— Я про неї і не думав. Ти мені, зрозуміло, не віриш.
— А може й вірю. — Ліві здійняла на нього очі. — Я була дурна. Нормане. Давай… давай жити нашим справжнім життям. Не треба гратися тим, що могло б трапитися, але так і не трапилось.
Але він поривчасто узяв її руки в свої.
— Ні, Ліві. Ще тільки один раз, останній. Подивимося, що б ми робили от зараз, Ліві. В цю саму хвилину! Що було б з нами зараз, якби я одружився із Жоржеттою.
Ліві стало моторошно.
— Не треба, Нормане!
Їй згадалося, якими усмішливими очима й жадібним поглядом дивився він на неї, тримаючи в руці шейкер, а Жоржетту, яка стояла тут же, немовбито й не помічав. Ні, не хоче вона знати, ЩО буде далі. Хай буде все, як зараз, в їхньому справжньому, такому гарному житті.
Проїхали Нью-Хейвен. Норман знову сказав:
— Я хочу спробувати, Ліві.
— Ну, якщо тобі так хочеться…
А про себе вона з озлобленням думала: це неважливо! Це нічого не змінить, нічого не може змінитися. Обома руками вона вчепилася за його руку вище за ліктя. Вона міцно стискала його руку, а сама думала: що б нам там не привиділося, ніякі фокуси не віднімуть його в мене!
— Заводьте знову свою машинку, — сказав Норман чоловічку навпроти.
У жовтому світлі ламп усе відбувалось якось повільніше. Помалу прояснилося матове скло, нібито розсіялися хмари, гнані нечутним вітром.
— Щось не так, — сказав Норман. — Тут тільки ми двоє, в точності, як зараз.
Він був правий. У вагоні потягу, на передній лавці, сиділи дві крихітні фігурки. Зображення поширювалося, зростало… вони злилися з ним. Голос Нормана затихав десь вдалині.
— Це той самий потяг, — казав він. — І у вікні позаду така саме тріщина…
У Ліві голова паморочилась від щастя.
— Швидше б Нью-Йорк! — сказала вона.
— Залишилося менше години, кохано, — відповідав Норман. — І я буду тебе цілувати. — Він поривчасто нахилився до неї, неначе не збирався чекати ані хвилини.
— Не скаженій! Ну що ти, Нормане, люди дивляться!
Він відсунувся.
— Треба було взяти таксі, - сказав він.
— З Бостону до Нью-Йорка?
— Звісно. Зате ми були б тільки вдвох.
Ліві засміялася:
— Ти жахливо забавний, коли розігруєш палкого коханця.
— А я й не розігрую. — Голос його раптом став серйозним, глухим. — Розумієш, річ не лише в тому, щоб чекати ще цілу годину. В мене таке враження, ніби я чекаю вже п'ять років.
— І в мене.
— Чому ж ми з тобою не зустрілися раніше? Скільки часу пройшло даремно.
— Бідна Жоржетта, — зітхнула Ліві.
Норман нетерпляче відмахнувся.
— Не жалій її, Ліві. Ми з нею відразу зрозуміли, що помилилися. Вона була радою мене позбавитися.
— Знаю. Тому й говорю — бідна Жоржетта. Мені її шкода: вона тебе не оцінила.
— Ну, дивися, сама мене цінуй! — сказав Норман. — Цінуй мене високо-високо, безмірно, нескінченно високо, більше того: цінуй мене хоча б уполовину так, як я ціную тебе!
— А інакше ти зі мною теж розлучишся?
— Ну, вже це — лише через мій труп! — заявив Норман.
— Як дивно, — сказала Ліві. — Я от усе думаю, що, якби тоді під Новий Рік ти не вилив би на мене коктейль? Ти б не пішов за мною, і нічого б мені не сказав, я б нічого й не знала. І все склалося б по-іншому… Зовсім-зовсім інакше…
— Нісенітниця. Було б все теж саме. Не цього разу, так іншого.
— Хто знає… - тихо сказала Ліві.
Стукіт коліс того потягу перейшов в нинішній стукіт коліс. За вікном замигтіли вогні, стало шумно, строкато — це був Нью-Йорк. У вагоні знялася метушня, пасажири розбирали свої валізи.
В цьому сум'ятті лише одна Ліві немов застигла. Нарешті Норман узяв її за плече. Вона здійняла очі.
— Все ж таки головоломка складається лише таким чином.
— Так, — відповів Норман.
Вона торкнулася його руки.
— І все одне вийшло недобре. Марно я це затіяла. Я думала, якщо ми належимо один одному, значить і всі інші — ті, якими стали б ми, якщо б життя склалося інакше, — теж належали б один одному. А насправді неважливо, що могло б бути. Досить і того, що є. Розумієш?
Норман кивнув.
— Є ще тисячі різних "а якщо", — сказала Ліві. - І я не хочу знати, що б тоді було. Ніколи більше навіть слів таких не скажу: а якщо…
— Заспокойся, рідно, — сказав Норман. — Ось твоє пальто.
І потягнувся за валізами.