Розтрощивши на могутніх грудях кригу, розбурханий ранньою весною, плинув унизу, під ногами Сідалковського, древній і, як ще здавалося, незалежний та відчайдушний Славутич, закутий у бетон, залізо і граніт. Але тут, перед Володимирською гіркою, з якої на нього дивилися віки, плив широко і привільно, ніби показував свою парубоцьку силу й шаленство, яких уже давно не було.
Сідалковський же навпаки: тільки тепер, тільки зараз, коли зачинилися двері після останнього судового процесу, відчув себе вільним і незалежним — від «Фіндіпошу», від мадам Карапєт та її незабутніх доньок.
Тільки тепер, тільки зараз він відчув, що під його ногами не палуба, котра вічно хитається, навіть у штиль, а земля. Тверда земля. Ні, не земля… Сідалковському раптом здалося, що під його ноги хтось невидимий підсовує залізобетонну плиту. Він навіть подивився собі під ноги. Так і є. Він твердо, неначе пам'ятник, стояв на могутньому п'єдесталі з плит на найвищій точці Володимирської гірки…
Завтра Сідалковський уперше переступає поріг у вищий світ. Власне, не один поріг, а одразу два. Один поріг — це той, через який він мріяв переступити все життя, але боявся в цьому признатися навіть сам собі. А другий?.. Другий — то поріг загсу.
— Ядвіга Капітульська — то і є моє вікно в Європу, — наслідуючи її стиль, мовив він. — Жерех — то є перепустка у вищий світ!
«А чи є десь той вищий світ? І як ти його уявляєш, Сідалковський?» — питав він сам себе, але відповіді не знаходив.
Він стояв гордо і безтурботно, як юнак після одержання атестата зрілості. Тепер навіть несамовитий і по-юнацькому задерикуватий Дніпро-Славута принишк, помітивши на горі Сідалковського, і тихо, ніяково покотив свої води в далеке й синє море. Так він робив торік, тисячу років тому, а, може, й мільйон…
Сідалковський підставив своє обличчя вітрові, уявним солоним бризкам моря, яких тут ніколи не було, і, не спускаючи свого замріяного погляду з крижаних, як розірвані чорно-білі фотокартки, дніпрових хвиль, мовчав.
— Життя зіткане з протиріч, — промовив нарешті вголос Сідалковський, — з припливів і відпливів, із штормів і штилів, з сьогодні й учора.
Так, з сьогодні й учора. Бо сьогодні вже зовсім не те, що було вчора. Хоч і сьогоднішній день Сідалковського почався, як завжди, з ранку.
— А ранок почався з невдач. А якщо вірити народові,— філософствував він, — то одна біда не ходить. За нею ще ходить група…
Яка саме група, він не уточнив.
Сідалковський одержав листа. Тільки розірвав конверт— одразу ж пізнав круглий дівочий почерк з гарними вензеликами окремих літер. Так писала тільки Айстра, його мила «Школярочка». «Моя», — думав завжди він і завжди помилявся. Він нашвидкуруч пробіг кілька перших рядків, котрі його менш за все цікавили. У скронях вистукувало: «Звідки? Із Землі Франца-Йосифа, Нової Землі чи Вогненної? Господи, як вона полюбляє мандри. Мандри і ресторанних музик… Що за дивовижна особа…»
Айстра писала з Тинди.
— Тинди-ринди, коржі з маком, — проспівав на новий лад пісеньку свого дитинства Сідалковський.
«Вибач, графъ, — так і писала з твердим знаком на кінці.— Але я того вечора зустріла, як думала, справжню людину. Композитор, віртуоз…»
— Композитор Берліоз із ресторану «Дубки», — прокоментував Сідалковський.
«Але я помилилася…»
Сідалковський далі не читав. Далі й так ясно: незабаром приїде. Він розшматував листа на дрібні клаптики та й розвіяв, як і пам'ять про Айстру, на вітрі. Білі, крейдяного паперу клаптики, підхоплені випадковим вітром, повільно закрутилися у прощальному танці, байдуже влягалися між кущів на залежі торішнього посірілого снігу.
Підійшла Ядвіга. Він обійняв її ніжно за плечі, поцілував у холодну, але свіжу, як суничка, щічку і, посміхаючись, сказав:
— Ти сьогодні краща, ніж була вчора. А завтра будеш краща, ніж була сьогодні.
Вона пригорнулася до нього, поглянула вниз. По Дніпру пливли перші самохідні баржі, навантажені коксом, камінням, і ламали, наче криголами, крихку й трохи жовтувату, як цукор у склянці чаю, кригу.
Сідалковський заплющив очі — уявив кортеж елегантних автомашин, що прямують до загсу. Але не до нашого загсу — до варшавського. Він поклав собі саме там розписатися з Ядвігою. Залишилися тільки дрібниці: з'ясувати, чи можливо це. Але то пусте, його мрія випереджала реальність… Кортеж повільно котився Маршалковською вулицею польської столиці, далі проспектами та майданами, повз парки й сквери. Сідалковський сидів у відкритому авто, і йому мило посміхалися варшав'янки, кидали до автомашини квіти…
Згадався останній фіндіпошівський день. Власне, вечір. Того пізнього лютневого вечора розкисло. Фіндіпошівські термометри показували плюси, але різні: один плюс п'ять, другий плюс сім. Йосип Блаженний стояв простоволосий перед фасадом «Фіндіпошу» і, задерши голову, кивав на фіндіпошівський знаменитий шпиль:
— Здрастуйте, пожалуста!
Перехожі зупинялися. Спочатку дивилися на нове фіндіпошівське гасло, а тоді вже на Йосипову шапку, що крутилася, як флюгер, на самісінькому вершечку.
— Самі купили, самі й зняли, — осудливо похитав головою перехожий.
— Це не вопрос, — мовив дядя Філя, мало не зранку підловлюючи тут Євмена Грака, котрий, як завжди, запізнювався на роботу і ніколи нікому не віддавав боргів.
Стратон Стратонович востаннє критичним поглядом зміряв свій улюблений кабінет і взявся за опудала, які збирався вивезти додому. Опудала їжака, ондатри, крячки, банькатої сови та ще два естампи — вепра і знаменитого муфлона.
Антоша, розлігшись на дивані, зверхньо дивився на Ковбика і пускав дим у вічі.
— Як ви думаєте, Антошо, чому я посміхаюся?
— Бо весело! — спокійно відповів той.
— Не тому, що весело, — скривився Стратон Стратонович, — а тому, що радісно. Бо не тільки ти потрапив під скорочення штатів. А й весь твій «Фіндіпош». Разом з усіма його претендентами на папаху. Я сміюся, бо вони ще радіють! А радіють вони тому, що ще нічого не знають. Така філософія, Антошо! Зрозумів?
Антоша заперечливо кивнув і сказав:
— Від цього у мене болить голова.
Зв'язавши в одну купу опудала, набиті сіном, Стратон Стратонович підійшов до вікна, поглянув униз і нерішуче підсмикнув штани.
— Що то за натовп?
— Ваші розважаються, — спокійно відповів Антоша.
— Ваші, ваші… Були наші, тепер ваші! — огризнувся Ковбик і вийшов у приймальню.
На кріслі сиділа перша секретарка «Фіндіпошу» Маргарита Ізотівна Дульченко й клювала стіл своїм довгим носом.
— Ви що — сюди досипати приходите? — перебив її дрімоту Ковбик.
— Прийшла до вас, Стратоне Стратоновичу. На роботу проситися…
— Оце звечора?
— А коли ж? Я вдень на службі.
— А там вам що — не до шмиги?
— Там був балаган, Стратоне Стратоновичу. Тепер установу закривають, як непотріб.
— А тут вертеп. І «Фіндіпош» ліквідовують, як автодоїлку для цапа, — в тон їй відповів Ковбик.
Дульченко мовчала.
— То ж бо й воно, — кинув Ковбик і, навіть не попрощавшись, поплентався слідом за Антошею.
Той ішов попереду і ніс схрещені однією мотузкою опудала. «Волга» стояла біля самого під'їзду з піднятим капотом багажника. Антоша недбало кинув ношу на дно його і, хряснувши дверцятами, сів за кермо.
— Ти б міг акуратніше, — дорікнув йому Ковбик і глянув на фіндіпошівські вікна, до яких поприлипали цікаві пики його вчорашніх підлеглих.
— Тепер їм уже все одно.
— Ти про кого? — не зрозумів Стратон Стратонович.
— Про тих і про других!
— Ти мені ці прислів'я кинь! — розгнівався Стратон Стратонович. — Краще скажи, для чого вони у цього нещасного шапку зняли?
— Самі купили, самі й зняли. Розважаються! Сказали, — Антоша поглянув на голову Стратона Стратоновича, — що тепер шапка не модна. Йосипові папаху збираються купити.
Антоша вирулював автомобіль. «Волга», як качка з шротом, перевалилася через бордюр, два рази чмихнула і зупинилася. Якраз так, аби Ковбик з кабіни міг побачити і гасло, і шпиль, і шапку Йосипа Блаженного на тому шпилі.
— Ух, гидомири! Бухгалтера! З нудьги мухи дохнуть, а ці живуть. Все ще жартують! Не надовго їм цієї приволії залишилося… Ну й роботку знайшли! Де б собі таку роботу знайти?!. Поїхали, чого став?
— Став, щоб побачили. А спішите, так поїхали.
— Ти мені краще скажи, хто це вчудив? Тільки чесно. Ховрашкевич, Панчішка, Грак?..
— Якщо чесно, то не знаю, — відповів Антоша і натис на акселератор з такою силою, що дядя Філя, який хотів задати один-єдиний «вопрос» Стратону Стратоновичу, раптом відскочив убік і з переляку сів у калюжу.
— А це вже напрасно, — похитав головою маклер. — Принаймні так кажуть в Одесі…
Вранці наступного дня «Фіндіпош» разом зі своїми співучими сходами, адміралтейським шпилем і знаменитим гаслом палав, як смолоскип. Кажуть, хтось із натовпу порадив Йосипу Блаженному підпалити будинок. Мовляв, шпиль підгорить, а шапка тоді впаде на землю. Чи правда все це, чи вигадка — важко сказати. Бо були й такі, що запевняли, ніби хтось із фіндіпошівських курців кинув недокурок у сіно, яким колись годували ондатр. Та як би там не було, знаменитий «Фіндіпош» згорів, навіть не дочекавшись наказу про реорганізацію…
Сідалковського у ті дні не цікавила доля «Фіндіпошу». Він знав, що вона безперспективна. Принаймні для нього. Тепер його цікавила лише власна доля і власна перспектива, яка ще вчора так чітко й струнко вимальовувалася і лягала в одну пряму лінію й бачилась рожевою та омріяною.
Сідалковський стояв на найвищій точці Володимирської гірки, і світ здавався йому малим та покірним. Він лежав біля його ніг, як відданий пес, тихо скавулів і лащився.
— Головне В житті — це впіймати птаха щастя, не спіймавши облизня, — притис він до своїх грудей Ядвігу Капітульську.
Та вдячно йому посміхалася, щось шепотіла на вухо, але Сідалковський того не почув.
Йому раптом здалося, що його гарну, ще не зігнуту ні часом, ні тягарем життя спину хтось безцеремонно просвердлює нахабнуватим поглядом. Сідалковський оглянувся і здригнувся. Ця дрож передалася і Ядвізі. Вона теж повернула свою голівку, обрамлену білою, у великих червоних квітках хусткою, й здивувалась. Поруч стояла якась жінка, спокійно їла морозиво і не спускала з них очей. Це була мадам Карапєт. Сідалковський, прийнявши свою улюблену позу, що надавала йому безпосередності та привабливості, сказав:
— Бонжур, мадам! — Елегантно вклонившись Ядвізі, попросив пробачення і додав: — Я на айн мінута, Ядвіго!
— Покидьок, — виплюнула морозиво матуся Карапєт. — Чергову дівку пригріваєш?
— Євдокіє Капітонівно, — спробував посміхнутися Сідалковський, відчувши, як з-під його ніг вислизає земля.
— Я тобі не Євдокія Капітонівна, паразит! Не підходь, бо кричати буду!.. Знову шукаєш легковажних і довірливих? Покидьок, зараза і вообще негодяй. Ще одну намагаєшся обдурити? Батько двох дітей!..
— Будьте справедливі, як суд! — лагідно мовив Сідалковський.
— Як суд?! Який суд?.. Той, що ти купив?!
— Хто то є? — розгубилась Ядвіга, помітивши, що навколо них уже почали збиратися цікаві.
— А він тобі скаже? Ти мене, доню, спитай. Я тобі відповім. Це мій зятьок. А я його теща, хоч мені в цьому й стидно признатися.
— Євграф! — Капітульська підійшла ближче. — Що то є?
Сідалковський у відповідь тільки постукав підошвою черевика по бруківці, ніби хотів пересвідчитися, чи вона там ще лежить. Крити не було чим. Козирі щезли, як світлий горизонт майбутнього на такому далекому і щойно такому близькому обрії.
— Мовчиш?! Здачі нічим давать? Паразит, негодяй і вообще проходимець!
— Мадам, — спрепенувся Сідалковський і зробив рішучий крок уперед.
«Йду ва-банк!» — промайнуло в голові. Карапєт відчула в його погляді загрозу і боязко відступила.
— Не підходь, бо кричати буду! Не підходь, паразит!
— Мадам, — повторив Сідалковський.
— Я тобі не мадам! Я уже твоя мамаша. Може, ти ще й не знаєш цього…
Він побілів, і його обличчя враз набрало блідого аристократичного вигляду.
— Ви прийшли сюди мені про це особисто повідомити? Але ви помилилися адресою: це не Бессарабка, мадам. Це Володимирська гірка.
— Обласний суд — не районний, — примружила очі матуся Карапєт. — Сьогодні тобі встановили батьківство і присудили аліменти! — Вона повернулася до Капітульської:— А тобі, певне, казав, що нежонатий… Чи не так?
Капітульська похитнулась, відступила назад, ніби хотіла востаннє зазирнути у його такі лагідні й такі безневинні очі.
— Таке се ля ві,— знизав плечима Сідалковський. — Спочатку впіймав птаха, а тепер — облизня.
— Ти є негідник, — тихо мовила Ядвіга. — Справжній негідник! Ось чому ти так поспішав до Варшави!
— До Ліверпуля, Ядзю, до Ліверпуля!
— Ти є оббріхувач. То я зрозуміла ще у Вапнярці, коли ти вночі, як крадій, міняв табличку на могилі матері. То я все зрозуміла ще тоді, але… але… хотілося вірити, що…
— Ядзю! Тільки без міжнародних ускладнень і сліз!
— Ти є негідник, негідник! Блазень і… — Її голубі очі наповнилися вологою і геть затопили блакитні озерця, як це часто трапляється напровесні після несподіваної повені.
Ядвіга повернулася і, навіть не оглянувшись, побігла вниз до Хрещатика. Сідалковський через плече кинув їй услід прощальний погляд, повний смутку і болючого щему. На душі стало порожньо і байдуже.
— А ля Європа, мадам! Ви сьогодні перекреслили моє життя. Я вас зараз розчавлю, як озерну жабу-зелепуху…
Признайтесь, що все те, що ви сказали, брехня!..
— Не брехня, Сідалковський, не брехня. Вчора був обласний суд! Не підходь до мене… Обласний розібрався, що й до чого… Обласний не купиш…
Сідалковський, криво посміхаючись, опустився ще на один камінь нижче.
— Мадам, сьогодні суд не купується! Не ті часи! Сьогодні у світі є інші дивіденди. — Він раптом згадав Веніаміна Олександровича Жереха. — Сильніші від грошей…
— Від грошей нічого сильнішого нема. Я знаю, — заперечила Карапєт. — Ти мені баки не забивай, і вообще…
— Я не забиваю, мадам, але прошу дослухати моє останнє слово, якого мені на цьому суді не дали сказати. Останнє, прощальне, мадам… Наберіться мужності й терпіння, — Сідалковський цієї хвилини ще вірив у силу Жерехових зв'язків. — Гроші — то ніщо! Гроші— то папірці! Є щось сильніше від грошей! Сильніше — і таке, знаєте, невидиме. Як марево на сірому обрії. Воно ледь-ледь мерехтить на сонці… Це Блат, мадам! Його величність Блат! Блат — понад усе! Блат — вище честі й совісті! Запам'ятайте це, мадам! Це так само корисно і так само небезпечно, як літати на саморобних лайнерах. Те і те тримається в повітрі! А все решта — міраж, фата моргана! Таке се ля ві, мадам. А тепер гуд бай, як кажуть на Темзі!
Сідалковський повернувся, востаннє демонструючи матусі Карапєт свій зразковий профіль. Хоча в душі його уже панував той настрій, який, мабуть, був тільки в Наполеона після битви при Ватерлоо, він ще не втрачав надії. «У резерві є Жерех і дядя Філя на чорний день», — заспокоїв він сам себе, прямуючи до найближчого ресторану, звідки й збирався негайно зателефонувати Веніамінові Олександровичу. Небо висіло над ним безхмарне, по-весняному тепло пригрівало сонце. Сідалковський пройшов повз «чортове колесо», що почало цього року свої перші оберти, і, вискочивши на підніжку тролейбуса, помчав в улюблений Жерехом ресторан «Лейпціг».
Недбало кинувши швейцару на руки пальто і шарф, тихо, але чітко мовив:
— Замість номерка з мене п'ятірка. — І з гідністю, хоч і без супроводу, почав підніматися нагору.
Швейцар чемно вклонився спині Сідалковського і, відкопиливши нижню губу, прицмокнув язиком: «Аристократія, брат! Пана по халявах видно…»
Дами, розрум'янені танцями, міцними напоями та імпортною пудрою, скидали з чола спітнілі пасма і з-під руки зиркали на красеня-одинака. Кожна з них готова була негайно скласти йому компанію. Сідалковський піднявся на другий поверх, як на палубу дредноута, хазяйським оком оглянув інтер'єр. Потім наблизився до величезного дзеркала з плетеними вензелями на чорних вирізьблених рамах. Сперся рукою на перила, що ще зберегли патріархальну позолоту пізнього ренесансу, і критично оглянув у дзеркалі себе. Проте залишився задоволений.
Підійшов офіціант і поцікавився, де б Сідалковський бажав сісти і що хотів би замовити.
— Один столик і два обіди на дві персони. Поважні персони! — підкреслив він.
— Обіди комплексні?! — чи то ствердив, чи то запитав офіціант.
— Два персональних. На власний смак, без програми. І телефон.
— Телефон у кабіні,— кивнув офіціант і так само раптово щез, як і з'явився.
Але до кабіни Євграф не дійшов. У самому куточку, біля вікна, він помітив миловидний профіль одинокої дами, яка здалася йому знайомою. Сідалковський не можна сказати, що одразу обімлів, але й не вдав, що вона йому так само байдужа, як матуся Карапєт. Ще раз окинув критичним оком рівненький носик Тасі-Раї, мовив сам собі: «Йду на жертву!» А вголос сказав:
— Серденько, ви на моєму життєвому шляху так само несподівано з'являєтеся, як і щезаєте. Ще одна така раптова зустріч — і вважайте, що я сердечник на все життя. Так не можна зловживати здоров'ям. Особливо чужим… Кого я ніколи не мріяв побачити, то це вас. Ви в моєму житті, як буревісник. Буревісник нещасть, — Сідалковський згадав ту ніч, що він присвятив Тасі, а втратив Айстру. — Коли я вас щойно побачив, то подумав — нещастя мені не уникнути. І все одно я підійшов до вас. Я намагаюсь з вами бути холодним, як сталь, але магніт вашого серця, уже зараз відчуваю, збиває стрілку мого життєвого компаса з заданого курсу.
Тася-Рая сиділа мовчки, як залізобетонний монумент. Тільки якось перелякано супилась, ніби казала: «Щезніть з моїх очей. З далекого плавання сьогодні повернувся чоловік».
Сідалковському вона була ні до чого, як і того пам'ятного вечора. Але, помітивши її маленький носик, ренесансні форми, що загрожували щедро декольтованій сукні розчахнутися навпіл, продовжував ятрити душу їй і собі. Фрази складалися із звичайних слів, але сплелися в такому химерному плетиві, як деякі сучасні романи, що в Тасі від того підкошувалися ноги.
Євграф, можливо, успішно завершив би свою чудову, як на його власний погляд, думку про те, що він тепер самотній, як і його квартира без такої чарівної жінки, як Тася-Рая, все одно що вазон без вази, коли б не отой несподіваний удар з тилу, що повалив його з ніг. Сідалковський спочатку злетів тільки з стільця, але чомусь не вгору, а вниз, а вже потім розвернувся і вибив з грудної клітки якогось громадянина весь запас кисню…
Коли той підвівся і зробив кілька затяжних ковтків, аби наповнити повітрям свої легені, Євграф розчаровано помітив, що його удар був посланий як цінна бандероль не за адресою, і дуже пожалкував про це. Могутній суб'єкт з борцівським торсом і поглядом ресторанного вишибайла, що випадково потрапив в радіус розмаху Євграфової руки, зробив крок уперед, і Сідалковський зрозумів, що той спочатку задля власного задоволення зверне йому щелепу, а тоді перекине (на втіху іншим) з другого поверху на перший, не уточнюючи ні його біографічних даних, ні найтісніших зв'язків з Веніаміном Олександровичем. Сідалковський зібрався в один клубок, бо зрозумів, що тепер його може врятувати тільки доля.
Доля під виглядом міліцейського кашкета піднімалася сходами так повільно, що Сідалковському хотілося вигукнути, за що тому гроші платять. Спочатку піднімався околиш кашкета, а обабіч нього два сержантських погони. Ніколи ще Євграф так не радів появі міліціонера, як цього разу.
— Я щасливий вас бачити, товаришу сержант, саме тут і саме в нашому товаристві,— мовив він.
— Ви передчасно радієте, — глипнув міліціонер з-під козирка на Сідалковського.
Сідалковський подивився на пудові кулаки ресторанного вишибайла і подумав, що товариш сержант помиляється.
— Твоє щастя, що я сьогодні добрий, — сказав сержант, саджаючи Сідалковського в санітарну карету з червоним хрестом на білому фоні.— І твоє щастя, що ти не встиг випити… І ще твоє щастя в тому, що ми боремося за кращу дільницю в районі «Без бійки і хуліганства», а то б я тебе запроторив!..
Куди саме, він не уточнив.
Сержант привіз Сідалковського у сусідній район міста, там записав його координати, виписав штраф, а тоді вже випустив Сідалковського з будки, як це роблять гицелі з випадково спійманими заслуженими песиками.
— Знай мою доброту, — на прощання сказав сержант і того ж дня повідомив на роботу про вчинене в ресторані хуліганство…
…Той день для Сідалковського був останнім днем місяця і першим днем, коли йому з першою зарплатою показали новий виконавчий лист, а за скандал у ресторані— ще й на двері…
Через кілька днів Ядвіга Капітульська у супроводі Вєніаміна Жереха та дядька Осмоловського відбувала в Європу. Сідалковський того ж дня їхав у протилежний від Європи бік: до Кобилятина-Турбінного. Він ще не знав про печальну долю «Фіндіпошу», а тим чуткам, що доходили до нього, не вірив. Під стукіт коліс електрички згадувалися батьківські слова Стратона Стратоновича: «Остогидне писаниною займатися — повертайся до рідного дому».
«Фіндіпош» без вивіски і знаменитого гасла зустрів його чорними западинами обгорілих вікон та дверей. Серце тривожно забилось. «Запахло кавою, Сідалковський. Цілуй ложку, — подумав він. — Попіл «Фіндіпошу» стукає тобі в груди…»
Він похитав головою, повернувся на сто вісімдесят градусів і спрямував свою ходу до «Веселого відвідувача», що заклично підморгнув йому неоновими літерами. Хотілося їсти, пити і тимчасово нікого не бачити. Євграф підійшов до широких скляних дверей і глянув на білу вивіску з чорними літерами: «Просимо пробачення. У нас санітарний день».
Трохи збоку на темно-синій планці хтось красивим, як у Сідалковського, почерком вивів: «Ресторану на постійну роботу потрібен швейцар другої зміни. Оклад 70 карбованців і уборщиця».
«Ви кінчите, як і я… Ви кінчите, як і я», — згадав він зловісні слова «генерала» Чудловського. Євграф взявся за ручку і рішуче смикнув двері на себе.
— Куди преш? — сонно закліпав очима від несподіванки швейцар. — Читати не вмієш?!
Сідалковський мовчки кивнув на другу табличку — темно-синю.
— А-а! Колега! Відділ кадрів за углом. — А тоді вже зовсім дружелюбно додав: — А вам ліврея буде до лиця. Як молодому генералові,— і невідомо чого розреготався.
(Далі не буде)
Київ—Стайки
1979–1982 pp.