спостереження астронавтiв над цiєю
планетою; крiм того, читачi дiзнаються з
цього роздiлу про корисний винахiд,
самостiйно зроблений Галею.
Наступного дня Микола Петрович разом з Ван Луном склав ще одну карту нашого шляху в мiжпланетному просторi. На тiй картi було точно визначено становище астроплана щодо головного потоку космiчного промiння. I як ця карта допомагала нам потiм!
Адже з того часу, як обiрвався радiозв'язок з Землею, нам довелося всi обчислення маршруту робити самим i самим виправляти курс. Це доводилося робити по зiрках - i багато разiв перевiряти такi розрахунки.
I от виходить, що обчислення маршруту можна легше i значно простiше перевiряти за новим постiйним i незмiнним орiєнтиром - потоком космiчного випромiнювання. Тiльки менi здається, що ця зручнiсть не така вже надзвичайна, щоб через неї втрачати радiозв'язок з Землею i опинитись у небезпецi збожеволiти...
Микола Петрович говорить, що все це буде важливо для науки, оскiльки нiхто i нiде досi не передбачав такої можливостi, щоб космiчне промiння створювало фiзiологiчний чи психiчний вплив на живi органiзми... Ну, я, мабуть, непридатна, щоб бути справжнiм вченим, я з задоволенням обiйшлась би без усiєї цiєї iсторiї, яка вiдбулася на нашому кораблi. Менi щось не подобається, коли я виконую роль морської свинки чи кроля, над яким провадять всiлякi експерименти, бодай вони й були страшенно науковими i важливими!..
Ми з Ван Луном кiлька днiв спостерiгали Венеру,- так розпорядився Микола Петрович. Оце менi сподобалось!
Микола Петрович сказав:
- Протягом сорока восьми годин треба уважно стежити за найменшими змiнами на диску Венери. Прошу не зводити з планети очей! Тому я й призначаю вас обох, Ван Луна i Галю, щоб ви вартували по черзi i стежили безперервно. Особливо прошу вас вiдзначити i зразу ж таки сказати менi, якщо з'явиться блакитнувате сяйво в якiй-небудь частинi диска.
Сам Микола Петрович не вiдривався вiд спостережень за маршрутом астроплана. Чомусь вiн узяв на себе цю додаткову роботу, хоча штурманом корабля залишався Ван Лун. Але, мабуть, так сталося тому, що треба було невiдривно стежити за Венерою. А Вадим Сергiйович у цей час провадив спостереження над поверхнею Сонця - також за вказiвкою Миколи Петровича.
Я зазирнула якось в телескоп Сокола, коли вiн вiдiйшов для записiв. Яка прекрасна, дивна i велична картина вiдкрилася передi мною в окулярi телескопа!
Та хiба ж це те спокiйне, м'яке i лагiдне сонечко, до якого ми звикли на Землi? Нiчого схожого! Величезний бурхливий вогняний диск. Вiн безперервно кипить, вiн викидає з себе весь час високi фонтани слiпучого рiзноколiрного полум'я. Цi фонтани злiтають угору, розсипаються, гiгантськими барвистими квiтами з примхливими широкими пелюстками - i падають назад у вогняне море. На змiну їм вибухають новi й новi стовпи полум'я, як химернi вогнянi дерева, якi вкривають бурхливу поверхню могутнього свiтила дивовижними, аж неймовiрними вiзерунками. А ось виривається велетенський вихор розпечених парiв, вiн крутиться i звивається, розриває на шмаття золоту поверхню Сонця. Темна пляма неправильної форми надовго лишається на блискучому колi, i щось клекоче в нiй, щось шалено кипить усерединi цiєї плями, немов хоче видертися з глибокої прiрви. Але не варт i пробувати розiбрати i розглянути те, що робиться там, усерединi, в глибинi сонячної плями, яка повiльно затягається хвилями вогняного моря...
Вадим Сергiйович показав менi навiть сонячну корону. Виявляється, ми можемо спостерiгати це явище коли завгодно, i зовсiм не треба чекати, як на Землi, рiдкiсного повного сонячного -затемнення. Вiрнiше, ми можемо першої-лiпшої хвилини самi зробити таке повне сонячне затемнення.
Сокiл вирiзав кружок цупкого паперу i закрiпив його на дротинцi, закривши цим кружком сонячний диск. I правда, сталося на вигляд майже справжнє сонячне затемнення! В обидва боки вiд чорного диска на майже такому ж чорному небозводi простяглися дивовижно красивi срiблястi широкi смуги. Вони були нiжнi-нiжнi, м'якого перлистого кольору; бiля диска вони здавалися густiшими, а далi поступово блiднули, немов танули на чорному небозводi. А навколо цих смуг яскраво горiли великi спокiйнi зiрки!
- I зовсiм не треба поспiшати з спостереженнями, як на Землi, - сказав Вадим Сергiйович. - Там сонячну корону можна роздивлятися тiльки хвилину-двi, доки Мiсяць не почне вiдкривати сонячний диск. А ми можемо спостерiгати корону цiлими добами i тижнями, скiльки завгодно, доки будемо закривати диск Сонця екраном з паперу. I все це тому, що нам не заважає земна атмосфера, яка розсiює свiтло! Ну, Галю, можете зробити серiю фотографiй сонячної корони. Це дуже цiнно для вивчення хромосфери Сонця. Я думаю навiть ось що. Коли б нам не пощастило нiчого знайти на Венерi...
- Та хiба таке може бути? - перебила я його.
- Нi, я певний, що ми вiдшукаємо на Венерi ультразолото. Але навiть якщо припустити, що ми не знайшли б його, то й тодi наших спостережень у мiжпланетному просторi, фотографiй i матерiалiв кiнозйомок досить було б для того, щоб цiлком виправдати подорож. От побачите, як зустрiнуть усе це на Землi, коли ми повернемося.
"Коли ми повернемося..." Про це, менi здається, думати ще надто рано. Перед нами ще стiльки працi! Ну от, я знову вiдхилилась вiд теми: i завжди так бувало зi мною, навiть коли я ще писала класнi твори. Недисциплiнованiсть це, чи що?
Дуже цiкаво дивитися в телескоп Сокола i милуватися Сонцем. Але, слово честi, i в другому телескопi, бiля якого чергуємо ми з Ван Луном, видовище не менш красиве. Правда, тут немає величезних i страшних вогняних бур, у нас все значно спокiйнiше, просто-таки дуже мирне. От я спробую описати те, що ми спостерiгаємо вже другу добу (до речi, в мене є час, я зараз вiдпочиваю, а чергує бiля телескопа Ван Лун).
В окулярi телескопа вiдкривається велике коло, нiби затягнуте найчорнiшим оксамитом. Коло спокiйне i нерухоме. Якiсь далекi-далекi iскорки горять в його глибинi. I тiльки коли уважно придивишся, бачиш, що цей чорний оксамит розстилається кудись страшно глибоко i далеко, сягає навiть за блискучi iскорки. Але це тiльки якщо придивитися. А на перший погляд - коло в окулярi немов зовсiм близько. Чорний оксамит здається розiсланий прямо перед телескопом.
I на його непроникливiй поверхнi, як блискучий дорогоцiнний камiнь, нерухомо й спокiйно лежить Венера. її нiяк не можна назвати за земною звичкою нi вечiрньою, нi ранковою зiркою. Це - величезне небесне свiтило, яке ми зараз бачимо, на жаль, не цiлком, а тiльки у фазi. Тому воно має вигляд серпа з великими довгими рiжками, повернутими у бiк, протилежний Сонцю. Нi, я написала невiрно: ми бачимо Венеру цiлком, але яскраво освiтлений на нiй тiльки цей серп, що охоплює її злiва. Помiж краями серпа темний диск, оточений ореолом, який слабо свiтиться. Цей ореол - атмосфера Венери.
Як давно вивчають науковцi Венеру - i як вона все Ж таки мало вивчена! Я уважно читала ще на Землi все, що можна було знайти в маминiй бiблiотецi про Венеру. А тут, в астропланi, знову передивлялася мiкрофiльмовi довiдники й книжки, слухала те, що говорили про Венеру Микола Петрович з Вадимом Сергiйовичем i Ван Луном. Тепер я могла б i сама прочитати лекцiю про Венеру, от правда! I навiть спробую записати тут те, що знаю про нашу сусiдку, проте, певна рiч, коротко. Iнакше мiй щоденник буде надто довгим. А коротенько можна, я гадаю.
З дев'яти планет Сонячної системи Венера найближча до Землi i схожа на Землю бiльше нiж решта. її розмiр i маса тiльки трохи меншi, нiж у нашої планети. I людина мусить почувати себе на Венерi майже як вдома, майже зручно.
Ще в 1761 роцi великий росiйський вчений М.В.Ломоносов виявив за допомогою телескопа свiтловий обiдок навколо Венери - коли вона проходила по диску Сонця. Ломоносов тодi вже зробив висновок, який свiдчив про його велику наукову передбачливiсть. Вiн пояснив це явище саме тим, що на Венерi iснує атмосфера. Справдi, коли Венера, пiдходячи до Сонця, повернута неосвiтленим боком до Землi, земний спостерiгач бачить її як темний диск, з свiтлим ореолом, який i є атмосферою планети, освiтленої Сонцем.
Це цiкаве явище спостерiгалося астрономами останнього разу в 1882 роцi - i повторення його передбачається тiльки в 2004 роцi. Як бачите, ореол Венери можна спостерiгати з Землi дуже рiдко.
Довгий час вченi думали, що хмари на Венерi створенi з водяної пари, яка добре вiддзеркалює сонячне промiння. Але потiм погляди на склад атмосфери Венери дуже розiйшлися. Чимало вчених вважало i вважає, що в найвищих шарах атмосфери цiєї планети немає анi водяної пари, анi кисню i що вони мiстять, головним чином, вуглекислоту. Iншi вченi твердили, що разом з вуглекислотою в атмосферi Венери є й водяна пара, i кисень. Але всi сходилися на одному, що на Венерi дуже багато вуглекислоти.
(От тому наша експедицiя i взяла з собою скафандри. Iнакше нiхто з учасникiв, можливо, не мiг би взагалi вийти на поверхню Венери. I яка шкода, що один з них, запасний, мовби самою долею призначений для мене, виведено з ладу тим гидким метеоритом! Як я тепер виходитиму з астроплана на Венерi без скафандра?..)
Крiм того, вченi вважають, що атмосфера Венери за своєю будовою аналогiчна земнiй, хоча, може статися, вона має бiльшу висоту, нiж земна, i її тиск у повiтрi планети може бути в два-три рази бiльший, нiж на Землi. Це якраз нам i доведеться перевiрити.
Не встановила наука досi i перiод обертання Венери навколо своєї осi. Тут ученi все ще сперечаються. Частина астрономiв вважає, що цей перiод складає 68 годин. Iншi твердять, що день на Венерi дорiвнюється земному. А третi заперечують i тi, й iншi погляди, заявляючи, що перiод обертання Венери навколо своєї осi дорiвнюється перiоду її обертання навколо Сонця, себто - 224 добам. А хто правий, - знов-таки доведеться встановити нашiй експедицiї!
Не прийшли вченi до спiльного висновку i про те, пiд яким кутом нахилений екватор Венери до її орбiти. А вiд цього залежать змiни довжини дня i ночi протягом року. Деякi астрономи кажуть, наприклад, що одна пiвкуля Венери постiйно освiтлена Сонцем, а зате друга так само постiйно занурена у вiчну темряву. Зовсiм так, як було пiд час польоту з нашим астропланом.
А якщо це так, тодi виходить, на однiй половинi Венери завжди спека, а на iншiй - дуже низька температура. I лише на вузькiй напiвосвiтленiй смужцi, яка проходить мiж освiтленою i затемненою пiвкулями, клiмат Венери можна вважати помiрним.
Наскiльки я розумiю, по-справжньому про Венеру ще нiхто нiчого не знає. Суперечок бiльше, нiж дiйсного знання, - хоча астрономи, звичайно, дуже образилися б на мене за такi непоштивi слова. Але ж я не винна. Я нiчого не вигадувала, а чесно розповiла тут все те, що твердять рiзнi вченi. I виявляються самi суперечки!..
Що стосується вiдстанi Венери вiд Землi, то тут становище яснiше. Середня вiдстань мiж цими двома планетами дорiвнює вiдстанi Землi вiд Сонця - близько 150 мiльйонам кiлометрiв. Але iнодi вона буває майже в чотири рази меншою, а iнодi приблизно в один i три чвертi раза бiльшою.
Хтось мiг би подумати, що наш астроплан вирушив у подорож якраз у той час, коли вiдстань мiж Венерою i Землею найкоротша, коли через це на полiт пiде менше часу? А от зовсiм i не так, а навпаки!
Певна рiч, можна було б летiти i таким чином, за найкоротшим маршрутом, коли Венера перебуває в так званому "нижньому сполученнi" з Землею. I тодi наш астроплан був би в дорозi всього-на-всього 41 добу, а не 146 дiб, як тепер. Чому ж не взято цей короткий маршрут, а вибрано наш, довгий, який в десять разiв довший вiд найкоротшої вiдстанi мiж планетами? Правда, це здається дуже дивним?
А якщо розiбратися, то все стає зрозумiлим. Щоб полетiти прямо на Венеру за таким коротким маршрутом, - потрiбна була б швидкiсть не 11,5 кiлометра на секунду, як у нас, коли ми весь час наче пливемо вздовж течiї земної орбiти, лише поступово вiдходячи вiд неї, а значно бiльша - 31,8 кiлометра на секунду. I скiльки б довелося витратити палива у ракетних двигунах для того, щоб розiгнати астроплан до такої швидкостi! Я не хочу пiдраховувати, але скажу тiльки, що навiть при потужностi атомiту, при швидкостi витiкання газiв 12 кiлометрiв на секунду,- таку ракету не можна було б збудувати. Ось чому для нас вибрано довгий напiвелiпсичний маршрут: на ньому астроплан не мусить погашати величезну швидкiсть руху Землi по її орбiтi навколо Сонця i дуже економить паливо.
Ну хоча наш маршрут i довгуватий, проте астроплан справно лине до Венери, пожираючи велетенськi астрономiчнi вiдстанi i неухильно наближаючи нас до мети. I ми з Ван Луном по черзi стежимо за виглядом Венери у телескопi. Микола Петрович нагадав нам ще раз:
- Темна частина Венери ще важливiша для спостережень, нiж освiтлена. Прошу не забувати про це.
Ми, звичайно, не забуваємо, але досi не помiтили на тiй темнiй частинi нiчого цiкавого. Вона вся цiлком однакова, якогось невиразного попелястого кольору. Рiвна сiра поверхня - i бiльше нiчого. На яскравiй частиш Венери, на освiтленому Сонцем серпi, я справдi помiтила неясний рух. Здавалося, що там пливли якiсь ледве помiтнi тiнi. Ми з професором Ван Луном думаємо, що це пересуваються великi скупчення хмар в атмосферi Венери. Микола Петрович теж на хвилинку задумався - i погодився з нами. Але крiм цього - протягом всiєї першої доби ми не помiтили нiчогiсiнько.
Пiсля вечерi, повернувшись до телескопа i замiнивши Ван Луна, я знову припала до окуляра, намагаючись роздивитися найменшi подробицi. I майже тiєї ж хвилини я скрикнула вiд несподiванки: та, може, менi це мариться? Нi, не мариться, не здається. Це - факт!
На верхньому рiжку серпа Венери виникло нiжне блакитнувате сяйво. Немов тендiтна прозора квiтка з найтоншими свiтлими пелюстками розкрилася на самому кiнчиковi яскравого рiжка. Чи, можливо, це було щось подiбне до китички з тонкого шовку. Вона гойдалась, вона тремтiла на чорному тлi небозводу, вигиналася вниз, але кожного разу вiдхилялась назад, немов боялася торкнутися попелястої поверхнi темної частини Венери. Як причарована, спостерiгала я це дивне видовище... Ще кiлька секунд, - i все зникло, немов i не було цього нiжного примарного сяйва. Воно зникло так само несподiвано, як i з'явилося.
Я хотiла було бiгти до Миколи Петровича, щоб розповiсти йому про загадкове явище, але згадала, як вiн попереджав, що пiд час чергування вiд телескопа вiдходити нi в якому разi не можна, коли немає замiни.
- Ви стоїте на науковiй вахтi, - говорив вiн, - i кожна секунда спостереження може несподiвано виявитися найцiннiшою !
Який вiн був правий! Як хороше, що я згадала про його попередження!
Минуло не бiльше пiвхвилини - i в мене знову перехопило подих вiд хвилювання. Внизу, праворуч, бiля самого краю темної попелястої поверхнi Венери, з боку, полярно протилежного тому, де нещодавно виникло i зникло перше сяйво, щось почало свiтитися. Спочатку я побачила, як пiд сiрим попелом зажеврiла тьмяна червонувата цятка, як то буває у згаслому вогнищi, коли пiд попелом лишаються жеврiючi вуглинки. Потiм на сiрiй поверхнi ясно позначилася свiтла червона плямка. Вона свiтилася зсередини, наче просвiчувала крiзь попiл. Потому плямка зробилася яскравiшою i розширилась, посерединi її спалахнув зовсiм яскравий червоний вогник. I пiсля цього пляма вже не яскравiшала далi. Лишаючись все такою самою, вона наче переливалася хвилями, по нiй пробiгали темнi тiнi i свiтлi вiдблиски, як буває це у загравi вiд пожежi.
Не вiдриваючись вiд окуляра, я закричала:
- Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Iдiть сюди!