Нарешті маю змогу занотувати враження. Сиджу на пеньку і пишу. За олівець править кусень натурального графіту, за блокнот — буквар Гомо. Почуваю себе непогано, хоча вухо ще болить…
Але про все по порядку.
Коли гелікоптер прикібертонився, був готовий до чого завгодно. В уяві малювались страшні картини: накидаються здоровенні санітари і одягають гамівну сорочку, кидають на тверде ліжко… натовп божевільних… обличчя, спотворені страшними виразками… оточують ліжко і з цікавістю розглядають новоприбулого… для профілактики частують першою порцією гумових кийків.
Але нічого не сталося. Гелікоптер зашумів пропелерами і зник, а я лишився серед просторої галявини, оточеної дрімучим пралісом. На горбку потопали в квітах три чепурні будиночки, внизу серед дерев дзюрчав струмок. Біля нього чорніли скопані грядки. На одній з них вже пустила довгі батоги квасоля, на іншій цвіла молода картопля. Анічичирк, анітелень… Справжнісінька райська ідилія.
Аж ось на ґанку середнього будинку з’явився чоловік. Я не наважувався зрушити з місця. Чоловік приклав долоню до очей, не поспішаючи попрямував до мене. Чим ближче підходив, тим сильніше калатало моє серце. Уважно придивився до чоловіка і відзначив: зовнішність справляє непогане враження. Русяве волосся, погляд прихильний. Без бороди. На стегнах щось схоже на шотландську спідницю. Без сережки, без телевізора. І головне — нормальна людська хода. Не вивертає ступнів, не вихляє задом.
Він зупинився кроків за три від мене і лагідно мовив;
— Добрий день! Мене звуть Гомо. А вас?
— Гриць!
— Дуже приємно, — він потис мені руку, і я відразу помітив: на пальцях — сліди пластичної операції. Нормальні людські руки.
— Я потрапив, здається, в лепрозорій?
— А що вас лякає? — Він здивовано звів брови. — У нас тут дуже гарно. Ходімо.
Ми з Гомо зайшли в один з будиночків. Нас зустріли молоді ще чоловік і жінка, більш-менш одягнені, теж без сережок і телевізорів. У вітальні бавилося на підлозі гарненьке дитинча. Все занадто буденно. Щоправда, молоде подружжя не назвало своїх імен, але з перших кількох реплік втямив — ні проказою, ні шизофренією тут і не пахне.
Ось уже три дні живу в окремому будиночку. Відпочиваю душею і тілом. Крім подружжя та Гомо, в лепрозорії більше нікого нема. Гомо запроторили у глушину через те, що він забажав мати ім’я та ще виявив інтерес до грамоти. Кібертонці, виявляється, мусять задовольнятися офіційними оголошеннями по радіо і телебаченню. Інших джерел інформації вони просто не знають. Та й не хочуть знати. Гомо ж викопав десь старий-престарий, пожовклий від часу буквар і самотужки навчився читати по складах. Крім того, він змайстрував собі телескоп, став вести спостереження, взявся твердити, що існують й інші планети. Після того, як Гомо спробував прищепити свої знання декому з кібертонців, а до того ж захопився землеробством, його визнали прокаженим. В лепрозорії Гомо вивчив буквар напам’ять і тепер з радістю подарував його мені.
Молоде подружжя вислали в лепрозорій з інших міркувань. Молодята надто довго жили разом, не хотіли розлучатись. Одне слово, то були прихильники міцної сім’ї.
Я доклав чимало зусиль, аби дещо з’ясувати з допомогою цих милих, привітних вигнанців. Марно — майже нічого не взнав.
Найбільше цікавило, звідки кібертонці беруть їжу. Ставив питання в кільканадцяти варіантах, але в кожному випадку мав невтішну відповідь. Наводжу тут протокол допиту, який я вчинив учора Гомо.
“Я. Гомо, звідки ви берете їжу?
ГОМО. Нам привозять її на гелікоптері. До нас приходять з лісу корови, ми доїмо їх.
Я. Гаразд. А гелікоптер де бере їжу?
ГОМО. В автоматах.
Я. А в автоматах звідки вона береться?
ГОМО. Її кладуть туди роботи.
Я. А роботи де її беруть?
ГОМО. Це їхня справа. Не знаю”.
У лепрозорії звернув увагу на ще одну промовисту подробицю. Будиночки освітлювалися електрикою, та скільки не нишпорив, ніяких дротів, що вели б від будиночків до джерела енергії, не виявив. Проводка від лампочок тяглася просто на дахи до невеликих ящиків з довгими антенами. Отже, енергія передається на відстані і без дротів. Але звідки? Десь же мусять бути хай найдосконаліші енергетичні установки! Хтось та повинен коригувати роботу і енергетичних установок, і пунктів харчування, і транспорту. Роботи явно не здатні на це. Та й Чудотворець Дванадцятий, вождь племені, теж мало скидається на технократа. Може, загадковий Кібер з усім цим справляється?
Мені хотілося з’ясувати також, як все-таки кібертонці можуть жити без одягу. Справа, зрештою, не в етиці. Як вони переносять холод?
— Гомо, — запитав я після невдалого допиту, — у вас зима буває?
— Зима? — він болісно наморщив лоб.
— Ну, коли сонце не гріє, коли холодно…
— Ні, — похитав головою Гомо. — Я чув, колись було таке. Давно-давно. Тепер у нас завжди однаково. Отак, як і зараз.
Штучний клімат.
Не знаю, чи вдасться скласти собі хоч більш-менш повне уявлення про Кібертонію… І чи придадуться комусь мої дослідження? Якщо сидітиму в цій глушині, хто знайде? Чи вціліє капсула там, на Центральному майдані?
…Прожив у лепрозорії шість днів. Молодець Гомо! Боявся, що вухо відпаде, — проколюючи його, вніс інфекцію. Розпухло, загноїлося, боліло нестерпно. Гомо відварив якусь траву, кілька разів обмив мені вухо. Відразу полегшало.
Хоч і дуже приємна компанія, а треба було щось робити. Ніхто не збирався випускати мене. Але ж ніхто й не тримав. Іди собі на всі чотири сторони. Обрав ту, звідки через день з’являвся гелікоптер з свіжими продуктами. А з’являвся він зі сходу. Значить, десь там і має бути столиця. Вранці склав у торбину харчі, розпрощався з гостинними вигнанцями з раю і рушив.
Відразу зрозумів, як важко тут мандрувати. Вже за струмком почалися непролазні хащі. Могутні дуби, стрункі сосни чергувалися з дивовижними породами дерев, чагарників, густо переплетених чіпкими ліанами. На деяких галявинах трава сягала людського зросту. Йшов, орієнтуючись по сонцю. Спочатку здригався при найменшому шелесті. Боявся зустрічі з дикими звірами. Зі мною ж ніякої зброї, навіть ножа нема. Та стрічалися тільки свійські тварини — кози, свині, собаки, коти і кішки… У верховітті — голуби, канарки, папуги.
Надвечір присів біля невеличкого струмка попоїсти, перепочити. Їв, запиваючи прозорою водою. Прикидав, скільки кілометрів пройшов. Не більше чотирьох. А гелікоптер летів до лепрозорію годин зо дві і швидкість мав дай боже. За таких темпів не скоро доберуся. І що їстиму? На самих ягідках довго не протягнеш.
Так і сидів би в роздумах, якби не долинув здалеку загрозливий тріск гілляччя. Щось наближалося. Роздумувати не було коли. Схопився на ноги і чимдуж подався в хащі. Плутався в заростях, падав, зводився. Тупіт позаду то стихав, відстаючи, то знову наростав. Вже зовсім стемніло, коли вискочив на берег широкої мілкої річки. Кинувся у воду й побрів. У мозку гарячково стукотіло: “Може, втратять слід, може, втратять…”
Дістався берега, впав у густу траву, і незабаром втома взяла своє — сон скував повіки.
Десь під ранок приверзлося, ніби продираюсь густим лісом, а за мною женуться три чорти. З ротів у них виривається полум’я, з очей так і сипле іскрами. Ось-ось наздоженуть. Один вже зовсім близько. Довжелезною кочергою він перечіплює мене за ноги. Спотикаючись, падаю. Чорт підходить, перевертає з живота на спину і переможно реве. Хочу крикнути — і не можу. Чорт вистромив довгий, розпечений до червоного язик і облизує мені обличчя…
Хрипко скрикнув і проснувся. Ще не відкривши очей, переконався: квадратні кубрики хмеленції перевищують кубічні квандрики конгруенції. Щось таки облизує мене гарячим шорстким язиком. Хай жере. Немає сили подивитися смерті у вічі. Ще один язик лизнув, потім ще один. Наче тернуло гарячими віхтями по грудях, по животі. Ага, сагючистка… Лежав із заплющеними очима, доки те щось дихнуло гаряче просто в обличчя, доки не розляглося над самим вухом жалібно і протяжно: “Му-у-у…”
Наважився розплющити повіки. Кружком наді мною, нахиливши голови, стояли три звичайнісінькі корови. Неподалік мирно пощипував траву вгодований бугай. Біля нього вибрикувало симпатичне, з білою зірочкою на лобі теля.
Підвівся, очманіло протер очі, полегшено зітхнув:
— Ну, рябі, чого вам?
Рябі терлися об мене шиями і пускали з ротів густу слину. Бугай зміряв мене сумирним поглядом.
Я поплескав рябих і пішов до річки вмиватись. Корови й на крок не відставали. Тут мені впали в око їхні тугі, набряклі вим’я. З дійок капало молоко.
Он воно що! Просять видоїти. Теля не може впоратися з трьома. Ну що ж, спробую видоїти, хоча в доярах не доводилося ходити. Присів біля однієї корови, надавив пальцями дійки — тугі цівки так і бризнули… Чи варто говорити про те, що я добре поснідав?
Рушив, а слідом пішла череда. Хай собі йдуть, так навіть веселіше. І свіже молоко завжди під рукою. Згодом зметикував: набагато зручніше гнати череду поперед себе — хай прокладають дорогу. Послуга за послугу. Так і зробив. Першим пустив бугая. Крок за кроком просувалися вперед, а я далі удосконалював свою раціоналізаторську дотепність. Під обід вже сидів верхи на корові. Бугай, мов той таран, пробивав кущі, підминав густу траву, корови слідом за ним утоптували свіжу стежину, а я сидів собі і, посвистуючи, подумки розв’язував диференційні рівняння. За караваном вибрикувало теля.
Сережка — після того, як я гарненько пригостив її каменюкою, — не заважала й не дратувала. Вмовкла нарешті. З цього зробив висновок, що й найбезвідмовнішу, найдосконалішу техніку при бажанні можна прикінчити.
Надвечір зашуміли над лісом гелікоптери. Вони з’явилися несподівано. Кружляли низько, поблискуючи оптичними приладами. Погоня.
Ат! Хай собі кружляють. Згори помітити нас не так легко. Про всяк випадок наламав гілля і сплів маскхалат.
Вранці наступного дня караван вийшов до залізничної колії. Про те, що тут колись пролягала залізниця, свідчили засипані землею, порослі травою і чагарником шпали, уламки іржавих рейок. Насипом йти все ж набагато легше, і я погнав череду по шпалах. Якщо з’являться гелікоптери, до зеленого прикриття рукою подати.
Не встигли ми пройти кілька кілометрів, як ліс почав рідшати. Насип пішов униз, і там, в долині, під промінням гарячого сонця зблиснуло синім полум’ям величезне озеро. На його березі височіла споруда з бетону і скла. Над нею стриміли чотири труби. Не звичайні димові, ні, а дуже схожі на збільшені грамофонні труби.
Зупинив череду на узліссі, прислухався. В споруді щось дзенькало, шуміло. Обережно зійшов на берег. Товсті прозорі труби вели від будинку до озера. По них з шумом йшла вода. Джерелаті труби на даху аж вібрували, з шумом всмоктуючи повітря. Що за підприємство? Переливають з пустого в порожнє? Чи утрамбовують повітря?
Надворі нікого не видно. Насмілився — і шаснув ближче. Крізь скляні стіни було видно чудернацькі блискучі агрегати. Біля них походжали роботи. Обійшов споруду. На протилежному боці її натрапив на конвейєр. Він вибігав з підприємства і нескінченною стрічкою поспішав на схід. На конвейєрі лежали пакунки в цупкій обгортці. Крізь неї просвічувала світло-сіра маса. Вже збирався зайти в приміщення, як позаду замукала моя худоба. Ні, від неї так просто не відкараскаєшся.
Довго не роздумуючи, стрибнув на конвейєр. Він швидко поніс мене на схід. Моя череда деякий час бігла поруч, та незабаром все ж відстала, не витримала темпу. Даруйте мені, рябі, але не для того я вирушив у космос, щоб перекваліфікуватися на дояра.
Поклав під голову один з пакунків, розлігся. Милувався навколишніми краєвидами. Ліворуч і праворуч мелькали озера, гаї. Ось конвейєр прошумів високо над річкою, ось зліва розкинулося напівзруйноване місто. Ще одне, іще. Ніде жодної живої душі, ніяких ознак життя. Під монотонний перестук солодко задрімав.
Прокинувся від шаленого вітру. Спросоння вхопився за край конвейєра, боячись, аби не здуло додолу, і тут же помітив: низько наді мною висить гелікоптер.
Пілот-робот спустив з кабіни мотузяну драбинку і помахав рукою — вилазь, мовляв. Тверезо зважив свої можливості. Прийшов до висновку: нікуди не втечеш від кібертонців. Не сидіти ж в лісі вічність. Не збираюся ж я пасти їм напівздичавілих корів. Слухняно подряпався вгору. Робот зачинив за мною дверцята і чемно попросив сісти.
— Куди мене везуть?
Робот побожно приклав палець до рота:
— До всемогутнього Кібера, мій володарю.
Не минуло й години, як гелікоптер сів на дах будинку біля величезного водоймища. Тільки-но ступив на дах, як залунала мелодія гімну. Я приліг, а до мене, чітко крокуючи, підійшов двійник Чудотворця Дванадцятого і відрапортував:
— Поздоровляю з прибуттям у володіння всемогутнього, наймудрішого Кібера. Кібер готовий прийняти вас, мій володарю.
Він запропонував мені пройти вздовж почесної варти. Озброєні роботи, вишикувані в дві шеренги, проводжали мене ідеально синхронним поворотом голів, а потім гримнули:
— Уря! Уря! Уря!
Стелять м’яко…
Кинув оком навколо, щоб хоч сяк-так зорієнтуватися, але нічого особливого не помітив. Бетонована дорога, плетиво антен, на обрії — вежі столиці. Тим часом двійник вождя запропонував підійти до сходів, що вели вниз.
Ми спустилися на верхній поверх і пішли коридором. Підлога вистелена м’яким килимом, всього-на-всього одні двері. Біля них виструнчилися, тримаючи зброю на грудях, два роботи. Ого, охорона в нього, видно, чимала. Навіщо вона за такого одностайного обожнювання? Невідомо.
Двійник залишив мене біля дверей.
Нерішуче переступив поріг і опинився у просторому залі. Посеред залу підлога ввігнулася під вагою велетенського рожевого куба. Точніше кажучи, це вже я потім побачив, що він рожевий. Коли підійшов до нього і провів пальцем по лицьовому боці. Куб був вкритий товстенним шаром пилюки. Гребнув пилюку долонею — зблиснула літера “К”. Висипав зі своєї саморобної торбинки рештки харчів і заходився ганчіркою витирати далі. За кілька хвилин прочитав: “Кібер Перший — “Адам”. Що за ідіотські жарти? Хтозна-звідки перли на гелікоптері, так врочисто прийняли… І все заради того, щоб я стовбичив перед оцим запилюженим одороблом? Може, воно й справді електронна машина. Але ж якої застарілої конструкції! І схоже на те, що вже давно-давно не діє.
Я грюкнув кулаком по одороблу і гукнув:
— Гей, хто в лісі, озовися!
Нутрощі куба озвалися різноголосим бреньканням, дзенькотом, скреготом, — ніби старе пошарпане піаніно. Завмерли різноголосі звуки, осіла хмара куряви — і знову мертва тиша. Тьху, та й годі! Припав вухом до куба — ані гу-гу.
Обійшов навколо “Адама” і переконався, що це таки небіжчик. Тут і там стирчить обрізаний кабель… Помітив ще одні двері. У сусідньому залі теж майже такої величини запилюжений куб. У третьому — менший, у четвертому — ще менший, на підставці, у п’ятому — зовсім маленький, на вищій підставці.
Відчинив двері шостого залу. Тут було чисто. Біля самих дверей стояв довжелезний полірований стіл, густо обставлений стільцями. Перпендикулярно до нього, утворюючи літеру “Т”, — ще один стіл. Біля нього на золотому постаменті височить маленький-малесенький рожевий куб — 1 м Х 1 м Х 1 м. Миготить безліччю сигнальних лампочок — червоних, жовтих, синіх… Від куба до підлоги і до стелі пов’юнилися кабелі. Ніби спрут, подумалось. Але за кубом напис на стіні (метрові літери) уточнював: “Кібер Шостий. Наймудріший з мудрих”.
— Тю…
— Чого ти розтюкався тут, — озвався куб. — Ерудит доповів мені, ніби ти знаєш, скільки буде, якщо два помножити на два. Це правда?
— Не знаю, що й казати… Одного разу відповів ствердно і потрапив у лепрозорій.
— Не бійся, — заспокоїв куб, — тут тобі ніщо не загрожує. Я спроможний зрозуміти недорозвинених.
— Дуже радий, але де все-таки всевишній і всемогутній Кібер?
— Я і є Кібер. Кібер Шостий, — не без бундючності мовив куб. — Всевишній і всемогутній. Наймудріший з мудрих.
— Дуже приємно.
— Сідай, — запропонував господар.
Подякував за гостинність, сів біля підніжжя літери
— Чи не бажаєш перекусити з дороги? — я ніяково здвигнув плечима. — Щоправда, тільки Чудотворця Дванадцятого зрідка приймаю. Але щось організуємо… Зараз принесуть. А поки що перепрошую за насильство. Сподіваюсь, з тобою поводились добре?
— Так.
— Покладені на мене високі обов’язки примусили трохи незвично запросити тебе в гості. Я побоювався, як би ти не вчинив кібертонцям якого-небудь зла. Та й вони могли повестися з тобою, з відсталим елементом, суворо. А тепер постарайся відповісти ще на одне питання.
— Будь ласка, — здвигнув плечима.
— Скажи, скільки буде, якщо помножити чотири на п’ять?
А згоріла б ця таблиця множення! Невже вона тут являє якусь військову таємницю?
— Двадцять.
Кібер отетеріло замиготів лампочками і за хвилину вигукнув схвильовано:
— Правильно! А сім на п’ять?
— Тридцять п’ять.
— А шість на вісім?
— Сорок вісім.
— А дев’ять на сім?
— Шістдесят три.
— О господи! Він справді знає таблицю множення! — злякано вигукнув господар. — Слухай, може, ти ще й в шахи вмієш грати?! Невже?! Як-небудь виберу час, збацаємо партію… Особисто я дуже радий, що зустрів представника доісторичної цивілізації! — не міг заспокоїтися господар. Тут якраз робот заніс їжу на таці. — Пригощайся, нещасний, їж. А ти дістань із сейфа… Там, здається, щось зосталося після візиту вождя… — Робот відчинив величезний, аж до стелі, сейф, що стояв у кутку залу, і відкоркував для мене пляшку коньяку.
Я одсунув чарку і зауважив:
— Все це дуже добре, але мені все ж хотілося б узнати, куди я потрапив. І чому обізнаність з таблицею множення сприймається у вас так трагічно? У мене чимало запитань. На жодне з них самотужки не можу знайти відповіді.
— Їж, їж, бідолахо, — м’яко мовив гостинний господар. — Боюся, скільки б не розповідав тобі, нічого не зрозумієш, бо ти потрапив на найщасливішу з планет. Ти потрапив у рай. Є така думка: організуємо для тебе екскурсію, а потім зустрінемося якось вночі і поговоримо. Тільки не лізь ні до кого зі своєю таблицею множення. І взагалі тримай язик за зубами. Ніхто не повинен знати, що два на два дорівнює чотирьом. Ніхто, крім мене. Навіть я мовчу з цього приводу. Їж… І поки що не мороч голови, я й так відключився на розмову з тобою, а в мене ж державної ваги справи.
Він зітхнув і зосереджено замиготів своїми лампочками. Переключився на свої державні думки.