дослідження, то в нашій ситуації про це просто смішно казати. Ми рятуємо людину. Чи є щось моральніше за це? Пересадка — це звичайна операція. Галас навколо неї швидко вщухне, й настане час, коли на неї дивитимуться, як на звичайну апендектомію. І коли хтось умиратиме від трансплантації, хірургам будуть дорікати, як ми сьогодні професорові Полтавцю. Поки що пересадка викликає сенсацію. Це складна операція. Нова. Але в етичному плані не є нічим новим. Коли почали пересаджувати нирки, всі теперішні гуманісти мовчали. Як же! То нирки, низький орган, що виробляє сечу. А серце — це душа, це птиця, це факел! Палаюче серце Данко та тому подібні романтичні словеса… Це — погляд вісімнадцятого, в крайньому разі — дев'ятнадцятого століття… Зараз ми можемо точно відповісти, де міститься людська душа і в чому полягає життя людини, як істоти, що усвідомила своє Я: в корі головного мозку. А серце — це насос, помпа. М'ясо. Коли насос псується, його замінюють. Нічого страшного в тій статті, що ви нам прочитали, Степане Карловичу, нема. Не вірю я, що на Заході лікарі такі вже криміналісти. Стаття розрахована на сенсацію, на нездоровий інтерес публіки. А щодо живих «консервів», то це правда. Спитайте в інституті нейрохірургії, скільки там лежить тих «консервів».
Костюк пошукав щось серед своїх паперів, нарешті знайшов папірець, подав Стоянову.
— Я прошу Міністерство охорони здоров'я дозволити нам провести трансплантацію серця. Я не зупинятимусь на методиці та технічній підготовці нашого колективу, це все викладено в доповідній. Я прошу тільки Міністерство допомогти нам у подоланні ряду труднощів. Там, Дмитре Васильовичу, конкретно написано, що ми потребуємо. З пропозицією Нонни Михайлівни про створення експертної комісії, я, звичайно, згоден. Думаю, нема кращого кандидата на посаду голови комісії, ніж наша чарівна Нонна Михайлівна.
— Дмитре Васильовичу! — вигукнув професор Полтавець. — Якщо ви йому гроші дасте, а мені відмовите, я, їй-богу, оголошу голодовку. Ось побачите!
— Це вам буде тільки на користь, — усміхнувся Стоянов. — Не хвилюйтеся, закінчите ви свій корпус.
— Вже п'ять років кінчаємо.
— Ну добре, товариші, — сказав Стоянов. — Накричались ми вдосталь, треба кінчати. Що я вам можу сказати? Міністерство охорони здоров'я Союзу кілька днів тому видало наказ, в якому дозволяє займатися трансплантацією серця п'ятьом кардіологічним центрам країни, які мають великий досвід операцій на сухому серці. В тому числі дозволено клініці професора Костюка, Але, уважно вислухавши вас, я ще раз переконався, що це дуже складна й неясна справа. І підходити до неї треба надзвичайно обережно. А не рубати з плеча. Професор Костюк — один із провідних спеціалістів у Союзі, й не мені вказувати йому, коли робити трансплантацію. Хочу тільки, щоб ви, Андрію Петровичу, самі все зважили, все досконально підготували. Щоб не поцілили ми пальцем у небо. Бо, товариші, доцент Мовчан де в чому правий. Трансплантація — це справа в якійсь мірі й політична, бо вона торкається престижу нашої науки. А в наш час, коли загострилася ідеологічна боротьба, коли засоби масової інформації на Заході поставлено на службу пропаганді, кожна наша невдача використовується ворогами для дискредитації ідей соціалізму. Саме через це так обережно ставиться до трансплантації Петро Борисович. Обережно, а не негативно. Нам не треба дати себе втягнути в гонку трансплантацій. Ніякі особисті міркування тут не можуть мати місця. Проблему трансплантації треба вирішувати широко, на високому науковому рівні. Адже дивіться — й досі не вирішена проблема імунологічної несумісності. Проблема протезування серця перебуває ще в зародковому стані. Моральні проблеми… Тут я можу погодитися з професором Майзелем: моральний бар'єр, очевидно, важче перейти, ніж бар'єр імунологічний, і, до речі, Андрію Петровичу, я не можу поділити ваше захоплення західною медициною. Ми все знаємо, ми віддаємо належне блискучій техніці західних хірургів, але це ще не все… Ви знаєте, товариші, що вдові Касперака, одного з перших американців, якому пересадили серце, Стенфордський медичний центр надіслав рахунок на двадцять вісім тисяч доларів тільки за обслуговування, без вартості самої операції. А її вартість становить приблизно п'ятдесят тисяч доларів.
— Даню, — сказав пошепки Голуб. — Ти уявляєш, скільки «кадилаків» можна купити?
— Нема ніякої гарантії, що дехто з західних лікарів не почне зловживати пересадкою, — сказав Стоянов.
— При чому тут ми? Ми ж не будемо зловживати, — кинув Костюк.
— Ми — безперечно ні, — глянув на Костюка Стоянов. — Але ви знаєте, що таке обиватель. Він подібний — і на Заході, і в нас. Що скаже обиватель, коли випливуть якісь темні справи, пов'язані з трансплантацією? Треба проводити операцію так, щоб виключити будь-яку можливість звинувачень у тому, що ми зробили щось незаконне. Тому я повністю підтримую пропозицію Нонни Михайлівни. Тільки об'єктивна, незацікавлена комісія має встановити момент смерті донора. Повна добровільність із боку того, хто йде на пересадку. Згода родичів на взяття серця в донора. Згода прокуратури на операцію. Суворе дотримання всіх формальностей. І головне — ретельна підготовка до самої операції. Підготовка післяопераційної палати. Трохи грошей вам підкинемо. Але небагато. Он бачите, що кажуть про вашу клініку? — він глянув на професора Полтавця. — Ну що ж, товариші. Ніяких запитань нема? Засідання оголошую закритим. Всі можуть іти, професора Костюка прошу залишитись.
Вони зосталися вдвох. Стоянов усміхнувся:
— Будете мене лаяти?
— Що ви, — заперечив Костюк. — Це максимум того, на що я сподівався. Я задоволений.
— Я хочу вам сказати, — повільно мовив Стоянов, — що даремно ви пригадали ту історію Майзелю й Грай-Городецькій.
Костюку стало незручно, бо він і сам уже шкодував, що зачепив минуле, про яке треба було або мовчати, або говорити не так і не в цьому кабінеті. Він подивився на білосніжні манжети й загорілі руки Стоянова. Той завжди одягався з вишуканою елегантністю — Костюкові це подобалось. Темно-синій костюм і темно-червона смугаста краватка. Коли в 1923 році в кімнату Стоянових почали стукати жандарми, вони з братом вискочили з другого поверху в сад. Дмитро був ще зовсім молодий. Брат гукнув йому, аби біг він у гори. Брат вискочив на вулицю, думаючи, що там він чкурне в якусь одчинену хвіртку, сховається, а потім теж подасться в гори. Але вузька вуличка була порожня, вимерла, й всі двері й хвіртка позачинювані. Мертва вуличка. З-за фіранок визирали налякані фізіономії. Ніхто не відчинив двері. Гримаючи чобітьми, бігли за Іваном жандарми. Й коли побачили, що він може втекти, бо ось-ось почнеться великий сад, а там і гори — зелені й безтурботні, як на рекламних проспектах, вони вистрелили йому в спину. А Дмитро Стоянов перейшов кордон і опинився в Радянському Союзі.
— Скажіть, — допитливо глянув Стоянов на Костюка, — як би ви подивились на те, якщо на базі вашої клініки було б організовано інститут трансплантації. Пересадка серця — це те, що лежить на поверхні. А сама проблема набагато ширша й складніша.
— Це не фантастика?
— Поки що так… Але… хто знає.
— Я б вважав, що мені здорово пощастило в житті.
— От і добре. Здається, все?
Костюку дуже близькою стала ця людина з пошрамованим обличчям. Він міцно потис руку Стоянову.
— Спасибі. Велике спасибі.
— Нема за що. Тільки не поспішайте. Сім разів відміряйте, а один — відріжте, — сказав Стоянов.
— Гаразд.
Весна, подумав Костюк, вийшовши на двір. Подзьобано краплями сніг під карнизами, і вже не сутеніє так швидко, з Дніпра повзуть тумани, й граніт урядових будинків на Печерську вкривається сірою росяною поволокою; тане зима, щось і в мені тане, подумав Костюк. Як там Валя?
За міністерським подвір'ям чекала вся його гвардія: Даня, Боря Голуб, Собінов та Софія Абрамівна. Костюку ще тепліше стало на серці.
— Ну що там? — спитав Микола Іванович. Він був певен, що в неофіційній розмові Стоянов висловиться проти проведення пересадки. Офіційно заборонити не зважився, а неофіційно…
— Все гаразд, — сказав Костюк. — Нам дають зелене світло. Ви були на швидкій допомозі?
— Ще ні.
— Тоді завтра ж зв'яжіться. Починаємо готуватись.
— Як вам подобається Майзель? Негідник. Статейками думає нас залякати, — сказав Даня, погладжуючи вуса. — Як я йому врізав?
— Ми з тобою ще поговоримо, — недобро мовив Костюк,
— Найпорядніша людина — Нечай, — сказав Голуб. — Чули, як від нього несло? По-моєму, це був французький коньяк «Наполеон-Курвуазье». Хотілося закусити. Але старий — хлопець що треба.
— Даремно ви так накинулись на Полтавця, — сказала Софія Абрамівна Костюку. — Він робив операцію братові мого чоловіка — блискуче. П'ять років — ніяких рецидивів.
— Він мене вигнав з екзамену по хірургії, — сказав Голуб. — А виганяв він класично: жбурляв із вікна на вулицю залікову книжку. А потім, коли я перездавав, ми з ним тріпались на всякі теми. Він непоганий дід.
— Так, — підтвердила Софія Абрамівна.
Боря Голуб і Софія Абрамівна пішли на трамвай, Микола Іванович повернувся в Міністерство — втрясати справу з ремонтом, а Костюк із Данею Мовчаном прогулювались навпроти колишнього царського палацу — лазурового барокко; тихий янгол — охоронець міста — пощадив цей палацик Растреллі від воєн, пожеж, руйнувань та сміливих планів перебудови й реконструкції.
— Ну ти ж і сволоч, Даня, — сказав Костюк. — Не чекав від тебе.
— А що таке? — задерикувато спитав Мовчан. — Правильно я йому врізав.
— Пику тобі побити, — зовсім розсердився Костюк.
Скільки він морочився з цим Данею, вважав його своїм найкращим учнем. А зараз подумав, що дуже б не хотів, аби клініка коли-небудь потрапила до Данилових рук, як настане час Костюку піти.
— Чому ти високими словами кидаєшся? Яке свято? Ти що — хочеш зробити показушно-ювілейну пересадку? Навіщо ти Майзелю шив діло?
— Чого ви надаєте значення якимось словам? — безтурботно сказав Даня.
— Вигнав би я тебе к бісу, — сказав Костюк. — Але руки в тебе хороші. У тебе взагалі щось є за душею?
— А де цей орган розташований?
— Хочеш сховатися за спину всіх? Знаєш, милий… Людина, яка думає одне, говорить друге, а робить третє, — знаєш, як називається?
— Дипломат, — сказав Мовчан. Він змерз, і його дратувала ця розмова. Наче якийсь ґедзь укусив сьогодні Костюка. Даня хотів зробити якнайкраще, а шеф, бачиш, казиться. Що з ним?
— Ні, мій милий, така людина називається зрадником. Я їх надивився на своєму віку. І я не хочу, щоб ти був зрадником.
— Пробачте, — буркнув Мовчан. Він вирішив не заводитися з Костюком. Навіщо? Зчинив через кілька слів таку веремію… Гострий приступ принциповості. «Ворогів треба знищувати, — подумав Даня. — Всіма можливими засобами. А Майзель ворог. Він може зіпсувати нам усю справу».
— Може, підемо в «Дніпро»? — спитав примирливим тоном Данило. — Сьогодні все ж таки великий день. Вип'ємо з цієї нагоди.
— Я не піду, — сказав Костюк. — У мене діла. Бувай.
Що це з ним, здивовано подивився йому вслід Мовчан. Якийсь він ніби не в собі. А може, в нього з'явилася баба? Йому давно треба завести дівку. Бо на цьому світ стоїть. Це найкраще, що є в світі. Треба комусь подзвонити.
Даня витяг пошарпаного записника й почав переглядати номери телефонів на потаємній сторінці…
А Боря Голуб проводжав Софію Абрамівну, — вони жили майже поруч.
— Знаєте, Борю, — оповідала Софія Абрамівна, — до війни я жила в Харкові. Я харківський медінститут скінчила. І ви знаєте, коли я вперше почула про атомну бомбу?
— Коли?
— В тридцять третьому році.
— Що? Президент Рузвельт почув у сороковому…
— В тридцять третьому, — сказала Софія Абрамівна. — Мій чоловік товаришував із хлопцями з фізико-технічного інституту. Як зараз пам'ятаю: були ми за містом, пікнік, зібралось багато народу, і був із нами академік Ландау. Тільки він тоді ще не був академіком, молодий був. І він сказав, що людство незабаром створить найпотужнішу зброю. Коли буде розщеплено атом. І тоді почнеться новий історичний етап у розвитку людства.
— Просто неймовірно, — мовив Голуб.
— Тоді важкий був рік, усі худі, молоді, веселі. Горілки не пили, тільки скромні бутерброди. Але ніхто про випивку не думав. То було покоління ідеалістів.
— Для мене тридцять третій рік — як мезозойська ера, — сказав Голуб.
— Так, — зітхнула Софія Абрамівна. — Ми одружилися з чоловіком у мезозойську еру. До побачення, Борю.
Тридцять третій рік, Харків, худі люди на майдані Тевелєва, паровози, старі вагони, окріп на вокзалах, атомна бомба, подумав Боря. Неймовірне зчеплення неймовірних обставин породжує неймовірні наслідки, до яких моментально звикає людство, вважаючи їх чимось банальним та буденним. Може, й цей рік хтось згадуватиме в XXI столітті — нашу підготовку до трансплантації, наші розмови, наші розваги. І комусь здаватимемось ми цнотливими ідеалістами, старомодними мрійниками. Не вірю я в те, що вони чимось відрізнялись від нас, що не любили випити й потріпатися, що це були зовсім інші люди.
Щось неспокійне спало на думку Голубу. Спочатку не міг зрозуміти — що? Чому його огорнув неспокій? Потім згадав: його запросив до себе Майзель. Після засідання дав Борисові адресу й пояснив, як до нього добиратись. Він прочитав «Новий канон» Бориса Миколайовича Голуба й хотів поговорити з автором. Майзель був першим читачем Бориного твору. Голуб обрав для цієї мети Майзеля, пам'ятаючи його блискучі лекції, його любов до літератури, його знання історії медицини: недарма професор Майзель був обраний головою обласного товариства істориків медицини. Боря навіть Костюку не дав почитати «Новий канон». Усе обіцяв, та не дав.
Голуб пішов у молочну — купити щось на вечерю, бо мама нездужала.
6 Мідріаз — відсутність реакції з боку зіниць.
7 Ізоелектрична — рівна лінія, яка свідчить про відсутність електричної активності мозку.