Українські Січові Стрільці — це не тільки перша в новітній історії України добровільна наша військова формація, створена на базі ідеології державної самостійности. Це не тільки той леґіон, який став переломовою подією в історії української політичної думки та в процесі творення психіки народу. Це не тільки хоробре військо, з рядів якого народились дійсно лицарі абсурду, які воювали за добру справу з малою надією, що самі зможуть врятуватися з тієї хуртовини. Українські Січові Стрільці перейшли до історії ще й тому, що з усіх формацій українського війська від 1914 року по кінець другої світової війни вони були таю формацією, яка дала багатий творчий вклад в ділянку духа, в українську культуру. Йдеться не тільки про окремих осіб, колишніх У. С. С-ів, які стали поетами, письменниками, журналістами, ученими, професорами, політиками, кооператорами, малярами і музиками, членами різних станів і професій, активних і провідних в своєму пізнішому житті, після прогри української визвольної війни. Йдеться про духа, який панував в рядах У. С. С-ів ще за їхньої активної військової служби. Звичайно, коли йшли бої, то настрій Усусусів не міг бути інший, як він є в усіх вояків світу — всі вони люди, які в таких моментах найвищої фізичної і психічної натуги діють і відчувають більшменш однаково, по-людському. Але тільки втишався гамір бойовища, У. С. С-и ставали таки якоюсь окремою громадою із цілком своєрідною психікою, яка створювала специфічну колективну атмосферу. Може на це складався факт добровільного служіння у тому війську всіх вояків і старшин, — і факт походження всіх з тієї «вужчої батьківщини», яка була мала обширом і де тому один одного знав і всі пожувались наче в одній сім'ї, — і факт, що всі вони зголосились у 1914 році до війська із трохи романтичним поняттям про Україну, — і те, що за першої світової війни таки ще дещо зберігались лицарські традиції боротьби з шануванням міжнародної конвенції про ранених, полонених, шанування життя і майна цивільних і т. п. нині анахронічні витребеньки.
Тому У. С. С-и були — романтиками. Без сантиментально-романтичного підложжя не могла б постати така багата стрілецька пісня, як вона постала в У. С. С-ах: нема рівної їй ні в одній іншій українській формації. І тільки серед Усусусів могла зродитися ідея такого не-то товариського гурту, не-то лицарського ордену, як Залізна Острога, і тільки серед У. С. С-ів могла існувати така поява, як Цяпка-Скоропад. Просто годі уявити собі, щоб щось подібне могло було статися в Синій або Сірій дивізіях, створених заходами Союзу Визволення України за першої світової війни, або в полку, чи корпусі київських Січових Стрільців, в Запорізькій дивізії, чи будь-котрій складовій частині Армії УНР, — в Українській Дивізії під кінець існування німецької армії, чи в УПА, яка з нинішньої перспективи, може, подобає на романтику, але тоді, в страхітливій дійсності боротьби проти двох могутніх ворогів, не знаходила місця для романтичних поривів.
Ініціятором Залізної Остроги був Лев Лепкий. Це було пізньою осінню-зимою 1916 року, коли після великих втрат, що їх зазнали Усусуси за російської офензиви під Бережанами, над річкою Жовнівкою, відтягнули їх до вишколу в Розводові к. Миколаєва. Головною ціллю Залізної Остроги мало бути плекання товариської культури й формування характеру на базі вояцької лицарськости. Вояки в активній службі не люблять патріотичної фразеології — і тому її не було в Залізній Острозі. Це був наполовину товариський клюб, наполовину лицарський орден. Офіційно так і називалося «Лицарство Залізної Остроги» (ЛЗО). Його барвами були — чорна і червона. ЛЗО мало свої відзнаки — «інсиґнїі»: меч і булаву для «великого комтура», щит для «окличника», кийок для «обрядника», себто майстра церемонії. Старшину Залізної Остроги становили: «великий комтур» — Іван Цяпка-Скоропад, два «малі комтури», «церемонієр» — Лев Лепкий, «канцлер», «окличнцк», «скарбник», «господар», «писар» і «підчаший». Автором цієї термінології був також Лев Лепкий. До Залізної Остроги належали майже всі старшини вишколу і коша УСС. Всі члени діставали прозвища, як Добриня, Ревуха й інші.
Звичайно, самі члени Залізної Остроги, старшини УСС, не дуже поважно брали ту свою організацію, яка свій церемоніял, чи пак ритуал, взорувала частинно на середньовічному лицарстві, частинно на масонерії, про яку, зрештою, молоді старшини УСС мали дуже мряковинне уявлення. Так ось в Залізній Острозі були: 1) «джури», 2) «лицарі» і 3) «непожитники». Всі члени діставали за виказку свого членства — червоно-чорну стрічку. «Вибивання» на лицарів відбувалося на спеціяльній церемонії, при чому «великий комтур» вдаряв «джуру» тричі по рамені, підвищуючи його в лицарський стан. Сам Лев Лепкий твердить, що на його задум щодо Залізної Остроги і її церемоніял мало вплив враження, що його він, Лепкий, відніс від коронації цісаря Карла на мадярського короля в 1916 р. Карло в короні й киреї сидів на білому коні і, виїхавши на гірку, вимахував мечем на чотири сторони світу. Це дещо нагадувало «укняження» наших князів у Галичі, як згадує Літопис. Під час того церемоніялу цісар Карло вдаряв мечем дванадцять найхоробріших старшин, що ставали «витязями». «От і під впливом тієї коронації — писав авторові цих рядків Лев Лепкий — прийшло мені на думку завести і в нас такий «лицарський стан». Мій задум одобрив загально шанований і люблений д-р Володимир Старосольський. Він, хоч соціяліст, сказав: «Це щаслива думка, мусимо творити свою еліту…» Сходини членів Залізної Остроги відбувалися при звуках пісень «Не сміє бути в нас страху», «Най живе великий комтур наш» і — при «вибиванні» — «Вдаряй мечем!»
Самі учасники тих церемоніялів ставилися до них здебільша, як до забави. Але, наприклад, Дмитро Вітовський старався надати Залізній Острозі ідеологічно-політичну політуру, може, з часом перетворити її на конспіраційну політичну організацію. Вона була завжди навпів конспіраційною організацією. Тому про неї ширилися різні версії, в яких правда перемішувалась із фантазією, — версії доброзичливі, але теж й легковажні. Коли Залізна Острога існувала — то мала дуже маленький статут, — це було за війни. Вже після війни деякі члени Залізної Остроги, які хотіли зберегти ту організацію, старалися оформити її куди більшим і детальнішим статутом. Але змінилися обставини, вояки постарілись не так роками, як психікою, і в сірій післявоєнній дійсності не стало місця для романтики та фантазій.
Властиво, то вся екзистенція Залізної Остроги була коротка. Коли з весною 1917 року У. С. С-и знову пішли на фронт, то вони за воєнними діями забули всю ту історію, а коли й згадували, то хіба як це всі вояки згадують всякі свої епізодичні переживання під гас перебування в запіллі. Щойно в 1919 році, в Кам'янці Подільському, коли Цяпка почав оповідати у принагідних товариствах різні фантазії про себе, нагадуючи своїми розповідями трохи Мюнхгавзена, трохи Сврвантесового «Дон Кіхота», тоді Роман Купчинський погав писати свою поему, уривок якої був надрукований у «Стрільці», що його редагував Осип Назарук. Цей уривок появився під сатиричним заголовком «Полтигні новини з 1925 року». Купчинський читав початок своєї поеми самому Цяпці, який від себе додавав різні подробиці. Оті фантастигні оповідання Цяпки спричинились найбільше до спопуляризування його особи за Кам'янецького періоду визвольної війни та після неї, дарма що Цяпки вже не стало.
Які то всілякі перекази ширились про Лицарство Залізної Остроги вже після війни, свідчить про це лист гурту українських студентів з Познання до колишніх старшин У. С. С-ів, які жили у Львові, щоб дати їм, отим познанським студентам, «благословенство» на заснування Лицарства Залізної Остроги і допомогти порадами і інформаціями. Це було логічно. Ідея студентських корпорацій та їхній ритуал мають той сам психологічний корінь, що в Залізній Острозі: молодість, безжурність, тяга до розваги з домішкою романтики і конспірації. Але й серед членів Залізної Остроги з осени-зими 1916 року було багато студентів, що їм війна перервала студії. Ті одиниці з-посеред них, які залишились ще живими, читатимуть «Скоропада» Романа Купчинського, як пригадку не так того «ордену», як їхньої молодости.
Герой романтично-сатиричної поеми Романа Купчинського це, як уже згадано — не вигадана постать, а дійсна, сотник Українських Січових Стрільців. Іван Цяпка був сином бідних селян, студіював у Відні право і один з його професорів, д-р Станислав Дністрянський, запитуваний про нього після війни, добре пригадував собі його та деякі його анекдотичні оповідання. Вступивши в 1914 р. до У.С.С-ів, не був вже дуже молодим, бо мав 27 років. Після гетьманського перевороту в Україні казав зробити собі візитові білети «Іван Цяпка-Скоропадський». Коли Гетьманат упав — перестав називати себе Скоропадським, але причепилось до нього прозвище «Скоропад».
Не відомо, чи Цяпка вірив у свої вифантазовані пригоди, чи, видумуючи нестворені речі — свідомо глузував з своїх наївних слухачів. З виду грізний, був теж особисто хоробрий. Мав теж ту дуже гарну людську й товариську рису вдачі, якою є учинність. Через те, що завжди був готов зробити колезі щось добре, користувався великою симпатією серед своїх вояцьких друзів. Не був — кажучи німецьким словом — «гохштаплером», бо був скромним, не вважаючи на своє вифантазоване «посвоячення» з «Павлушею», як він називав Павла Скоропадського, та свої фантастичні зв'язки, що їх ніби мав по всьому світу. Оповідав, наприклад, про свою подорож по Туреччині, про свою участь у перегонах на конях з Графами Скарбком і Лянцкоронським і т. п. Правда, не нахвалявся ані воєнними подвигами, ані успіхами у жінок, від яких, до речі, тримався осторонь. Оповідаючи, завжди зберігав поважну міну, ніколи сам не сміявся з власних жартів. Був дивним типом людини — доброї, порядної, відважної, яка проте водночас могла давати притоку — своїм зовнішнім виглядом і своїми розповідями — до насмішок.
Згинув Іван Цяпка у Кожухівській трагедії, вивезений до того табору смерти большевиками у 1920 році з Києва, куди він пробрався був з чотирикутника смерти. Про останні місяці, тижні і дні його життя нема ніяких вісток.
Іван Цяпка — «Скоропад» був дійсно вимріяним типом на героя романтично-сатиричного літературного твору. Нагадуючи своїм виглядом Дон Кіхота, він наче напрошувався увіковічнення в творі, який водночас був би гльорифікацією У. С. С-ів, того колективу молодих військових загорільців, які патріотизм і відвагу пов'язували нероздільно з гумором, хоч би той гумор був інколи сміхом крізь сльози. Романтично-сатирична поема Романа Купчинського з Цяпкою, як центральною фігурою, довкола якої вплетений вінок членів Залізної Остроги, переплітає фантазію з дійсністю. Автор вирізав з української визвольної епохи тільки один світик — світик стрілецької романтики. Тому, в дусі всіх романтичних поем, у поемі Купчинського годі дошукуватися реалістичного відтворювання подій 1914–1919 років. Там правда переплутана з фантазією, дійсність з уявою. Вірно поема передає духа Залізної Остроги: і там і тут нема патріотичної буфонади, нема гуррапатріотизму, кидання громів проти ворогів («вороженьків») та присяг вірности Україні. Гумор «Скоропада», так мовити, аполітичний. Це наслідування Сервантівського правзору, який зайняв почесне місце у світовій літературі, між іншим, завдяки отій своїй щирості, бєзпосередньості тону, в якому оповідається про лицаря-фантаста, який із своєї уяви вичарував світ казкової краси, такий неподібний до сірої, бідної, обчімханої з усіх принад дійсности.
Відзначається великим природним гумором і даром оповідання. Звик ділити людей на «інтеліґентних» і «неінтеліґентних інтеліґентів» — і подає собою зразковий приклад на «інтеліґентного інтеліґента». Глибоко в ньому розвинений змисл дійсного і правильного, що його американці зовуть «коммон сенс». Має водночас тонке вичуття для справ одиничної і громадської етики й зрозуміння між «можна» та «не можна». Завдяки цим своїм прикметам був глибоко шанований в західньо-українському громадянстві мім двома світовими війнами і під його довгорічним головуванням «Товариство письменників і журналістів ім. І. Франка» у Львові (ТОПІЖ) здобуло собі поважне місце в зорганізованій громаді. Впродовж двох років був головою Спілки українських журналістів в Америці ССУЖА), довгі роки членом Управи Літературно-мистецького Клюбу в Ню Йорку і є членом Дирекції й Редакційної Колегії В-ва «Червона Калина» від початку її відновлення в Ню Йорку за передвоєнним львівським зразком. Зберіг непослабнутий найглибший сантимент до вояцького минулого. Сатирично-романтична поема «Скоропад», хоч і написана багато раніше, є виявом того й теперішнього сантименту її автора.
Усі твори подібного жанру вимагають ілюстрацій. Вгорі згадано вже, що у проекті видання «Скоропада» у Львові бралося на увагу Івана Іванця, як ілюстратора. З-посеред живучих мистців у вільному світі немає кращого кандидата на ілюстратора такої сатирично-романтичної поеми, як Едвард Козак, ґльорифікатор Українського Стрілецтва та водногас сам сатирик, який у своїх творах спеціяльно плекає ґротеску, — своєрідну жартівливу форму мистецького вислову. Трудно навіть уявити собі видання «Дон Кіхота» Сервантеса, Андерсенівських байок, «Серця'' Д'Амічіса, твори Жюля Вернеги, оповідання Едґара Аллана По — без ілюстрацій. Ілюстрація становить там не тільки тло й пояснення, а нероздільну частину твору, заокруглює його, унагляднює, додає блиску. Таке видання перестає бути «книжкою» — це настільний альбом, що його з насолодою читається, але й оглядається.
Ню Йорк, червень 1965.
Іван Кедрин
Примітки:
*) Принаджений темою Цяпки написав про нього поему Антін Лотоцький, яка вийшла у Львові, у В-ві Червона Калина, у 20-их р. Тут ніде її не можна знайти. Крім спільного героя, поема Романа Купчинського не має з тамтою нічого спільного.
**) Ввесь інформаційний матеріял до цих вступних завваг про Залізну Острогу і Цяпку дістав автор від Романа Купчинського. З рукописом кінцевого слова познайомився також Лев Лепкий.