Ранок 29 жовтня 1966 року. Човен заготівників, бурунячи ліниві хвилі Атлантики, іде, неухильно витримуючи західний курс. Мотор висмоктує з бачка залишки солярки. Але вітрило довелося демонтувати — на аргонавтах свіжовипрані тільники. Панько Федорович одягнув штани, пошиті Купчиком з байкової ковдри. Вставні щелепи юнги надраєні до блиску. Він то зиркає на компас, то заглядає в карту. Галасун, чисто виголений, стрункий мов кримський кипарис (планктон зробив свою справу!), тримається лівою рукою за щоглу, час від часу прикладає до очей цейсівський бінокль. Кашкет з крабом хвацько збитий на потилицю. Кацо вибрикує поперед човна.
— Тихий хід! — командує капітан.
— Єсть тихий хід! — відповідає юнга і збавляє газ.
— Зовсім малий! — скрикує капітан. Попереду суцільні рифи. Вода нуртує поміж них, піниться, шкварчить, мов олія на розжареній пательні. Кацо відстав. — Глуши! Ти чуєш команду? Глуши!
Юнга чує, але не так просто заглушити Л-6. Купчик геть збавив газ, потому позривав з свічок дроти від магнето. Мотор кахикнув востаннє і вмовк.
Невідомо було, як це човен не наразився на гострі скелясті уламки, рифи, якими так і шкірився океан. Добре, якщо гвинт уцілів, а як полетів?
— Куди ти правиш? Тобі не повилазило?!
— Товаришу капітан, я йшов точно по курсу, — запитайте у Кацо… Саме тут має бути Ельдорадо.
— Ельдорадо! Дуля з маком, а не Ельдорадо. Ось як трахне зараз об каменюки — і кісточок не позбираєш. Не балакай лишнього! Весло, весло бери мерщій! Ну!
Галасун і Купчик, орудуючи веслами, самовіддано рятували човен від, здавалося, неминучої загибелі. Незбагненний страх і передчуття біди стисли серця мореплавців. Місце було таке гибле, що обом кортіло швидше повернути назад, але кожному не хотілося першому висловити це бажання. Купчик пошукав очима Кацо і мало не зомлів. Він ще й ще протер очі, але нічого не міг второпати. Кацо ніби й не помічав гострих скелястих уламків. Ніби їх і не було. Ось пірнув собі отак у скелю, пронизав її і живісінький вискочив з іншого боку. Прошив пузом гострий риф і поплив далі… Що за нечиста сила?! Ач куди завів, перевертень імперіалістичний!
…У цей час Семирозум стояв на березі з радіотелефоном в руці. Набрав тризначний номер:
— Добродію Енц! Доповідайте. Про що вони говорять?
— Добродію Семирозум! Переважно висловлюються… розумієте, ці слова не піддаються перекладу. У нашому лексиконі нема відповідників.
— Ясно. А про Ельдорадо згадують?
— Так, вперемішку з нецензурними словами. І, здається, збираються повертати назад.
— Продовжуйте слухати їх. Чекайте мого виклику. — Семирозум набрав інший номер і мовив: — Комплекс маскувального поля? Алло! Алло!
— Так, слухаю вас, добродію Семирозум, — відгукнувся далекий голос.
— Яка обстановка? Доповідайте.
— В радіусі тридцяти кілометрів нема нічого, — ні суден, ні літаків.
На чолі у Семирозума виступили крапельки поту. Він глянув на бухту, де смикалося у човні двоє, на членів Комісії, які запитальними очима вп’ялися в нього, на пляж, густо всіяний ельдорадцями, як маковим зерном. Набрав у груди повітря і:
— Комплекс маскувального поля! Комплекс! Слухайте мене!
— Слухаю, добродію Семирозум.
— Воля Ради десятьох, воля всіх ельдорадців — вимкнути поле маскування!
— Вимикаємо!
Вогненними зміюками зблиснули в чистому небі блискавиці. Хтось ухопив ручищами довжелезний лист бляхи, миттю роздер його навпіл, підфутболив бляху кованим чоботом — затріщало, загриміло, загуркотіло і… стихло раптом. І встала над бухтою семицвітна веселка.
Мандрівники заклякли з роззявленими ротами, з веслами в руках. Озирнулися навколо — рифів, камінюччя як і не було. Чиста, прозора вода. Глибочінь.
— Ельдорадо! — заволав Галасун, глянувши на берег.
— Ельдорадо… — прошепотів Купчик і тут же вхопився за голову.
На дно човна з грюкотом посипалися золоті самородки. Човен прибило хвилею якраз під естакаду, з якої транспортери, що тяглися від збагачувальної фабрики, зсипали золото в море.
— До берега! До берега — хутчій! — долинула команда з натовпу, посилена мегафоном.
Тільки тепер Галасун отямився трохи. Але він ніяк не міг одірвати очей від натовпу, над яким біліли величезні транспаранти: «Палкий привіт відважним мореплавцям!», «Ласкаво просимо на Ельдорадо!» Купчик підняв з дна човна величенький самородок:
— Золото! Золото, товаришу капітан!
— До берега! Просимо до берега! — знову повторив мегафон. — Хутчій! Хутчій!
До берега було метрів триста, можна було дійти і на веслах, але Галасун гарикнув:
— Завести мотор! Повний вперед! — Він, цілком природно, хотів пристати до землі обітованої з шиком. — Та викинь ти цю грудку. Мотор! Мотор!
Купчик сунув самородок в кишеню білих парусинових штанів і кинувся до мотора. Розперезався, намотав пасок на маховик, смикнув раз, вдруге, втретє…
— На весла! Сідай на весла! — наказав Галасун.
…Радіотелефон настирливо загув.
— Семирозум слухає.
— Доповідає комплекс, доповідає комплекс! — скоромовкою посипалися слова. — 3 півночі наближається літальний апарат. Літальний апарат! Відстань — 20 кіло… 19 кілометрів. Накажете ввімкнути поле? Переходжу на прийом.
Семирозум завмер в нерішучості. Оце катавасія! Що за апарат? А ці… що ж вони порпаються так довго?
— Зачекайте! Чекайте мого розпорядження. Зрозуміли?
— Зрозумів. Відстань до апарата 18,5 кілометра…
— Апарат типу вертоліт над колишнім космодромом! — доповіли Семирозуму з комплексу за п’ятнадцять хвилин.
Він витер носовичком лоба, глянув на човен. От-от пристане.
— Відновлюйте поле, — розпорядився Семирозум і сунув радіотелефон в кишеню.
Човен заскреготав днищем по самородках. Галасун поправив кашкета на голові, обійшов, тримаючись за поручні, будку і зіскочив на пісок. Слідом за ним зійшов на берег і юнга. З натовпу до них попростувало четверо — Семирозум, Геродотіус, Тау, Ізоль-Гол. Семирозум легенько вклонився мандрівникам, мовив:
— З благополучним прибуттям на острів Ельдорадо, вельмишановні добродії! Хорошого вам настрою!
— Галасун Пантелеймон Федорович, — дмучись, для поважності, відрекомендувався капітан.
З животом він почував себе певніше. Тепер йому якось бракувало потрібної ваги.
— Купчик Семен Михайлович, — визирнув з-за спини капітана юнга і поправив на плечі ремінець фотоапарата.
Галасун пом’явся і поліз в задню кишеню байкових штанів за паспортом, але в цю мить оркестр гримнув марш, а з натовпу на прибулих посипалися квіти. Четверо ельдорадців плескали дружньо мореходів по плечах, тулилися лобами до їхніх лобів. Коли ажіотаж трохи влігся, Галасун досить суворим тоном запитав:
— Скажіть, хто у вас тут старший?
Семирозум здвигнув плечима:
— Найстарший серед нас ось цей добродій.
Галасун недовірливо зміряв поглядом Тау. Семирозум перехопив той погляд і додав:
— Старший за віком. А всі ми — члени Комісії.
Останнє слово неприємно різонуло слух аргонавтів.
Купчик знову заховався за спину капітана, а в Панька Федоровича нервово затіпалася ліва щока — слово «комісія» завжди викликало в нього неприємні асоціації. Тепер він таки витяг з кишені потріпаний, просякнутий морською сіллю паспорт. Без документів з комісією не порозумієшся.
— Ось! Все в порядку. Безсрочний, прописка київська, постійна!
— Дуже добре, добродію, дуже добре, — відвів Семирозум руку з паспортом, — гостям насамперед необхідно перепочити з дороги. Розступіться, дайте дорогу. Ходімо, шановні добродії, ходімо!
Тієї миті, коли човен врізався носом в пісок бухти Дельфінів, а якщо вже казати точно, о 10-й годині за місцевим часом, вертоліт з номером СХ-2104-Т торкнувся колесами плит колишнього ельдорадського космодрому. Спочатку пілот нічого не міг розгледіти путньо і чекав, поки вляжеться пил, звихрений лопастями гвинта. Потому він зсунув на високого лоба захисні окуляри. Йому можна було б дати не більше сорока років. Засмагла шкіра туго обтягувала опуклий лоб, випнуті вилиці, а очі з-під густих брів світилися молодо і зірко. Та уважніше придивившись, можна було б помітити: шкіра, хоч і балувана регулярним масажем, вже взялася брижами попід очима і побіля уст, а коротко острижене шорстке волосся на голові, квадратенька борідка і брови пофарбовані в чорний колір, аби приховати сивину. Насправді пілоту нещодавно сповнилося шістдесят. Він з подивом розглядав дивовижної форми ракети на космодромі — ті стоять сторчма, а ті лежать. Ген по краях злітного майданчика тягнуться складські приміщення, височать установки, дуже схожі на радари.
— Хо-хо! Ми, здається, потрапили на військову базу. Тільки досить дивно — жодної живої душі! І ця тиша… Щось надто вже засекречена і законспірована. Ти тільки глянь, Лі!
Супутниця пілота, гарненька шатенка з кирпатеньким носом і м’яким волоссям, що вільно спадало на оголені плечі, вдавано по-дитячому кліпнула довгими віями, байдуже повела очима.
— Що? Нас чекають якісь формальності? Так, Стенлі?
— О Ліліан! Відколи ти зі мною, не можеш скаржитися на формальності і незручності. І ніколи не будеш скаржитися. Це кажу тобі я, Стенлі Хар. А моє слово щось та важить на цій планеті! Цікаво все-таки, куди ми потрапили. Не зовсім до вподоби це безлюддя, ця тиша. Може, нам, нарешті, поталанило знайти куточок, де взагалі нікого нема. Це було б взагалі непогано, але… Вийдемо?
Ліліан здвигнула плечима — як хочеш, мовляв. Стенлі спустив на плити легкі сходинки. Він зиркнув на плити і тут же миттю скотився по сходинках вниз.
Ліліан стояла у відчинених дверцятах, вередливо надувши губи.
— Стенлі, подай же руку…
Супутник схилився навпочіпки над плитою, дряпаючи її кінчиком ключа. Він задер голову, але ніби й не помітив Ліліан — її обличчя, її міні-спіднички, з-під якої визирали інтимні предмети жіночого туалету.
— Хо-хо! Хо-хо, Лілі! У цих плитах, клянуся всім своїм капіталом, не менше п’ятдесяти відсотків золота. Чистого золота!
— Сте-е-нлі! Ти ж сам присягався ні слова про золото і взагалі про справи!
— Але ж згодься, голубонько, не щодня випадає сідати на отакий космодром, викладений отакенними напівзолотими плитами. — Він знову дряпнув ключем плиту, обійшов навколо вертольота і тільки після цього звів супутницю вниз. — Тобі не видається усе це надто загадковим? Ніякої охорони… — Він раптом згадав про щось і прожогом кинувся у вертоліт. Незабаром показався в дверцятах з картою в руках: — Лілі! На карті тут має бути океан, вода…
— До речі, любий, ти вчасно згадав про воду. Я хотіла б випити чого-небудь прохолодного. І взагалі — ми довго будемо пектися на сонці?
Стенлі повів очима навколо — від лісу до них простував якийсь чоловік. Вони рушили йому назустріч. То був Тукан. Він довго намагався зрозуміти прибулих, але втямив тільки одне: його звуть Стенлі Хар, її — Ліліан Коко. Імена і прізвища ці не справили на Тукана жодного враження, чим неабияк були вражені і Хар, і Коко. Їм нічого іншого не лишалося робити, як рушити слідом за Туканом до садиби. Там Ліліан і Стенлі з задоволенням прийняли душ і оцінили майстерність дружини Тукана в приготуванні коктейлів. Тукан тим часом повідомив Семирозуму по радіотелефону все, що йому вдалося з’ясувати, — тобто імена і прізвища нежданих гостей.
…Семирозум побажав аргонавтам міцного сну і запевнив: їх потурбують не раніше, ніж за 8-10 годин. Після чудового сніданку заготівників таки добряче розморило. Та заснути не могли. Хоч квартира мала дві спальні, два кабінети, кухню, вітальню, інші служби, Панько Федорович і Семен Михайлович трималися разом. Вони то вгинали кулаками м’яку тахту, пробуючи визначити, з якого матеріалу вона зроблена, то прилипали лобами до прозорих стінок, зачудовані феєричними зблисками водоростей. Купчик безперервно клацав вставними щелепами, пробуючи «на зуб» одвірки, дверні ручки, ніжки столів і стелажів.
— Золото! Золото, товаришу капітан! Ось тут не менше п’ятдесяти відсотків, в одвірках — 30–40, а оця штуковина, щоб мене грім побив, щоб я Рози більше ніколи не побачив, їй-богу, тут шість дев’яток!
Галасун намагався триматися поважно, не висловлював особливого захоплення.
— Не балакай лишнього! Що за дев’ятки? Гляди мені, а то ще з глузду з’їдеш!
Купчик прицмокнув язиком і з досадою поморщився:
— Ну, як ви не розумієте? Шість дев’яток — проба. 999, 999. Це означає, що на одну тонну золота (ви розумієте?!) припадає всього-на-всього один грам сторонніх домішок. Екстра-клас!
Галасун взяв із столу невеличку статуетку, що зображала дельфіна в стрибку, скептично покрутив її в руках:
— А де ж ті дев’ятки? Не бачу. Натурально, не бачу.
— Ат! — з досадою махнув рукою Купчик. — Гляньте — сонце світиться! І ось цей узор, наче легкий морозець на шибці. Хоч убийте мене — 999, 999! Обережніше! Бачите ж, яке м’яке, від нігтя слід лишається.
— Слухай, Семйон, а звідки ти усе це знаєш?
— Ах, товаришу капітан, товаришу капітан, — похитав головою Купчик, — через ці руки, — він з жалем глянув на свої руки, роз’їдені морською сіллю, в подряпинах, синяках, — через ці руки пройшло немало і золота, і срібла, і брильянтів. Я ж замолоду на ювелірному ділі спеціалізувався, оцінювачем при торгсіні робив. На моїх очах не один товариш погорів. І мені добром не раз пахло. Вредна це робота, цінні метали самі до рук липнуть. Покинув. Кому охота допрівських блощиць годувати.
— Раціо! Раціо, Семйон! Лічно я на ці золоті гори теж, натурально, плював. Так воно й мусить бути, якщо це Ельдорадо. І населення тут наче нічого. Люди як люди. Тіко якісь вони неорганізовані, безотвєтствені! Чого це й глянути не захотіли на наші паспорти? Ну, ті молоді — ясно, а дід? Я йому даю ясно понять: візьміть на прописку, бо ми ж пробудемо тут, натурально, більше трьох днів. А він лупає очима, наче з місяця звалився. Може, вони нас і трьох днів не протримають, випруть? Га? А може, їм наша київська прописка не до шмиги? Так я лічно должен сказать, що це все-таки не якась там, а київська! Постійна київська! Комісія називається!
…О неоціненна київська прописка! Не можу не розділити гордість Панька Федоровича. Не можу не повідомити — я теж прописаний у нашому прекрасному Києві. Постійно. Назавжди,
І якби я опинився на місці Панька Федоровича Галасуна, я, безумовно, з такою ж гордістю простягнув би Семирозуму свій пашпорт.
Поки я тут просторікував, аргонавти добре вивчили квартиру і, боячись розлучитися, лягли валетом на одну тахту.
Панько Федорович, як капітан, поклав голову на валик. Семен Михайлович, як юнга, мусив підкласти під голову кулак. Але Галасун мало що виграв, бо мусив нюхати ноги Семена Михайловича, а ті ноги, прошу вибачити за вульгарне, але необхідне документальне уточнення, мали здатність потіти, і тому Семена Михайловича сон здолав, набагато швидше. Так що Панько Федорович ще носом крутив, а юнзі вже видівся перший сон, сон на новому місці…
Ніби іде він Хрещатиком, молодий, при повнім здоров’ї, при гарнім настрої. Глип — аж на розі колишньої Прорізної і Хрещатика, де зараз «Книги», фірмений ювелірний магазин. Вивіска над дверима брильянтами виблискує величезна-величезна: «Ельдорадо». Відчиняє інкрустовані самоцвітами двері, заходить, а касирка хоп і підвелася назустріч йому: «Добридень, товаришу директор». Придивився, аж це його Роза. А він її ніби й не пізнав, поважно посунув уздовж скляних прилавків, уздовж прозорих шаф, геть забитих золотими обручками, сережками, кліпсами, медальйонами, плахтами, поясочками, браслетами… А продавщиці — одна в одну, як намальовані — голівками йому кив-кив, очицями хитрющими морг-морг, віями звабливими кліп-кліп. А він ніби й не помічає того, павичем поважним пливе до великих-великих дверей, оббитих золотом проби 999, 999. А на дверях табличка строга, чорна і сріблом напис «Директор тов. Купчик С. М.». Двері ті самі відчиняються перед ним, а в кабінеті стіл з червоного дерева, крісло пишне, а на маленькому столику — десять золотих телефонів. І всі дзеленчать. Він, не поспішаючи, знімає почергово трубку за трубкою і відповідає суворим голосом:
— Не можу, не можу. Закон є закон! Беріть обручку чи щось інше по державній ціні — і робіть з неї хоч зуб, хоч коронку… Ні-ні, такі операції не практикуються…
— Ну, то й що з того, що ельдорадське, дешеве? Закон є закон. Не морочте мені голову!
— Подзвоніть післязавтра!
— Подарунок ювіляру з дарчим написом? По розрахунку? Ні! Ах, розумію, комусь видали одноразову допомогу — значить, готівкою? Будьте ласкаві, заходьте хоч зараз!
— Не можу, кажу. Мені й на волі непогано живеться. Да! Я людина державна, мені доручили найбільший у Союзі фірмений ювелірний магазин, у мене зарплата солідна — і не тіпайте мені мої дорогоцінні нерви. Все!
— Алло! Це ти, пупсик? Заходь, заходь, аякже!
І раптом увалюється до кабінету не «пупсик», а широкоплечий товариш у формі морського офіцера. Урочисто віддає честь Купчику і пропонує: «А тепер прошу на нашу посудину!» На яку таку посудину? І чого? Якось неприємно тенькає серце і… сон обривається загадково, похмуро.
Кінчився Купчиків сон, а сон Галасуна тільки почався. Але облишимо сни. Не до них. Треба ж чим скоріше розібратися в набагато важливішій справі. Повернемося до тієї парочки, що приземлилася на колишньому ельдорадському космодромі. Що воно за парочка загадкова? Мене й самого розбирає цікавість, нетерплячка. А тому виявимо маленьку нескромність і зазирнемо в службовий кабінет добродія Семирозума. Голова Комісії по зустрічі представників потойбічного світу так і не встиг пообідати, хоча вже минула третя година дня. Заздалегідь розроблений до найменших подробиць план зустрічі не витримав першого ж випробування дійсністю. Поява цих двох на вертольоті геть переплутала карти. У кабінеті Семирозума сиділи Геродотіус, Ізоль-Гол і Тау. Час від часу заходили чи дзвонили експерти, радники, кожен ельдорадець пропонував свої послуги. Але від того членам Комісії не було легше. Перші враження від аргонавтів не викликали у членів Комісії особливого ентузіазму. Тау, щоправда, був зладований оптимістично і запевняв, що все йде якнайкраще і взагалі наївно було б чекати від випадкового контакту якихось особливих наслідків.
Семирозум через кожні п’ять хвилин дзвонив Енцу, перепитуючи, чи не готові дані на Стенлі Хара і Ліліан Коко. Нарешті Енц подзвонив сам і з радістю повідомив:
— З цими набагато простіше. Біографії готові. Вмикаю лінію, читайте.
На невеличкому столику в кутку кабінету застукотів тієї ж миті радіотелетайп. Семирозум нетерпляче обривав кусень широкої стрічки за куснем, читав і передавав прочитане колегам. Апарат вистукував:
«Стенлі Xар. Рік народження 2904 (1904 за потойбічним літочисленням), американець. У 2923 році прийняв у спадок від батька компанію з капіталом в 17 мільйонів доларів. «Хартул» випускала обладнання для нафтової промисловості, мала патент на бур для твердих ґрунтів. Цей бур винайшов Хар-старший, котрий емігрував до Америки в другій половині минулого століття. Хар-молодший виявив неабияку спритність в примноженні капіталу. Головним його суперником у сфері виготовлення обладнання для нафтової промисловості була «Крамер роллер біт компані», підконтрольна Фостеру Крамеру. Жорстока і довга боротьба між фірмами скінчилася тим, що Стенлі Хар у вирішальний момент одружився на доньці Фостера Крамера, який уже дихав на ладан. Завдяки такому дотепному стратегічному маневру Стенлі Хар монополізував виробництво всього обладнання, що йде на потреби нафтової промисловості капіталістичного сектору потойбічного світу.
Нерухоме майно в Арізоні і Каліфорнії, машинобудівні заводи, фабрики харчової промисловості, уранові підприємства… Важко перелічити всі галузі, куди б не простягнув свої пазурі Стенлі Хар. Зокрема, він має чималі бариші в галузі кінопромисловості: «Хар пічкерс інкорпорейтед» має шість студій в Голлівуді і 132 кінотеатри на всьому терені США. На студіях Хара випускаються фільми переважно на теми насилля і сексу. Ось назви деяких з них — «Одна ніч під ліжком у Іветти», «Удвох в зіпсованому ліфті», «Бюро інтимних послуг», «Тримай її міцно за спідничку», «13 убивств і 7 зґвалтувань протягом двох годин», «Любов напрокат». Хар сам частенько буває на зйомках і дає поради режисерам і особливо костюмерам. Так, зокрема, він автор надлегкого купального жіночого костюма, який можна сховати у вусі і який важить 4,5 грама.
Хар захоплюється також літакобудуванням. Під час другої світової потойбічної війни на підприємствах Хара конструктори створили велетенський літаючий човен вагою 200 тонн. Не гребував Хар ремонтом і перепродажем за спекулятивними цінами збитих під час війни літаків. У нього працюють три генерал-лейтенанти і колишній морський міністр. Вони й забезпечують Хара, його «Хар ейркрафт» замовленнями Пентагону. Хар добряче нагрів руки на війні в Кореї, а тепер — на війні у В’єтнамі. Він поставляє військовим відомствам ракети класу «повітря- повітря», лазерно-радарні системи, обладнання для супутників-шпигунів, вузли термоядерних реакторів, різноманітну електронну апаратуру. Його послугами користується і військовий блок НАТО.
Зі своєї безмежної «імперії» Хар щоденно видоює близько 200 тисяч доларів чистого прибутку, а все його особисте майно оцінюється в півтора мільярда доларів.
Хара ніколи не можна застати в його офіційній резиденції в Техасі, майже не з’являється він у вищому світі, ухиляється від телебачення, репортерів. Тому його частенько називають Хар-Привид. По всіх країнах капіталістичного сектору розкидані його напівнелегальні садиби, особняки, звідки Хар і керує своєю «імперією».
Не палить, інколи вживає легкі коктейлі, ром з содовою, полюбляє рибу та інші легкі страви. Незважаючи на похилий вік, хвацько водить авто і не менш хвацько пілотує вертоліт.
Після загадкової смерті першої дружини Хара частенько бачили у товаристві гарненьких дівчаток і блискучих дам. Як твердить агентство Рейтер, Хар наприкінці минулого місяця одружився з Ліліан Коко і вирушив у весільну подорож в невідомому напрямку».
Не встигли члени Комісії як слід переварити першу стрічку, як апарат почав випльовувати другу, на щастя, значно коротшу:
«Ліліан Коко. Рік народження 2938 (1938 за літосчисленням потойбічного світу), національність невідома, чи то француженка, чи то італо-іспанка з арабськими домішками. Відома кіноактриса і секс-бомба № 1 Європейського континенту. Знімалася в двох серйозних фільмах і в безлічі фривольних кінокомедій з широким використанням стриптизу. На екранах з’явилася тринадцять років тому. Її підібрав у провінційній глуші відомий європейський продюсер Жан Хап-Лап. Шістдесятирічний вовк кінопромисловості розгледів у непоказному замурзаному дівчиську майбутню кінозірку. Він навчив її гарних манер, правильної вимови, одягатися зі смаком. В роботі Коко все ж покладається переважно на свій фізіологічний комплекс. Ще в процесі виховання Ліліан зареєструвала перший шлюб зі своїм учителем. Потім вона була одружена з відомим кіноактором Робертіно Фіфі. Після того як розвелася з третім чоловіком, західнонімецьким мільйонером Гуго Стіссеном, заявила, що розчарувалася назавжди в чоловіках і надалі буде жити самотньо. Як передає агентство франс Прес, наприкінці минулого місяця Ліліан Коко нагло закохалася в американського мільярдера Стенлі Хара і вирушила з ним у весільну подорож на Азорські острови. Перед від’їздом вона заявила репортерам: «Я помилялася… Стенлі Хар — це якраз те, про що я довго мріяла. Я безмежно щаслива. Чи повернуся до роботи в кіно? Безумовно!»
Члени Комісії мали тепер досить точну інформацію про Хара і Коко, та далеко не все з’ясувалося. Як приймати представників потойбічного світу? Як знайомитися з ними? Порізно чи разом? Після короткої суперечки порішили: оскільки і в потойбічному світі представники різних систем, хоч і зі скрипом, мирно співіснують, то й тут якось мають ужитися, не перегризуться. Перший громадський прийом прибулих у Форумі було призначено на 12 годину 30 жовтня.
Панько Федорович прокинувся. Смачно позітхнув, з хрускотом випростав ноги, потягнувся, розплющив очі. Довго лупав ними, поки прийшов до пам’яті, пригадав, де перебуває. Ще й ще огледівся, помацав на собі шорти, блузу. Нічого, матер’яльчик непоганий. Штаненята, правда, надто коротенькі, стиляжні, можна сказати, але дарованому коню в зуби не заглядають. Панько Федорович всунув ноги в м’які пантофлі, вийшов до туалетної. Потому довго стояв перед прозорою стіною, розглядаючи рибки, водорості, освітлені на добрих метрів сто від стінки. Робити було нічого, смикнув за ногу Купчика.
— Роза, не балуйся… — сонно промимрив Семен Михайлович.
— Я тобі дам Розу! Ану, вставай, розлігся, як на курорті. — Галасун енергійно поторгав Купчика за плече.
Той підвівся, сів, пошкріб п’ятірнею груди. Мрійливо закотив очі.
— Ой, який мені сон приснився, товаришу капітан! Ніби іду я Хрещатиком…
— Но-но, Семйон! — обірвав його Галасун. — Не балакай лишнього! Мені теж хороший сон випав. Номенклатурний! М-да! Але сни вдома будемо розказувати. А тепер, натурально скликаю збори. Будемо засідати удвох, позаяк вдалі від родіни мені немає більше з ким. Товариші, є пропозиція обрати президію в складі одного чоловіка. Персонально — я. Раціо? Раціо! На порядку денному моя доповідь. «Про сучасний стан експедиції «Заготзолото» і наші невідкладні завдання». Регламент будемо встановлювати?
— Катайте без регламенту, — сонно махнув рукою Купчик. — Я все одно не виступатиму. Я взагалі, товаришу капітан, виступати не вмію.
— Научим! Переходжу до доповіді. М-да! А де ж тези! Де тези, питаю?
— Які тези?
— Як які? Коли лягали спати, я ж тобі казав, щоб заготовив. Як і положено. Про що я тепер буду говорить?
— А мені звідки знати, про що ви хочете?
— Маєш знать, про що мені на даному етапі треба говорить, які задачі ставить. Ех, Семйон! Зразу видно, що ти ніколи не був за границьою. Так от, слухай мене. Ніяких самоволок! Не відлучайся од мене ані на минутку. Триматися треба тіко купою. Не кидатися на шмотки, на всякі штучки заграничні, особенно — женщин. А главне — мені помагай, заготовляй отвєти на каверзні вопроси…
Купчик набурмосився.
— Картоплю заготовляв, капусту, моркву, брухт, а тепер — ще й отвєти… Незгебний я до цього діла, товаришу капітан. Казав же не раз: малограмотний я.
Панько Федорович замовк. Він якось обм’як, плечі опустилися. І вигляду урочистого, такого, що якраз для зборів, ніби й не було. Похитав-похитав журно головою, потарабанив пальцями по столу і признався Семену Михайловичу:
— Ех, Семйон, Семйон… Думаєш, я великий грамотій? Ого-го-о! Якби я був грамотний! А так що ж? То тобі колективізація, то індустріалізація, то війна, то розруха. Курсів, натурально, я чимало окончив, а грамотою так і не совладав. Розговорну рєчь ще засвоїв. А от письмо — хоч убий! Особенно з м’яким знаком біда — де його ставить, а де не ставить? Твердий знак я завсігди правильно поставлю. Ого-го-о-о! Якби я знав, де м’який знак ставити, — далеко пішов би. Далеко, Семйон! А так що? У молодості мене класове чутьйо виручало, вивозило, а потім і чутьйо не допомагало. М-да! Добре тим, що встигли повище вибитися. Раціо? Раціо! М-да-а-а, Семйон! Підпирає нас молодьож, ох, підпирає! Взяти хоча б мого Ванька. Так воно ж ні колективізацій, ні індустріалізацій і не нюхало. Виросло за моєю спиною, вивчилося. І м’який знак у нього, сучого сина, завсігди на місці. Ще й по-англійському джеркотить. Економіст! Голова! Грамотний, одне слово. Сказать би, що чоловіку ще треба? І чин чином, і зарплата зарплатою, і кватиря дай боже. Нє-е-е! І те йому не так, і те можна краще було б зробити.
Довго ще скаржився Панько Федорович. Поспівчуваймо йому од щирого серця. А на те, що він про молодь говорить, не звертаймо особливої уваги. Так воно завжди було, так воно завжди й буде. Виростуть у Галасунового сина сини — і вони будуть чимось невдоволені, і вони захочуть зробити більше і краще. І нема в тому аніякої біди. Аніякої.
А збори у наших золотошукачів так і не відбулися. Бо золото, бо Ельдорадо вони знайшли, а що з тим золотом робити, не знали. Аніяких вказівок на цей предмет не мали. Отож і вирішили чекати, що воно далі буде. А діло покаже, як бути.
Вже й на ухвалі зійшлися одноголосно, вже й перекусили на кухні, а ніхто з ельдорадців не з’являвся. Самі виходити мандрівники не зважувалися. Справді, мало в яку халепу вскочити можна. Поставили стільці біля прозорої стіни, від нічого робити роздивлялися освітлене морське дно.
— А ти, Семйон, зміг би жити в отакому акваріумі? — запитав Галасун.
— Та хто його зна… — надто зненацька застало Купчика питання. — Взагалі, корм непоганий, дихається легко.
— А я, мать, ні, не зміг би. Що ж воно таке — нічого, крім рибок, не видно. І знову ж таки, де сусіди? Раціо? Раціо! От вліті ми з старою на синовій дачі живемо, так, я тобі скажу, миле діло. То що воздух негородський, а натуральний, так це ж ще не все. Люди кругом, сусіди. Не рибки, а люди! Раціо? Раціо!
— М-да… Семйон… Такі-то діла. А тут що ж? Гарно, натурально, но не ті масштаби. Я воопче жалію, що переїхав у Київ до сина. Не треба було слухатися його. На периферії мені, Семйон, легше було б знайти соотвєтственну роботу. А в Кийові, натурально, без мене хватає кадрів….
Купчик співчутливо покивав головою, і раптом щось серед водоростей привернуло його увагу:
— Гляньте, товаришу капітан! Кацо! Кацо!
Справді — вздовж прозорої стіни дефілював Кацо.
Ось він помітив мандрівників, тицьнувся носом в надміцне скло і привітно усміхнувся, замахав плавцями, щось перебирав губами, але нічого чути не було. Золотошукачі замахали йому руками, а Купчик навіть сотворив повітряний поцілунок.
У передпокої притишено загуло — хтось просив дозволу ввійти…
Тільки Галасун з Купчиком ступили на круг, як той повільно поповз угору. Купчик з переляку вхопився за поручні. Панько Федорович смикнув його за рукав — люди ж, мовляв, дивляться. Форум був знову переповнений. Галасун хоч і намагався триматися поважно, по спині мурашки бігали. На всякі засідання бюро доводилося йому з’являтися за доганами і останніми попередженнями, але такого велелюдного бюро ще не бачив. Невже при всіх будуть з ними говорити?
За столом в центрі круга, крім членів Комісії, сиділи Хар і Коко. Семирозум, з усього видно, вже повідомив молодятам про Галасуна і Купчика, тепер йому лишилося відрекомендувати мореходам молодят:
— Будьте знайомі, добродії Галасун і Купчик. Стенлі Хар, американський монополіст, мільярдер. Ліліан Коко, кінозірка, секс-бомба № 1 Європейського континенту.
Панько Федорович зміряв поглядом Хара. Подумки відзначив: «Мільярдер, а вид має… урка одеський! А ця — бомба? Та в ній же не більше трьох пудів! А ноги, господи! Як палички, стирчать з-під цих рейтузів, чи що воно таке? Але тут же його мозок штрикнула інша думка — виходить, вони тут не перші, звідки ж взялися ці конкуренти?
Семирозум тим часом запросив аргонавтів за стіл, заставлений фруктами, пляшками з водою, сам зайняв місце голови. Ізоль-Гол став за стільцями Хара і Коко, нагнувся, приготувавшись перекладати з української на англійську. Увагу Семена Михайловича привернув вигляд Ізоль-Гола, точніше — якийсь неприродний колір ніг, рук. І ця дивна жіноча хусточка на шиї… Голова пішла обертом. Круг поволі почав обертатися — очевидно, щоб усі трибуни могли добре розгледіти людей за столом.
Семирозум повідомив, за яких обставин опинилися на Ельдорадо Хар і Коко, коротко зупинився на історії Ельдорадо і насамкінець мовив:
— Тепер вам, сподіваюся, зрозуміло, з яких причин ельдорадці майже одноголосно висловилися за контакт з вашим світом. Скажу відверто, ми не покладаємо особливих надій на перший контакт. Все ж сподіваємося, що він послужить справі зближення, попереднього з’ясування наших стосунків. Гостюйте у нас, скільки вам заманеться, а потім повертайтеся до себе і розказуйте про все побачене і почуте. Що з того вийде — буде видно.
Голова Комісії висловив готовність відповісти на будь-які запитання.
Пришельці з потойбічного світу ніяково мовчали. Надто приголомшливе було повідомлення Семирозума, і з чого починати і звідки розплутувати клубок, невідомо. Нарешті Панько Федорович наважився:
— Що касаїця положенія трудящих і їхнього жизнєного уровня, то це ще вилами по воді писано, де лучче. У нас нащот передового і прогресивного діло — во! — поставлено. А що золота у вас більше, факт. Згоден. Я натурально, не звик вести такі ответствєнні розговори при рядових гражданах, среді которих може й несознатільний алімент затесався, но дозволю собі запитать — чи можна буде тут у вас організувать заготовки? Заготовки золота, натурально.
— А що ви з ним будете робити? — запитав Геродотіус.
— Як що? Змагатися з капіталістічеською системою. Запросто задавимо… — Панько Федорович покосився на Хара, — усякий несознатільний алімент.
— Але ж утруднення капіталістів, — заперечив Геродотіус, — насамперед ляжуть… як це у вас висловлюються?.. мм… важким тягарем на плечі трудящих.
— Нам би магазинчик ювелірний на Хре… — хотів було встряти в розмову й Семен Михайлович, та Галасун наступив йому під столом на ногу, і той ніби удавився на півслові.
— А ви як використали б золото? — звернувся Семирозум до Хара.
Стенлі широко усміхнувся:
— О! Містер Семирозум, не сумнівайтеся, я вже якось знайшов би йому застосування. Тим паче, що золотий запас Штатів — вері бед, вері бед!
— Бачите, шановні гості, в принципі ми не проти заготовок, — мовив Семирозум. — Золото — наше прокляття. Ми змушені використовувати його, як конструкційний та будівельний матеріал, — з певними домішками безумовно, — тільки тому, що обмежені в інших металах і матеріалах. Ми з радістю збували б його задарма. Та все ж, даруйте, хотілося б організувати заготовки на взаємовигідних умовах. Так на так. За тонну золота — тонну чавуну чи сталі. Але, самі розумієте, такий взаємовигідний взаємообмін стане можливий лише тоді, коли ви там домовитеся у себе про рівномірний, справедливий розподіл золота. Ми не хочемо, щоб диспропорції, які у вас існують, ще далі поглибилися. Ми не можемо заради своєї вигоди ризикувати і без того малостійким становищем потойбічного світу.
Стенлі кидало то в жар, то в холод. Почуте справило на нього величезне враження. Але перше його запитання було другорядне і ніби не стосувалося того, що його тепер хвилювало.
— У мене кінчається медовий місяць… Але визнаю, — даруй мені, Лілі, — і під час медового місяця я змушений був щодня вибирати часину для розгляду невідкладних телеграм, для розпоряджень і вказівок, що стосуються моїх підприємств. Я, звісно, з великим інтересом познайомився б… познайомлюся з Ельдорадо. Але чи можу я користуватися своєю радіостанцією на вертольоті? Я не можу і дня прожити без зв’язку з… як ви тут висловлюєтеся… з потойбічним світом.
Семирозум попросив відповісти на це запитання Тау. Той явно знітився. Він ніяково опустив очі, розвів руками:
— Шановний добродію! Це, на жаль, неможливо. Ми з великою радістю, але маскувальне поле, що наводиться на острів і прибережну смугу океану, має ще й іншу здатність… Так, з повітря і з води нас не видно — рифи, уламки гострих порід, між якими нуртує вода. Але це ще не все. Маскульване поле пропускає всередину радіохвилі, одне слово, всі енергетичні випромінювання, але те випромінювання, що народжується на Ельдорадо, полем поглинається. Отже, для потойбічного світу ми — ніщо, пустка. Я, звичайно, не маю підстав не довіряти вам, але хочу сказати вже зараз, щоб уникнути прикрих непорозумінь: будь-яка спроба проникнути на острів без нашої згоди, без нашого демаскування приречена на провал. Маскувальне поле створює ще й непрохідний біологічний, коли хочете, моральний бар’єр. Подолати його ніколи нікому не щастило, які б зусилля волі не докладалися. Потрібна домовленість, повне довір’я, інакше контакт неможливий. Отже, наш клаптик суші разом з прибережними водами — усього в діаметрі 21 кілометр — неприступний для потойбічного світу.
Як не старався Хар вдавати байдужого, видно було: роз’яснення аж ніяк не втішало його. Проте надії ще не втрачав.
Далі питання посипалися градом. Як саме відбувається регенерація, чому члени Ради десятьох обираються тільки на один рік, у який спосіб вдалося використати продукти океану… Чому, як, коли??? Задала і Коко одне запитання — чи практикуються в ельдорадських сім’ях розлучення.
Зал Форуму зустрів це запитання вибухом сміху, а Семирозум попросив піднятися на круг доктора Синапса — він у нас, мовляв, спеціаліст з цих питань.
Доктор Синапс сів за стіл і пояснив:
— Розлучатися не заборонено, та поки що наша історія не знає таких прецедентів, добродійко Коко. Навіть ось у цьому трагічному випадку… Добродію Ізоль-Гол, підійдіть до мене, будьте ласкаві. — Ізоль-Гол рушив до доктора, і тут пришельці помітили різкість його рухів. — Поверніться до мене спиною. — Ізоль-Гол виконав просьбу доктора. Синапс зловив ключик, що теліпався в Ізоль-Гола на спині, і встромив його в отвір на тій же спині. Там виявилися чималі дверцята. Пришельці підскочили з стільців, а Коко мимоволі затулилася руками. — Не лякайтеся, добродії. Ось уже більше двадцяти років Ізоль-Гол змушений задовольнятися цим механічним тулубом, а до того десять років він, власне — його голова взагалі була без нічого, зберігалася нерухома. Трагічний випадок під час купання в бухті Дельфінів — акула геть порвала його тіло. Ми підтримували в ізольованій голові штучний кровообіг, подолали сенсибілізацію, алергію… Тепер, як бачите, в тулубі змонтовано все необхідне. Ось штучне серце, ось… даруйте, легені, розміщені в руках. Кров — власне, її хімічний замінник — періодично міняємо. Але все це технічні деталі. Що я хотів сказати? Ах, так! Дружина Ізоль-Гола терпляче чекає цілковитого відновлення свого чоловіка. Більше тридцяти років чекає. І хоч доктор Ген, перебуваючи в стані афекту, припинив експеримент, ми сподіваємося все ж повернути їй чоловіка в повному порядку. Матриця з Ізоль-Гола готова. Залишається виростити тіло в усій цілісності. Щоправда, доведеться немало попрацювати над відновленням деяких функцій головного мозку. Адже мозок здатний повноцінно функціонувати лише в комплексі з тілом. Перебуваючи в ізольованому стані, особливо протягом тих перших десяти років, мозок Ізоль-Гола багато чого втратив. Добродій Ізоль-Гол мусив спеціалізуватися на тому, що доступне йому. Він у нас найвизначніший поліглот. Володіє буквально всіма мовами потойбічного світу, — Синапс хряпнув дверцятами, замкнув їх. — До речі, як вам почувається, добродію Ізоль-Гол?
— Почуваю себе добре, дуже добре! — відгукнувся Ізоль-Гол. — З нетерпінням чекаю тієї хвилюючої миті, коли… Даруйте, шановні гості, даруйте, якщо відчувається ельдорадський акцент. Мені важко передати радість…
— От кому б на зборах виступать! — не втримався Купчик.
— Семйон! Не балакай лишнього! Казав же тобі! — шикнув на нього Панько Федорович.
А Ліліан Коко, трохи відійшовши від недавнього переляку, зауважила:
— Звичайно, коли в запасі вічність, можна чекати. Хай би спробувала вона у нас!..
Галасун, зберігаючи незалежний вигляд, кинув недбало:
— Це у вас, дамочка. Не валіть все в одну кучу. Що-що, а чекати в нас уміють.
Що саме він хотів сказати цим, невідомо.
Розмова тим часом перекотилася в інше русло. Члени Комісії відповідали, відповідали поперемінно… Невдовзі всім стало ясно: так можна просидіти за столом і місяць.
Семирозум запропонував зробити бодай вибіркову екскурсію по Ельдорадо, бо — як там у вас висловлюються? — краще раз побачити, ніж сто разів почути. Гості пристали на його пропозицію.
Коли виходили з Форуму, аби дістатись найближчої станції спіральки, Семирозум відстав трохи і притримав Галасуна:
— Наскільки я зрозумів, ви в експедиції за старшого? У мене до вас, даруйте за нескромність, шановний добродію Галасун, одне запитання. Чи не могли б ви сказати, звідки ви узнали про точне розташування Ельдорадо і про яку таку карту вели розмови з своїм колегою в Києві? Якщо вважаєте за неможливе відповідати…
— Чого ж, — з готовністю відповів Панько Федорович, — що касаїця передового і прогресивного, ми завжди раді, товаришу голова Комісії, поділитися… — Він гукнув Купчика, той витяг з кишені поліхлорвініловий мішечок, вийняв звідти старовинну карту.
Семирозум розгорнув її, довго вдивлявся в кружечок і латинський напис біля нього, потому повернув карту і тільки плечима знизав. Стенлі Хар, розмовляючи з Геродотіусом, весь час озирався на трійцю, що відстала. Він був занепокоєний.
У вагонах спіральки, на платформах, на ескалаторах — скрізь ельдорадці зиркали на гостей. Вони намагалися робити це якнайскромніше, не бути нав’язливими, та все ж побороти цікавість не могли. Галасун і Купчик уважно слухали пояснення членів Комісії, хоч, правду кажучи, мало що розуміли. Коко придивлялася до місцевих чоловіків і, хоч, здається, було не до цього, кільком особливо симпатичним підморгнула. На диво, це не справило на них помітного враження. Коко ще кілька разів спробувала обмінятися своїм найвиразнішим кокетливим поглядом № 1 з місцевими молодиками і засумувала… Хм! Що за чоловіки?! Невже її чари втратили тут свою силу? Дивно. Тим паче, що конкурувати, власне, нема з ким. Ну, чого варті ці тубільні баришні? Очі не підведені, нігті не лаковані. А прикраси… Ха-ха-ха! Сережки із звичайного скла, намисто із непоказного сірого граніту? Сміхота, та й годі! Печерний рівень.
І все ж Коко нервувала. Ельдорадо перестало її цікавити. Пояснення членів Комісії пропускала повз вуха. Стенлі ж не втрачав часу даремно. Прислухаючись до екскурсоводів, раз по раз націлювався об’єктивом портативної кінокамери на особливо цікаві технічні деталі і безупинно, метр за метром намотував стрічку і враження.
Ескалатор виніс їх на невеличкий майданчик. На скляних дверях, до яких попрямували члени Комісії з гостями, виднівся напис «Музей духовної і матеріальної культури Ельдорадо».
Вони зайшли в зал, заставлений зручними кріслами, щось на зразок невеличкого залу для перегляду кінофільмів. Маю на увазі ті комірчини, яких повно на кіностудіях, та й в інших установах, де колеги кіномитців і всілякі причепливі комісії переглядають свіженькі, тільки-но з творчих майстерень кінострічки. Щоправда, цей зал мав трохи незвичайну форму — не прямокутну, а трикутну, з тупо обрізаним верхнім кутом. Простора сцена займала всю основу трикутника. Гості ще роздивлялися навколо, коли назустріч їм з бокових дверей вийшов ельдорадець, очевидно, працівник музею. Семирозум запросив усіх сісти, а працівникові сказав мовою ельдорадо:
— Будьте ласкаві, добродію, загальну початкову програму. Так, так, я не помилився, — в обсязі дітей дошкільного віку. — Потому перейшов знову на українську і пояснив: — Обмаль площі в океанаріумі примушує нас все розміщувати компактно. Експонати музею зберігаються в місткому запаснику на стелажах. Залежно від потреби організовуємо перегляди в різних обсягах, комбінаціях — загальні чи вибіркові в такий-от спосіб…
Гості зрозуміли, що це за спосіб тільки тоді, коли світло в залі погасло, а на задній стінці сцени яскраво спалахнув екран. Геродотіус коментував:
— Це все вам, очевидно, відомо. Доісторичний період планети. Непролазні хащі, тропічні зарості. Ящери, іхтіозаври, динозаври, мамонти і всяка така всячина. Живі істоти покидають воду, пристосовуються до життя на суші, деякі з них знову повертаються у воду — як ось ці дельфіни. А ось і ваші гадані попередники — мавпи. Кажу, гадані, бо з таким же успіхом вашими попередниками могла бути і та частина, той різновид дельфінів, що не повернулися з суші у воду, чи то якісь інші види живого. Питання це, хоч і здається остаточно з’ясованим, не таке вже й ясне. Ми, ельдорадці, наприклад, не знаємо, якому видові істот завдячуємо своїм існуванням. А от наша планета — праматір, звідки ми прибули на Землю…
Діапозитиви на екрані зникли, натомість замелькали кінокадри, монтаж документальної кінохроніки і креслень, малюнків, схем, карт.
— Якщо хтось із вас цікавиться астрономією, то, безумовно, впізнає це сузір’я. У вас воно має назву Волос Вероніки. Ось у цій галактиці, — у верхньому лівому кутку, що нагадує собою ембріон людського організму, і перебуває наша планета-праматір Віта. Тепер вона холодна, мертва. Наше світило, наше сонце згасло. Теплове згасання, ентропія. Найдосконаліша техніка вже не могла протистояти холодові, темряві. Ми змушені були покинути Віту. Три світлоплани — з дванадцяти — довга блукають по Всесвіту, шукаючи притулку. І ось його, нарешті, знайдено. Планета Земля. Дві півкулі. Такий вигляд вони мали 2966 років тому. Атлантика… Залишки Атлантиди. Під водою тягнеться від Ісландії до Антарктиди хребет, або, як кажуть ваші вчені, Атлантичний поріг. З води виглядають лише піки, вершини того хребта — Азорські острови та наш замаскований острівець Ельдорадо. Його ми й обрали місцем посадки, бо тут не було видно жодних слідів цивілізації. На материках цивілізація, на жаль, була вже на тому ступені, коли стороннє втручання небажане, а то й небезпечне. Війни, класова і расова ворожнечі, забобони, неуцтво. Щоправда, як бачите, ми все ж пробували посилати своїх на розвідку, на поміч. Майже завжди негативні наслідки. Одних наших посланців оголошували пророками, святими, приписували їм магічні особливості, молилися на них, на їхні зображення, хоч і не поспішали користатися їхніми порадами. Інших, як бачите, мали за дурисвітів, ховали за грати, спалювали на кострищах. Строго кажучи, нічого дивного в тому нема. Різні рівні. Хоч наші цивілізації і розвивалися по-різному, вони мають деякі спільні закономірності. З бурхливим розвитком науки, техніки в потойбічному світі, з загостренням соціальних протиріч, з ростом засобів знищення і руйнування наше втручання могло б виявитися надзвичайно небезпечним. Ми були змушені цілком ізолюватися, а потім припинити й космічні дослідження, дальші пошуки у Всесвіті наших одноплемінців, виходців з планети Віта. До речі, ми й досі не знаємо, чи знайшли вони притулок у Всесвіті. А ось, будьте ласкаві, схема наведення поля маскування. До подробиць не вдаватимуся, бо вони й для мене малозрозумілі. Хто цікавиться, може звернутися до спеціалістів. Наша цивілізація на клаптику суші, який весь час зменшувався, поки не досяг теперішніх розмірів, тим часом росла, самовдосконалювалася…
Екран згас, перед Геродотіусом м’яко засвітився пюпітр, невеличкий пульт керування. Він натис кнопку, — було видно, що заняття Геродотіус провадить тут не вперше, — сцена-транспортер рушила. Транспортером на сцену виїхали найрізноманітніші роботи, що виструнчилися в ряд — металеві, пластмасові, еластичні, ледь схожі на людину і дуже подібні до неї.
— Ну, це не цікаво. Цяцьки, забавки. Данина часові, захоплення можливостями кібернетики. Нерозумне захоплення. Недотепне, я сказав би. Робот-маніпулятор, робот-слуга, робот-співак, робот… А! Ну їх к бісу! Електронно-обчислювальна техніка, кібернетика, звичайно ж, застосовуються у нас в якнайширших масштабах, але без цих примітивів, що, взагалі кажучи, не відповідають вимогам людської гідності. Поїхали далі! Хоча ні… Стоп! Повернімося трішки назад. Мало не забув. Ось вам зменшені моделі колишнього транспорту.
На сцені вишикувалися витончені обтічної форми лімузини, повітряні лайнери, мотоцикли, моторолери, човни.
— Як вам подобається цей металобрухт? Чи не правда — вигляд досить ефектний? Але скільки людей покалічилося на цих красивих цяцьках! Страшно згадувати! До того ж наш обмежений простір не потребує індивідуальних засобів пересування. Спіралька і ескалатори цілком задовольняють наші потреби. Поїхали далі! Давайте подивимося дещо свіжіше, з новітніх часів. Так, штучні серця, нирки, печінки — теж пройдений етап. Організм регенерується в цілому. Ось космічна техніка. Лазери, радари. Макет світлоплана, на якому наш капітан Тау здійснив — я не помиляюся, добродію Тау? — останній політ в космос на початку цього століття. Сподіваємося, останній не назавжди, а поки що. Чому припинилися космічні дослідження, вже пояснював. А ось макет універсального термоядерного двигуна. Як бачите, компактність, простота і цілковита безпека. Застосовується на спіральці, ескалаторах і транспортерах, батискафах, на різноманітних механізмах, що обслуговують глибинну шахту, збагачувальну фабрику. А це макет установки безперервного опріснення морської води. Досить оригінальне розв’язання, хоча, треба сказати, ще далеке від довершеності. Так. Ну, це схеми, технологічні карти харчових установок, металургійного комбінату і т. д. Я вважаю, ці штуки вас не вразять, мало цікавого. У цих галузях у вас теж неабиякий прогрес.
— Чого ж, професоре, — обізвався Стенлі Хар, — навпаки, це дуже цікаво. Тільки так справді дуже важко вловити суть. Ви б нам дали видрукувані схеми, технологічні карти всіх цих процесів і, скажімо, характеристики, принципи побудови… мм… деяких механізмів, установок, приладів.
— О, будьте ласкаві! Звичайно ж, вам, добродію, з радістю всю цю документацію дадуть, якщо ви виявляєте таку цікавість. Дуже похвально, дуже похвально. До речі, все це займе дуже мало місця. Я вам зараз продемонструю. Ось дивіться. Бачите — стоси газет, брошур, книг… Ми давно від них відмовилися. Марна трата часу, неекономічно, невигідно. Газет у нас взагалі не існує. Телебачення так і не прижилося по-справжньому…
— О! Бачите! У нас приживається. Майже в кожній хаті телевізор — не те, що тут, — вставив Галасун.
— Можливо, ми відстали, — легко погодився Геродотіус. — Нам здається, телебачення не так сприяє комунікабельності суспільства, як створює ілюзію комунікабельності, ілюзію активної участі в громадському житті. У нас більшою популярністю користуються зустрічі, дискусії в клубах, експериментальних театрах. Щоправда, тут далися взнаки щільність народонаселення, обмеженість простору. А книги набули ось яких розмірів. Без спеціальних окулярів їх, звісно, не вчитаєш. Так що вам видадуть всі схеми, карти, описи, і вони вмістяться в невеличкій теці.
— Добродію Геродотіус! — втрутився в розмову Семирозум. — Боюсь, мені доведеться розчарувати шановного гостя. А ви випереджаєте події. Я ж казав, що нам не жаль нічого, але зможемо поділитися лише за тих умов, коли там, у потойбічному світі…
— О, даруйте, даруйте! — зніяковів Геродотіус. — Я зовсім забув. Якось вилетіло з голови. Так що, шановний добродію, вам доведеться трішки зачекати. Що ж вам продемонструвати ще? Ну… ну, хоча б ось — перед вами макет здвоєної регенераційної камери останньої моделі. Це з комплексу періодичного омолодження. Секретом омолодження і, власне кажучи, секретом практичного безсмертя ми оволоділи двісті тринадцять років тому…
— Жаднюги! Скупердяги! — буркнула Коко.
— Що, що? Що хоче сказати шановна добродійка? — перепитав Геродотіус.
Ізоль-Гол стенув плечима, він сам не второпав. Стенлі штовхнув ліктем Ліліан, цитькнув на неї, але Коко не могла заспокоїтися.
— А що такого? Я хотіла, професоре, сказати, що з вашого боку це… ну, некоректно! Знати секрет омолодження і не поділитися з нами, принаймні з прекрасною половиною людського роду!
Геродотіус спантеличено закліпав очима, не знав, що й відповісти. Він, як і багато хто з істориків, добре пам’ятав дати, події, а от синтезувати матеріал, аналізувати його, давати відповіді на запитання… Історика виручив Семирозум.
— Бачите, шановна добродійко… Я не хочу образити ані вас, ані жодного з гостей, але… Згодьтеся, не кожен з потойбічного світу заслуговує на увічнення. Якби ми передали вам секрет омолодження, безсмертя — уявіть собі, скільки дурнів, тиранів, деспотів, диктаторів, можновладців, нероб, хамів «порадували» б людство своєю невмиручістю? Вони у вас, здається, незважаючи на смертність, ще не перевелися. І, згодьтеся, благом безсмертя, певно, в першу чергу скористалися б вони. Чи не так? — Гості мовчали. — Крім того, взагалі безсмертя у вас ще не на часі. Якщо не помиляюся, у потойбічному світі є країни, де, незважаючи на високу смертність, люди голодують. А якби всі були ще й безсмертні… У нас в зв’язку з цим теж виникли деякі ускладнення. Довелося, скажімо, добровільно піти на регуляцію, обмеження дітонароджуваності. Кожна пара протягом одного періоду має моральне право лише на одну дитину. Це дещо позначилося на сексуальних стосунках. Як бачите, питання не таке просте. Так що прекрасній половині потойбічного світу доведеться трішки зачекати. Тут справа не в егоїзмі.
Геродотіус вловив нитку роздумів Семирозума:
— Так, так, шановні гості, добродій Семирозум, очевидно, має рацію. У нашій історії вже був один прецедент. Коли ж це воно було, дай боже пам’ять? Ага, у 2616 році — за нашим літочисленням звичайно. Так, так, експонат номер 568 751 235-й…
Транспортер виніс на сцену… А втім, вийдемо на сцену разом з присутніми у демонстраційному залі і роздивимося цей експонат як слід. Їй-право, він вартий того.
Послухаймо й собі Геродотіуса:
— Перед вами, шановні гості, судноплавний апарат, збудований наприкінці XVI — на початку XVII століть у потойбічному світі. Днище, як бачите, суцільне, видовбане з високої і досить товстої верби. До днища прикріплені дубові ребра, на котрі згори вниз нашито дубові дошки. На носі й кормі ви бачите невеличкі коморки, щось на кшталт кают, де мореплавці зберігали харч, зброю, боєприпаси. Дуже цікава деталь: крім тридцяти весел, на носі і кормі окремі стерна. Отже, апарат у будь-який момент міг змінити курс на 180 градусів. Посеред човна бачимо станок, на якому укріплювалася щогла з вітрилом. І щогла, і вітрило, на жаль, не вціліли. Надзвичайно висока маневреність апарата поєднується з надійною стійкістю — борти апарата, як бачите, обшиті досить товстими в’язками очерету, що за будь-якої погоди утримував апарат на поверхні. Чи не правда — дотепне технічне рішення як на ті часи? Звісно, мене, як історика, та й вас, певно, більше цікавлять ті, хто будував цей апарат і користувався ним. Нам, ельдорадцям, випала така випадкова нагода — познайомитися з ними… Це сталося не за моєї пам’яті — глибокої осені 1616 року за вашим літочисленням. У нас вийшов з ладу енергетичний блок. З введенням у дію запасного трапилася чималенька затримка — і добрих півгодини Ельдорадо лишався без маскувального поля. Якраз в цей час до берега і прибило цей плавальний апарат. В ньому було дванадцять напівживих, геть знесилених довгими мандрами і штормами представників потойбічного світу. Решта, очевидно, загинули, бо апарат, як неважко встановити, розрахований на 20–25 чоловік. Це були мужні, надзвичайно витривалі і кмітливі люди. Але це між іншим. Я хочу проілюструвати думку шановного добродія Семирозума…
Ліліан Коко не могла вгамуватися, її зовсім не цікавила розповідь Геродотіуса. Взяла за лікоть Тау, відвела його в куток. Ближче присунувшись до капітана, налігши своїм напрочуд розвиненим бюстом на груди колишнього космонавта, Ліліан зашептала ламаною англійською мовою:
— Сер! Ви так інтелектуально виглядаєте, що я… я не можу не звернутися до вас за малюсіньким роз’ясненням. Сподіваюсь, і у вас тут кожне правило має винятки? Ну, принаймні для дам. Ці камери омолодження — надзвичайно цікаві штучки. І я, ви, безумовно, зрозумієте мене, хотіла б на власному досвіді переконатися в досягненнях вашої високорозвиненої, о сер, чудодійної цивілізації! Тау, затиснутий в куток бюстом Коко, почував себе, як в пастці. На жаль, він не міг втямити, чого від нього вимагають.
— Але ж, добродійко, як ви можете? Адже ви й так зовсім ще молода. Навіщо?
— О сер, ви галантний чоловік. Дякую за комплімент. Мені справді всього-на-всього двадцять вісім. Але ви, даруйте, сер, мало знаєте жінок, особливо — наших жінок. Мені там доводиться вдавати із себе вісімнадцятирічну дівчинку. О сер! — вона ще тісніше притисла його в куток. — Як би мені хотілося знову стати шістнадцятирічною дівчинкою. Невинною дівчинкою. Сподіваюся, невинність теж регенерується, поновлюється? О, ви просто не можете уявити! Мої ровесниці в Парижі, Римі, Лондоні лікті гризли б від заздрощів!
— Їй-право, добродійко, не знаю, що вам і сказати, А взагалі, очевидно… Я пораджуся з членами Комісії, Врешті, це був би ще один вагомий доказ того, що ви відвідали Ельдорадо.
— О сер! Я вам була б вдячна все життя! Я… я в такому випадку могла б подарувати вам, особисто вам мою відновлену невинність. Чи не правда, сер, це був би досить оригінальний презент?
Тим часом Геродотіус вів далі:
— І от ці пришельці подумали, що попали в рай. Одне, щоправда, їх бентежило: вони весь час допитувалися, чому в раю такі слабкі напої. Ви легко можете уявити, який різкий психологічний перепад стався. На жаль, одинадцять з них незабаром втратили здоровий глузд, вони просто не могли сприйняти нашу дійсність за дійсність. Почали обмовлятися, марити своєю батьківщиною, і кінчилося все це дуже сумно. Зберіг здоровий глузд лише один — їхній ватажок Семирозум. Він прожив на Ельдорадо досить довго, одружився, мав дітей. До речі, наш шановний добродій Семирозум — його онук.
Стенлі Хар удавав, ніби уважно слухає, хоча в думках витав далеко-далеко. Галасун і Купчик, навпаки, дуже зацікавилися розповіддю. Купчик навіть попросив капітана сісти в човен і взяти в руки весло. Панько Федорович пом’явся для годиться, але сів. Купчик кілька разів клацнув затвором фотоапарата.
Відвідувачі музею повернулися в зал. Геродотіус продемонстрував їм напослідок світлову карту-схему Ельдорадо, яку Стенлі Хар охоче зафіксував на кінострічку. Карта-схема була дуже ефектна. Голубе мінливе сяйво зображало прозорі води Антлантичного океану. Жовтогарячим блиском вигравав сам острів, на ньому великим знаком питання чорніла подвійна лінія спіральки. В центрі острова — червоний прямокутник колишнього космодрому, селище космонавтів біля нього, правобіч внизу — шахта, гірничозбагачувальний комбінат, металургійний комплекс, ще нижче — зелень швидкоросту, плантації. Нижній потовщений кінець «знаку запитання» ховався під воду. Червоним пунктиром під голубим сяйвом зблискували контури океанаріума.
— Житло, основні енергетичні установки, науково-дослідні заклади, як бачите, довелося перенести на дно океану, — пояснив Геродотіус. — Мало площі і, даруйте, любі гості, ваш світ не вселяє особливого спокою…