Про Василя Івановича Проця чував давненько, а от зустрітися з ним якось не випадало. Спасибі редакторові газети - допоміг:
- їдьте, - каже, - то цікава людина, а в газеті місце знайдеться завжди.
Була середина липня - полуниці, полуниці... Кошики з полуницями і на вокзалах, і на автостанціях, і в поїздах, і в легкових, навіть в автобусі, куди я зайшов. Людей ще більше: ледве-ледве заліз досередини.
Якась жінка не мала де поставити кошика з полуницями, та й мені на голову:
- То що вам - полиця? - несміливо огризнувся я.
- Дивись на нього, - жінка ще дужче притисла вантажем мою голову. - Йому, бач, кошик заважає!
Тим часом в автобусі почалися розмови про нинішнє покоління: яке воно, мовляв, непокірне та неслухняне.
- Слухайте, - галасував мій сусід з сизим носом, - мені колись, бувало, кінь на ногу наступить, і то я терпів, аж поки старші не заберуть!
У цей час водій різко пригальмував.
- Не бачите, куди стаєте? - засичав сизий ніс на пасажира. - Геть-чисто чоботиськом ногу відтолочили!
- Як коня, - відказую йому, - терпіли, а тут рейвах зчинили із-за чобота.
Пасажири розреготалися:
- Певно, то, вуйку, був не кінь, а кіт, - гигикнув хтось поруч.
- Такийсь мудрий, як у твого тата діти, - засопів сизий ніс і більше не обзивався до самої Коломиї.
А на автостанції в Коломиї вдарили троїсті музики. Певно, з весілля їхали.
- Ой Марічко, чічери, чічери, чічери!.. - виводить дзвінкий голос під скрипку та цимбали.
Та так крешуть, що ноги самі у танок рвуться. Легінь у крисані вибубнює на бубні і все дівчатам підморгує:
За кілька хвилин автобус виграє на струні дороги: ідемо назустріч задумливим Карпатам. Хто їх побачить хоч раз - ніколи не забуде тих доріг, що, як писав поет, пахнуть смереками. А люди які! Що вже трудівники - робота в їхніх руках співає. А гумористи!
Пам'ятаю, одного разу в Косові на ринку вуйко огірки продає. До нього турист підходить:
- Огірки продаєш, што лі? Глянув на нього вуйко та:
- Є, - каже, - огірки, є і што лі... Оце-о, - бере в руку великий огірок, - огірком називається, а оце, - показує маленький, скоцюрблений, - што лі!
- Зупинка «Рак»! - першим виходить з кабіни шофер. - Колись татари, як захопили цей -край, спорудили на горбі монумент на честь перемоги.
«Тоді, як рак свисне!»- сказали люди і монумент знесли, а натомість зліпили рака.
Велетенський рак ніби сповзає з гори - в клешнях бочівку тримає, а звідтіля чиста, мов скло, вода фонтаном б'є.
«Пийте на здоров'ячко!»- лукаво підморгує чорними очицями рак.
П'ємо і в душі дякуємо добрим людям.
- Ну, то на коня! Попереду ще добрий шмат дороги, - каже шофер.
До автобуса заходить нова чорнобривка-пасажирка. На пам'ять чомусь одразу спадають слова: «А як усміхнеться, ще й спідлоба гляне...» Поглянула, ще й усміхнулася:
- Біля вас місце вільне?
- Звичайно, прошу, - мало не втискаюся у стінку автобуса, бо сусід навпроти аж встав із сидіння.
- Далеко їдемо? - граю делікатного кавалера.
- До Криничок. А ви?
- Ти диви - і я туди ж.
- Коли не секрет, до кого? - світяться блакитні очі в молодиці.
Я топлюся в її очах.
- До Василя Івановича Проця. Чули про такого?
- На, маєш! - Глянула на мене здивовано. - Як то не знати таких людей. Та нанашка всі - від малого до великого - знають.
- Нанашко? Що то за нанашко?
- Бачу, ви не тутешній.
- Із Жмеринки. Чули про таке місто? Ні? О-о! Ви багато втратили.
- Тепер зрозуміло, - лукавлять небесні очі. - Нанашком у нас називають хрещеного батька.
- Виходить, Проць у селі всіх хрестив?
- Як вам сказати, - сміється молодиця. - Звичайно, ні. Тепер хрестин у нас немає, є зоряниці у Кімнаті щастя. А в слово «нанашко» люди вклали інакше поняття: велику повагу і любов до людини, котра з молодих літ боролася зі злом. Чоловік усе життя для людей живе, високу ідею озорює. Зрозуміли?
Розмова сама перервалася. Кожний став думати про своє: я, звичайно, про нанашка, бо моя супутниця відкрила мені очі на нього. Що ж до чорно-бривки-пасажирки, то її сині очі блукали десь за вікном автобуса, де, наче дівчата в танку, пропливали молоді смерічки. Вона теж про щось думала. Про що ж?
Враз одірвала погляд од вікна:
- А ось і Кринички.
Автобус зупиняється біля великого будинку.
- Це наш Палац культури, - не без гордості повідомила молодиця. - На місці колишньої корчми побудований. - Підвелася, пустилася йти, та раптом зупинилась: - Можу вас провести до нанашка - мені якраз по дорозі. Він он там живе, - показала рукою на кичеру.
- Високувато, - чухаю потилицю.
- От тобі й герой, - засміялася очима. - Цього разу вам повезло - нанашко в лісі з пасікою.
Веде мене вузькою вуличкою. А вуличка виходить у міжгір'я. Обори розкидані то тут, то там: підходять аж до дороги, інші лізуть до сонця в гості. Небавом вуличка стає гірською стежиною, тобто плаєм, як тут кажуть. Ми піднімаємося усе вище. Від утоми піт очі заливає, серце калатає, ось-ось вирветься з грудей. Мені забиває дух, а супутниця хоч би що - йде, як олениця, ще й розпитує:
- Ви, певно, з газети?
- Вгадали, - відповідаю.
- Щось ваш брат останнім часом зачастив до нанашка... Та не відставайте, - притишує ходу моя супутниця. - Наш нанашко - мов енциклопедія. Про нього таке розповідають, що лишень записуй... Якось, у давні часи, він пана з Коломиї віз. Тільки-но виїхав з міста, аж той перейшов йому дорогу і каже:
«Гей, хлопе, до Косова повезеш?»
«Чому би й ні, - зупинив нанашко коней. - Сюди я за добрі гроші свиню на базар привіз. А такого пана, як ви, гріх було б не взяти. За два злотих - поїдемо».
«Згода! Лиш скоро їдь, бо мушу до вечора бути там!»
Певно, добре панка припекло, коли згодився фірою їхати. Отож, їдуть: панок голову на груди звісив - хропе. Нанашко ж метикує, як би ошуканим не лишитися, бо панське слово гонору добре знає. І коли до Косова лишилося рукою подати, тихенько будить його.
«Вибачайте, ясний пане, просив би у вас плати, бо маю забігти по дорозі до свата - повернути йому борг, і, як на гріх, двох злотих бракує».
Панисько спочатку роззирнувся навкруги, а тоді як витріщить баньки:
«Звар'ював хлоп! Такі гроші за проїзд до Львова не беруть! Ото маєш півзлота і дякуй богові за мою щедрість».
«Най буде по-вашому», - поштиво вклонився нанашко.
Дорога якраз повернула в ліс. Смеркалося, став накрапати дрібний дощик. Враз нанашко як за віжки сіпне, на коня вйокає та все назад оглядається.
«Що є, хлопе?»- зверхньо буркнув пан.
«Біда-а! Возки за нами женуться!»
Де й гонор дівся: пропасниця зателіпала паном, очі витріщив, зубами цокотить.
«Їдь швидше!»- заверещав.
«Де ми годні цією шкапою од вовків утекти?»
«Робіть щось, газдо!»- белькоче пан і мало фірмана в руку не цілує.
«То хіба, пане, на он ту смереку лізьте, а я тим часом у село за підмогою скокну...»
Не встиг нанашко ще й коня розпрягти, як пузань із верхівки височенної смереки гукає:
«А вони мене звідси не стягнуть?»
«Як сидітимете тихо - не зле вам буде!»
Скочив нанашко на коня, трохи від'їхав, завив по-вовчому й преспокійно подався у село до знайомого газди. Повечеряв, переночував у теплій хаті. Вранці приїжджає:
«Як ночували, паночку?»- чемненько зняв капелюха.
«Він ще й сміє питати! - ледве сповзає донизу закоцюрблений пан. - Де ти, бидло, всю ніч швендяв?»
«Йой, ясний пане, - почав нанашко, - як мене вовки взяли поперед себе, мало не до Жаб'єго гнали! Якби люди не трапилися - не бачитися нам з вами...»
Так поплатився панок за свою скнарість та зверхність, - весело закінчила оповідь моя супутниця.
Ми вийшли на полонину. Внизу мов на долоні виднілося село, центр якого тулився до асфальтової траси. За ним величаво здіймалися у небесну височінь груні та кичери, зрідка порослі гірською сосною або жерепом, як називають її гуцули.
- Тепер наші дороги розходяться: вам - туди, - показала жінка на схил чубатої гори, - мені - до-додому.
- А ви де живете?
- Під тією кичерою.
- Ніколи б не подумав, щоб так високо в горах такі чічки водилися.
- Карпати без чічок не були б Карпатами, - сяйнули бісиками її розумні очі. - То щасливо добратися до нанашка! - І пішла.
Я довго дивився їй услід. Вона обернулася, привітно помахала рукою і зникла в густій посадці молодих смерічок.
А сонце пильно стежило з небесної блакиті.
Стежка в'ється поміж невисокими горами, порослими молоденькими буками впереміж із берізками. Недалеко бринить потічок, біжить-наштрикається на каміння - поспішає до річки, бо дорога неблизька, а йому конче треба встигнути. Звертаю вбік, іду понад потічком. Виходжу на стежину, і вона мене виводить до покритої гонтою невеличкої будівлі, обнесеної живоплотом. За будинком сад, далі пасіка.
Лиш ступив на подвір'я, як із-за рогу хати загарчав псисько.
- Ану, марш! - почувся чийсь голос, і в дверях з'явився чоловік - широкоплечий, енергійний, з-під кошлатих сивих брів лагідні добрі очі випромінювали теплоту. Кругле обличчя підсвічувалось ледь вловимою усмішкою, що зачаїлася в розкішних вусах і тепер вагалася, чи показатись, чи зачекати.
Кудлатий пес підбіг аж до хвіртки, зміряв мене злим поглядом і знову загарчав.
- Кому сказав - марш! - замахнувся на нього господар.
Я дивився на чоловіка, і він мені чимось нагадував мого діда Івана, подоляка Як тепер бачу, лиш весняний вітерець осушить землю, як він уже порпається у саду.
Дід у сад, а наш сільський балагур, Саливон, котрий усю молодість, та й тепер не проти, як покличуть, пробухкав на бубні по весіллях, уже стоїть біля тину:
«Воно тобі, Йване, треба? Думаєш, онуки на той світ фруктові посилки вишлють? Іди краще посидимо. Моя Фросина нині вареничків з сиром наварила». Для діда це спокуса велика - понад усе він любив вареники з сиром. Та тут і виду не подає.
«Хай не вишлють, а все ж колись спом'януть;- відказує на те. - Гірше тобі, Саливоне».
«То чого?»
«Згризуть миші бубна, вишпурять його на смітник - і по всій пам'яті».
«Так думаєш?»- набурмосився сусід.
«Знаю».
І обоє замислюються...
Тим часом господар прип'яв пса і дивиться на мене Я відрекомендовуюсь.
- Дуже приємно, - виповзає нарешті з-під його вусів причаєна усмішка. - Прошу, - жестом показує на лавку в саду, і ми сідаємо за невеличким столиком під крислатою яблунею. - То розказуйте, що там у нас в області нового, - набиває люльку Василь Іванович.
- Люди жнивувати збираються, очікують на гарну погоду, бо самі знаєте, як торік було.
- Воно й у цьому році на краще годі сподіватися, - хмуриться нанашко. - Де природа годна стільки витримати: заводи курять, машини курять, хімія вгору йде. Ото й плаче природа.
- Де в чому ви маєте рацію, та машину возом не заміниш.
- А хто таке радить? Тут нічого не поробиш - вік такий. Але мусимо бути добрими господарями... То ви, кажете, кореспондент? - переводить він розмову на інше.
- Ви, певно, здогадуєтеся, чого я приїхав?
- Та скажете.
- А не буде і зі мною такого, як з отим кореспондентом, що недавно приїздив до вас?
- Уже встигли розтрубити? От люди! А що до того гостя, то він за кілька днів так мені приївся, як отой кум, що в кума тиждень гостював. Не чули?.. Е-е, то цікаво. Приїхав якось кум до кума в гостину. Сидить день, два, шість. На сьомий вийшов з хати, вмився біля криниці й гукає:
«Куме-е!» «Що?»
«Дайте рушника!»
«Навіщо?»
«Най си лице втру».
«А хіба ви, куме, ще лице маєте?»- дивується газда.
- Отак і той кореспондент: я на пасіку, він за мною, я з пасіки - і він тут. Бачу, щось воно не те, але мовчу, бо що скажеш, як йому голова колгоспу дозволив. Ходив слідом, випитував, аж це:
«Щось би вам сказав, Василю Івановичу...»
«Кажіть».
«Воно й незручно якось, та все ж просив би вас продати мені з бідончик гірського меду».
«Ого, так багато? Навіщо вам стільки?»
«Маю таку потребу».
«Чи я знаю, що з вами робити? Хіба приїдьте в перших числах червня і магнітофон прихопіть».
«Магнітофон? Для чого?»
«Тут, бачте, така оказія, що в ці дні з потічка опівночі виповзають на берег раки - беруть клешні в зуби і свищуть».
«Таке скажете!»
«Хіба ви цього не знали?»
«Гм, а навіщо вам отой свист?»
«То мій родак із Владивостока просить таку плівку вислати».
Як я те сказав, горе-журналіст од радості аж підскочив:
«Можете бути певні, в мого товариша такий японський магнітофон, що не тільки раків - комариний писк запише!»
З тим і поїхав. Я думав, що чоловік допетрав, що з нього кожухи шиють. Де там: якось прителіпується ще з одним таким, як сам:
«Оце, Василю Івановичу, той чоловік з магнітофоном, про якого я вам казав А бідончик, - зашепотів, - ми он у тих кущах лишили. Поки запишемо, ви постарайтеся. Гроші даємо одразу...»
Вони пішли - я людям у село переказав. Коли мала бути північ, кортить, знаєте, самому подивитись, як вони раків «писатимуть»... Місяць світить - я за кущ заховався. Бачу, сидять оба, як бузьки, оддалік, то на годинники, то на берег поглядають.
«Щось не видно тих раків», - сопе той, що з магнітофоном.
«Зачекай, іще рано».
«А що, як нас старий шкарбун надув?»
«Нічого страшного, не буде раків, самі посвищемо й запишемо. Ото стара печериця за голову візьметься, як доведеться медком платити!»- хихикають обидва.
У цей час з вільшини почувся свист.
«Включай магнітофон!»- зашепотів журналіст.
Тим часом свист посилився, за ним почувся тріск, і з кущів виповзла зодягнена в кожух навиворіт одна фігура, за нею друга, третя, четверта... Свищуть і повзуть. Мої герої напочатку скам'яніли, тоді як рвонуть. А тікати, крім як через потічок, нікуди. Бовть у воду один, за ним другий, а «раки» за ними навздогін... Гнали мало не до села, потім повернулися.
«Ну, - кажуть, - нанашку, посвистали ми їм - десятому заповідатимуть!»
- Більше той кореспондент не приходив? - сміюся і я.
- Де там, донині бідон у мене... Даруйте, але щось там біля вулика негаразд. Посидьте, я зараз.
Та нанашкова розповідь навіяла мені минуле. Я тоді вчився у школі. Ціле літо з глухонімим Григорієм пасли корів, рибалили, ходили по гриби. Раз увечері приходить він до мене.
- Давай підемо до Макара в огірки, - показує мені на мигах.
- Як же ж ти той огірок в темряві намацаєш? - відказую йому також на мигах.
- Будемо качатися по рядках, щось тверде намацаємо - як не грудка, то обов'язково огірок.
Пішли.
- Ти, - показую Григорію, - лягай на рядок і катай під гору, я ж- з гори до левади.
Успіх нам був забезпечений - у моїй кишені вже було три огірки. Та все зіпсував Григорій: кожний знайдений огірок він супроводжував вибухом радості.
Коли це чую картоплинням: чап-чалап! Чап-ча-лап!
Ну як ти Григорію про це повідомиш, як він і досі галасує.
Прискорив я «оберти» - і в лози.
- То це ти по огірках качаєшся?!
Промчався повз мене Гриша, сопучи, мов паровоз. Макар - за ним... Коли це чую, мій товариш бовть у воду...
Сиджу в кущах, а комашки в усі місця печуть. Та де дінешся, як Макар поруч з буком стоїть. Терплю!
Наступного дня, хоч і опух від отих комашок, усе ж ходив гордим - перехитрив-таки дядька Макара.
Тепер Макар, як і нанашко, пасічникує у нашому селі. Як зустрінемось і згадаємо про той випадок, він сміється:
- Думаєш, я не знав, що ти в лозах сидиш? Знав так, як і те, що там комашки замість мене тобі насолять, щоб пам'ятав довго...
Тим часом Василь Іванович уже повернувся і тепер розповідає, що сильніший рій бджіл напав на слабший.
На столик сідає бджола, тре огрубілими од пилку жовтими ніжками по черевцю та все силкується злетіти.
- Забагато, неборако, вгрузила, - підставляє нанашко руку і, коли та виповзає на верхівку пальця, підкидає бджолу догори: - Що вже за працелюбна комаха, - супроводить бджолиний політ лагідним поглядом добрих очей. - Від світання до смеркання трудиться, і то не для себе, для всіх дбає. Це б декому із людей не зашкодило б такому повчитися, бо розвелися тепер і такі, що їм усе на світі байдуже, аби лишень щось собі загребти. Розповідав якось нам один чоловік, що в одному місті чи то хтось там не догледів, чи як уже там було, але зруйнували під забудову старовинні каземати, де колись опришки сиділи. «Ну і що? Хіба мені від того хліба з салом поменшає?»- відказав на те один чоловік, з нашого ж таки села...
Або візміть Юрка Квасолю. Він у нас всякі фиглі-миглі з дерева різьбить і з бесагами вештається по курортах. Серед відпочиваючих різні трапляються, побачать таку цяцьку: «Ох! Ах! Яке чудо мистецтва!»- і хапають сувеніри на згадку про Карпати. А їм, отим «сувенірам», до справжнього мистецтва, як землі до неба. Ну, та Квасолі того й треба. Як кажуть: «Не зівай, Хомо, на те й ярмарок». Тут-то він перший. А торік, як нову школу побудували: «Йди, - кажу, - Юричку, поможемо паркан зробити, щось вирізьбиш дітям на згадку». Де там, витріщив сліпаки:
«Як тобі треба - йди! Мені це ні до чого, мої діти вже давно в інститутах!»
«Скажи, Юричку, що ти після себе людям лишиш? Оці цапки з орлами чи отой свій «барліг», двометровим парканом обгороджений?»
«Тобі то що? - нахмурився. - Не ти мені дав, не тобі й про це питати. Радянська влада он мовчить, а ти розходився!»
Що ти їм скажеш. Обгородилися такі Юрички правами, а на те місце, де мала би бути совість, і глянути не хочуть. Та й, по правді сказати, таким людям і в минуле ліньки глянути. А воно, наше минуле, бодай би його і не згадувати... Бачите колгоспні кошари? Так ото навкруги всі найкращі грунти мав під собою пан Яблонський. Наші пісні толічки - по верхах. Там, де тепер молодий ліс. Посієш, бувало, жито, приходять жнива, збереш на три рази хліба спекти і- зуби на полицю. Пан Яблонський їде було біля наших моргів, зупиниться, ще й кепкує: «Ото газди, в житі й кіт не заховається!»
Дєдьо впросили вчителя, і той узяв мене до школи за сторожа. Десь всередині зими, пам'ятаю, така худерлиця знялася - білого світу не видно. Каже мені вчитель:
«Підемо, Василю, провідаємо Данила Куріпку, щось його діти до школи не ходять». Я часто, знаєте, супроводжував учителя, бо він у нас був новенький і не знав, де хто живе. Приходимо до Куріпки, лишень двері відчинили, як на нас вдарило спертим повітрям, перемішаним з їдким димом... Вірите, аж у голові замакітрилося. Протираю очі. Господи! На печі на мішку лежить спухла, як колода, стара баба. Очі зажмурені. Лежить і стогне. Під постіллю кувікає брудне, сухе, як хорт, порося. Біля печі стоїть жінка, пробує розпалити вогонь, а трохи далі, в запічку, світять голодними оченятами п'ятеро обідраних дітей.
Учитель привітався, молода жінка глянула на нього так, що той опустив очі.
«Я ваш учитель, - сказав, - по перепису маєте двоє дітей і мусите їх пускати до школи».
«Йой, пане, що ви таке кажете, - мовила жінка. - Бачите, яка зима люта. Не те що до школи, надвір не маю їх у чому пустити. Мені голова сохне, звідки постаратися дощок нені на домовину, а вам, пане, школи забаглося!»- дорікнула й заплакала.
«Жіночко, я вам не ворог, але не робіть дітям кривди, бо лишаться неписьменними і колись будуть на вас нарікати».
«Йой, учителю, я би небо прихилила їм, - полагіднішали її очі. - Та бог свідок, не маю звідки. -
Поспіхом утерла сльози й кивнула на дітей: - О, вже полуднє, а вони ще й дрібку в роті не мали - два рази на день їмо, бо лишилася чвертка міха борошна і корець бульби. Тим мусимо дотягнути до нового хліба. Йой, пане, - розридалася, - десь людям смерть дітей забирає, а тут і не загляне...»
Учитель ледь стримувався од сліз і, аби якось перевести розмову, запитав:
«Де ж ваш чоловік?»
«У пана Яблонського на стайнях».
«То щось заробить», - намагався розрадити її.
На те молодиця махнула рукою:
«Думаєте, ця нужда нами зароблена? Колись Данило працював у лісі. Мали ми там хатину, грунтець пан виділив, та й сяк-так з лихом боролися... Чотири роки тому панський гайдук упіймав у лісі Марунякового хлопчину, як той дерево рубав. Хтів хлопця побити, та мій вступився. Гайдук поскаржився панові, а в того суд короткий: «Забирайся з лісу. Хату свою можеш перенести куди хочеш, бо на цьому місці я собі вілію будуватиму...» Як ту хату перенесеш - за безцінь продали панові. Яблонський, бодай до ранку не діждав, втуманив нас- продав нам три морги, де ми тепер, на виплату. Домовилися за ціну, а як довелося платити, нам кажуть зовсім іншу ціну, вдвоє більшу. Ми до Яблонського.
«Що, - каже, - в контракті написано, те й будете платити. Тепер уже й процент виріс...» Усе, що Данило заробить, навіть додому не несе - платить Яблонському процент. А ми як пухли, так і пухнемо з голоду... Ет, - всміхнулася крізь сльози, - хіба лише ми, всі отак біду пхають наперед».
Пригадую минулорічну зустріч з Марком Даниловичем, комбайнером з цього села, що й нанашко.
Він тільки-но повернувся з обласної наради передовиків виробництва. Йдемо на польовий стан механізаторів. Дорога в'ється під гору. Мріють окутані сяйвом гори. Внизу легенький вітерець ніжно гладить сіруваті коси достигаючих хлібів. Вдалині дрімає ліс.
- Ото наше газдівство, - показує рукою під ліс, де видніється польовий стан. - Готуємо техніку - скоро жнива.
- Марку Даниловичу, ви б розповіли щось із свого життя.
- Яке там життя було, - спохмурнів комбайнер. - Колись біографія селянської дитини, як правило, зачиналася з газдівських телят. Мусили працювати на багатіїв... Пам'ятаю, мав я тоді десять років. Приженеш, бувало, телята з поля, господар заставляє ще рубати дрова, носити воду, чистити стайню - праця до пізньої ночі. А перед світанком будять тебе:
«Ти диви, розлігся, як пан! Вставай!»
Зірвешся спросоння, вмиєшся і підчікуєш.
«Ти чого це стовбичиш?»
«Просив-бим снідання».
«Люди-и! - заломлює руки газдиня. - Та в цього драба бога в серці немає - худібка голодна реве, а йому аби свої тельбухи набити!»
Трохи підростав - від телят ішов на косовицю, молотив чужий хліб. Як тепер, пригадую отой вересневий ранок тридцять дев'ятого. Сидів я он під тим горбом. Телята розбрелися по царині, внизу потічок шелестить по камінню співанку, сюрчать польові коники. «Якби мені ще до кінця року домучитися тут, - думаю, - може, якихось ліпших газ-дів на другий рік знайду». Отак замріявся, аж це:
«Хлопче, як ваше село називається?»
Підводжу голову. Ні, не сон - переді мною вершник, високий, засмаглий, з зірочкою на кашкеті. Зірвався я з місця.
«Наше село Кринички», - відказую.
Він спішився, іде до мене. Тоді сів поруч і питає:
«Ти чиї телята пасеш?»
«Микити Бовкуна...»
«Жени їх, хлопче, в село, нехай він тепер сам їх пасе, а тобі вчитися треба».
В обід у селі з'явилася кінна частина Червоної Армії. Зустрінути їх вийшли всі від малого до великого. Того ж таки року я пішов до школи. А в селі ділили землю пана Яблонського.
Та недовгим було наше щастя - по землі чорною гадюкою поповзла війна. Підняли голови принишклі було багатії, стрічали завойовників хлібом-сіллю, а наступного дня повісили на майдані трьох активістів села.
«Так буде з кожним, хто підніме руку на наше добро!»- ходили по селі вовками.
Як прийшли наші, мій батько першим подав заяву до колгоспу, мене послали вчитися в школу механізації. Через рік батько загинув від бандитських рук. Я ж повернувся до села: спочатку на тракторі працював, потім пересів на комбайн. Ото й вам уся біографія...
- А діти?
- Діти, як у всіх: донька медичний інститут закінчила, син в авіаційному училищі.
Ось вам і життя: хіба думала тоді в холодній, закуреній хаті дружина Данила Куріпки, що її внук полетить до Сонця!
Десь далеко в горах загуркотіло, із-за вершин ліниво виповзла темно-синя хмара і зачепилася за верхівки смерек. Почала битися розчепіреними крилами - хотіла вирватися на простір, та, видно, не мала сили.
- Оце, абисьте знали, - підводиться Василь Іванович, - уже як вуйко ведмідь люльку закурив, без дощу не обійтися.
Підводжуся й собі, починаю збиратися.
- Куди ви? - дивується господар.
- У село, поки погода. Там уже собі раду дам.
- Отямтеся, чоловіче: не вспієте й до того дерева добігти, як піде дощ.
І справді, не встигли ми дійти до хатини - небо враз заволокло хмарами і пішов рясний дощ.
Кімната чепурненько прибрана, біля вікна примостився невеличкий столик, під стіною ліжко, в куті снопики висушеного зілля.
- Щось таке, ні обід, ні вечеря, але перекусити треба, - каже господар і ставить на стіл наїдки.
Не голіруч приїхав і я, додаю і свої пожитки.
- Як ви, Василю Івановичу, подивитеся на оцю штуку? - показую невеличку пляшечку віскі.
- Чи я знаю, - розводить той руками, - як лишимо її так, як є, - ніхто не повірить, аби й присягалися. То вже най діє воля божа.
Випили.
- Купували в Івано-Франківську?
- Ні, зі Львова привіз.
- Давненько я там не бував... Перший раз був ще тоді, як настали такі дні, що посполите панство сказилося: тиснуло на хлопа що було сили. Мали ми громадський ліс, свою толоку. І раптом пан Яб-лонський десь вишкрябав в архівах, що тим усім колись володів його батько. У воєводстві його підтримали, і ми лишилися без нічого. Тишком-нишком люди порадилися між собою, написали папір
до львівських «Вікон», та поштою боялися відіслати, аби хтось не перехопив. Прийшли до мене і просять:
«Не раз ти, нанашку, прислужився громаді, не відмов і тепер - їдь до Львова, одвези цей папір...» Їхати то їхати. Наладував я харчів у торбу і гайда до Коломиї. Приплівся, шляк би тя впік, - з-під самісінького носа потяг мені фуркнув. Наступного треба чекати до ранку. Де тут себе притулити? Аж це назустріч Клим Граб з сусіднього села.
«Добридень, а ти що тут, куме, робиш?»- радію зустрічі.
«Ади, втратив потяг», - відповідає.
«Виходить, зійшовся Яким з таким: у мене те саме».
«І що його тепер робити?»
«Ей, щось придумаємо, - кажу йому. - А поки що йдімо до залу та й популуднуємо, бо в мене кишки марш грають».
Заходимо й, оскільки якраз вільної лави не було, всілися з ним у кутку, розв'язали торби. Та лише встигли кусник до рота донести, аж це чуємо, якийсь панок у залізничній формі ходить по залу і в руру волає:
«Увага, панове, увага! Звільніть залу для прибирання!»
«Мой, Василю, - шепче мені Граб, - щось там кажуть».
«Сиди, Климе, то не до нас: бо де ти чув, аби колись мужика та паном величали!»
Ми собі їмо, а той усе пащекує. Коли це, бачимо, йде до нас: «Вам позакладало? Марш, бидло, із зали!»
«О-о! Це вже до нас!»- Ми за свої пожитки та з залу.
Сяк-так з кумом до ранку на вокзалі перекрутилися. Треба снідати. Тут Клим і каже:
«Знаю у місті одну кав'ярню, мо, підемо?» Заходимо. Аж це підлітає кельнер - захмурений та недобрий.
«Сідайте он туди!»- показав на куток під грубою.
Чекаємо, по залу роззираємося. Недалечко від нас три пани за столиком.
«Отой банькатий, з перекривленим писком, то суддя Чаплинський, - пояснює мені кум. - Торік приїжджав до нас агітувати, аби за нього голосували. Золоті гори обіцяв: «І земельку без викупу будете мати, і школу з лікарнею вибудуємо...» Хлопи вуха розпустили - проголосували. А він як поїхав - то оце тепер лишень його бачу».
«А той другий, по праву руку?»
«О-о, то делікатний пан: уже коли хлопа б'є, то не інакше, як у рукавичках. Минулого року «хрестив» мене тут на базарі за те, що я зв'язаного когута продавав. «Забув, - каже, - що згідно нашої конституції такого робити не вільно?» Тим часом поліцай шнурка розрізав: когут пурхнув поміж люди - і тільки його бачили...»
Панів, певно, наша розмова зацікавила, бо спочатку слухали, а відтак покликали кельнера. Довго один з них щось тому на вухо шептав. Кельнер вигнувся у каблук, а на вустах у нього посміх масний. Від них уже повернувся гоноровий.
«Найдіть собі, - каже, - деінде кав'ярню, бо пани мають свою балачку і не хочуть, аби їх чули». «Таке-то, Климе, - відказую, - як бідному женитися, то й ніч замала. Нічого, колись і ми не схочемо, щоб пани з нами сиділи!»
По тому скоро нашій скарзі у Львові дали хід, і заварилася така каша, що пан Яблонський змушений був од свого відступитися. Та й до людей трохи полагіднішав. Він мене й самого, знаєте, збив якось з пантелику. Про те, що я до Львова їздив, таки довідався, та не подавав виду. Навпаки, при зустрічах вітався, розпитував про життя. Та не дурний вигадав, що пан добрий, як печений. Вкусив мене, добродію, там, де я і не сподівався. За Польщі на тютюн монополія була. Не дай боже, аби десь там хтось одне стебельце мав. Знайдуть - такий штраф накладуть, що хоч на ярмарок коня веди.
Це, знаєте, діялося перед жнивами, у середу. Було якесь церковне свято, бо в поле, пам'ятаю, ніїсто не пішов. Устав я трохи пізніше, вийшов на подвір'я - аж це, бачу, панський економ з постерунковим їдуть.
«Куди так зрання нечистий цих упирів несе?»- думаю собі.
Аж вони повертають до мене.
«Прийшли до вас, нанашку, подивитися, чи вже ваш тютюнець підріс», - каже економ.
«Який там тютюнець?»- перепитую, його преспокійно, бо, як то кажуть, не їв хлоп часнику, то й душа його не буде смердіти.
Бачу, економ постерунковому багатозначно підморгнув та із стежки повертає попід кукурудзу.
«А це що?»
Бий тебе нечиста сило - тримає у руках кілька вирваних кущиків тютюну.
«Най мені економ покаже ті ямки, звідки тютюн вирвав!»- наполягаю я.
«Ходімо складемо протоколе!»- наказує поліцай.
Десь за тиждень по цій оказії кличуть мене на постерунок. Тільки-но зайшов до кабінету, як з-за столу підвівся добродушний пан в окулярах і пішов мені назустріч:
«О-о, пан Проць! Дуже радий вас бачити. Прошу сідати! Що ж це ви державній монополії впоперек дороги стаєте? Ніколи б не подумав, що такий поважний газда здатний на такі речі».
«Але ж, пане, - боронився я, - то неправда».
Переповідаю йому все по порядку, та, по всьому видко, він того і не слухав.
Нараз спинився навпроти мене:
«Знаєте, пане Проць, я зможу зарадити вашій біді. Лишень послуга за послугу. Чи відоме вам прізвище Сосновий на ймення Петро?»
«То наш колишній учитель».
«Певно, відомо й те, що нині він мешкає у Львові і дуже прихильно ставиться до пана. Отже, просив би поїхати до Львова принаймні на тиждень...»
«Але ж...»
«Ви про гроші? - не дав мені докінчити пан. - Можете не хвилюватися - їх вам дадуть. За цей час будете зустрічатися з Сосновим, розізнаєте, де він із своїми колегами зустрічається, про що вони говорять, і розкажете все це мені. Зробите так, то не тільки кари за тютюн не матимете, а й винагороду отримаєте...»
«Най пан собі затямить, - відповідаю твердо, - ліпше з торбою у світ піду, ніж своє добре ім'я зганьблю!»
«Марш звідси, бидло!»- несамовито закричав панок біліючи.
- Гарно ж тоді пани забавлялися, - перегодом кажу я.
- А ви гадаєте, - запалює люльку Василь Іванович. - Тепер настільки люди до добра звикли,
що й нікому в гадку не прийде, яка то злидота на цих землях товклася. Чого далеко ходити - в нашому селі що ми колись мали? Церкву, де піп втовкмачував у в хлопські голови, що все від бога і, мовляв, зло на грішній землі окупиться раєм на небі. Була й корчма! Там ти вже міг своє горе втопити в чарці, а решта - на те ти й хлоп, аби по-чорно-му робив і не мав з того ніякого зиску. Тепер, ви самі бачили, нова школа, Будинок культури, сільмаг. А лікарня? Чоловіче, такої лікарні, як тепер у нас, у самому Станіславові не було!..
Дощ ущух. Вечірні сутінки вже зазирали у вікна. Нанашко засвітив лампу, потім ліхтарика й пішов оглядати своє газдівство.
- А ви стеліться на розкладайці, - обернувся до мене на порозі.
- Ще рано, піду подивитися на вечірні гори.
- Як собі гадаєте, - відповів на те й причинив за собою двері.
Вранці я прощався з господарем.
- Приїжджайте ще, - казав він мені.
- Обов'язково, Василю Івановичу. Лишайтеся дужим і здоровим!..