Ван Лун нiби не чув нiчого.
- Ван, чи розумiєте ви, що я вам кажу?
Ван Лун нарештi обернувся i якимись скляними, невиразними очима втупився в Миколу Петровича. Його залiзна рука все ще не випускала Сокола.
- Зараз-таки облиште Вадима, Ван! Я вимагаю цього. Як ви смiєте не виконувати мого розпорядження?
Ван Лун мовчав. Я з страхом дивилась на нього: адже так може поводитися хiба що божевiльний. Сльози пiдступали до моїх очей, я мiцно стиснула кулаки, щоб не розплакатись. Такi надзвичайнi люди - i так поводяться! Як це жахливо, цього просто не можна перенести!..
- Ван, облиште Вадима, я наказую вам!
Рука Ван Луна одiрвалась вiд Сокола, який так i повиснув у повiтрi, зiгнувшись у неприроднiй позi, з головою, що нiби впала на руки. I вiн все ще плакав!
- Iдiть сюди, Ван, - голосно наказав Микола Петрович, вимовляючи слова дуже роздiльно i твердо. - Ви не маєте права торкатися Вадима. Я наказую вам, чуєте?
- Чую, - глухо вiдповiв Ван Лун.
- Ви обiцяєте менi?
Мовчання.
- Обiцяєте, Ван? - повторив Микола Петрович наполегливо.
I тiльки тодi Ван Лун тихо, якимсь байдужим, чужим голосом обiзвався:
- Обiцяю.
Микола Петрович озирнувся. Його погляд спинився на циферблатах приладiв, з якими Сокiл працював перед вечерею. Вони все ще лишались невимкненими - адже записи треба було проводити безперервно, - i з автоматичного реєстратора повiльно виповзла вузенька паперова стрiчка, на якiй вiдзначалась iнтенсивнiсть космiчного промiння. Брови Миколи Петровича зсунулись. Хуткими рухами вiн наблизився до приладiв, кiлька секунд уважно вивчав показання лiчильникiв i запис на стрiчцi. Потiм так само хутко повернувся до мене:
- Галю, як ви себе почуваєте? Добре тямите?
Значить, вiн думав, що й я також... що й я божеволiю, як Сокiл i Ван Лун! Це було неймовiрно образливо. Адже ж я сама щойно старалась вивести його з дивного стану. Але я стрималась, хоча сльози душили мене ще бiльше вiд незаслуженої образи. Я вiдповiла:
- Так, Миколо Петровичу. Я тiльки не розумiю, що у нас тут робиться.
Тодi вiн ще раз позирнув на прилади, на Ван Луна, який стояв у кутку каюти i щось бурмотiв про себе, на Сокола, що, як i ранiше, висiв у неприроднiй позi в повiтрi. Потiм Микола Петрович похитав головою, обвiв поглядом каюту, мов розшукуючи щось, - i рiшуче покликав мене:
- Ходiмо, Галю. Зараз не можна гаяти анi хвилини!
Ми спустились у склад крiзь люк у пiдлозi каюти. Микола Петрович вiдкрив там великий ящик, вийняв звiдти два довгi рулони з щiльного сiрого i тьмяного металу i сказав:
- Несiть до каюти. Мерщiй, мерщiй!
Узявши ще два рулони, вiн поспiшив слiдом за мною. Ван Лун i Сокiл не рухалися з мiсця. Вони нiчого не помiчали, нi на що не звертали уваги.
За вказiвкою Миколи Петровича я розгорнула один з рулонiв i вкрила широкою металевою смугою всю бокову стiну каюти. Сiрий метал був дуже м'яким i слухняним. Потiм поверх цього шару я поклала другий i третiй. Сiрий метал укрив усю стiну. Микола Петрович надiйно закрiпляв його. А потiм вiн розпорядився:
- Давайте сюди Сокола, Галю!
Немов дитину, ми перенесли безвiльне тiло Вадима Сергiйовича до вкритої металом стiни, поклали його там. Микола Петрович полегшено зiтхнув i покликав Ван Луна:
- Ван, iдiть сюди.
Ван Лун люто, роздратовано поглянув у наш бiк. Видно було, що вiн не хотiв iти. Але заперечувати Миколi Петровичу вiн не змiг. Повiльно, нiби через силу, вiн наблизився до нас.
- Сiдайте тут, поговоримо,- м'яко сказав Микола Петрович, беручи його за руку.
Ван Лун все так само неохоче сiв. Всi мовчали. Не говорив нiчого й Микола Петрович, мов чекаючи чогось. Так минула хвилина, друга... I ось Ван Лун провiв рукою по головi, струсонув нею, наче прокидаючись. Вiн здивовано подивився на Миколу Петровича:
- Що таке? Думаю, я немов п'яний! Важка голова... Майже в ту ж мить пролунав i голос Сокола:
- Нiсенiтниця яка, чого це в мене мокре обличчя? Що тут вiдбувалось? I свинець чомусь на стiнi, - додав вiн здивовано, оглянувши каюту.
- Друзi мої, нам усiм треба бути обачнiшими, - вiдповiв обом вiдразу Микола Петрович. - На щастя, цього разу обiйшлося без великого лиха. Але ще кiлька хвилин - i я не знаю, чим би все це скiнчилось. Ми поводились дуже нерозумно... хоча, проте, хто мiг передбачити подiбнi явища?..
- Але що ж трапилось? - повторив здивовано запитання Вадим Сергiйович.
Микола Петрович пригладив своє сиве волосся, i я помiтила, як тремтiли його тонкi пальцi. Потiм вiн повiльно заговорив:
- Наша каюта надто слабо захищена вiд космiчного промiння. Воно заливає нас своїм безперервним потоком. I, як це не сумно, впливає на нервову систему, гранично збуджує її. Я ще не уяснив собi всього цього. Але факти лишаються фактами, друзi мої! Пояснення прийдуть потiм. А зараз можна встановити тiльки ось що. Збудження позначилось найсильнiше на мiцному, дужому органiзмi Ван Луна i на нервовому, емоцiональному органiзмi Вадима. Тут дiють якiсь ще невiдомi нам закономiрностi. На Галi й менi збудження позначилось менше, хоча... хоча вiдчули й ми, правда, Галю?
Я мовчки кивнула головою. Менi було так хороше зараз, коли минулися всi цi жахи!
- На щастя, - вiв далi Микола Петрович, - менi спала на думку одна iдея. Ми з Галею посилили захист каюти, обклали стiну, з боку якої iде головний потiк космiчного промiння, потрiйним шаром електрично обробленого свинцю. Бачите, як вiн згодився. Свинцевi прокладки зменшують iнтенсивнiсть потоку космiчного промiння, дозволяють нам перебувати немов у тiнi - i це врятовує нас зараз, друзi!
Я глянула на Ван Луна i сказала:
- Парасолька вiд космiчного промiння, товаришу Ван Лун! Пам'ятаєте, ви жартували, що її треба винайти?
Ван Лун лише стурбовано похитав головою.
Кiлька хвилин ми знову мовчали. I тут менi спало на думку щось страшне. А що, коли б Микола Петрович не опанував себе тодi, коли вiн i сам починав уже марити? Якби вiн не встиг зрозумiти, в чому справа, i не згадав би про цей засiб захисту вiд жахливого космiчного промiння? Тодi ми всi поступово збожеволiли б... Ой, який кошмар!
Немов вiдповiдаючи на мої думки, Микола Петрович заговорив знову:
- Дуже прошу вас, друзi мої, якомога бiльше часу провадити пiд захистом свинцевого шару, в тiнi вiд космiчного промiння. I якщо хтось з вас помiтить у себе чи iншого найменшi ознаки збудження, - негайно ж таки йти сюди i сповiщати мене. Друзi мої, небезпека надто велика, щоб можна було не зважати на неї. А вас, Вадиме, прошу пильно вимiрити критичний порiг iнтенсивностi потоку. I, я гадаю, треба ще посилити захист...
...Того ж таки вечора ми використали майже весь запас листового свинцю в рулонах i вкрили стiну справа, звiдки йшов головний потiк космiчного промiння, ще кiлькома захисними шарами, знявши перед тим з цiєї стiни всi прилади.
I я добре зрозумiла: ми врятувалися лише тому, що цей потiк лине тiльки з одного боку! Астроплан летить немов у широкому потоцi космiчного промiння. Як добре, що Микола Петрович придумав свинцеву парасольку, пiд якою ми сховалися!..
Роздiл одинадцятий,
де Галя Рижко, продовжуючи свiй щоденник,
розповiдає про рiзнi припущення вчених