Перед тим, як їхати до суду, Сідалковський узяв пляшку вже відкоркованого дорогого французького коньяку (колись І я принесла), випив добру склянку. Для чогось заглянув у порожню пляшку і подумав, що віднині цей напій не знадобиться для представниць слабкої статі. «У «Фіндіпоші» грона гніву перестигли. Настає доба великих перемін. Пора гнати крамарів з храму. Ковбику час доглядати сад, а для мене знову запахло кавою, до того ж добре пригорілою…» Він підійшов до дзеркала і накинув петлю на шию.
— А що, коли й справді? — запитав він у свого відображення. — Взяти ось так, зсукати петлю з цього імпортного галстука — і до отого шворня, на якому дзеркало висить… І всі проблеми розв'язані. Хай поплачуть за мною. Першою, мабуть, прийде на могилу моя Капітульська…
— Ще не твоя! — заперечило відображення.
— Пардон, уже моя… Потім, перевалюючись з боку на бік, приповзе, напевне, мадам Карапєт. А за нею Ія. А, може, І я й не прийде. Вона горда! Зате прийде Тамара… Тоді Антонія. Ця стоятиме за хрестами, спочатку обдивиться, чи нікого поблизу немає, а тоді, можливо, й покладе квіточку. Невже не прийде Айстра?
Сідалковський розмріявся.
— Уявляєш, — підморгнув уже п'яненькому своєму двійникові,— мчить у бік кладовища зелено-голубий кортеж автомобілів, зупиняються біля центрального входу, а з них виходять елегантні дами в каракулевих шубах, песцях, норках, уже не молоді, але ще милі й привабливі. І кожна з цих дам-модниць з букетом квітів, кладуть і кладуть їх на мою могилу. На кладовищі біло-біло. А на моїй могилці яскравим вогнем давноминулої любові горять вогненні троянди. Троянди й тюльпани. З напіврозкритими устами-бутонами, наче кличуть: «Сідалковський, прийди!..» А Сідалковський не приходить. Тільки молодо посміхається до них з фаянсової фотокартки пам'ятника… і немов каже: «А чи жив я коли-небудь справжнім життям? Чи був лише отакою застиглою карткою на вітрині фотосалону чи на лицевій стороні пам'ятника з похоронного бюро?»
«Який ти фантазер, Сідалковський», — тверезо подумав він і відійшов од дзеркала. Знову згадав Айстру. Це ж вона так любила казати: «Який ти фантазер, граф! Поцілуй мене, граф… Поцілуй в очі. Жінки люблять, коли їх цілують в очі, бо хочуть, щоб їх завжди пам'ятали, щоб про них завжди думали. Я хочу, щоб ти мене завжди пам'ятав, щоб ти про мене завжди думав. Не цілуй у вушко, граф. Я боюсь оглухнути до тебе!..» — «Де ти, Айстро?»—запитав він у чотирьох стін. Вони мовчали. «Примчала б ти! Плюнув би я на оцю низьку стелю, продав би все в комісійний — і майнули б з тобою на той далекий і загадковий Шпіцберген, подалі від усіх оцих судів, від одруження заради… Європи. Здоров'я є. Копав би те буре вугілля, пив би горілку й любив би тільки тебе одну, Айстро!» — «Там, напевне, на острові більше нікого і не було б!»—подав голос двійник. — «З нею, мабуть, тільки на оголеному острові було б добре, — заперечив йому Сідалковський. — Айстра — як ботанічний сад, куди щоразу приходять різні відвідувачі у будні і вихідні».
Сідалковський ще раз поправив на собі імпортну краватку, ще ні разу не купану у вітчизняній воді з доброю порцією хлорки, накинув на плечі кожушок і вийшов. Підігрітий теплими словами адвоката і гарячим французьким коньяком, Сідалковський помчав у «Фіндіпош», де вже повинні були чекати його свідки: Грак, Мамуня і Панчішка.
Найдовше довелося умовляти Грака.
— Ви, Грак, не прокурор, — говорив Сідалковський. — І я глибоко переконаний, що ніколи й не станете ним. Хоча без зустрічі з прокурором у недалекому майбутньому обійтись не зможете… Саме тому вам чесно й признаюсь… Вам, Грак, а не прокуророві! Мало того, що я Ію цілував, я навіть її пестив…
— Тепер це називається «пестив»?
— Грак, не підкреслюйте своєї невихованості й цинізму. Не намагайтесь списати це на сегеакадемію. Академія в цьому не винна. Гляньте на мене. Я академій не кінчав. А яка європейська вихованість і культура! Це дається великим творцем, а закладається природою в генах, як перфокарти в комп'ютер. Досить натиснути на кнопку — і перфокартка показує, хто є хто! Так от, я її цілував і спочатку, здається, по-справжньому любив… Але коли я уявив свою майбутню тещу — відмовився від любові… Грак, я не хочу вам докоряти минулим. Але повірте, ангельська характеристика, яку на вас складав, коштувала мені кількох безсонних ночей. А зв'язки, які шукав навіть через консульство? — прибрехав Сідалковський. — Не забудьте, Євмене Миколайовичу, цього і будьте мені за свідка. Ви ж у мене вдома бували, але жодного разу ніякої Ії і в очі не бачили! Не бачили ж, Грак? Чесно?
— Чесно, не бачив. Ні Ії, ні іншої зозульки…
— От і все, що від вас на суді вимагається! З Мамунею розмова вийшла дещо інша.
— Вітаю онука Кампанелли і Монтеск'є. Більше не вимагає гасел Стратон Стратонович? Моя вам допомога не потрібна?
Мамуня дивився на нього, широко розкривши очі.
— Ви хоч знаєте, за чиє гасло ви поклали гроші до власної кишені?
— Грошей не було, — щиро признався Мамуня. — А чиє гасло— знаю, о!
— Я вас у плагіаті не звинувачую… Наука вимагає жертв…
— Вам потрібні гроші, о?
— Октавіане! Я думками не торгую! У мене їх стільки, що коли б за кожну думку рупій, я став би новим Терещенком, перемноженим на Бродського… Мені потрібні ви, Ломброзо! Будьте мені за свідка, Октавіане-Август, і я вам цього ніколи не забуду! Фотоапарат брати не треба, — не стримався, щоб іще раз не вколоти Мамуню. — На всі запитання на суді відповідайте: не бачив, не знаю, не чув! У квартирі ж моїй ви були? Жінок там ніяких не зустрічали?
— Не зустрічав, о!
— От і все.
Найлегше було з Панчішкою. На всі слова Сідалковського Масік тільки підморгував і посміхався.
— За чим затримка? Йолі-палі!
Коли вони їхали електричкою і Мамуня ледь помітно показав на якусь вродливу даму, якій, очевидно, було вдвічі більше, ніж Октавіанові (за пудрою й лаком не вгадаєш), Сідалковський прокоментував:
— Ви ще дуже юний, Октавіане-Август, коли вам подобаються жінки вдвічі старші за вас… Вам треба ще проходити курс молодого бійця. Але будьте обережні. Особливо з жінками. Вони в кожному холостякові бачать майбутнього чоловіка.
— Це швидше, о, стосується вас, а не мене, о, — відповів Мамуня, натякаючи чи то на судовий процес Сідалковського, чи на його фізичні дані.
— Ви даремно так думаєте, Октавіане. Не забувайте, що жінки у своєму мисленні, як і наука в несподіваних винаходах, дуже непослідовні. Одного разу вони люблять попа, як каже Стратон Стратонович, а наступного разу попового сина. І взагалі запам'ятайте: жіноче серце — це чоловічий гуртожиток.
Попереду них ішли троє милих дівчаток.
— Дівчатка свіженькі, як огірочки, — кивнув на них Грак.
— Звідки у вас такі алкогольні мотиви, Євмене Миколайовичу? — запитав Сідалковський. — Чи ви помітили отой кабачок? — Сідалковський показав на кафе «Дюймовочка», в якому пили навстоячки і без закуски, якщо не брати до уваги шоколад і цукерки.
Він зиркнув на годинник. До «великого процесу» ще був час, тож вони завернули у приміщення без вивіски значно твердішою ходою, ніж потім звідти вийшли. Зате Сідалковський тепер був сповнений оптимізму й віри в справедливість.
«Життя — не така вже й погана річ, як я думав зранку, зав'язуючи галстук на шиї. Воно — як лотерея: виграшу ніякого, але надія на щось краще завжди є».
Наблизились до суду. З недалекого минулого, точніше, з того часу, коли одружувався на Тамарі, Сідалковський знав, що суд — це те місце, звідки дуже рідко повертаєшся з високо піднятою головою. У цьому приміщенні він теж уже не вперше, і оці стільці з високими спинками навіювали йому неприємні паралелі з процентами, що нараховувались не на його користь.
Від Ії він чекав усього, але тільки не повторного знайомства з судом і адвокатом. Адвокат, хоч він нібито був і найкращий у місті, ніякої симпатії у Сідалковського не викликав. Та й грошей вимагав значно більше, ніж Євграф міг йому дати. А все для чого? Хто-хто, а Сідалковський наперед знав, що такі суди добром не кінчаються, особливо для батьків, а завжди — процентами, що помітно відрізняються від процентів у ощадкасах…
— Хтось же повинен і підтримувати матерів-одиночок! Не все ж повинно лягати на плечі держави, — підбадьорив себе перед свідками Сідалковський і в ту ж мить замовк.
У темному коридорі стояла матуся Карапєт в сірому пальті з чорним, лискучим коміром чорно-бурої лисиці.
— У наш час, — говорила вона, — молодь була зовсім інша…
Яка саме, вона не уточнювала, а може, їй просто не хотілося ворушити в пам'яті давніх спогадів, що свідчили не на її користь. Після цього матуся Карапєт зробила коротенький екскурс (сторінок на десять машинопису через один інтервал) у свою молодість. Розповіла про скромність і сором'язливість тих часів, про те, що в неї за її довге життя (в роках вона цього виміру не подавала) був лише один чоловік, але до цього вона забула додати «офіційний», що надало б її коротенькому романові в спогадах більш правдоподібного забарвлення.
Старушенції, що оточили її, уважно слухали Євдокію Капітонівну: обличчя напружені, а в поглядах світяться вогники неабиякої зацікавленості. Але оскільки Карапєт висловлювалась досить абстрактно про молодь, не ілюструючи її поведінки власними фактами і спостереженнями, вогники зацікавленості поступово згасли і любителі судових засідань дружно посунули до зали, де на них чекало значно більше прикладів і фактів, якими не збагатила їх матуся Карапєт.
Сідалковський теж увійшов до зали. І я вже сиділа тут. Поруч неї стояла висока, дебела жінка, очевидно, адвокат, і давала останні настанови, як абітурієнтці перед іспитом.
— Встати! Суд іде! — гримнув уже знайомий Сідалковському дідок.
— Прошу сідати, — сказала симпатичним контральто суддя. — Свідків прошу залишити залу.
Раптом Сідалковський відчув, що геть протверезів, у голові стало ясно й прозоро. Серце опустилось кудись глибоко вниз, а кров піднялася на таку висоту, що почервоніло, як він здогадався, навіть тім'я. Приречено глянув спочатку на двох засідателів, тоді на обох адвокатів, залу, набиту пенсіонерами, і тільки після цього перевів несміливий погляд на суддю, яка в цих справах, очевидно, з'їла зуби, бо зовсім не посміхалася.
Суддя неквапно перегорнула справу, тоді й собі подивилася на Сідалковського таким поглядом, ніби десь уже з ним зустрічалася, тільки не могла пригадати, де саме.
Як тільки назвали його ім'я й прізвище, Сідалковський підвівся з таким виразом на обличчі, ніби його збиралися не судити, а висувати на нову посаду чи обирати самого в народні судді. Підійшов до трибуни (принаймні він думав, що той предмет, за яким не сиділи, а стояли і давали всілякі свідчення, називається саме так), красиво поклав руки на бічні стойки і завмер у такій вишуканій манері, що в судді у перші хвилини, здавалось, відібрало мову.
Проте суддя хутко згадала, що вона не жінка, а слуга її величності Феміди, і одразу змінила вираз розгубленості й зачарованості на суворість та неприступність. Спочатку ознайомила присутніх зі справою, тоді поцікавилася в Сідалковського, як його прізвище, ім'я та по батькові. Не забула й про вік, роботу, посаду. Потім такі ж запитання поставила до Ії.
А далі перейшли до найнеприємнішого. Всі питання, що ставила йому суддя, зводилися до одного: чи визнаєте себе батьком дитини Надії Карапетян? Сідалковський нагадував в'юна, якого несподівано спіймали на вудку, кинули в каструлю й почали посипати сіллю. Він так нахабно й безсоромно відбріхувався, що суддя не витримувала і опускала очі. Сідалковський розцінив це як переконливість власних доказів, і брехня, що досі трималася певних рамок, несподівано, як повінь, вийшла з берегів. Судді нічого не залишалося, як негайно внести в свої запитання більше конкретності і цим самим спрямувати потік слів у попереднє русло, але з таким розрахунком, щоб він не дуже розмивав береги і залишки совісті Сідалковського.
— Отже, ви вважаєте, що дитина не ваша? — перепитала суддя таким тоном, ніби хотіла довідатися у Сідалковського: «Тоді ж чиє воно?»
— Бачте, — почав Сідалковський, — аби я вмів заглядати в жіночі душі…
— І це ще в нього повертається язик таке говорити?.. — не стрималася Ія.
Суддя строго глянула в її бік і постукала для чогось олівцем по карафці, в яку забули налити води. А може, зумисне не налили, щоб дзвін був кращий.
— Аби я вмів заглядати в жіночі душі значно глибше, — продовжував Сідалковський, — то я точно відповів би. А так не можу взяти на себе сміливості відповісти, бо мій погляд у жіночу душу так само обмежений, як і ваш у даному конкретному випадку…
— А ми ваш погляд спробуємо розширити, — оптимістично пообіцяла суддя.
— Цікаво, за рахунок чого? — нахабно поцікавився він.
Суддя глянула на нього так, що він прочитав у її погляді: «Ти мені подобався, але тільки до цього моменту!» Вона так поспішно почала перегортати справу, що Сідалковському здалося, ніби вона зараз і справді розширить якщо не діапазон його погляду, то зіниці очей неодмінно. Так воно й вийшло. Суддя взяла якийсь папірець (на такій відстані навіть мисливці не могли б сказати, що то за документ) і запитала:
— Отже, ви, Сідалковський, категорично стверджуєте, що з Надією Карапетян не мали ніяких інтимних стосунків, а також не вели ніякого спільного господарства?
Сідалковський насторожився. Спочатку йому хотілося запитати: «Скільки вже можна в одній і тій же ступі воду товкти?» Але від запитань він поки що про всяк випадок відмовився. Надходила критична мить — це Сідалковський відчув, як казав Стратон Стратонович, шостим чуттям. У залі стало тихо, як на морі перед бурею. «Треба зніматися з якоря», — подумав Сідалковський і вперше благально поглянув на адвоката: що ж ти, мовляв, сидиш — гроші любиш, а гвинт заклинило…
Адвокат зрозумів його з напівпогляду й підвівся.
— Я прошу високий суд, — високопарно почав він, — покликати свідків. У мого підсудного…
— Гаразд, — погодилася суддя і поклала папірець, як ніж, на те ж саме місце: мовляв, до цієї зброї поки що не вдаватимемось.
У Сідалковського відлягло від душі. Він не знав, що то за папірець, але якийсь незрозумілий страх передавався від нього і морозив йому не тільки душу, а й п'яти.
Першим із свідків покликали Грака. Очевидно, за алфавітом. Грак ступав самовпевнено по червоній, давно не фарбованій підлозі, розкидаючи ноги в різні боки. Ніс тримав рівно і трохи високо.
— Такий же прохвост, як і цей, — кинула репліку мадам Карапєт.
Суддя знову взялася за олівець. Почалась та сама процедура: прізвище, ім'я, по батькові свідка, рік народження тощо,
— Ви можете, Сідалковський, поки що сісти, — звернула увагу суддя на Євграфа.
— Я вам дуже вдячний за вашу турботу, але дозвольте вам заперечити: сидіти не завжди краще, ніж стояти.
— А вас надовго садити ніхто не збирається, — втішила суддя й повернула голову до Грака:
— Ви знаєте, що за неправильні свідчення, відповідно до статті процесуального кодексу…
Грак поспішно закивав головою і для чогось навіть поворушив вухами.
— Скажіть, ви знаєте добре громадянина Сідалковського?
— Більше, ніж самого себе!
— Ви часто бували у нього вдома?
— Частіше, ніж у себе!
— Чим це пояснити?
— У мене жінка набагато вища за мене… У залі почувся смішок.
— Що, вона виганяє вас із дому?
— Вона непомітно запускає у мене пазурі. Взагалі-то вона через три хвилини про все забуває, а я три дні відходжу. Доводиться переховуватись в Сідалковського.
Посміхнулася і суддя:
— Ви кажете, що вона через три хвилини про все забуває. Для чого ж вам аж три дні? Може, ви туди дівчат водите?
На останнє питання Грак не зреагував.
— Вона-то забуває, а сліди ж на тілі залишаються! Суддя повторила питання.
— Ні-ні, не водимо. Ні дівчат, ні зозульок.
— Що означає «зозульок»?
— То я так, до слова.
— Нам до слова не треба. Відповідайте на всі запитання чітко і ясно. Чи бачили ви у квартирі Сідалковського коли-небудь оцю жінку?
— Ніколи не бачив: ні вдень, ні вночі!
— Може, ви їх зустрічали на роботі, в кафе, в ресторані, у магазині?
— Не зустрічав: ні на роботі, ні в кафе, ні в ресторані, ні в магазині…
— Я ж казала, прохвост! — знову не стрималась мадам Карапєт. — Прохвост побольше, ніж той…
Суддя взялась за олівець.
— Громадянко, ще одна репліка з місця — і я вас попрошу вийти…
Карапєт-старша тільки закопилила губу.
Другим зайшов Панчішка. Він рожево усім посміхався, говорив точно, коротко. Для судді, очевидно, особливого інтересу він не являв.
Мамуня заходив, на всіх озираючись, ніби побоюючись, чи не прикріпили до нього двох патрульних.
— Чи бачили ви предмети жіночого туалету в кімнаті Сідалковського?
— Які предмети? — витріщився Октавіан.
— Предмети жіночого туалету!
— А я не знаю, о, що це таке…
— Шістнадцятка, — долетіло із зали.
Суддя різко повернула голову на звук, але всі роти, як один, були тісно стулені.
— Предмети жіночого туалету, — почала пояснювати суддя, — це панчохи, жіночі трусики, чобітки, спідні сорочки, ліфчики…
— Не бачив!
— Може, вони сушились на мотузку, батареях парового опалення, над кухонною плитою?
— Не сушились, о…
— Лежали жужмом під диваном, на ліжку, на подушці, на килимку?..
— Не лежали, о…
— У мене все. У вас запитання будуть? — звернулась вона спочатку до Іїного адвоката. — У вас? — повернула голову до адвоката Сідалковського. Той заперечливо похитав головою. — У вас? — поцікавилась у позивачки. І я повторила рух адвоката Сідалковського.
Суддя підвелась. Підстрибнув, як заводний, маленький дідок і голосом-дзвіночком крикнув:
— Встати! Суд іде!
Карапєт-молодша вийшла на вулицю з адвокатом, Карапєт-старша, стукнувши фільтром цигарки по коробці, попрямувала напівпереможно в бічне від зали місце, на якому біліла вивіска: «Для тих, хто курить». Сідалковському теж хотілось вийти, але якщо раніше він любив зустрічатися з Карапєтами без свідків, то тепер без свідків просто боявся. Особливо з Карапєт-старшою, яка мала тверду руку не тільки в торгівлі…
— Це ваша мамаша? — вказав Панчішка на Карапєт-старшу.
— Який нахаба! — інтелігентно вигукнула Ія.
— Просто хам, — роздавивши носком чобота цигарку, додала матуся Карапєт. — Це ж усі з однієї контори, і вообще. Теж мені свідєтєлі!
Оскільки матуся Карапєт називала речі своїми іменами, окрім імпортних (ті вимовлялись важко), то докинула на адресу Сідалковського ще кілька слів, яких приємними не назвеш.
— Мені б присудили, доктор, таку зозульку, — сідаючи в трамвай, мовив Грак, — я б ніколи не подавав на касацію. Це ж не зозулька — прима… Чого ти відмовляєшся, доктор? На старість як знайдеш! А що, коли син твій? От підросте, усім «Фіндіпошем» поїдемо дивитися на Сідалковського-молодшого. От сміху буде! Особливо тоді, коли по-французьки балакати почне… Син же аристократа!
Сідалковський не звертав уваги на Грака. Він, як і решта свідків, уже не потрібен йому. Глянув на Мамуню. Той, роззявивши рота, дивився на вродливу жінку таким жадібним поглядом, що їй стало незручно і вона почала вовтузитися на лавці.
— Октавіане! — Сідалковський поклав собі по-джентльменськи врятувати даму. — Октавіане-Август! — повторив він під стукіт коліс електрички.
— Га? Що? О! — ніби щойно побачив Сідалковського чи прокинувся від сну Мамуня.
— У вас ненормальне захоплення. Чому ви такими очима дивитесь на ровесниць своєї мами? Ви або надто молодий, або у вас відхилення від курсу…
Жінка перехопила його погляд і вдячно посміхнулася. Сідалковський зрозумів, що вона не чула його слів, просто зворушена увагою. Євграф обмацав очима її круглі коліна, ледь прикриті шкіряним пальтом, гарні ноги — і поморщився. Одна капронова панчоха зібралася внизу гармошкою і неестетично звисала, як щока Кнюха у хвилину невдачі. «Краще дві зморшки на чолі,— подумав Сідалковський, — ніж одна на панчосі». А тоді повернувся до Мамуні, і запитав:
— Ви що, Октавіане, й справді не знали, що таке предмети жіночого туалету?
— Справді, о…
— То ви, може, жодного разу не цілувалися з жінками?
— Одного разу пробував, о, — щиро признався Мамуня. — Та вона мені сказала: «О, ти й цілуватись не вмієш». А де я міг навчитися, о? Хто мене вчив, о? У школі цього не проходять, о!
— Я вас навчу, Октавіане. Тільки умова: залиште в спокої оту гарну жінку. Вона ж, повторюю, ровесниця вашої мами… А цілуватись нас, моряків, у флоті вчили так. Після вечері, облизавши ложку, йдете десь на верхню чи нижню палубу. Дивитеся, як море грає хвилями, і мрієте. Дивитесь весь час в одну точку. Дивитесь, дивитесь, аж поки не почне різати в очах. І раптом бачите, як з моря, ніби з самого дна морського, виринає русалка. З обличчям вашої коханої. Корабель пливе— І вона пливе паралельно з вами. Ви берете ложку, повертаєте її тильним боком і цілуєте… Цілуєте, цілуєте… І так наловчитесь це робити, що коли зустрінетеся з дівчиною, вона після перших двох десятків поцілунків не витримає і запитає: «Октавіане, а де це ти так здорово навчився цілуватись? Ти, мабуть, бабник, Октавіане?» Це я до того, щоб ви не захоплювалися. Все добре в міру, Октавіане.
— Це точно. Усі зозульки люблять міру, — втрутився в розмову Грак.
Панчішка посміхався, але відчувалося, що він стримується, аби не розреготатися на весь вагон.