Професор Майзель мешкав на Куренівці, неподалік од станції юних натуралістів. Боря Голуб прокляв усе на світі, поки знайшов той провулочок і обнесену високим парканом професорську садибу. Хто з старих киян не знає прізвища Майзеля? Мабуть, нема такого, бо батько Степана Карловича, старий Карл Майзель, створив у Києві років вісімдесят тому зразкове квітникарство. По всьому місту їздили, розвозячи квіти, фірмові вози з червоними бортами, на яких було виведено каліграфічними літерами стандартний напис: Карл Майзель. Квіти. Karl Meisel. Blumen.
Жодне весілля чи похорон у місті не обходились без участі фірми Карла Майзеля, яка мала магазини квітів на Хрещатику, Фундукліївській, Великій Підвальній, Маріїно-Благовіщенській та Миколаївській вулицях. Чого бажаєте? Білі айстри на похорон, якщо мрець чоловічої статі, й ніжно-бузкові — якщо померла жінка; а коли в 1895 році граф Дадіан де Мінгрелі, котрий зупинився в київському готелі Ліон-Дор, пустив собі кулю в серце з певних фізіологічних та фінансових причин, його обклали жовтими хризантемами — цим символом передчасного в'янення та легкої меланхолії, бо граф усім остобісів — особливо кредиторам. Голландські тюльпани найніжніших тонів квітчали шлюбні церемонії, і, скажімо, коли мільйонер Святополк Червертинський віддавав дочку заміж, фірма «Карл Майзель» змушена була спустошити всі свої тюльпанові плантації, добившись на цьому доброго зиску. Змалку Степан Карлович ріс серед квітів: можливо, через це він згадує свої дитячі роки, як велике свято або як великий похорон, коли в кімнатах багато квітів, меблі зсунуті, й по квартирі вештаються якісь незнайомі люди. В їхньому домі завжди тінями тинялись материні тіточки з Богуслава, богомільні приживалки, нянечки, невдахи садівники, котрі намагались виростити блакитну троянду або чорний бузок. Мати Степана Карловича — пухка низенька жінка — всім давала притулок, усіх пригощала, вела домашнє господарство, ще й до квітів устигала докласти рук. Карл Йоганович Майзель безтямно любив свою чорняву дружину, свою Катерину Прокопівну, котра, походила з зубожілого міщанського роду, в якому жила. вперта легенда про колишнє дворянське походження — тільки, мовляв, документи, що підтверджували це, загубились. Катерина Прокопівна, вважаючи себе у душі дворянкою, одначе не гидувала чорною роботою, через що і покохав її Карл Майзель. Її руки звикли до гною й чорноземлі, до кволих стебел розсади. А ввечері Катерина Прокопівна співала з дівчатами-наймичками тужливі пісні, й перед очима Карла Йогановича поставали озера Пруссії — тихий рай і його молодість, чисті озера Пруссії, осінні пагорби й багряні ліси; він думав про те, що українські пісні навдивовиж пасують до світлих прусських пейзажів, до блакитних пагорбів на обрії — до всього того, що робить німців сентиментальними людьми.
Хвіртку з рипом відчинила згорблена бабуся — така старенька, що зморшками вкрився навіть її ніс. Обличчі її нагадувало шкаралупу висохлого грецького горіха.
— Я до професора Майзеля, — сказав Голуб. — Можна його бачити?
— Професор Майзель живе отам, — сказала бабуся. — Проходьте, він, здається, вдома.
Треба було пройти повз великий кам'яний будинок до невеличкої, обкладеної цеглою будівлі, що слугувала колись за сарай. Боря Голуб зрозумів, що йому відчинила хвіртку дружина Степана Карловича, яка була старіша за Майзеля на десять років. Майзель, щоб не роз'ятрювати своє серце картинами безжального нищення й розпаду жіночої плоті, не витримавши старечо-склеротичної сварливості своєї дружини, пішов у сарай, залишивши дружині й двом синам та численним правнукам великий будинок. Його дружина була колись прима-балериною Київського оперного театру, й роман молодого лікаря Степана Майзеля з цією жінкою викликав свого часу багато пересудів.
Голуб постукав і довго чекав, аж поки за дверима зашаруділо.
На Майзелеві був стебнований шлафрок, вже досить потертий, та незважаючи на це, постать старого дихала чистотою й доглянутістю, наче була в нього жінка, котра дбає про нього; Боря не знав, що Степан Карлович робив усе сам — прибирав свій будиночок, віддавав білизну в пральню, прасував сорочки, готував їжу. Майзель провів Голуба через холодний великий покій, в якому нічого, крім картин, не було: на стінах висіли картини, написані олійними фарбами, й попід стінами стояло теж багато картин, повернутих до відвідувачів сірими полотняними задниками. В кабінеті Степана Карловича також висіли картини, написані в сумній левітанівській манері, — все пейзажі, серед яких був лише один портрет: дуже гарна жінка, схожа на циганку.
Ось якою вона була тоді, коли осипали її на сцені квітами шанувальники й стрілялися через неї офіцери.
Біля столу, на різьбленій дубовій підставці, стояла мармурова Венера, і мармур був такий старий, що здавалось, це не мармур, а віск. На величезному килимі над софою пласко, мов картина, висів образ святої богоматері в багатих золотих ризах: подарунок і благословення матері, Катерини Прокопівни.
В кутку, коло книжкової шафи, стояв мольберт.
— Сідайте, — сказав Майзель. — Ви, звичайно, знаєте вірш Соловйова: «Панмонголизм, хоть слово дико, но мне ласкает слух оно»?
— Знаю.
— В цих рядках треба замінити одне слово. Замість «панмонголизм» написати «кібернетизм». Каву питимете?
— Охоче.
Майзель взяв із підвіконня дивний срібний прилад із двома невеличкими кранами, поставив на стіл, підпалив під цим приладом спиртівку. Через деякий час із краників у чашки полилась гаряча брунатна рідина.
Майзель дістав зі столу Борин рукопис.
— Я уважно прочитав те, що ви написали. Я дуже, хотів би, щоб цей документ був якнайшвидше надрукований. Я напишу рекомендацію в будь-який журнал чи видавництво — можете на мене в цьому покластись.
«Ще б пак, — подумав Боря. — А він непоганий хлопець. Ось що значить стара школа. Він таки розуміється на літературі. Ні, я завжди казав, що гімназія…»
— Це повинно бути надруковано, — вів далі Майзель, — щоб людство знало, яка реальна небезпека йому загрожує. Це повинно бути надруковано, щоб я мав змогу публічно відповісти на ваш «Канон». Ви коли вчились в мене?
— У п'ятдесят сьомому, — сказав Боря.
— Я мав стільки сказати вам, що розгубився. Боявся, що коли ми зустрінемось, я не зможу докладно викласти свої думки й через це вирішив записати їх на папір. Колись, коли буде надруковано «Канон», я зроблю з цього статтю. Прочитайте, потім поговоримо.
Він подав Голубові кілька сторінок тексту, надрукованого на машинці.
Я уважно прочитав твір Б. М. Голуба під претензійною назвою «Новий канон», викладений на 100 сторінках машинопису в 32 постулатах. Треба віддати авторові належне: з нечуваною досі відвертістю він проголошує кредо певної частини науковців, котрі без усяких на те підстав вважають себе духовною елітою, яка диктуватиме світу свої закони та нав'язуватиме суспільству свої погляди. Вони гадають, що вони — воїни світла, хоча насправді вони — провісники темряви, темряви тим страшнішої, що вона насувається під прикриттям наукових формул та математичних розрахунків. «Новий канон» — спроба теоретично обґрунтувати кібернетизоване середньовіччя.
За стилем твір Б. М. Голуба являє собою дивовижне й часто гротескне поєднання месіанської патетики, запозиченої з творів Тейяра де Шардена, та дешевої іронії, мішанину деяких оригінальних думок професора Костюка з повідомленнями, які охоче друкують науково-популярні журнали. Автор наче поставив собі за мету — зібрати докупи весь той інформаційний мотлох, що дедалі більше засмічує свідомість сучасної людини. Але поінформованість ще не є ознакою глибокого розуму, так само як і іронія не завжди є свідченням духовної свободи.
Що ж пропонує Б. М. Голуб людству? Який тип медицини обіцяє в майбутньому його «Канон»? Які наукові й моральні обрії відкриває він перед нами і які етичні цінності обстоює?
Автор починає свій твір із твердження, нібито сучасна людина занадто мало думає про неминучість власної смерті, що вона не перейнялася вповні розумінням своєї індивідуальної обмеженості в часі й просторі. Отож справа виглядає якраз навпаки: людина ще занадто багато приділяє часу думкам про смерть — яскравою ілюстрацією цього є екзистенціалістська література. Вільна людина майбутнього позбудеться страху смерті, сприймаюча смерть як щось природне, як відпочинок після важкого шляху. Це — одна з головних передумов вільного розвитку Homo Sapiens. Б. М. Голуб ігнорує той незаперечний факт, що всі великі звершення сучасності, всі героїчні подвиги минулого належать, власне, людям, яким вдалось переступити через страх небуття, вирватись поза гравітаційне поле смерті в світ справжньої свободи. Звільнення від страху смерті сприятиме біологічному й соціальному розквіту людини.
Автор «Нового канону», нічтоже сумняшеся, оголошує медицину безпристрасною, холодною наукою, побудованою на тих самих засадах, що й фізика, хімія, математика. Цим твердженням автор доводить свою цілковиту безпорадність з питань наукової методології: кожну науку визначає об'єкт її вивчення; якщо у випадках з фізикою, хімією, математикою маємо справу з мертвою матерією або її абстрагованою моделлю, то у випадку з медициною ми стоїмо перед людиною — в усій складності її фізіологічних та суспільних функцій, в усій її багатовимірності й суперечливості. Всякі спроби звести медицину лише до чисел, формул і фактів можуть спричинитись до нечуваних, злочинних наслідків. Одним із цих наслідків мог б бути законодавчо легалізована евтаназія, тобто медичне вбивство безнадійно хворої людини з її відома та за її згодою. Кожний порядний лікар, котрий бачить умираючу людину, не може змиритися з думкою про неминучість — він ще вірить у якесь диво й робить усе, щоб урятувати хворого. Він намацує пульс і йому здається, що там усередині ще живе маленьке джерельце життя. Й тільки потім він розуміє, що то б'ється його власний пульс… Комп'ютер не знатиме сумнівів та пощади. Його вироки, об'єктивізовані в числах і формулах, зніматимуть моральну відповідальність із тих, хто буде вихований у дусі повного поклоніння електронним машинам — їхньому генію та силі їхньої логіки. Тоді стане можливим запровадити евтаназію в широких масштабах — як цього вже сьогодні домагаються певні криміналісти від науки на Заході. Лікар, який візьме на себе функцію ката, — чи є ще жахливіша перспектива?
Автор «Нового канону» намагається скомпрометувати основні моральні принципи, на яких стоїть, стояла й стоятиме медицина всіх часів і народів: відданість людям, доброту та гуманне ставлення до всіх без винятку хворих Б. М. Голуб зводить наклеп на лікарів минулого, зневажливо пишучи, що «брехливий міф про їхню месіанську діяльність» нібито негативно вилинув на сучасних лікарів. Завжди, в усі часи, за всіх обставин історії лікарі (за винятком окремих злочинців) були носіями добра й світла, бо самою долею вони були поставлені біля джерел людських страждань як янголи порятунку й надії — і в цьому полягає корінна відмінність професії лікаря од усіх інших професій світу. Саме через це ті, хто мав покликання до філантропічної діяльності, ставали лікарями, й цей потяг до добра завжди незмінно залишався однією з найбільших чеснот медицини. Б. М. Голуб, який так хизується своєю поінформованістю з різних галузей медицини, свідомо замовчує ту велику духовну спадщину самовідданості й самопожертви, що її лишили по собі лікарі минулого, котрі підходили до хворого не з мертвою логікою запрограмованих діагностичних автоматів, а з відкритим серцем та чистою душею, яка чуло реагує на всі болі і нещастя світу. Я не повторюватиму колишньому студенту Київського медичного інституту добре знані йому розповіді про діяльність М. І. Пирогова (котрого він згадав тільки як реєстратора тілесних тортур) чи Т. Г. Яновського; якщо Б. М. Голуб залишився байдужим до їхніх доль, якщо його не схвилював приклад їхнього світлого життя, то в цьому винні, мабуть, ми — викладачі й професори. «Новий канон» — документ, який свідчить не тільки про автора, а й про нас, про жахливі недоліки нашої виховної роботи.
Хочу нагадати авторові «Нового канону» деякі маловідомі факти, взяті з тих самих джерел, до яких залюбки звертається Б. М. Голуб.
«Паризька Медична Академія присудила вперше премію імені покійного проф. Henri Huchard за медичну самовідданість пам'яті доктора Jean Clunet та його вдові. Clunet, здобувши медичну освіту, примусив говорити про себе своїми експериментальними дослідженнями та патологоанатомічним вивченням ендокринних залоз. У 1914 р. лікарем 322 піхотного полку він бере участь у великих боях та відступах — під ним убито трьох коней, він перепливає ріку Ен та захищає поранених із риском для життя. Потім його посилають на схід на транспорті «Provence», який підривається на міні, поставленій з підводного човна. Через півгодини пароплав тоне. Доктор кидається вплав до плоту на відстані 200 метрів, притягує його, підбирає 17 чоловік, бере на себе командування цим плотом, віддає свій одяг тим, хто роздягнувся, щоб краще було плисти, виловлює з води хліб та пляшки з вином. Через 14 годин потерпілі були підібрані міноносцем. Ледве переодягнувшись, Clunet починає перев'язувати поранених, підібраних тим самим міноносцем. У Корфу, куди його висаджують, він тяжко захворює на дизентерію, що примушує його повернутись до Франції, де він довідується про смерть свого єдиного сина. Ледве одужавши, відправляється до Румунії, де лютує висипний тиф. Щойно приїхав до Бухареста й відкрив госпіталь, як одержує наказ через 3 години евакуювати його, бо німці наступають. Він та його дружина відмовляються їхати спеціальним поїздом і їдуть зі своїми пораненими. Дружина стає пралею в госпіталі, коли штатні пралі відмовляються. Він захворює на висипний тиф і вмирає на 35 році життя».
Чи не доктора Клюне мав на увазі Б. М. Голуб, коли писав, що «романтика — цей архаїчний, розхристаний спадок XVIII–XIX століть — отруює й сьогодні свідомість лікарів?» Чи, може, він мав на увазі повідомлення про загибель 13 вересня 1917 року російського ескадреного міноносця «Охотник»: через обмеженість місць на шлюпках, вся бойова зміна команди та всі офіцери — а серед них й лікар Смирнов — добровільно, відмовились від шансу на порятунок і лишились на тонучому судні. Виходячи з раціональної теорії Голуба про нерівнозначність людей, насамперед треба було б рятувати осіб із вищим коефіцієнтом інтелектуальності.
І от, нарешті, ми торкнулись найстрашнішої та найнебезпечнішої теми розумувань автора «Нового канону»: поділу людей на категорії, науковому проголошенню їхньої нерівності, яка має визначатись не природою чи натуральним бігом життєвих подій, а купкою вчених, головним знаряддям котрих є власна спотворена логіка та сумнівні підрахунки на лічильних машинах. Б. М. Голубу здається, що він збагнув істину в її останній інстанції, створивши універсальну формулу людини. Який жахливий, примітивний, облудний раціоналізм!
Людина має безліч різних вимірів, і ніхто не в силі відповісти, який з цих вимірів головний, який конче потрібен людству, а який є зайвий, другорядний, такий, що не може визначити самодостатньої людської суті. Припустимо, що інтелектуальний рівень Гітлера дорівнює 100 одиницям, але він був і залишається одним із найкривавіших тиранів в історії людства й нема йому і не буде прощення. Припустимо, що інтелектуальний рівень останньої санітарки з моєї клініки дорівнює 1, але вона була і буде однією з тих, на яких тримається світ, — людиною безмежної доброти й відкритого серця. Припустимо, що живе десь на землі злий і неінтелектуальний горбань, але й він може прислужитися людству іншими якимись своїми якостями, хоча б умінням вирощувати прекрасні квіти, тобто майстерністю своїх рук. Це — аксіоми, які доводиться, на превеликий жаль, витлумачувати сьогодні представникові інтелектуальної «еліти». Це тим прикріше, що йдеться про лікаря, моральним обов'язком якого є допомагати всім стражденним, усім убогим тілом і духом, незалежно від їхнього становища на щабелях суспільної ієрархії.
Неприйнятні й погляди автора (й М. М. Амосова разом із ним) про запрограмованість усього сущого на землі. Б. М. Голуб потрапив у полон однієї шкідливої ілюзії. Його, неофіта в науці, зачарувала псевдодовершеність природи, її механізми, що вражають злагодженістю. Ця нелюдська, містична злагодженість і доцільність гіпнотизує багатьох дослідників, примушує їх відшукувати в природі загальну, наперед визначену Програму, що, по суті, рівнозначне визнанню існування Вищої Волі, Бога чи гегелівської Абсолютної Ідеї. Бо якщо в природі є програма, то це значить, що хтось її наперед уклав.
Ідея жорсткого механістичного Бога-Програми проголошується автором, котрий вважає, що стоїть на позиціях новітнього матеріалізму. Замість того, щоб воскресити й віднайти умовного бога (як ідею добра й гуманізму) в серцях людей, автор починає шукати справжнього БОГА (соромливо названого Генеральним Конструктором) у високоорганізованих системах. Ідея запрограмованості нашого світу — це ідея поразки людини, яка ніколи не вийде поза межі, окреслені творцем. Але це неправда! Якби так було, то не було б еволюції, не було б тисяч раптових стрибків, неймовірних із погляду запрограмованості, не було б фантастичних подій, завдяки яким природа вічно оновлюється та відроджується.
Ні, шановний Борисе Миколайовичу! Природа не керується жодною ідеєю чи програмою. Природа дуже нерівноцінна на різних рівнях і в багатьох своїх виявах далека від раціональної запланованості. На вічнозеленому дереві природи є багато кволих гілок, безліч випадкових, непотрібних і алогічних відгалужень. А ми, люди, — мов беззахисне листя, — ми легко осипаємося з цього дерева під холодним подувом вітру. І наша місія, як лікарів, — зміцнити те листя, сприяти розквіту того дерева.
Співаючи осанну новітнім здобуткам науки в галузі трансплантації, Б. М. Голуб демонстративно абстрагується від моральної оцінки цих відкрить. Спекулятивними розумуваннями на теми Марії Склодовської-Кюрі, Пастера, д-ра Скотта та Дженнера він намагається зняти будь-яку моральну відповідальність сучасних учених за наслідки їхніх відкрить. Та перш ніж проголошувати еру тотальної Трансплантації, треба ще подумати — чи варто змішувати людей, народи, мови, звички у суцільній гомогенності сучасного життя, чи варто руйнувати бар'єри несумісності. Природа не терпить брутального втручання в ті тонкі й потаємні майстерні, де кує вона свою чарівну зброю — рівновагу. Рівновага рятує цей світ од хаосу й ентропії: рівновага страху і мужності, рівновага світла і темряви, рівновага зла й добра, рівновага засобів нападу й захисту. Горе тим, хто порушить рівновагу в природі!
Внаслідок невідомої мутації, викликаної, можливо, вибухами водневих бомб, зареєстровано потворне збільшення кількості морських зірок, котрі пожирають коралові рифи на Тихому океані. Під загрозою опинились лагуни казкової краси, береги Австралії, досі захищені рифовим бар'єром, а також острови Гуам, Сайпан, Фіджі. Чи не уподібнюються ті, хто сповідає нове кібернетизоване віровчення, до морських зірок, що знищують моральні бар'єри, не думаючи про можливі наслідки цієї небезпечної руйнівної праці?
Я не проти проникнення точних наук у медицину. Я не проти застосування автоматів, як допоміжних засобів діагностики. Я не проти того, щоб медицина поєдналася з біохімією, біофізикою та кібернетикою. Але я рішуче проти підміни лікарської совісті псевдонауковими критеріями, які суперечать одній з головних засад людського співіснування: не роби Петрові того, чого б собі не бажав.
Чи відомі авторові «Нового канону» пророчі слова Льва Толстого: «Різниця між людьми, що вірують у релігію й науку, лише та, що одні вірять у стару мудрість, брехню якої вже розвінчано, а другі — в нову, брехню якої ще не розвінчано… А між тим марновірства в тому, що зветься наукою, навряд чи менше, ніж у тому, що зветься релігією. Різниця лише в тому, що одне — марновірство минулого, друге — марновірство сучасного».
І чи не час уже авторові, людині безумовно здібній, відновитись від такої «науки», яка, створюючи ілюзію прогресу, руху вперед, насправді є кроком назад, до духовного поневолення й морального падіння людини.
Професор, заслужений діяч науки, доктор медичних наук С. К. Майзель».
— Ну що ж, — сказав Голуб неприємно деренчливим голосом, — дякую вам, Степане Карловичу.
— Нема за що, — сказав Майзель. — Коньячку вип'єте?
— Непитущий, дякую.
Майзель добродушно пожував повітря.
— Я знаю, вам неприємно. Ви людина честолюбна, вам це особливо неприємно. Тим паче, що я навмисне загострив певні моменти, щоб показати, до чого можна дійти, вдаючись до вашої логіки.
— А чому ви не припускаєте можливість програмування доброти та моральних принципів? Все залежить від алгоритмів. Чому ви думаєте, що електронна машина завжди буде жорстока й бездушна? А якщо раптом вона осягне, що вона — смертна? Якщо прийде до неї страх смерті? Власної електронної смерті?
— Тоді вона перестане бути машиною. Тоді, у вашому розумінні, вона буде так само ненадійна, як і людина. Адже ви не вірите в людину, правда, не вірите? Скажіть відверто.
— Людина часто помиляється, — сказав Голуб. — Коли вона помиляється в дрібних побутових справах, це не страшно. Гірше, коли людина помиляється, керуючи державою, чи космічною ракетою, чи проводячи операцію на серці.. Ось для чого нам потрібна машина. Щоб не помилятися. Щоб врятувати людей від багатьох нещасть, в які можуть втягти їх так звані добрі люди. А щодо гуманізму, Степане Карловичу, то це теж дуже непевна річ. Незмінних принципів у цьому світі немає. Все міняється залежно від конкретних історичних обставин. Ось у Славуті стоїть пам'ятник головному лікарю районної лікарні. Він був партизаном. Мені розказували, що він саджав висипнотифозних вошей на своїх медсестер, які перехворіла на тиф. Ті йшли на танці до німців. Там стояла авіаційна дивізія. Вони там такий спалах висипного тифу викликали — кажуть, майже всі офіцери покотом лежали. Гуманно? Ні. По-джентльменськи? Ні. А скільки нашим солдатам він життів урятував, той лікар?
…Інколи перед Степаном Карловичем поставало болюче питання: хто він? Німець чи українець? Батько вперто звав його Стефаном, мати Степанком. Дві мови змалку переплелись, в його свідомості — важка й безпомилкова ретельність надзвичайно довгих німецьких слів, на зразок Magenschleimhautentzündungsheilverfahrensweise[9], які здавались йому поїздами, складеними з багатьох вагонів, і м'якість української мови — веселі барви Богуславського ярмарку, куди Степан їздив разом із матір'ю, гомін великого юрбища, синява небес — мова для радості, мова для матерів, що пестять немовлят, мова для закоханих, мова курних шляхів і глинобитних хаток, спокійна мова роботящих людей, мова лінивих літніх вечорів, коли над ставками згасає запилюжене сонце й коні, що повільно входять у воду, стають червоно-золоті, темно-червоні, червоно-чорні… Німецька мова — для абстракцій, для потойбічних світів, для того, чого не бачиш і не можеш помацати руками, а вкраїнська мова — для того, щоб осягнути всі барви світу, всю плотську реальність землі, соломи, глини, стерні, зерна. Та потім, коли Степан Карлович вчився в Кенігсберзькому університеті, відбулося чудесне переміщення — німецька мова впала з небес на землю: бруківка, вулиця, анатомічний театр, де трупи в формаліні, хліб, візники, кондуктори з грізно закрученими вусами, проститутки в довгих платтях, пиво в важких глиняних кухлях, смажена, заплила салом ковбаса — все це стало німецьким, матеріальним, буденним, натомість виникали в пам'яті українські слова якогось високого смислу, цими словами можна було окреслити найневизначеніші поняття: весь секрет полягав не так у словах, як у їхніх зчепленнях і повторах, у магічному ритмі тої далекої мови, в сплесках і паузах, у колах і спіралях, що виникали в пам'яті, наче на поверхні води, виникали, розходились і згасали. Слова мовби розтоплювались в алхімічному тиглі; зникали формальні заскорузлі словесні оболонки, і вивільнялась внутрішня прихована енергія мови, — й це вже не були слова, лише сама туга за милим Києвом, за Богуславом, за тою землею, де він народився. І чомусь спадали на пам'ять рядки Шевченка: «За горами гори, хмарою повиті, засіяні горем, кровію политі…»
Осягаючи добротні премудрощі німецької медицини, вивчаючи ґрунтовні праці Рудольфа Вірхова, Роберта Коха та Макса Петтенкофера, Степан Карлович почував гордість за німецьку націю. Він був щасливий, що в його жилах тече німецька кров. Колективний розум цього народу свідчив про велику духовну чистоту й раціональну врівноваженість, що відкривало перед німцями великі історичні перспективи в майбутньому згармонізованому світі науки й позитивних знань. Степану Карловичу здавалось, що німці щасливо позбулись комплексу національної неповноцінності, на який страждали за часів своєї розчленованості, й раніше за інші європейські народи наблизились до царства внутрішньої свободи, неодмінною передумовою якої була вимога: не пригноблювати інші народи й тим самим не пригноблювати самих себе.
Та подеколи між ним та його співвітчизниками виникала якась болісна межа: зненацька проглядали в тому народі симптоми майбутньої нечуваної хвороби. Крізь рум'яна та білила імперської непохитності та добропорядності (того, що зветься зараз establishment) просвічувала смертельною жовтизною початкова стадія лихоманки, порча крові — ще зовсім не грізні, ще зовсім безневинні ознаки продромального[10] періоду хвороби. Болісно роздумуючи над долею німецької нації, яку багато хто схильний був звинувачувати в одвічних злочинних прямуваннях, уже на схилі своїх літ Степан Карлович зрозумів, що кожен народ збереже своє духовне здоров'я тільки тоді, коли своєчасно й рішуче відсікатиме уражені хворобою суспільні тканини. Горе тому народові, який дасть розгулятись людиноненависницькій вогневиці: хвороба знищить навіть найздоровіші, найвідпорніші елементи, бо, як лікар, Степан Карлович знав, що гниття однієї частини організму затруює весь організм у цілому.
Йому пригадався дивний судовий процес, який викликав сенсацію не тільки в Кенігсберзі, а й в усій Німеччині. Нещасний дев'ятирічний хлопчик Карл Штейнер, круглий сирота, втік із католицького монастиря, де зазнав великих знущань. Його спіймали, й двоє монахів жорстоко збили його бамбуковою палицею, завдавши тілесних пошкоджень. Як експерт, до суду був викликаний відомий професор-хірург Фрідріх Більц. Степан Карлович поважав цю худеньку людину, лекції якої неодмінно збирали студентів із інших факультетів, бо в тих лекціях медицина перепліталася з філософією, а демонстрування хворих — із читанням віршів Рільке; вражала також технічна вправність Більца, порядок в операційній та вимуштрованість асистентів, котрі з півслова розуміли свого шефа. Степан Карлович, котрий на ті часи теж хотів стати хірургом, мріяв про таку клініку й такий порядок. Відповідаючи на запитання головуючого, Більц заявив: «Я рішуче не розумію, яка тут мова може бути про катування. Педагогічне шмагання, ось і все. Адже ви не повірите, що звинувачені перевищили свої права — це було б нечувано!» «Пане таємний радник, — обірвав його суддя, — я змушений вас просити не виступати в такому тоні. Ви не повинні виходити з ролі експерта». Більц почервонів і роздратовано сказав: «А я прошу пояснити мені, як взагалі на основі таких нічого не вартих фактів можна порушити судову справу. Це незбагненно!» Головуючий відповів: «Суд вас запросив і не мусить давати вам пояснення або вступати з вами в полеміку. Я прошу вас висловитися по суті справи». На що Більц відповів: «Можливо, все так і було, як засвідчив поліційний лікар. Але це було лише педагогічне шмагання. Доброго хльосту хлопчик, на мою думку, цілком заслужив. Я не прихильник Ломброзо, але досить подивитись на здегенерований череп хлопчика, аби пересвідчитись у тому, що він здатен на злочин. Зрозуміло, що з такими дітьми нелегко справитись».
Так, це були квіточки, це були перші квіточки. А коли почалась війна, з'явились ягідки: маленькі зелені ягідки. Степан Карлович пригадує, як зустрів у травні 1917 року на Прорізній свого приятеля Сашка Спиридонова, з яким удосконалювали вони лікарську вправність разом у клініці Образцова. Він не впізнав веселого череваня Сашка: назустріч йому йшла виснажена стара людина, що спиралась на палицю. Спиридонов повернувся з німецького полону. Він розповів Майзелеві, як три місяці сидів у дзеркальній кімнаті, де ледве не збожеволів, дивлячись на свою багаторазово помножену подобизну, як потім кинули його в концтабір, де голодні російські полонені шукали рештки їжі в помийних ямах, і як хтось із конвоїрів, побачивши це, підійшов і вбив одного з них пострілом із гвинтівки, сказавши при цьому: «Я вбив російську свиню, бо якщо людина лізе в помийницю, вона — свиня». І що найстрашніше, розповідав Спиридонов, за всім цим спостерігав лікар — німецький табірний лікар!
І поступово обривались ті тонкі душевні ниті, що зв'язували Майзеля з Німеччиною. Починались роки крові, голоду й висипного тифу; перед його очима вимерло ціле покоління лікарів-земців народження 1860–1870 років, і на плечі Майзеля та його молодих колег лягли нещастя великого народу, роз'єднаного внутрішньою ворожнечею, народу, який стогнав під окупацією чужинецьких військ та власних банд.
Саме в ті літа Степан Карлович остаточно позбувся останніх ілюзій щодо своїх німецьких одноплемінців. Зникла роздвоєність і непевність кенігсберзького періоду. Він на той час уже досить знав ту бундючну великоімперську шовіністичну націю, яка привела в Київ свої війська, щоб сприймати всерйоз жалюгідні запевнення в тому, що німці «приходять як наші приятелі й помічники, щоб допомогти, нам у скрутну хвилину нашого життя, й не мають наміру в будь-чому змінювати наші закони і порядки, обмежувати самостійність і суверенність нашої республіки». Він знав, чого варта самостійність під чобітьми однієї з найбільших армій світу. І тому не міг без гіркої усмішки читати звернення генерал-лейтенанта фон Клаузіса: «Ми йдемо, як товариші, а не як вороги українського народу. Мирні громадяни й селяни, які люблять порядок, можуть бути впевнені, що німецькі солдати допомагатимуть їм». А вже через два тижні, йдучи теплого квітневого дня по Великій Васильківській вулиці, він побачив, як воїни німецької дружньої армії допомагають киянам: по бруківці зі скрипом сунуло шість возів, навантажених сміттям та мотлохом. У вози були впряжені спітнілі бліді люди в цивільному. Кияни. А обіч цієї валки, весело перегукуючись, крокували німецькі конвоїри. Так, народ цей любив чистоту. Потім, ідучи в лікарню, Степан Карлович майже щодня перечитував акуратні оголошення, які розліплювались по всьому місту:
BEKANNTMACHUNG.
Folgende Personen wurden durch das deutsche Feldgericht in Kiew am 18. und 19 Juni 1918 zum Tode verurteilt, weil bei ihnen Waffen vorgefunden wurden:…
Die Urteile sind am 20. Juni 1918 durch Erschiessen vollstrekt worden.
Der Kommandierende General…
(Оголошення. Німецьким Польовим Судом у Києві 18 й 19 червня 1918 року за те, що в них знайдено зброю, засуджені на страту такі особи… Вироки 20 червня виконано. Командуючий генерал…)
Степан Карлович на той час капітально забув німецьку мову. Йому було соромно за своїх співвітчизників. І коли одного разу його вночі зупинив патруль (він ішов на виклик до хворого) й привів у комендатуру, на запитання офіцера про його національне походження, Майзель сказав:
— Українець.
На початку Вітчизняної війни він евакуювався разом із медичним інститутом до Челябінська; й хоч був шанованою людиною, доцентом, консультантом госпіталів, та всі ці роки йому здавалось, що він живе в порожнечі, що йому не вистачає повітря й що він хоче щось сказати, та не може, розтуляє рота — та голосу його не чути. І ще йому здавалось, що його щодня хльостали по щоках — завжди, коли він чув ці ненависні всім слова: німець, Німеччина, німецький. А коли повернувся до Києва, то розказала йому хатня робітниця, котра доглядала їхній дім на Куренівці, що восени сорок першого року під'їхала до їхньої садиби велика чорна легкова машина й ще дві військові машини. І вийшов із машини німецький генерал, розпитував про Степана Карловича, й казав, буцімто він, цей генерал, що є племінником Степана Карловича, дуже шкодував, що дядько виїхав разом із більшовиками в Сибір.
— Не знаю, — глухо сказав Майзель. — Інколи мені здається, що я збожеволів і безнадійно відстав од віку. А інколи навпаки — мені здається, що вік збожеволів і що тільки я — нормальна людина.
— Ну що ж, — підвівся Голуб. Він навіть не торкнувся кави. — Дозвольте ще раз подякувати вам, Степане Карловичу. Пробачте, що вас потурбував… Це ваші картини?
— Це — мої, — показав Степан Карлович. — І в тій кімнаті теж. А це, — він підвів Голуба до невеличкого пейзажу, на якому зображено було Кирилівську церкву серед снігів на тлі зимового неба, — це малював мій старший син. Загинув у сорок четвертому під Корсунь-Шевченківським. Він був капітаном медичної служби. Вчився разом із вашим Костюком на одному курсі.
…Наступного дня лабораторія, де працював Б. М. Голуб, разом із імунологами відзначала Міжнародний жіночий день. Велику кімнату прикрасили плакатами, написаними з цієї нагоди:
«Жінка — друг людини».
«Жінку не може замінити жодна електронна машина» (хтось згори дописав олівцем: «Поки що»).
На третьому плакаті було приліплено фотознімок, взятий з якогось журналу: руки, які тримають блок транзисторного радіоприймача — переплетення дротиків та діодів. Під фотознімком напис: «Жіноча душа — річ складна».
У глибоких тарілках на столі красувалась варена картопля; дівчата з лабораторії Софії Абрамівни Рапп стушкували тлустого кроля, тіточка Паша принесла тверді, чудесного домашнього посолу огірки й помідори, а в тонкостінні лабораторні колби налито було томатний сік: найпопулярнішим напоєм серед кібернетиків й імунологів залишалась нестаріюча «кривава Мері» — спирт і томатний сік. Боря Голуб сказав Майзелеві правду: він не пив. Йому, тверезому, завжди цікаво було дивитись, як поступово перед очима міняються люди: після першої чарки, другої, третьої. Як ставав балакуном мовчазний, соромливий Володя Андрійчук, як одного разу Микола Іванович Собінов — людина загайна й стримана, танцював твіст і цілував ноги лаборантці з біохімічної лабораторії, як із Милочки спадала робленість і кокетство; голоси ставали гучніші, жести — вільніші; люди шукають виходу із сталої рівноваги, думав Голуб, із постійної жорсткої запрограмованості. Колись я напишу дослідження: «Алкоголь як фактор становлення міжособистостних стосунків у замкненій стратифікаційно-стабільній системі». Цікаво, думав він, що станеться з електронним мозком, коли ввести в нього алгоритм сп'яніння. Промоделювати сп'яніння: відключити контролюючі центри, збільшити активність примітивних програм життєзабезпечення — статевий, харчовий та агресивний інстинкти, подвоїти чи потроїти кількість невірогідних асоціацій. Що за життя, потім подумав вів, як нудно, коли все знаєш наперед: хто що скаже, хто що зробить, які записи Тома Джонса, Елвіса Преслі та Адамо принесе Володя, котрий не може відірватись від свого дорогого магнітофона, що співатиме тіточка Паша; в мене занадто добре працює мозок; усе можна передбачити; людям з Милоччиним інтелектом жити в цьому світі, мабуть, цікавіше: для них існує набагато більше неочікуваних речей.
Несподівано прийшов Даня Мовчан, набився в їхню компанію. Інші відділи святкували вчора — Даня й там побував. Сів поміж Софією Абрамівною та Милочкою і одразу почав під Милочку клини підбивати, хоч на другому кінці столу сиділа одна, чорнява, котра боялась очі підвести, подивитись на Даню. Боря сів поруч із Софією Абрамівною — вони зараз символізували верховну владу двох лабораторій, з усмішкою подумав він. Милочка майже не слухала Даниних слів, вона дивом прийшла на це свято, просто незручно було перед лабораторією, бо завтра Милочка брала шлюб у Палаці одруження, а ввечері мало відбутись весілля, й мати Милоччина та майбутня свекруха збилися з ніг, готуючи всяку смачню, і ще біла шлюбна сукня не була готова, треба було бігти до кравчині, й ще було безліч невідкладних справ, і Милочка вже картала себе за те, що сидить тут, поруч із цим відомим бабієм, про якого чула різні історії і якого не любила: незважаючи на всю свою зовнішню осучасненість, Милочка була добропорядною дочкою добропорядних обивателів, і її лякали такі чоловіки, як Даня: здавалось їй, що він наскрізь брудний.
— Ну що ж, — підвівся Боря, тримаючи в руках склянку з томатним соком. — Як мужчина і як господар я хочу привітати наших дорогих жінок, яких ми дуже любимо, зі святом і побажати всього найкращого. Будьмо!
— Якби ви любили нас, то не томатний сік пили б! — сказала з викликом лікар Богучарова — жінка, яку всі боялися за гострий язик. — Справжні мужчини п'ють щось міцніше.
— Можна щось і міцніше, — сказав Голуб.
— Налийте Борису Миколайовичу, налийте, — загукали з усіх боків.
Андрійчук обережно, щоб не перемішати, налив спирту на томатний сік: між двома шарами з'явилась вохристого кольору хмарка — під впливом спирту сталась денатурація білків. Нащо я це роблю, подумав Голуб. Щоб бути схожим до них? Або для того, щоб звільнитись від тягаря, що лежить на душі? Від цього я, мабуть, уже ніколи не звільнюсь. Він принизив мене, закреслив усю мою працю, зневажив усе те, що збирав я роками, виношував, усі мої ідеї й почуття. Навіщо я дав йому рукопис? Чого я міг чекати від нього, від старого склеротика, від догматика старої слинявої школи; вони вміють проголошувати гарні слова; а коли до них приходить на приватний прийом хворий, вони луплять із нього двадцять рубликів і на менше не погоджуються. А один із їхніх стовпів, про якого вони тепер усякі розчулені небилиці травлять, — усі в Києві знають, яким він був живодером: коли прийшов до нього його санітар, привів хвору дружину, Стовп перш за все спитав його, чи є в нього потрібні гроші? Гроші були, та невеличкі. Тоді нічим не можу служити, батеньку, ласкаво розвів руками Стовп; лікуйтеся в когось іншого. Знаємо їхній гуманізм, думав Голуб. Даня Мовчан і той врятував за своє життя більше хворих, ніж ті столітні стовпи, які велично прикладали свої вуха до хворих сердець і нічим не могли допомогти: вони тільки містифікували та гіпнотизували хворих своєю удаваною лікарською всевладністю та всемогутністю. Насправді ж я не знаю, як можна було лікувати людей при тодішніх технічних засобах та мікстурах. Тоді не було навіть порядних антикоагулянтів[11]: вони й мріяти не могли про те, що роблять зараз Костюк і Даня Мовчан.
Боря випив — не встиг спирт обпалити слизову оболонку, як накотилась прохолодна хвиля томатного соку. Непогано, здивовано відзначив Голуб. Зовсім непогано. Йому здалось, що хтось підкрутив регулятор звуку в приймачі, поставивши його на повну потужність, — усе навкруги загомоніло голосно, хтось реготав, брязкали ножі й виделки, і Борі стало весело, біль із душі майже вивітрився, й він побачив, як багато симпатичних дівчат є в лабораторії Софії Абрамівни. Даня Мовчан теж став йому дуже приємним — це був хлопець майже з Бориного покоління, років на три-чотири старший, і він не був схожий на тих старих стовпів, які своє вже віджили й тепер тільки заважають молодим, заздрять їм та повчають — безперервно повчають, а самі вже ні до чого не здатні. Мовчан — мужній хірург, усі знають, які в нього руки, й він ніколи ніяких грошей не бере від хворих, це — справжній мужчина; і Костюк справжній мужчина, він абсолютно чужий серед стовпів, серед цієї філософствуючої пронафталіненої старизни, через це вони його так не люблять.
Випили по другій, і стало ще веселіше. Слово взяла Софія Абрамівна. її очі молодо блищали, й усмішка була в неї молода.
— А тепер випиймо за наших мужчин, — (пригадала, як ішов на фронт її чоловік: проводжала його на харківському вокзалі, серед плачу й розгубленості, в задушливу липневу ніч, і вирішила не плакати, ледве стримувалась, щоб не заревіти; а він, висунувшись із вікна, на рукаві — червона комісарська зірка, казав щось бадьоре — мовляв, через місяць повернемося з перемогою, і теж намагався всміхатись, так і зник назавжди в тій ночі з усмішкою на обличчі). — Мужчин у наших лабораторіях не так багато, треба їх цінувати. І давайте вип'ємо за те, щоб не було серед нас самотніх мужчин, — вона подивилась на Голуба. — У нас стільки гарних дівчат, що якби я була мужчиною…
Всі засміялись.
Чорт із ним, із тим Майзелем. На доброті далеко не заїдеш. Теж мені Христос. Прикривається цитатами зі Льва Толстого. А хто такий Лев Толстой, якщо розібратись? 87 % води, трохи білків, вуглеводів, жирів та мінерального попелу. Такий, як усі. Доброта. От Даня Мовчан. Чи добрий він? Напевно, ні. Але в нього прекрасні руки, тверді руки, які не тремтять, — і в цьому його вища доброта. Дрібно ти живеш, сказав Голуб самому собі. Пишеш якісь науково-популярні шкіци, а потім скиглиш, коли якийсь стариган не залишає від них каменя на камені. Ти надто запрограмований, хлопче. Треба витягти себе за волосся з цієї пересічної матриці, треба поставити перед собою божевільну мету. І робити все для досягнення її. Треба створити загальну теорію людини й людства, а не займатися добором анекдотів із історії медицини. Дрібні ми, дрібні люди. Щось заважає нам вивільнити наші душі, вивести їх поза рамки дрібного сьогодення, скороминучих наших критеріїв, у світ абсолютних і вічних істин.
Він згадав стародавню уйгурську легенду про Велетня, що полонив Чорного Дракона та скував його багатьма ланцюгами. Велетень залишив сестру свою пильнувати Дракона й подався по всіх краях Землі повідати про перемогу. Та коли Велетень був у далеких краях, почув він брязкіт і зрозумів, що Дракон рве ланцюги. Велетень поспішив назад, але, побачивши моря, збагнув, що по такому шляху він спізниться. Тоді Велетень вирішив іти по вершинах гір, обминаючи моря, ліси й трясовини. Тільки так устиг Велетень. І коли Дракон перегризав останнього ланцюга, Велетень знову закував Чорного Дракона.
Тільки так треба жити, подумав Голуб. Треба йти по вершинах, а не по болотах. Тільки так можна стати справжньою людиною.
— Борисе Миколайовичу, давайте потанцюємо, — з викликом сказала Богучарова. Вона була в тому віці, коли шляхи душі й тіла назавжди розходяться в різні боки: душа ще почувається молодою, а тіло… Він байдуже поклав руку на її пухку спину. Богучарова носила штучну косу, яку називала «протезом». На біса я все це роблю, знову з тугою подумав Голуб. Адже не хочу з нею танцювати, не люблю її, не люблю її язика, вона мені гидка, але я танцюю з нею. Невільник, справжній невільник.
— Як ви думаєте — я гарна жінка? — кокетливо спитала Богучарова, підвівши своє обличчя до Бориного підборіддя.
— Я ще не думав.
— Чому? — манірно надула губки Богучарова.
Даня взяв гітару, й Володя зупинив магнітофон. Дев'яносто процентів своїх перемог над жінками Даня завдячував своєму голосу та гітарі. Десять процентів припадало на хірургію.
заспівав Даня, шукаючи поглядом Милочку. Її в кімнаті не було. Голуб теж помітив її відсутність.
Боря вийшов у коридор і подався в фотолабораторію, де тимчасово поставили вішалки.
Милочка якраз взувала чобітки — запинала блискавку
— Борисе Миколайовичу? — знітилась вона.
— Ти вже тікаєш?
— Пробачте… але мене чекають. Ви завтра прийдете до нас?
— Я хотів із тобою потанцювати, — сказав Боря, відчуваючи, що блідне. Дивився на неї своїми різнобарвними очима, білі одстовбурчені вуха були наче з алебастру, й вона злякалась.
— Борисе Миколайовичу, що з вами?
— Я хочу з тобою танцювати.
— Завтра, Борисе Миколайовичу. Ви сьогодні випили… не треба…
— Я не п'яний. Я тверезий, — сказав він і взяв її за руку так, що їй стало боляче. — Я хочу з тобою танцювати. Я хочу з тобою танцювати! Я хочу з тобою танцювати! Я хочу з тобою…
Він поцілував її, і вона майже не пручалась. Він мідно взяв її однією рукою за шию, а другу поклав на потилицю, на її рудаве волосся; на ній було рожеве вовняне плаття, й це була найкраща дівчина в світі.
— Я тебе люблю, — сказав він.
— Ні, ні, — сказала вона.
— Люблю, люблю, люблю, — твердив він. — Я ідіот, кретин, я тебе люблю, я не можу без тебе.
Він знову поцілував її, відчув її поцілунок, відчув її зітхання і подумав, яким кретином він був весь цей час, бо ця чиста, гарна дівчина любила його, кретина, а він знущався з неї і ледве не втратив її назавжди.
— Ходімо, — сказав він, — ходімо!
— Куди? — На її обличчі не було переляку, а тільки відчайдушність, і він зрозумів, що не помилився — вона його справді любить.
— Їдемо звідси к чорту, їдемо, — він гарячково допомагав їй одягтись і сам одягався, — я хочу з тобою одружитись. Я тебе нікуди не відпущу.
Вони знову поцілувались. Яка вона ніжна дівчина! І така дівчина могла дістатись якомусь інженерику, який все одно ще молодий і нічого в жінках не розуміє і зовсім не знає її. Що то за кохання, коли він її не знає? Вони пробігли по коридору — там нікого не було, бо в лабораторії знову гримів магнітофон, і Том Джонс співав якийсь сентиментальний блюз, і всі танцювали, і Даня Мовчан уже заспокоївся, забув про Милочку й підійшов до тої чорнявої й танцював із нею, і тільки Софія Абрамівна сиділа коло вікна й згадувала харківський вокзал, 10 липня 1941 року. Тільки вона одна бачила, як Милочка та Боря Голуб вибігли з кібернетичного барака і як побігли по калюжах, взявшись за руки, тільки одна вона зрозуміла, що сталось щось справжнє, що народилось ще одне людське щастя, тільки невідомо було, чи судився йому довгий вік.
9 Метод лікування запалення слизової оболонки шлунка.
10 Продромальний період (мед.) — період початкових ознак хвороби.
11 Антикоагулянти — препарати, що зменшують згортання крові. Широко застосовуються при інфарктах та в серцевій хірургії.