Оптимістично настроєний Стратон Стратонович, мугикаючи «Арію шефа», широко розчинив двері власного кабінету і набагато впевненіше, ніж учора, вмостився у крісло. «Ні, Мамуня таки молодець, — думав Стратон Стратонович про цього маленького, вічно переляканого фіндіпошівця. — Єдине погано, що воно може завтра і тобі до вуха приставить, якщо йому накажуть, «фотогармату». Слизняки! Мокриці! — заводився внутрішньо Стратон Стратонович, як двигун внутрішнього згорання. — Безхребетні! Амеби! Інфузорії…»
Стратон Стратонович підійшов до вікна, гидливо плюнув у відчинену кватирку і звернувся сам до себе:
«Ти мені от що скажи, Стратоне: яка ж мерзота, який же бухгалтер написав на тебе отой пасквіль? Це ж хтось із своїх! Це тільки той, хто тебе як своїх п'ять пальців знає. Навіть про черевики написав! Ух, гидомир! Гнида недоношена! Воша недобита!.. Сідалковський? Це соціально порожній тип. Хлівнюк? У цього світогляд не ширший за власного лоба! Не чола, а саме лоба! Але претензії… Бач, уже й собі папаху натягло… Невже оцей? Понюхно? Скупердяй! Як на шар-мак, то й мило господарське їстиме! За карбованця зайця пережене!.. Грак, цей маленький сімейний диктатор? Після тієї камери йому вже не піднятися. Та й сиділо воно в цей час… Кнюх? Оця напівпостать з напіввідчинених дверей, Кирило-Гаврило? Цей може! В ім'я папахи? Ні, в ім'я власного задоволення! Цьому аби комусь було гірше, ніж тобі! Мурлоїд! «Людина для галочки»! Як його випустили в цей світ? Невже воно написало?..»
Зненацька відчинилися двері, і зайшла Віоріка з припухлими повіками. Ковбик розсердився, що перервали його глибокий аналіз. Невдоволено зиркнув на її негарне обличчя в плямах, потім перевів погляд на живіт, який здавався йому більшим, ніж будь-коли, і безцеремонно запитав:
— Що, і ви вже з ікрою?
Віоріка кліпнула приклеєними віями, ніби намагаючись збагнути зміст цих слів. Коли ж вона нарешті розшифрувала їх, у її організмі несподівано спрацював якийсь механізм, а може, прорвалися в двох місцях прокладки від кранів, бо з її очей водночас бризнуло стільки сліз, що, якби там не було домішок солі, тією водою можна було б поливати усі фіндіпошівські фікуси.
— Ну інтелігенти зібрались! Ну тонкосльозі! Уже не можна й висловитися образно! Я ж до тебе люб'я! — він намагався обійняти її за плечі.— Я ж до тебе по-батьківськи! Он завтра премію даватимуть, а ти плачеш… Ти мені щось хотіла сказати? Ну-ну!
У Ковбика була добра й лагідна душа, усі людські болі торкалися його серця, а особливо ті, що якимсь чином загрожували його авторитетові. Він і хвалив цнотливу Віоріку, аби тільки та заспокоїлась, і просив пробачення, але це викликало у неї ще більший потік сліз. Ковбик, знаючи, що людське тіло на вісімдесят відсотків складається з води, злякався, аби до вечора із неї не залишився сам кістяк у торбі з одягу.
— Припини негайно! — гримнув нарешті сердито. — А то ще подумають, що я тебе, вагітну, збирався зґвалтувати… Що ти хотіла?
— Там… там!
— Ну-ну… Що там?
— Там, у приймальні… отой… Ну, він знову тут… Такий грізний…
— Ревізор?
— Ревізор! — повторила Віоріка, витираючи сльози.
— Ну, не такий уже він грізний, як тобі крізь сльози здалося. То воно тільки туману напускало. Витри сльози — і хай переступає поріг…
— Ви неначе дипкур'єрським поїздом примчали, мій любий! — Стратон Стратонович спробував обійняти ревізора, але Благоуханний не дався. Ковбик удав, що не помітив того. — Радий вас бачити здоровим, щасливим. Ви десь начебто серед зими й загоріли! Мабуть, солярій маєте?
— У лісі, під соснами!
— А чого, в той день було сонячно… Як ви тоді додому дістались? Понюхно розповідав мені, що все гаразд. Правда, вийшла маленька неув'язочка з вашою дружиною. Іраклій Йосипович подзвонив, а ваша жіночка виглянула у вічко, запитала: «Хто там?» Понюхно, якщо не бреше, відповів: «Я і…» Як, до речі, вас звуть? — платив тим самим Стратон Стратонович.
— Едуард Кайтанович!
— Ага-а, Едуард Кайтанович! Так от слухай, Едуарде Кайтановичу, що було далі. Він, Понюхно, значить, і каже: «Я і Едуард Кайтанович!» — «А де ж Едик?»
Вас дома Едиком зовуть? А Понюхно й відповідає: «А вони тут, унизу, біля мене…» Словом, доставили вас, як ви наступного ранку помітили, в цілості, хоч трохи і в свіжозамороженому вигляді! Моя вам щира порада… Все забуваю, як вас звать…
— Едуард Кайтанович.
— Так от, Едуарде Кайтановичу! Моя вам щира порада, батьківська, можна сказати: ви на такій роботі… Та й до пенсії ще далеченько… Не пийте. Стільки… Так, чого доброго, і до Глевахи рукою подати… А потім, будьте скромніші! Ну для чого вам було ото казати, що у вас день народження? Моє оте миршаве зрозуміло це все по-своєму… Ага, раз іменини, то й обов'язково фотографуватися треба… на згадку… Молодий спеціаліст, вчорашній випускник. Воно думає, що це йому в інституті… А це інститут життя. Вийшло трохи негаразд. Добре, що я його зупинив своєчасно. А вчора забрав у нього й ті фотики. Мало що у житті може трапитися… Отож я вам щиро раджу…
— Спасибі за пораду і батьківську турботу, Стратоне Стратоновичу. У вас таки й справді добре і чуле серце!
— Все йде від генів, — зробив вигляд, що не вловив іронії, Стратон Стратонович. — Від генів доброти і приязні до ближнього, що закладені в наш організм з молоком матері. Чого не скажеш, звичайно, про найдосконалішого робота, якого, як відомо, такими рисами не наділяють. Що ж вас знову привело у наші, як сказав би мій заступник, апартаменти? Звичайно, якщо це не секрет…
— Якщо не заперечуєте, то я спочатку з вашого дозволу сяду.
— Будь ласка, дорогий! Будь ласка, краще сідайте тут, ніж… А втім, я не це хотів сказати. У мене таке враження, що ви закінчували не фінансово-економічний інститут, а Інститут культури імені Корнійчука.
Благоуханний тільки запитально звів на Ковбика брови і відкопилив нижню губу. Але нічого не запитав. Ковбику здалося, що той не зрозумів його.
— Я спробую розшифрувати свою думку: ви, як захочете, до біса-таки виховані й скромні. Мені подобаються ці риси у вашому ревізорському характері… Що ж сьогодні привело вас до нас? Невже ревізія і досі незакінчена? — Ковбик перебував у тому благодушному стані, в якому перебуває шахіст-любитель, що несподівано для себе виграв не одну, а дві підряд партії, та ще й у гросмейстера.
Благоуханний мовчав, наче набрав у рот коньяку «Дойна» і, не ковтаючи, якийсь час смакував. Ковбик розцінив це мовчання по-своєму: Благоуханний переродився і в ньому після фіндіпошівської ревізії знову народилося дитя — чисте й безневинне.
— Я щасливий вас бачити, — сів за стіл Ковбик, але перед цим переможно підсмикнув штани. — Ніщо в світі так дорого не цінується, як синівська любов і безкорислива відданість своєму покликанню! Чи не так, Едуарде… От ім'я ваше запам'ятав, а як по батькові — убийте, не можу згадати!
— Кайтанович, — скромно підказав Благоуханний.
— Дякую, або, як каже у цих випадках мій заступник, мерсі. Присувайтесь ближче. Не люблю, коли людина від людини на такій віддалі сидить… Признаюсь вам чесно…
Ковбик був таки в доброму гуморі. Благоуханний присунувся. В усій його згорбленій цього разу постаті, зім'ятому костюмі, кволій, силуваній посмішці — безпорадність, безвихідь і неприхована неприязнь до Ковбика, що могла перейти в чорну ненависть, якби не купка фотоетюдів, котрі красномовніше за всякі цифри свідчили про наслідки недавньої ревізії.
— Ви прийшли за фотокартками? — уточнив Ковбик, не знімаючи задоволеної посмішки з власних уст, яка свідчила про міцний сон і спокій Стратона Стратоновича, котрий другу підряд ніч почував себе кришталево чесним і чистим. — Ви прийшли за фотокартками. Повинен вам сказати: усі фотики вийшли на славу. Вам, Едуарде Кайтановичу, буде що згадати…
— Я в цьому тепер не сумніваюсь, — криво усміхнувся Благоуханний і для чогось підсмикнув праве плече.
— Ви відберете фотики самі чи мені для вас персонально підібрати?
— Мене ваші фотики не цікавлять! — буркнув ревізор.
— Я розумію, — не дав йому закінчити Стратон Стратонович, демонструючи свою здогадливість. — Вас цікавлять негативи. Скажіть, я вгадав?
Благоуханний тільки зміряв його поглядом: що ти, старий, ще корчиш із себе дурня? Тут і дитині, мовляв, зрозуміло.
— Мовчання — знак згоди, — Ковбик сяяв, як начищений краб на кашкеті молодшого офіцера морської служби. — Ви їх можете одержати. Вони лежать за десять кроків від вас. Он у тому сейфику, — показав Стратон Стратонович мундштуком і спіймав себе на тому, що останні два слова вимовив тоном Нещадима. Стало не по собі. Ковбик натис на головку запальнички. Звідти випурхнув голубою пташкою вогник і вп'явся червоним язичком у бурштиновий кінчик цигарки. — Але за ці негативи я хотів би дещо мати…
— Що саме? — напружився Едуард Кайтанович, ніби найбільше боявся цієї пропозиції.
— Ну, по-перше, гарантії, що ваш брат по ревізії після вас у «Фіндіпош» і носа не поткне… — Ковбик поклав цигарку, з якої струмував ледь помітний сизий димок, на краєчок попільнички у вигляді балерини. — По-друге, ви мені по секрету скажете, хто написав того листа. Лист, сподіваюсь, не анонімний?
— Ви ж знаєте, я не маю права розголошувати таємниць, якщо того вимагає автор…
— А хто вас примушує розголошувати? Скажіть мені тихо на вушко, по секрету, так би мовити. Я ж теж не маю права віддавати вам ті негативи. Вони ж не мої — Мамунині. Але віддам… І, завважте, тільки з любові до вас… — Ковбик сміявся прямо в обличчя Благоуханному, насолоджуючись відчуттям помсти. — Тільки з любові… Чуєте?
— И-и! — начебто прокашлявся Едуард Кайтанович. — Гаразд. Я вам скажу…
Стратон Стратонович насторожився й притих, аби не злякати пташечку, яка ось-ось мала вилетіти із свого гнізда.
— Ваш колишній заступник…
— Нещадим! — вихопилося у Стратона Стратоновича. — Ти бач, папаха йому спокою не дає. Ти бач… Претендент! І все? Іншого підпису там немає?
— Є.
— Чий?
— Варфоломія Чадюка.
— Чадюка?! — випустив дим Стратон Стратонович. — І що ж вони з мене хочуть?
— Запитують, до якого часу буде сидіти у фіндіпошівському кріслі оцей, — на слові «оцей» Благоуханний зробив наголос, ніби відчуваючи від того певне задоволення, — оцей хабарник, злодій, шахрай і викрутень…
— Так і написали «викрутень» чи ви це від себе додали, Едуарде Кайтановичу? — уточнив Ковбик.
— Так і написали!
— Оригінальне слово. Цікаво, таке словечко у словниках зафіксоване чи вони самі придумали? А втім, біс із ним? Філологія — це справа мого Ховрашкевича. Ми з вами фінансисти! Отже, викрутень?.. Ох і жмикрути! — Ковбик похитав головою. — Нічого не скажеш. Це мені до душі! Визнаю, але тільки як комплімент. Як заслугу! Решта у листі — брехня. Ви ж під час ревізії й самі в цьому переконалися. Чи не так, Едуарде… е-е-е… Кайтановичу? Чистісінький наклеп! До чого я все це веду? Тільки до одного. До Нещадима. Як ви думаєте, якщо цього наклепника Нещадима… Чадюк — то пішак… То старий і беззубий псюра. Гавкає, але вкусити не може. Мене сьогодні цікавить оцей викинутий із «Фіндіпошу» доктор… Едуарде Кайтановичу, ви крупний спеціаліст. Не дивіться так на мене, у цих словах ні краплі іронії. Я серйозно. Я до вас, як батько до сина. Скажіть, ми зможемо з цього доктора зробити кандидата? Га-а? Тільки чесно. У вас же досвід!..
— Більшого досвіду, ніж у вас, у цій справі, боюсь, ні в кого нема…
— Ви мені душу мажете лоєм… А якщо без компліментів?
— Я цим не займаюсь! Це ваша справа. Можете подати на суд, але я особисто цього робити не раджу. Кожух і шапка можуть несподівано виплисти на поверхню… Як це трапляється з трупом: його кидають з каменем у воду, а він через тиждень-другий з'являється на поверхні, як найпереконливіший доказ…
— Гм! Так що ж ви мені радите?
— Заспокоїтись.
— На чому?
— На досягнутому.
— Ну-ну! — Ковбик знову підвівся, взяв цигарку і почав смоктати. — Що ж мені придумати? Ну, у вас же голова, Едуарде Кайтановичу! Невже ніякої оригінальної мислі? Ви ж мудрагель!
— У цій справі, кажу вам, більшого мудрагеля, ніж ви, не знайти!
— А ви блюдолиз, виявляється. Блюдолиз і скромняга. Ніколи не думав, що у вас більше лою на язиці, ніж, пробачте, під черепком… А втім, я від вас більшого хочу, ніж запланував… — Ковбик вийняв з рота цигарку. У нього й справді несподівано з'явилася думка, яку він вирішив поки що приховати від ревізора, але поділитися нею найближчим часом із Нещадимом. Клин треба вибивати клином. А вголос додав:
— Гаразд! Я вам віддам негативи, але ви напишете Нещадиму і… Чадюку такого листа, якого я вам продиктую…
— Але…
— Едуарде Кайтановичу, після ревізії, як ви знаєте, не може бути ніяких «але»… Ви напишіть, а я відредагую. — Ковбик на певний час замислився. — Можна розпочати, скажімо, так: «Вашого листа перевірено. Жоден факт, наведений у ньому, не підтвердився. Випадок з черевиками — історія давноминулих днів. Що ж до кожуха і шапки, то справа мала місце. Але гроші своєчасно сплачені, внесено їх ще за кілька тижнів до ревізії».
— А якщо Нещадим напише на мене?
— А що ж він може написати на таку кришталево чесну і принципову людину, як ви, Едуарде Кайтановичу? Та й слава ж про вас іде, як…
Благоуханний поморщився, ніби чув не слова, а їв недостиглі саблуки.
— Не бійтеся, не напише, — уже лагідніше посміхнувся Стратон Стратонович. — У кожного з нас є свої слабенькі місця. У вас, приміром… А втім, про вас досить. У мене… І про мене досить. Словом, один любить попадю, інший попову парафію… Нещадим любить крісло — він його матиме… Це вже мій клопіт. А поки що йому можете написати, — підвівся Стратон Стратонович і почав міряти свій кабінет такими точними кроками, яким позаздрив би навіть досвідчений спеціаліст по метражу з будь-якого житлового управління. — Беріть олівець і аркуш паперу…
— На ваш лист, — почав диктувати Стратон Стратонович, — за номером таким-то, повідомляємо, що факти, наведені у вашому листі, частково, підкреслюю, частково підтвердилися. Тов. Ковбик С. С. справді виписав собі кожух і дві ондатрові шапки, але взяв їх небезкоштовно, як пишете ви, а заплатив за них гроші. Номер квитанції такий-то. Число і дата, — закінчив Стратон Стратонович і поглянув на Благоуханного так, ніби той вимагав ще якогось співчуття або чарку на похмілля. Ковбик розцінив його благання по-своєму: — Як тільки Нещадим з Чадюком заспокояться, я вам поверну негативи. А зараз я вам тільки подарую оці фотокартки— як пам'ять про нашу зустріч. Зі мною і з Карлом Івановичем Бубоном. Чудесний, повинен вам сказати, головний бухгалтер. Йому б у міністерстві працювати… Але, бачите, досі ніхто не помітив… Отож приносьте листи. На фірмовому бланку. З кругленькою печаткою і підписом вашого завфінвідділом чи як він у вас там називається… А я уже вам негайно негативчики… Цілу стрічку. Навіть з першими поцілунками, що ви мені подарували Після п'ятої чарки, освідчуючись у коханні…
— А записів у вас випадково нема? — поцікавився Благоуханний.
— Теж хочете придбати? — глянув на нього Ковбик. — Ні. Цим наша фірма поки що не займається. Але в цьому щось є… Можливо, я колись скористаюся вашою підказкою. Хоч не певний, що до цього дійде…
— За це дають по шапці,— нагадав Едуард Кайтанович.
— А за що не дають? За неправильні фінансові операції теж дають, але хто не ризикує, той не їсть… А тим більше не п'є… Чи не так, Едуарде Кайтановичу?
— Жорстокий ви чоловік!
— Дорогий мій, у цьому світі кожен захищається, як може. А щодо жорстокості, то це ви в мені породили такого. Жорстокість породжує жорстокість. Зло — зло, а добро — тільки добро.
— Не породив, а пробудив. Так правильніше сказати. Ковбику не сподобалися ці слова.
— Нам дипломатичні стосунки не варто ускладнювати, — промовив він. — По-моєму, в цьому не зацікавлені ні ви, ні я. Тому ходіть здорові, як казав мій покійний тато, і ревізуйте собі хоч до пенсії. Я вам не заважатиму спокійно спати. Тепер, після знайомства з вами, я й сам почуваю, що сплю значно міцніше і бачу море рожевих снів і сновидінь, чим до вашого приходу я похвалитися не міг…
Коли за Благоуханним зачинилися двері, у Стратона Стратоновича раптом настрій упав, як він казав, нижче нуля. Отже, Нещадим! Але звідки у Нещадима такі дані? Особливо про черевики. Про це знає тільки він і, може…
Історія з черевиками давня. І дуже неприємна. Принаймні Ковбик коли її згадував, то навіть наодинці сам
Із собою червонів. У кожного з нас є така помилка молодості, за яку ми завжди потім червоніємо. Таким ганебним вчинком у його житті (тепер так і сам Ковбик вважав) була ота неприємна історія з черевиками. Але кому ж він про неї розповідав? Хто міг про це знати?.. Ковбик марно ламав собі голову: «Здається ж, нікому… Але звідки про це стало відомо Нещадимові
і Чадюку, а тепер — Благоуханному?» У роті було гірко. Хотілося чогось кислого і хмільного…
А Благоуханний тим часом, залишивши кабінет Ковбика, опустився на перший поверх і, як кажуть фінансисти, не відходячи від каси, завернув до фіндіпошівського буфету. Взяв у Карапєт-старшої пляшку горілки і запевнив буфетницю, що це на трьох.
— А воно мені нада знать і вообще, — відповіла вона. — Хоч на трьох, хоч самі випийте у три прийома.
Мені аби гроші і харчі хороші…
Благоуханний витяг гроші, розплатився і піймав себе на думці, що за останніх три роки він вперше виймає гроші на випивку із своєї кишені.