який є потужним джерелом невичерпної
енергiї.
Все пливло i гойдалося перед стомленими очима Миколи Петровича Риндiна. Здається, вiн у астропланi, здається, бiля нього Сокiл, який чомусь тривожно заглядає йому в очi. I Ван Лун... Проте - що робить заклопотаний Ван, навiщо тут лежать подушки з киснем?.. А ось i Галя тут! Значить, усе благополучно, вона повернулася. Але тодi знову питання: чому дiвчина лежить у гамаку, чому вона має теж стривожений вигляд, як i решта?
- Заждiть, - слабким, непевним голосом промовив Риндiн. - Що тут вiдбувається?
Вiн спробував пiдвести голову. Дуже трудно... Погляд його знову спинився на Галi Рижко. Дiвчина слабко посмiхалася.
- Галю, дiвонька моя люба, - заговорив лагiдно Риндiн, - ви тут? Як прекрасно, адже ми так хвилювалися! Чудово!
Вiн знову заплющив очi. В усьому тiлi вiдчувалася втома, така втома, яка буває хiба що пiсля тяжкої хвороби.
- Все дуже-дуже добре, Миколо Петровичу, - заспокiйливо заговорив Ван Лун. - Ми з Галею щойно повернулися. Зустрiв її в однiй печерi, куди вона впала.
- А чому ж так довго? - ледве чутно спитав Риндiн.
Ван Лун посмiхнувся:
- Були маленькi неприємностi. Трохи сперечалися з однiєю твариною. Не зiйшлися характерами з нею. їй сподобалася Галя, i вона не хотiла вiдпускати нашу дiвчину додому. Нiчого, погодилася потiм. Все в порядку, Миколо Петровичу.
Риндiн поворушив кiнчиками пальцiв. На його обличчi з'явилася лагiдна задоволена посмiшка.
- I в нас з Вадимом, знаєте, Ван, була також пригода. Мабуть, вiн уже розповiв вам про неї... про павука... така безглузда iстота, з дзьобами... дуже неприємна...
Галя Рижко вперше бачила Миколу Петровича в такому станi, - змученого, слабкого, вкрай стомленого. Гаряча хвиля спiвчуття сколихнула її душу. Дiвчина забула про пекучий, гострий бiль, що мучив її, вона через силу стримувала себе, щоб не кинутися до Риндiна, - так хотiлося їй допомогти Миколi Петровичу, приголубитися до нього, щось зробити, щоб вiн швидше одужав, став таким, яким був завжди! Але Галя пам'ятала, як суворо попереджав її Ван Лун:
- Микола Петрович дуже втомлений. Розумiєте? Вiн опритомнiє, - треба тодi говорити добре, весело. Нiби нiчого не сталося, запам'ятайте, прошу.
Так говорив Ван Лун ще тодi, коли енергiйно розтирав нерухоме тiло Миколи Петровича, в якому стали помiтнi першi слабкi ознаки життя. Галя пам'ятала тремтячi руки Вадима Сергiйовича, який подавав подушки з киснем i скеровував цiвку животворного газу до напiввiдкритих закипiлих губ Риндiна. Тiльки зрiдка Ван Лун промовляв крiзь зуби:
- Ще кисню, Вадиме. Так. Ще, прошу. Натискувати треба мiцнiше. Бiльше кисню!
А коли Вадим Сергiйович забарився, Ван Лун ущипливо зауважив:
- Треба було одразу зрозумiти. Просив вас не виходити назовнi без пiстолета чи гвинтiвки?.. Бiльше кисню!
I Сокiл, бiдолашний, нiчого не вiдповiдав, а тiльки намагався якнайшвидше виконувати все, що вимагав вiд нього Ван Лун. Галi було дуже шкода Вадима Сергiйовича, шкода любого Миколу Петровича - i, звичайно, Ван Лун мав рацiю, йому нiчого не можна заперечити...
Наполеглива, вперта боротьба за життя Миколи Петровича тривала безконечно, - так здавалося Галi. Одна подушка з киснем замiняла iншу, Ван Лун розмiреними рухами пiдiймав i опускав безживнi руки Риндiна, зрiдка долонею струшуючи пiт з свого чола. Всi мовчали. Галя боялася поворушитися. В неї завмирало серце, коли вона поглядала на посинiле блiде обличчя Миколи Петровича. I навiть власний гострий бiль у стегнi вiдчувався менше, Галя забувала про нього. Та й що там її бiль, коли перед нею без ознак життя лежав сам Микола Петрович!
Галя пам'ятала ще, як раптом їй довелося напружити всi сили, щоб стримати судорожне здригання губiв i не дати ринути потоковi шалених слiз... Зате потiм! Як невтримно хотiлося дiвчинi стрибати, танцювати й спiвати, коли з обличчя Миколи Петровича поступово почала сходити зловiсна синява, коли вперше знову поворушилися його напiввiдкритi губи, ледве помiтно затремтiли повiки... Микола Петрович оживає, вiн житиме, житиме!
I нарештi - радiсна мить, коли Ван Лун полегшено зiтхнув i коротко розпорядився:
- Досить кисню! Вистачить!
Вони напружено чекали кiлька хвилин. I от Микола Петрович вiдкрив очi i заговорив! Вiн запитує, вiн говорить не про себе, а про неї, про Галю! I знову сльози готовi були ринути з очей дiвчини: вона завдала стiльки тривоги i смути Миколi Петровичу, золотому, надзвичайному Миколi Петровичу!
На змарнiлому обличчi Риндiна грала щаслива стомлена посмiшка. Все було гаразд! Всi живi, здоровi, всi знов зiбралися тут, у центральнiй каютi астроплана. I головне - дiвчину врятовано...
- Ага, Ван. - сказав вiн раптом, наче згадавши, - чи знаєте ви, що я майже задихнувся тут без вас? Звичайно, винуватити я можу тiльки самого себе: не треба було рискувати i лишатися довго поза кораблем без скафандра. Проте, як бачите, все обiйшлося...
Ван Лун через силу стримав посмiшку. "Майже задихнувся"! I це говорить людина, якiй мало не годину робили штучне дихання! Проте хай Риндiн гадає зараз, що в нього була тiльки коротка непритомнiсть.
- Зате тепер, зауважу, все йде прекрасно, Миколо Петровичу, - озвався вiн безтурботно. I спинився, замислившись: про що б це поговорити з Риндiним, що не хвилювало б його, а навпаки, вiдвернуло, примусило забути про пережитi небезпеки ?
Ван Лун неуважливим жестом вийняв з кишенi свою улюблену коротеньку люльку, набив її тютюном i закурив. Дим здався йому зараз надзвичайно смачним i приємним. Втiм, чого ж тут дивуватися: адже ж вiн дуже давно не курив. Спочатку було взагалi не до курiння, коли зникла Галя; потiм подорож в надра Венери, пригоди в примарному свiтлi тих загадкових, сяючих блакитнуватим свiтлом камiнцiв... Ага, ось вона, тема для розмови з Миколою Петровичем! Напевно, вона його зацiкавить.
- Миколо Петровичу, - почав Ван Лун, з насолодою випускаючи клуби ароматного диму, - є одна пригода. Хотiв би розповiсти, якщо дозволите. Не знаю тiльки: думаю, чи не: втомлю вас? I ще: навiщо це я закурив? Адже ж...
- Нi, нi, Ван, курiть, будь ласка. Менi навiть приємно вiдчувати запах вашого тютюну, вiн такий ароматний. - Микола Петрович знову посмiхнувся: справдi, в нього зараз напрочуд добрий настрiй, якщо не зважати на втому. А Ван все ж таки гасить люльку, боїться пошкодити йому... - Ну, якщо не хочете курити, тодi розповiдайте, що там у вас за пригода? Я охоче послухаю.
- Хотiв би знати вашу думку, Миколо Петровичу, - почав Ван Лун, ховаючи люльку. - У надрах, у печерi виявилося зовсiм не темно. Там своє освiтлення, не жартую. - Вiн iз задоволенням помiтив вираз великої зацiкавленостi, що враз з'явився на обличчi Риндiна. - У стiнах, у склепiннi печери - всюди маленькi камiнцi. I вони свiтяться. Гадав ранiше, на пiвднi Китаю найяскравiшi свiтляки. Нi, це камiння яскравiше. Можна добре бачити, коли воно свiтиться.
- Флуоресценцiя, - вставив Риндiн. - Таке явище вiдоме й на Землi.
- Не думаю, Миколо Петровичу, - вiв далi Ван Лун. - Спочатку теж так вирiшив. Втiм, Галя помiтила iнше...
- Знову Галина Рижко робить вiдкриття, - весело озвався Риндiн. Йому схотiлося побачити, як дiвчина бентежиться, - i дiйсно, Галя враз почервонiла, густо залилася рум'янцем.
- Вважаю, правда, вiдкриття, - серйозно пiдтвердив Ван Лун, примусивши цим Риндiна знову увалено прислухатися. - Камiння це дуже чутливе.
- Що ви хочете сказати, Ван? Як це - чутливе камiння? - вже зовсiм здивовано спитав Риндiн. - Ви чуєте, Вадиме? Це щось цiлком нове в галузi мiнералогiї!
- Не розумiю, - вставив свою першу реплiку в розмову Сокiл, який до того мовчав. - Мабуть, Ван пояснить, що саме вiн має на увазi?
- Зараз поясню, - незворушно вiв далi Ван Лун. - Камiнцi весь час трохи свiтяться...
- Флуоресцiюють, - повторив Риндiн.
- Гаразд, хай флуоресцiюють. Але коли ми говорили, камiнцi чули. Одразу яскравiшали. Спалахували, так скажу.
- Камiння, що чує? - недовiрливо посмiхнувся Сокiл. Галя ображено поглянула на нього, але промовчала: хай говорить Ван Лун!
- Так, пiдкреслюю, чує. Тiльки не голос, а радiохвилi, - пояснив так само спокiйно Ван Лун.
- Ви забули, Вадиме, що вони обидва були в скафандрах, - додав Риндiн. - Отож, в печерi голосiв не було чути, а випромiнювалися радiохвилi.
Тепер промовчав Сокiл.
- Коли ми розмовляли, - розповiдав далi Ван Лун, - тодi камiнцi свiтилися яскраво. Уздовж печери йшли свiтлi хвилi. Ми говоримо - камiння свiтиться. Ми мовчимо - воно трошки мерехтить, наче свiтляки. Не можна зрозумiти. Навiть Галя не пояснила, що це таке, - закiнчив вiн як звичайно жартом.
- Правда, Миколо Петровичу, все було саме так! - пiдтвердила Галя. - Ще одна загадка Венери, як ви кажете.
Риндiн з цiкавiстю дивився на неї i на Ван Луна. Втiм, не менше був зацiкавлений i Вадим Сокiл: подiбних явищ земна мiнералогiя дiйсно не знала!