Вiн замислився. Камiнцi свiтилися iнтенсивнiше тодi, коли Ван Лун i Галя розмовляли. Отож, камiнцi реагували на радiовипромiнювання, на радiохвилi. Проте потужнiсть радiохвилi не залежить вiд того, чи несе вона на собi модуляцiю, чи нi. Значить, справа не в потужностi. Так, так... Що не тодi? Передавачi в скафандрах, та й переносний також, ультракороткохвильовi, вони дiють на частотнiй модуляцiї. Передаючи звуки, цi передавачi весь час змiнюють частоту коливань. Висновок один: загадковi камiнцi реагують на ту чи iншу частоту коливань... навiть, правильнiше сказати, на змiну частот. Саме так: вони реагують активним свiтловим випромiнюванням на швидку змiну частот. Гм! Це щось цiлком нове. Радiоактивнiсть? Нi, треба ще помiркувати...
Риндiн неуважно обвiв поглядом каюту. Ага, а чому це Галя весь час лежить у гамаку? Неймовiрно: при її експансивностi - вона жодного разу не встала. Що це може означати? Чи не занедужала дiвчина внаслiдок своєї подорожi в надрах Венери? Та й вигляд у неї якийсь кволий, незвичний.
- Галю, в чому рiч? Чого ви весь час лежите? Захворiли, чи що? спiвчутливо звернувся до неї Микола Петрович.
Ван Лун стривожено глянув на Галю, на Риндiна: ну от, i не вийшла спокiйна бесiда! Микола Петрович не заспокоїться, доки не довiдається про все. А тодi напевно буде хвилюватися. Що сказати йому? Втiм, Галя заговорила сама. Нiчого, вона дасть собi раду!
- Трошки болить бiк, - сказала вона найбезтурботнiшим тоном, нiби про щось не варте уваги, - не знаю, з якої причини. Шкiра припухла i почервонiла, тiльки й усього. Не турбуйтеся, це дрiбницi,- додала вона самовiддано: адже ж вся верхня частина лiвої ноги горiла в неї наче у вогнi.
- Нi, ви скажiть точнiше, - наполягав Микола Петрович. - Ви, мабуть, забилися пiд час падiння?
Ван Лун вирiшив втрутитися:
- Вважаю, не те, Миколо Петровичу, - сказав вiн. - Тодi був би, скажу, синець або ушиб. Гадаю, це iнше. Галю вкусив клiщ, пам'ятаєте? Може, вiн був отруйний. Тепер отрута вiд укусу розiйшлася по нозi. Яка ваша думка?
Не вiдповiдаючи йому, Риндiн перевiв погляд на Сокола.
- А як у вас, Вадиме? - спитав вiн. - Адже ж вас також укусив клiщ. Як ви себе почуваєте? Чи є симптоми, схожi з тим, що вiдбувається з Галею?
- Нi, Миколо Петровичу, - вiдповiв Сокiл. - Нiчого схожого. Спочатку мiсце укусу свербiло. А тепер я й думати про це кинув. Тут щось iнше, менi здається.
- Ви помиляєтесь, - серйозно звернувся Микола Петрович до Ван Луна, який, вагаючись, розвiв руками. - Клiщ тут нi до чого. Дивно, в чому ж тодi справа? Галю, - звернувся вiн до дiвчини, - iдiть-но сюди. Молодi люди, ви можете зайнятися чимось, поки ми з Галею побесiдуємо. Зрозумiло? Прошу вас пройти до навiгаторської рубки, наприклад, i зачинити за собою дверi. Подiлитися там враженнями про вашi пригоди. А ми з Галею займемося тут однiєю справою.
Коли Сокiл i Ван Лун вийшли, Риндiн лагiдно, проте наполегливо сказав:
- Згадаймо, Галиночко, старий звичай. Вiн стосується, правда, морських кораблiв, але ж i ми з вами - на кораблi? I на кораблi такого далекого плавання, яке й не снилося звичайним морякам, чи не так? Ви, напевно, пам'ятаєте, що капiтан корабля в разi потреби завжди виконує обов'язки лiкаря. Ану, покажiть каштановi мiжпланетного корабля, що i де саме у вас болить?
Галя з трудом вилiзла з гамака i, шкутильгаючи, наблизилася до Риндiна. Вона насилу стримувала себе, щоб не застогнати: гострий бiль у нозi розтiкався ширше й ширше, наче шкiру обпалювало розпечене вугiлля.
Риндiн уважно й зосереджено оглянув її ногу. Справдi, шкiра припухла i багрово почервонiла. Але, крiм тiєї припухлостi i почервонiння, не можна було встановити нiчого.
- Болить лише зовнi, Миколо Петровичу, - поскаржилася Галя. - Всерединi я не вiдчуваю нiякого болю.
- Так, нагадує свiжий опiк. I чималий, - похитав занепокоєно головою академiк. - Чи добре ви пам'ятаєте, друже мiй, що не забилися, падаючи? Особливо - цим мiсцем ноги?
- Не забилася, Миколо Петровичу, дуже добре пам'ятаю.
- А куди вкусив вас клiщ?
- Ось, - указала Галя.
На мiсцi укусу бiля колiна лишалася тiльки маленька червона крапка з затвердiлим струпиком. Не можна було й думати про зв'язок цiєї крихiтної невинної крапки з великим червоним опухом, розташованим значно вище на нозi, з зовнiшнього її боку. Що то за дивне запалення - i таке сильне ?
- Ван! - покликав Риндiн, коли Галя одяглася i, припадаючи на лiву ногу, добралася до свого гамака. - Iдiть-но сюди!
- Слухаю, Миколо Петровичу, - вiдгукнувся Ван Лун, входячи до каюти.
- Може, Галя забула? Скажiть, чи не пам'ятаєте ви якогось удару, який вона, можливо, зазнала там, у печерi?
- Нi, Миколо Петровичу. - Ван Лун бачив, який стурбований Риндiн, i це було йому дуже не до вподоби: академiковi потрiбний зараз цiлковитий спокiй. Тому вiн вирiшив ще раз спробувати вiдвернути його увагу: - Галя, взагалi, пiдкреслюю, поводилася надзвичайно. Дуже мужня дiвчина. Таких бачив рiдко. Може бути справжнiм вiдважним мандрiвником. Навiть, скажу, дослiдником.
- Товаришу Ван, не треба, - знiяковiла Галя.
- Чому не треба? Дуже треба, - впевнено вiдповiв той. - Вона, Миколо Петровичу, поводилася як справжнiй вчений. Небезпечно, страшно, а Галя тим часом зiбрала для вас принаймнi з десяток тих свiтних камiнцiв. Принесла сюди. Коли йшли назад, шкутильгала, було їй важко. Втiм, не кинула камiнцi, а донесла. Хотiла показати вам. Казала, буде iнтересно вам i Вадимовi.
- Ну й дiвчина, - вражено обiзвався Риндiн, - прямо герой! Це тi самi камiнцi, чутливi, Ван, як ви кажете?
- От-от! Гадаю, Галя вважає, що зробила нове вiдкриття. Тому й хотiла продемонструвати вам одразу. Що ж, може, й справдi вiдкриття. Камiнцi, на мою думку, дуже дивнi. Зараз покажу вам. Вадиме, iдiть сюди й ви, прошу.
Втiм, Сокiл був уже тут. Його як геолога i мiнералога й справдi дуже цiкавили загадковi камiнцi. Але Риндiн цього разу реагував зовсiм не так, як бажано було Ван Луну. Вiн запитливо подивився на Галю i коротко спитав:
- Ви несли тi камiнцi з собою в сумцi?
- Так, Миколо Петровичу.
- I сумка, як звичайно, висiла на лiвому боцi?
- Так.
Риндiн повiльно пiдвiвся, сiв, важко спираючись на руки. Обличчя його було дуже серйозним i стурбованим, Коли вiн заговорив:
- Галиночко, друже мiй, ось i розв'язання справи з вашою загадковою хворобою. Ваш бiль є наслiдком опiку вiд радiоактивної речовини. Очевидно, камiнцi, принесенi вами, дуже радiоактивнi. Перебуваючи довгий час у сумцi, пiдвiшенiй бiля стегна, вони обпекли ногу. Будемо сподiватися, що це тiльки поверхнева реакцiя...
Ван Лун тихо присвиснув: он як обертається справа! Галя здивовано поглядала на Миколу Петровича, який продовжував:
- I справдi, за зовнiшнiм виглядом це нагадує такi опiки. Добре принаймнi, що камiнцi опинилися ближче всього до ноги, а не до грудей або живота, де багато внутрiшнiх органiв. Камiння безумовно радiоактивне! I якось по-особливому радiоактивне, якщо iнтенсивно реагує на змiну частот радiоколивань. А воно ж саме так, коли вiрно те, що ви розповiдали про нього, Ван.
Ван Лун знизав плечима: адже ж вiн просто розповiв те, що бачив на власнi очi.
I саме цiєї хвилини пролунав незвично напружений, схвильований голос Вадима Сокола:
- Миколо Петровичу, невже це може бути... та нi, я не можу повiрити! I все ж таки...
- Що ви хочете сказати, Вадиме? - здивовано спитав Риндiн.
- Я боюся навiть припустити, Миколо Петровичу... все це так неймовiрно! Але разом з тим... а що, коли це - iнфрарадiй?
Галина Рижко нiчого не розумiла. Iнфрарадiй? А що це таке? Проте вона бачила, як Риндiн вiдкинувся назад, вражений тим, що сказав Вадим Сергiйович, як Ван Лун вийняв з рота свою люльку i з цiкавiстю дивився на геолога. Обидва вони були явно враженi, але зовсiм не так, як Галя. Якщо дiвчину дивувало те, що Сокiл так схвильовано заговорив раптом про якийсь невiдомий iнфрарадiй, про який вона нiколи нiчого не чула, то Риндiн i Ван Лун, здавалося, зосереджено зважували, в якiй мiрi Сокiл мiг мати рацiю. Очевидно, мова йшла про щось, хоча й суперечливе, але цiлком зрозумiле i добре вiдоме обом. Страшенно погано вiдчувати, що ти знаєш значно менше вiд iнших!..
А Вадим Сокiл так само збуджено, як i ранiше, доводив:
- Справдi, Миколо Петровичу, з якої речi вперто сумнiватися в iснуваннi сто двадцятого, коли вважати реальним iснування сто одинадцятого? А сто одинадцятий iснує ж, i ми незабаром вiдшукаємо його тут, на Венерi, я певен цього! Адже ж усi данi говорять про це - i навiть першi зразки порiд-супутникiв пiдтверджують, що ультразолото близько. Ви самi бачили тi зразки, я показував вам. Чому ж не бути сто двадцятому?
- Ви не лише зараз, а й ранiше завжди були палким прихильником цiєї гiпотези, - вставив Риндiн. - Пам'ятаєте, Ван, дебати на президiї хiмiчного товариства?
Ван Лун мовчки кивнув головою.