Так уже повелося, що у великому світі найбільшу роль несподівано відіграють найменші люди. У «Фіндіпоші» такою маленькою людиною «без перспективи» був Кирило Гаврилович Кнюх. Навіть маленький Мамуня з великим іменем Октавіан важив більше за нього: мав перспективу, молодість і дядька в Києві. У Кнюха не було нікого і нічого.
Коли він прийшов у «Фіндіпош», то ще мав дружину, але вона щезла так само несподівано, як і вийшла за нього заміж.
Обличчя у Кнюха плескате. Якщо на нього доводилося дивитися збоку, то складалося враження, ніби одразу після народження хтось із родичів притис його носом до шибки і звелів:
— Кнюх, пізнавай світ!
І, очевидно, перетримали, знайомлячи з світом, бо він так і залишився плескатим, круглим, як корж. Багатьом думалося, що якби автомобіль промчав повз Кнюхове обличчя, то бортом носа не зачепив би. У нього ніс — як ручка легкового автомобіля: глибоко втоплений у профіль. Щоки, відвислі, але теж плескаті, при найменших рухах хиталися, як драглі. Хоча ніхто з фіндіпошівців удома в Кнюха не бував, — тепер він жив сам, як рак-самітник, — але чомусь усі переконані, що той найбільше полюбляє холодець і кров'янку з гречаною кашею. Коли Кирило Гаврилович підводився з-за столу, чимось незадоволений, його маленькі очі набрякали й викочувалися наперед. Тоді він дуже скидався на морського краба, що виліз з нори і, нап'явши на себе чорний костюм, з інтересом спостерігає навколишній світ. Коли Михайло Танасович Ховрашкевич доводив, ніби Хлівнюк французького походження, на що вказує його довгий ніс, то, маючи на увазі крабоподібну фігуру Кнюха, Стратон Стратонович міркував по-своєму:
— Якщо йти за вашою новою теорією, Ховрашкевич, то можна подумати, буцімто Кирило Гаврилович народився на узбережжі моря-окіяна.
— А то чому?
— Як то чому? А ви погляньте на Кирила Гавриловича — типовий морський краб, тільки дещо збільшений…
— То ви мені пробачте, Стратоне Стратоновичу, але то таки образа…
— Яка ж це образа? Я он зі своєю чуприною, всі кажуть, схожий на лева з гривою, і то не ображаюсь. А ви — «образа»… Усі ми на когось схожі. Думаєте,
Понюхно схожий на самого себе? Нічого подібного. Типова снігова людина.
Кнюх того дня так розізлився на Стратона Стратоновича, що подумки прозвав його павуком, навіть готовий був на ці словесні випади відповісти шефові кількома фізичними аргументами, але стримався, бо знав, що після цього навряд чи втримається на роботі. Натомість Кнюх спрямував усю силу свого гніву на Мамуню — збив з нього шапку і щиро, як брат братові, порадив:
— Хоч ти не крутись, таким чином, під ногами!
Після того, як Кнюха залишила дружина, він став ще й людиною невизначеного віку: завів собі «чолочку», котра мала свідчити, що йому набагато менше років, ніж вказано у свідоцтві про народження. На роботу він тепер приходив найперший і обов'язково приносив собі букетик квіточок, ставив їх у дешевеньку скляну вазу, замасковану під кришталь.
Про те, що Кнюх купує квіти сам собі, у «Фіндіпоші» знали всі, окрім самого Кнюха, котрий був переконаний у протилежному.
— Хто це вам, Кириле Гавриловичу, квіти подарував? — навмисне запитували його фіндіпошівці.
Кнюх набирав загадкового вигляду і багатозначно відповідав:
— Хіба ж про це питають? У кожної людини є свій маленький інтим… Отаким чином… — А тоді по-змовницьки підморгував, мовляв, тільки тобі скажу: — Одна дівчинка закохалася. Дев'ятнадцять років. Отаким чином.
Ковбик усі оці «вибрики Кнюха», як він їх називав, пояснював просто: «Дурень думкою багатіє». Сідалковський реагував інакше. Він завжди перепитував, умощуючись на Кнюховому столі:
— У вас, Кириле Гавриловичу?
— У мене, — не вловлюючи підступу й лихої іронії, чистосердечно довірявся Кнюх. — Порадьте, що мені робити?
— Удочеріть її! — охоче радив Сідалковський. — На старість як знайдете.
— Ви не вірите?! Насміхаєтесь, таким чином, Сідалковський!
— Чому ж? Цілком може бути. Якщо вона виросла без батька…
Кнюх втягував, як Мамуня, голову в плечі, вирячував очі й, повернувшись, сідав за свій стіл. Сідалковський виходив, щільно зачиняючи за собою двері, чим змушував Кнюха ще раз вставати з-за столу, й прочиняти двері. Саме за цю звичку — тримати двері кабінету напіввідчиненими — фіндіпошівці й прозвали його людиною з напіввідчинених дверей.
Кнюх жив однією потайною мрією: відбити у когось дружину. Ну, якщо не відбити, то хоча б переспати з нею. Але обов'язково із заміжньою, і щоб про це потім дізнався її чоловік. Ця ідея фікс прийшла до нього, як приходить у дім непрохана гостя: неждано-негадано. Усілася на тахті, заклала ногу за ногу і, підморгнувши, тихо порадила: «А ти, Кнюх, теж укради у когось дружину. У тебе ж украли… Коли в когось болітиме, тобі одразу полегшає. Для чого тобі цей мотузок, ота пляшка «Білого міцного» чи хересу таврійського? Залиш це все для дружини друга. Окрім мотузки, звичайно. Запроси якесь подружжя до себе. Але відповідно підготуйся. Навчись казати компліменти. Не вмієш сам, то сядь і випиши дещо з книжок. Тільки не кажи після кожного комплімента: «Отаким чином…» А за свої фізичні дані, Кнюх, не переживай. Пам'ятаєш, Сідалковський казав: «Жінка любить вухами, чоловік — очима…» А ЧИМ ТИ, КНЮХ, — невідомо… Випий сто грамів — не більше, тобі для сміливості вистачить, решту залиш для гостей — вони саме задля цього прийшли. І не зволікай— одразу запрошуй гостю (чоловік із задоволенням посидить біля пляшки) на падеграс. Це, здається, єдиний танець, який ти знаєш… Перед цим у кімнаті зроби інтимну напівтемряву… А далі? А далі сам знаєш, що робити. Ти ж уже, Кнюх, не маленький…» І щезла.
Кирило Гаврилович протер очі, але на тахті вже нікого не було.
До того вечора готувався він довго. Багатьох запрошував Кнюх до себе, але прийти погодилися лише Панчішки: Масік та Майоліка.
Майоліка з'явилася, як завжди, в усьому рожевому і з рожевою порцеляновою статуеткою в руках — подарунок для Кнюха. На ній було декольтоване плаття з рожевого шефону (носила на честь Масікового шефа), оздоблене ще рожевішими тасьмами. Стрункі й пухкенькі ніжки Майоліки в рожевих панчішках щільно облягали високі рожеві чобітки на тоненьких рожевих каблучках.
Порцелянову статуетку вона поставила на жардиньєрку, на яку падали яскраві рожеві промені з-під рожевого абажура, танули у тюлевих гардинах, котрі від того проміння й досі рожевіли.
Майоліка цвіла, як рожеві флокси напровесні, від уваги, від надзвичайно віртуозного падеграсу, компліментів та рожевого напою під загадковою назвою «Шері бренді».
Рожевів і Масік, але цього разу від чистої, як сльози Майоліки, «Столичної» з доброю порцією снотворного.
Важко сказати, чим тоді вечір закінчився. Ми при тому не були, а Масік спав сном солдата першого року служби після важких навчальних занять, що прирівнювались до бойових.
Єдине знаємо, що з наступного дня Кирило Гаврилович частіше, ніж будь-коли, повторював свою улюблену фразу: «Що ви мені не кажіть, а п'яна жінка собі не хазяйка! — І, посміхаючись, додавав: — Отаким чином!»
Після цього Кнюх запрошував до себе також Понюхна з дружиною, але той не йшов, бо пам'ятав: у гості йти — треба нести подарунки. А він цього не любив. Запрошував і Клавдія Миколайовича Хлівнюка. Та той все казав:
— У вихідні нам ніколи. Ми на дачі.
Кнюха не цікавили ні краса, ні вік жінок. Головне — аби відбити, хай тимчасово, відчути насолоду від того, що хтось страждає так само, як колись страждав він.
Після кожної фіндіпошівської випивки Кирило Гаврилович збирав пляшки. Особливо він полюбляв із закрутками.
— Це під олію, — пояснював він кожному. Спеціально для цього він носив велику спортивну сумку з олімпійською емблемою і набивав її пляшками, як бочку оселедцями. Фіндіпошівці, двічі на тиждень спостерігаючи цей процес, думали, що в Кнюха вдома підпільна олійня.
Під час фіндіпошівських оргій Кнюх напивався рідко. Але коли напивався, то повторював ще одну свою улюблену фразу:
— Що ви мені не кажіть, а в жінки вгорі ноги товщі.:
Отаким чином! — І засинав на власному рукаві, поклавши на нього голову.
На соціології Кнюх розумівся так само, як Мамуня на жінках, а Сідалковський на метафізиці. Тому, одержавши чергове завдання, страшенно потів і заїкався.
Сідалковський сідав поруч нього прямо на стіл, схрещував руки на грудях і коментував:
— Боротьба за існування! Я радий бачити вас за роботою, Кириле Гавриловичу. Ви сьогодні знову вагітнієте новими соціологічними дослідженнями? А носовичок тим часом набряк водою. Послухайте моєї щирої поради, — він нахилявся над вухом і майже шепотів: — Найкраще пишеться біля Ковбикового ліхтаря. Дивіться на ліхтар і пишіть. А ви смокчете пальці і обмотуєте ручку носовичком. Інтелект же не в носовичку…
— Сідалковський, — піднімав у такі хвилини Кнюх голову і, заїкаючись, прагнув якомога сильніше дошкулити насмішникові:
— А це правда, що ти одеколон наливаєш у черевики?
— Правда, — спокійно відповідав той.
— А для чого ти це робиш? — Кнюх, розчарований спокійною реакцією Євграфа на дошкульне, як йому здавалося, запитання, уже не сподівався збити Сідалковського з ніг — хотів хоча б зігнати зі столу.
— А щоб до мене менше принюхувалися! — Сідалковський таки зіскакував зі столу й сміявся.
Розробляючи соціологічні анкети, Кнюх завжди отак обмотував ручку носовичком.
— О, для чого це ви робите, о? — цікавився у перші дні знайомства з Кнюхом Мамуня.
— Ро-зу-у-мі-єш, по-по-по-ті-ю-ю, — відповідав по складах Кнюх.
— Ц-це у-у ме-не-е зав-ж-ж-ди п-п-після пе-ре-напру-ження… І… і… і… за-ї-ка-ю-ю-ся. Ро-бо-та ме-ні про… проти-пока-за-на!
— Мені, між іншим, теж, Кириле Гавриловичу, — кидав репліку Сідалковський. — У мене від роботи старіє обличчя, а від перенапруження — мозок. Але я тренуюсь. Пробуйте і ви.
— А-а я-як?
— Натягуйте на вуха шапку, коли мислите. Тоді більше думок залишається під шапкою. Вона для того й носиться, щоб не вивітрювалися думки…
— Й-йди ти-и зз-з-з-наєш ку-ди?
— Знаю. Я здогадливий. Хоч у мене й вища незакінчена. Двічі не перенапружуйтесь, Кириле Гавриловичу… Запобіжники перегорять.
Заїкання Кнюха було не наслідком природженого дефекту, а справді наслідком високої перенапруги, від якої у нього десь перегоряли певні елементи і тимчасово виходили з ладу, а куди треба було вставляти запобіжники— він не знав. Витративши всю енергію на письмову творчість, він, як старий акумулятор, слабко подавав біоструми на власні голосові зв'язки. Для цього йому потрібно було випити дві склянки портвейну таврійського або хересу херсонського. Інших вин Кнюх не визнавав, а сухі вважав просто за кобилячий кумис. Тільки після двох склянок вина його словесний апарат вирівнював свою роботу.
Повертаючи Кнюхові виконане завдання, Стратон Стратонович неодмінно накладав резолюцію: «Негайно переробіть і доповніть! Зрозуміло?» Кнюх, детально ознайомившись із цим написом, рвучко підхоплювався з місця, козиряв і трохи нижче дописував: «Так точно!»
Допрацьовувати матеріал Кнюхові допомагав (по доброті душевній) Октавіан Мамуня, і тоді Сідалковський, проходячи повз напіввідчинені двері Кирила Гавриловича, подавав репліку:
— Октавіан! Я щасливий вас бачити тут. Ви перший у «Фіндіпоші» перейшли на широку зону обслуговування.
Кирило Гаврилович кидав у відповідь десь вичитане чи почуте:
— Людина без захоплення — неповноцінна людина. Таким чином.
Яке захоплення було в Кнюха — ніхто не знав. Принаймні так думав сам Кирило Гаврилович. А мав він аж два захоплення. Власне, одне, але перше, як пишуть у задачниках, витікало з другого. Любив Кнюх лазити по фіндіпошівських шухлядах. Не те щоб він там щось брав чи привласнював — цього за ним не помічалося, але таке захоплення мав. Знав слабкості кожного фіндіпошівця. Якщо у когось було хобі, наприклад, футбол, то він, лізучи до його столу, завжди тримав напоготові дешеві футбольні календарики, вирізки із спортивних газет, фотознімки футболістів, і, коли його заставали біля чужого столу, Кнюх не розгублювався, а спокійно казав:
— А я тобі саме хотів покласти в шухляду футбольний календарик. Таким чином. Вибач, що без твого дозволу відкрив стола.
У його кишенях завжди дзвеніли ключі, й усі вони, як правило, підходили до фіндіпошівських столів. Коли фіндіпошівці заставали Кнюха з «подарунками» біля своїх столів, кожному хотілося затопити в його плескату пику.
Але все це було ніщо у порівнянні з його основним захопленням: на кожного фіндіпошівця він з власної ініціативи потай завів «персональне досьє». Якщо про перше його хобі знали чи принаймні здогадувалися, то про друге — ніхто. Переховував Кнюх своє досьє вдома, під диваном, хоч і у фіндіпошівському сейфі, що колись «загубив» свій інвентаризаційний номер, як Кнюх — свідоцтво про народження, і випав з реєстраційної книги Бубона. Одного щасливого вечора Кнюх дав Антоші троячку і перевіз той сейф додому.
Це була справжня скриня Пандори. Кнюх не міг намилуватися нею. Щовечора, повертаючись з роботи, відчиняв її, навіть тоді, коли вона не поповнювалася новими даними, і, смакуючи, перечитував усі записи… Ключ від сейфа вішав собі на шию замість талісмана. Не зводячи зі скрині зачарованих очей, часто повторював: «Таким чином. Усі вони в мене ось тут сидять». — І тикав пальцем у залізний ящик, пофарбований колись Чигиренком-Репнінським у темно-коричневий колір…
У «Фіндіпоші» Кнюха не любили, називали його «людиною для галочки». Хто знає, звідки проникали сюди його біографічні подробиці, але всі говорили, що він з'явився на світ цілком випадково — через одного чиновника із райжитлоуправління, який сказав татові Кирила Гавриловича: «Буде дитина — буде двокімнатна квартира. А так, що толку, що ви вчений, як і ваша жінка…» Батьки Кнюха жили тоді тільки для себе та Для великого англійського дога, якого водили в школу Для вчених. Але бажання мати гарну квартиру примусило їх серйозно задуматися. Одне слово, начебто саме так Кнюх прийшов на цю планету, а згодом і в «Фіндіпош». Через 46 років з дня його появи на світ це дало Сідалковському підставу сказати про Кирила Гавриловича: «Жертва життєвої необхідності!»
У школі Кнюх вчився погано. Може, тому, що англійського дога в домі на той час не стало і батьки всю свою любов спрямували на маленького Кирика. Кирикові довелося закінчувати вечірню школу, бо денна засліплювала його своєю блискавичною програмою, у вечірню ж його взяли «для плану», а випустили «для галочки».
Одружився Кирило Гаврилович, а точніше — одружилися з Кирилом Гавриловичем теж, можна сказати, для галочки. Його дружина — колишня перша красуня на Шулявці — почала перецвітати, перебираючи женихами, як кавунами на ярмарку, і, відчувши, що може залишитися в старих дівках, хутко вискочила за Кнюха. Вона ніколи не любила чоловіка, не ревнувала, хоч Ковбик частенько співчував їй заочно: «А хтось же його оце й любить…»
У «Фіндіпош» Кирило Гаврилович теж потрапив випадково. І теж «для галочки». Узяв його Стратон Стратонович поспішно, аби раптом через суд не повернулися на свої місця Арій Федорович Нещадим та Варфоломій Чадюк….
Ось саме цю маленьку людину «Фіндіпошу» — «людину для галочки» — того дня і запросив до себе Стратон Стратонович: вирішив говорити з ним тет-а-тет, як сказав би Хлівнюк.
Виструнчившись по-військовому, Кнюх приготувався рапортувати. Перша премія за весь період роботи у «Фіндіпоші» налякала його більше, ніж ревізор Благоуханний Ковбика. Хто-то, а Кнюх із власної практики знав, що оголошена подяка за сумлінну працю — це чергове вигнання із установи.
— Сідайте, — звелів Ковбик, не зводячи свого пронизливо-гіпнотизуючого погляду з Кирила Гавриловича. — Премію отримали?
— Достеменно так! — схопившись, відрапортував Кнюх.
— І скільки ж вам отой скупердяй виділив? — поцікавився Ковбик, маючи на увазі Бубона. — Звичайно, якщо не секрет…
— Дозвольте доповісти! Тридцять карбованців, Стратоне Стратоновичу! — знову підхопився з стільця Кнюх. — Таким чином.
— Ви після кожного мого запитання отак підстрибуватимете? — Ковбик і собі підвівся, взяв у лівий куточок губ мундштука і, попихкуючи, як довоєнний паровоз клубочками диму, вийшов з-за столу.
— Стара звичка, Стратоне Стратоновичу!
— «Фіндіпош» — це вам не казарма, а Стратон Стратонович, як ви вже знаєте, не генерал. Так що сидіть і слухайте… Скажіть тільки Віоріці, щоб нікого не впускала. Хай скаже, що ми зайняті планом на другий квартал поточного року…
— Так от, дорогий Кириле Гавриловичу, — почав Стратон Стратонович, коли Кнюх повернувся. — Запросив я вас, бо достеменно знаю, що ви один з небагатьох фіндіпошівців, хто не претендує… Ну, скажемо образно, на папаху!
— Так точно, не претендую…
— Саме тому я й узяв вас на пікнік, коли приїхав отой… ревізорчик… Забув його прізвище… Божественний, здається?..
— Благоуханний, — підказав Кнюх.
— Угу, Благоуханний! Ну, а ім'я й по батькові, хоч до стінки ставте, не пригадаю…
— Едуард Кайтанович! Таким чином!
— У вас, я бачу, чудова пам'ять… З такою пам'яттю, Кириле Гавриловичу, можна…
Ковбик не договорив. Хтось рвався до кабінету, але Віоріка цього разу стояла, точніше, сиділа, на посту недремно.
— Мабуть, вам гроші потрібні, Стратоне Стратоновичу? — пішов Кнюх напряму, без дипломатії, з якою ніколи й близько знайомий не був. — Ви так багато витратилися… Та й мені ця премія… Таким чином… Я не розумію навіть… за що!
— Ви мене, Кириле Гавриловичу, ображаєте! Як це ви не розумієте «за що»? За службу, дорогий ви наш, за службу!
— Але я найменше користі приношу у «Фіндіпоші». Робота не за моїм профілем. Я вам чесно признаюсь, мені з цими шапками важко… Таким чином.
— Я вас викликав не для цього, Кириле Гавриловичу. Тепер усім нелегко. Мені особливо. Ви це знаєте, як ніхто. — Слова «як ніхто» Ковбик підкреслив, ніби виділив їх жирним шрифтом. — Я хочу з вами порадитися. Ви людина бувала, загартована, здається, в боях…
— Дозвольте доповісти, Стратоне Стратоновичу, я не воював… Таким чином.
— Оця ваша простота, скромність без прикрас і бравади, як сказав би Хлівнюк, мені найбільше імпонує.
І саме тому мені хочеться запропонувати вам одну посаду…
У Кнюха серце опустилося нижче шлунка. Так йому завжди казали в усіх установах, де він працював раніше. Спочатку оголошували подяку, пропонували нову посаду, а тоді казали: щоб не зіпсувати вам чистої трудової книжки, подайте заяву за власним бажанням, ми для вас, мовляв, і роботу підшукали…
Помітивши, скільки благання і невимовного смутку застигло в очах Кнюха, Ковбик відчув, що десь дав промашку.
— Ви мене, Кириле Гавриловичу, не так зрозуміли. Я й справді хочу запропонувати вам одну посаду…
— Я саме так і зрозумів. Від мене вимагається заява за власним бажанням?
— Ну що вам бог дав! — Стратон Стратонович підійшов до Кнюха і по-батьківськи (а це він умів) обняв Кирила Гавриловича за плечі.— Я хочу зробити вас своїм заступником. Ви один тут, як мені думається, не претендуєте на оте… — Ковбик показав на своє старе крісло, оббите нещодавно новою шкірою. — Я в ньому більше двадцяти років просидів. Воно їздило за мною скрізь, куди тільки не переміщався «Фіндіпош». Я вірив у нього, як зараз у вас. Якщо хочете знати, це мій талісман. І от цей талісман у мене сьогодні хочуть вибити, навіть не даючи дотягнути кілька місяців до пенсії. Я нікому довіритися не можу… Ні на кого опертися. Навіть на Ховрашкевича, який думає, що моїм наступником завтра-післязавтра стане Хлівнюк. Він уже п'є з ним каву, навіть з дому приносить цукор.
— Я це помітив, — підтвердив Кнюх.
— Ви помічаєте все. Ви, так би мовити, ближче до народу. Знаєте, чим народ живе, чим дихає. На вас уся надія, Кириле Гавриловичу.
— Що від мене вимагається? — виструнчився Кнюх. — Я до ваших послуг. Таким чином.
— Ловлю, як кажуть, вас на слові. Я чув, що у вас… Ну, як вам делікатніше сказати… Ви ж знаєте, що я, як і ви, на делікатність ніколи не страждав. Словом, я знаю, що у вас дома… під диваном… Тут, у «Фіндіпоші», її називають скринею Пандори… Словом, наш старий сейф, від якого загубився інвентаризаційний номерок… І ви його… Ну, як вам делікатніше сказати… Взяли додому…
Кнюх без команди опустився на стілець, роззявив рота і втупив у Ковбика такий погляд, ніби той щойно повідомив, що нарешті Ховрашкевич в домашніх умовах усе-таки схрестив ондатру з їжаком.