Сідалковський про всяк випадок оглянувся, чи в нього звечора ніхто не залишився, смачно тричі потягнувся, один раз позіхнув і закрив книжку афоризмів на найцікавішому місці. Тобто тому, якого він ще не простудіював. Потім повільно підійшов до вікна, глянув, що сьогодні за вікном виробляє зима. Вона принишкло лежала під будинками, тепло укрившись сніговою периною, і мовчала. Мовчав якусь мить і Сідалковський. Потім присів (у суглобах щось хруснуло), далі спробував дістати руками до пальців ніг, але це йому не вдалось — довелося згинати ноги в колінах.
— Фізкультура не для мене, — вирішив він, підійшов до дзеркала і, розправивши плечі, сказав: — Хочеться пепсі-коли і, як казав Кнюх, чужої жінки.
Айстра ще з ранку десь пішла, як вона сказала, в ательє. Обіцяла прийти після обіду й приготувати щось поїсти Сідалковському. Поки що її не було, а ось апетит з'явився. Євграф нашвидкуруч одягнувся і, навіть забувши залишити записку Айстрі, помчав униз, до «Хрещатого яру».
«Не було щастя, так підвернувся випадок, — згадав Сідалковський Жереха. — Не шукай роботи, вона тебе сама знайде! Прощай, «Фіндіпош»! Хай живе відділ нагородних листів і медалей, де красивий почерк так само потрібний, як кисень в акваріумі».
Кар'єра — як жінка. Коли ти шукаєш її — вона тікає від тебе. Коли ти до неї байдужий, вона сама пливе до твоїх рук. Він смакував кавою і розглядав київських дівчаток, що наповняли, як бджоли вулик, кафе «Хрещатий яр».
«Дівчатка ж які! — дивився на вродливих студенток Сідалковський і далі філософствував: — А хтось їх не хоче, як казав Кнюх. А хто хоче, того вони не хочуть. Тільки тому легко, хто нічого не втрачає. Цікаво, яка ж сяде ближче до мого вогню і найближчим часом… тьху!.. обпечеться?» — подумав він, ковтнувши занадто гарячої кави.
Поруч нього незабаром сіло гарненьке повновиде дівчатко, невеличке на зріст. «Швидка, як ракета, — подумав про неї Сідалковський, — рухлива, як плоскодонка, легка, як каное, і граціозна, як яхта, незважаючи на свою неабияку тоннажність».
— По п'ятдесят грамів коньячку, дві кави і заварне тістечко. Чи ви любите з кремом? — звернувся Сідалковський до білявки.
— Я з незнайомими мужчинами не п'ю!
— А хто сказав, що з незнайомими? Ми зараз познайомимось і через кілька чарок коньяку нагадуватимемо пару, що знайома ще з ясельної групи!
— Ви так думаєте?
— А ви думаєте інакше? І даремно! Запам'ятайте, ніщо так не зближує людей, як отакі малі й тісні забігайлівки, коньячок і крісла поруч. — Сідалковський підсунув склянку з коньяком.
— Але я не п'ю…
— А хто сказав, що коньяк потрібно пити? Коньяк треба зігрівати, як… — Він хотів додати: «Як жінку, як коханку», але стримався, бо саме тут відчув, що порівняння хоч і точне, але трохи передчасне. Може не наблизити, а навпаки — відштовхнути юну студентку (він чомусь подумав, що вона студентка).
— Що ж ви замовкли? — підвела чорні брови білявка. — Доказуйте…
— Доказують слідчі, а філологи, як і математики, доводять. Ви філолог чи математик?
— Ні перше, ні друге…
— У такому випадку радий з вами познайомитись. Сподіваюсь, наше, знайомство буде значно довше, ніж Петровська алея, хоч, як ви знаєте, її теж короткою не назвеш. Особливо коли йти вгору…
— Тася, — спокійно мовила вона, закручуючи губи бантиком.
— Єв-граф! — відрекомендувався Сідалковський. — А якщо серйозно?
— Пишеться разом, вимовляється окремо: Єв-граф. Ім'я трохи застаріле, але дуже добре скорочується. Особливо спереду. Спробуйте скоротити дві перші літери…
Білявка задумалась. А потім, знову підвівши чорні брови, задоволено перепитала:
— Граф? Цікаво!
Її кругленьке, вродливе личко зробилося простакуватим і наївним, як у людини, котра без чужої допомоги раптом розгадала кросворд.
Сідалковському Тася була ні до чого. Він знав, що ось тут, зараз, як тільки доп'ють із склянки коньяк, їхнє знайомство закінчиться і він піде… Піде додому, до Айстри, без якої він, немов вітрильник без вітрил, здається, далі плисти не міг. Втім, і в далеке життєве плавання він не наважувався брати її з собою. Щось ніби стримувало його. Але що, що саме? «Ядвіга!.. Ядвіга — вікно у Європу», — спіймав він себе на думці.
— Щось ви часто мовчите. Більше нічого сказати? — нагадала про себе Тася.
«Пташко, — подумав про неї Сідалковський, — я б тебе зловив зараз у своє сильце. Тільки у мене на вас уже ниток не вистачає…» А вголос промовив:
— Замріявся, серденько. А тепер згадав, що ніщо так не зближує людей, як зігрітий у дівочих долонях коньяк і он той, у куточку, столик на двох, де третій явно зайвий, — кивнув Сідалковський, помітивши, як з-за столика в куточку підвелася закохана пара. — Ви не заперечуєте?
Тася похитала головою, але не заперечливо.
«Скажи, ну для чого вона тобі? — знову прокинувся У Сідалковському-другому Сідалковський-перший. — Дівчата вимагають грошей, часу, уваги…»
«І не тільки, — заперечив йому Сідалковський-другий. — Спочатку тепла й ніжності, а згодом аліментів».
— Скажіть, Тасю, — підставляючи стільчика і заодно вивчаючи товстенькі, як пляшечки від шампанського, ніжки дівчини, спитав Сідалковський. — Ви хотіли б, аби оце зараз було літо і ми поїхали на лісову галявину? Ну так розміром з півкілометра на триста Метрів? Скинути свій модняцький кожушок, лягти на спину і глянути у високе, бездонне, безхмарне небо… А навколо по всій галявині конвалії, лісові дзвіночки, фіалки, рута-м'ята і бронзово-жовті бджоли… Аж гудуть! А ви лежите, дивитесь у безмежну голубінь неба, п'єте п'янке повітря лісу і думаєте: «Як би добре було вийти заміж за Сідалковського!» Вам це спадало коли-небудь на думку? Тільки чесно, Тасю!
— А Сідалковський це хто? Ви?
— Уявіть собі,— раптом процитував він Антонію.
— Ви що, актор?
— Актор, — не кліпнувши оком, сказав Сідалковський. — Ведучий актор «Фіндіпошу». Чули про такий заклад?
Тася похитала головою. Цього разу заперечливо.
— Але я не почув відповіді. У вас таке миле і, головне, благородне обличчя, ви просто не здатні на лукавство! Так хотіли б чи ні, Тасю? Я чекаю! Я чекаю цих слів, як наречені чекають кораблів, що наближаються до гавані.
— Мене в чоловіках приваблює серйозність і розум. А ви говорите взимку про якусь галявину з конваліями…
— Якщо ви хоч із тиждень поспілкуєтесь зі мною — ви відчуєте, як підвищився ваш інтелект.
— Гу! — стулила малесенький ротик Тася, і Сідалковському подумалося, що при поцілунках вона може захопити лише незначну ділянку його верхньої чи нижньої губи. Такий же мініатюрний і гарненький, як мініатюрний пістолет, носик дивом тримався на її загалом нормальному за розміром личку. «При поцілунках, мабуть, розтягується, — знов подумав він, але про ротик, а не носик.
— І ще я люблю чоловіків високих, — замріяно мовила Тася.
— Як бачите, у мене є перше і друге. А щодо розуму, то хоч відбавляй. На нас двох вистачить. Грошей, щоправда, ледь на одного вистачає. Якби їх вистачало, як розуму, хоч на двох — негайно одружився б. А якби на трьох — узяв би собі вдову, — згадав він життєву програму Грака. — 3 приданим…
— А без приданого?
— Я маю на увазі дитину, а ви щось інше?
— А серйозності? — уникнула Тася конкретної відповіді.
— Цього теж хоч позичай. Але, пам'ятаючи, що світ уцілів, бо сміявся, роблю те ж саме. Раджу і вам… Пробачте, а ви, Тасю, випадково не вдова?
— Ви шукаєте вдову чи приданого?
— Ну, як вам сказати… — Сідалковський ковтнув коньяку, допитливо вивчаючи Тасю. — Якщо чесно, то я просто вдову, а мій приятель — вдову з багатим приданим.
— Я, очевидно, не підійду ні для вас, ні для вашого приятеля, — Тася мило і щиро посміхнулась.
Після цієї фрази її наївність здалася Сідалковському оманливою, як і його гра у закоханість. Він уже радий був би залишити дівчину в спокої й піти геть, ось тільки природжена чемність не дозволяла цього зробити. 3 нудьгою подумав про те, що вони з Тасею ніби дуже давно знайомі, ну якщо не з ясельного віку, то принаймні зі старшої групи дитсадка.
— Я й справді вам сподобалась, чи ви тільки вирішили погратися зі мною в любов? — ні сіло ні впало запитала вона Сідалковського.
Він на мить навіть розгубився: всього чекав, але тільки не такого навального наступу від партнерки, яка досі поводилася пасивно. Виходить, вона тільки вичікувала зручного моменту, щоб раптово й собі піти в наступ, примусити супротивника здатися на милість переможця. На це він аж ніяк не сподівався. «Наскочив на риф! Так недовго й на мілину сісти…» — застеріг сам себе. — У вас що, приступи мовчання, Єв-граф? І з вами таке часто буває? Це у вас тимчасове чи хронічне?
— Коли вирішується питання життя, то одразу так не відповіси, — Сідалковський оглянувся на переповнену залу.
— Вам потрібна чиясь допомога, чи ви боїтесь, що зараз сюди завітає ваша дружина?
— Ні, ви мені таки подобаєтесь! Ще кілька таких влучних фраз, Тасю, і я почну з вами розробляти програму наших наступних дій. Або я одружуся з вами, не замислюючись про наслідки і не цікавлячись ні вашим минулим, ні приданим, або піду геть. Я люблю дівчаток, але трохи не таких, як вИ. Мені здебільшого подобаються ідеальні жінки. Я, до речі, мрію про таку ж дружину.
— Цікаво! Що ж, на ваш погляд, потрібно дівчині, аби стати ідеальною дружиною?
— Дуже небагато! Пару десятків слів, які вона завжди повинна говорити чоловікові.
— А ви ці слова знаєте?
— Як двічі два!..
— Можете поділитися секретом? Мені б дуже хотілося першою в цьому незрозумілому світі стати ідеальною дружиною.
— І обов'язково моєю?
— Не обов'язково. Це вас задовольняє?
— На даному етапі так. Але я ще хочу до вас придивитися. — Сідалковський витяг авторучку, вирвав з блокнотика аркуш і почав чітко й каліграфічно щось виводити. Закінчивши, подав папірця Тасі:
— Ось цих два десятки слів. Вам вистачить на перших п'ять років. У наступні п'ять їх можна повторити. Чоловік вами не намилується.
Тася взяла гарно списаний аркуш і помітила у ньому п'ять стовпчиків по чотири однаковісіньких слова: «так».
— Як «так»? — вихопилося в неї.
— А отак! Це найголовніше слово у сімейному житті для жіночих уст. Вийдете заміж колись, то згадаєте Сідалковського…
— Так ви уже мене не берете в дружини?
— Тасю! Не беріть мене за гланди, як каже мій начальник Стратон Стратонович. Бо я двічі однієї і тієї ж операції не витримаю.
— Вам, мабуть, такі маленькі і кругленькі дівчатка не до вподоби?
— Ну що ви! — Сідалковський ковтнув кави і відчув, що вона втратила не тільки смак, а й тепло. — 3 маленьких дівчаток виходять маленькі жіночки. А, як на мій погляд, маленькі жіночки — це для кохання, а великі — для любителів…
Тася не встигла відповісти нічого, бо до неї раптом підбігло якесь неприємне, як на смак Сідалковського, дівча, дуже вертляве і таке говірке, ніби заводне.
— Раю, привіт! — кинулось воно на шию Тасі.— Я оце з ніг збилась. По всьому Хрещатику розшукую тебе. Ну як ти могла?! Отак піти?! Не сказати нічого?! Нікому?! І мені також?! Я ж без тебе помру! У мене пропаде вечір! Ви можете собі таке уявити! — звернулася вона до Сідалковського і подала маленьку пухкеньку ручку. — Кукарача, — відрекомендувалася. — Це мене так за невродливість оці красуні прозвали, — кивнула на Тасю-Раю. — А в дитинстві я й справді була як мавпа. Бачили б ви мою фотографію!
— Я повинен вам сказати, — безцеремонно перебив її Сідалковський, — що ви чудово збереглись…
Кукарача ніяк не зреагувала на те. Цмокнула Тасю-Раю в щічку, проторохтіла на прощання:
— Я побігла! У мене ще ділов і ділов!
Сідалковський підвівся на весь свій зріст, якусь мить дав можливість помилуватися собою в профіль та анфас і зібрався йти. Йому ще хотілося потягтися, позіхнути, щоб підкреслити цим: «Мадам, сеанс закінчено. Ви мене більше не цікавите. А не кажу цього вголос, бо не дозволяє моя вища, хоч і незакінчена, освіта».
— Ви в мені розчаровані,— підвелася й собі Тася. — Мене й справді звати Тасею. За паспортом. Раєю мене звуть тільки дуже близькі знайомі і рідні. Мама хотіла, щоб я називалась Раєю. А батько записав Тасею. Ось і весь секрет. Я вас не обдурила.
Сідалковський критично глянув на неї. Тася належала до тих волооких красунь, які не одразу впадають у вічі своєю нав'язливо-рекламною вродою. Великі, ніби втомлені життям і смутком, очі ховалися за ледь вловимою серпанковою поволокою, і Сідалковський не міг без протитуманних фар заглянути в їх глибину, а отже, і в душу, щоб хоч трохи зрозуміти її. Голуба тінь опускалась од вій і падала вздовж чітко вирізьбленого рівного носика з ледь-ледь рожевими крильцями-ніздрями, що. мабуть, роздувалися однаково як від великої любові, так і ненависті. Губки соковиті й натурально червоні, ніби їх перед цим добре масажували, трохи припухлі чи то від сліз, чи то від поцілунків. Останнє припущення Сідалковському більше припало до душі, і йому раптом закортіло й собі відчути смак цих оманливо-свіжих губ. Особливо красивою у неї була верхня губа, що скидалася на вигнутий лук, ледь-ледь покрита смаглявим пушком, що й навело Євграфа на думку: перед ним не натуральна блондинка, як, мабуть, і все в ній.
Сідалковський дивився на неї і відчував, що дівчина, яка щойно здавалась йому такою близькою і доступною, раптом почала від нього віддалятися. А долівка, рівна і ще блискуча після обіднього натирання, несподівано стала крутою, вибоїстою. Стало парко і слизько. «Ніколи не думав, що найважче у житті перетнути оцих два метри паркету, взяти Тасю під руку і піти геть. Ніщо нас так не зближує і водночас не віддаляє, як несподівана жіноча краса».
— Ну що ж ви, Єв-граф! — вона подала йому руку. — На все-е-е? Рада була з вами познайомитися… Спасибі за каву, за коньяк…
Вони вийшли на Хрещатик. Падав тихий лапатий сніг. У світі все було просто і банально, на душі тоскно і сумно.
— І все? — тільки й спромігся він.
— І все, Єв-граф! Я ж вам казала, мені подобаються чоловіки розумні й серйозні…
— Мерсі! Я щиро вдячний, що ви за такий короткий час спілкування зі мною зуміли так швидко скласти про мене думку. Хоч я повинен сказати, не зовсім втішну для мене. Але що ж… Пур ле бозье, як кажуть французи на Сені… Я вам пробачаю.
— Оревуар! — мовила в тон йому, подала руку ніби для поцілунку, високо піднявши її, а тоді різко повернулась і пішла.
Сідалковський якусь мить роздумував, що ж робити йому: йти за Тасею-Раєю чи повернути у протилежний бік і податися на Володимирську гірку, помилуватися замерзлим Славутичем? Радість від жаданої і водночас несподіваної пропозиції Веніаміна Олександровича Жереха раптом вивітрилася з душі і ніби серпанково-голубуватим шлейфом потяглась за Тасею-Раєю…
Він щільніше затягнув шарф, ще кілька секунд подумав. Хотів був зателефонувати Айстрі й сказати, що трохи затримається по роботі, але раптом побачив Арія Федоровича Нещадима. Той стояв осторонь людського потоку і не спускав очей з Сідалковського, ніби зважував: «Підійти до свого колишнього підлеглого чи, може, він сам підійде?..» Сідалковський ступив до нього перший.
— А куди це ви прямуєте, дорогенький? — заспівав, аж до землі згинаючись, Арій Федорович. — Дівчаточко вас залишило, чи не так?
— То моя племінниця.
— Я бачу, у вас чималенький рід, Сідалковський!
— А звідкіля ви йдете, Арію Федоровичу? — поцікавився Євграф і, не даючи йому розкрити рота, закінчив за нього: — Як завжди, з Академії наук чи з Ради Міністрів?
— Був там і там!
— Пропонують якусь нову посаду?
— Пропонують, дорогенький, пропонують.
— Не відмовляйтесь, Арію Федоровичу, не відмовляйтесь…. Я вас прошу…
— А чого це ви мене просите? Від імені Ковбика, щоб я його залишив у спокої?..
— Арію Федоровичу, ви мене б'єте у сонячне сплетіння. Ви ж знаєте, я до іншої парафії належу. Я ж не претендент на Ковбикову папаху… Мені б таку роботу, аби не обтяжувала голову думками. Хай краще пухнуть кишені від грошей, ніж голова від думок…
— Таку роботу я вам можу підказати.
— І що ж ви хочете взамін?
— Люблю, дорогенький, здогадливих людей!
— А що ж тут складного: стільки разом висиділи людино-годин…
— А така роботка є. І вакантне містечко, любесенький, є… І установа ж яка! Вам і не снилось!
«Не снилося й тобі», — подумав Сідалковський, трохи зверхньо й зневажливо дивлячись на Нещадима, на того Нещадима, від поглядів якого колись у «Фіндіпоші» в багатьох серце з ритму збивалося.
— Ви мене інтригуєте, Арію Федоровичу, як дамочка своїм розрізом на спідниці… Але я відчуваю, що ви робите це з чистої любові до мене. Так би мовити, любові без взаємності… Чи ви за цю любов вимагаєте якоїсь плати?..
— Тільки з любові, дорогенький, тільки з любові… Від вас вимагається малесенька послуга… Ну, зовсім мацюпусінька… Отакенька, — стулив свої тонесенькі безкровні губки Нещадим. — І, вважайте, посада ваша… Я й протекцію можу скласти… Я уже й замовив словечко… Сказав, що маю таку людинку на приміті…
— Людину, — вніс поправку Сідалковський…
— Так, так, людину… Я не хотів вас образити… То я теж із любові до вас. Роботка легесенька… Треба тільки три пальчики скласти і легесенько, не поспішаючи, водити пером… А ви це робити вмієте… Я ваш почерк знаю… От тільки біда — туди своєчасненько треба на роботку приходити, а ви, як мені пам'ятається, не дуже полюбляли це…
— Ну й пам'ять у вас, Арію Федоровичу, Вашу пам'ять та дати акторам — суфлери, як мамонти, вимерли б…
— Пам'ять і зв'язки, дорогенький… Вашому Ковбику недовго лишилося царювати…
— Може, краще підемо і пропустимо по одній, як кажуть хрещатицькі алкаші? — запропонував Сідалковський.
— Я з підлеглими не п'ю, — закопилив губу Арій Федорович.
— З колишніми, — уточнив Сідалковський.
— Тим більше, дорогенький. А якщо п'ю, то у своєму колі, любесенький!
— І велике у вас коло?
— Чималеньке, дорогенький…
— Головне, аби не дуже роздуте, бо під час шторму воно швидко лопається, Арію Федоровичу. Тоді його й хвилі на поверхні не тримають…
— Я не про рятівне коло, дорогенький!
— А я саме про нього. Бо те і те кола від надмірного роздування розриваються. Оревуар, як сказала щойно моя нова знайома, — Сідалковський підняв руку над головою.
Сніг начебто перестав падати. На Хрещатик опускались біляві сутінки з підковоподібними тінями під електричними ліхтарями. Недалечко від третього телефону-автомата, як здалося Євграфові, стояла Тася. А Нещадим і не думав прощатися, його потягло на похвальбу:
— Тепер ваш Ковбик через Ховрашкевича запрошує мене на роботу!
— То йдіть, ідіть, — порадив Сідалковський. — Чого ж ви так довго роздумуєте?
— Вам легко сказати «йдіть»… Я знаю цю хитресеньку лисичку в шкурі павука… Чого це йому раптом забандюрилося?
— Дисципліна упала, Арію Федоровичу, дисципліна… Порядку у «Фіндіпоші» нема. От і запрошують вас туди… Ідіть. — Сідалковський повернувся й рушив до телефонів-автоматів…
— А як же ваша роботка, дорогенький? Ви навіть не поцікавились, в якій це установі… Вам і не снилось…
— Робота — не вовк… від мене не втече! — Останні слова скоріш адресувалися Тасі, яка, помітивши Сідалковського, поспішила до підземного переходу. — Від мене не втече…