— Новий день — нова ера! — мовив сам до себе Ковбик і натис на кнопку, сховану під столом.
На порозі з'явилася Віоріка. Він глянув на її округлий живіт, негарне, в плямах і ластовинні, обличчя й подумав: «Чи вони всі у моїй приймальні вагітніють, чи тільки через одну?»
А власне його обличчя сьогодні випромінювало задоволення й надію.
— А покличте-но мені, Віоріко, Клавдія Миколайовича, а заодно надрукуйте й наказ. Віднині Клавдій Миколайович переводиться з вео заступників у мої заступники. Тільки скажіть, хай папаху з голови зніме. Вона йому не личить…
— Так і сказати? — перепитала Віоріка.
— Ну-ну! Я гадав, ви хоч жарти розумієте. А втім, можете сказати, але від свого імені.
— А вона йому й справді не личить, Стратоне Стратоновичу.
— От бачите! Наші смаки з вашими збігаються. Добре, що ви передчасно завагітніли…
Віоріка пирснула і вискочила з кабінету.
Зайшов Клавдій Миколайович. Набундючено, навіть трохи пихато, ніби чекаючи від Стратона Стратоновича чергової шпильки. Ковбик зміряв його з ніг до голови і теж подумав: «До цієї набундючено-пихатої постаті не вистачає тільки папочки, солідної посади і папахи».
— Ну що ж, Клавдію Миколайовичу, цілуйте ложку. — Після Мамуниних іменин ця фраза у «Фіндіпоші» стала крилатою.
— Монохром! — вибухнув Клавдій Миколайович.
Стратону Стратоновичу з учорашнього вечора несподівано стало жаль Хлівнюка. «А може, воно й не продає тих мімоз? Чого мої тільки не вигадають, їм довіряй… А самі, бач, з ним уже й кавочку попивають, хоч Хлівнюк любить травки і свою Антонію. Мабуть, я трохи переборщив». Він ще раз зміряв Хлівнюка з ніг до голови. «Не таке воно вже й погане. Симпатичний чоловік. Гарні сині очі. Чималенький ніс. Не ніс — реклама».
— Сідайте, монохром, не стовбичте. А втім, встаньте…
— Аут-аут! — вибухнув Клавдій Миколайович. — Азінус азінум…
— Ну-ну! Встаньте і дозвольте мені потиснути вашу руку, Клавдію Миколайовичу…
Двері відчинилися…
— А ось і Віоріка… Надрукували наказ?.. Ну, потисніть ще й ви руку Клавдію Миколайовичу. З посадою заступника вас, дорогий мій!
Хлівнюк, нічого не розуміючи, почав часто й неестетично шморгати носом.
— Ну-ну! — по-батьківськи втішив його Ковбик. — Дайте йому, Віоріко, наказ почитати, а мені на підпис.
Хлівнюк не вірив своїм очам.
— От і все. У цих випадках як би ви сказали: фініта ля комедія?
— Хеппі енд! — уточнив Хлівнюк.
— Ага! Хеппі енд! Ось вам і хеппі енд! Ідіть, працюйте, але папаху все-таки зніміть. Це моє особисте прохання, Клавдію Миколайовичу. Натягнете її вже тоді, коли я на пенсію піду. Вона все-таки вам не пасує. Он і Віоріка каже… Жінка ж… Має смак…
— Не пасує, не пасує,— швидко підтвердила секретарка.
— Я спробую… Поміняю на шапку…
— Поміняйте, поміняйте, — кивнув головою Ковбик.
— Дякую, Стратоне Стратоновичу. Можна йти?
— А чого ж! Ви ж тепер після мене перший чоловік у «Фіндіпоші».
Коли за Хлівнюком і Віорікою зачинилися двері, задоволений Ковбик підійшов до вікна. «Все-таки приємно робити людям добро. Тобі приємно, і їм приємно. Може, тобі навіть більше приємно».
Стратон Стратонович обернувся й попрямував до свого столу з великим кріслом і м'якою домашньою подушечкою.
Раптом погляд його ковзнув по стіні. Над столом, якраз над самісінькою головою, хтось повісив дерев'яного муфлона. Ковбик скривився й подумав: «Хто б це міг? Начебто почерк Панчішки… Це воно на всякі такі фіндіпошівські жарти здатне. Тихоня-мамоня! Невже посмів і з мене покепкувати? А втім, чорт із ним, з цим муфлоном-архаром», — закінчив голосно Стратон Стратонович. За стіл не зайшов, а наблизився до шафи, відчинив дверцята й глянув на себе у дзеркало.
— Старіємо, старіємо, — казав він сам собі.— Он мармиза зовсім зморщилася. Та й рослинність то вицвітає, то облазить… Але ми ще з тобою, Стратоне Стратоновичу, на коні! Ми ще посидимо, покеруємо. Здається, всіх претендентів на оцю папаху, — Ковбик підійшов до сейфа, на якому красувалася його могутня папаха, — заткнули за пояс.
Стратон Стратонович сів на диван і звідти почав розглядати свій дубовий стіл, розмальований під карельську березу. Три телефони, що, наче песики, кожної миті підстрибували й гарчали. Стаканчик з гостро заструганими олівчиками, якими він жодного разу не користувався, старовинна бронзова попільничка з балериною, яку він приніс із дому. Одна нога у неї була піднята так високо, що Ховрашкевич, вивчаючи, на чому вона там тримається, ненароком відбив її. «Гарну мала ніжку, — думав Стратон Стратонович. — А хто ж мені хотів ніжку підставити? Точніше, а хто не хотів? В усіх є грішки. І я не безгрішний. У цьому світі безгрішних нема», — смалив цигарку Ковбик.
Встав, пройшовся по кабінету з кутка в куток. «Мої тепер сидітимуть і не писнуть, — переможно підсмикнув штани Стратон Стратонович. — Хлівнюка на певний час посадою задовольнив. Цей уже в мене ось тут, — поляпав себе по кишені.— На Понюхна у мене Кнюхове досьє,— загнув другого пальця. — Тут, власне, і однієї записочки до Віоріки досить. Благоуханний у мене в сейфі,— згадав Мамунині негативи й загнув третього пальця. — Нещадим тимчасово приспаний… Усім розповідає, що я запрошую його на посаду заступника… Ну-ну! Хай повертається. Я його зустріну з обіймами. Обніму й не випущу. Хіба що тільки дух з нього… А потім скажу: «Де ж це ви, мій дорогенький, так довго були? Ми вас чекали, чекали, але так і не дочекалися…» Хто там ще? Грак? Це не претендент. Та воно, мабуть, ніколи й не було ним. Хіба що на посаду Хлівнюка мітило. Кожен на щось мітить. Таких, щоб на щось не мітили, у природі не існує. Тепер хай бабі дякує, що гроші всучила. Сідалковський? Це претендент — тільки не на моє місце. Той мітить у вищі сфери атмосфери. Хто там ще? Панчішка, Ховрашкевич? Це мої шмарколизи. Певен, не посміють. Я ж їх обох поприсипав. Обом сказав: йтиму — вас на своє місце рекомендуватиму. А там хай вирішують, кого з вас директором ставити, а кого заступником. Здається, повірили. Та й чого б не повірити? Бачили ж цидулу. Писав, кого підготував на своє місце. Може, з рік хтось з них і попрацює. А там розберуться, що без Стратона Стратоновича… Вони ще поплачуть за мною, вони ще лікті покусають! Здається, і все. А тепер…
— А тепер за роботу, товариші! — раптом згадав він улюблену фразу Кнюха…
«Гм! Був ще Кнюх! Як його Сідалковський прозвав? «Людина для галочки»? Краще не скажеш! І випускають же таких у світ без відділу технічного контролю… Що цей проти мене може мати? Анічогісінько! Заяву подав за власним бажанням? Та він і не претендент. Але…»
І тут раптом у Стратона Стратоновича прокинулась інтуїція.
«Першого за своє життя сам звільнив…» — зітхнув Ковбик.
«Першого й останнього», — докінчила за нього інтуїція.
«Чому останнього? — стривожився Ковбик. — Треба буде, то й ще когось звільню. Наприклад, Понюхна». «Не звільниш. Тебе звільнять!» «Кнюх?»—перепитав Стратон Стратонович. «Кнюх!» — підтвердила інтуїція.
«Як же він мене звільнить, хотів би я знати?» — Ковбик силувано посміхнувся.
«А ти згадай «скриню Пандори»!»
«Скриня Пандори» ось у мене в кабінеті,— відповів Ковбик і схаменувся: — Що за чортівня! Розмовляю сам з собою, ніби й справді в ту інтуїцію вірю…»
«А ти що, вже не віриш? Ще ж зовсім недавно казав, — нагадала йому інтуїція внутрішнім голосом Ковбика, — що інтуїція — не жінка, вона мене ніколи не зраджує…»
«Ну припустимо! — Ковбик не знав, куди подіти цигарку. — Хоча б ще хтось на роботу прийшов. Де вони всі? Поперепивалися, мабуть, учора в Мамуні. Дорвалися, зраділи, що Ковбик поїхав…»
«А ти не відхиляйся. Не відхиляйся від основної лінії, як Ховрашкевич, — нагадала про себе інтуїція. — Заглянь у «скриню Пандори». На тебе досьє там є?»
«Ай справді! — погодився Ковбик. — Цікаво, яке там на мене досьє?»
Він швидко витяг ключа і почав ритися в зелених, акуратно складених Кнюхом течках. Тут були досьє майже на всіх. За алфавітом: Бубон, Грак, Кухлик, Панчішка, Понюхно, Сідалковський, Хлівнюк, Ховрашкевич… «А де ж це я? Я ж повинен бути одразу після Кухлика. Ні, перед Кухликом, Ковбик, а тоді Кухлик…»
На чолі у Ковбика виступив піт.
«От бачиш! — мовила інтуїція й відвернулась. — Тепер сам мисли…»
«Сам же й винен. Ляпнув язиком: «Моє досьє можете забрати собі, Кнюх, на згадку. Я його краще за вас знаю». А воно й забрало. А що в тому досьє? А може, там уже фотокопії на Благоуханного? Може, він до тих фотокопій і свої коментарі додав? Не він, так Нещадим або Чадюк. Тепер вони всі злигаються. Який мене біс тягнув за язика? «Раджу подати заяву, Кнюх, за власним бажанням…» Для чого було ворожий табір зайвим супротивником зміцнювати?.. Може, повернути? Повернути— і негайно! Скажу, що пожартував. Перевіряв. Зрештою, скажу, що помилився. Он більші люди помиляються, а я що? Тільки директор «Фіндіпошу». Скажу: без вас, Кириле Гавриловичу, «Фіндіпош»—не «Фіндіпош». Поки ви були — дисципліна була. Вас нема — дисципліни нема… Пошлю за ним Хлівнюка. Як прийде, скажу: «Згадайте, Кириле Гавриловичу, як ми торік з вами у Крим їздили. Кого я взяв? Насамперед вас. Ну, ще Масіка. Хоч, ви пам'ятаєте, Масіка Панчішку я ледь з вокзалу не вигнав. Він же тоді взяв квитки у вагон номер тринадцять на тринадцяте число… («На дванадцяте не було, Страт Стратич!» — «Масік, — пам'ятає, глянув тоді на Панчішку Стратон Стратонович. — Ви знаєте, що на флоті тринадцятого числа жоден корабель не виходить у море? Он у Сідалковського запитайте. Він без року цілий тиждень на флоті служив, за що й вигнали. А ви свого директора хочете посадити тринадцятого числа у вагон номер тринадцять. Ще й, мабуть, на тринадцяте місце. А залізниця — це вам не море. Рятівного кола тут вам ніхто не кине! І шлюпкою не підпливе…») А тоді ми з вами, Кириле Гавриловичу, здали квитки, поїхали в аеропорт — і через кілька годин приземлились у Криму. Були ви, був Панчішка… Ну, взяв ще й того Ховрашкевича. Не міг не взяти. Воно ж ідею подало… Та й усе молилося: «А хто вам, Стратоне Стратоновичу, вранці пивка принесе? За цигарками збігає? Масік не збігає. Він ще спатиме». Словом, умовило воно мене. Взяв, аби тільки вас, Кириле Гавриловичу, таку поважну людину, по кіосках не посилати, аби не перегрілися в чергах під тими кримськими сонцями…»
«А чого це ти перед ним так запобігаєш? — прокинулась інтуїція й спитала ущипливо: — Невже й справді боїшся? Кнюха боїшся? Аж дивно! Чого б ото я боявся? Чи теж чує кицька, чиє сало з'їла?»
«Чує, чує!» — перекривив інтуїцію Стратон Стратонович і сів за стіл.
Розгорнув газету, став читати, але нічого не розумів. Слова читав, а про що вони — не усвідомлював. Думки зосередились на золотому пляжі у Феодосії…
Ховрашкевич носив сухий пісочок під ноги Стратона Стратоновича, Панчішка пробував температуру води, Кнюх бігав дивитися, що пишуть на дошці місцеві синоптики, котрі щогодини виводили крейдою температуру води, піску й повітря.
— І ви вірите отій дошці? — перепитував Стратон Стратонович. — Боюсь, що ця температура вимірювалася ще в червні, а зараз уже серпень.
— То я вчора сам особисто бачив, — перебив його Ховрашкевич. — Йшла одна жіночка. Така худенька, у білому халатику…
— Наопашки? — перепитав Стратон Стратонович.
— Як наопашки? — розгубився Ховрашкевич.
— А отак! — показав Стратон Стратонович на свій живіт. — Як немовля, в одній льолі. Або як шлейки на голе тіло.
— То я вам скажу… до чого тут льоля? Я кажу про крейду. Вона несла крейду й писала нею на отій дошці, поглядаючи на термометр.
— На який термометр? Хто на сонці на термометр поглядає? То вона писала не від термометра, а від ліхтаря. Аби ви не стовбичили на пляжі, а швидше лізли у воду, якщо ви вже за це гроші заплатили…
Тут Стратон Стратонович прикусив язика, бо гроші ж заплатив «Фіндіпош». Їздили ж вивчати попит на шапки у Криму: Феодосії, Ялті, Алупці, Алушті… Подумав ще тоді: «І я, старий дурень, клюнув на цю дику пропозицію Ховрашкевича й Панчішки».
— А то тут своя логіка. То нам, соціологам, цікаво і це знати: чи носять шапки жителі півдня, чи ні? — доводив Михайло Танасович.
— Тут логіка проста: чотири чоловіки у відрядженні в серпні на Кримському півострові вивчають попит на шапки. Нема на вас Благоуханного!
Тоді він посилав Кнюха ще й у воду. Ні, таки Ховрашкевича. Точно Ховрашкевича.
— Ану, Михалку, зміряйте-но температуру. Та власним тілом. Ну як?
— То я вам скажу, можна купатися…
— А що ви скажете, Масік?
— А я вам не раджу, Страт Стратич.
— Я так і знав, Ховрашкевич. Відколи до нас прибув Хлівнюк, ви все думаєте, що він ото стане директором «Фіндіпошу».
«Здається, я тоді проти Кнюха нічого не мав. Але все це він міг занотувати… Що ж іще міг зібрати про мене Кнюх?» — Стратон Стратонович задумався.
До приймальні хтось зайшов. Стратон Стратонович аж вискочив на поріг.
— Ви? — здивувався він, побачивши Віоріку.
— Я? — аж злякалася Віоріка, глянувши на Ковбика. — Що з вами, Стратоне Стратоновичу? Ви так поблідли!
— Хто це мені цього архара почепив над головою? — замість відповіді запитав Стратон Стратонович.
— Кнюх! — спокійно відповіла вона, знімаючи з себе сіре пальто з пишним коміром лами. — То я для вас цигарки бігала брати.
— Як Кнюх? — аж присів Стратон Стратонович.
— Вчора увечері, як ви до Мамуні поїхали, зайшов він сюди, — взялася за гребінець Віоріка. — Зайшов і каже: «Я знаю, Стратон Стратонович на іменини до Октавіана поїхав… Я його щойно зустрів, але він не хотів уже повертатися. Боявся, невдача буде. Сказав, там, мовляв, ще сидить Віоріка, то ви їй передайте… Я знаю, незабаром у Стратона Стратоновича ювілей. Я, на жаль, не зможу на ювілеї побути. Їду в Крим. А оце мій сувенір на його день народження. Я знаю, Стратон Стратонович дуже муфлонів любить. Я йому дістав муфлона. Гадаю, він пасуватиме до баранівського погруддя. Повісьте у нього над головою. Так він просив». Я так і вчинила. А потім ще раз підкреслив: «Це мій сюрприз йому, таким чином!» — закінчила розповідь Віоріка, розчісуючи своє невизначеного кольору волосся. — Я щось зробила не так, Стратоне Стратоновичу? Він такий серйозний чоловік. Ніколи до мене не залицявся…
— Куди вже до вас залицятися, як ви з ікрою, — по-рибацьки кинув Ковбик. А подумки додав: «У дівки в голові зовсім лою нема. А втім, що вона поганого зробила? Ото що тільки повісила…»
Стратон Стратонович опустився на стілець, як простий відвідувач, навпроти Віоріки і почав дивитися на неї так, ніби вперше побачив її у своїй приймальні.
— Що ви мене так розглядаєте? — розгубилася Віоріка й швиденько витягла люстерко. — Чому ви не йдете до себе в кабінет?
Раптом загарчав телефон. Стратон Стратонович хотів було сказати своє звичне: «Мене нема», та тільки махнув рукою. Мовляв, що буде, те й буде.
Він узяв трубку і навіть не почув, як Віоріка шепотіла йому, затуливши мембрану.
— З управління, з відділу кадрів. Микола Юхимович.
— Слухаю вас, — пригніченим голосом мовив Стратон Стратонович. — А, це ви, Миколо Юхимовичу? Радий чути ваш голос. Що? Балаган? Який балаган? То все вигадки! Претенденти не можуть заспокоїтися. Ведмідь ще живий, а вони шкуру… Погруддя? Погруддя не моє, Миколо Юхимовичу, — Демокріта! Думаємо цілу алею заготовити: Платона, Арістотеля, Ломброзо… Не зрозумів. Де моє стоятиме? Чому поміж них? То не моє… Державні кошти? Так! Але… То не я… Погруддя схоже на мене? Воно схоже на Демокріта. Демокріт схожий на мене? Ви, як завжди, Миколо Юхимовичу, жартуєте… За це я вас і люблю… Благоуханний?! А що Благоуханний? Так, Едуард Кайтанович… Пам'ятаю. Чудовий ревізор. Об'єктивний! Ну, слабкість у чоловіка. Трішечки випив. Ревізія співпала з його днем народження… Не почув! Не почув, кажу, Миколо Юхимовичу… Я зараз перейду на свій телефон… Так, з приймальні… Та ні, вже давно на роботі… Я за цигарками вибігав… Секретарка?.. Такого не допускаю… Сам бігаю… Тікаю, так би мовити, від старості…
Ковбик витер піт з чола: «Ні, таки інтуїція мене ніколи не зраджувала…» Він зачинився у кабінеті й знов схопив трубку.
— Вас викликає до себе Валентин Григорович, — прошипіла мембрана.
Ковбику спочатку здалося, що це його інтуїція говорить.
— Я не почув… Що ви сказали, Миколо Юхимовичу?
— Вас викликає Валентин Григорович, — повторив Микола Юхимович — Тепер ви чуєте?
— Добре чую! А з якого питання? Може, свого заступника послати, Хлівнюка? Я сьогодні якраз на нього наказ видав… Перевів з вео…
— Вас особисто викликають.
— Але…
— Що «але»?
— Це не дуже доречно, Миколо Юхимовичу.
— Чому «не дуже доречно»?
— Хворий я, Миколо Юхимовичу. Поясніть ви там йому. Вам же ближче. Погано почуваю себе. Серце перебої дає. Голова трі… розривається. Оце зараз з вами розмовляю й стою. Сісти не можу. У спині штрикає,— Ковбик і справді стояв. Це він завжди робив, коли говорив по телефону із старшими за себе. Не за роками — за посадою. Про цю його звичку знали навіть угорі.
— Мабуть, перебрали? У вас же там, кажуть, як не замочування премій, то обмивання прогресивки. Або споювання ревізорів… Як не іменини, то звіздини…
— Наклеп усе це… Наговір… Усі вони мені заздрять… Кожний з них, я вам, як братові, Миколо Юхимовичу, признаюсь, мітить на мою папаху…
— До речі, а що це у вас за папаха? Генерала вдаєте з себе? Це ще для чого?
— Наговорили! І про це доповіли. Сама мерзота працює…
— Що ж у вас — жодної порядної людини у «Фіндіпоші» нема?
— Чому ж, Миколо Юхимовичу…
— Окрім вас, звичайно…
— Є гарні… люди. Працівники чудові… Ну, наприклад, Клавдій Миколайович Хлівнюк… Перспективний учений Михайло Ховрашкевич… Подає чималі надії Масі… Георг Панчішка… Сідалковський… Жаль тільки, що Сідалковський залишає нас… Але ми його, можна сказати, виховали, виростили… Тепер забирають вище…
Микола Юхимович ніби не слухав Стратона Стратоновича, бо продовжував своєї:
— От, от… Тут якраз днями заходили до нас Ховрашкевич з Панчішкою. Так вони, між іншим, усе підтвердили…
— Що підтвердили?
— Те, про що написав нам Кнюх… Документи представив. Щоправда, копії, але…
Стратон Стратонович відчув, як ноги поступово стають ватяними і важкими, ніби поміж вати хтось ще наливає холодного олова. Він спочатку уявив Кнюха, а тоді уже своїх блюдолизів Ховрашкевича й Панчішку, як вони там усе те підтверджували… «То погруддя ніби й Стратона Стратоновича, але насправді то не Ковбик, то Демокріт. Ми так те погруддя й думаємо поставити у коридорі і підписати: Ковбик… Вибачте, Демокріт, а мати на увазі Ковбика. Вони, знаєте, так між собою схожі… особливо, коли дивитися на погруддя. І не відрізниш, де Ковбик, а де Демокріт…» Стратон Стратонович аж очі заплющив…
— Чого ви там мовчите? — почув він десь далеко голос Миколи Юхимовича. — Заснули, чи що?
— О божечки-божечки, — раптом завив Ковбик, відклавши трубку набік.
А мембрана тим часом дивовижним голосом гнома, ніби десь із попільнички, кричала:
— Алло-о! Алло-о!
— Наче уві сні! — мовив до себе Ковбик і приклав трубку до вуха.
— Алло-о! Алло-о! — гукав його Микола Юхимович.
— Слухаю вас, Миколо Юхимовичу, — перейшов на шепіт Стратон Стратонович.
— А чого ви так довго мовчали? Воду пили?
— Валідол ковтав, Миколо Юхимовичу. Серце у мене, — ще тихіше мовив Ковбик. — Раптом так схопило… Ви собі й уявити не можете… Ніби обценьками… З обох боків… Аж дихання сперло… Вас чую, а сказати нічого не можу…
— І це у вас часто отак?
— Та час від часу прихоплює…
— Мабуть, чимало вживаєте?
— Що вам бог дав, Миколо Юхимовичу, — останнім часом Ковбик чомусь згадував господа-бога, але в дещо іншій редакції, ніж, скажімо, Кнюх. — Уже два роки, як і в рот не беру. Хіба що ягід час іменин чи зустрічі Нового року якусь маленьку чарочку пригублю…
— Ну, іменини, я чув, у вас там часто бувають…
— Не про ці іменини мова, Миколо Юхимовичу, не про ці… Я про свої кажу. А мої, як і ваші, раз на рік.
— От ви кажете про іменини. Саме з цього питання й приходили днями до нас Ховрашкевич із Панчішкою. Вони й розповіли про оте погруддя до вашого шістдесятиріччя. Ховрашкевич тут хвалився, що то ніби його ідея. Словом, тут вони обидва з нами радилися, як краще провести вас, Стратоне Стратоновичу…
Ковбик при цих словах зовсім похолов…
— Ми хотіли до вашого ювілею, — вів далі Микола Юхимович, — представити вас до нагороди… Але ваші товариші виявили гарну ініціативу. Гадаю, оте погруддя й стане вам нагородою… А поки що вас кличе Валентин Григорович. Одразу ж після обіду й заїдьте… з Валентином Григоровичем, ви знаєте, краще на повний шлунок розмовляти…
— Не зможу… Ви чуєте мене, Миколо Юхимовичу? — голосом Грака благав Стратон Стратонович… — Я… я… серйозно захворів… Хай трохи пізніше.
Ковбик важко опустився у крісло. Воно здалося йому твердим і якимсь чужим. Встав, оглянув його. «Я так і думав, — відзначив про себе Стратон Стратонович, — подушечка на долівку впала. Це вже погана прикмета… Життя — як ніч і день. Сьогодні світло, а завтра темно. Не життя, а фіндіпошівський паркан: одна дошка чорна, друга — біла. Боровся з одними, а інших на грудях, як паразитів, пригрівав. Услужили. Дочекався Стратон Стратонович дяки. А від кого? Від оцих ледацюг. А я ж їх підтримував! Більше десятка літ за державний рахунок жили й нічого не робили… Ох і роботка була! Де б собі таку роботу знайти?»
А тепер ось Валентин Григорович чекає… Ковбик знав, що Валентин Григорович викликає підлеглих до себе тільки двічі: перший раз, коли призначає на посаду, другий — коли звільняє з цієї посади. Для Ковбика це був другий виклик…
Валентин Григорович належав до ідеальних людей — не мав жодної вади. Якщо й водився за ним якийсь грішок, то тільки той, що він дуже любив себе, своїх найближчих і мав такий лімітований запас тієї любові, що на інших її просто не вистачало.
Мозок Стратона Стратоновича після несподіваного дзвінка Миколи Юхимовича запрацював інтенсивніше за найдосконаліший комп'ютер. Але куди його думки не потикалися — всюди їх зупиняла твердь черепної коробки. Він шукав виходу, а його не було. Усі перебрані рятівні варіанти мали той недолік, що стояли на піску, котрий розповзався під всякою будовою.
Ковбик раптом схопився за соломинку, хоч знав, що вона рятувальне коло замінити не зможе.
— Лікарня, лікарня, — тривожно вистукував пульс у його скронях. — Може, місяць протягну. А якщо півтора, то і ювілей у лікарні зустріти можна. А там…
Він вирішив негайно лягти в лікарню з інфарктом лівого шлуночка. Сам собі поставив діагноз, бо десь уже чув про таку хворобу. Казали йому, що вона майже не розпізнається лікарями. Від кого він це чув — уже й не пригадує. Зате знав: якщо на цю хворобу захворіти — можна вижити. Тільки при абсолютному спокоєві й тиші. Без грому, без телефонних дзвінків, без викликів… «Адже ніщо так не вкорочує життя, як виклики до Валентина Григоровича через проміжну інстанцію — Миколу Юхимовича», — по-філософськи думав він.
Спочатку Стратон Стратонович покликав Антошу і помчав з ним додому, а вже звідти — викликав карету «швидкої допомоги». Носії білих халатів з маленькими червоними хрестиками на нагрудних кишеньках після двох-трьох контрольних перевірок дійшли висновку, що їхній діагноз різко не співпадає з тим, що його поставив Ковбику нібито дільничний лікар. Карета була подана вчасно, але екіпаж її після цього не збільшився ні на жодного чоловіка. Госпіталізувати Ковбика лікарі «швидкої» категорично відмовилися. Навіть після тих песимістичних прогнозів і наслідків, які так пристрастно змальовував перед ними Стратон Стратонович.
— Нічого з вами не трапиться. Принаймні по лінії серця вам нічого не загрожує. У вас серце — як у молодого оленя, — втішив один з них і, склавши свій саквояж, вийшов за поріг.
За порогом особняка Стратона Стратоновича вирувало життя, а в кімнаті Ковбика летіли аж під стелю лайки. Такі солоні, як ропа, і такі соковиті, як перестиглі квашені кавуни взимку.
— Ось тобі й хеппі енд! — процитував він Хлівнюка. — Тепер цілуй ложку, Стратоне Стратоновичу. А все через цього фіндіпошівського герострата — Ховрашкевича, — проказав Ковбик і важко опустився на тахту.