Богдан Лепкий (1872–1941) належить до числа найвизначніших діячів української культури першої половини XX століття. Він, як Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Франко та інші визначні українці, не обмежувався одним видом діяльності, а намагався робити все, що тільки міг і в чому була потреба, для свого бездержавного, поневоленого чужинцями народу. Був поетом, прозаїком, критиком, перекладачем, редактором, видавцем, публіцистом, політиком, ученим, педагогом…
Ім'я Богдана Лепкого у совєтській державі з її закамуфльованим під інтернаціоналізм агресивним російським націоналізмом і шовінізмом було вилучене з історії української літератури, а коли і згадувалося, то тенденційно і неправдиво. Така вже доля підневільного народу: йому не дозволено мати власного погляду на своїх великих, на свою історію, в тому числі й на історію літератури. Славетну пісню «Чуєш, брате мій» у післясталінський час співати не забороняли, але не можна було говорити, що її написали брати Лепкі: слова — Богдан, а музику — Левко.
Мабуть, найбільше «завинив» Б. Лепкий перед російською комуністичною імперією своєю епопеєю-пенталогією «Мазепа», до якої входять: «Мотря» (дві книги), «Не вбивай!», «Батурин», «Полтава» (дві книги: «Над Десною» і «Бої»), «Мазепа» («З-під Полтави до Бендер»).
Робота над темою Мазепи потребувала від письменника неабиякої мужності і величезних творчих зусиль. Іван Мазепа — це найвідоміша українська постать у європейській літературі (Ф. Вольтер, Д. Байрон, В. Гюго, Ю. Словацький), у музиці (Ф. Ліст, А. Мінхеймер, К. Леве, Л. Маурер, К. Педротті, М. Байсл та ін.), у живописі (Е. Делакруа, О. Верне, І. Буланже та ін.), Ф. Ліст), де він — романтичний герой і палкий коханець. У російській історіографії (Н. Карамзін) і літературі (А. Пушкін) Мазепа — зрадник. Не надто привабливий він і в М. Костомарова. Перед Леп-ким стояло завдання — зламати стереотипи, які склалися у західноєвропейських, російських, польських і, певною мірою, українських поглядах на цю історичну особистість.
Про зацікавлення гетьманом Мазепою Б. Лепкий писав у листі до І. Франка ще в травні 1901 р. Тоді ж почав збирати матеріали, вивчав «Історію русів», історичні праці Д. Бантиша-Каменського, І. Срезневського, М. Марковича, М. Костомарова, П. Куліша, О. Єфименко, М. Аркаса, М. Грушевського, польських та німецьких істориків. Йому допомагали вчені такого рівня, як В. Липинський та І. Борщак. 1906 р. поет написав вірш «Полтава», 1908 р. — вірш «Мазепа», пізніше — цикл «Батуринські руїни» і драму «Мотря», рукопис якої пропав, коли в готель у Яремчі влучив гарматний набій.
У 20-ті роки письменник задумав написати великий прозовий твір — трилогію про Мазепу і події його доби. Однак у процесі роботи епопея розрослася до п'ятьох творів у сімох книгах. Ще одну книгу («Войнаровський»), яка мала ввійти до епопеї, автор написати не встиг.
«Від Богдана до Івана не було гетьмана», — говорив народ. В епопеї Б. Лепкого Іван Мазепа — визначний державний діяч, мудрий політик, досвідчений дипломат, патріот України, високоосвічений аристократ духу, який розуміє причини становища своєї країни і прагне звільнити її від поневолювачів, підпорядковуючи своє життя цій високій ідеї. Водночас Мазепа — жива людина, не позбавлена слабкостей, сумнівів і помилок. «Важка річ — вести народ до волі».
Поразка національно-визвольних змагань 1918–1921 років загострила увагу українського суспільства до подібних ситуацій у минулому. Йшлося про причини історичних невдач, щоб узяти їх до уваги в майбутніх змаганнях за свободу і державну самостійність. Доба Мазепи, точніше, його спроба визволити Україну, для цієї мети надавалася якнайкраще. Це була доба, позначена величезною національною катастрофою, що надовго визначила долю України й українства, але й стала символом нескореності, високого патріотизму, жертовності в ім'я свободи — «щоб бути вольними, як другі державні народи». Панорамне художнє висвітлення цієї доби та її головної дійової особи визначним майстром слова й глибоко ерудованим професором української словесності Ягеллонського університету набувало для українського суспільства особливої вартості.
Небезпеку цього твору добре усвідомлювали в московській більшовицькій імперії ті, хто рокував українську націю на небуття, домагаючись цієї мети засобами лінгвоциду, етноциду і, врешті, геноциду. 1936 р., три роки після апокаліптичного голоду імені Сталіна і напередодні безоглядних, наймасовіших репресій в Україні, харківський журнал «Критика» писав: «Трилогія Б. Лепкого — це суцільний історичний фальш, добірна колекція ундо-фашистських концепцій і ідейок, невдало замаскованих подобою об'єктивного історизму. З-за цього «історизму» визирає обличчя класового ворога — західноукраїнського фашиста, який, на втіху собі, хоч уявно, в історичній давнині, конструює, що безсилий створити реально». «Войовничий націоналіст», «зброєносець націоналістичних об'єднань за кордоном», «письменник буржуазно-націоналістичного напрямку» — такі та подібні ярлики наліплювали на письменника. Про «хибність, суб'єктивність, націоналістичну тенденційність» творів Б. Лепкого за інерцією писали ще в добу горбачовської гласності. Навіть 1990 р. відомий літературознавець стверджував: «Письменникові не вдалося піднестися до конкретно-історичного пізнання і зображення тогочасної дійсності, насамперед розуміння діяльності Мазепи; він романтизує особу гетьмана». Свою тезу автор підпер розлогою цитатою з праці літератора Михайла Рудницького, який настільки ж голослівно переконував: «Великою несподіванкою для всіх, що знали Лепкого, була його спроба дати велику історичну повість, що розбуджувала б енергію… Усе те, що могло стати психологічною проблемою, Лепкий лишив на боці; замість проблеми зробив «моральний сенс», а замість боротьби характерів і війни зробив шкільну панораму. Не вміє він відтворити історичного тла, не знає епохи ні місцевостей, які змальовує» (Жулинський М. Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). — К., 1990.— С. 82). Відомий історик Володимир Грабовецький доводить протилежне: «Що найціннішим стало в лабораторії великого прозаїка при підготовці написання тетралогії «Мазепа» — це досконале вивчення історичної епохи на Україні кінця ХУІІ — початку ХУШ ст., вичерпне знайомство з різного роду документальними першоджерелами, універсалами Мазепи, письмовими розпорядженнями як Петра І, так і Карла ХІІ, стан генеральної ради і полково-сотенного управління на Гетьманщині, тогочасне життя Запорізької Січі і її кошового — палкого патріота України Костя Гордієнка і щонайбільше — вміння вивчити з літератури стан високої тодішньої культури на Україні» (Грабовецький В. Історичні основи трилогії Богдана Лепкого «Мазепа» // Богдан Лепкий — письменник, учений, митець. Матеріали наукової конференції, присвяченої 120-річчю від дня народження Богдана Лепкого. — Івано-Франківськ, 1992.— С. 6–7).
Енергію епопея «Мазепа» таки розбуджувала, до того ж ту, «що тіло рве до бою». «На цій невмирущій трилогії виростала, як буйна трава в українському гаї, самосвідомість українського населення», — зазначає в цитованій праці В. Грабовецький, згадуючи, як у дитинстві плакав над «Батурином». Подібно пише ще один знаний учений, Василь Горинь: «І досі згадую, як у мою дитячу душу вкроплювалося те історичне дійство, ті трагічні події руйнування Батурина. <…>. Так я ставав мазепинцем, так, очевидно, ми всі ставали мазепинцями (такими нас формували твори Б. Лепкого), бандерівцями ж народжувалися» (В. Горинь. Із вірою у відродження країни… // Дзвін. — 1998.— № 7.— С. 134). (До слова, у 40–50-ті роки минулого століття підлітки і юнаки Західної України вважали за справу честі носити «мазепинки» — шапки особливого крою, за які чекісти били, ув'язнювали, засуджували, засилали в Сибір). Високо цінували епопею «Мазепа» і визначні сучасники Б. Лепкого: митрополит Андрей Шептицький, професор Роман Смаль-Стоцький та ін.
Що ближче до наших днів, то необ'єктивних характеристик як самого Мазепи, так і автора найкращого на сьогодні художнього твору про нього в українській науці і публіцистиці стає дедалі менше. Понад те, зацікавлення ними посилюється. Читацький інтерес до них зростає з піднесенням рівня національної самосвідомості українців, складовою частиною якої є знання й усвідомлення історичної долі народу. Тому інтенсивно перевидаються також твори на історичні теми А. Кащенка, А. Чайковського, Ю. Опільського, В. Будзиновського, І. Филипчака та інших письменників й учених.
Без знання минулого немає розуміння сучасного і бачення шляху в майбутнє. Це правда, що, коли народ не пам'ятає минулого, він вимушений пережити його знову. Читач зможе в цьому переконатися, зіставивши події і долі українців, описані в епопеї «Мазепа», з подіями і долями людей в Україні XX століття. Якби Мазепі пощастило вибороти державну незалежність, український народ став би «історичною нацією», тобто суб'єктом історії, а не її об'єктом, використовуваним для своїх цілей іншими націями. Бо саме через бездержавність, наприклад, тільки за прокляте 40-річчя від 1914 до 1954 року на фронтах чужих держав, у голодоморах, на каторжних роботах, у тюрмах, концтаборах, на засланні, на островах ГУЛАГу загинули насильницькою смертю понад 20 мільйонів українців. Інакшою була б і доля Європи.
Богдан Лепкий був сином свого часу і творив для своїх сучасників. Однак справжня література не втрачає своєї вартості і для майбутніх поколінь. Йдеться не лише про історико-пізнавальний аспект твору, а й про актуальність порушених письменником проблем. Особливо в тому разі, коли доля народу не надто змінилася за час між подіями, описаними у творі, і подіями, свідком яких був автор, та становищем його пізніших читачів. У повістях «Не вбивай!», «Батурин», як і в решті книжок пенталогії «Мазепа», неможливо не звернути увагу на часто повторювану думку «не для власної користі, а для добра народу», на потребу єдності в боротьбі за національну справу, на взаємини України з Москвою, на відмінності українського й російського менталітету, на залякування греко-католиками і використання з політичною метою православної Церкви, на те, що для багатьох українців чужа кривда дорожча за свою правду, на те, що у нас «велика земля, так ладу нема» і багато чого іншого, що стосується наших днів.
Усе це в українському сьогоденні має продовження чи прямі паралелі або ж неодмінно викликає асоціації щодо нинішніх реалій. Російська православна Церква ще й у наші дні проклинає Івана Мазепу, сановники з її українського філіалу говорять не лише про єдиний канонічний простір, але й заперечують існування українського народу і навіть назви Україна. Чимало українських високопосадовців за своїм духом ближчі до Кочубея і Носа, ніж до Мазепи, Орлика, Войнаровського, Герцика, а для мільйонів людей найщедрішої у світі української землі «сухо в жмені, пусто в кишені, куди не йду, біду веду, горем поганяю».
У давні часи говорили: historia est magistra vitae — «історія є вчителька життя». Звичайно, для тих, хто хоче вчитися. Якби історія не навчала, то її не забороняли б, не препарували б, не замовчували б, не переписували б зі зміною політичних режимів, не привласнювали б чужу, не конструювали б свою, якої не було, і т. п. Українська минувшина рясніє прикладами такого ставлення до неї Польщі, Московії-Росії, Угорщини, Румунії. Але, як казали стародавні греки, минуле не підвладне навіть богам. Тому історія України та її народу таки стає українською. Про це дбали і дбають не тільки об'єктивні учені-історики, а й велика когорта українських письменників. Історична тема, безперечно, належить до провідних у нашій літературі, і вона ще надзвичайно далека від вичерпання.
Осмислення минулого в самопізнанні нації, звільненні її від облудних стереотипів, накинених чужинцями, має величезне значення. Саме цим можна пояснити нинішнє наукове і читацьке зацікавлення історичними творами, зокрема епопеєю «Мазепа» Богдана Лепкого.
Нинішньому поколінню читачів тексти Б. Лепкого сприймати не легко, навіть у Галичині, де вони були створені у 20-их роках минулого століття. Річ не лише в трагізмі описаних подій і жахітті людських доль, не лише в манері автора, який і в прозі залишався ліриком, а в мові, якою написані його твори. Через заборони української мови в царській Росії і завдяки відносно вільному її розвиткові в Австро-Угорській монархії виробився галицько-буковинський варіант літературної мови, певною мірою відмінний від наддніпрянського її варіанту. Б. Лепкий користувався мовою, яку вивчав у гімназії й університеті, якою потім викладав, спілкувався в інтелігентському середовищі. Цією мовою написана й епопея-пенталогія «Мазепа». Ідейний зміст і мистецький рівень епопеї вартий зусиль на її прочитання й осмислення. Не багато творів нашої класики спроможні з більшою силою укріпити в українцеві його україн-ськість або ж збудити її приспану.
Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ
Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ»
висловлює щиру подяку працівникам Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника (директор Мирослав РОМАНЮК), Львівського історичного музею (директор Богдан ЧАЙКОВСЬКИЙ), Львівської галереї мистецтв (директор Борис ВОЗНИЦЬКИЙ), та панам Богданові ГОСЮ і Сергієві ПАВЛЕНКУ за сприяння і надання художніх, літературних та наукових матеріалів