Ваня Дахно зважився на операцію.
Це був його останній шанс вижити. Чіпка сила життя не раз рятувала його від неминучої загибелі — поповзом, із перебитими руками вибрався він із-під уламків літака, коли розбились вони в Югославії, сідаючи на невеличку галявинку в горах: повз, як їхній домашній пес Сірко, якого возом переїхало, ковтав кров, що юшіла з розбитого носа, матюкався й повз. Руки тяглися за ним, непотрібні, мовби водою налляті, сили навіть не вистачало розстебнути ширіньку, й він мочився під себе, комбінезон весь промок, а він повз, б'ючись лицем об каміння, завиваючи від болю і страху, повз доти, поки його знайшли партизани. А що любив брехати, то ніколи потім не розказував правду, як було насправжки, а говорив, що був він льотчиком-випробувачем перших реактивних літаків, що бачив він німецькі реактивні «месершміти-262» та англійські «глостер-метеори», і що розбився він, виконуючи фігури вищого пілотажу, й що до нього підійшов сам маршал авіації, подарував іменний золотий годинник, тільки вкрали в нього потім цей годинник. А коли їздив він на фургоні — перевозив овочі з Молдавії, його фургон перекинувся десь під Уманню, там, де автострада — мов величезна гойдалка то вгору повзе, то стрімко спадає вниз; щастя, що намело снігу й фургон звалився в намет, догори колесами, — й Ваня виліз через розбите вітрове, скло, й коли загорівся мотор, він накривав полум'я тілогрійкою, обпік руки, обличчя; він розповідав згодом, що був автомобільним гонщиком і хотів установити світовий рекорд швидкості, що мав він машину з турбореактивним двигуном, яка зупинялася за допомогою парашута, й що одного разу парашут не витримав, розірвався на дрібні нейлонові шматки, а машина впала в море. Чому в море? Тому, що в Дахновій уяві гонки завжди відбуваються на асфальтованих автострадах на березі моря, серед пальм та гарних смаглявих жінок у білих вузьких штанях, як у кінофільмі «Великий приз».
Все, що робив він сам, і все, що робилось навколо нього, ввижалось йому нецікавим, безбарвним, не гідним того, щоб про нього розповідали. Жила з ним старенька мати, яку паралізувало, — і вже два роки вона нерухомо лежала, і якби не Ваня, то вмерла б: він перевертав її, масажував спину, виносив із-під неї судно, стежив, щоб не утворювались пролежні, мив її старече тіло, й нікому ніколи про це не говорив, соромився. Натомість по пивних заливав своїм дружкам, як рятував дітей, коли тонув корабель коло Батумі, — ніби виловлював їх дюжинами, витягав за шкірки на берег, і що мали йому дати медаль за врятування потопельників, та він зі скромності нікому не сказав свого прізвища; а насправді — плавати він не вмів і в Батумі ніколи не був.
Після аварії Ваня вже не залишився шофером, а пішов у слюсарі в таксомоторний парк і швидко став найліпшим рихтувальником: як хто поб'є «Волгу», погне крила чи дверцята, то одразу біжить до Вані. Здоров був, Ваню, ось тобі півлітра, — кланяється, ще й шапочку скидає. Ваня трохи покомизиться для годиться, скаже, що є невідкладна робота, та потім бере струмент і починає чаклувати. А було в нього добре причандалля для рихтовки: повно всяких дерев'яних кілочків, брусків усякої конфігурації та спеціальний розширювач, за допомогою якого можна було повільно витискувати вм'яту бляху, повертаючи машині її нормальний вигляд. Не скаржився на нестачу грошей Ваня Дахно, бо таксисти, особливо взимку, розбивались на київських слизьких горбах, і до нього шикувались черги; і щоб здобути його прихильність, кожен намагався всунути йому півлітру чи троячку. За рік назбирувалась чималенька батарея отих півлітрів. Ваня хлопець був компанійський — після роботи з дружками йшли в скляний павільйончик «Зустрічі» й розпивали оті «небесні дари», як звав їх Ваня. Ще веселішим ставав, оповідав дружкам різні героїчні пригоди зі свого життя-буття — як особисто потис йому руку маршал Тіто, як нагородив його золотою зброєю (він поміняв її на мотоцикла), як подарував йому американський льотчик п'ять доларів, і що тепер він може піти в магазин «Каштан» і за ці долари купити собі щось — чи шапку хутряну, чи хустку красиву своїй Надії, чи шерстяний костюмчик Славкові. Хвалився, який влучний стрілець він — ніби коли стояла їхня частина під Бобруйськом, подався він на стадіон, де грали хлопці з його полку, й коли м'яч злітав високо над полем, стріляв із гвинтівки Ваня — й м'яч шкіряною ганчіркою щоразу плюхався на траву; ніби четверо м'ячів забив Ваня під час того матчу і виграв акордеон, бо програв йому заклад старшина Матеюк. Добре причмелений, повертався, похитуючись, додому, і коли згадував свою Надію, серце його хололо, і він повторював одне й те саме: «Ой буде ж мені, буде… Ой буде ж мені, буде…» Потім люто стискав кулаки й вигукував: «Але ж і їй, заразі, буде!» Бились вони з Надькою, потім мирились. Але одного дня, коли повертався з пивної, відчув Ваня смертну тугу, лячно йому стало, мовби виповзав знову він із-під уламків літака. Лячно йому стало і вмирати не хотів, ой, як не хотів умирати, і з того дня як відрізав — не пив більше горілки, дивний якийсь став. То слабшало й руйнувалось його серце, і вже побачив перед собою Ваня чорну ніч, а не хотів іти в ту ніч, пручався, хапався пальцями за землю, — аби тільки вижити. Вижити…
Вночі він заплакав. Рязанцев тихо посапував. Максимов важко перевертався, тільки Курінного не було чути. Не міг більше втекти Ваня Дахно з лікарні. Або зараз, або ніколи. Так сказали лікарі, й вони не жартували, і завтра йому треба було дати остаточну відповідь, Відповідь — то найстрашніше. Бо коли падав у літаку чи перевертався з фургоном, то ніхто його не питав — хоче він чи ні. Все відбувалось поза його бажанням, доля тоді штовхала Валю у чорний вир — крутись, хлопче, як хочеш. А зараз треба було самому сказати коротеньке слово: так чи ні.
Він плакав, бо йому ще хотілося пожити, потріпатися з хлопцями в гаражі, ще побачити нові машини — «Фіат» новий чи нову «Волгу»; як почнуть їх випускати сотнями тисяч, то буде йому роботи під саму зав'язку. Хотілося б Вані пожити ще довго-довго, побачити на власні очі, як Славко піде вчитись до політехнічного інституту, уздріти нові чудернацькі мотори — кажуть, будуть без циліндрів та карбюраторів, і ще хотілось Іванові дочекатись нової квартири — вже підходила його черга, обіцяли йому двокімнатну квартиру на Микільській Борщагівці. А як умре, то не дадуть квартири його Надії.
Він лежав, накрившись подушкою, щоб ніхто не почув, що він плаче, й коли на його спину хтось поклав руку, Дахно страшенно злякався, мовби морозом ошпарило гайну, і він хутко перевернувся на спину, вдивляючись у темряву.
Це був Курінний.
— Ти чого? — пошепки спитав Курінний.
— Нічого, — сказав Дахно.
— Боїшся?
— Боюсь.
Вперше, мабуть, у житті він не збрехав.
— Я теж боюсь… Усі бояться, — сказав Курінний. — Це тому, що темно. Вдень, не так страшно.
— Операції боюсь.
— Все буде, гаразд.
— Звідки ти знаєш?
— Знаю, — переконано сказав Курінний. — Ти довго житимеш.
— Звідки знаєш?
— Знаю. Коли щось знаю, в мене як у кіно — картинка перед очима. Не помиляюсь. Ти ще до мене в Млини приїдеш.
— На автобусі з чорною смужкою.
— Полювати любиш? Ти ж стріляєш добре.
— Не вмію я стріляти, — сказав із тугою Дахно.
— Це не біда, — сказав Курінний. — Дістанемо тобі рушницю. Підемо на зайців. За селом виярки, там їх тьма-тьмуща.
— Чорта лисого зараз візьмеш. Он який сніг.
— Візьмемо. Я стежечки знаю, куди і як. А додому повернемось голодні. Замерзнемо. Ледве ноги дотягнемо. В хаті у мене тепло, а Ганна вечерю зготує. Самогон поставить, сало, товчену картоплю. Огірки. Помідори з бочки. Ох, і хазяйка вона в мене!
Сказав це Курінний з таким захопленням, ніби й сам допіру зрозумів, що то є для нього Ганна.
— У мене теж добра жінка. Скільки вона тих консервів наробила — і гриби, і сливи, і м'ясо-тушонку.
— А влітку не треба тобі ніякої дачі. Приїжджай, живи скільки хочеш. Хата велика, а ми з Ганною вдвох. Діти порозлітались.
— Я машину збираюсь купити, — сказав Дахно.
— Машиною й приїжджай.
— Стару «Победу». Треба ще ремонтувати.
Перед цим Дахно всім казав, що є в нього новенька «Волга» «поліпшеної якості», з дзеркальцем іззовні, з вентилятором усередині, ще й передня бамперна решітка освітлюється червоною та зеленою лампочками,
— У мого родича в Черкасах теж «Победа». Гарна машина.
— Хоче він мені пришити клапан. Я його питаю — що то за клапан? А він каже — точно як у циліндрі, каже. Згорів ваш клапан, каже. Треба міняти…
Неспокійно ворухнувся в ліжку Рязанцев.
Дахно та Курінний трохи перечекали, відтак знову почали перешіптуватись.
Вони не знали, що Павло Никанорович не спить.
Наче якимись збуджуючими радіохвилями був пронизаний і опромінений Павло Никанорович: безсоння спало на нього, як віщий знак небес, і нікуди було втекти від цього безсоння, від самого себе, від думки про смерть. Що таке смерть? «Смерть — це завірений довідками кінець життя», — визначив Павло Никанорович. І відчув себе маленькою кулькою з тої дитячої гри, коли пружина вистрілює кульку, яка котиться по розмальованому полю, потрапляючи в різні загорожі й лунки, на яких написано різні цифри — від 10 до 500; а іноді кулька «згорає» — летить повз усі загорожі, вихляє по полю, ось-ось, здається, потрапить у затишну лунку — в сотку чи двохсотку, чи навіть у найвищу, заповітну, — п'ятисотку, але ж ні! Ніде не затримуючись, летить вона вниз, у ту прірву, до борту, де кінчається її блискавичне життя, і її життя нічого не варте, бо навіть десятки вона не набрала. Життя Павла Никаноровича швидко котилось до борту, і саме тепер, коли попереду вже не було порядних лунок, а тільки мертва вона нулів, кінець, ніщо, — йому здалось, що прожив він якесь не своє, а чуже, невідоме, анонімне життя. Чи напише «Вечірній Київ» про його, смерть, подумалось йому. Ні, не напише. А якщо й сповістить про це в куточку четвертої сторінки дрібною нонпареллю, то тільки завдяки честолюбним турботам його дорогої Льолі. І навіть якщо його інструкції в електричках читатимуть ще через 200 років — навіть і це не тішило Павла Никаноровича, бо й тоді ніхто не цікавитиметься його особою, і Спілка письменників не влаштовуватиме вечорів його пам'яті, і жодна з енциклопедій світу про нього не напише, й ніхто на землі не знатиме, що жив колись Павло Никанорович Рязанцев, із плоті й крові, людина діалектично складна й суперечлива. Тільки одна думка якось заспокоювала Рязанцева: гадка про те, що всі смертні. Їдучи переповненим трамваєм чи тролейбусом, він із задоволенням думав, що ніхто з цих веселих чи мовчазних людей не залишиться, всі помруть. Повен вагон трупів. На душі ставало легше. Ще приємніше було, коли думав про це на переповненому стадіоні. Бігайте, бігайте! Кричіть, кричіть! Все одно, помрете — всі сто тисяч помруть.
Але сьогодні в глибинах рязанцевської душі народжувалося щось нове, ще незрозуміле навіть для нього, щось рішуче й відчайдушне — мовби знову став він безтурботним хлопчиком, — пригадалось йому, як б'ють крильми білі гуси осіннього ранку, коли червоне встає сонце, і яка холодна вода в криниці — обличчя ломиться, коли вмиваєшся; батько його працював землеміром; в усьому любив точність — записував кожну копійку видатків, а вечорами, погладжуючи русяву борідку, читав твори графа Толстого. Тільки тоді й був Павло Никанорович самим собою — кмітливим добрим хлопчиком, який нікому нічого поганого не заподіяв і нічого в світі не боявся, крім батька, котрий, хоч його й не бив, зате вмів так подивитись, що хлопець ходив навшпиньках. Батько був головним конструктором життя Рязанцева. Поки жив батько, Рязанцев ні за що не брався, не порадившися з ним, чий аналітичний розум охоплював усі тенденції й деталі розвитку епохи, передбачаючи можливі наслідки й роблячи з цього певні висновки, цілком протилежні тим, до яких дійшов свого часу граф Лев Миколайович Толстой. І от тепер Рязанцев подумав, що помилився в чомусь Генеральний Конструктор і що треба було жити якось інакше, але як? І знову щось відчайдушно-провіденціальне наче підштовхувало в спину Рязанцева, наче говорило: це твій останній шанс у житті. Не втрачай його. І після того, як Рязанцев докладно обмислив свою смерть і похорон — хто прийде, хто що казатиме Льолі, буде оркестр чи ні, і який автобус буде — великий чи малий «газон», і скільки вінків буде на цьому сумному святі (в душі його навіть народився журливий жарт: «Людину оцінюють за кількістю вінків на похороні»), після всього того, що не давало спати, що робило його живим манекеном, наче ввели йому внутрішньовенно якусь сильно діючу речовину, яка віддалила його від життя, але не наблизила до смерті, після всього того П. Н. Рязанцев раптом зрозумів, що смерть — це ще не найстрашніше, що може бути з людиною. Тої ночі Рязанцев переміг смерть, буденність її ритуалу. Він відділив усе, що пов'язане з гниттям тіла, від того, що переживе людину, й залишиться розчиненим у повітрі, мов якась магнетична сила, ще не відкрита вченими. І — перемігши — став сильним, зухвало сильним.
Тої ночі він заприсягнув — почати нове життя, як виживе. Тої ж ночі склав коротенький план нового життя.
§ 1. Вбити Льолю — свою вірну, кохану дружину. Якщо не вбити, то піти принаймні геть від неї, побивши перед цим їй морду за всі знущання, що зазнав од неї.
§ 2. Піти куди треба й визнати себе винним у дезертирстві і понести, якщо треба буде, заслужене покарання (тим більше, що Президія Верховної Ради СРСР оголосила амністію для осіб, що скоїли аналогічні злочини, — Павло Никанорович сам читав про якогось вовкулаку, що просидів двадцять років у схроні і вийшов звідти тільки після амністії, вже готовеньким живим мерцем).
§ 3. Кинути свою роботу — нікому не потрібну й безглузду — і податися кудись далеко, може, до Сибіру, де влаштуватися в їдальні, або пекарні, або на кондитерській фабриці, згадати стару свою професію й радувати людей вигадливими кондвиробами — оздоблювати святкові та весільні торти кремовими вензелями.
§ 4. Впасти на коліна перед дочками своїми — Юлічкою та Нікою — й просити в них прощення за нікчемне своє існування.
§ 5. Витравити, вирізати ганебний напис на грудях — «Не тронь его, оно разбито», — і піти після цього на загальний пляж, не боячись нікого, сміливо дивлячись усім в обличчя.
§ 6. Зробити щось добре людям, щоб згадували вони Павла Никаноровича Рязанцева, коли помре, щоб не розбивали молотками його мармурове лице на кладовищенському пам'ятнику.
Від величі того рішення, яке прийняв, його охопило превелике хвилювання.
Все вирішиться вранці, під час обходу.
Добром і лагідністю сповнилось його серце, й тепер навіть Курінний не дратував Павла Никаноровича, ні цей брехун жалюгідний Дахно, ні злий і мовчазний Максимов — до всіх почував ніжність, і лежав тихо, і знав, що він-таки справжня людина.
Все вирішиться вранці.
Тої ночі не спав і Максимов. Спочатку хотів гримнути на Дахна й Курінного, коли почув їхню балачку, та передумав. Лежав на правому боці, обличчям до стіни (це єдине, що йому, лишилось, — правий бік; інакше починалися задишка й біль у серці), слухав, як плаче Дахно. Максимов зневажав такого роду людей — галасливих базік, храбрунів, які плачуть, коли життя їх скручує; пригадався йому один гравець, якого взяли в їхню команду: і грав добре, і язикатий був — не доведи господи, а як ударили його по ногах, як підбіг до нього Максимов, як підставив йому плече й почав витягати з поля, то побачив, що в того мокре від сліз обличчя. Гидко стало Максимову; гравець той невдовзі пішов із їхньої команди, не витримав. Такі не витримують.
Лежав і думав про тих хлопців, які не знають його прізвища, які, може, навіть і не чули про нього і які грають набагато краще за нього, Максимова. Треба казати правду, думав він. Нема чого обманювати себе й інших. Вони грають набагато краще, ніж усі знаменитості нашого часу. И коли дехто з нас, старих, намагається створити міф про наше покоління, про наші спортивні подвиги, про наше вміння атакувати й про наших геніальних воротарів — тому треба плюнути в морду, бо ці хлопці, народжені на початку війни або вже й по війні, — вони грають краще. Шкода, що футбол не можна зміряти в сантиметрах чи секундах, як легку атлетику, подумав Максимов. Тоді б ніхто не смів брехати, вихваляючи своє покоління. Зараз я б не пройшов пересічного захисника, а якби й пройшов, то стоппер одразу забрав би м'яч; ми нічого подібного не знали; ми не знали виснажливого, вбивчого темпу від першої хвилини до останньої, ми не знали підступних пасів урозріз, за спину захисників, не не знали такого диявольського нервового навантаження, яке випало на плечі цих хлопців, не знали такого небезпечного спалаху пристрастей на стадіоні й поза стадіоном, не знали нічних стотисячних стадіонів, сліпучих прожекторів, пострілів із ракетниць, палаючих факелів.
Я передчасно народився, подумав Максимов. Треба було мені з'явитися на світ разом із цими хлопцями, — й тоді б ми подивилися, чи здатен я на щось. І тоді б від мене теж щось залишилося — хоча б кінострічка або відеомагнітофонний запис, а не нерухомі фотографії, на яких зображені простуваті дядьки (чомусь ми виглядали такими дорослими й поважними), у мішкуватих довгих трусах та бавовняно-паперових футболках. Шерстяними нас тоді не балували. Ось чому про нас можна створювати міфи: ми — як оперні співаки XIX століття, голоси яких умерли разом із ними, не дійшли до нашого часу. Наші голи вмирають разом із нами.
Я несправедливий до свого покоління, подумав згодом Максимов. Ми зробили все, що могли, а ті хлопці, що лишилися на Сирці, навіть більше. Наші голи теж щось значили, і Трусевич стояв на воротах не гірше теперішніх. Він брав низові м'ячі краще за Рудакова. Зрештою, голи цих сьогоднішніх хлопців теж колись помруть разом із ними, голи не вічні, голам не поставиш пам'ятник. Він навіть усміхнувся від цієї думки: а може, треба поставити пам'ятник, голу? Хоча б голу, забитому в ворота німецької команди під дулами кулеметів.
Тепер, коли Максимов задихався від найменшого руху, він усе частіше й частіше уявляв себе в русі — як біжить по полю, як вихором вривається в штрафний майданчик і як захисники намагаються відтрутити його від м'яча. Й дивна річ — у такі хвилини Максимов із подивом помічав, що інколи уявляє себе сучасним гравцем — таким, як ці хлопці народження 1942–1947 років. І продирався він крізь сучасний захист, і вже був не правим інсайдом, а одним із двох центрофорвардів таранного типу, за якими полюють по два захисники. І коли ввижалось йому, що перед ним м'яч — не жовтий чи червоний, якими грали колись вони, а білий, з чорними п'ятигранниками, — він судорожно ворушив стопою, аби вдарити той неіснуючий м'яч на тому неіснуючому полі.
Максимов намагався не думати про свого сина Ігоря, бо коли думав про всю цю історію, нестерпно починало боліти серце.
Вранці усіх охопив урочисто-тривожний настрій. Невиспані, з зім'ятими обличчями, лежали вони, дивлячись, як наводять лад санітарки, як забігали сестри, і Божена Йосипівна вже двічі прибігала в палату — щось розпитувала Курінного й записувала і ще раз слухала серце Максимова.
Костюк робив сьогодні обхід усієї клініки.
Хворих не випускали в коридори, аби всі були на місцях і не тинялись по клініці.
Ваня Дахно встиг десь дістати ранкову газету й тепер уголос читав її, а вся палата слухала.
— «Відвідувачі універмагу «Україна» були приємно здивовані, — читав Дахно. — На першому поверсі вони побачили фотоавтомат. Людина заходить до спеціальної кабіни, кидає у проріз 35 копійок, обирає фон, на якому бажає сфотографуватись…»
— Як то — обирає фон? — спитав Максимов.
— Мабуть, дірки такі, куди голову вставляють, — пояснив Курінний. — У нас до війни в райцентрі була така фотографія.
— Не перебивайте, — сказав Рязанцев. — Читайте далі.
— У нас в концтаборі була така кабіна, ніби для фотографування, — сказав Максимов. — Як хто ставав, вони стріляли в потилицю.
— «Клієнтові лишається натиснути кнопку, й рівно через три хвилини в отворі з'являються чотири знімки розміром 6 на 4 сантиметри. Протягом дня автомат може обслужити понад 250 чоловік», — закінчив замітку Дахно.
— Скільки ж то грошей можна заробити? — міркував уголос Курінний.
— Тридцять п'ять на двісті п'ятдесят… буде вісімдесят сім рублів п'ятдесят копійок за день, — сказав Рязанцев. — За місяць це буде дві тисячі шістсот десять рублів.
— Ого, — зітхнув Курінний. — За три місяці можна «Волгу» купити. У мене є родич у Черкасах. Фотограф. Теж непогано заробляє. Їздить по селах і робить бабам фотографії чоловіків та синів, що на війні загинули. У кого є старе фото — перезнімає. А в кого нема — показує їм кілька фотографій. Вони вибирають — на кого схожий.
З тої фотографії він і робить портрет. Лупить за нього по три рублі. Живе добре. Дім, машина.
— Це спекулянт, — сказав Рязанцев. — Нема на нього ОБХСС. Таких треба притягати до відповідальності.
— Чого до відповідальності? — миролюбно спитав Курінний. — Люди самі просять його, не мають до нього претензій. А дівчатам він які гарні портрети робить! Яку схочуть зачіску — він таку й малює. Мені казав: давай, каже, Максиме, я тобі чуприну домалюю, побачиш, як буде.
Він рукою провів по лисині, всміхнувся.
— Як ви не розумієте, що від таких держава потерпає? — не вгамовувався Рязанцев.
Тут Дахно вишукав нове повідомлення, яке вирішив донести до відома своїх товаришів по палаті:
— «У перший день чемпіонату країни з важкої атлетики чемпіон і рекордсмен світу в щонайлегшій ваговій категорії львів'янин Владислав Ільчишин установив два світових рекорди. Він вижав штангу вагою 113,5 кг, а в поштовху підняв 128,5 кг».
— І нащо вони те залізо тягають? — розсудливо сказав Курінний. — Нема чого людям робити. От я розумію — лантухи з борошном. Пам'ятаю, як батько з старшим братом тягали від мірошника. Батько був здоровий, як дуб.
— Хіба можна так ставити питання? — сказав Рязанцев. — Такі люди завойовують славу нашій країні.
— Навіщо тая слава? — уперся на своєму Курінний. — Як буде більше хліба, то й слави буде більше. Пішов би до нас у колгосп вантажником. Чи в кузню.
— Еге, дурний він — у вантажники йти, — озвався Дахно. — Знаєш — як вони живуть? Якщо хочете знати, я теж штангою займався. Як були в Бріндізі, то тягався з американцями й англійцями. Там був такий негр, ледве я виграв у нього. Подарували мені фотоапарат «Кодак».
— Чого ж ти не пішов у штангісти? — уїдливо спитав Максимов. — Виступав би на стадіонах чи в цирку, як Гриша Новак.
— Тому що грижа в мене вискочила, — відказав Дахно. Він зашурхотів газетою, нарешті щось привернуло його увагу.
— «Нова ізраїльська провокація, — прочитав. — Шість ізраїльських реактивних літаків зробили наліт на територію Іорданії. В результаті нападу двоє мирних жителів убито, один поранений».
— Сволочі, — сказав він. — Коли ми йшли з Харкова до Куп'янська, а я тоді навчався у ремісничому вчилищі, ще діти буди, як налетіли німці — два літаки. Господи, скільки того м'яса нашаткували! Дорога чорна від шинелей… Тільки ніхто про це не писав.
Помовчали трохи.
— Слухайте, — вигукнув Дахно. — Це щось для нас. «По третьому серцю. Вчора в Сполучених Штатах уперше з тих пір, як почались операції по пересадці серця, два пацієнти були піддані повторній трансплантації. Зараз у кожного з них у грудній клітці б'ється третє серце! Операції проведено в місті Х'юстоні. Одну з них провів відомий хірург Джон Бойн. Коментуючи подібні операції, хірурги заявили, що не бачать у цьому нічого екстраординарного. «Оскільки техніку трансплантації розроблено, питання про кількість пересаджених сердець залежить тільки від наявності необхідних донорів», — говориться в заяві.
— От дають, — сказав Дахно. — Я б не відмовився від добрячого серця. Був би як машина після капіталки. Ще б до дівчат бігав.
Рязанцев, як почув цю новину, наче стиснувся весь у кулак. Але мовив байдужим тоном:
— Це ще треба перевірити. Може, вони брешуть для реклами.
— Це правда, — сказав Максимов.
— Вони людей ріжуть, як кролів, — сказав Рязанцев. — Експерименти роблять.
— І правильно роблять, — сказав Максимов.
— Я з вами не можу погодитись. Людина — це звучить гордо, як сказав Горький. Не можна з людини робити кроля. Експерименти треба проводити на тваринах.
— У нас якось провели хлопці експеримент, — сказав Дахно. — Самі не раді були. Вирішили випити антифриз, на спирту. Профільтрували, а потім хтось каже: давайте, мовляв, на собаці перевіримо. Ну добре. Взяли Еру, бігає по парку, влили їй — вона нічого. Бігає, весела, до всіх лащиться, стрибає. П'яна. Ну, тоді хлопці хильнули. Потім один вискочив із них до вітру — прибігає білий весь і кричить: Ера здохла! Дивляться — вона й справді дуба врізала. Лежить у снігу. Паніка пішла, всі в медчастину кинулись. Ну, їм як вжарили промивання шлунка, просифонили всіх, вивернули навиворіт, наблювались вони, йдуть аж зелені. Бачать, — Ера бігає по двору. Виспалася — хоч би їй хни!
— Я думаю — всяка тварина має свою душу, — мовив Курінний. — Тільки сказати не може. У мене коли яка корова захворіє, я одразу бачу. По очах. Стоїть вона й так дивиться на тебе, мовби каже: допоможи. А як був ящур, то телята — мов діти… Сльози в них течуть, жалко їх…
Дахно тим часом знову нишпорив по газеті, вишукуючи, що іще прочитати вголос. Тільки й встиг сказати:
— «Виступ президента США…»
До палати увійшов Костюк. Божена Йосипівна, схвильована, стояла поруч, тримаючи в руках паку історій хвороби. Одразу в палаті важко стало дихати, бо напхалося туди з десяток лікарів.
— Добрий день, гвардійці, — сказав Костюк.
Того ранку з Костюком сталась пригода, котра вибила його з рівноваги. Він швидко простував порожньою вуличкою; пішохід і проїжджа частина були встелені чорною паклею — неподалік бавовно-прядильна фабрика влаштувала звалище відходів, і ваговози, що проїжджали через це звалище, розносили паклю на колесах. Пахли мокрі дошки парканів, і для Костюка це був запах весни. Півтора десятка років ходив Костюк цією вуличкою, і всі пори року починалися для нього саме тут, а не в центрі міста. Знав тут кожен камінець, кожну калюжу. Вуличку регулярно замощували, й регулярно, щовесни, потоки води вивертали бруківку, вимивали глинисті ковбані. Там, де вуличка кінчалась і починався Інженерний гай, на горі стояла якась жінка. Побачивши Костюка, пішла йому назустріч.
— Професоре… — сказала. Нічого, крім благання, не чулося в її голосі.
— В чому справа? — не дуже люб'язно спитав. Він вважав, що система, заведена ним у клініці, є найсправедливіша, бо всі справді важкі хворі так чи інакше проходили через його руки, й не потрібні були ніякі додаткові прохання, сльози, дзвінки знайомих — все це було зайве. Він проводив найскладніші операції й віддавав хворим у клініці стільки життя, що всякі інші спроби втручатись в його рішення дратували його.
— Я мати Шурика Соломка, — сказала жінка. — Він лежить у другій палаті.
У другій палаті лежали діти з незарощенням Боталової протоки, або, як звали їх лікарі — «боталята»,
— У нього дуже поганий стан.
— Хто вам це сказав? Йому зроблять операцію, і все буде добре, — сказав Костюк.
— Я знаю — у нього слабеньке серце. Він не витримає.
— Дозвольте це мені вирішувати.
— Може, йому треба зробити пересадку? — сказала жінка, зазираючи в очі Костюку.
— При чому тут пересадка?
— У вас нема серця? — швидко спитала жінка. В неї було худе й рішуче обличчя, а вбрана вона була в шубу з каптуром із дешевенького хутра, яке боїться дощу й снігу. — Я дам йому своє серце. У мене міцне. Я на п'ятий поверх без ліфта ходжу. І задишки нема.
— Про що ви кажете? — рушив із місця Костюк. Жінка пішла разом із ним, трохи забігаючи наперед.
— Я напишу розписку, ви не бійтеся, — швидко мовила вона, наче боялась, що Костюк неправильно зрозумів її і що вона втрачає останній шанс переконати його. — Я своє прожила, хай тепер Шурик поживе. Невже я не маю права?
— Заспокойтеся, — зупинився Костюк. — Тримайте себе в руках! — майже крикнув. — Підійдіть до мене наприкінці дня, я скажу, що з вашим сином.
Пішов далі, але відчуття весни було втрачено, і він із люттю подумав, що могли б прибрати цю чорну паклю з дороги, це траурне дрантя, яке скоро, здається, висітиме на дверях і прикрашатиме телевізійні антени.
Чорним ходом зійшов на третій поверх, ступив у свій кабінет, механічно переодягнувся, потім набрав домашній телефон Валентини. Вона повинна б бути дома. Редакція працювала з дванадцятої.
— Я слухаю, — почув її сонний голос.
— Малятко, — сказав він.
— Це ти?
— Так.
— Як добре, що ти подзвонив. Я скучила за тобою.
— Я теж. Я тобі ще подзвоню, — сказав, подивившись на годинник. Час було йти на обхід.
— Я чекатиму.
— Я тебе кохаю, — сказав.
Вона нічого не відповіла.
— Чуєш? Я тебе кохаю.
Вона засміялась, і він відчув, що вона щаслива. Так могла сміятись лише щаслива людина.
— Я тебе теж кохаю, — сказала вона. — Міцно-міцно.
— Я подзвоню. Щасливо, — він поклав слухавку.
Лікарі чекали його в конференц-залі. Обговорення стану хворих він влаштовував після обходів. Коротко спитавши Миколу Івановича про стан оперованих учора, Костюк рушив по коридору.
Пішов спочатку у велику жіночу палату на дванадцять ліжок. Міг із заплющеними очима відрізнити жіночі палати від чоловічих — по запаху. В жіночих палатах завжди стояв солодкуватий запах. На вмивальнику накладено було дванадцять різноколірних мильниць, які ледве трималися вкупі, а лінолеум під раковиною вже струхлявів, протерся. «Треба ремонтувати», — подумав Костюк. У нього була вироблена раціональна схема — як ходити поміж ліжками так, щоб не ступати зайвих кроків, не повертатися двічі в один і той же кут. Оксана Хмелько випустила з рук рентгенівський знімок, який залетів під ліжко. Нахилившися, почала його піднімати.
— Тобі не соромно? — відірвався на хвилину від хворої Костюк. — Ти мужчина чи хто?
Молоденький хлопець ординатор, який недавно почав працювати в клініці, почервонів і кинувся допомагати Оксані.
Потім Костюк вилаяв при всіх Оксану, котра хоч і була гарною жінкою і любила всім показувати свої ноги, але була страшною роззявою й знову не зробила фонограму[8] хворій, яку саме оглядав Костюк. Це була соромлива селянська дівчина, котра весь час прикривала руками груди.
— Забери руки, — сердито сказав Костюк, прикладаючи фонендоскоп до тої точки, де найкраще чути тони мітрального клапана.
Послухавііш, поплескав по щоці дівчину.
— Операція тобі не потрібна.
Вона розквітла, широко розплющеними очима дивлячись на Костюка.
— Поки не потрібна. Виписуйся, живи, тільки бережи серце. Якщо почуватимеш погано, прийдеш до нас. Але краще не приходь.
Сьома палата була в самому кінці коридора. Костюк почав із Курінного.
— Як живете?
— Та хіба я знаю, — знітився той. — Нібито й полегшало після уколів, та все ж задишка мучить. І пече отут осьо, — він показав на груди.
Костюк уважно вислухав його серце, подивився на рентгенограму. Потер рукою лоб, відтак кинув:
— Ну добре. Будемо думати.
І перейшов до Дахна.
— Ну що? — спитав. — Вирішив?
— Робіть, — махнув рукою Дахно. — Була не була.
— Готуйте його на наступну п'ятницю, — сказав Костюк.
— Тільки хоч клапан порядний поставте, — сказав Дахно. — Не з тих, що випускаються в кінці місяця.
— Це чому? — спитав Костюк.
— А тому, що в кінці місяця женуть план і дають халтуру. Ніколи не купуйте машину, випущену в кінці місяця.
— Зважимо, — засміявся Костюк. — Дамо тобі клапан із першої декади.
Настала черга Максимова.
— Чого такий сумний? — спитав Костюк,
— Веселого мало.
Костюк подивився в його історію хвороби, нічого не сказав.
Вислухав серце, потім сказав:
— Мені дзвонили з «Динамо». До вас хочуть прийти хлопці.
— Які хлопці?
— Ну, футболісти. Вони їдуть у Болгарію, будуть два дні в Києві.
Знову приклав фонендоскоп — серце Максимова билось частіше, хоч дуже слабкі були його тони.
— Хай приходять, — байдуже сказав Максимов.
«Не роби з себе супермена, — подумав Костюк. — Знаємо, який ти байдужий». І підсів до Рязанцева.
Той задер сорочку. В ту хвилину Петро Никанорович забув про напис, витатуйований на грудях. Костюк прочитав напис. «Ану, — подумав, — побачимо, — чи розбите в тебе серце і чи справді його не можна чіпати».
— Я хочу з вами поговорити, — сказав Рязанцев.
— Говоріть.
— Це конфіденційна розмова.
— Тоді після обходу, — сказав Костюк. — Прийдете до мене в кабінет. Вас викличуть.
Він коротко вислухав серце Рязанцева, пробіг очима історію хвороби, подивився на Божену Йосипівну, нічого не сказав і пішов на перший поверх.
Порушивши всі традиції, Костюк почав із другої палати, де лежали «боталята».
Підійшов до хлопчика, що лежав біля вікна. Бліде личко й великі сині очі.
— Ти хто? — спитав у хлопчика,
— Я — Шурик Соломко. А ти хто? — спитав той з почуттям гідності.
— А я — доктор Айболить.
— Неправда, — сказав Шурик. — У доктора Айболита борода й вуса.
— А я поголив бороду й вуса, — сказав Костюк. «Схожий на маму, — подумав він. — Таке ж рішуче обличчя».
— Це геніальний хлопець, — сказав Даня Мовчан. — Він знає марки всіх автомобілів світу. Їй-богу. Він по звуку мотора визначає марку автомобіля. Я перевірив — точно.
— Це правда? — спитав Костюк.
— Правда, — кивнув Щурик Соломко.
— Тоді скажи мені: яка машина гуде так: гу-у-у-у… — сказав Костюк.
Хлопчик замислився і тоді став ще більш схожий на свою маму. Подумавши, відказав упевнено:
— «Студебекер».
— Правильно, — мовив Костюк.
І став уважно слухати маленьке серце Шурика Соломка.
— На коли він призначений? — спитав у Дані.
Той подивився в список.
— На четвер.
— Його оперуватиму я, — сказав Костюк.
Це дуже здивувало всіх, бо такі операції Костюк, як правило, не проводив — оддавав учням.
«Він що — сказився, — подумав Даня. — Мало того, що загарбав собі майже всі складні операції, вже й цього йому замало. Ні, з шефом щось ненормальне коїться».
8 Запис тонів серця.